Емоції в музиці. 
Фактори емоційного впливу

Емоції в музиці. Фактори емоційного впливу

ЗМІСТ Вступ

Розділ 1. Теоретико-психологічні аспекти дослідження емоцій

1.1 Поняття «емоції» як об'єкт психолого-педагогічного дослідження

1.2 Класифікація емоцій

1.3 Основні теорії емоцій Розділ 2. Емоційна природа музичного мистецтва

2.1 Музика — джерело емоцій та почуттів

2.2 Емоційний вплив музики на людину Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП Актуальність дослідження. Людина завжди певним чином реагує як на все, що її оточує, так і на те, що вона здійснює сама. Ці переживання можуть бути як позитивними, так і негативними. В основі душевного переживання людини лежать емоції, які й визначають її самопочуття. Отже стан психічного благополуччя і, навпаки, психічного розладу будь-кого з нас залежить від тих емоцій, які людина відчуває в певні періоди свого життя.

Роль музики у розвитку не лише естетичних смаків, освіченості, загальної культури, а й творчості людини не можна переоцінити. Всім, хто добре знайомий з творами класичної музики, відомо, як вона впливає на емоції, настрій людини, змушує активно працювати пам’ять і фантазію, під впливом музики народжуються думки, складаються поетичні рядки. Тобто музика впливає й на емоціонально-чуттєву, й на інтелектуальну та творчу сфери людини. Саме музика здатна висловлювати те, що важко розкриту словами, і через музику можна передати найскладніші почуття, емоції, а також й найскладніші образи і думки, які, перетворюючись у форму слів, багато в чому втрачають свою суть. А передані в музиці вони робляться яскравішими, набувають нових смислових кольорів і відтінків. Тому дуже важливо вчити дітей розуміти твори класичної музики. І для цього зовсім не обов’язково, щоб дитина займалася у музичній школі, грала на музичному інструменті, мала абсолютний музичний слух. Будь-яка дитина, як і доросла людина, здатна навчитися розуміти і цінити твори класичної музики.

Зважаючи на актуальність даної проблеми, ми обрали наступну тему курсового дослідження: «Емоції в музиці. Фактори емоційного впливу».

Об'єкт дослідження — музична психологія.

Предмет дослідження — емоцій в музиці.

Мета дослідження — розглянути особливості впливу музики на емоції в людини.

Згідно з метою і предметом дослідження було визначено такі завдання:

розглянути поняття про емоції;

дослідити класифікацію емоцій;

розглянути основні теорії емоцій;

дослідити емоційний вплив музики на людину.

Методи дослідження. Для розв’язування поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: теоретичний аналіз наукових літературних джерел, синтез, узагальнення, порівняння, конкретизація.

Структура дослідження. Курсова робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури. Робота викладена на 30 сторінках друкованого тексту.

РОЗДІЛ 1. Теоретико-психологічні аспекти дослідження емоцій

1.1 Поняття «емоції» як об'єкт психолого-педагогічного дослідження Людина не тільки активно пізнає предмети і явища довкілля, а й переживає певне ставлення до них. Одні події її хвилюють, до інших вона байдужа, одні речі або люди їй подобаються, інші — ні. Людина переживає різноманітні емоції: задоволення і роздратування, радість і горе, відчай і наснагу.

Емоцію (від лат. emoveо — збуджувати, хвилювати) звичайно розуміють як переживання, внутрішнє хвилювання. Ще в першій половині XX ст. говорили про афекти як емоційні реакції, спрямовані на розрядку емоційного збудження, що виникло.

Джерелом емоцій є об'єктивна дійсність. Людина ставиться до предметів та явищ реального світу по-різному. Те, що пов’язане з прямим чи непрямим задоволенням потреб людини — як найпростіших «органічних», так і потреб, зумовлених її суспільним буттям, — викликає в неї позитивні емоції (задоволення, радість, любов). Те, що заважає задоволенню цих потреб, викликає негативні емоції (невдоволення, горе, сум, ненависть).

Емоції — це психічне відображення у формі безпосереднього пристрасного переживання життєвого сенсу явищ і ситуацій. Емоції зумовлені відношенням об'єктивних властивостей предметів до потреб суб'єкта.

Емоції — це таке психічне відображення (пристрасне, безпосереднє), що виражає ставлення людини до інших людей, до самої себе, до життя довкола неї [7, 234].

Емоції впливають на людей різними шляхами. Одна й та сама емоція неоднаково переживається різними людьми, а також певною людиною в різних ситуаціях. Емоції можуть впливати на всі системи індивіда, на суб'єкта загалом.

Давно відомо, що емоція, як і інші мотиваційні стани, впливає на сприймання, Радісна людина сприймає світ крізь «рожеві окуляри». Для страждаючої і сумної людини характерна тенденція інтерпретувати зауваження інших як критичні.

Емоції впливають на пам’ять, мислення та уяву людини. Ефект «звуженого зору» в сприйманні має свій аналог у пізнавальній сфері. Зляканій людині важко оцінити альтернативні рішення. У розгніваної людини з’являються лише «сердиті думки». В стані підвищеного інтересу або збудження суб'єкт настільки захоплений, що не здатний до навчання і дослідження.

Емоції чи комплекси емоцій, які переживає людина в певний час, впливають фактично на все, що вона робить у сфері навчання, гри, праці. Коли вона реально зацікавлена в предметі, то має бажання вивчити його глибоко. Відчуваючи відразу до якого-небудь предмета, вона намагається його уникнути.

Твердження про те, що емоція може розглядатися як окремий або особливий стан свідомості, не є новим. Визначний біолог XIX ст. Г. Спенсер описав «центральні» емоції так: «Центральні» емоції — їх початок і закінчення у часі порівняно не визначені і вони не мають чіткої локалізації в просторі. Вони не обмежені попередніми і наступними станами свідомості з якоюсь визначеністю, і немає меж між ними й існуючими з ними станами свідомості". Ідея Спенсера не справила значного впливу на його сучасників, і лише на початку 60-х років нашого століття змінними станами свідомості почали цікавитися вчені [7, 235].

Емоційні стани і, в повсякденному житті часто розглядаються як змінні стани, або, точніше, як специфічні чи особливі стани свідомості. Людина, що вчинила якусь недоречність, часто пояснює свою поведінку, говорячи: «я не пам’ятав себе», «я вийшов із себе» .

