Медичні засоби вимірювання спортивної працездатності під час занять волейболом

ЗМІСТ

ВСТУП РОЗДІЛ 1. Спортивна працездатність та її вимірювання під час занять волейболом (Огляд літератури)

1.1 Спортивна працездатність та її вимірювання за допомогою медико-педагогічного контролю та самоконтролю

1.2 Вікові анатомо-фізіологічні особливості підлітків

1.3 Фізичні якості та їх розвиток у середньому шкільному віці

1.4 Розвиток швидкісно-силових якостей у волейболі

РОЗДІЛ 2. Методи й організація дослідження

2.1 Характеристика методів дослідження

2.2. Організація дослідження РОЗДІЛ 3. Аналіз та обговорення результатів

3.1 Аналіз результатів дослідження вимірювання спортивної працездатності дітей віком 12−14 років під час занять волейболом РОЗДІЛ 4. Практичні рекомендації

ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ДОДАТОК 1

ДОДАТОК 2

Вступ

Актуальність. Волейбол займає визначне місце в фізичному вихованні та спорті нашої країни. Проблемні аспекти спортивного відбору дітей до занять з волейболу на сучасному етапі є актуальними і потребують додаткового вивчення. Як відомо, сучасний волейбол пред’являє високі вимоги до функціональної діяльності організму, фізичної та технічної підготовки спортсменів. Більшість ігрових прийомів волейболістів пов’язана з максимальним проявом швидкості, сили, спритності та інших якостей.

Високі вимоги до фізичної підготовленості волейболістів, які визначаються на різних етапах спортивного відбору, є одними з важливих критеріїв визначення перспективності майбутніх спортсменів високої кваліфікації[3,4]. Тому у волейболі фізична підготовка спортсменів набуває особливого значення у зв’язку з розширенням діапазону ігрових дій, збільшенням напруги гри, що потребує від спортсменів максимальних фізичних зусиль у ситуаціях, які швидко змінюються на волейбольному майданчику.

Сучасна підготовка волейболістів і волейбольних команд — складний і багаторічний педагогічний процес керований тренерами. Проблема успішного виступу спортсменів на змаганнях висуває з особливою актуальністю питання про розробку раціональних научно-обгрунтованих і практично ефективних систем тренувань.

Раціональне управління тренувальним процесом можливе лише за умови систематичного контролю за розвитком тренованості, у тому числі за рівнем загальної та спеціальної фізичної підготовленості.

В практиці теорії і методики спортивного тренування волейболістів існує значна кількість методик, методичних прийомів, засобів використання фізичних вправ, які спрямовані на розвиток рухових якостей та формування спеціальних вмінь та навичок [5, 6, 7].

Розглядаючи тренування як систематичне використання фізичних вправ з метою безперервного підвищення або збереження на високому рівні працездатності тих хто займається, тренеру з волейболу важливо знати, морфологічні та функціональні зміни організму дітей, які взаємопов'язані та поступово збільшуються за рахунок збільшення навантажень. Тому однією з форм роботи тренера-педагога є організація та проведення медико-педагогічного контролю за тренувальними заняттями та змаганнями.

Висунуте раніше М. А. Семашковим положення «Без лікарського контролю не може бути фізичної культури» сьогодні не тільки не втратило свого значення, але й з кожним роком набуває ще більшої актуальності.

Аналіз науково-методичної літератури показав, що ефективність побудови тренувального процесу може бути досягнута передусім за рахунок підвищення якості керування підготовкою (Г.М. Максименко, 1976;2003; В.Г. Алабін, А.В. Алабін, В.П. Бізін, 1993; В. А. Запорожанов, 1994; В. Н. Платонов, 1997; В.П. Філін, 1997; Л.П. Матвеєв, 1999). Підготовку спортсменів прийнято розглядати як керований процес, ефективність якого можна підвищити, якщо на практиці реалізується обґрунтована система педагогічного контролю (В.С. Келлер, В. Н. Платонов, 1993; Ю. В. Верхошанський, 1993; Л.П. Матвеєв, 1999; Н. А. Носко, 1999; В. В. Мулик, 2002; Г. М. Максименко, 2003).

Тому діагностика стану спортивної працездатності у спортсменів і безперервне відстеження змін цього стану під впливом застосовуваних засобів і методів тренування складають одну з центральних завдань, що реалізуються в практиці спортивної медицини.

У зв’язку з цим найважливішою передумовою підвищення ефективності керування тренувальним процесом є удосконалення медико-педагогічного контролю, що дозволяє одержувати інформацію про результати тренувального впливу й на основі отриманих даних вносити відповідні корективи в процес підготовки.

Об'єкт дослідження: навчально-тренувальний процес волейболістів віком 12−14 років.

Предмет дослідження: спортивна працездатність та методика розвитку основних фізичних якостей юних волейболістів.

Мета дослідження: Дослідити можливості використання медичних засобів для вимірювання спортивної працездатності.

Гіпотеза: припускалось, що рівень спортивної працездатності можна визначити на основі морфо-функціонального стану систем органів, рівнем розвитку фізичних якостей та за технікою виконання вправ.

Завдання дослідження:

1. Проаналізувати літературні джерела щодо питання використання медичних засобів для вимірювання спортивної працездатності.

2. Дати визначення основних категоріальних понять.

3. Визначити рівень спортивної працездатності та особливості фізичної підготовленості юних волейболістів віком 12−14 років на етапі початкового навчання.

4. Розробити план тренування для юних волейболістів 12−14 років з використанням медичних засобів вимірювання спортивної працездатності.

Методологічна база роботи ґрунтується на принципах науковості та об'єктивізму. Під час написання роботи були використанні загальнонаукові та спеціальні методи. Зокрема, теоретичний аналіз науково-методичної літератури, педагогічні спостереження, методи математичної статистики, конкретно-пошуковий метод (аналіз і систематизація джерел з проблеми).

Експериментальна база дослідження: дослідження проводилося протягом 2010;2011 року на базі загальноосвітньої школи (ЗОШ) № 14. Дослідженням було охоплено учнів, які займаються в секції з волейболу.

