Інвестиційна політика банків в Україні

Р Е Ф Е Р, А Т Курсова робота включає: 90 сторінок, 8 таблиць, 12 рисунків, 17 формул, 42 джерела.

Предметом дослідження є інвестиційна політика банків в Україні.

Обєктом дослідження є дані КБ «Надра».

Мета і завдання дослідження визначаються як розглядання інвестицій та їх роль в умовах трансформації економічної системи України, комплексному аналізі виконання інвестиційних операцій банками України, шляхами вдосконалення банківських інвестицій на сучасному етапі розвитку банківської системи України.

Методи дослідження: статистичний, аналітичний, методичний, логічний, аналізу і синтезу.

В першому розділі розглянуті теоретичну основу інвестиції та їх місце в кономічній системі держави.

В другому розділі досліджено діяльність КБ «Надра», а саме особливості інвестиційної діяльності та аналіз виконання інвестиційних операцій банку.

В третьому розділі розглянуто концептуальні підходи до управління банківського інвестиційного портфеля, впровадження нової технології трансформації пасивів для подальшого фінансування інвестиційних ресурсів.

Ключові слова: БАНКІВСЬКІ ІНВЕСТИЦІЇ, ІНВЕСТИЦІЙНІ РЕСУРСИ, ІНОВАЦІЇ, ГРОШОВІ КАПІТАЛИ, РЕФОРМУВАННЯ, ТРАНСФОРМАЦІЯ.

ЗМІСТ ВСТУП РОЗДІЛ 1. ІНВЕСТИЦІЇ ТА ЇХ РОЛЬ В УМОВАХ ТРАНСФОРМАЦІЇ ЕКОНОМІЧНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ.

1.1. Інвестиції та їх місце в економічній системі.

1.2. Особливості прийняття управлінських рішень щодо інвестиційних та іноваційних процесів в Україні.

1.3. Сучасні проблеми банківського інвестування.

1.4. Техніко-економічна характеристика КБ «Надра РОЗДІЛ 2. КОМПЛЕКСНИЙ АНАЛІЗ ВИКОНАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ОПЕРАЦІЙ БАНКАМИ УКРАЇНИ.

2.1. Організаційно-економічна сутність інвестиційної діяльності банків.

2.2. Дослідження узагальнюючих показників інвестиційної діяльності банків України.

2.3. Особливості інвестиційної діяльності та аналіз виконання інвестиційних операцій банку «Надра РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ БАНКІВСЬКИХ ІНВЕСТИЦІЙ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ РОЗВИТКУ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ.

3.1. Концептуальні підходи до управління банківського інвестиційного портфеля.

3.2. Впровадження нової технології трансформації пасивів для подальшого фінансування інвестиційних ресурсів.

3.3. Шляхи зниження інвестиційних ризиків у банках України ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.

ВСТУП.

Інвестиційна криза в Україні, яка має затяжний характер, настирлива потреба економіки у фінансових ресурсах, нагромаджених населенням і банками, вимагають залучення коштів в інвестиційні процеси. Очевидною є роль банківської системи України у забезпеченні економіки країни інвестиційними коштами.

По мірі скорочення обсягів бюджетного фінансування економіки України роль банківських інвестицій у забезпеченні глибоких структурних перетворень інвестиційної сфери буде неухильно зростати, а сама банківська система повинна бути готовою до здійснення велико-масштабних інвестицій, у тому числі безпосередньо у виробництво. Банківські інвестиції, які знаходяться у тісному взаємозвязку з грошовим сектором економіки і пропозицій грошових коштів з боку банківської системи. Зрештою, на практиці абсолютної рівноваги економічної системи не може бути досягнуто, але відносна збалансованість розвитку окремих елементів економічного організму повинна постійно підтримуватись.

Як похідне поняття категорії «інвестиції», банківські інвестиції акумулюють у собі суттєві властивості інвестицій взагалі, хоча вони одночасно характеризуються і специфічними формами свого вияву. Тому дослідження економічного змісту банківських інвестицій неможливе без взаємоповязаного і взаємообумовленого розгляду їх на фоні розкриття суттєвих ознак деяких загальних категорій інвестиційних відносин. Слід зауважити, що для сучасного розуміння банківських інвестицій доцільно також проаналізувати діалектику наукових підходів до розкриття змісту, форм, методів і принципів руху інвестицій в економіку як вкладень капітального характеру.

В Україні неможливо домогтись більш-менш рівномірного підйому економіки, спираючись тільки на останні досягнення науково-технічного прогресу, на це просто не вистачить фінансових ресурсів. Забезпечити динамізм усього народного господарства при обмежених ресурсах можна, тільки використовуючи всі технічні засоби, прогресивні стосовно рівня розвитку виробничих сил.

У справі підтримки структурних перетворень необхідно виходити з принципу фінансової підтримки насамперед життєздатних виробничих структур, підприємств і організацій, що вже адаптувалися до нових реалій економічного життя, здатні ефективно використовувати ресурси і на цій основі потягом найкоротшого часу збільшити обсяги виробництва. Тому розглядання теми цієї дипломної роботи є актуальною і потребує подальшого дослідження.

Обєктом дослідження є дані КБ «Надра».

Мета і завдання дослідження визначаються як розглядання інвестицій та їх роль в умовах трансформації економічної системи України, комплексному аналізі виконання інвестиційних операцій банками України, шляхами вдосконалення банківських інвестицій на сучасному етапі розвитку банківської системи України.

В роботі використанні такі закони ти нормативні акти: Закон України «Про промислово-фінансові групи в Україні» від 21.11.95 № 437/95-ВР; Закон України «Про банки і банківську діяльність»; Закон «Про цінні папери та фондову біржу»; Закон України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати».

Серед авторів які зробити внесок у розкриття цієї проблеми необхідно зазначити Мороза А. М., Васюренко О. В., Луціва Б. Л.

Практичне значення роботи, це одержання результатів в впровадженні нової технології трансформації пасивів для подальшого фінансування інвестиційних ресурсів.