Людина, яка пережила сильну емоцію, усвідомлює, що емоційне переживання — це незвичайний стан свідомості. Ідея різних станів свідомості відома від античних часів. А в середині XIX ст. біологи довели, що кожна окрема півкуля мозку контролює окрему сферу свідомості. Розподіл півкуль створює дві незалежні сфери свідомості в межах одного черепа, в межах одного організму.

Аналізуючи співвідношення емоцій і розвитку особистості, слід зважати на два чинники. Перший — це генетичні задатки суб'єкта у сфері емоцій. Генетичний склад індивіда відіграє важливу роль у набутті емоційних рис (чи порогів різних емоцій). Другий чинник — особистий досвід індивіда, що належить до емоційної сфери, особливо спеціалізовані способи вираження емоцій і зумовлена емоціями поведінка.

Отже, емоції — особливий клас психічних процесів і станів, пов’язаний з інстинктами, потребами й мотивами, що відображають у формі безпосереднього тимчасового переживання (задоволення, радості, страху тощо) значущість діючих на індивіда явищ і ситуацій для його життєдіяльності. Супроводжуючи практично будь-які прояви активності суб'єкта, емоції є одним із головних механізмів внутрішньої регуляції психічної діяльності й поведінки, спрямованих на задоволення актуальних потреб.

1.2 Класифікація емоцій Питання про кількість і види емоційних реакцій обговорюють уже впродовж багатьох століть. Ще Арістотель виокремлював любов і ненависть, бажання й відразу, надію і розпач, боязкість і сміливість, радість і сум, гнів. Представники давньогрецької філософської школи стоїцизму стверджували, що емоції, маючи у своїй основі два блага й два зла, слід поділяти на чотири основні пристрасті: бажання й радість, сум і страх. Далі вони поділяли їх на з 2 другорядні пристрасті.

Спроби дати універсальну класифікацію емоцій намагались багато вчених, і кожен з них висував для цього власні підстави. Т. Браун в основу класифікації поклав часову ознаку, поділивши емоції на безпосередні, тобто ті, що виявляються «тут і тепер», ретроспективні й проспективні. Він будував класифікацію на підставі ставлення до джерела дії [8, 23].

Усі емоції Т. Браун поділяв на три групи:

* яким властивий механічний початок (інстинкти, звички);

* емоції із тваринним початком (апетит, бажання, афектації);

* емоції з раціональним початком (самолюбство, обов’язок).

І. Кант зводив всі емоції до двох груп, в основі яких лежала причина виникнення емоцій: емоції сенсуальні та інтелектуальні. При цьому афекти і пристрасті він зараховував до вольової сфери.

М. Спенсер пропонував поділяти почуття за ознакою їхнього виникнення і «відтворення на чотири класи. До першого він зараховував презентативні почуття (відчуття), що виникають безпосередньо під час дії зовнішніх подразників. До другого класу — презентативно-репрезентативні, або прості емоції, наприклад, страх. До третього класу — репрезентативні емоції, зумовлені поезією як подразником, що не має конкретного предметного втілення. Нарешті, до четвертого класу Спенсер зарахував вищі, відсторонені, емоції, які творяться без допомоги зовнішнього подразника абстрактним шляхом (наприклад, почуття справедливості).

Основоположник наукової психології В. Вундт вважав, що кількість емоцій настільки велика (значно більше, ніж 50 000), що мова не має у своєму розпорядженні достатньої кількість слів для їхнього позначення.

Тітченер розрізняв емоції, настрій і складні почуття, в яких істотну роль відіграють стани задоволення й невдоволення.

Класифікації емоцій у зв’язку з потребами. Деякі психологи при класифікації емоцій виходять із потреб, які провокують появу цих емоцій.

Б.І. Додонов зазначає, що створити універсальну класифікацію емоцій взагалі неможливо, тому класифікація, придатна для розв’язання одних завдань, виявляється недієвою при розв’язанні іншого кола завдань. Він запропонував свою класифікацію емоцій [8, 37]:

* Альтруїстичні емоції. Ці переживання виникають на основі потреби в сприянні, допомозі, заступництві за інших людей, у бажанні давати людям радість і щастя. Альтруїстичні емоції виявляються в переживанні почуття занепокоєння за долю кого-небудь і в піклуванні, у співпереживанні радості та успіхів іншого, у почуттях ніжності, розчулення, відданості, участі, жалощів.

* Комунікативні емоції. Виникають на основі потреби в спілкуванні. На думку Додонова, не кожна емоція, яка виникає під час спілкування, є комунікативною. Під час спілкування виникають різні емоції, але комунікативними є лише ті з них, які виникають як реакція на задоволення або незадоволення прагнення до емоційної близькості (мати співчутливого друга, співрозмовника тощо), бажання спілкуватися, ділитися думками й переживаннями, розуміти один одного. До емоцій, які виявляються при цьому, автор зараховує почуття симпатії, почуття поваги до когось, почуття вдячності, почуття обожнювання кого-небудь, бажання заслужити схвалення від близьких і шановних людей.

* Глоричні елюції (від лат. gloria — слава). Ці емоції пов’язані з потребою в самоствердженні, славі, у прагненні завоювати визнання, пошану. Вони виникають при реальному або уявлюваному «пожинанні лаврів», коли людина стає предметом загальної уваги і захоплення. У протилежному разі в неї виникають негативні емоції. Виявляються ці емоції в почутті враженого самолюбства й бажанні взяти реванш, у почутті гордості, переваги.

* Праксичні емоції (або праксичні почуття, за П.М. Якобсоном). Це емоції, які виникають у зв’язку з діяльністю, її успішністю чи неуспішністю, бажанням домогтися успіху в роботі, наявністю труднощів. Додонов пов’язує їхню появу з рефлексом мети (за І.П.Павловим). Виражаються ці емоції у почуттях захопленості роботою, задоволенні результатами своєї праці, приємній втомі, переконанні, що день пройшов недаремно.

* Пугнічні емоції. Вони пов’язані з потребою в подоланні небезпеки, на основі якої виникає інтерес до боротьби. Це прагнення гострих відчуттів, захоплення небезпекою, ризиком, почуття спортивного азарту, «спортивна злість», гранична мобілізація власних можливостей.