Практична значущість даної роботи в тому, що інформація та дослідження можуть використовуватися в викладацькій практиці та тренерській роботі. Досліджено теоретичні та практичні аспекти проблеми. При написанні роботи опрацьовано 65 літературних джерел.

Апробація результатів дослідження: Результати дослідження апробовані на Міжнародній науково-практичній конференції «Наукові дослідження сучасності. Випуск 2». Робота мала назву «Медичні зособи вимірювання спортивної працездатності під час занять волейболом». Результати дослідження доповідались на засіданні кафедри медико-біологічних основ фізичного виховання і спорту.

Наукова новизна полягає в комплексному дослідженні спортивної працездатності за допомогою медичних засобів під час занять волейболом. Магістранткою проаналізовано понад 65 літературних джерел. На основі цього складена загальна характеристика методів дослідження рівня спортивної працездатності, що в подальшому буде корисною для тренера при організації тренувального процесу.

Особистий внесок магістранта: магістранткою самостійно була обрана тема написання магістерської роботи. Разом з науковим керівником складена структура роботи та обрані методи дослідження. Самостійно проаналізована науково-методична література, визначено об'єкт і предмет дослідження, мету та гіпотезу, проведено дослідження та обробка отриманих даних.

Структура роботи. Магістерська робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку літературних джерел, додатків. Загальний обсяг роботи складає сторінки, основний текст 89 сторінок. Список літератури містить 65 найменувань.

Розділ 1. Спортивна працездатність та її вимірювання під час занять волейболом (Огляд літератури)

1.1 Спортивна працездатність та її вимірювання за допомогою проведення медико-педагогічного контролю та самоконтролю

Працездатність — це здатність людини виконувати максимально можливу кількість роботи протягом певного (заданого) часу і з певною ефективністю. Працездатність, подібно роботі, підрозділяється на розумову і фізичну. Виходячи з наведеного вище визначення, розумова працездатність — це здатність виконувати певну кількість роботи, що вимагає значної активації нервово-психічної сфери; фізична працездатність — це здатність виконувати максимально можливу кількість фізичної роботи за рахунок активації опорно-рухового апарату. Природно, фізична працездатність залежить і від стану нервової системи, іннервуючої опорно-руховий апарат[54].

Велика кількість факторів впливає на працездатність людини. Це, в першу чергу, стан його здоров’я, рівень тренованості, досвід, фізичний і психічний стан, схильність до даної роботи (тобто талант), мотивація до праці і емоції, стан навколишнього середовища; організація праці. Фізична робота пов’язана з діяльністю опорно-рухового апарату, основну роль в цьому виконують скелетні м’язи.

Працездатність людини залежить від рівня його підготовки, ступеня закріпленості навичок та досвіду (техніка і стаж заняття спортом), його фізичного і психічного стану та інших причин і обставин. Працездатність людини, є одним з найголовніших якостей, яке свідчить про його фізичний стан і можливості адекватно реагувати на мінливі умови навколишнього середовища, тобто адаптуватися до них. Працездатність людини визначається потенціалом його систем енергопостачання, в першу чергу капілярної, кровоносної та респіраторної, які забезпечують інтенсивність енергетичних реакцій в організмі.

Розрізняють фізичну і спортивну працездатність.

Фізична працездатність — потенційні можливості людини виконувати фізичні зусилля без зниження заданого рівня функціонування організму, в першу чергу його серцево-судинної та дихальної систем. Позначають фізичну працездатність як та визначають за показниками потужності (Вт) і об'єму роботи (Дж).

Термін «фізична працездатність» вживається доволі широко, однак йому не дано поки що єдиного, теоретичного і практичного обґрунтованого значення. Запропоновані визначення працездатності за думкою спеціалістів, нерідко носять односторонній характер і не завжди враховують при цьому функціональний стан організму та ефективність праці[55].

Фізична працездатність — комплексне поняття. Воно визначається значною кількістю факторів: морфо-функціональним станом різних органів і систем, психічним статусом, мотивацією та ін., тому висновок про її величину можна скласти тільки на основі комплексної оцінки. Фізична працездатність може бути охарактеризоване показниками розвитку м’язової сили й побудови тіла за допомогою тестів, які дозволяють оцінити як загальну працездатність, так і головні якості: силу, гнучкість, спритність, витривалість тощо.

Підвищена працездатність це виконання визначених завдань у більш короткий інтервал часу, прояв великих силових якостей, психічної стійкості, координації рухів та інших властивостей.

Знижена працездатність буває наслідком втоми після виконаної інтенсивної роботи або має місце патології і характеризується великим часом її виконання, зменшенням сили, психічної стійкості та порушенням координації рухів.

Спортивна працездатність перебуває в тісному взаємозв'язку з функціональним станом серцево-судинної системи, яка є однією з важливих лімітувальних ланок у системі транспорту кисню до м’язів, що працюють. Провідна роль серцево-судинної системи особливо проявляється під час роботи з максимальною та великою потужністю (В.Л. Карпман, 1991; А. Г. Ященко, 1999; В.С. Міщенко, 2004). Стан серцево-судинної системи є одним із важливих критеріїв оцінки впливу спортивного тренування на організм людини. За показниками, що характеризують стан серцево-судинної системи, можна простежити зміни, пов’язані із коливанням рівня тренованості, а також якомога раніше виявити ознаки перевантаження (Ю.С. Ванюшин, 1998).

Діагностика стану спортивної працездатності у спортсменів і безперервне відстеження змін цього стану під впливом застосовуваних засобів і методів тренування складають одну з центральних завдань, що реалізуються в практиці спортивної медицини[57].

Спортивна працездатність людини — явище багатофакторне. До числа найбільш значущих чинників, що визначають спортивну працездатність, зазвичай відносять швидкісно-силові якості спортсмена, рівень розвитку його біоенергетичних можливостей (аеробних і анаеробних), техніку виконання вправ, тактику ведення спортивного поєдинку і психологічну підготовку.

Рівень розвитку швидкісно-силових якостей і біоенергетичні можливості спортсмена належать до числа властивостей людини, успадкованих від батьків або придбані в процесі життя (вони визначаються як фактори потенцій). Техніка виконання вправ, тактика ведення спортивної боротьби і психологічна підготовка визначають якою мірою наявні потенційні можливості реалізуються в конкретній обстановці спортивних змагань (ці якості зазвичай визначаються як фактори продуктивності).