РОЗДІЛ 1. ІНВЕСТИЦІЇ ТА ЇХ РОЛЬ В УМОВАХ ТРАНСФОРМАЦІЇ ЕКОНОМІЧНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ.

1.1. Інвестиції та їх місце в економічній системі.

У системі відтворення, безвідносно до її суспільної форми, інвестиціям належить найважливіша роль у справі відновлення і збільшення виробничих ресурсів, а отже, і в забезпеченні визначених темпів економічного росту. Якщо представити суспільне відтворення як систему виробництва, розподілу, обміну і споживання, то інвестиції, головним чином, стосуються першої ланки — виробництва, і, можна сказати, складають матеріальну основу його розвитку.

Саме поняття інвестиції (від лат. Investio — вдягаю) означає вкладення капіталу в галузі економіки в межах країни і за кордоном. Розрізняють фінансові (покупка цінних паперів) і реальні інвестиції (вкладення капіталу в промисловість, сільське господарство, будівництво, освіту та інше).

Реальні інвестиції являють собою вкладення капіталу в яку-небудь галузь економіки чи підприємство, результатом чого є утворення нового капіталу чи збільшення наявного капіталу (будинки, устаткування, товарно-матеріальні запаси і т.д.). фінансові ж — вкладення капіталу (державного чи приватного) в акції, облігації, інші цінні папери. Тут приросту реального капіталу не відбувається, відбувається лише покупка, передача титулу власності. Маємо, таким чином, трансферні операції (тобто операції передачі).

Поняття інвестиційних ресурсів охоплює всі вироблені засоби виробництва, тобто усі види інструмента, машини, устаткування, фабрично-заводські, складські, транспортні засоби і мережу збуту продукції, що використовуються у виробництві товарів і послуг та доставці їх до кінцевого споживача. Процес виробництва і накопичення засобів виробництва називається інвестуванням.

Інвестиційні товари (засоби виробництва) відрізняються від товарів споживання тим, що останні задовольняють потреби безпосередньо, тоді як перші роблять це опосередковано, за своїм змістом інвестиції представляють той капітал, за допомогою якого збільшується національне багатство. При цьому варто мати на увазі, що термін «капітал» не означає гроші. Щоправда, менеджери й економісти, часто говорячи про «капітал», мають на увазі гроші, що можуть бути використані для закупівлі машин, устаткування й інших засобів виробництва. Однак, гроші як такі нічого не виробляють, а отже, їх не можна вважати економічним ресурсом. Реальний капітал — інструмент, машини, устаткування, будинки й інші виробничі потужності - це економічний ресурс; гроші, чи фінансовий капітал, не є таким ресурсом.

Інвестиції - це те, що «відкладають» на завтрашній день, щоб мати можливість більше споживати в майбутньому. Одна частина інвестицій — це споживчі блага, що не використовуються в поточному періоді, а відкладаються про запас (інвестиції на збільшення запасів). Інша частина інвестицій — це ресурси, що направляються на розширення виробництва (вкладення в машини, будинки та інші споруди).

У системі національних рахунків України статистика інвестицій (капітальних вкладень) включає тільки матеріальні витрати (на машини, будинки, споруди), але не враховує найважливіші інвестиції в «знання», «інтелект», наукові дослідження й освіту. Подібний підхід при якому в інвестиції включаються лише безпосередньо матеріальні компоненти, не дозволяє точно визначати дійсний обсяг інвестицій.

Таким чином, під інвестиціями розуміють ті економічні ресурси, які йдуть на збільшення реального капіталу суспільства, тобто на розширення чи модернізацію виробничого апарата. Це може бути звязане з придбанням нових машин, будинків, транспортних засобів, а також з будівництвом шляхів, мостів і інших інженерних споруджень. Сюди варто включати і витрати на освіту, наукові дослідження та підготовку кадрів. Ці витрати являють собою інвестиції в «людський капітал», які на сучасному етапі розвитку економіки набувають усе більшого і більшого значення, тому що, у кінцевому рахунку, саме результатом людської діяльності виступають і будинки, і спорудження, і машини, і устаткування, і, найголовніше, основний фактор сучасного економічного розвитку — інтелектуальний продукт, який визначає економічне становище країни у світовій ієрархії держав.

Структуру інвестицій можна представити за допомогою наступного рисунку 1.1.

Рис 1.1. Структура інвестицій У системі відносин розширеного відтворення інвестиції виконують найважливішу структуроутворюючу функцію. Від того, у які галузі народного господарства вкладаються кошти для його розвитку, залежить майбутня структура економіки чи будуть переважати машино-будівні заводи, що випускають сільгосптехніку, чи машино-будівні заводи, що випускають військову техніку і спорядження. Чи перевага буде на боці будівельних фірм, що спеціалізуються на зведенні великих виробничих комплексів, чи на стороні будівельних фірм, що зводять комфортне житло.

Приватні інвестиції, в основному, цілком зосереджені на задачі одержання прибутку. Отже, рівнем прибутковості кожної окремої галузі економіки, підгалузі, окремого підприємства визначається і рівень інвестиційної привабливості даної галузі, підгалузі, підприємства.

Прибутковість — це найважливіший структуроутворюючий критерій, що визначає пріоритетність інвестицій. Недержавні джерела інвестицій спрямовані насамперед на високорентабельні галузі зі швидкою оборотністю капіталу. У цих умовах сфери економіки з повільною окупністю вкладених коштів залишаються недоінвестованими. Надмірне інвестування призводить до інфляції («перегріву» економіки), недостатнє ж — до дефляції. Ці крайні полюси економічної політики повинна регулювати ефективна стратегія в області податків, державних витрат, кредитно-грошових і фінансово-бюджетних заходів, що здійснюються урядом.

Перехід до ринкових відносин в інвестиційній сфері насамперед стосується її джерел. Інвестиції можуть здійснюватися за рахунок власних фінансових ресурсів інвестора (амортизаційні відрахування, прибуток, грошові накопичення, заощадження громадян, юридичних осіб і ін.), залучених фінансових ресурсів інвесторів (банківські, бюджетні, облігаційні кредити, а також кошти, отримані від продажу акцій, облігацій, пайових і інших внесків громадян і юридичних осіб), бюджетних інвестиційних асигнувань і запозичених фінансових ресурсів (кредити, позики).