* Романтичні емоції. Це емоції, що пов’язані з прагненням до всього незвичайного, таємничого, незвіданого. Виявляються в очікуванні «світлого чуда», у привабливому почутті далини, особливої значущості того, що відбувається, або в зловісно-таємничому почутті.

* Гностичні емоції (від грецьк. gnosis — знання). Це те, що звичайно називають інтелектуальними почуттями. Вони пов’язані не просто з потребою в одержанні будь-якої нової інформації, а з потребою в когнітивній гармонії, як пише Додонов. Суть цієї гармонії в тому, щоб у новому, невідомому відшукати знайоме, звичне, зрозуміле, проникнути в сутність явища, зводячи, таким чином, всю наявну інформацію до «спільного знаменника». Типова ситуація, яка збуджує ці емоції, — це проблемна ситуація. Виявляються ці емоції у здивуванні, почутті зрозумілості чи невиразності, у прагненні перебороти протиріччя у власних міркуваннях, звести все в систему, в почутті здогадування, близькості рішення, у радості відкриття істини.

* Естетичні емоцїі. Щодо цих емоцій існують два основні погляди. Перший: естетичні емоції в чистому вигляді не існують. Є переживання, у яких переплітаються різні емоції. Другий: естетична емоція є не що інше як почуття краси. За Додоновим, не кожне сприйняття твору мистецтва зумовлює естетичні емоції. Виявляються вони в насолоді красою, в почутті витонченого, граціозного, піднесеного або величного, хвилюючого драматизму («солодкий біль»). Різновидом естетичних почуттів є ліричні почуття світлого смутку і замисленості, зворушеності гіркувато-приємним почуттям самотності, насолодою спогадів про минуле.

* Гедоністичні емоції. Це емоції, які пов’язані із задоволенням потреби в тілесному і духовному комфорті. Виражаються вони в насолоді приємними фізичними відчуттями від смачної їжі, тепла, сонця тощо, у почутті безтурботності, «солодкої ліні», у легкій ейфорії, у хтивості.

* Акизитивні емоцїі (від франц. acquisition — придбання). Ці емоції спричиняє інтерес до заощадження, колекціонування, придбання речей. Виявляються в радості з нагоди придбання нової речі, від збільшення своєї колекції, у приємному почутті при огляді власних накопичень тощо [8, 40].

Є.П. Ільїну ця класифікація видається дещо надуманою. Зміст класифікації емоцій повинен бути не в тому, щоб співвіднести їх із конкретними видами потреб (для цього потрібно ще мати обґрунтовану й несуперечливу класифікацію самих потреб, чого дотепер немає), а в тому, щоб виявити групи емоцій, які розрізняються за якістю переживань та їхньої ролі для людини й тварин.

Поділ емоцій на первинні (базові) і вторинні. Цей підхід характерний для прихильників дискретної моделі емоційної сфери людини. Однак науковці називають різну кількість базових емоцій: від двох до десяти. П. Екман на основі вивчення лицьової експресії виокремлює шість таких емоцій: гнів, страх, відраза, подив, сум і радість.

Р. Плутчик виокремлює вісім базових емоцій, поділяючи їх на чотири пари, кожна з яких пов’язана з певною дією:

* руйнування (гнів) — захист (страх);

* прийняття (схвалення) — відкидання (відраза);

* відтворення (радість) — позбавлення (зневіра);

* дослідження (очікування) — орієнтація (подив).

К. Ізард називає ю основних емоцій: гнів, презирство, відраза, дистрес (rope-страждання), страх, провина, інтерес, радість, сором, подив.

На думку К. Ізарда, базові емоції повинні мати такі обов’язкові характеристики:

* мати виразні й специфічні нервові субстрати;

* виявлятися за допомогою виразної та специфічної конфігурації м’язових рухів особи (міміки);

* спричиняти виразне й специфічне переживання, яке людина усвідомлює;

* як такі, що виникли в результаті еволюційно-біологічних процесів;

* здійснювати організаційний і мотиваційний вплив на людину, слугувати її адаптації.

Поділ емоцій на провідні й ситуативні. В.К. Вілюнас поділяє емоції на дві фундаментальні групи: провідні й ситуативні (похідні від перших).

Першу групу становлять переживання, породжені специфічними механізмами потреб, які забарвлюють предмети, що безпосередньо їх стосуються. Ці переживання виникають звичайно при загостренні деякої потреби і відображенні предмета, який відповідає їй. Вони передують відповідній діяльності, спонукають до неї й відповідають за загальну її спрямованість. Вони значною мірою визначають спрямованість інших емоцій, тому автор і назвав їх провідними.

До другої групи належать ситуативні емоційні явища, породжувані універсальними механізмами мотивації й спрямовані на обставини, які опосередковують задоволення потреб. Вони виникають уже за наявності провідної емоції, тобто в процесі діяльності (внутрішньої або зовнішньої), і виражають мотиваційну значущість умов, які сприяють її здійсненню або ускладнюють її (страх, гнів), конкретних досягнень у ній (радість, прикрість), що склалися або можливих ситуацій тощо.

Аналізуючи ситуативні емоції людини, В. Вілюнас виокремлює клас емоцій успіху-неуспіху із трьома підгрупами:

* констатуючий успіх-неуспіх;

* передбачувальний успіх-неуспіх;

* узагальнений успіх-неуспіх.

Емоції, які констатують успіх-неуспіх, відповідають за зміну стратегій поведінки; узагальнена емоція успіху-неуспіху виникає в результаті оцінки діяльності загалом. Емоції передбачуваного успіху-неуспіху дозволяють у разі повторного виникнення ситуації передбачати події й спонукають людину діяти в певному напрямі.

Л.В. Куликов поділяє емоції («почуття») на активаційні, до яких зараховує бадьорість, радість, азарт; тензійні (емоції напруження) — гнів, страх, тривога і самооцінні - сум, провина, сором, розгубленість [8, 43].

Емоційне реагування автор характеризує за знаком (позитивні або негативні переживання), впливом на поведінку й діяльність (стимулюючий або гальмівний), інтенсивністю (глибина переживань і величина фізіологічних зрушень), тривалістю перебігу (короткочасні або тривалі), предметністю (ступінь усвідомленості й зв’язку з конкретним об'єктом).