Відповідно з цими особливостями, застосовувані в спортивно-медичної практиці діагностичні процедури суворо поділяються на стандартизовані лабороторного обстеження, орієнтовані на визначення факторів потенцій, і специфічні «польові» тести, що застосовуються з метою встановлення ступеня готовності спортсменів до виконання конкретних змагальних завдань. Стандартизовані лабораторні процедури складають основний зміст поглиблених етапних обстежень спортсменів, що проводяться на старті і після закінчення певних періодів підготовки, а спеціальні польові тести застосовуються для відстеження стану спеціальної працездатності напередодні і в процесі найбільш значущих змагань сезону.

Ефективність тренувальних програм багато в чому залежить від того, наскільки вони здатні задіяти функціональні можливості організму конкретного спортсмена. Нескінченні варіювання методичними принципами тренувань, засобами відновлення, фармацевтичними препаратами і т.п. — Все це може бути ефективним лише в тій мірі, наскільки забезпечується виконання максимальної кількості роботи за час тренування. Очевидно, що однією з основних завдань будь-якої тренувальної програми є створення бази для розвитку конкретних фізичних якостей (сили, витривалості, збільшення м’язової маси та ін), тобто підвищення спортивної працездатності спортсмена.

В результаті виконання будь-якої роботи (фізичної або розумової) наступає стомлення — оборотне зниження працездатності. Це природна захисна реакція організму при тривалій або напруженій роботі. При цьому відбуваються оборотні порушення деяких фізіологічних і біохімічних реакцій організму, які не виходять за межі природних фізіологічних коливань і зникають самі собою, без втручання ззовні. Стомлення проявляється у досить різкому падінні серцевої продуктивності, розладі регуляторних функцій з боку ЦНС та ендокринної системи, у збільшенні потовиділення, порушення водно-сольового балансу, зміні ряду біохімічних показників крові, сечі та ін.

Розрізняють гостре і хронічне, загальне і локальне, приховане (компенсується, наприклад, вольовими зусиллями) і явне (некомпенсуєме зазначеним чином) стомлення. Для нас важливо акцентувати увагу на двох основних характерних ознаках втоми — його оборотності і помірної виразності.

Процеси втоми і відновлення повинні розглядатися як взаємопов'язані сторони підвищення спортивної працездатності. Унікальність втоми як фізіологічного явища в тому, що під час відпочинку початковий рівень працездатності не просто відновлюється, а відбувається його підвищення, тобто настає так звана суперкомпенсації. (Рис. 1)

Рис. 1.1 — Підвищення рівеня працездатності (суперкомпенсація) Відновлення роботи є наслідок виведення її на вихідний рівень. На відміну від відновлення, суперкомпенсації представляє собою підвищення працездатності на більш високий, ніж вихідний, рівень, в результаті педагогічних і фармакологічних впливів після виконаної роботи. Адаптація до фізичного навантаження на увазі облік швидкості відновлення і підвищення фізичної працездатності при збільшенні обсягу та інтенсивності навантажень в результаті тренувального процесу[57].

У фазі суперкомпенсації організм здатний виконати більший обсяг роботи в одиницю часу, ніж до тренувального впливу, тобто в наявності підвищення спортивної працездатності. У ній і полягає ефект тренування. Це природна реакція організму на виникле стомлення. Звичайно, для повної компенсації і подальшої суперкомпенсації необхідний повноцінний відпочинок організму.

Існування феномена суперкомпенсації дозволяє планомірно підвищувати спортивну працездатність. Для цього потрібні повторні навантаження і повторні втоми, проте кожне наступне навантаження (тренування) повинна припадати на фазу (період) суперкомпенсації втоми від попередньої. (Рис. 1.2).

Планомірне повторення навантажень саме у фазу суперкомпенсації призводить до підвищення працездатності. При побудові тренувального процесу важливо враховувати, що навантаження мають бути в міру інтенсивними і обов’язково індивідуально підібраними, але ні в якому разі не надмірними, а період відновлення (відпочинку) — достатнім.

Рис. 1.2 — Рівень працездатності при повторному навантаженні

Інакше стомлення перейде в перевтому. Останнє супроводжується функціональними порушеннями, що призводять до стійкого зниження працездатності, яке стає важкооборотий. Прогресуюче розвиток перевтоми при спортивних напругах — перетренованість супроводжується цілим комплексом розладів. Ранніми ознаками є втрата апетиту, розлад сну, стійке небажання тренуватися, страх перед виконанням складних вправ. Спортсмен стає дратівливим, легко вступає в конфлікти з товаришами і тренером або, навпаки, відрізняється млявістю, байдужим ставленням до навколишнього.

Небезпека перевтоми полягає насамперед у тому, що воно може стати причиною серйозного захворювання — виснаження нервової системи. Шкода від перетренованості величезний і нічим не виправданий. Виснаження нервової системи призводить до більш швидкому, ніж в нормі, старіння організму.

Ймовірно, межа спортивної працездатності визначається оптимальними рівнями продукції та утилізації енергії, необхідної для здійснення рухових дій у будь-якому виді спорту. Провідними факторами, від яких залежить продукція та утилізація енергії, є генетична обумовленість і тренування. Спадковість забезпечує організм певними можливостями енергопродукціі. Для досягнення успіху в спорті необхідно максималізувати або ж контролювати здатність виробляти енергію і використовувати її найбільш ефективним чином.

Спортивні фізіологи досліджують різні методики спортивного тренування і особливості харчування, щоб знайти шляхи підвищення спортивної працездатності. Спортивні психологи використовують досягнення психологічної науки для того, щоб зрушити психологічні бар'єри фізичної працездатності. Інженери і біомеханіки вивчають оптимальні шляхи виконання техніки спортивних вправ.

Існують три основні групи бар'єрів, що перешкоджають досягненню високого рівня спортивної працездатності, але які певною мірою можна контролювати: фізіологічні, психологічні та біомеханічні.

Фізіологічні бар'єри обмежують можливість енергопродукції. Психологічні перешкоджають можливості керувати енергією. Біомеханічні лімітують можливість використовувати енергію з найбільшою ефективністю. Ці три групи бар'єрів можуть бути пов’язані між собою. Правильно організований тренувальний процес є самим надійним шляхом підвищення спортивної працездатності.

