Поняття, система і види органів державної влади (реферат)

Реферат на тему:

Поняття, система і види органів державної влади

На підставі Конституції саме держава визначає сис­тему державних органів. Тому орган держави — це певна державна інстанція, яка засновується державою, утво­рюється нею в установленому порядку і діє за її уповно­важенням.

Державні органи України характеризуються певними основними рисами. Будь-який такий орган представляє Україну як державу як всередині країни, так і ззовні. Державний орган діє за дорученням держави, яка зако­нодавче визначає правовий статус кожного з цих ор­ганів.

Орган Української держави є відносно самостійною частиною єдиної системи державних органів України, яка будується за принципом розподілу влади. Він ви­ступає від імені держави і водночас від свого влас­ного Імені та посідає цілком певне місце в державному Державний орган утворюється у порядку, встановле­ному Конституцією і відповідними законами. Зокрема, Верховна Рада України і Президент України обираються шляхом загальних виборів, склад Кабінету Міністрів формується Президентом України.

Залежно від власного правового статусу кожний з державних органів здійснює притаманні йому завдання та функції держави. Так, єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України. Гарантом державного суверенітету, територіальної ціліс­ності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини й громадянина є глава Української дер­жави — Президент України. Кабінет Міністрів України реалізує виконавчу владу. Правосуддя в Україні здійс­нюється виключно судами.

У межах статусу державний орган виступає від імені держави та за її дорученням, є її офіційним представ­ником.

Для здійснення власних завдань і функцій держава наділяє державні органи державно-владними повнова­женнями, які закріплюються в окремому нормативному правовому акті і дають змогу здійснювати державну вла­ду в трьох її формах: законодавчій, виконавчій та судо­вій. За допомогою цих повноважень визначаються конк­ретні права і обов’язки державних органів, у межах яких вони вправі реалізовувати надані їм права, приймати відповідні акти, які є обов’язковими до виконання під­порядкованими органами, службовими особами і грома­дянами, а також здійснювати контроль за їх вико­нанням.

При цьому треба враховувати, що державно-владні повноваження, якими наділяється орган держави, по­глинають положення про те, що він діє від імені держави, оскільки зрозуміло, що орган держави не може здійснювати свої повноваження інакше, як тільки від імені Української держави.

Отже, владні повноваження передбачають:

— утворення державного органу у встановленому порядку-

— вид його державної діяльності-

— загальнообов'язкову силу його актів.

Владні повноваження притаманні також органам місцевого самоврядування, проте вони не мають держав­ного характеру і не здійснюються від імені Української держави.

Державно-владні повноваження, що закріплюються у компетенції відповідних державних органів, визначають­ся на основі встановлених законом чи іншим правовим актом предметів відання, прав і обов’язків, які необхідні їм для виконання їхньої діяльності.

Компетенція цих органів визначається Конститу­цією України, законами України, нормативними указами Президента України, окремими постановами Кабінету Міністрів України, актами міністерств, інших цент­ральних органів виконавчої влади, а також відповідними нормативними актами місцевих державних адмініст­рацій.

Вона також передбачає чітке і вичерпне право та обов’язки даного органу держави.

Нарешті, за допомогою встановлення компетенції державного органу визначається його місце в системі органів держави.

Для кожного з державних органів законодавством передбачені підстави, види та міра юридичної відпові­дальності.

Ознакою державного органу є правові зв’язки, що об'єднують особистий склад органу держави в одне ціле. Вони виражають:

— службову супідрядність між працівниками-

— покладення відповідальності і обов’язок нести відповідальність-

— призначення керівників нижчестоячих державних органів керівниками вищестоячих органів.

Характерною рисою державних органів є те, що ор­ган держави як відносно відокремлена частина однієї єдиної системи державних органів становить собою пев­ним чином організований колектив громадян України (Кабінет Міністрів України), або одну особу, належну до громадянства України (Президент України, Генеральний прокурор України). Особливістю цих осіб є те, що вони мають статус державного службовця, визначеного Зако­ном Про державну службу" .