Відповідно до того, які переживання є в людини (позитивні - задоволення або негативні - відраза), емоційне реагування вирізняється знаком «+» або «-». Слід, однак зазначити, що цей поділ багато в чому умовний і принаймні не відповідає позитивній або негативній ролі емоцій для даної людини в конкретній ситуації. Наприклад, таку емоцію, як страх, беззастережно зараховують до негативних, але вона безумовно має позитивне значення для тварин і людини і, крім того, може давати людині приємність. К. Ізард зазначає позитивну роль і такої негативної емоції, як сором. Крім того, він відзначає, що й радість, яка виявляється у формі зловтіхи, може завдати людині, яка її відчуває, такої ж шкоди, як і гнів.

Тому К. Ізард вважає, що «замість того, щоб говорити про негативні й позитивні емоції, було б правильніше вважати, що існують такі емоції, котрі сприяють підвищенню психологічної ентропії, та емоції, які, навпаки, полегшують конструктивну поведінку. Такий підхід дозволить нам зарахувати ту чи іншу емоцію до розряду позитивних або негативних, залежно від того, який вплив вона робить на внутрішньо-особистісні процеси й процеси взаємодії особистості з найближчим соціальним оточенням при врахуванні більш загальних етологічних й екологічних чинників».

Високий ступінь позитивного емоційного реагування має назву блаженства. Наприклад, людина відчуває блаженство, гріючись біля вогню після довгого перебування на морозі або, навпаки, поглинаючи холодний напій у спеку. Для блаженства характерно, що приємне відчуття розливається по всьому тілі.

Вищий ступінь позитивного емоційного реагування має назву екстазу, або екстатичного стану. Звичайно, люди відчувають екстаз, коли переживають пік щастя. Для цього стану характерно те, що він охоплює всю свідомість людини, стає домінуючим, завдяки чому в суб'єктивному сприйнятті зникає зовнішній світ, і людина перебуває поза часом і простором. Для рухової сфери при цьому характерна або нерухомість — людина тривалий час залишається в одній позі, якої набула, або, навпаки, вона відчуває тілесну легкість, виявляє радість, що доходить до несамовитості, котра виражається в бурхливих рухах [8, 45].

Екстатичні стани спостерігають і при душевних захворюваннях: при істерії, епілепсії, шизофренії. При цьому нерідко виявляються галюцинації: райські аромати, спів, бачення ангелів тощо.

Емоційне реагування може бути різної тривалості: від скороминучих переживань до станів, що тривають години й дні.

Як пише В.К. Вілюнас, ми захоплюємося або обурюємося, засмучені або пишаємося обов’язково кимсь або чимсь. Приємним або важким буває те, що ми відчуваємо, сприймаємо, мислимо. Так звані безпредметні емоції пише він, звичайно, теж мають предмет, тільки менш визначений (наприклад, тривогу може спричинити ситуація загалом: ніч, ліс, недоброзичлива атмосфера) або неусвідомлений (коли настрій псує невдача, у якій людина не може зізнатися).

У різноманітних виявах емоційної сфери особистості С.Л. Рубінштейн виокремлює три рівні.

Перший — це рівень органічної афективно-емоційної чутливості. Він пов’язаний з фізичними відчуттями задоволення-незадоволення, зумовленими органічними потребами. Вони можуть бути, за Рубінштейном, як спеціалізованими, місцевого характеру, відображаючи як емоційне забарвлення тону або окреме відчуття, так і більш загального, розлитого характеру, відображаючи більш-менш загальне самопочуття людини, не пов’язане у свідомості з конкретним предметом (безпредметні туга, тривога чи радість).

Другий, вищий рівень емоційних виявів, за О. Рубінштейном, становлять предметні почуття (емоції). На зміну безпредметній тривозі приходить страх перед чим-небудь. Людина усвідомлює причину емоційного переживання. Опредмечування почуттів знаходить своє вище вираження в тому, що самі почуття диференціюються, залежно від предметної сфери, до якої належать, на інтелектуальні, естетичні й моральні. Із цим рівнем пов’язане захоплення одним предметом і відраза до іншого, любов або ненависть до певної особи, обурення якою-небудь людиною чи подією тощо.

Третій рівень пов’язаний зі світоглядними почуттями — більш загальними почуттями, аналогічними за рівнем узагальненості сторонньому мисленню. Це почуття гумору, іронії, почуття піднесеного, трагічного тощо [8, 46].

Характерно, що Рубінштейн нічого не каже про настрій, а афекти й пристрасті відмежовує окремо від цих рівнів емоційного реагування, хоча й пише, що вони є близькими до них.

У вітчизняній психології традиційно виокремлюють такі види емоційних реакцій: 1) емоційний тон відчуттів; 2) емоції (включаючи афекти); 3) настрої.

Щоправда, є й інші підходи. С.Л. Рубsнштейн, наприклад, писав, що афективні процеси можна поділити на: і) прагнення, потяги, бажання і 2) емоції, почуття. Інший підхід виявляють В. М. Смирнов і О.І. Трохачов, які виокремлюють емоційні реакції й емоційні стани.

Емоційні реакції (гнів, радість, туга, страх) вони поділяють на емоційний відгук, емоційний спалах й емоційний вибух (афект). Емоційний відгук, на думку авторів, є найбільш динамічним і постійним явищем емоційного життя людини, відображаючи швидкі й неглибокі переключення в системах відносин людини до рутинних змін ситуацій повсякденного життя. Інтенсивність і тривалість емоційного відгуку не є великими, і він не здатний істотно змінити емоційний стан людини.

Більш виражена інтенсивність, напруженість й тривалість переживання притаманна емоційному спалаху, який здатний змінити емоційний стан, але не пов’язаний із втратою самовладання. Для емоційного вибуху характерна емоційна реакція, яка бурхливо розвивається, великої інтенсивності з ослабленням вольового контролю над поведінкою і полегшеним переходом у дію. Це короткочасне явище, після якого настає занепад сил або навіть повна байдужість, сонливість.

Емоційні стани, за В. М. Смирновим і О.І. Трохачовим, є емоційною складовою психічних станів. Емоційна складова близька до емоційного тонусу (настрою) [8, 48].