Сучасна підготовка волейболістів і волейбольних команд — складний і багаторічний педагогічний процес керований тренерами. Проблема успішного виступу спортсменів на змаганнях висуває з особливою актуальністю питання про розробку раціональних научно-обгрунтованих і практично ефективних систем тренувань. Для успішного управління тренувального процесу необхідна така його організація, яка давала б максимальний ефект при мінімальних затратах часу, коштів і енергії.

Це завдання можна успішно вирішити тільки на основі точних знань стану спортсмена і характеру впливу на нього тренувальних навантажень. Тому ефективність управління знаходиться в прямій залежності від надходження достовірної, повної та своєчасної інформації про гравця або команди.

Управління фізичною підготовкою волейболістів немислимо без дослідження їх внутрішньої сфери, аналізу її поточного стану і прийняття на цій основі оперативних коригуючих рішень. Гарним інструментом у цій справі може послужити вдало підібрана тестова програма, що є надійним помічником викладача в його повсякденній роботі. Наявність постійної інформації, обробка та аналіз даних фізичного стану що займаються допоможе ефективно планувати навчальний процес, складаючи якісні навчальні програми.

Вірно організований процес спортивних тренувань неможливий без систематичного контролю за станом спортсменів та їх тренувальним навантаженням.

У процесі управління підготовкою волейболістів контроль розглядається у трьох аспектах:

— перший — як елемент загального керівництва процесом;

— другий — як набір спеціальних заходів контрольної служби;

— третій — як забезпечення зворотного зв’язку з метою спостереження за

станом системи тренування.

Контроль повинен бути корисний тим, для кого він призначений; бути тісно пов’язаний з організацією процесу, вміти передбачити відхилення; вказувати характер коригуючих дій; бути гнучким. Вихідні дані повинні бути лаконічні і зрозумілі.

Система контролю служить для отримання інформації про поточний стан процесу підготовки волейболістів, всіх його складових частин, а від інформаційного забезпечення залежить ефективність управління.

Тому однією з форм роботи лікаря зі спортивної медицини, тренера-педагога є організація та проведення педагогічного та медико-педагогічного контролю (МПК) за тренувальними заняттями та змаганнями. Висунуте раніше М. А. Семашком положення «Без лікарського контролю не може бути фізичної культури» сьогодні не тільки не втратило свого значення, але й з кожним роком набуває ще більшої актуальності. Тому 20 липня 2009 року було прийнято наказ Міністерством охорони здоров’я України «Про медико-педагогічний контроль за фізичним вихованням учнів у загальноосвітніх навчальних закладах».

Слід зазначити, що зв’язок медицини і фізичної культури, а також контроль за фізичними навантаженнями, відомі з найдавніших часів. Так, Гіппократ (460−377 рр. до н.е.) вважав, що довголіття людини визначене тим, наскільки правильно вона приймає «їжу для життя», якою, на його думку, були заняття оздоровчим бігом, гімнастикою, плаванням тощо. Він першим поставив питання щодо правильного дозування фізичних навантажень залежно від статі, віку й фізичного розвитку, а також намагався визначити показання та протипоказання відносно застосування фізичних вправ.

Медико-педагогічні контроль — це дослідження, які проводять лікар зі спортивної медицини і тренер педагог (чи реабілітолог) безпосередньо під час проведення тренувального заняття з метою оцінки впливу фізичних навантажень на організм людей, які займаються фізичною культурою і спортом або проходять курси реабілітації.

Медико-педагогічний контроль є основною частиною комплексного, поглибленого медичного обстеження фізкультурників та спортсменів. За допомогою цих спостережень можна вирішувати найрізноманітніші завдання, які однаковою мірою цікавлять лікаря, тренера чи реабілітолога. Найважливішим завданням медико-педагогічного контролю є отримання свідчень про загальний вплив на організм навчально-тренувальних занять (НТЗ), що дає можливість визначити ступінь відповідності фізичних навантажень функціональним можливостям спортсменів, а отже, коригувати тренувальний процес. Робота спортивного лікаря з тренером дозволяє також визначити рівень спеціальної тренованості спортсменів.

Основними задачами медико-педагогічного контролю є:

1. Оцінка санітарно-гігієнічних умов проведення тренувальних занять та змагань.

2. Оцінка відповідності засобів і методів фізичного виховання, які застосовують у педагогічній роботі тренера чи реабілітолога, віковим особливостям і рівню рухової підготованості осіб, які займаються фізичними навантаженнями.

3. Визначення об'єму та інтенсивності тренувальних навантажень та їх відповідність функціональним можливостям організму.

4. Визначення функціонального стану і рівня тренованості спортсмена.

5. Оцінка змін у стані здоров’я спортсмена.

6. Оцінка й вибір педагогічних, медичних та психологічних засобів і методів відновлення (реабілітації) фізкультурників та спортсменів.

Успішне проведення медико-педагогічного контролю можливе тільки за наявності взаєморозуміння та підтримки, хорошого контакту між лікарем і тренером.

Існують різні форми організації медико-педагогічного контролю, які можна класифікувати так:

— безпосередньо на тренувальному занятті;

— до тренувального заняття і через 20−30 хвилин після нього;

— дослідження періоду відновлення через 4−6 годин, 24−48 годин після

тренування;

— дослідження в день тренування (вранці та ввечері);

— дослідження по мікро циклах (тижневих, місячних);

— дослідження після відпочинку.

Характеристику цих форм організації медико-педагогічного контролю знаходимо в аналізі існування таких форм лікарського контролю (ЛК):

1. Оперативний ЛК передбачає оцінку термінового тренувального ефекту (тобто змін, які виникають під час тренування та через 20−30 хвилин після нього).

2. Поточний ЛК передбачає оцінку відставленого тренувального ефекту (змін в організмі, які виникають на більш пізніх фазах відновлення).

3. Етапний ЛК, відповідно, передбачає оцінку кумулятивного ефекту (тобто змін у функціональному та психофізіологічному стані, фізичній працездатності, тренованості, як правило, у річному тренувальному циклі).