Матеріальну основу організації і діяльності держав­ного органу складають кошти державного бюджету.

Решта ознак властива як державним органам, так і органам об'єднань громадян (політичним партіям та громадським організаціям).

Розмежувальною лінією тут є те, що діяльність дер­жавних органів, а звідси і їхні акти, стосуються всіх громадян України та іноземців, що перебувають на території України, а нормативні акти громадських об3єднань обов’язкові лише для членів таких об'єднань.

Ознакою державних органів є те, що кожний має притаманну лише йому внутрішню структуру.

Важливою рисою державного органу є територіаль­ний масштаб, межі його діяльності.

Діяльність органу держави базується на застосуванні методів переконання та примусу.

Нарешті, відповідному видові державних органів притаманні власні форми організації, методи діяльності.

Кожний з державних органів має власне майно.

І насамкінець найголовніше — усі державні органи мають статус юридичної особи.

Узагальнивши основні риси, які характеризують сутність державного органу, можна дати загальне його поняття.

Державний орган України (громадянин або колектив громадян) — це відносно відокремлена частина єдиної системи органів державної влади, .побудованої за конституційним принципом розподілу влади, який ство­рюється у певному, визначеному законом, порядку і здійснює завдання та функції на підставі державно-владних повноважень, власної компетенціїйого особо­вий склад об'єднується правовими зв’язками в одне ціле (якщо це не одноособовий орган) і діє на певній території за допомогою визначених форм організації та методів діяльності.

З розвалом СРСР зруйнувалася і система його дер­жавних органів. Перед колишніми радянськими респуб­ліками, у тому числі Українською, які стали незалеж­ними, об'єктивно постало питання про вибір оптималь­ної моделі системи органів держави на підставі світового досвіду.

Системи державних органів у різних країнах зале­жать від географічних факторів, національного складу населення, державного устрою, державного режиму кра­їни. Важливе значення відіграють ідеологія, політична доктрина та конституційно-правова концепція.

Із врахуванням цих факторів і розрізняють три су­часні моделі систем державних органів: централізовано-сегментну, моноцефальну і монотеократичну.

Централізовано-сегментна система виходить з прин­ципу розподілу влади, відповідного комплексу стримань і противаг та постулату, згідно з яким органами держав­ної влади є лише головні центральні органи, які діють в масштабі всієї країни (глава держави, парламент, уряд), а також їхні представники на місцях (голови місцевих державних адміністрацій та ін.). Представницькі ж орга­ни на місцях розглядаються лише як органи місцевого самоврядування. Враховуються при цьому також такі принципи, як демократизм держави, верховенство права тощо.

Згадана система складається з кількох видів органів, які формуються специфічними засобами, мають власну компетенцію і особливості формування. Принцип роз­поділу влад визначає сегментність даної системи, проте це не розрізнений набір елементів. Органи держави об'єднані загальними завданнями, метою управління суспільством, методами управління, які мають загальні принципи. Тільки у своїй сукупності вони складають цілісну систему, що зумовлює її централістську сутність. Органи цієї моделі звичайно класифікуються по трьох видах, кожний з яких є, у свою чергу, певною системою. Це органи законодавчої, виконавчої і судової влади. У багатьох державах формується й четвертий вид влади — контрольний.

Централізовано-сегментна система може існувати в умовах громадянських режимів. Тому вона особливо ефективна в умовах політичної стабільності, міцного політичного плюралізму.

На Інших принципах базується моноцефальна сис­тема державних органів. Основним з них є принцип єдності державної влади зверху донизу — принцип єдиновладдя. Очолює цю систему один орган чи поса­дова особа, наділені всією повнотою влади, які, у свою чергу.) наділяють певними повноваженнями всі інші ор­гани. «Вертикальна» підпорядкованість — характерна риса цієї системи. При цьому згадана модель пов’язана, звичайно, з однопартійністю, з відмовою від політичного плюралізму, гіпертрофуванням ролі держави, яка «звер­ху» наділяє громадян правами і свободами. Основними засобами формування органів цієї системи є призна­чення, а компетенція, як правило, визначається єдиноначально, що пояснюється персоніфікованістю системи, на чолі якої стоїть одна особа, авторитет якої вва­жається незаперечним.

Ця система протягом багатьох років існувала в колишніх соціалістичних країнах завдяки марксист­ське-ленінській ідеї повновладдя представницьких орга­нів типу рад, які від вищих органів до низової ланки розглядалися як єдині органи державної влади, а не міс­цевого самоврядування. Всі інші органи держави одер­жували свої повноваження безпосередньо або опосе­редковано від останніх. Це, зокрема, стосувалося й колегіальних органів (Президія Верховної Ради України, наприклад), які виконували функції колегіального глави держави, уряду, а також, в ряді випадків, судів, які, як правило, обиралися місцевими радами.

Система державних органів при цій моделі склада­лася з органів державної влади, державного управління, суду, прокуратури, системи народного контролю.

Представницькі органи практично грали лише деко­ративну роль, оскільки всі важелі управління державою були в руках партійно-державної номенклатури, яка очолювалась лідером, що був водночас вищим партій­ним і державним керівником.

Винятковим централізмом відзначалась моноцефальна система в умовах фашизму, військових режимів та ін. Ці системи виникали, звичайно, в умовах політичної не­стабільності, у пореволюційні періоди, завдяки військо­вим переворотам тощо.

Нарешті, монотеократична система органів держави існує в державах, де іслам проголошений офіційною ідеологією. Основою духовно-державного єдиновладдя тут є поєднання у одній особі глави держави та вищої духовної особи країни.

Викладені головні моделі систем державних органів, звичайно, не охоплюють усіх інших її різновидів. Крім того, кожна система, або окремі її елементи можуть змінюватись, взаємно переплітатися тощо1.

Конституційно-правова концепція України виходила з необхідності впровадження централізовано-сегментної системи державних органів як найбільш прогресивної. Тому види центральних і місцевих органів держави ви­значаються на підставі принципів, закладених у згаданій системі. Згідно з ними, у сукупності державні органи України становлять єдину систему центральних органів, склад якої об'єктивно випливає з принципу єдності дер­жавної влади в Україні.

Центральні органи державної влади — це ті органи держави, повноваження і діяльність яких поширюються на всю територію держави, а також на тих її громадян, які перебувають за межами країни.

Єдність системи цих органів базується на принципах цілісності України, розмежуванні предметів відання між органами державної влади і водночас на їх взаємозв'язку один з одним, взаємодії та взаємозалежності, тобто між ними існує щільний організаційно-правовий зв’язок.

Будучи побудованою за принципом розподілу влади, єдина система органів державної влади складається пе­редусім із органів трьох видів. Згідно із ст. 6 Конституції України, розрізняють органи законодавчої, виконавчої і судової влади. Кожний з цих видів є підсистемою єдиної системи державних органів України.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є пар­ламент — Верховна Рада України. Він є представниць­ким органом, тому обирається безпосередньо народом на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

До складу Верховної Ради входять два органи, які мають особливий правовий статус — Рахункова палата та Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.

Згідно із Законом України «Про Рахункову палату» від 11 липня 1996 р. Рахункова палата є постійно діючим органом контролю, який утворюється Верховною Радою України, підпорядкований і підзвітний ій. Особливість правового статусу цього органу полягає в тому, шо він здійснює свою діяльність самостійно, незалежно від будь-яких органів державної влади.

Специфіка статусу органу Уповноваженого Верхов­ної Ради України з прав людини в тому, що, згідно із Законом України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 13 листопада 1997 р., він є органом, який на постійній основі здійснює парла­ментський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист кожного на території України в межах юрисдикції.

Представницьким органом Автономної Республіки Крим є Верховна Рада Автономної Республіки Крим. До представницьких органів державної влади належать та­кож місцеві ради в областях, містах обласного значення, районах, районах у містах, а також ради міст загально­державного значення — Києва та Севастополя.

До виконавчих органів України належать: вищий орган у системі органів виконавчої влади — Кабінет Мі­ністрів УкраїниРада міністрів Автономної Республіки Крим, міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації на відповідній території. У сукупності вони складають єдину систему органів виконавчої влади.

На відміну від органів законодавчої влади органи виконавчої влади призначаються Президентом України. Органи виконавчої влади здійснюють виконавчу діяль­ність, яка полягає у виконанні Конституції України, нормативних актів законодавчих органів державної вла­ди, Президента України, а також організовують вико­нання цих актів шляхом розпорядництва.

За характером своїх повноважень органи виконавчої влади поділяються на органи загальної компетенції, які відають всіма або багатьма галузями виконавчої діяль­ності (Кабінет Міністрів України, наприклад), і органи спеціальної компетенції (міністерства, інші органи дер­жавної виконавчої влади).

У свою чергу, органи спеціальної компетенції залеж­но від повноважень поділяються на галузеві органи, які відають певними галузевими управліннями (міністерст­ва), та міжгалузеві, які здійснюють міжгалузеве управ­ління (Державні Комітети).

Органи виконавчої влади підрозділяються також на колегіальні і єдиноначальні. До перших належать, на­приклад, Кабінет Міністрів України, до других — мі­ністерства та інші органи виконавчої влади.

Третій вид державних органів становлять органи судової влади. Це — Верховний Суд України як най­вищий судовий орган у системі судів загальної компе­тенції, вищі судові органи спеціалізованих судів, апеля­ційні та місцеві суди. У своїй сукупності ці суди складають судову систему України. Вони здійснюють судову владу на основі конституційного, цивільного, кримінального, арбітражного судочинства.

Для органів судової влади характерним є те, що судді обираються безстроково.

Особливе, відокремлене місце від судової системи має Конституційний Суд України — єдиний орган конс­титуційної юрисдикції в Україні, який відрізняється від судів загальної і спеціальної компетенції порядком утворення (судді Конституційного Суду України призна­чаються Верховною Радою України, Президентом Украї­ни та з'їздом суддів України), складом (18 суддів), спе­цифікою судового провадження та його процедурою, особливістю юридичної сили та обов’язковості рішень Конституційного Суду, а також строком призначення на посаду (дев'ять років без права бути призначеним на повторний строк).

Особливим видом державних органів, який не на­лежить до жодного виду органів державної влади, е-органи прокуратури. На прокуратуру України покладається підтримання державного обвинувачення у судіпредставництво інтересів громадянина або держави в су­ді у випадках, визначених закономнагляд за додержан­ням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідствонагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмежен­ням особистої свободи громадян, звинувачених у тому чи іншому правопорушенні.

Одночасно, згідно з п. 9 Перехідних положень Конс­титуції України, прокуратура продовжує виконувати від­повідно до чинних законів функцію нагляду за додер­жанням і застосуванням законів та функцію поперед­нього слідства — до введення в дію законів, що ре­гулюють діяльність державних органів щодо контролю за додержанням законів та до сформування досудового слідства і введення в дію законів, які регулюють їх функціонування.

Прокуратура України складає єдину централізовану систему з підпорядкуванням нижчестоячих прокурорів вищестоячим і Генеральному прокуророві України.

Відповідно до Конституції України, Генеральний прокурор призначається за згодою Верховної Ради Пре­зидентом України.

Особливе місце в системі органів державної влади має Президент України, який не входить безпосередньо до жодної з гілок влади. Проте його статус, як глави держави, наділяє його повноваженнями, згідно з якими він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і сво­бод людини і громадянина. Оскільки ці повноваження більше чи менше властиві всім органам державної влади, Президент, безумовно, впливає на діяльність всієї сис­теми державних органів в Україні і, особливо, на органі­зацію та діяльність органів виконавчої влади, оскільки він особисто їх формує. Основним методом такого впли­ву є координація.

Президентом України, згідно з п. 18 ст. 106 Консти­туції України та Законом України «Про Раду національ­ної безпеки і оборони України» від 6 березня 1998 р., створюється координаційний орган з питань національ­ної безпеки і оборони — Рада національної безпеки і оборони України.