П.В. Симонов каже про змішані емоції, коли в тому самому переживанні поєднуються і позитивні, і негативні відтінки (одержувати задоволення, переживаючи страх у «кімнаті жахів» або катаючись на «американських гірках», або переживати нерозділеної любові: «любов ніколи не буває без смутку» тощо).

Можна говорити про емоційні переживання різної тривалості: миттєві (наприклад, поява на секунду-дві досади у баскетболіста, що не влучив м’ячем у кошик), короткотривалі, які тривають від кількох десятків секунд до години, тривалі, які охоплюють кілька годин і навіть днів.

Однак емоційна реакція (тривожність, страх, фрустрація, монотонія тощо) за певних умов може бути й оперативною (нетривалою), і поточною (тривалою), і перманентною (хронічною). Тому використання цієї характеристики при виокремленні класу емоційних реакцій досить відносне.

Ще далі пішов А. Веллек, він наполягає не лише на розбіжності інтенсивності й глибини переживання, а й на антагонізмі між ними. Він пише, що емоції вибухового характеру виявляють тенденцію до поверхневості, тоді, як для глибинних переживань характерна менша інтенсивність і більша стійкість (наприклад, розчарування).

1.3 Основні теорії емоцій

Існує досить багато теорій емоцій. Кожна з них претендує на універсальність, однак обмеженість багатьох із них полягає в тому, що вони здатні пояснити лише незначне коло явищ, пов’язаних з емоційним життям людини.

Периферійна теорія емоцій Джемса-Ланге. Згідно з нею, виникнення емоцій зумовлене змінами у довільній моториці (рухах). Тобто, коли відбуваються певні зміни в моториці (жестах, рухах, міміці тощо), це викликає відповідну емоцію. «Ми сумуємо тому, що плачемо, боїмося тому, що тремтимо, радіємо тому, що сміємося» (У.Джемс, 1910).

Таким чином, периферійні органічні (наприклад, тілесні) зміни, які, як правило, розглядались як наслідок емоцій, у цій теорії виступають як причини емоцій. Певні підстави для трактування емоцій як відображення змін в моториці існують. Наприклад, актори, змінюючи позу, міміку, жести, вираз обличчя, викликають цим відповідну емоцію (тобто периферійні, моторні зміни зумовлюють виникнення певної емоції). Але Джеме і Ланге надали цій обставині вирішального значення в детермінації емоцій.

Проблема довільної регуляції емоцій трактувалась при цьому спрощено: вважалося, що небажані емоції, наприклад, гнів, можна подолати, якщо навмисно, довільно здійснювати дії, що характерні для позитивних емоцій (наприклад, коли зробити усмішку, то це викличе емоцію радості).

Інформаційна теорія емоцій. Згідно з П. Сімоновим, емоції людини і вищих тварин визначаються актуальною потребою (її якістю і величиною) і оцінкою суб'єктом імовірності (можливості) її задовольнити. Таку оцінку суб'єкт здійснює, мимовільно зіставляючи інформацію про засоби, час, ресурси, які необхідні для досягнення мети (задоволення потреби), і інформацію про засоби, час тощо, які він отримує в даний момент.

Зростання ймовірності досягнення мети в результаті надходження нової інформації щодо засобів і можливостей задоволення потреби викликає позитивну емоцію. Зменшення ймовірності в порівнянні з попереднім прогнозом призводить до негативної емоційної реакції. Коли людина усвідомлює високу ймовірність (можливість) задоволення потреби, то виникає позитивна емоція, а якщо людина відчуває, що можливість задовольнити потребу невисока, — негативна емоція.

Згідно з П. Сімоновим, емоція — це відображення (оцінка) мозком людини і тварин якоїсь актуальної потреби (її якості, величини) і ймовірності (можливості) її задоволення.

Низька ймовірність задоволення потреби призводить до виникнення негативних емоцій (тобто, коли інформація про засоби, які необхідні для задоволення потреби, більша, ніж інформація стосовно засобів, які є в розпорядженні людини в даний момент). Збільшення ймовірності (можливості) задоволення потреби в порівнянні з попереднім прогнозом викликає позитивні емоції. Позитивна емоція свідчить про наближення задоволення потреби, а негативна — про віддалення [7, 241].

Мотиваційна теорія емоцій Р. Ліппера. Р. Ліппер пропонує розглядати емоційні процеси як мотиви. Емоції, на його думку, справляють такий же функціональний вплив, як і мотиви, тобто спонукають до діяльності чи активності (наприклад, страх викликає прагнення вдатися до певних дій з метою уникнути небезпеки).

Розглянемо приклад мотиваційної (спонукальної) функції емоцій. Уявіть, що ви їдете в машині з іншою людиною, і невдовзі виявилося, що вона є недосвідченим водієм. Які будуть наслідки вашого страху? Очевидно, що ви будете обдумувати або шукати спосіб, котрий міг би змінити поведінку водія і допомогти вам вийти із ситуації (тобто страх спонукатиме вас до певних дій). Це характерно і для інших емоцій.

Таким чином, емоції, згідно з Р. Ліппером, виконують функцію мотиву (спонукають до певної діяльності чи активності).

Нове положення, яке висуває Ліппер, полягає в тому, що емоційні процеси можуть розглядатися як один із видів сприймання (перцепції).

Для того, щоб пояснити це положення, перцептивні процеси можна порівняти з чорно-білими і кольоровими кінофільмами. Сприймання, яке вивчається в експериментах, схоже на чорно-білі кінофільми. Уявіть, що деякі з цих фільмів усе більше і більше насичуються кольором. Факт доповнення кольору не означає, що в цих фільмах зменшується точність деталей, що вони в певному розумінні стають меншою мірою фільмами. Перцептивний компонент нікуди не зникає. Сприймання, набуваючи емоційного або мотиваційного характеру, не перестає бути перцептивним процесом.

Виходячи із цієї мотиваційної, або перцептивно-мотиваційної теорії емоцій, Р. Ліппер робить такі висновки:

Емоції розвиваються на зразок перцептивних процесів (тобто стають усе більш різноманітними, диференційованими й індивідуалізованими). Це випливає з того, що істотною властивістю перцептивних процесів є здатність до модифікації під впливом досвіду і навчання. В процесі розвитку дитини її емоційні процеси (як і перцептивні) стають усе більш точними, тонкими, і диференційованими [7, 243].