Під час проведення медико-педагогічних спостережень можуть бути використані різні за арсеналом медичні методи та засоби дослідження. Вибір їх залежить від поставлених завдань медико-педагогічного контролю, форм їх організації, а також від тих можливостей, які мають лікар, тренер чи реабілітолог.

Усі методи можна розділити на дві групи: прості та складні. До простих медичних засобів, які не потребують складного обладнання та високої вартості, а також спеціально підготовленого для цього персоналу, належать: анамнез, візуальні спостереження за зовнішніми проявами втоми, визначення ЧСС і АТ, вимір ваги тіла, деяких показників, які характеризують функціональний стан серцево-судинної, дихальної, нервової та нервово-м'язової систем, а також проведення проб з фізичними навантаженнями Відповідно, до складних медичних засобів належать інструментальні методи дослідження: електрокардіографія, полікардіографія, спірографія, електроміографія, хронаксіметрія, міотонометрія, газометрія, телерадіометрія тощо.

Медико-біологічний контроль служить для отримання інформації про стан здоров’я, фізичний розвиток, функціональні можливості та індивідуальних особливостях кожного волейболіста і вироблення пропозицій для більш успішного вирішення завдань підготовки волейболістів.

У процесі медико-біологічного контролю застосовуються наступні методи: анатомо-морфологічне обстеження; пульсометрія; вимірювання артеріального тиску; електрокардіографія, визначення фізичної працездатності (за тестом PWC170, тестуючі вправи та ін); точність відтворення м’язових зусиль; тремографія; теппінг-тест; час реакції на світловий подразник: простий, складної, на об'єкт, що рухається; оцінка коротких інтервалів часу; визначення пропускної здатності зорово-моторної системи; біохімічні методи (визначення в крові сечовини, лактату, глюкози, гемоглобіну, в сечі білка і ін.)

У практиці спорту високого ґатунку під час проведення МПС фахівці надають перевагу саме складним інструментальним методам діагностики. Це пов’язано з тим, що перебіг захворювань у спортсменів та зміни у їхньому функціональному стані, на відміну від осіб, які не займаються спортом, мають прихований характер, а деякі передпатологічні стани, як, наприклад, перенапруження серця, не завжди виражені в поганому самопочутті - вони можуть бути виявлені тільки за допомогою спеціальних методів дослідження.

Але не варто забувати і про більш прості методи дослідження, адже саме опитування чи візуальне спостереження можуть дати тренерові й лікарю загальне уявлення про функціональний стан організму, а також дозволять за зовнішніми ознаками визначити ступінь утоми.

Під педагогічним контролем у спорті слід розуміти «сукупність способів отримання інформації про направлення і причини морфологічних і функціональних змін, що відбуваються в організмі конкретного спортсмена (В. В. Петровський).

Основне завдання контролю полягає не в тому, щоб фіксувати ті або інші недоліки в різних видах підготовки спортсмена, скільки в вмінні на основі отриманої інформації своєчасно вносити корективи, що сприяють ефективній підготовці.

За останні роки в навчально-тренувальному процесі волейболістів зросла роль педагогічного контролю. Необхідність підвищення його ефективності викликана зростанням вимог до різних сторін підготовки гравців. Дані педконтроля дозволяють стежити за виконанням намічених планів підготовки спортсменів, визначити ефективність використовуваних засобів і методів, знаходити нові шляхи для вдосконалення навчально-тренувального процесу.

Таким чином, враховуючи актуальність питань, пов’язаних з педагогічним контролем в процесі підготовки волейболістів, особливу увагу набувають питання:

* оцінка ефективності застосовуваних засобів і методів;

* вибір показників і обгрунтування контрольних нормативів для оцінки

різних сторін підготовки спортсмена;

* виявлення динаміки спортивних результатів і прогнозування

досягнень гравців;

* відбір талановитих спортсменів.

Ефективність педагогічного контролю у спорті має безпосередній вплив на якість управління тренувальним процесом. Відомо, що управління тренувальним процесом включає в себе три стадії: збір інформації, її аналіз і планування.

У ході підготовки тренер повинен зібрати різноманітну інформацію про фізичний стан спортсмена, про його техніко-тактичної майстерності, про рівень розвитку вольових якостей, про навантаження і т. п. Крім цього, тренер повинен постійно зіставляти показники техніко-тактичної майстерності, з результатами тестування і даними про навантаження. Тільки так можна підібрати найбільш ефективні для кожного з них або команди в цілому засоби і методи тренування.

Педагогічний контроль здійснюють в процесі тренувальних занять і змагань. Ці два розділи контролю доповнюють один одного. У процесі тренувальних занять педагогічний контроль здійснюється за наступними пунктами:

— Контроль за ставленням займаються до тренувального процесу;

— Контроль за застосовуваними засобами тренування;

— Контроль за ефективністю засобів тренування;

— Контроль за станом тренованості.

У підготовці спортсменів-волейболістів важливе значення має планування готовності гравця (команди) на рівень вищих спортивних досягнень. При цьому тісним чином повинні бути взаємопов'язані організація і система оцінки ефективності процесу підготовки.

Планування та організацію тренувального процесу необхідно розглядати в єдності. Контроль в даному випадку виступає як оперативне управління, що забезпечує підготовку спортсмена у відповідності з наміченим планом. При цьому одним з критеріїв оцінки буде являтися ступінь відповідності отриманих результатів з наміченими планами і подальшим коректуванням.

В даний час у багатьох видах спорту, і в тому числі в волейболі, для підготовки тренувальних програм використовують аналіз результатів комплексного контролю.

Комплексний контроль являє собою систему, яка включає поглиблене медичне обстеження, поетапне комплексне обстеження, поточне обстеження та обстеження змагальної діяльності гравців.

Для здійснення педагогічного контролю застосовуються наступні методи:

1. Педагогічні спостереження.

2. Аналіз і синтез даних педагогічного контролю.

3.Оцінка результатів тренувального процесу та змагальної діяльності гравців.

4. Бесіди, опитування.

Метод педагогічного спостереження застосовується тренерами в процесі занять і змагань. Вони ведуть спостереження за поведінкою гравців, їх активністю, емоційним станом, за тим, як вони переносять тренувальні та змагальні навантаження.