Можна виділити три основні функції, що виконують інвестиції в економічній системі.

забезпечення росту і якісного удосконалення основного капіталу (фондів) як на рівні окремої фірми, так і на рівні національної економіки в цілому;

здійснення прогресивних структурних економічних зрушень, що стосуються найважливіших народногосподарських пропорцій відтворювальних, галузевих, вартісних;

реалізація новітніх досягнень науково-технічного прогресу і підвищення на цій основі ефективності виробництва на мікроі макрорівнях.

Серед цих функцій найважливіше значення має оптимізація генеральної макроекономічної пропорції - співвідношення між накопиченням і споживанням у складі національного доходу.

При розгляді проблем розширеного відтворення зазвичай акцентується увага на накопиченні як основному важелі забезпечення економічного росту і підвищення життєвого рівня населення. При цьому інвестиційний процес відсувається на другий план, вірніше, він розглядається як складова частина процесу накопичення. Однак, таке ототожнення процесу накопичення і процесу інвестування є не зовсім правомірним. Це хоча і багато в чому подібні, але все-таки різні за своїм економічним змістом процеси. Вочевидь, що в економічному аналізі проблем розширеного відтворення процес формування фондів накопичення і споживання не можна відривати від процесу вишукування і формування ресурсів капітальних вкладень. Процес відтворення обовязково вимагає збалансування інвестицій, накопичення і споживання. Тому пошук шляхів виходу з кризової ситуації, що склалася в даний час в Україні, повинен передбачати поряд з вирішенням інших задач, досягнення збалансованості найважливішої народногосподарської пропорції інвестиційний фонд — фонд накопичення — фонд споживання.

Теоретичну модель взаємозвязку між цими фондами можна представити в такий спосіб.

По-перше, логічною метою усього відтворювального процесу є споживання. Якщо інвестиції і накопичення відриваються від цієї мети, то вони стають безглуздими і важким тягарем лягають на плечі народу, за рахунок якого повинні відшкодовуватися ці нераціональні витрати. Оптимізація економічної структури вимагає, щоб накопичення й інвестиції із самого свого початку носили споживчий характер, у ближній чи далекій перспективі.

По-друге, ще однією основною логічною метою інвестицій є забезпечення росту національного доходу, а в його складі - фондів накопичення і споживання. Причому цей ріст повинен здійснюватися таким чином, щоб кожна додаткова одиниця капітальних вкладень забезпечувала більший приріст доходу, ніж витрати, що його викликали. Це непорушна вимога оптимального функціонування економіки. Для аналізу цієї залежності доцільно використовувати граничні величини граничні капітальні вкладення і граничний дохід. Виходимо з того, що кожний даний момент нарощування інвестицій супроводжується зниженням їхньої віддачі, тому граничний дохід зменшується, у той час, як питомі капітальні витрати ростуть. Оптимум знаходиться на перетині кривих граничного доходу і граничних інвестиційних витрат. На рисунку це можна представити в такий спосіб (рис 1.2.).

По-третє, оптимальне функціонування передбачає, що здійснювані інвестиції не просто викликають ріст національного доходу, але й обумовлюють збільшення фонду народного споживання. Це може бути досягнуте при наступних умовах коли зберігається постійна норма накопичення, або;

коли вона знижується, але це зниження компенсується підвищенням віддачі ресурсів, що накопичуються.

Це, в свою чергу, вимагає визначеної інвестиційної політики, що обумовлює не просто економічний ріст, але і відповідний розподіл інвестиційних ресурсів між сферами економіки таким чином, щоб це обумовлювало в однаковому ступені ріст як інвестиційних галузей, так і галузей, що виробляють споживчі товари та послуги.

Існує і зворотний звязок, а саме збільшення національного доходу є найважливішим джерелом розширення інвестиційних вкладень. Отже, накопичення й інвестиційна діяльність тісно взаємозалежні і взаємообумовлені. Це наочно видно, коли ми розглядаємо капітальні вкладення в динаміці (за відповідності цін) і порівнюємо їх з динамікою національного доходу в його фізичному обсязі (тобто теж за умов відповідності цін).

R — дохід;

Q — обсяг інвестицій;

MCграничні інвестиційні вкладення;

MR — граничний дохід.

Рис 1.2. Співвідношення граничних інвестиційних вкладень і граничного доходу.

Від обсягу національного доходу при визначеній частці накопичення залежить абсолютні розміри накопичення і капітальних вкладень у розширене відтворення. Чим більше національний дохід, тим більші і накопичення, а при визначеній їх частці тим більші можуть бути і ресурси, що направляються в капітальні вкладення. І навпаки, чим більші капітальні вкладення і викликаний ними приріст виробничих фондів, тим більші і можливості росту фізичного обсягу національного доходу. При цьому дуже важливий рівень ефективності інвестиційних вкладень. Чим вище ефективність інвестицій, чим скоріше і повніше вони втілюються в основні фонди, тим вищий та прогресивніший технічний рівень цих фондів, чим краще якість виконуваних робіт, тим вище продуктивність праці в національній економіці, зростання виробництва, збільшення фізичного обсягу національного доходу.

Вибрати найбільш ефективний метод виробництва, в остаточному підсумку, можна тільки за допомогою здійснення тієї чи іншої інвестиційної програми.

Дієвість інвестиційної діяльності як на мікро-, так і на макрорівні, визначається ефективністю використання інвестиційних галузей. Їхній технічний рівень, організація виробництва, розвиток підприємництва, здатність до освоєння іновацій впливають на інвестиційний цикл, окупність і віддачу інвестиційних ресурсів.