Емоційні процеси змінюються на зразок когнітивних: різка зміна емоційного ставлення відбувається у формі зміни перцептивної структури. Сприйняття нового елемента (або старого, який був фоном, а зараз вийшов на перший план), доповнення ніби незначної інформації про людину може різко змінити ставлення до неї. В результаті надходження додаткової інформації відбувається різка і стійка зміна емоційного ставлення внаслідок того, що виникла нова, більш сильна перцептивна структура, яка містить у собі й попередні знання. Наприклад, коли ви несподівано дізнаєтеся, що інша людина, яку ви вважали скупою (і до якої ставилися негативно), всі свої заощадження витрачала на благодійні цілі, то різко змінюєте ставлення до неї. Нова інформація різко змінила ваше сприйняття (перцептивну структуру).

Когнітивні теорії емоцій. Принаймні дві великі групи теорій можуть розглядатися як когнітивні: теорія «Я» та теорії, які розглядають мислення і пізнання як причину або компонент емоцій.

Теорія «Я», почуття і емоції. Центральною змінною в теорії Я є Я-концепція — сприйняття індивідом самого себе і його міркування з приводу свого «Я». Згідно з нею, чим більше сприймання або пізнання пов’язані з ядром особистості, тим більшою мірою вони включають у себе почуття або емоції. Коли Я-концепція критикується, індивід схильний до страху чи приймає захисну позицію. Коли ж Я-концепція підтверджується і схвалюється, індивід відчуває інтерес або радість.

Емоція як функція розуму. Деякі сучасні теорії розглядають емоції як комплекс відповідей, зумовлених пізнавальними процесами. Одна з найбільш розроблених теорій емоцій у цій традиції—теорія Арнольд. Згідно з нею, емоція виникає як результат сприймання й оцінки.

До того як виникне емоція, об'єкт повинен бути сприйнятий, проаналізований і оцінений. Як відповідь на оцінку об'єкта, виникає емоція як нераціональне сприйняття або відторгнення.

РОЗДІЛ 2. Емоційна природа музичного мистецтва

2.1 Музика — джерело емоцій та почуттів Наше життя неможливо уявити без різнобарвного світу музики. Музика є своєрідним емоційним маятником нашого настрою, джерелом наших емоцій та почуттів.

Сприйняття музики — це складний психічний процес. Психологи та музиканти визначають, що загалом він вписується між двома полюсами. З одного боку, це елементарне акустичне сприймання звукових сигналів як щось таке, що ми чуємо і що діє на органи слуху. А з іншого, це процес пізнання уявленого художнього змісту в музичній матерії.

Так само як і в живописі, в музиці є свої секрети, що надають емоційного характеру сприйняттю. Ця своєрідна емоційна мова музики (іншими словами, модальність) складається з висоти звука, тембру та динаміки, тривалості, пауз, гармонічного звучання.

Отже, сприйняття музики — це складний емоційний чуттєво-інтелектуальний процес пізнання, оцінки і переживання музичного твору [3, 27].

Як показали результати опитування у шкільному класі, найбільш типовими відповідями на запитання «Яку музику ви любите слухати?» були: «попсу», «рок», «реп». Лише четверо з 28 учнів (тільки дівчата) відповіли, що іноді слухають і класичну музику, оскільки вона «повільна та заспокоює», «вводить у стан урівноваженості», «покращує самопочуття», «навіює приємні спогади» .

А на питання «Яку музику називають класичною?» шестеро учнів щиро відповіли: «Не знаю»; деякі дали досить своєрідну відповідь: «Музика, яка високо оцінюється старшими людьми або дуже культурними», «Це — музика, яку любить моя бабуся…» [3, 28].

Приблизно третина учнів (знову ж таки дівчата) відзначила мелодійний, спокійний характер музики, а також те, що це — «музика відомих композиторів», «створена у давні часи», «написана для різних інструментів»; один учень навіть прізвища композиторів назвав — Бах, Бетховен, Моцарт.

Відповіді, що наближено характеризують сутність класичної музики, були такими: «Це — збірка творів композиторів-класиків, зібрана в певний період (переважно, XIX ст.)…»; «це — музика вічна, яку сприймають багато поколінь із захопленням», «це — духовний світ людини», «це — музика душі й тіла» [3, 28].

В основі класичної музики лежить віковий художній досвід, мудрість різних історичних епох. До музичної класики відносять не лише твори великих композиторів, а й кращі зразки народної музичної творчості. Класична музика розглядається як змістовне мистецтво, що має високу силу естетичного впливу на людей. Класичні твори відзначаються багатством змісту, красою та досконалістю форм. У скарбниці світової музичної культури імена таких геніальних і високоталановитих композиторів, як Л. Бетховен (Німеччина), В. Моцарт, Ф. Шуберт (Австрія), Дж. Россіні та Дж. Верді (Італія), Ф. Шопен (Польща), Г. Берліоз та Ж. Бізе (Франція), Е. Гріг (Норвегія); засновники російської та української національних музичних шкіл Михайло Глинка та Микола Лисенко.

До музичної класики належать не лише видатні твори композиторів минулого, а й кращі зразки музики XX ст., твори композиторів, чия творчість отримала світове визнання (К.Дебюссі, М. Равель, Я. Сибеліус, Р. Штраус, Б. Барток, І.Стравінський, С. Прокоф'єв, Д. Шостакович та інші). Твори відомих українських композиторів М. Скорика, Л. Ревуцького, А. Кос-Анатольського вважаються українською музичною класикою.

Джерелом стану душі називав музику один із героїв «Крейцерової сонати» Л. Толстого: «Вона, музика, одразу ж, безпосередньо переносить мене у той душевний стан, в якому знаходився той, хто писав музику. Я зливаюся з ним душею і разом з ним переношусь з одного стану в інший…» .

Сприймаючи музику, людина виражає своє емоційне «Я». В її свідомості відтворюються переживання, образи та думки, втілені композитором у музичному творі.

Музичний твір — це сукупність естетичної інформації, яку надає композитор.

Музика часто передає такі відтінки почуттів і переживань, які важко висловити словами. В цьому допоможе таблиця емоційно-естетичних характеристик музики.

Таблиця 2.1

Емоційно-естетичні характеристики музики

Сприйняття музики, як і інших творів мистецтва, майже завжди несе в собі певний елемент суб'єктивізму, адже кожна конкретна людина має свою індивідуальність, свій власний життєвий досвід, свої індивідуальні особливості розвитку психічних функцій пізнавальної та емоційної сфер.