Метод аналізу і синтезу — основний метод педагогічного контролю. Ефективне використання даного методу має саме безпосередній вплив на якість управління тренувальним процесом. Від точності аналізу даних педагогічних спостережень і від правильності прийнятих тренером рішень залежить вдосконалення процесу підготовки.

Метод оцінки результатів підготовки рекомендують для визначення якісних зрушень у займаються. У більшості випадків оцінювання різних видів підготовки спортсменів будується на об'єктивних показниках з використанням різних приладів, відеомагнітофонів, кіно, контрольних вправ за видами підготовки, контрольних завдань в змаганнях. У тих випадках, коли які-небудь показники не піддаються об'єктивної оцінки, використовують метод експертних оцінок. Звичайно застосовується п’ятибальна система оцінок.

Тестування є найбільш поширеним способом педагогічного контролю над процесом спортивної підготовки. Особливо багато зроблено тестів для оцінки фізичної та технічної підготовленості спортсменів. Це опубліковано В.І. Зациорский, М.А. Годік, ще в 1964 році, у А.І. Бєляєва, Є.В. Фоміна в 1982 році, Ю. Н. Клещева, А.Г. Айріяну в 1985 р. та ін.

Відомо, що початковий і найбільш важливий етап створення системи комплексного контролю пов’язаний з вибором та обгрунтуванням тестів. При складанні програми тестування необхідно визначити: які тести необхідно використовувати для оцінки підготовленості спортсменів; скільки потрібно тестів, щоб отримати потрібну достовірну інформацію для планування навчально-тренувальної роботи.

Крім педагогічного та медико-педагогічного контролю (МПК) за тренувальними заняттями тренеру важливо самому знати та навчити фізкультурному самоконтролю, який, не може замінити лікарського контролю, але є цінним доповненням до нього.

Самоконтроль — це самостійні регулярні спостереження за допомогою простих і доступних прийомів за станом свого здоров’я, самопочуттям, фізичним розвитком, впливом на організм фізичних і розумових навантажень.

Методи самоконтролю прості й доступні кожному. При здійсненні його враховуються самопочуття, сон, апетит, вага, м’язова сила тощо. Для обліку самоконтролю треба завести спеціальний зошит, в якому занотовувати всі дані. Дані самоконтролю час від часу аналізуються разом з інструктором, тренером, лікарем.

Використовуючи систематичний самоконтроль разом із веденням щоденника, можна визначити ступінь м’язових і нервово-психічних навантажень, утоми, достатності часу для відновлення, а також за допомогою яких засобів можна досягти найбільшої ефективності реабілітаційних заходів; наскільки є результативними окремі методи корекції виявлених порушень у функціональному стані та працездатності.

Самоконтроль функціонального стану передбачає уважне ставлення до свого організму кожного спортсмена, встановлення адекватності власних можливостей до виконання певного фізичного навантаження. Проведення систематичних самостійних спостережень та їх аналіз допомагають спеціалістам із фізичної реабілітації попередити розвиток перенапруження, раціонально будувати руховий режим тощо. Тому для тих хто застосовує самоконтроль, необхідно знати, що його треба здійснювати систематично і тривалий час. Вибіркові спостереження не дають характеристики функцій і не є ефективними.

1.2 Вікові анатомо-фізіологічні особливості підлітків

Вікові особливості організму в значною мірою зумовлюють утримання і методику фізичного виховання. З урахуванням віку здійснюється добір засобів, визначаються допустимі навантаження, нормативні потреби. Підлітковий вік характеризується поступальним розвитком організму. Особливостями цього віку є поступове збільшення розмірів тіла, розширення пристосувальних можливостей організму. Формування скелета закінчується основному до 17−18 років. У віці 15−16 років особлива увага викладача фізичного виховання має бути повернена на формування правильної постави та розвитку стопи. Чим повноцінніша постава, тим кращі краще умови для функціонування внутрішніх органів організму в цілому. Зростання тіла узгоджується з змінами у будову кісткової системи. Надмірні фізичні навантаження можуть призвести до затримки зростання. З віком збільшується відносна частка м’язів у загальній вазі тіла. Вага тіла продовжує зростати приблизно до 25 років. Вага м’язової маси до ваги тіла у підлітків 15 років становить 32,6%. Нервові процеси в цей час вирізняються великою рухливістю. Сила збуджувальних процесів переважає над гальмовими процесами. У віці 11−18 років відзначається посилене збільшення серця. Лінійні розміри серця до 15−17 років збільшуються втричі. Обсяг порожнин серця в 13−15 років становить 250 см³ .Якщо протягом семи років (від 7 до 14) його обсяг зростає на 30−35%, то за чотири роки (від 14 до 18) — на 60−70%. Збільшення ємності порожнини серця випереджає збільшення просвітів судин. Серце нерідко «не встигає» за збільшенням загальних розмірів тіла. Частота серцевих скорочень у віці 15 років становить 76 ударів в хвилину. У забезпеченні постачання тканин киснем важливим є швидкість кровоплину. Час кругообігу крові в 14−16 років становить 18 с. Для зміцнення серцево-судинної системи важливе значення має різнобічна фізична підготовка, суворе дозування і поступове підвищення фізичних навантажень, систематичність занять фізичними вправами. З віком відбуваються зміни й у дихальної системі зі зростанням тіла потреба у кисні зростає й органи дихання працюють напружено. Так, хвилинний обсяг дихання в 14-річного підлітка становить на 1 кг ваги 110−130 мл, дорослого ж тільки лише 80−100 мл. Функціональні можливості апарату дихання ще не досить досконалі. Життєва ємність легень і максимальна легенева вентиляція менше, ніж в дорослих. Обсяг вентиляції становить 14−16 років — 45 л. Особливо велика роль фізичного виховання у розвитку дихального апарату. Викладач повинен брати до уваги правильне формування і підвищення рухливості (екскурсії) грудної клітини, зміцнення дихальних м’язів. Учнів необхідно навчити правильно дихати і допомогти їм набути навички грудного і діафрагмального (черевного) дихання. Треба враховувати, що успішний розвиток дихальної системи відбувається у єдності із розвитком інших систем організму, що у різні вікові періоди пред’являються різні вимоги до розвитку фізичних якостей. Розвиток тих чи інших фізичних якостей слід розглядати не лише з погляду вдосконалення рухових здібностей, а й обов’язково з точки зору забезпечення нормального перебігу процесу фізичного розвитку та підвищення функціональних можливостей підростаючого організму. Рівень розвитку фізичних якостей і рівень пристосовуваності організму до фізичних навантажень на швидкість, силу, гнучкість залежить від вікових особливостей організму. Високі показники гнучкості і швидкості може бути досягнуто до 18 років, сила м’язів збільшується до 20 років і більше; високий рівень витривалості спостерігається зазвичай до 23−25 років. Вправи на витривалість у віці 15−16 років необхідно суворо дозувати. У віці 15−16 років спостерігається значне збільшення м’язової є і вдосконалення нервово-м'язового апарату, створюються передумова розвитку сили. Однак у заняттях з учнями цього віку слід утриматися від силових вправ з граничними навантаженнями, оскільки умови розвитку сили створюються пізніше. Індивідуальні особливості фізичного розвитку учнів визначаються за даними медичного контролю. Фізіологічні можливості учнів одного віку можуть істотно відрізнятися. Тож у процесі фізичного виховання важливий індивідуальний підхід. Залежно від методичної організації, від обсягу, інтенсивності виконання та інших умов одні й самі вправи можуть надавати різний тренувальний ефект. Виходячи з цього засоби фізичної підготовки систематизують до груп з їхнім переважним значенням на вирішення конкретних педагогічних завдань. Для розвитку важливих фізичних якостей, застосовують вправи на швидкість, силу, загальну, швидкісну і силову витривалість, на координацію рухів та інші. Це переважно вправи з основ гімнастики, з різних видів легкої атлетики, спортивних ігор, важкої атлетики та ін. Щоб сформувати й постійно вдосконалювати допоміжно-прикладні навички застосовують природні рухи (стрибки, метання, лазання, плавання), вправи з прикладного туризму та ін. Підвищити стійкість організму до несприятливих генотоксичних впливів довкілля можна, застосовуючи відповідні вправи, що вдосконалюють певну якість, та одночасно надають неспецифічний тренувальний ефект. [16]

