Триста новелів (Il Trecentonovelle) (1390-ті)

Триста новелл (Il Trecentonovelle) (1390-е).

Франко Саккетти (Franco Sacchetti) прибл. 1330−1400.

Итальянская литература.

В. З. Кулагина-Ярцева.

В передмові зі своєю книзі автор визнається, що написав її, слідуючи «прикладу чудового флорентійського поета, мессери Джованні Боккаччо». «Я, флорентійський Франко Саккетги, людина неосвічений і грубий, задався думкою написати запропоновану вам книжку, зібравши на ній розповіді про всіх незвичайних випадках, які, хоч у старовину чи нині, мали місце, і навіть про деякі таких, що їх сам спостерігав і яким було свідком, і навіть про деяких, в яких брав участь сам». У новелах діють як реально які були, і вигадані особи, часто це чергове втілення якогось «бродячого сюжету» чи повчальна історія.

В новелі четвертої мессер Барнабо, володар міланський, людина жорстокий, але з позбавлений почуття справедливості, розгнівався якось на абата, недостатньо добре який тримав доручених його піклуванню двох лягавих собак. Мессер Барнабо зажадав сплати чотири тисячі флоринів, але, коли абат заблагав про помилування, погодився вибачити йому борг за умови, що той відповість чотирма наступних питання: далеко до неба; скільки води у морі; що робиться пеклі й скільки стоїть вона сама, мессер Барнабо. Абат, щоб виграти час, попросив відстрочки, і мессер Барнабо, взявши з нього обіцянку повернутися, відпустив його наступного дня. Дорогою абат зустрічає мірошника, який, бачачи, як і той засмучений, запитує, у чому річ. Вислухавши розповідь абата, мірошник вирішує допомогти йому, навіщо змінюється з нею одягом, і, збривши бороду, є до мессеру Барнабо. Переодягнений мірошник стверджує, щодо неба 36 мільйонів 854 тисячі 72,5 милі і 22 кроку, а питанням, як це доведе, рекомендує перевірити, і коли він помилився, нехай його повісять. Води у морі 25 982 мільйона коний [1], 7 бочок, 12 кухлів і 2 склянки, у будь-якому разі, за його розрахунками. У пеклі ж, як стверджують мірошника, «ріжуть, четвертують, хапають гаками і вішають», так само як землі. У цьому мірошник називає Данте й уряд пропонує звернутися щодо нього для перевірки. Ціну мессери Барнабо мірошник визначає 29 динариев, а розгніваному мізерністю суми Барнабо пояснює, що це один сребреник менше, ніж оцінено був Ісус Христос. Здогадавшись, і ним не абат, мессер Барнабо з’ясовує правду. Вислухавши розповідь мірошника, наказує йому надалі залишатися абатом, а абата призначає мірошником.

Герой шостий новели, маркіз Альдобрандино, володар Феррарі, бажає мати якусь рідкісну птицю, щоб тримати їх у клітині. З цього проханням він звертається до якомусь флорентійцю Бассо де ла Пенна, содержавшему в Феррарі готель. Бассо де ла Пенна старий, невисокого зросту, має репутацію людини неабиякого і його великого жартівника. Бассо обіцяє маркізу виконати її прохання. Після повернення готель, він кличе теслі і замовляє йому клітину, велику підтримку і міцну, «щоб він годилося для осла», якщо Бассо раптом ввійде у голову її туди. Щойно клітина готова, Бассо входить у нього і велить носію віднести себе на маркізу. Маркіз, увидя Бассо у клітині, запитує, що це має означати. Бассо відповідає, що, роздумуючи над проханням маркіза, зрозумів, наскільки вона сам рідко хто, і він вирішив подарувати маркізу себе у ролі самої незвичайної птахи у світі. Маркіз велить слугам поставити клітину на широкий підвіконня й качнути її. Бассо вигукує: «Маркіз, я прийшов сюди співати, а ви бажаєте, щоб плакав». Маркіз, протримавши Бассо цілий день, на вікні, ввечері відпускає його, і той повертається у свою готель. Відтоді маркіз переймається симпатією до Бассо, часто запрошує його до свого столу, нерідко наказує йому співати у клітині і жартує з нею.

В восьмий новелі діє Данте Аліг'єрі. Саме щодо нього звертається по пораду якийсь дуже учений, але дуже не худий і малорослий генуэзец, спеціально приїхав при цьому в Равенну, Прохання само одержувати його ось у чому: він полюбив одну даму, котра разу я не удостоїла його навіть поглядом. Данте міг запропонувати йому лише одне вихід: дочекатися, поки кохана їм дама завагітніє, так як відомо, що у такому ж стані в жінок бувають різні примхи, і можливо, в неї з’явиться схильність до свого боязкому і некрасивому залицяльнику. Генуэзец був вражений, але зрозумів, що його запитання не заслуговує іншої відповіді. Данте і генуэзец стають друзями. Генуэзец людина розумна, але з філософ, інакше, подумки переглянувши себе, міг би зрозуміти, «що вродлива жінка, навіть сама благопристойна, хоче, щоб він, кого вона любить, мав зовнішність людини, а чи не кажана миші».

В вісімдесят четвертої новелі Саккетти зображує любовний трикутник: дружина сьенского живописця Мино заводить собі коханця та приймає його будинку, скориставшись відсутністю чоловіка. Несподівано повертається Мино, оскільки один з родичів розповів йому про ганьбі, яким покриває родом його дружина.

Услышав стукіт через двері і бачачи чоловіка, дружина ховає коханця в майстерні. Мино головним чином розфарбовував розп’яття, переважно різьблені, тому зрадлива дружина радить коханцеві лягти одне з пласких розп’ять, розкинувши руки, і накриває його полотном, що він у темряві був невідрізнимо з інших різьблених розп’ять. Мино безуспішно шукає коханця. Він раненько входить у майстерню і, помітивши высунувшиеся з-під полотна два пальця ноги, здогадується, що став саме там лежить людина. Мино вибирає з інструментів, якими користується, вирізаючи розп’яття, сокирка і наближається до коханцеві, щоб «відрубати в нього найголовніше, те, що привело їх у будинок». Юнак, зрозумівши наміри Мино, зіскакує зі свого місця та втікає, репетуючи: «Не жартуй сокирою!» Жінці легко вдається переправити коханцеві одяг, а коли Мино хоче побити її, саму себе розправляється його настільки, що він доводиться розповідати сусідам, ніби нею звалилося розп’яття. Мино мириться із дружиною, а подумки думає: «Якщо дружина хоче бути поганий, то ми все люди прийшли на світлі не зробити її хорошою».

В новелі сто тридцять шостий між кількома флорентійськими художниками у час трапези розгоряється суперечка, хто кращий живописець після Джотто. Кожен із художників називає якесь ім'я, але сходяться у тому, що майстерність це «впала й зменшується з дня на день». Їм заперечує маестро Альберто, майстерно высекавший з мармуру. Ніколи ще, каже Альберто, «людське мистецтво був за показ такої висоті, як нині, особливо ж у живопису, а ще більше їх виготовляти зображень з живої людської тіла». Співрозмовники зустрічають мова Альберто сміхом, і докладно пояснює, що є у вигляді: «Я вважаю, що найкращим майстром, який коли-небудь писав, і створював, була наша Господь Бог, але мені здається, що чимало розгледіли в створених нею постатях великі вади суспільства і нині виправляють їх. Хто ж ці сучасні художники, займаються виправленням? Це флорентійські жінки», І далі Альберто пояснює, що тільки жінки (ніякому художнику це у змозі) можуть смагляву дівицю, подштукатурив то й тут, зробити «біліша лебедя». Якщо ж жінка бліда і желта, з допомогою фарби перетворити їх у троянду. («Жоден живописець, у тому числі Джотто, було б накласти фарби краще від їхніх».) Жінки можуть призвести до ладу «ослині щелепи», підняти з допомогою вати похилі плечі, «флорентійські жінки — кращі майстри пензля і різця з усіх будь-коли існували у світі, бо зрозуміло видно, що вони доробляють то, чого недоробила природа». Коли Альберто звертається до присутніх, бажаючи впізнати їх думка, всі у вони одностайно вигукують: «Хай живе мессер, що його добре розсудив!».

В новелі двісті шістнадцятою діє інший маестро Альберто, «вийшли з Німеччини». Якось цей достойний і свяченою людина, проходячи через Ломбардские області, зупиняється у селищі річці По, в якогось бідного людини, тримав готель. Зайшов у будинок, щоб повечеряти і переночувати, маестро Альберто бачить безліч мереж на риби і безліч дівчаток. Распросив хазяїна, Альберто дізнається, що це його доньок, а риболовлею він видобуває собі їжу.

На наступного дня, перш ніж залишити готель, маестро Альберто майструє з дерева рибу і він залишає її хазяїну. Маестро Альберто велить прив’язувати її до мереж тимчасово ловлі, щоб улов був великий. І це дійсно, вдячний господар невдовзі переконується, що подарунок маестро Альберто призводить до йому у мережі величезне кількість риби. Незабаром він стає багатим людиною. Але якось веревочка обривається, і вода забирає рибу вниз рікою. Хазяїн безуспішно шукає дерев’яну рибу, потім намагається ловити без неї, але улов виявляється незначним. Він вирішує дістатися Німеччини, знайти маестро Альберто і бажання попросити його знову зробити ті ж самі рибу. Опинившись в нього, господар готелю стає проти нього на коліна й благає з жалісливості його й для її дочкам зробити іншу рибу, «щоб до нього повернулася та милість, що він дарувавши йому раніше».

Но маестро Альберто, коли бачиш нього з сумом, відповідає: «Син мій, я охоче зробив б її, що ти мене просиш, але не можу цього, бо кожен мусить роз’яснити тобі, що, коли робив цю тобі мною потім рибу, небо і всі планети були перебувають у ту годину те щоб повідомити їй цю силу…» Така ж хвилина, по словами маестро Альберто, що тепер статися до як за тридцять шість тисячі років.

Хозяин готелю заливається сльозами і шкодує, що ні прив’язував рибу залізної дротом — тоді вона загубилася. Маестро Альберто втішає його: «Дорогий мій син, заспокойся, бо ти вже не перший не зумів утримати щастя, яке Бог послав тобі; таких людей було багато, і вони лише не зуміли розпорядитися й скористатися тим коротким часом, яким скористався ти, але з зуміли навіть впіймати хвилину, коли він їм випала».

После довгих розмов і розрад господар готелю повертається зі своєю важкою життя, але часто поглядає вниз за течією річки По з думкою побачити втрачену рибу.

«Так надходить доля: вона часто здається веселою погляду того, хто вміє її впіймати, і часто той, хто спритно вміє її схопити, залишається лише у сорочці». Інші хапають її, але можуть утримати лише недовго, як той господар готелю. І навряд кому вдається відновити щастя, коли він неспроможна почекати тридцять шість тисячі років, як маестро Альберто. І це цілком цілком узгоджується з тим, що вони зазначено деякими філософами, саме: «що за тридцять шість тисяч літ світло повернеться то становище, коли він перебуває у час».

[1] Кония — стародавня міра, рівна — 500 бочкам.

Список литературы

Все шедеври світової літератури в стислому викладі. Сюжети і характери. Зарубіжна література древніх епох, середньовіччя і Відродження: Енциклопедичне видання. / Ред. і сост. В. И. Новиков — М.: «Олімп»; ТОВ «Видавництво ACT», 1997.

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту «internet.