2.2 Емоційний вплив музики на людину Виклик різних емоційних станів можливий не лише шляхом пригадування тих чи інших емоціогенних ситуацій, а й за допомогою музики. Ще в Стародавньому Вавилоні жерці-музиканти знали про полегшуючий вплив для скорботи жалісних пісень і виконували їх при жалобних церемоніях. Емоційне переживання як основна умова сприйняття музики також зазначалася філософами й лікарями стародавньої Греції (Арістотель, Платон, Гіппократ).

Вивчення емоційної значущості окремих елементів музики (ритму, тональності) виявило їхню здатність викликати певні емоційні стани людини. Мінорні тональності виявляють «депресивний ефект», швидкі пульсуючі ритми й консонанси збуджують і спричиняють негативні емоції, «м'які» ритми та консонанси заспокоюють. У нашій країні й за кордоном було проведено велику кількість досліджень щодо впливу музики на фізіологічні функції організму. Було зроблено висновок, що серцево-судинна система особливо реагує на музику тоді, коли вона є приємною, створює приємний настрій: пульс сповільнюється, підсилюються скорочення серця, знижується артеріальний тиск. Якщо музика дратівливого характеру, серцебиття частішає й стає слабкішим.

Та сама мелодія, залежно від того, як її буде виконано: у мажорному або мінорному ладі, швидкому або повільному темпі передаватиме різні емоції.

Ю.А. Цагареллі вивчав, яка музика — класична чи джазова — ефективніше знімає післяекзаменаційне психоемоційне напруження. Виявилося, що перша має очевидну перевагу. Після неї зафіксовано зниження психоемоційного напруження в 91% студентів. При цьому в 71% студентів рівень напруження знизився до фонового й нижче.

Під впливом джазової музики зниження емоційного напруження було зафіксовано тільки в 52% студентів. При цьому зниження, нижче від фонового, було лише в 19% студентів, а в 48% було навіть підвищення емоційного напруження.

Ю.А. Цагареллі виявив також, що незнайома класична музика знижує емоційне напруження більше, ніж знайома [1, 44].

За даними Л. Я. Дорфмана, вплив музики на емоційне порушення людини залежить від сили-слабкості нервової системи. У «сильних» активація порівняно зростає на тлі будь-якої музики (повільної і швидкої мінорної, повільної і швидкої мажорної), а в «слабких» — при швидкій музиці будь-якого ладу.

Як зазначила Л.Р. Фахрутдінова, виникнення емоції того чи іншого знака залежить від звичної (для даної культури) або незвичної музики. Звична музика зумовлює в основному позитивні емоційні переживання (задоволення, радість, блаженство, щастя), або сум, смуток, незвична музика — апатію, втому, млявість.

Наведемо два яскравих приклади емоційного впливу музики на людину, що описані в книжці Д. Кабалевського «Як розповідати дітям музику?»

Незадовго до першої світової війни газети всього світу повідомили про трагічну загибель величезного океанського пароплава «Титанік», призначеного для регулярних пасажирських рейсів між Європою та Америкою. У відкритому морі «Титанік» наскочив на крижану гору — айсберг і через це почав тонути.

Жах охопив людей, які були на пароплаві. І тут сталося щось неймовірне. На верхню палубу вийшли музиканти симфонічного оркестру, що був на «Титаніку» і вечорами давав концерти для пасажирів. Вони вийшли зі своїми інструментами в руках, посідали в такому ж порядку, як завжди сиділи на концертах, і заграли… Заграли Третю симфонію Бетховена. Героїчну симфонію героїчного композитора. Симфонію великого музиканта, чиє життя і чия творчість були насичені невтомною, напруженою боротьбою проти жорстоких ударів долі, що звалювалися на нього буквально з перших до останніх днів його життя.

Музика Бетховена звучала мужньо і велично, заглушаючи шум води, що заповнювала «тіло» корабля, заглушаючи страждання нещасних людей. Вона звучала до тієї хвилини, доки хвилі не вкрили палубу разом із музикантами, разом із останніми звуками бетховенської симфонії.

Яку могутню силу повинна мати музика, щоб підтримувати людей у таку трагічну хвилину життя, допомогти їм не втратити душевної рівноваги, людської гідності!

Отже, музика є своєрідним емоційним камертоном, вона допомагає людям у різних життєвих ситуаціях.

Ще приклад. Всесвітньо відомий хірург С. Юдін у своїй книзі «Роздуми хірурга» писав: «Перед дуже складними операціями я звик у себе в кабінеті перегортати партитуру «Шостої симфоні» Г. Чайковського.

Який, здавалося б зв’язок між симфонією Чайковського і складними операціями? Для чого ж потрібний хірургу в цю найвідповідальнішу хвилину Чайковський? Адже не для розваги, правда? Очевидно, композитор міг чимось допомогти йому. Чим же?

Хірургу мало таланту, знань, хірургічного досвіду й майстерності. Йому потрібна гранична зібраність, напруження всіх духовних сил, волі, мужності, всього кращого, що в ньому є. І ось музика приходить йому на допомогу.

А чому Чайковський? Це теж цікаво. Чайковський — композитор, який безмежно любив життя, людину, завжди прагнув до світла.

Так про оперу Чайковського «Іоланта» — це опера-розповідь про те, як сліпа від народження дівчина прозріла і побачила світло сонця. У цій опері Чайковський втілив мрію, яка пронизує всю його творчість. І ось музика, в якій стільки любові до життя, до людини, здатна вдесятеро збільшити сили хірурга, коли він йде до людини, щоб врятувати їй життя.

Лікарі та психологи давно досліджують проблему впливу музики на психофізіологічний та емоційний стан людини. У медицині є навіть така галузь, яка так і називається естетотерапія. Вона вивчає вплив естетичних факторів на здоров’я людини [13, 36].

Так, нещодавно у Великій Британії проводився незвичайний експеримент. У відділеннях лондонських клінік організовувалися музичні концерти класичної музики. Дослідження показали, що саме класична музика і, головне, саме у живому виконанні, благотворно впливає на фізичний та психічний стан людини, на здоров’я хворих. У них не тільки знижується рівень артеріального тиску, а й відбуваються позитивні емоційні зміни. Зокрема, значна частина хворих стверджувала, що жива музика композиторів-класиків допомагає їм позбутися депресивних станів, стресів, тривог, переживань і страждань, які негативно впливають на процес одужання.