Основними напрямками інвестиційної стратегії з точки зору максимальної ефективності тепер і в найближчому майбутньому будуть поліпшення відтворювальної структури капіталовкладень, підвищення питомої ваги витрат на технічне переозброєння і реконструкцію діючих підприємств за рахунок зменшення питомої ваги нового будівництва у виробничій сфері;

вдосконалення технологічної структури капітальних вкладень, збільшення в їхньому складі питомої ваги нового будівництва у виробничій сфері;

зміна галузевої структури капітальних вкладень з точки зору значного підвищення життєвого рівня населення на користь галузей, що виробляють продукти харчування, предмети особистого споживання (сільське господарство, галузі переробки, легка і харчова промисловість) та послуги;

пріоритетне забезпечення капітальними вкладеннями перспективних напрямків науково-технічного прогресу, які сприяють зниженню ресурсо-затратності виробництва і підвищенню якості продукції;

збільшення обсягів капітальних вкладень на будівництво комфортного житла й інших обєктів суспільного користування і медичного забезпечення;

збалансованість інвестиційного циклу.

Без залучення до сучасного науково-технічного прогресу Україна залишиться в стані економічної відсталості, яка буде неминуче збільшуватиметься, але, одночасно з цим, поширення сучасної техніки і технології неможливо внаслідок нинішньої фінансової скрути, відсталої структури економіки.

Особливого значення набуває питання перепрофілювання, консервації, а в окремих випадках і закриття неефективних виробничих структур. Повинна бути спрощена процедура банкрутства, ціль якої - дати можливість кредиторам конфіскувати окремі активи підприємств-банкрутів.

У забезпеченні широкого комплексу структурних перетворень у національній економіці, інтеграції фінансового і промислового капіталу й активізації на цій основі інвестиційного процесу особливого значення набувають фінансово-промислові групи, що будуть відігравати ведучу роль у вирішенні найбільш складних завдань перебудови української економіки.

Розглядаючи основні напрямки інвестиційної діяльності на найближчу перспективу, слід мати на увазі, що Україна сама може виступати солідним інвестором за кордоном. Її інвестиційних сектор уже сьогодні, а тим більше, у майбутньому може зайняти важливі позиції на ринках капіталів інших країн. Насамперед у таких традиційних для нас галузях як металургія, електроенергетика, гідротехнічне і гідромеліоративне будівництва, будівництва магістральних трубопроводів, автомобільних і залізничних колій, морських портів і терміналів і т.п.

Основною метою структурної перебудови народногосподарського комплексу України повинна виступати адаптація його виробничих структур до умов економічної самостійності і ринкових механізмів, а також поступова інтеграція у світовий ринок.

Головним критерієм формування нової галузевої структури економіки повинно стати забезпечення оптимального використання наявних ресурсів при максимально можливих темпах економічного росту. З огляду на накопичений Україною виробничий, кадровий і науково-технічний потенціали, необхідно, щоб структурна перебудова її економіки була орієнтована на створення досить повних багатогалузевих господарських комплексів. Але при цьому цільові настанови по створенню таких комплексів, в остаточному підсумку, повинні бути спрямовані не на досягнення самозабезпеченості з більшості видів споживаної продукції, а на освоєння нових перспективних і конкурентноздатних виробництв для використання переваг міжнародного поділу праці і поглиблення інтеграції у світову економічну структуру. Це означає, що поява нових виробництв, відновлення і диверсифікація існуючих повинні, зрештою, призвести до розширення обсягу, асортименту і якісного поліпшення фінансово-господарських операцій.

1.2. Особливості прийняття управлінських рішень щодо інвестиційних та іноваційних процесів в Україні.

У даному розділі дослідимо інвестиційні та іноваційні процесі в сучасних умовах в Україні та розробку організаційно-економічних та управлінських рішень.

В іноваційному процесі структурної перебудови економіки України інвестиції відіграють одну з найважливіших ролей.

Іновації в кожнім із секторів економіки вимагають фінансових вкладень. Для отримання додаткового прибутку, підвищення ефективності діяльності організації, отримання соціально-економічного ефекту необхідно здійснити фінансові вкладення. При цьому емпірично встановлена залежність: чим на більший успіх розраховує підприємець у майбутньому, тим до більш великих витрат він повинен бути готовий сьогодні.

Проте, проблема вибору об'єкта фінансових вкладень для підприємця не обмежується граничною сумою інвестицій. Дослідження показали, що найбільшою ефективністю володіють вкладення в іновації, де підприємець має можливість одержувати над монопольний прибуток. Високий потенціал ефективності іновацій забезпечує попит на нововведення з боку підприємців, формуючи ринок науково-технічних, організаційних, економічних і соціальних нововведень.

Рис 1.3. Ринок капіталу як необхідний елемент іноваційного процесу Як джерела інвестицій можуть виступати асигнування бюджетів усіх рівнів, іноземні інвестиції, власні засоби організацій, а також акумульовані у формі фінансового капіталу тимчасово вільні засоби організацій і установ і заощадження населення (рис 1.3.).

Бюджетні асигнування на розробку і реалізацію іновацій обмежені доходами бюджетної системи. При цьому в залежності від політико-економічних умов напрямку форми і розміри бюджетних інвестицій в іновації мають істотні розходження.

Так, у промислово розвинутих країнах розміри бюджетних асигнувань на розвиток науково-технічного прогресу досить великі, об'єкти інвестування визначаються на конкурсній основі з урахуванням національної стратегії розвитку й оборонної доктрини. Наприклад, у Японії на рівні конституційного закону введене обмеження, відповідно до якого не менш 3% валового національного доходу з бюджету повинно направлятися на розвиток фундаментальних наукових досліджень, а в Україні цей показник не перевищує 0,5%.

Бюджетна криза, характерна для економіки країн, що розвиваються, а також для держав, що здійснюють макроекономічні перетворення, обмежує можливості державної участі в розвитку іноваційних процесів. За даними Міністерства фінансів, обсяг бюджетних інвестицій скоротився у порівнянні з попереднім роком. Недофінансування науково-технічних програм в Україні було викликано збільшенням бюджетного дефіциту.