1.3 Фізичні якості та їх розвиток у середньому шкільному віці

Фізичні якості-це розвинуті у процесі виховання і цілеспрямованої підготовки рухові задатки людини, які визначають її можливості успішно виконувати певну рухову діяльність. Розвиток рухових (фізичних) якостей полягає в тому, щоб у процесі занять фізкультурою розвивати в учнів швидкість, силу, спритність, витривалість. Цей процес тісно пов’язаний з формуванням рухових навичок і зумовлений обсягом і характером рухової активності дитини. У підлітковому віці здійснюється формування організму. Здійснюване в нерозривному зв’язку навчання фізичним вправам має сприяти ефективному прояву тих фізичних якостей, у розвитку яких були сприятливі вікові передумови. Педагогічний досвід говорить про те, що навіть за умови двох уроків фіз. виховання на тиждень можна домогтися позитивних успіхів у розвитку в учнів основних рухових якостей. Передусім слід сприяти розвитку швидкості, швидкісно-силових якостей, гнучкості, спритності, і загальної витривалості. Кожна фізична вправа сприяє у тій чи іншій мірі розвитку всіх, і деякі - лише певних фізичних якостей учнів. У процесі розвитку швидкості рухів необхідно всебічно підвищувати функціональні можливості організму, що визначають швидкісні характеристики у різних видах рухової діяльності. Для підлітків бажана пізніша спортивна спеціалізація при попередній фізичній підготовці протягом кількох років. Недоцільно передчасно починати швидкісну вузьку підготовку. Щоб досягти певних позитивних успіхів у розвитку швидкості рухів, краще використовувати переважно швидкісно-силові і силові вправи.

Для покращання рухової реакції, зазвичай, використовують вправи, які потребують миттєвої реакції, сигналу, зміни ситуації. Основний засіб розвитку швидкості - вправи, з максимальною швидкістю. Наприклад, подолання невеликих відстаней, біг з прискоренням на 50−60 м, зі старту і відразу на 30−50 м, біг на 60, 100 і 200 м, естафетний біг, спеціальні бігові вправи, біг по піщаному грунту; біг вгору та ін. Довжина подоланої відстані дистанції має бути такою, щоб швидкість не знижувалася до кінця; рухи виконують з граничною швидкістю; інтервали відпочинку між спробами роблять такі великі, щоб забезпечити повне відновлення сил. Швидкість значною мірою обумовлена високим рівнем динамічної («вибухової») сили учня, тому вправи на швидкість необхідно залучити при змінних ситуаціях та формах. Основний метод розвитку швидкості - комплексний, сутність якого в систематичному застосуванні рухливих і спортивних ігор, ігрових вправ, і навіть комплексів спеціальних підготовчих вправ. Іншим ефективним методом розвитку швидкості є метод повторного виконання вправи — швидкісно-силового (без обтяження і з обтяженням), з граничною і майже граничною швидкістю, в полегшених умовах). Значне місце у системі фізичного виховання учнів має бути відведено розвитку м’язової сили.

Для розвитку м’язової сили та силової витривалості рекомендується кругове тренування. Коло (цикл) може складатися з таких вправ: стрибки через гімнастичні лави (3−4 рази), присідання до рук, переходи з стану лежачи у стан сидячи і навпаки з набивным м’ячем за головою, стрибки двома ногах через 2−3 бар'єра та інші вправи. На вправи витрачають приблизно 15 хв — три-чотири кола (цикли). З розвитком сили і силової витривалості збільшують кількість повторень і водночас ускладнюють вправи. Крім цього, періодично можна збільшувати тренувальні навантаження: підвищувати вагу обтяження, збільшувати число підходів до снаряду та інших.