Зниження нейротизму й тривожності більше спостерігають під час прослуховування сумної музики. При цьому більшого ефекту досягають, якщо тривожність ситуативна, а не особистісна. Водночас використання веселої музики для зняття тривожності, за даними Дж. Альтшулера та деяких інших авторів, може мати зворотний ефект, тобто підвищувати тривогу й дратівливість.

Також існує спроба лікувати музикою депресію. При патологічній депресії хворі не сприймають веселу музику, вона ще більше поглиблює депресію, актуалізуючи переживання хворого й перешкоджаючи в такий спосіб сприйняттю веселого. Хворі, які перебувають у глибокій депресії, відчувають полегшення, коли слухають сумну, скорботну музику. На хворих, які перебувають у легкій депресії, особливо при циклотимії або циркулярному психозі, благотворно впливають елегії, ноктюрни, колискові пісні. Хворим із депресією доцільніше спочатку давати прослуховувати мінорну музику, яка сприяє встановленню з ними «музичного контакту». Лише після декількох таких сеансів спостерігається адекватна реакція цих хворих і на мажорну музику.

Отже, емоційні переживання — це джерело духовного світу особистості.

Людина — істота емоційна. Емоційні переживання та почуття невід'ємні від духовного світу особистості. А твори мистецтва формують нашу емоційну культуру, культуру естетичних почуттів і смаків, духовну культуру нашого життя. Особливе значення мають естетичні почуття для підростаючого покоління, молоді. Вони є органічною умовою для формування гармонійно розвиненої особистості.

емоція музика вплив

ВИСНОВКИ Курсова робота досліджувала одну з актуальних проблем сучасної музичної психології - емоції в музиці, фактори емоційного впливу. Вивчення та аналіз низки літературних джерел дали змогу зробити такі висновки і узагальнення:

Емоції — особливий клас психічних процесів і станів, пов’язаний з інстинктами, потребами й мотивами, що відображають у формі безпосереднього тимчасового переживання (задоволення, радості, страху тощо) значущість діючих на індивіда явищ і ситуацій для його життєдіяльності. Супроводжуючи практично будь-які прояви активності суб'єкта, емоції є одним із головних механізмів внутрішньої регуляції психічної діяльності й поведінки, спрямованих на задоволення актуальних потреб.

Акустичним супроводом повсякденного життя є музика. Незлічені стилі й жанри музичного мистецтва знаходять своє втілення в сучасному світі, динамічно вплітаються у найрізноманітніші види соціальної практики. Серед школярів постійно спостерігається підвищення інтересу до музичних творів (як правило, масових популярних жанрів), інтенсивності спілкування з ними.

Діти не тільки із зацікавленістю слухають музику, але й чують у ній значно більше. Вони починають усвідомлювати, що музика пов’язана з життям, що своєю специфічною, мовою вона може розповісти про різні життєві явища і ситуації, передати почуття, настрій та думки людини. Діти звикають аналізувати музичні твори, навчаються розуміти мову музики, її специфічну виразність. Усе це робить сприйняття музики дітьми повнішим, емоційнішим і свідомим.

Сприймаючи музику, людина виражає своє емоційне «Я». В її свідомості відтворюються переживання, образи та думки, втілені композитором у музичному творі.

Вивчення емоційної значущості окремих елементів музики (ритму, тональності) виявило їхню здатність викликати певні емоційні стани людини. Мінорні тональності виявляють «депресивний ефект», швидкі пульсуючі ритми й консонанси збуджують і спричиняють негативні емоції, «м'які» ритми та консонанси заспокоюють.

Вплив музики на емоційне порушення людини залежить від сили-слабкості нервової системи. У «сильних» активація порівняно зростає на тлі будь-якої музики (повільної і швидкої мінорної, повільної і швидкої мажорної), а в «слабких» — при швидкій музиці будь-якого ладу.

Музика є своєрідним емоційним камертоном, вона допомагає людям у різних життєвих ситуаціях.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Беземчук Л. Творчий розвиток школярів засобами музичного мистецтва // Мистецтво та освіта. — 2001. — № 1. — С. 43−44.

2. Вєтлугіна Н. О. Музичний розвиток дитини. — К.: Муз. Україна, 1978. — 256 с.

3. Гаркавенко Л. Музика — джерело емоцій та почуттів // Мистецтво та освіта. — 2003. — № 4. — С. 27−31.

4. Дружинин В. Н. Психология общих способностей. — СПб.: Питер, 2000. — 368 с.

5. Дубравська Д. Основи психології: Навч. посібник. — Львів, 2001. — 456 с.

6. Ємельянович В. Ю. Розвиток музичного сприйняття і творчих здібностей дітей // Мистецтво в школі. — 2009. — № 5. — С. 2−4.

7. Загальна психологія: Навч. посібник / О. Скрипченко, Л. Долинська, Д. Огороднійчук та ін. — К.: «А.П.Н.», 2005. — 463 с.

8. Занюк С. С. Психологія мотивації та емоцій: Навч. посібник для студентів гуманіт. факультетів ВНЗ. — Луцьк: Ред.-вид. відд. Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 1997. — 180 с.

9. Кабалевський Д. Як розповідати дітям музику? — К., 1982.

10. Психологічна підтримка творчості учня / Упоряд. О. Главник, В.Зоц. — К.: Редакції загальнопедагогічних газет, 2003. — 128 с.

11. Ростовський О. Я. Педагогіка музичного сприймання. — К.: ІЗМН, 1997. — 248 с.

12. Ростовський О. Я. Методика викладання музики у початковій школі: Навч.-метод, посібник. — 2-е вид., доп. — Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2001. — 216 с.

13. Субота М. Сприймання молодшими школярами модальності музичного твору // Практична психологія та соціальна робота. — № 10. — 2001. — С. 35−40.

14. Тарасов Г. Психологические особенности музыкального обучения младших школьников // Музыка в школе. — 1983. — № 2. — С. 14−18.

15. Теплов Б. М. Психология музыкальных способностей // Избранные труды в двух томах. Москва, 1985. — Т. 1.