Іноземні інвестиції в іноваційну діяльність можуть здійснюватися як у формі міждержавних, міжурядових програм по науково-технічному й економічному співробітництву, так і у формі приватних інвестицій від закордонних фінансових організацій і приватних підприємців. У той же час досить активними є міжнародні приватні інвестиції на ринках, що розвиваються.

Американські інвестиційні фонди, німецькі банки й інші приватні інвестори прагнуть забезпечити високу прибутковість власних інвестицій за допомогою міжнародної диверсифікованості діяльності. Ризик інвестицій у ринки, що розвиваються, досить високий, але він, як правило, забезпечується більшою прибутковістю вкладень. При цьому найбільш привабливими для зовнішніх інвесторів є сировинні і переробні галузі промисловості, оскільки, як правило, ці галузі не вимагають попередніх значних інвестицій, а достатнє для конкурентноздатності якість заготівель, що вивозяться на експорт сировини, і напівфабрикатів може бути забезпечене без використання останніх досягнень науково-технічного прогресу.

Власні засоби організацій залишаються основним джерелом фінансування іноваційної діяльності. Галузі, що у роки проведення макроекономічних реформ зберегли достатній обсяг оборотних коштів, у даний час одержали реальний шанс активно здійснювати іноваційну діяльність. У першу чергу це відноситься до галузі зв’язку, де за рахунок малої тривалості виробничого циклу підприємства практично не випробували впливу інфляції і створили достатній резерв для здійснення науково-технічних проектів.

Організації з тривалим технологічним циклом виробництва в умовах інфляції не змогли зберегти власні оборотні кошти, що привело до їх важкого фінансового положення. Тому в даний час практично всі організації промисловості позбавлені реальної можливості фінансування іноваційної діяльності за рахунок власних коштів. Хоча, як показує світова практика, 80−90% іновацій у світі фінансуються промисловими компаніями переважно за рахунок власних фінансових засобів.

Фінансовий капітал формується за рахунок акумулювання засобів юридичних осіб і громадян у фінансово-кредитних установах (рис 1.4.).

На етапі розробки і реалізації іновацій ринок капіталу виступає як один з головних факторів суспільного визнання іновацій. Без достатнього фінансового забезпечення життєвий цикл іновації обмежується стадією «ідея». Будь-яке нововведення повинне бути на ринку капіталу інвестиційно привабливим і конкурентноздатним. Тому поряд з показниками іноваційності проектів не менш важливими в ринкових умовах стають фінансово-економічні показники:

обсяг інвестицій;

очікувана прибутковість (рентабельність);

строк окупності;

чистий дохід і ін.

Економічні показники стають основними, якщо мова йде про залучення стратегічного інвестора (фінансово-кредитні установи, що готові організувати фінансування розробки і реалізації іновації за рахунок власних і притягнутих засобів).

Рис 1.4. Формування і використання фінансового капіталу Умовно фактори інвестиційної привабливості іноваційних проектів і програм можна розділити на дві групи: фінансово-економічні і позаекономічні. У більшості випадків інвестора залучають високі фінансові показники, однак існують ситуації, при яких іноватор змушений реалізувати нововведення, незважаючи на його пряму економічну непривабливість. Наприклад, якщо мова йде про екологічні заходи, що практично завжди мають негативні фінансові показники. Проте, промислові фірми, що піклуються про свій високий імідж, ведуть активну діяльність у цій області.

До інших позаекономічних факторів інвестиційної привабливості іновації може бути віднесена галузева приналежність як ідея для наступної практичної реалізації, дуже привабливий іноваційний проект може бути не прийнят тільки тому, що у фірми — іноватора немає достатнього досвіду роботи в тій галузі, де необхідно реалізувати проект. Чи, навпаки, фірма змушена шукати альтернативні сегменти ринку, якщо мова йде про міжгалузеву диверсифікованість.

В умовах структурних перетворень, характерних для економіки перехідного періоду, в Україні 16, с. 411 в кращому фінансово-господарському положенні виявилися організації, що зуміли оперативно перемінити свій ринковий сегмент відповідно до попиту, що змінився.

Галузева інвестиційна привабливість визначається стратегією фірми-іноватора. Тому на ринку новацій для забезпечення конкурентноздатності нововведення проводиться маркетинговий галузевий аналіз, розробляються різні рейтинги галузевої інвестиційної привабливості. Так, досліджуючи потенціал залучення іноземних інвестицій, було встановлено найбільш інвестиційно привабливі галузі української економіки: електроенергетика, металургія.

Істотним позаекономічним фактором, що визначає привабливість іновації для інвестора, є імідж і репутація іноватора.

З економічного погляду, інвестиційна привабливість визначається як внутрішніми характеристиками іновації (прибутковість інвестицій, термін реалізації проекту й ін.), так і умовами залучення фінансових ресурсів і їхніх джерел (рис 1.5.).

Недостатній розмір дивідендів може привести до того, що акції, що знову випускаються, для фінансування іноваційної діяльності виявляться нерозміщеними. У Росії корпоративні відносини знаходяться в стадії формування, тому емісії цінних паперів під іноваційну діяльність проводяться досить рідко.

Рис 1.5. Класифікація джерел інвестицій для іноваційної діяльності.

За винятком безпроцентних позичок притягнутий капітал видається на умовах зворотності, терміновості і платності, тобто являє собою кредити в різній формі. Поряд із традиційною формою кредитування в іноваційній діяльності широке поширення одержали лізинг, форфейтинг і франчайзинг.

Лізинг — довгострокова оренда машин і устаткування на термін до 20 років. Орендодавець за свій рахунок здобуває необхідне устаткування і здає його орендарю. При цьому права власності на устаткування залишаються в орендодавця. По закінченні лізингового договору орендар може повернути орендодавцю орендоване майно чи викупити об'єкт лізингу по залишковій вартості. Протягом усього терміну експлуатації орендар перелічує плату за користування орендованого майна, що включає амортизацію і дохід орендодавця.

Форфейтинг — фінансова операція, що перетворює комерційний кредит у банківський. Інвестор при відсутності достатніх засобів для іновацій виписує комплект векселів. Терміни погашення векселів рівномірно розподілені в часі. Таким чином, інвестор одержує відстрочку в платежах і гарантії банку по забезпеченню платежів. Форфейтингові операції для іноватора є гарантією надійності фінансового партнера.

Найбільш повною фінансовою схемою залучення інвестиційних ресурсів в іноваційну діяльність є франчайзинг. Франчайзинг передбачає тиражування іновацій із залученням великого капіталу. Крім фінансових засобів за договором франшизи іноватору можуть бути передані нематеріальні активи (технології, ноу-хау), торговий знак і репутація фірми і т.п. Франчайзинг сполучить у собі переваги кредиту і лізингу.

Рушійні мотиви фінансування іноваційної діяльності істотно залежать від того, чи реалізується іновація на свої чи притягнуті засоби. Однак для більшості іновацій у випадках фінансування і за рахунок власних коштів, і за рахунок залучення фінансових ресурсів в основі лежить показник ціни капіталу.

Ціна капіталу (Cost of Capital) — відношення загальної суми платежів за використання фінансових ресурсів до загального обсягу цих ресурсів.

(1.1).

Де WACC (Weighted Average Cost of Capital) — зважена ціна капіталу; k_i — ціна і-го джерела; d_i — частка і-го джерела в капіталі компанії.

Ціна власного капіталу визначається дивідендною політикою іноватора (ціна залучення акціонерного капіталу) пропорційно частці акціонерного капіталу у власних засобах організації.

C_s = р * (U / U + A + M + B) (1.2.).

Де C_s — ціна власного капіталу; р — відношення суми дивідендів до ринкової капіталізації компанії, U — акціонерний капітал; А — амортизаційний фонд; М — прибуток; В — безоплатні надходження.

Ціна власного капіталу для самофінансування іновацій є нижньою межею рентабельності: рішення про реалізацію іновацій при прибутковості менш ціни капіталу може серйозно погіршити основні фінансові показники компанії, привести до неплатоспроможності і банкрутства іноватора. Для зовнішнього інвестора є гарантією повернення вкладених коштів, показником достатності фінансової надійності об'єкта інвестицій.

Ціна залученого капіталу розраховується як середньозважена процентна ставка по залучених фінансових ресурсах.

(1.3.).

Де С_inv — ціна залученого капіталу; k_j — ставка залучення фінансового капіталу (k_j = 0 для безоплатних позичок) V_j — обсяг залучених засобів; m — кількість джерел залучених засобів.

Ціна залученого капіталу залежить від внутрішніх і зовнішніх факторів. До внутрішніх факторів у першу чергу відноситься ділова репутація іноватора. На ділову репутацію фірми впливають не тільки фінансові показники її діяльності, але й авторитет вищого менеджменту, система взаємин з партнерами і конкурентами, імідж, політична підтримка й ін.

Зовнішні фактори, що впливають на ціну залученого капіталу, визначаються макроекономічною ситуацією (рівнем інфляції, ставкою рефінансування Центрального банку, темпами росту ВВП, ін.), державною інвестиційною політикою і ситуацією на фінансовому ринку.

Ціна капіталу визначає нижню границю прибутковості іноваційного проекту — норму прибутку на іновацію. Таким чином, іноватор, приймаючи рішення про початок реалізації проекту, повинний враховувати наступні фактори:

ціну власного капіталу;

ціну залученого капіталу;

структуру капіталу (співвідношення власних і притягнутих засобів).

Інтеграція цих факторів у показнику ціни капіталу є базою для визначення інвестиційної привабливості іноваційного проекту. Як інвестор, так і іноватор при ухваленні рішення про реалізацію нововведення зіштовхуються з проблемою визначення нижньої границі прибутковості інвестицій, у якості якої, як правило, виступає норма прибутку.

Рис 1.6. Фактори, що визначають норму прибутку іноваційного проекту.

Норма прибутку визначається іноватором і інвестором з різних точок зору (рис 1.6). Організація, що реалізує нововведення, виходить із внутрішніх обмежень, до яких у першу чергу відносяться ціна капіталу, внутрішні потреби виробництва (обсяг необхідних власних засобів для реалізації виробничих, технічних, соціальних програм), а також зовнішні фактори, до яких відноситься ставка банківських депозитів, ціна залучення капіталу, умови галузевої і міжгалузевої конкуренції.

Керівництво підприємства — іноватора як мінімум зіштовхується з однією альтернативою інвестицій — укласти тимчасово вільні засоби в банківські депозити чи державні цінні папери, одержуючи гарантований дохід без додаткової високо ризикової діяльності. Тому прибутковість іноваційних проектів повинна перевершувати ставку по банківських депозитах і прибутковість до погашення державних цінних паперів.

Механізм впливу конкуренції на визначення внутрішньої норми прибутку не працює лінійно: галузева прибутковість може бути вище, ніж виробнича рентабельність іноватора. Це зв’язано з різними масштабами виробництва: зберігаючи конкурентноздатність продукції й утримуючи під контролем значну частину ринку, велика компанія може навмисне збивати ціни, забезпечуючи достатній обсяг прибутку значними обсягами продажів. Тому, установлюючи норму прибутку за середнім значенням рентабельності (табл. 1.1), її, як правило, порівнюють з масштабами виробництва.

Зовнішній інвестор, визначаючи норму прибутку іноваційного проекту, керується альтернативними вкладеннями засобів (рис 1.6). При цьому порівнюється ризик вкладень і їхня прибутковість: як правило, інвестиції з меншим ризиком приносять інвестору менший дохід. Тому ухвалення рішення про фінансування іновації інвестор погодить зі своєю фінансовою стратегією (схильність до ризику, відраза до ризику). Ризик інвестицій у фінансові інструменти оцінюють фінансові менеджери. Інвестори, що прийняли рішення про фінансування іноваційних проектів, рівень ризику закладають як надбавку до норми прибутку (табл. 1.2).

Таблиця 1.1.

Прибутковість світових компаній по деяких галузях економіки.

Таблиця 1.2.

Вимоги до норми прибутку для різних груп інвестицій.

Поряд з технічними критеріями вибору іновації інвестори проявляють економічні обмеження на іноваційні процеси, прагнучи забезпечити собі гарантію не тільки повернення вкладених коштів, але й одержання доходу. Важливим фактором є те, що інвестори враховують при прийнятті рішень про фінансування іновації; є період, протягом якого будуть відшкодовані понесені витрати, а також період, необхідний для одержання розрахункового прибутку. Тому серед великого числа методів оцінки економічної ефективності реалізації іновацій найбільш популярними є:

метод чистого дисконтованого доходу (ЧДД);

метод строку окупності;

метод індексу прибутковості і рентабельності проекту;

метод внутрішньої норми прибутковості;

розрахунок крапки беззбитковості проекту.

1.3 Сучасні проблеми банківського інвестування.

В загальному обсязі інвестицій більшості підприємств України переважають реальні інвестиції у виді капітальних вкладень. Що ж стосується інвестицій у фінансові активи, то їхня частка несуттєва, оскільки більшість директорів підприємств намагаються уникнути концентрації акцій у руках великих зовнішніх інвесторів (у тому числі банків) під час розміщення акцій.

Інвестиції в основний капітал українських підприємств за 2008 рік становлять 18 500 млн. Грн., що складає 105 відсотків до попереднього періоду. Неабияку роль в зазначеному зростанні інвестиційної активності відіграють банки України.

Включаючись у ринкові відносини, банківська система як інвестиційний посередник акумулює величезні маси тимчасово вільних грошових капіталів господарств і грошові вклади населення через поточні рахунки, депозитні вклади, депозитні й ощадні сертифікати, банківські векселі і їх акцепт, через використання інших різноманітних грошово-кредитних і фінансових інструментів залучення коштів. Усе це засвідчує великий інвестиційний попит банківської системи на грошові ресурси. А створення великих грошових фондів виступає як економічна передумова формування інвестиційного потенціалу банків і банківської системи в цілому.

Завдяки банківським інвестиціям забезпечується переливання грошових капіталів від одних суб'єктів інвестиційних відносин (інвесторів, кредиторів) до інших (позичальників), що сприяє вирівнянню норм прибутку між різними сферами підприємницької діяльності і створює об'єктивні умови для реалізації тенденції формування середньої норми прибутку в народногосподарській системі.

Зупинимось конкретніше на теоретичних аспектах основних складових інвестицій в реальний сектор економіки. Наріжним каменем у структурі цих інвестицій є інвестиційний кредит. Українські банки вже активно включились у процеси фінансування інвестицій.

Попри те, що інвестиційні кредити пов’язані з великим ризиком і сповільненням обороту грошових коштів банку, намітилась очевидна тенденція до росту довготермінових кредитів, появились банки, які мають у своєму портфелі понад 50% кредитів із терміном більше року. Причому для деякої частини особливо ефективних інвестиційних проектів існуючі кредитні ставки цілком сприятливі.

Особливостями кредитування інвестицій є те, що:

кредит має цільовий характер (тобто видається під конкретний інвестиційний проект, а не для фінансування господарської діяльності позичальника в цілому);

кредитний період є досить тривалим і відповідає розрахунковому строку окупності проекту (чи перевищує його);

обсяг кредитування відповідає чи перевищує поточні обороти (масштаб поточних господарських операцій) позичальника.

Три зазначених обставини визначають перенесення акцентів при аналізі інвестиційної кредитної заявки вбік розгляду цільового використання кредитних ресурсів (окупності інвестиційного проекту). Основним об'єктом розгляду при ухваленні рішення про видачу (відмові від видачі) інвестиційного кредиту й умовах кредитування є не бізнес фірми-позичальника в цілому, а інвестиційний проект, що фінансується. Відповідно, дана обставина знаходить своє відображення й у методології оцінки надійності видаваного кредиту (імовірності своєчасного і повного погашення основного боргу і нарахованих відсотків).

Надання довготермінових кредитів, як правило, супроводжується цілою низкою додаткових умов, за допомогою яких банки намагаються застрахувати себе від підвищення ризику. Найбільш розповсюдженні умови:

володіння контрольним пакетом акцій підприємства;

забезпечення фінансовими гарантіями надійних банків або високоліквідними заставами, вартість яких коливається від 50 до 120 відсотків вартості проекту.

Досить часто практикується дольова участь банків або з високоліквідними заставами, вартість яких коливається від 50 до 120 відсотків вартості проекту (загальноприйнято — від 20 до 50 відсотків). Проте деякі банки вважають, що цей принцип «розслабляє» керівництво банку.

Особливого розгляду вимагає інвестування банківських фондів і майна в лізингові операції. Це така форма банківських інвестицій, яка дозволяє здійснювати фінансування угод щодо використання рухомого і нерухомого майна через оренду. При цих умовах за банком-орендодавцем зберігається право власності на інвестоване в підприємницьку діяльність майно; в орендаря ж виникає право користування цим майном із метою отримання доходу, прибутку і викупу наданого в оренду майна через систему платежів, включаючи банківський процент.

Лізинг — це фінансовий інструмент який не тільки сприяє мобілізації грошових коштів для інвестиційної діяльності, але й забезпечує за допомогою свого механізму гарантоване використання інвестиційних ресурсів на цілі реконструкції та розширення виробництва.

Українські банки надають перевагу опосередкованій участі у лізинговому бізнесі. Так, якщо метою банку є отримання процентного доходу. Йому доцільно стати кредитором лізингової компанії; якщо він прагне розширити сферу своєї діяльності, — краще бути засновником лізингової компанії, якщо ж завдання полягає в отриманні комісійного доходу. То слід надавати гарантійні послуги за зобов’язаннями однієї зі сторін лізингової угоди або консультувати з питань лізингу. Банк, який поставив собі за мету звести до мінімуму витрати. Пов’язані з власною діяльністю, може виступати лізингоотримувачем.

Розглянемо особливості участі банку в бізнесі як кредитора лізингової компанії. Така схема фінансування відрізняється від прямого кредитування внаслідок наявності фінансового посередника між банком та лізингоотримувачем, однак загальновизнана практика кредитування у даному разі цілковито зберігається. Банківський позичальник — лізингова компаніярозглядається як фінансовий посередник. Реальним позичальником вважається лізингоотримувач. Він використовує свої активи з виробничою метою для отримання грошових надходжень, необхідних для виплати лізингових платежів та боргу за позичкою лізингової фірми.

Банк може поєднати функції кредитора та засновника лізингової компанії. У такому разі статутний фонд останньої формується в мінімально допустимому обсязі з метою подальшої кредитної підтримки банку-засновника. А лізингова компанія, у свою чергу, отримує можливість залучати пільгові кредити на розширення діяльності. Для забезпечення кредиту вона може надати банку обладнання — як заставу з можливістю переуступки прав за лізингом (насамперед — права на отримання лізингових платежів). У такому разі всі права та обов’язки лізингової компанії переходять до банку. Коли ж лізингова компанія не виконує своїх зобов’язань за позичкою, тоді як лізингоотримувач дотримується всіх умов угоди, лізингові платежі надходять безпосередньо до банку. Однак прийняті ним зобов’язання не дають йому права вдаватися до дій, які б зашкодили лізингоотримувачу, — наприклад, вимагати дострокового вилучення переданого за угодою лізингу майна. Банк може піти на такі дії лише в тому разі, якщо лізингоотримувач не виконуватиме своїх зобов’язань за лізингом. Отже, завдяки факторингу банк отримує змогу ефективніше розпоряджатися заставним майном, швидше й легше ним управляти.

Опосередковану участь у лізинговому ринку банк бере і тоді. Коли відіграє роль лізингоотримувача. Однак, політика, спрямована на економію власних витрат шляхом застосування лізингових схем, має тимчасовий характер і не може бути визначальним напрямом банківської стратегії. Так, у 2005;2006 роках у переліку банківських витрат орендні й лізингові платежі становили відповідно 3 та 4 відсотки.

Якщо ж банк виступає в ролі лізингодавця, то має місце така послуга, як банківський лізинг. Безпосередня роль банку в лізинговому бізнесі - це його участь у фінансово-промисловій групі, діяльність якої регламентується Законом України «Про промислово-фінансові групи в Україні» від 21.11.95 № 437/95-ВР.

Учать комерційного банку в складі промислово-фінансової групи сприятиме, з одного боку, взаємопроникненню промислового та банківського капіталу, а з іншого — диверсифікації діяльності, отриманню стабільних джерел формування капіталу та процентів внаслідок вищої ефективності роботи учасників групи. Завдяки наявності надійної інформації про позичальників — учасників групи, створюються сприятливі умови для поширення лізингових відносин (послуг та консультацій) у межах групи.

Цим же інстинктом повинна керуватись і держава, яка повинна вирішити три принципових завдання.

створити правовий простір, адекватний законам ринкової економіки;

створити сприятливе економічне середовище для розвитку підприємницької сфери і стимулювання виробництва продукції, конкурентоспроможної на внутрішньому і світовому ринку;

відмовитися від фіскальної фінансової політики, що б активізувало інвестиційну діяльність. При цьому провідна роль в активізації інвестиційних процесів повинна належати банкам — найбільш розвинутому ринковому інститутові сучасної України.

Згідно з концепцією розвитку банківської системи комерційні банки покликані максимально сприяти вітчизняному товаровиробнику. Щоб упоратися із цим завданням, банкам слід активніше брати пряму участь у фінансуванні інвестицій в реальний сектор економіки України.

1.4 Техніко-економічна характеристика ВАТ КБ «Надра».

КБ «Надра» зареєстрований Національним банком України 26 жовтня 1993 року (реєстраційний номер № 205). Починаючи з позицій галузевого банку вугільної промисловості, банк «Надра» став сучасною універсальною фінансовою установою. Протягом 10 років діяльності на фінансовому ринку України банк надає клієнтам понад 200 видів найсучасніших банківських продуктів і послуг європейського рівня. Відповідно до класифікації Національного банку України «Надра» за обсягом активів входить у десятку найбільших банків України.

Якісний банківський сервіс забезпечують всі підрозділи Банку в різних регіонах України. «Надра» має два представництва за кордоном. Банк «Надра» має велику кількість відкритих ліній від міжнародних фінансових інститутів. Переваги сучасного банківського сервісу оцінили більше 400 тисяч клієнтів.

Президент Банку Ігор Гіленко двічі - у 2004 та 2005 роках — ставав лауреатом загальнонаціональної програми «Людина року» у номінації «Фінансист року».

За даними останнього національного рейтингу банків (дані Асоціації Українських Банків) банк «Надра» займає по: чистих активах — 6 місце; розміру кредитно-інвестиційного портфеля — 7 місце; депозитах фізичних осіб — 5 місце; капіталу — 6 місце; фінансовому результату — 10 місце.

Лiцензiї i дозволи Банку:

1) Банкiвська лiцензiя № 21 вiд 23.08.02 р.;

2) Письмовий дозвiл № 21−1 вiд 23.08.02 р.;

3) Лiцензiя ДКЦПФР № 241 013 вiд 04.09.02 р. На здiйснення дiяльностi по випуску i обiгу цiнних паперiв;

4) Лiцензiя ДКЦПФР № 241 013 вiд 04.09.02 р. На ведення реєстру власникiв iменних цiнних паперiв;

5) Лiцензiя ДКЦПФР № 241 013 вiд 04.09.02 р. На право виконання професiйної депозитарної дiяльностi зберiгача цiнних паперiв;

6) Дозвiл Мiнiстерства фiнансiв України № 413 вiд 23.09.1994 р. На здiйснення дiяльностi по випуску i обiгу цiнних паперiв.

Мiжнародне рейтингове агентство Moody`s присвоїло Банку у груднi 2006 року такi рейтинги: за оцiнками кредитоспроможностi — B3/NP; по фiнансовiй стiйкостi — Е+.

Таблиця 1.3.

Історія Банку.