Розвиток загальної витривалості має важливе значення для всебічної фізичної підготовленості учнів. Головний засіб розвитку загальної витривалості - тривалий малоінтенсивний біг. Він створює сприятливі передумови підвищення функціональних меж усіх систем органів, забезпечує високу злагодженість у їхній роботі. Допустимі навантаження при бігу на одному занятті для юнаків 15−16 років сягають 10 км. Інші ефективні засоби розвитку витривалості - різні циклічні вправи (лижні гонки, ковзанярський спорт, веслування, велоспорт), в тому числі рухливі спортивні ігри. Спеціальну витривалість розвивають у двох напрямах. Якщо загальна витривалість розвивається переважно шляхом застосування вправ циклічного характеру, то спеціальна — у вигляді тих видів вправ, у яких спеціалізується учень. Інша особливість у тому, що вправи при розвитку спеціальної витривалості виконуються з інтенсивністю, відповідною змагальній чи близькою до неї.

Основні завдання спритності у учнів — оволодіння новими руховими навичками, вміннями і удосконалення здібності ефективно перебудовувати рухову діяльність за зміни обставин. Тому розвиток спритності передбачає, по-перше, розвиток здібності освоювати координаційно-складні рухові дії, по-друге, здатності перебудовувати рухову діяльність у відповідності з вимогами раптово мінливих обставин. Засобами розвитку спритності служать стрибки, вправи з рівноваги з додатковими завданнями (перетаскування предметів, переступання через предмети), різноманітні метання, вправи, що потребують високої координації рухів. Корисні також вправи у складних умовах (біг з подоланням перешкод, рівноваги та ін.). Зміна навантажень, вкладених у розвиток спритності, є у основному шляху поступового підвищення координаційних труднощів. У цьому треба використовувати методичні прийоми, стимулюючі складніший прояв координації рухів: застосування незвичайних вихідних положень, дзеркальне виконання вправ, зміна способів виконання вправ, ускладнення вправ додатковими рухами та інших. Оцінюючи ступень спритності учнів можна використовувати такі критерії: координаційну складність виконання рухового завдання (наприклад, подолання відстані з перешкодами); точність виконання руху (якість виконання підйому махом на гімнастичних брусах); час, витрачений на освоєння руху (навчальний час, витрачений на оволодіння певною гімнастичною комбінацією). Найбільш сприятливі можливості для спритності в підлітковому віці, коли організм учнів більш пластичний, ніж у наступні періоди розвитку. 5]

1.4 Розвиток швидкісно-силових якостей у волейболі

Волейбол — ациклічна командна гра, де м’язова робота носить швидкісно-силовий, точно — координаційний характер. При малих розмірах і обмежень щодо м’яча, виконання всіх технічних і тактичних елементів вимагає точності і цілеспрямованості рухів.

Великий внесок в теоретичне вивчення причин порушення відносної рівноваги між захисними і нападаючими діями внесли В. А. Осколкова, М. С. Сунгуров, Ю. Д. Железняк. Цілий ряд робіт присвячений дослідженню методів і засобів підвищення нападаючого потенціалу / Беляєв А.В., Паткин В. та ін. Гру у волейбол слід розглядати як єдине ціле і вирішувати питання підготовки волейболістів шляхом комплексного підходу, не зменшуючи при цьому значення жодного з компонентів підготовки. Вирішення будь-якої проблеми в цій області неможливе без всебічного вивчення і аналізу навчально-педагогічної, фізіологічної, психологічної сторін підготовки кваліфікованих волейболістів. 8,9]

У оволодінні прийомами гри в захисті можна виділити два напрями: скорочення латентного часу і вдосконалення рухової структури дії - техніка виконання прийому /Келлер В.С./. Тому у волейболістів в процесі навчально-тренувальної роботи повинен створюватися певний запас міцності у виконанні технічних прийомів: нападаючого удару — в 2 — 3 рази, подачі - в 8 -10 разів, прийому нападаючих ударів — в 6 — 8 разів, передачі - в 7 -10 разів, блокування — в 2 — 3 рази /Фідлер М./.

У цілому під технікою гри в спорті розуміють систему раціональних дій, направлених на досягнення високих спортивних показників.

У волейболі техніка гри розглядається як комплекс спеціальних прийомів і способів, необхідних волейболістові для успішної участі в грі /Айріянц А.Г./. В умовах ігрових ситуацій гравці виконують різноманітні дії в обороні і нападі. Так, тільки у волейболі існує 17 основних прийомів гри і безліч способів їх виконання. В інших видах спорту налічується велика кількість спеціалізованих дій: у футболі - 640; у вольній боротьбі - більше 200, класичній — близько 100. Великий набір технічних засобів у волейболі при виконанні прийому м’яча після нападаючих ударів обумовлюється застосуванням різних напрямів в удосконаленні захисних дій. Представники одного з напрямів вважають, що спортсменові досить оволодіти обмеженим колом прийомів гри, оскільки всі прийоми вивчити неможливо, і немає у цьому необхідності /Донской Д.Д./. Змагання необхідно вести по заздалегідь відомим тактичних схемах /Амалін М.Е., Івахін Є.І., Хомутов М.І./[4].

Рухові дії волейболістів полягають в безлічі блискавичних стартів і прискорень, в стрибках, у великій кількості вибухових ударних рухів при тривалому, швидкому і майже безперервному реагуванні на обставини, що змінюються, що пред’являє високі вимоги до фізичної підготовленості волейболістів.

Якісно новий рівень розвитку волейболіста вимагає нового рівня розвитку фізичних якостей спортсмена (зміни правил, комплектування команд високорослими гравцями; підвищення атакуючого потенціалу за рахунок швидких переміщень і підвищеної швидкості виконання технічних прийомів з використанням всієї довжини сітки). Сучасні вимоги для досягнення максимальних результатів у волейболі висувають певні зміни в підготовці волейболістів.

Будь-які рухи людини — це результат узгодженої діяльності Ц.Н.С. і периферійного апарату, зокрема нервово-м'язової системи. Без прояву м’язової сили ніякі фізичні вправи виконати неможливо. У спеціальній літературі є декілька визначень м’язової сили як рухової якості. Так, В. М. Зациорський під силою розуміє здатність людини долати зовнішній опір або протидіяти їм за рахунок м’язової напруги.

Швидкісно-силові здібності характеризуються можливістю прояву людиною граничних або навколо межових зусиль в найкоротший проміжок часу, при збереженні оптимальної амплітуди рухів.

В.В. Кузнєцов виділяє наступні методи силової підготовки: