Соціальна історія повоєнної України: досвід української та англомовної історіографії

Соціальна історія повоєнної України: досвід української та англомовної історіографії

соціальний історіографія сталінізм інтелігенція Українська історіографія на сучасному етапі переживає інтенсивний процес оновлення свого методологічного інструментарію. Відбувається це часто в непослідовний, почасти навіть суперечливий спосіб, однак щирість прагнення інтегруватися у світовий історичний процес безсумнівна. У різний спосіб, з різною інтенсивністю відбувається розробка стратегій і проектів долучення української історичної науки до рівня світового. Чільне, провідне місце на цьому шляху правомірно віддано оновленню методологічного інструментарію істориків, що має наслідком розширення тематики досліджень, нове розуміння начебто досліджених проблем, вміння ставити оригінальні наукові завдання та вирішувати їх, залучаючи найновіші теорії та концептуальні розробки.

Поряд з іншими методологічними напрямами, покликаними піднести українську історичну науки, дослідники історії радянської України останнім часом активно розробляють соціальну історію. Аналіз практичного застосування на матеріалі радянської України часів пізнього сталінізму теоретичних напрацювань соціальної історії цілком оприявнює як позитиви, так і контроверсійність інсталяції зарубіжних концептуальних досліджень у площину української науки.

Потреба розвитку нових методик спонукає до вивчення досвіду зарубіжних історіографій, що у нашому розділі здійснено завдяки зверненню до досвіду англомовної історичної науки. Аналіз сучасних англомовних напрацювань з проблематики соціальної історії України засвідчує неоднозначність цього досвіду, що пов’язано передусім з тривалим періодом розвитку всіх студій про радянський час у межах радянології без жодного поділу за національною ознакою. Для української проблематики це зумовило значну її недорозвиненість і доволі пізній процес окреслення її меж. Попри це англомовні вчені мають значний і неоціненний досвід вивчення соціальної історії радянського суспільства, який конче потребує засвоєння та розвитку. Саме з цих міркувань у своєму аналізі англомовної історіографії ми доволі часто відступаємо від національних рамок, окреслюючи ширші методологічні зміни в англомовній радянології.

Метою нашого дослідження є дати огляд вивчення проблем соціальної історії України часів пізнього сталінізму в сучасній українській та англомовній історіографіях. Зважаючи на початковий рівень становлення цієї проблематики в обох історіографіях (хоча зважаючи на різні наукові традиції ця малорозробленість проблеми має різний характер: українська історіографія має значні досягнення в накопиченні фактажу щодо історії України, однак робить перші кроки в осмисленні його з точки зору соціальної історії; натомість англомовна історіографія займається соціальною історією СРСР від 1960_х рр., однак лише окремі її висновки застосовувалися щодо українських реалій), у своєму дослідженні ми обрали проблемний підхід до аналізу історіографічного матеріалу. Така дослідницька перспектива дає можливість оцінити найбільш розроблені питання, причини чого ми спробуємо з’ясувати, а також виявити маргіналізовану дослідниками тематику, що в українському випадку вказує передусім на методологічну слабкість, а у випадку англомовної історіографії - відсутність достатньої компетенції в україністиці.

Насамкінець, слід зауважити, що специфіка обраної теми очевидно підштовхує до компаративного аналізу, однак, як стане очевидно зі змісту розділу, він має обмежені можливості до застосування передусім через неспівпадіння проблемного поля і методології української та англомовної історіографій, що, на жаль, свідчить про усе ще неподолані перешкоди на шляху усталення єдиного дискусійного тла про пізній сталінізм.

Проблеми соціальної історії України другої половини 1940_х — середини 1950_х рр. у дослідженнях українських істориків Загальна характеристика. Соціальна історія як напрям історичних досліджень для українських фахівців з повоєнного часу досить новий. Спостереження над динамікою і тематикою захищених дисертацій свідчить, що свідомий вибір рамок саме соціальної історії почався пошукачами та їхніми керівниками лише у 2000_х рр. Звичайно, окремі проблеми, постановка яких загалом характерна для соціально-історичних досліджень, вивчалися істориками і в 1990_ті рр. На жаль, цей перелік дуже обмежений. Найбільш розробленими серед таких проблем, що мають стосунок до перших повоєнних років, виявилися голод 1946;1947 рр., міграційні процеси у формі насильницьких переміщення і депортацій, повернення репатріантів на батьківщину, упокорення західноукраїнського населення радянською владою, передусім у формі боротьби проти ОУН-УПА.

Пояснення такої специфічно вибіркової уваги дослідників, як на нашу думку, криється у тому винятковому становищі, які означені вище події займають у національному наративі. Вони є прикладом репресивно — каральної політики сталінізму, взазком насильницького вирішення суспільних проблем і нівелювання особистості в радянському соціумі. Для національного наративу вигідними їх робить чітка національна специфіка. Серед усіх соціальних явищ тогочасного періоду голод та насильницькі переміщення, репресії проти соціальних і національних груп найбільш придатні для творення образу українців як віктимізованої нації, нації - жертви. Ці проблеми досліджені на високому рівні завдяки своїй особливій національній характеристиці та передусім крізь призму національних параметрів. Питання насильства було найбільш замовчуваним у радянській історіографії, тому дослідження їх українським істориками у період незалежної України приносило, окрім іншого, швидкі наукові та громадські дивіденди. Соціальна природа голоду, репресій, депортацій і міграцій залишається й досі найменш вивченою.

Пошук ліній національного протистояння пояснює незначну увагу до тих негараздів у радянському суспільстві, які не мали виразного національного обличчя. Наприклад, соціальні девіації як предмет зацікавлень українських науковців лише зараз починають знаходити свого автора, зате політичні та ідеологічні відхилення у радянському соціумі, які надаються до переосмислення як національно-визвольні рухи, — ОУН — УПА, дисиденти, — вивчені значно краще. Слід визнати, що навіть у сучасній соціальній історії спостерігається тенденція виразно національного забарвлення соціальної проблематики, протиставляння по лінії центральна влада/ситуація в українській республіці, що загалом характеризується у термінах національного протистояння.

У 2000_х рр. починається новий етап в українській історіографії пізнього сталінізму. Окремі провідні фахівці з цього періоду свідомо задекларували змінити опцію досліджень на користь соціальної історії. Почалася розробка соціальної проблематики, що мало наслідком розширення проблемного поля досліджень з історії радянської України. Конкретніше на окремих темах, причинах домінування одних і маргіналізації інших ми зупинимося нижче. Тут же спробуємо виділити загальні риси, притаманні сучасним дослідженням з соціальної проблематики пізнього сталінізму.

Перша риса, найбільш очевидніша і найбільш турбуюча, — низький рівень узагальнень і практична відсутність власних оригінальних концепцій. Дослідники, а це переважно молоді вчені, які працюють над дисертаційними проектами або нещодавно їх захистили, воліють залишатися на описовому рівні, тяжіють до надмірної фактографічності. У працях з соціальної історії українських дослідників концептуально — теоретичний, методологічний компонент залишається переважно запозиченим, а не авторські розробленим чи творчо переосмисленим.

Наприклад, класиком для українських дослідників з соціальної історії стала російський історик Єлєна Зубкова, праці якої, присвячені якраз першим повоєнним роках, цитуються мало чи не в кожному дослідженні. Її теоретичне осмислення специфіки формування та функціонування соціальних настроїв у радянському соціумі стало зразковим, більше того, практично недискутованим. Проте Є. Зубкова залишила поза увагою події регіонального рівня, що визначали специфічні настрої українського населення, — голод 1946;1947 рр., приєднання Західної України, боротьба з націоналістичними формуваннями тощо, соціальні настрої навколо яких залишилися найменш концептуалізовані в українській історіографії.

Приклад із Зубковою не єдиний, він лише гранично загострений, який оприявнює загальне тяжіння українських істориків до теоретичних напрацювань передусім російської історіографії. Однак методологічне запозичення від останньої є навіть не первинним, а вторинним, оскільки російські дослідники ґрунтуються на досвіді західних колег.

При цьому спостерігається трохи парадоксальна ситуація, коли механічне теоретичне запозичення з російської історіографії, яка оперує загальносоюзним рівнем, хоча й з домінуванням російського матеріалу, супроводжується практично повним ігноруванням українськими істориками цього загальносоюзного рівня у своїх практичних розробках. Українськими науковцями не написано жодної концептуальної праці, яка б поміщувала соціальну проблематику України в контекст усього СРСР. «Регіоналізації», «українізації» соціальної історії радянського суспільства, які зумовлені все ще актуальним комплексом оборони свого національного, що не дозволяє вийти за чітко окреслені кордони радянської України, ми завдячуємо також практичною відсутністю компаративного методу досліджень соціальних проблем.

Проблема концептуальної слабкості праць українських соціальних істориків пізнього сталінізму є наслідком цілої низки фундаментальних і хронічних проблем української історіографії загалом — це і питання знання іноземних мов, і якості та кількості перекладів гуманітаристики, і відсутність систематизованих знань щодо загального розвитку західної наукової думки, що перетворює наявні переклади у позаконтекстні абстрактні ідеї, які хаотично та безсистемно використовуються. Всі ці вади характерні й для соціальної історії радянської України, можливо, навіть у більш загостреній формі, аніж скажімо для періоду середньовіччя чи раннього нового часу.

Незважаючи на загальний незадовільний теоретичний рівень, слід відзначити існування й позитивних зрушень. Приміром, останнім часом великої популярності набуває методика усної історії для дослідження повоєнного періоду передусім через потенційно значну кількість інформантів з усіх можливих тематичних напрямів. На нашу думку, можна виділити два способи використання цього методу. В більшості випадків він слугує допоміжним поряд з використанням основних джерел, найчастіше архівних даних. Його використання у такому сенсі декларує більшість дослідників, однак відсутність у них саморефлексій і докладних пояснень щодо процесу збору та інтерпретації даних не дозволяє визначити рівень професійності використання методу усної історії. Можемо лише зробити припущення, що переважає загалом реконструктивний метод аналізу отриманих фактів. Як стверджує дослідниця усної історії в Україні Г. Грінченко, реконструктивний метод має на меті відтворення в деталях того, як діє та змінюється соціальний контекст і його окремі елементи через вивчення щоденних практик, міжособистісних відносин, ціннісних установок і конфліктів у оповідях окремих інформантів⁶⁸. У практиці українських дослідників це означає, що з інтерв'ю запозичуються окремі факти, описи, події, які доповнюють ширшу картину, додають загальній оповіді соковитих деталей, людського досвіду, прикладів, тобто роблять дослідження переконливішим.

Попри очевидні переваги використання методу усної історії як додаткового джерела отримання оригінальної інформації, дослідники часто не враховують, зважаючи на той незначний досвід оперування цим методом в українській історіографії, що дані усної історії мають селективний характер, зумовлений специфікою індивідуальної пам’яті, яка не лише здатна з часом забувати окремі події чи їх деталі, а й надавати їм іншого оціночного звучання, різних емоційних конотацій, та й узагалі несвідомо селекціонувати події під впливом як індивідуальних психологічних чинників (молоді роки завжди пам’ятаються як кращі), так і особливостей функціонування соціальної пам’яті. Остання може формуватися під впливом офіційної політики пам’яті, що проводиться на державному рівні. Для досліджуваного періоду актуальною ще залишається та соціальна пам’ять, що сформувалася у старшого покоління під впливом радянської держави. Однак на неї накладаються результати політики пам’яті в сучасній незалежній Україні, під впливом якої в опитуваних могли сформуватися перебільшено критичні оцінки радянського режиму, міг з’явитися мотив каяття щодо своєї можливої участі у партійному житті чи свідома гіперболізація власного неприйняття комуністичних ідеалів.

Інший спосіб — це професійне використання усної історії і примат отриманих у такий спосіб свідчень над іншими джерелами, що супроводжується глибоким теоретично-методологічним обґрунтуванням отриманих результатів і пропонованих інтерпретацій. Приміром, серед досліджень подібного типу слід виділити наукові розробки Г. Грінченко, дослідниці-історика з Харкова. На жаль, професійне застосування методик усної історії притаманне поки що лише небагатьом темам повоєнного часу — історії остарбайтерів, яка охоплює передусім воєнний час, тобто перебування на примусових роботах у Німеччині, хоча окремі сюжети стосуються й подальшого досвіду в СРСР; історії жінок; депортаційних практик 1940_х рр.; історії діяльності катакомбної греко-католицької церкви тощо⁶⁹. Між тим метод усної історії має значний потенціал для вивчення повоєнний реалій. Важко переоцінити його значення для вивчення, приміром, тих же остарбайтерів, але вже як окремої групи в радянському соціумі, їхніх цінностей, взаємо — та міжгрупової комунікації, сприйняття ними радянської дійсності після перебування за кордоном та уявлення про них інших громадян.

Ще одна риса сучасної української історіографії пізнього сталінізму — це специфічність розуміння та сприйняття соціальної історії як такої. Тут передусім слід відзначити відсутність наукових праць, які б теоретично вияснювали постулати та методику соціальної історії відносно до українських радянських реалій повоєнного часу. Відтак уявлення про соціальну історію складається дещо хаотичне та несистематизоване, виразно відчутна, приміром, тематична диспропорція. Хоча в західній гуманітаристиці так би мовити класична соціальна історія давно вже поступилася культурним студіям, в українських реаліях соціально — історичні дослідження продовжують сприйматися як методологічна новація, натомість культурна історія, культурні студії залишаються ще практично невідомими та малозрозумілими, сприймаються як виверти постмодерністів, яким не варто довіряти.

На практиці українські історики не послуговуються чистою, класичною соціальною історією зразка, скажімо, 1970;1980_х рр., для якої було характерним передусім узагальнення на макрорівні. Аналіз проблематики досліджень свідчить, що сучасна соціальна історія українського зразка містить дещо від культурних студій (приміром, дослідження соціальних настроїв, уявлення про владу), є своєрідною сумішшю соціального і культурного під оболонкою першого. Хоча елементи проблематики культурних досліджень присутні в працях, їх латентний, невідрефлексований характер зовсім не сприяє загальному поглибленню теоретичного рівня досліджень, адже українські автори загалом намагаються відстежувати новинки з соціальної історії і часто нехтують теоретикою культурних студій.

Загальний низький рівень знань про культурну історію зумовлює домінування традиційного розуміння поняття «культура» у вузькому сенсі насамперед як «високої культури» (освіта, література, мистецтво, театр тощо) чи, рідше, як культурність, вихованість, вишкіл. Для дослідників пізнього сталінізму це означає зацікавлення насамперед інституційними, функціональними та змістовими аспектами функціонування «високої культури». Тому, попри наявність значної кількості професійно написаних праць про українську культуру часів пізнього сталінізму, їх важко означити як зразки нової методології.

У сучасній світовій історіографії під впливом «культурного повороту» дослідження з соціальної історії уже неможливо собі уявити без врахування здобутків культурно-історичних студій та загальної антропологізації історії. Деякі дослідники навіть стверджують недоцільність виокремлення культурної історії у її протиставленні з «некультурою», радше слід говорити про еволюцію соціальної історії, перетворення її «на свідому предмету буття у світі культурних практик». Натомість в українській історіографії кількість досліджень з культурної історії незначна, зокрема що стосується періоду перших повоєнних років, то вона присутня лише у формі окремих сюжетів у загальному руслі новостворюваної соціальної історії.

Латентне та неусвідомлене функціонування культурної історії значно збіднює тематичну та методологічну палітру української історичної науки. Приміром, поза увагою дослідників пізнього сталінізму досі залишаються такі фундаментальні проблеми як культурної, так і сучасної соціальної історії - історія пам’яті, комемораційні практики, культурні ідентичності, символічний та ритуальний рівень буденних практик, комунікаційні практики, гендерна історія, постколоніальний підхід, урбаністична історія, історія ментальностей, історична екологія, історія емоцій, уявлень та смислотворення, історія сексуальності, соціальна конфліктологія, нова економічна історія тощо.

Потреба за короткий проміжок часу опрацювати десятилітні здобутки зарубіжної методології, яка постала перед сучасною українською історіографією, а також неминуче ретроспективний погляд на еволюцію цієї методології зумовлюють існування цілою низки проблем. Серед них і різноманіття предметних напрямів і теоретичних підходів, які в зарубіжній історіографії виникли в різний час і функціонували в різних умовах; і синхронічна, одночасна постановка дослідницьких проблем, що зарубіжними істориками вивчалися діахронічно, еволюційно (приміром, сучасні українські дослідники вивчають повсякдення різних соціальних груп без чіткого і опрацьованого матеріалу щодо соціальної стратифікації у радянському суспільстві); і позірно легка відмова від радянської методології, проте стійке використання окремих її елементів у дослідженні, що виявляється у вживанні окремих застарілих термінів («трудові маси» або «широкі народні маси», «соціально-класова структура суспільства», «колгоспне селянство» тощо), описовому безпроблемному способові подачі матеріалу, невмінню застосовувати різноманітні методологічні прийоми на практиці, що породжує їх декларативний, а не прикладний статус.

Вищеозначені риси та фактори, а також недовгий час розробки соціальної історії радянської України, що не дав можливості охопити всі можливі проблеми, спровокували тематичну диспропорцію в наукових працях. Провідні позиції тут займає історія повсякдення, яку, на жаль, дуже часто розуміють як механічне поєднання матеріально-побутових умов і соціальних настроїв. При цьому в умовах низької концептуальної складової вивчення матеріально-побутових умов редукується до пересічного етнографізму, схильного до описування та фіксації предметної сфери, коли у дослідників домінує питання «що саме?» і «скільки?», замість «чому?». Соціальні ж настрої зводяться до того ж таки описування та переказу передусім опозиційних думок, пояснення яким дається цілком у дусі національного наративу, як прагнення національно свідомих українців позбутися злочинного радянського режиму.

Інша виразна диспропорція, яка на даний час існує у працях з соціальної історії, при чому незалежно від конкретної теми, — це домінування перспективи зверху, тобто вивчення соціальної історії передусім як соціальної політики держави. Йдеться про соціальну політику не у вузькому сенсі як про захист дітей, матерів, пенсіонерів чи щось подібне. Тут соціальну політику слід розуміти якнайширше — регламентування соціального життя, державна стратегія вирішення соціальних проблем, державні заходи у межах певного соціального відтинку.

На нашу думку, державна перспектива соціальної історії зумовлена різнорідними факторами, але насамперед тією справді непересічною роллю, яку відігравало державне управління соціумом у радянській державі. Становище держави як цементуючого чинника в радянському суспільстві зумовило й специфіку формування сучасної джерельної бази про період, коли переважна кількість документів створювалася, централізовано та свідомо зберігалася саме владними структурами, у той час як практика сімейний, приватних, позадержавних архівів чи ведення і зберігання щоденникових записів була викоренена. Домінуюча питома вага державної і партійної за походженням документації інколи зваблює дослідників на легкий шлях вивчення соціальної політики держави, що практично нівелює не лише вивчення, а навіть постановку питання про приватність на противагу колективному, громадському, публічному в радянському суспільстві.

Аналіз форми досліджень засвідчує переважання серед праць з соціальної історії статей та збірників праць і практичну відсутність монографічних досліджень. Цей факт свідчить про новизну соціально — історичної проблематики для фахівців з цього періоду, коли соціальна історія радянського періоду знаходиться на початковому етапі свого становлення. При цьому значимими структуруючими подіями та факторами перших повоєнних років, які визначають їх специфіку, так би мовити загальним тлом радянських повоєнних реалій стали голод 19 461 947 рр. та подолання наслідків воєнних років у всіх сферах суспільства.

Мотивами відбудови у найширшому сенсі від політичного відновлення радянської влади та ліквідації економічної розрухи до змін на рівні свідомості та соціальної поведінки населення, змін в уявленнях, сприйняттях і комунікації перейняті всі праці з соціальної історії України. Врахування контексту війни, неуникненного з огляду на її наслідки для радянського соціуму, спричинює подеколи хронологічний зсув у дослідженнях авторів, коли до царини історії війни потрапляють й перші повоєнні роки як логічний етап для вивчення більш далекоглядних соціальних і культурних наслідків воєнних дій.

Приміром, у межах Інституту історії України НАН України, провідної установи з питань повоєнної соціальної історії, таке часове суміщення війни та миру призвело до того, що проблематика соціальної історії перших повоєнних років вивчається у рамках дослідницьких планів двох відділів — історії України другої половини ХХ ст. та історії України періоду Другої світової війни.

Голод 1946;1947 рр. Третій голод в українському суспільстві, який припав на перші повоєнні роки, — тема одна з найбільш вивчених в українській історіографії. Знакове, унікальне місце, відведене голодомору 1932;1933 рр. в українському національному наративі, зумовлює інтерес, суспільну актуальність, громадські запити та увагу істориків до проблеми голоду та голодомору радянського періоду. Для осмислення та концептуалізації штучного голоду як соціального явища у найзагальнішому сенсі Україна, на жаль, з огляду на пережиту трагедію, має найбільш широко представлений фактографічний матеріал та наукові опрацювання. Серед цих розробок гідне місце посідає й дослідження повоєнного голоду.

У своєму розділі ми не ставимо за мету зробити загальний огляд історіографії голоду 1946;1947 рр., передусім за відсутністю місця, адже ця тема нараховує сотні публікацій. До того ж протягом вже тривалого часу постійний історіографічний аналіз голодознавчих праць здійснює українська дослідниця О. Веселова. Ми зосередимося на опрацюванні українськими істориками соціальних проблем, пов’язаних з голодом.

Хоча безсумнівно сама постановка проблеми голоду в суспільстві є за своєю природою соціальною, українська історіографія основні свої зусилля зосередила передусім на політичних і національних аспектах проблеми. Йдеться перш за все про національний вимір голоду, вписування його в загальний національний наратив трагедії як продовження, повторення, відпрацювання, серійність услід за голодомором 1930_х рр. — саме таких конотацій набуває повоєнний голод у сучасних дослідженнях, оформлених відповідною атрибутикою у вигляді штамів, повторів та обов’язкових вступів до конкретно-історичних праць.

Інший найбільш досліджений вимір голоду 1946;1947 рр. — це осмислення цих подій крізь політичну призму, що в кінцевому рахунку визначило іншу універсальну характеристику голоду як засобу державної політики щодо упокорення власного населення. Ці дві перспективи голоду створили сприятливі можливості для якнайповнішого вивчення мало не поденного опису подій і накопичення різноманітних фактів. В умовах, коли дослідникам все важче відкрити нові невідомі факти про голод і цим обґрунтувати новизну свого дослідження, логічно з’явилася необхідність формулювання нової методологічної перспективи, що дала б можливість по-новому інтерпретувати вже відомий фактаж. Такою перспективою для українських голодоморознавців стала соціальна проблематика. Г олод 19 461 947 рр. чи не єдина тема в українській історіографії, яка об'єктивно через вичерпність оприлюдненого фактажу, дозріла до зміни концептуальної перспективи у напрямку соціально-історичних досліджень.

Показовим у цьому сенсі є матеріали двох наукових зібрань, присвячених голоду 1946;1947 рр., що відбулися з інтервалом у десять років — у 1997 та 2007 роках. У першому збірнику безпосередньо до соціальної проблематики мають стосунок лише дві статті - С. Пирожкова про демографічні втрати під час голоду⁷¹ та П. Панченка, В. Кравченка, В. Шмарука про соціальну політику держави як чинник голоду⁷². З огляду на тогочасну концентрацію на політико-правових та віктимізаційних аспектах вибір саме цих тем був цілком логічним. Звичайно, в інших статтях цього збірника, як і в голодоморознавчих дослідженнях загалом соціальна проблематика не оминається зовсім. Приміром, та ж О. Веселова порушує низку питань щодо соціального забезпечення селянства, побутування хвороб і фізичного виснаження серед голодуючих, факти злочинної поведінки, побутового насильства, жебрацтва та масового сирітства як соціальних наслідків голоду тощо⁷³. Інший дослідник В. Калініченко до перелічених додає також масовий відтік сільської молоді у міста та новобудови, падіння трудової дисципліни серед колгоспників⁷⁴. Соціальна історія присутня в цих текстах на рівні загальної оповіді про перебіг подій у голодні роки, передусім тоді, коли дослідники описують наслідки голоду, втім, як окрема проблема не виокремлюються спеціально.

У матеріалах круглого столу, проведеного у 2007 р. в межах Інституту історії України НАН України, питома вага статей про соціальні та культурні аспекти голоду набагато більша. Поряд з цим урізноманітнився тематичний спектр наукових розвідок. Найбільшу увагу сучасні дослідники звертають на соціальні та політичні настрої населення України під час голоду, оцінку ними директив і дій влади (В. Крупина⁷⁶, В. Кононенко⁷⁷, О. Янковська⁷⁸), вплив голоду на стратегію поведінки (О. Рабенчук⁷⁹) та релігійність населення (П. Бондарчук⁸⁰), зміни в ментальній структурі селянства внаслідок голоду (Ю. Присяжнюк⁸¹). Г раничні соціальні умови голоду оприявнюють також соціальні механізми та взаємини в середині соціальних груп. Приміром, Р. Подкур на матеріалах щодо діяльності партапарату Вінницької області в умовах голоду 1946;1947 рр. показує механізми формування тактики поведінки керівника середньої ланки в радянському суспільстві, затиснутого поміж необхідністю безумовного виконання наказів зверху та здоровим глуздом не допустити масового вимирання людей. Втім, досвід керівників часто спрацьовував на користь першого типу поведінки.

У статті Р. Подкура, як на нашу думку, порушено надзвичайно цікаву проблему вивчення голоду, а саме — функціонування нижчої та середньої ланки партійних і урядових органів, безпосередніх виконавців вказівок зверху, які опинилися в ситуації багатовекторного морального, етичного, професійного вибору. Вивчення стратегії їх поведінки в цих умовах дає можливість мікроісторичного дослідження їх як соціальної групи з власними та оригінальними ціннісними установками, зразками дій, культурними практиками тощо.

Соціальний аспект голоду лише починає розроблятися вченими, відтак має значні перспективи для поглиблення тематики. В. Швидкий, упорядник матеріалів круглого столу, накреслив загальні риси проблеми впливу голоду на зміни в соціальній і психофізіологічній природі людини. Зокрема дослідник закликав звернути увагу на такі питання, як культивування хліба, ощадливість, звичка робити запаси як поведінкові аксіоми українського селянина після голодомору 1930_х; особливості сприйняття посухи та неврожаю селянством як передвісників соціальної катастрофи і смерті; замкненість повсякденного життя родини та мінімізація зовнішніх контактів з початком голодування; втрата регулятивних соціальних механізмів та деградація соціальної природи людини під час голоду; страх і почуття сорому у тих, хто вижив.

Значні дослідницькі можливості мають й інші проблеми соціальних аспектів життя українців під час голоду: публічне таврування владними органами людей, які боролися за виживання, та їхній позаправовий статус; тогочасні міграційні потоки, їх причини, напрямки, ступені мобільності різних груп селян; поляризація міста та села за умов голоду, жебрацтво селян у містах тощо.

Історія повсякденності. З актуалізацією соціально-історичних досліджень у царині сталінізму історія повсякденності серед відгалужень соціальної історії виявилася найбільш затребуваною. Очевидно, популярність цього методологічного підходу спричинена позірною простотою предмету його дослідження. Все, що можна зарахувати до щоденного життя людини, цілком підпадає під історію повсякденності. Загалом, цілком доцільно проблеми повсякдення розглядають у двох сферах — матеріальній і духовній (ментальній). На жаль, у сучасній українській історіографії обидві ці сфери редукуються до матеріально — побутових умов і соціальних настроїв, що ми вже відзначали вище, які лише подеколи доповнюються аналізом радянських святкувань, форм і якості відпочинку. Якщо соціальними настроями ментальна сфера повсякдення далеко не вичерпується, а їх дослідження цілком тримається певного рівня, то вивчення предметної сфери інколи взагалі примітизується до, приміром, якнайповнішого переліку, що їли чи пили, з якого матеріалу будували будинки і таке подібне.

Формально-кількісний підхід до оцінки роботи побутової сфери неминуче програмує авторів на негативні її оцінки, на висновки про її незадовільний рівень, адже потрібно враховувати, що в перші повоєнні роки іншої ситуації просто не могло існувати. Очевидно тут слід перенести фокус дослідження на реакцію і ставлення самих громадян, їхні щоденні практики виживання, оцінки ними свого побуту, які могли варіювати у кожному конкретному прикладі від ейфорії закінчення війни чи мовчазного розуміння і сприйняття ситуації як норми до гніву чи психологічної втоми від екстремальних умов існування.

Як нам видається, якщо означена тенденція буде продовжуватися, то історії повсякдення в українських реаліях загрожує етнографізація.

Наведені приклади є крайнощами серед загальної кількості доволі непоганих робіт. Історія повсякдення як динамічний напрям української історіографії охопила вже доволі значну кількість суспільних відтинків, написано наукові праці щодо щоденного життя та повсякденних практик окремих соціальних груп — міських жителів (В. Вовк⁸⁴, В. Дудник⁸⁵, О. Ісайкіна⁸⁶, О. Ткаченко⁸⁷, О. Янковська⁸⁸), селян (В. Даниленко⁸⁹, О. Романюк⁹⁰, І. Рибак⁹¹, Т. Терещенко⁹², В. Гаврилов⁹³, В. Мічуда⁹⁴), робітників (Л. Хойнацька⁹⁵, О. Янковська⁹⁶), інтелігенції (О. Прохоренко⁹⁷), студентів (Н. Хоменко⁹⁸), чи населення певних регіонів — Донбасу (М. Герасимова⁹⁹), Центральної України (С. Гальченко¹⁰⁰), Волині (І. Сушик¹⁰¹).

Приміром, досить популярна тема вивчення матеріального повсякдення селян перших повоєнних років. Зазвичай дослідники означують її як соціально-побутова сфера чи інфраструктура українського села. Перелік підтем дає уявлення про те, що саме зараховується до цієї сфери, — стан житлового фонду, рівень побутового забезпечення та обслуговування, електрифікація, функціонування мережі громадського харчування, медико — санітарне забезпечення, діяльність закладів освіти та культурно — просвітницьких установ. Теж саме можна сказати і про дослідження побутової сфери на рівні міста, що ґрунтується на описі забезпечення населення продуктами харчування, будівельної індустрії, налагодження роботи міського і міжміського транспорту, заходів благоустрою населених пунктів тощо.

Дослідникам цих проблем передусім йдеться саме про розбудову та функціонування інфраструктури, тобто кількісні характеристики закладів соціальної сфери, рівень їх матеріального забезпечення, кадровий склад, рідше якісні показники наданих послуг. Функціональний аспект, тобто взаємодія соціальних інституцій і споживачів їх послуг, ставлення та оцінки населенням їх діяльності, світоглядно-ціннісна роль цих непрофільних в ідеологічно-виховному сенсі (окрім, хіба освітньо-культурних) закладів, специфічний радянський штиб життя про цьому зазвичай оминається.

Досить типовий висновок щодо матеріального становища селянства, робить, наприклад, Т. Терещенко стосовно селянства повоєнного періоду як об'єкту визиску радянської податкової політики, жорстокої експлуатації у громадському господарстві колгоспів, позаекономічного примусу, а матеріальні умови життя якого були вкрай незадовільними. У контексті теорії тоталітаризму осмислюються й ментальні характеристики селянства, серед яких переважали страх перед можливими репресіями, нівелювання індивідуальності, байдужість і непевність у своєму майбутньому, подвійна мораль і свідомість. Деморалізованому селянству можна було нав’язувати будь-які цінності, що й успішно робила правляча Комуністична партія¹⁰³.

Соціальна історія селянства радянських часів — один з найбільш перспективних напрямів дослідження, у якому можна віднайти цілу низку питань, що ще не знайшли достатнього осмислення в українській історіографії. Як нам здається, цікавою дослідницькою проблемою соціальної історії, що пов’язана з матеріально-побутовою сферою села, є ідея та практика побудови агроміст. Основні її аспекти були розглянуті І. Романюком, зокрема дослідник зосереджується на вивченні заходів з реалізації ідеї і причин її невдачі. На нашу думку, перспективним є розробка питань теоретичного та ідеологічного складників цих проектів, їх значення та сприйняття у контексті культури сталінізму та його модернізаційних практик.

Надзвичайно багатоаспектною є тема виселення селянства, що було започатковане 1948 р. В українській історіографії ці події розглядаються як черговий етап радянської репресивної політики. Між тим часто забувають, що виселення формально здійснювалося шляхом «громадських вироків» на колгоспних зборах, тобто самим колективом, з середовища якого й обирали жертву. Матеріали цих обговорень, мотиви прийняття рішень, обґрунтування необхідності виселення дають чудові свідчення для дослідження змін у селянському соціальному середовищі та соціальній свідомості, розподіл соціальних ролей у селянському мікросоціумі, ступінь поєднання радянських офіційних і традиційних селянських цінностей, врешті уявлення про норму та девіації на рівні повсякденної культури.

Селянське середовище також дає багатий матеріал для вивчення проблеми соціальної мобільності (вертикальної - підвищення соціального статусу, та горизонтальної - наприклад, переїзд з села до міста) в радянському соціумі. Зокрема, обмежені можливості для переміщення сільської молоді потребували свого ідеологічного обґрунтування, унормування, а також спровокували багатоваріантне його сприйняття, формування різноманітних стратегій подолання цих заборон та подальшу адаптацію до міського життя (спробу дослідити останній аспект — облаштування сільських мігрантів у місті - здійснила Г. Боднар¹⁰⁵, однак її праця стосується пізнішого періоду). У радянських реаліях на прикладі сільської молоді спостерігаємо цікаве явище взаємозумовленості вертикальної і горизонтальної мобільності, коли для селянина зміна місця проживання з села на місто означала одночасне підвищення соціального статусу.

Іншим аспектом повсякденного життя, що найбільш вивчений в українській історіографії, є настрої у суспільстві. Дослідники диференціюють суспільні настрої або за їх носіями — соціальними групами, що ми вже відзначали вище, або за сферами суспільства, щодо якої вони могли виникати, — політичні настрої, реакція на голод, на сільськогосподарську політику уряду, на міжнародні відносини тощо.

Приміром, одним з перших дослідників суспільних настроїв населення України був В. Кононенко¹⁰⁶. У своїх дослідженнях він застосував проблемний принцип групування соціальних настроїв населення України, тобто вивчав реакцію громадян на різноманітні події зовнішнього і внутрішнього життя. Зокрема, як реакцію на економічну політику держави та спричинений нею голод він фіксує посилення антиколгоспних настроїв, звинувачення населенням місцевих керівників і звернення до вищої влади, вороже ставлення до радянської держави в цілому, поширення інформації про голод неофіційними каналами тощо¹⁰⁷. Подальше дослідження соціальних настроїв населення провадить О. Рабенчук¹⁰⁸.

Політичні настрої населення України вивчав В. Крупина. Він, на відміну від інших дослідників, чітко відзначав контроверсійність поєднання для тогочасного українського соціуму проблемних (наростання опозиційності до радянської влади) та радісних (перемога у війні, що додала авторитету радянській владі) настроїв¹⁰⁹. Зокрема, щодо настроїв під час виборчих кампаній 1946;1947 рр. автор цілком об'єктивно відзначає не лише супротив режимові: «Ажіотаж, заполітизованість та залишкове повоєнне емоційне піднесення населення, надії на покращення життя викликали непідробні почуття захоплення заходами радянської влади»¹¹⁰.

Загалом, найтиповішими настроями перших повоєнних років дослідники називають формування образу нового зовнішнього ворога та поширення чуток про нову війну зі Заходом, посилення стихійної релігійності в суспільстві, надія на розпуск колгоспів, розчарування у повоєнних заходах держави та наростання опозиційності до неї. У теоретичному плані переважна більшість науковців спираються на дослідження російського історика Є. Зубкової, що ми вже відзначали вище. Попри цілковиту придатність її схеми для українських реалій, не слід забувати, що вона стосується так би мовити загальносоюзного рівня соціальних настроїв, у її монографії не враховано специфічні регіональні настрої, викликані подіями на місцевому рівні. Зокрема, для українських реалій це приєднання Західної України, боротьба з ОУН-УПА, голод 1946;1947 рр., перебування значної частини населення в окупації, повернення в українське суспільство репатрійованих та концентрація частини з них на Донбасі тощо. Українські дослідники опрацювали значну частину фактажу щодо специфічно регіональних настроїв, однак у методологічному аспекті вони видаються найменш концептуалізованими.

Основним недоліком практично всіх праць, хіба за дуже рідкісними винятками, що досліджують суспільні настрої тогочасного соціуму, є посилена увага дослідників до опозиційних, критичних щодо радянської влади реакцій і висловлювань громадян, а то й взагалі до прикладів активного опору в формі антирадянських організацій, закликів до зміни влади тощо. Така позиція окремими дослідниками пояснюється маловивченістю цього питання в радянській історіографії.

Як нам видається, загальна оцінка опозиційності українського населення виглядає дещо перебільшеною передусім за рахунок нехтування дослідниками проблемою позитивних щодо радянської влади настроїв у суспільстві. Звичайно, в радянські часи твердження про масову безсумнівну підтримку населенням радянської влади та відсутність будь — яких опозиційних настроїв стало канонічним, однак це не означає, що такої підтримки взагалі не було. Інакше як пояснити ейфорію закінчення війни, радянський патріотизм, ентузіазм післявоєнної відбудови, активну громадську позицію частини населення. Ігнорування всього спектру суспільних настроїв ризикує привести сучасних дослідників до інших крайнощів — висновку про двоваріантність суспільної позиції населення, яка могла виражатися або опозиційністю, або дводушним конформізмом. Виключення з дослідницького аналізу такого досить поширеного явища, як щира підтримка і віра в комуністичні ідеали, закриває перед українською історіографією цілу низку важливих наукових проблем — взаємодія влади та соціальної свідомості, способи маніпуляції поведінкою мас, вплив ідеологічних постулатів на індивідуальну свідомість і їх трансформація на повсякденному побутовому рівні, специфіка комуністичного виховання тощо.

Дослідники часто підкреслюють критичне ставлення населення саме до радянської влади. При цьому, на нашу думку, не враховується той факт, що для будь-якого населення є характерним зневажливо-роздратоване ставлення до влади загалом, якою б не була її природа — тоталітарна чи демократична. Очевидно, тут для дослідника соціальних настроїв постає цікаве питання, наскільки український соціум критикував владу за її «радянськість» чи за її статус «влади» взагалі.

Дослідження соціальних груп. Соціальна стратифікація суспільства, критерії і механізм поділу його на різні за рівнем, тривалістю і функціями соціальні групи, їх взаємодія між собою та з державою від самого початку були в центрі уваги соціальної історії. Якщо спочатку дослідники зверталися до великих соціальних груп, класового, станового характеру суспільства, тобто використовували макромасштаб, то після «антропологічного повороту» все частіше предметом зацікавлення ставали менші соціальні групи з своїми світоглядними орієнтирами, цінностями та стратегіями щоденних поведінкових практик.

На відміну від зарубіжної історичної науки, у якій дві перспективи — макрота мікроспіввідносяться між собою діахронічно, в українській історіографії помічаємо синхронічне використання обох перспектив. Керуючись офіційно прийнятим у радянській гуманітаристиці поділом суспільства на робітників, селян та інтелігенцію, сучасні українські дослідники продовжують використовувати цю структуру як основу для стратифікації радянського соціуму. Поряд з тим спостерігаються спроби виділити більш дрібніші соціальні групи, існування яких або заперечувалося в радянських час, або ігнорувалося, а їх дослідження знаходилося на маргінальних позиціях. Загалом українські дослідники, займаючись вивченням окремих соціальних груп, практично не дискутують про підставові критерії структуризації радянського соціуму в цілому. Тут існує своєрідна мовчазна згода щодо класової природи суспільства, попри рідкісне вживання самого терміну «клас», який останнім часом вийшов з моди серед гуманітаріїв.

Беззаперечним лідером серед досліджуваних в українській історіографії соціальних груп залишається інтелігенція. З утворенням незалежної української держави інтелігенція перестає трактуватися за радянською традицією лише як прошарок і набуває ознак самостійної, і навіть більше, провідної верстви суспільства, замінюючи у цьому статусі робітників з радянської історіографії. З 1990 — рр. проблематика еліти набуває неабиякої популярності для української історичної науки, і зацікавленість ця не поменшується й досі¹¹¹.

В українській історіографії пізнього сталінізму тогочасну еліту соціуму вивчають у двох іпостасях — як партфункціонерів та як інтелігенцію¹¹². Партійних та державних керманичів різного рівня, задіяних в управлінні державою, зазвичай зображають тогочасною політичною елітою, тобто соціальною групою, відповідальною за прийняття управлінських рішень і впровадження їх у практику. Зважаючи на загалом негативні оцінки радянської політичної системи, цю групу часто трактують як найбільш ортодоксальну та опозиційну до самостійницьких спрямувань українців. Підкреслюються її найбільш негативні риси — нехтування людським фактором при прийнятті рішень, репресивні методи їх виконання, низький освітній і культурний рівень, безініціативність і бюрократизм. І хоча частина закидів цілком справедлива, особливо щодо перших повоєнних років, однак їх абсолютизація часто призводить до спрощених узагальнень, відсутності структуризації цієї групи та її демонізації як єдиного винуватця всіх суспільних бід.

Дослідженням партійних функціонерів в українській історіографії займається досить невелике коло істориків — Т. Першина¹¹³, Г. Стародубець¹¹⁴ тощо.

Приміром, Т. Першина, досліджуючи партфункціонерів як окрему категорію населення, використовує з методологічної точки зору ще дещо радянський підхід, основою якого є вивчення кадрової політики щодо певної групи, коли саме правлячій прошарок партійних керівників є так би мовити класоутворюючим та формуючим чинником у суспільстві. Фактично це означає використання у дослідженні перспективи зверху.

«Кадровий» підхід конструктивний при відтворенні зовнішніх ознак групи — кількісний склад КП (б) У, поповнення його за рахунок соціально престижних категорій демобілізованих, інвалідів війни, активних учасників партизанського та більшовицького підпілля; визначення основних тенденцій кадрової політики (зволікання із затвердженням на посадах, часта і необґрунтована змінюваність номенклатури, збільшення переліку номенклатурних посад, низький рівень компетентності та практичного досвіду керівників, початок процесу перетворення номенклатури посад у номенклатуру осіб), — що й успішно зробила в своєму дослідженні Т. Першина¹¹⁵. Однак при відтворенні внутрішніх механізмів функціонування, міжособистісної професійної або позапрофесійної комунікації, становлення та змінюваності неформальних норм регулювання поведінки всередині групи цей підхід менш придатний.

На відміну від партійних функціонерів, інтелігенція в українському радянському суспільстві означується як інтелектуальна та духовна еліта. Загалом вона набуває позитивних характеристик як носій української державної та національної ідей, що здатна до критичного мислення та оцінок діяльності режиму. Всіляко підкреслюється її національний характер, високий культурний рівень, провідна роль у якісних перетвореннях радянського суспільства на шляху до утворення незалежних держав. Звичайно, дослідники не можуть оминути того факту, що інтелігенція в радянському суспільстві була вихована таки в комуністичних ідеалах, займала відповідне місце в радянському соціумі та у своїй більшості старанно виконувала відведені їй функції. Однак сучасна українська історіографія маргіналізує специфічні радянські ознаки інтелігенції УРСР, применшує її роль у побудові та підтримці ідеологічних засад радянського режиму, а коли це неможливо оминути, подає цю співпрацю як конформістську позицію частини інтелігенції, примушеної до співробітництва репресіями та страхом перед насиллям.

Широка розробка проблеми інтелігенції зумовила спеціалізацію дослідників на окремих групах у її середовищі. Приміром, дослідженням гуманітарної інтелігенції 1940;1950_х рр. займається Т. Марусик. У досить традиційному для української історіографії ключі, а саме на фоні радянізації Західної України, ідеологічного перевиховання та репресій проти інтелектуалів, авторка подає структуру гуманітарної інтелігенції, що за її визначенням складається з педагогічної та наукової інтелігенції, літературно-мистецької еліти, культурно-освітньої інтелігенції, духовенства. Як бачимо, за основну ознаку дослідниця використовує одну з соціальних складових — професійну зайнятість. Для неї гуманітарну інтелігенцію можна розглядати «як певну сукупність соціально — професійних груп…, яка об'єднана діяльністю у певній сфері зайнятості та виконанні схожих соціально-професійних функцій»¹¹⁶.

Досить оригінальне дослідження щодо виробничої інтелігенції українського села запропонував О. Нікілєв. Зокрема, автор доводить, що протягом другої половини 1940_х — початку 1950_х рр. сформувалися передумови, які в наступний період ініціювали процес виділення виробничої інтелігенції з сільського середовища в окрему соціальну групу. До цієї групи увійшли освічені спеціалісти, випускники середніх і вищих навчальних закладів, які після навчання направлялися на роботу в колгоспи. Автор віднайшов цікавий випадок невідповідності реальної радянської соціальної структури декларативним заявам, адже формально представники нової виробничої інтелігенції вважалися членами колективних господарств, тобто були колгоспниками, однак через свою освіченість вони самі не відчували себе колгоспниками, а пересічні селяни зі своїми традиційними уявленнями та незвиклі до наукової агрономії цуралися їх. Дослідник серед іншого окреслює й труднощі переходу з одного соціального стану в інший: втрата привілеїв і пониження престижу, погіршення матеріально-побутових і житлових умов тощо.

Подеколи в контексті вивчення української інтелігенції (О. Прохоренко¹¹⁸), але частіше досліджуючи систему освіти в тогочасній Україні (Н. Красножон¹¹⁹, С. Сворак¹²⁰), історики ставлять питання про соціальний статус науково-педагогічних кадрів, учительства та його соціальні настрої як окремої групи, але цей напрям ще не набув значного поширення.

Загалом, структуризація інтелігенції за професійною ознакою та родом занять домінує в українській історіографії, що до певної міри є відголосом минулих радянських досліджень. На жаль, інші підходи поки що не набули поширення.

Порівняно з радянським періодом, вивчення робітників і селян як специфічних соціальних груп втратило своє значення. Кількість праць, їм присвячених, значно зменшилася. Чи не єдине дослідження про соціальне становище селян повоєнного часу В. Гаврилова на практиці зводиться до історії повсякденності¹²¹. Очевидно, ця проблема ще чекає свого переосмислення в українській історіографії.

На сучасному етапі розвитку соціальної історії пізнього сталінізму важливого значення набуває проблема дослідження дрібніших соціальних груп радянського суспільства. Зокрема, для періоду перших післявоєнних років характерне вельми специфічне явище як для радянського соціуму — утворення соціальних груп під впливом зовнішніх чинників, основним з яких стала війна. Вплив війни на соціальну диференціацію суспільства — тема, що сама по собі заслуговує окремого вивчення. В українському ж суспільстві повоєнного часу існувала ціла низка соціальних груп, поява яких у радянському суспільстві пов’язана з війною і є її безпосереднім наслідком. За подальшим ставленням радянської ідеології до них ці групи ми умовно поділяємо на соціально прийнятні (інваліди війни, демобілізовані, радянські партизани) та соціально підозрілі (остарбайтери, люди, що проживали на окупованій території, військовополонені - радянські та іноземні, репатрійовані).

Специфіка т.зв. соціально підозрілих груп полягала в тому, що, оскільки під час війни радянська держава втратила контроль над частиною своєї території, формування їх відбувалося навіть без формальної участі, і тим паче без ідеологічного контролю радянської влади. В подальшому це викликало в радянських можновладців підозру до цих груп і усвідомлену необхідність їх перевиховання. Надзвичайно цікавою темою для дослідження є диференційована позиція влади щодо цих груп за ступенем потенційної чужості для радянського суспільства та відповідно різнорідність заходів щодо її нейтралізації від перевиховання до ізоляції.

Іншою малодослідженою темою залишається ставлення пересічного населення СРСР до підозрілих в ідеологічному сенсі категорій населення. Як нам видається, у людей, що щойно пережили війну і для яких Німеччина була ворогом, все дотичне до німецького викликали принаймні підозру. Реакція населення могла бути різнорідною, і на першому етапі її визначали не лише вказівки радянської влади, а й власний індивідуальний досвід війни.

На високому теоретичному рівні написана розвідка О. Лисенка, в якій автор ставить проблему стратифікації повоєнного суспільства під кутом зору радянських ідеологів. Зокрема, автор стверджує про існування тих соціальних груп, яким у радянській пропаганді відводилася роль героїв у боротьбі проти нацизму — генерали, офіцери, солдати Червоної армії, радянські партизани та підпільники, вчені, «трудівники тилу». Водночас з ідеологічних позицій засуджувалися колаборанти, «зрадники Батьківщини», «українські буржуазні націоналісти». Та, на думку дослідника, існувала ще третя категорія (військовополонені, інваліди, діти, вдови, остарбайтери), доля яких зумисне замовчувалася¹²².

Можна погодитися з твердженням автора, що маргіналізація цих груп в радянській історіографії зумовила повернення до цього питання українських дослідників. Водночас, як нам здається, на другий план відходить вивчення популярних у радянський час героїв війни, що слід оцінювати негативно. Окремі спроби дегероїзації і деміфологізації війни, що безпосередньо пов’язані з новими дослідженнями саме солдатів радянської армії та партизанів, зустріли негативний відгук частини громадськості, передусім ветеранів війни та пов’язаних з ними інституцій. Проблеми Другої світової війни продовжують залишатися контроверсійними в українському суспільстві.

Серед соціальних груп, існування яких безпосередньо пов’язане з війною, найповніше висвітлення в українській історіографії знайшли остарбайтери та репатріанти загалом. О. Лисенко чітко відзначає, що остарбайтери становлять окрему соціальну групу та наголошує на необхідності вивчення історії остарбайтерів крізь призму соціальної історії¹²³. Інший надзвичайно перспективний метод, практично не практикований українською.

історіографією, є історія пам’яті. Потенції історії пам’яті для вивчення остарбайтерів визначила Г. Грінченко. Зокрема, вона відзначає, що пам’ять остарбайтерів ніколи не була складником офіційної пам’яті радянського суспільства про Велику Вітчизняну війну, а страх, що сформувався у післявоєнні роки у відтвореннях минулого досвіду, й усвідомлення невизнання цього досвіду офіційною ідеологією призвели до його придушення в пам’яті, до «свідомого забування»¹²⁴. Поєднання практик індивідуальної пам’яті та офіційного забування дає можливість вивчати їх вплив на зміни в колективній ідентичності певної соціальної групи, у даному випадку остарбайтерів.

Загалом проблемою остарбайтерів займаються фахівці з історії Другої світової війни, що зумовлює фокусування більшості досліджень на воєнному часі, тобто на досвіді перебування цих людей на примусових роботах у Німеччині. Рефлексій щодо подальшого структурування та функціонування цієї групи в радянському суспільстві порівняно менше. Ця ж тенденція спостерігається і в формуванні джерельної бази проблеми, що активно здійснюється засобами усної історії та оприлюдненні его — документів (листів, спогадів, анкетування)¹²⁵, у яких основна увага зосереджена на воєнному досвіді.

Добрим зразком поєднання воєнної та повоєнної історії остарбайтерів є, приміром, праця Т. Пастушенко, яка в своєму дослідженні остарбайтерів Київщини серед інших питань аналізує соціальний склад новоприбулих до Київської області, а також, що цінно, диференціює ставлення радянського загалу до остарбайтерів після їх повернення. Зокрема, сільські мешканці, які після війни продовжили працювати в колгоспі, мало згадують про утиски і перешкоди в своєму житті, тоді як більшість міських жителів мали проблеми з влаштуванням на роботу та здобуттям освіти¹²⁶.

На жаль, в інших роботах щодо остарбайтерів їхнє місце в суспільстві іноді представлено занадто спрощено як чергової жертви радянської репресивної політики. Дослідники остарбайтерів щодо післявоєнного періоду загалом обмежуються аналізом процесу та особливостей репатріації вивезеного населення, організацією ідеологічно-пропагандистської роботи радянським урядом щодо повернення у СРСР остарбайтерів із-за кордону (С. Гальчак¹²⁷).

Схожі питання, однак щодо ширшої категорії репатріантів загалом, ставить О. Буцько. Найкраще їй вдалося проаналізувати ставлення до репатріантів радянського керівництва та ідеологів, які на практиці під час проходження першими фільтрації поділяли їх на три категорії - вороги радянської влади (власівці та бендерівці), люди, які викликали сумнів і лояльні громадяни. Відповідно різнилися заходи держави щодо їх нейтралізації - від розстрілу чи заслання до надання вільного вибору своєї долі¹²⁸. Питання повсякденного побуту тих репатрійованих, що повернулися додому, авторка хоча й порушує, однак розроблено воно недостатньо.

Повсякденне життя репатріантів у Сталінській області досліджує М. Герасимова¹²⁹. Попри широку назву авторка фактично зосереджується лише на їхніх матеріально-побутових умовах (оформлення документів, працевлаштування, житлове питання тощо), лише констатуючи різність у ставленні до цієї категорії населення влади та пересічних громадян, однак не розкриваючи причин, механізмів формування негативного іміджу репатріантів у радянському соціумі.

Значно менш вивченою залишається історія інших соціальних груп українського повоєнного соціуму, найхарактерніші риси яких, а то й саме існування, припадає на перші повоєнні роки. Декілька статей і монографій присвячено вивченню іноземних військовополонених та інтернованих мобілізованих іноземців з числа цивільного населення, які після закінчення війни перебували на території України. Зважаючи на їх невільне становище, адже у цей час вони перебували в особливих таборах і виконували трудові завдання, пов’язані із застосуванням фізичної сили, українські вчені основну увагу звертають на проблеми інституціональних і правових засад табірної системи та режимних закладів, у яких вони розташовувалися, розпорядок життя в них, матеріально-побутові умови та міжособистісні взаємини серед військовополонених, заходи радянської влади розвідувального та пропагандистського характеру в їх середовищі, процес їх подальшої репатріації за межі СРСР (В. Левикін¹³⁰, О. Потильчак, А. Чайковський, А. Юнгмайстер). При цьому дослідники більше уваги звертають на політичні, ідеологічні, правові, міжнародні аспекти проблеми, оминаючи соціальну проблематику.

Значно гіршою виглядає ситуація з вивчення таких соціальних груп, як демобілізовані, інваліди, пенсіонери, радянські військовополонені, діти (останні частково розглянуті Л. Голиш¹³⁴, Г. Голишем¹³⁵, О. Шереметою¹³⁶). Лише окремі аспекти існування деяких з них порушила М. Лобода при вивченні трудових ресурсів повоєнної промисловості, які формувалися з мобілізованого місцевого населення та залучених шляхом оргнаборів, демобілізованих, військовополонених та інтернованих, репатріантів, радянських в’язнів тощо¹³⁷. Авторка ставить лише проблему їхніх соціальних умов праці та життя, між тим цікаво було б порівняти соціальне становище цих груп, які фактично виконували однакові економічні функції, вибудувати їх соціальну ієрархію та взаємосприйняття у межах ширшої категорії трудових ресурсів важкої промисловості.

Практично повністю ігноровано в українській історіографії гендерний підхід, за допомогою якого можна було б проаналізувати жіноцтво в українському суспільстві як окрему категорію населення, що після війни зайняло домінуючі позиції у соціальній структурі суспільства, вивчити феномен фемінізації соціуму, практики виживання жінки без чоловічої підтримки тощо. Цей же гендерний підхід, який в українській історіографії утвердився головно як жіноча історія, насправді дає можливість вивчати й чоловіків як окрему соціальну групу. Надзвичайно перспективною темою щодо українського повоєнного соціуму видається образ чоловіка — військового, учасника воєнних дій чи партизанського руху, зокрема порівняння різних його варіантів — культивованого радянською офіційною політикою пам’яті, сприйняття на рівні різних соціальних груп, а також реальне становище чоловіка-воїна вже у післявоєнний час (соціальна ідентичність, стратегія поведінки як групи, колективна пам’ять про війну та її трансляція в соціум, адаптація до мирного життя, трансформація групи від щойно демобілізованих до ветеранів війни та ін.).

Міграційні процеси в українському соціумі. Міграції у соціумі - одна з найпопулярніших тем соціальної історії взагалі. Радянське суспільство, у тому числі й повоєнного часу, вирізнялося тим, що для нього були характерні не лише добровільні міграційні потоки (повернення демобілізованих до власних домівок, повернення населення з евакуації, добровільна репатріація з Європи, рух селян у міста, переміщення населення у пошуках роботи тощо), але й міграції відверто насильницького у формі депортацій чи приховано насильницького характеру, що могли декларуватися як добровільні, а насправді проводитися із застосуванням тиску та примусу (депортації окремих народів, депортації під час радянізації Західної України, україно — польський обмін населенням, примусові мобілізаційні заходи на відбудову промисловості Донбасу та ін.).

Зважаючи на особливості розвитку української історіографії з її посиленою увагою до репресивної політики радянської держави, хронологічно першими були дослідження про депортаційні акції режиму. Саме ця проблема знайшла найбільше висвітлення в сучасній історичній науці. Істориків передусім цікавив правовий та організаційний аспект депортацій, їх перебіг, кількісний та якісний склад жертв, що подавалося у контексті аналізу репресивного характеру радянської влади в цілому. Лише останнім часом спостерігається залучення до досліджень такого типу окрім репресивного ще й соціального аспекту.

На нашу думку, найкраще цю еволюцію в історіографії помітно при вивченні теми переселення українців з Польщі в УРСР у 1944;1946 рр. (окремі автори вживають термін «депортація» щодо цих заходів). У перших працях присвячених цій проблемі автори традиційно розглядали передумови та основні етапи переселення, причини, що спонукали обидві держави — Польщу та СРСР — до прийняття такого рішення, етапи та перебіг переселення¹³⁹. Однак поряд з цим дослідники почали порушувати низку проблем, вже ближчих до соціальної історії. Вченими проаналізовано плани радянського керівництва щодо розселення українців на території УРСР, практику їх втілення, явище самовільного розселення в західних областях республіки.

Цікавить авторів і питання подальшої соціально-економічної і психологічної адаптації переселенців. Тут застосовується передусім перспектива зверху. Дослідники, використовуючи порівняльний підхід, викривають протиріччя декларованих державою заходів у розв’язанні житлової, земельної, фінансової, освітньої, зайнятості та ін. проблем переселенців і реалії їх виконання. Приміром, саме у такому ключі написані праці О. Буцько¹⁴⁰, Н. Данилихи¹⁴¹, В. Кіцака¹⁴², Т. Пронь¹⁴³.

Вплив переселенських заходів на конфесійну структуру соціальних груп досліджував Я. Стоцький¹⁴⁴.

Н. Данилиха в одній зі своїх статей порушує проблему соціальної інтеграції українських переселенців. Оскільки вона висуває тезу, що радянська політика була спрямована на уніфікацію всіх сфер життя західноукраїнського регіону відповідно до радянських взірців, то відповідно процес інтеграції постає як однонаправлений, що полягає у реалізації певних державних заходів (пільги, позики, грошова допомога переселенцям, залучення їх до колгоспів чи висування на низові керівні посади)¹⁴⁵. Розуміння реакції переселенців на ці заходи занадто спрощене — або прийняття їх, або опір. У дослідженні не з’ясовано конфліктність та багатоаспектність інтеграційного процесу на індивідуальному рівні, не показано зміни свідомісних і поведінкових орієнтацій, життєвих стратегій переселенців, їхніх ціннісно-світоглядних настроїв. Цей же недолік характерний і для інших праць на подібну тему.

Серед насильницьких міграцій популярною і досить добре вивченою є тема депортацій у повоєнний час із західноукраїнського регіону передусім через те, що ці депортації були безпосереднім наслідком діяльності тут ОУН-УПА і мали на меті підірвати цей рух і завершити процес радянізації Західної України. На нашу думку, процес радянізації у сфері міграцій складався з двох рівнозначущих частин — депортації окремих категорій західноукраїнського населення, що мало відверто насильницький характер, та міграції у регіон ідеологічно вивірених осіб зі Східної України та всього СРСР, що на позір було добровільним. Однак прикметним є те, що в полі зору дослідників знаходиться лише перший аспект, тоді як переселення в Західну Україну практично не вивчаються (попередні висновки про місце росіян та російськомовного населення в соціальній структурі регіону зробив лише М. Сивирин¹⁴⁶). Це значно збіднює дослідження соціальної історії західноукраїнського регіону, адже приїжджі змінили не лише його етнічну і соціальну структуру, вони фактично були в авангарді ідеологічно-світоглядного конфлікту, конфлікту цінностей і ментальностей, стали агентами соціальних і культурних трансформацій в регіоні.

Одним з авторів, що комплексно розглянув саме депортаційну політику в Західній Україні, був Й. Надольський. Зокрема він зупинився на проблемах виселення членів національного підпілля та їхніх сімей, священнослужителів Української греко-католицької церкви, селян — паразитів та куркулів. Окремі аспекти теми вивчали Н. Платонова, М. Сивирин¹⁴⁹.

Й. Надольський підтримує визначення депортацій у СРСР як систему заходів, змістом яких було виселення осіб, визнаних політично та соціально небезпечними, з місць постійного проживання у віддалену місцевість і примусове поселення в новому місці з обмеженням свободи пересування. Ці заходи мали репресивний, адміністративний (позасудовий) характер і, що важливо нам підкреслити, застосовувалися не щодо індивідів, а щодо груп з метою їх ізоляції від решти суспільства. Штучність виділення «ворожих» груп, невизначеність їх ознак створювала основу для широкого проведення довільних каральних операцій¹⁵⁰. Як нам здається, таке підкреслене акцентування автором на груповому характері об'єкта депортаційної політики у перспективі можна поширити на вивчення повоєнного суспільства в цілому, коли цілі соціальні групи у різний час ставали девіантами, чи швидше держава з певної метою у директивний спосіб витворювала з них порушників суспільних норм і «ворогів народу».

Недоліком праці Й. Надольського є те, що дослідник, загалом традиційно для української історіографії, покладаючись передусім на регламентаційні документи, висвітлює практику виселення, організаційні заходи, якими цей процес супроводжувався, менше господарсько — побутове облаштування спецпоселенців, тобто звертає увагу на подієвий та організаційно-правовий аспект проблеми, залишаючи дещо осторонь соціальну та культурну проблематику.

Знайшла своє висвітлення в українській історичній науці й проблема мобілізаційних заходів держави на відновлення промисловості Донбасу. Приміром, практику залучення сільської молоді до відбудови економічних потужностей Донбасу розглядали В. Гаврилов¹⁵¹, Л. Хойнацька¹⁵². Взагалі Донбас повоєнного часу є центром найбільш інтенсивних переміщень населення, як добровільних, так і примусових, що перетворює цей регіон на своєрідний зріз найрізноманітніших міграцій в Україні. Не дивно, що тема міграцій на Донбасі знайшла своє висвітлення. Окремі аспекти цієї проблеми вивчали М. Алфьоров¹⁵³, Н. Шипік¹⁵⁴.

Зокрема, Н. Шипік наголошує на трансформації міграційних потоків протягом перших повоєнних років. У 1943;1945 рр. їх основу формували трудові мобілізації, що надалі змінилися оргнабором, а також навчальні мобілізації і сільськогосподарські переселення. У першій половині 1950_х рр. зросло значення агітації і добровільних міграцій¹⁵⁵. Звертає на себе увагу диференціація дослідницею різноманітних типів міграцій у залежності від соціальної групи, яка складала їх базис, — масова мобілізація фронтовиків, повернення остарбайтерів, залучення до роботи репатріантів-трудармійців тощо. Більше того, авторка розглядає різний статус цих категорій та різні стартові умови входження їх до суспільного середовища повоєнного Донбасу. Найкращі умови для цього мали демобілізовані, які займали верхівку в ієрархії новоприбулих до регіону осіб. Їх часто намагалися долучити до суспільно-політичної роботи і пропонували керівні місця на підприємствах. Колишні військовополонені мали через важку працю очиститися від підозр і легалізувати своє становище у суспільстві. На нижчому щаблі соціального статусу знаходилися остарбайтери та інші репатріанти¹⁵⁶.

Інший важливий висновок, який висуває авторка, полягає в тому, що у всіх випадках у відповідь на державний механізм регулювання міграцій з боку населення вироблявся певний індивідуальний механізм поведінки, результатом чого стало те, що в регіоні залишилася лише третина від спрямованих до нього мігрантів. В ідеї, яку запропонувала Н. Шипік, прослідковується дуже важливий момент зворотної реакції населення на дії та вказівки влади, концептуальним обґрунтуванням якого дослідники часто нехтують, воліючи зосереджуватися на державних заходах у сфері міграцій. Це, а також посилена увага до насильницького типу міграцій, спонукають до висновків про всесильний тоталітарний контроль держави над суспільством. Однак, як демонструє праця Н. Шипік, державна політика формувала відповідні стратегій поведінки в громадян, що своїми діями часто надавали владним намірам іншої якості.

Малодослідженими залишаються міграційні процеси в тогочасному селі. На окремих з них зупинився В. Гаврилов — переселення селян до Криму після виселення кримських татар, ліквідація залишків хутірних господарств шляхом зселення їх з колгоспних земель, виконання указу про виселення 1948 р. тощо. Однак висновки автора не надто оригінальні, до того ж він писав лише про примусові переселення, не згадуючи добровільні ініціативи селян.

Найсерйознішою прогалиною сучасних досліджень про повоєнні міграції залишається нехтування дослідниками добровільних їх типів. Це формує дещо спрощені та однобокі уявлення про радянський соціум. Адже якщо примусові переміщення виявляють ідеали та практику держави у здійсненні соціальної інженерії та утриманні контролю над суспільством, то добровільні міграції є своєрідної спробою громадян сформувати власні прийнятні способи виживання.

Соціальні процеси на регіональному рівні. Визнання українською історіографією існування регіональних варіацій соціальних проблем і практичне їх дослідження є безумовним здобутком. Загалом на регіональному рівні спостерігається надзвичайно цікаве з наукової точки зору поєднання різномасштабних процесів — одні з них є загальними для радянського суспільства того часу, інші характерні лише для українського соціуму або набувають саме в українських умовах особливих видозмін, треті є специфічно регіональними і, що найголовніше, відображають конкретику реалізації процесів вищого рівня, а також їх крайнощі, винятки, трансформації, нівелювання у середовищі локальних мікросоціумів.

З точки зору існування найвиразніших, загострених і динамічних соціальних процесів в Україні повоєнного часу виділяються Донбас і Західна Україна. Донбас як індустріальний край у радянській ідеології слугував своєрідним центром концентрації економічної сили країни, а його відновлення символізувало реанімацію цієї світової потужності, а отже психологічний перехід від війни і розрухи до мирного стабільного життя. На відновлення донбасівських підприємств були кинуті основні сили країни та зусилля влади, що зумовило надзвичайне різноманіття задіяних у цьому соціальних груп, високий рівень тут міграційних процесів, різнорідність соціальних перцепцій.

Західна Україна для радянської влади стала іншим символічним полем повернення до мирного життя, що здійснювалося вже не в реалізації економічної потужності, як на Донбасі, а в духовній і свідомісній сфері суспільства. Здобута напередодні війни й остаточно приєднана до Радянського Союзу із закінченням воєнних дій, Західна Україна, що до цього не знала соціалістичного устрою, за задумом радянських ідеологів повинна була швидко засвоїти радянську модель життя. Успішна «радянізація» цього регіону мала продемонструвати і радянським громадянам, і світу не лише матеріальні успіхи, а й світоглядні переваги радянської системи.

Цілком справедливо ці два регіони в українській історіографії залишаються найбільш вивченими, однак теоретичний рівень і предметна охопленість цих праць видається ще недостатніми.

Вище ми вже зупинялися на характеристиці історіографії міграційних процесів в обох регіонах. Значимість їх для повоєнного розвитку визначила посилену увагу до них у працях українських істориків. Однак вивченням переміщень населення регіональна специфіка не вичерпується. Загалом, порівнюючи зі Західною Україною, праць про Донбас написано менше. Найбільша їх частина стосується міграційних процесів. Частина істориків зупинилася також на вивченні соціальної сфери регіону, зокрема, формуванні тут трудових ресурсів, змін у соціально-побутовій сфері, розвитку освіти, культури, охорони здоров’я (М. Герасимова¹⁵⁹, А. Саржан¹⁶⁰, Н. Шипік¹⁶¹). Хоча дослідники й констатують факт значного розмаїття соціальних груп, які через різні причини були зосереджені на Донбасі, однак не розвивають тему соціальної міжгрупової взаємодії, формування соціальної ієрархії і механізмів формування типів поведінки кожної з груп.

Для Західної України повоєнного часу центральним концептом для осмислення соціокультурних процесів у регіоні стала «радянізація», тобто комплекс заходів з боку радянської влади, направлений на зміну соціального устрою на західноукраїнських землях відповідно до радянського зразка. Використання цього концепту стало універсальним для дослідження всіх сфер — економіки, політичних змін, суспільного життя, розвитку культури. Дослідники наголошують на насильницькому характері соціальних перетворень у Західній Україні, насамперед досліджуючи комплекс державних заходів щодо радянізації - індустріалізацію, колективізацію, посилення ідеологізації і політизації громадян. Реакція ж населення однозначно оцінюються як опір, відкрита чи прихована опозиція до влади, принаймні, саме на цьому типі сприйняття влади наголошують вчені. Населення регіону, як вважається, було найбільш національно свідомим, за що й піддавалося репресіям.

Приміром, типовий висновок для дослідників західноукраїнського селянства робить О. Ленартович: «Протягом усієї своєї історії селянство України було носієм ідеї самостійної держави. Саме тому воно стало соціальної базою національно-визвольної боротьби… З цієї причини УПА стала фактично селянською армією самооборони проти німецької «… 162 окупаційної, а пізніше радянської влади».

Подібні висновки загалом поширюються й на інші соціальні групи західноукраїнського регіону, передусім інтелігенцію. Інтелігенція справедливо вважається найбільш здатною до критичного мислення, саме її представники могли з найбільшим сумнівом ставитися до радянських ідеологічних постулатів. У вивченні західноукраїнської інтелігенції дослідники загалом зосереджуються на карально-репресивному аспекті відносин влади та інтелектуальної еліти (Р. Генега¹⁶³, Т. Марусик¹⁶⁴, Р. Попп¹⁶⁵). Фізичне її знищення, ідеологічний контроль, звільнення з посад, ув’язнення — ось основні теми дослідження, що на високому рівні розроблені українською історіографією. Однак сам механізм зміни національної і політичної ідентичностей західноукраїнськими інтелектуалами, перехід частини з них на конформістські позиції залишається практично невивченим. Оминають дослідники й проблему взаємовпливу місцевої і приїжджої з глибинних районів СРСР інтелігенції, заміщення останньою соціальних позицій регіональної політичної та інтелектуальної еліти тощо.

Загалом ці ж тенденції характерні й для вивчення інших проблем в історії західноукраїнського регіону. Наприклад, розвиток освіти на Західній Україні у перше повоєнне десятиліття вивчали С. Герегова, Т. Марусик, С. Сворак. Останній у своїй статті зазначав, що після відновлення органів радянської влади розпочалася швидка відбудова мережі культурно-освітніх закладів, передусім шкіл. Визнаючи постійне покращення кількісних показників діяльності шкіл, автор не так однозначно оцінював ідеологічні та політичні її складники. Місцеві органи влади всіляко заохочували викладання шкільних предметів російською мовою, постійно посилювали тиск на місцевих учителів, почастішали перевірки останніх щодо причетності до співпраці з ОУН;

УПА. Радянська влада відверто не довіряла місцевим кадрам і при можливості змінювала їх на ідеологічно надійніших представників зі Сходу України¹⁶⁶. На відміну від С. Сворака, який зосереджувався на вивченні загальноосвітньої школи, С. Герегова та Т. Марусик досліджували вищу освіту Західної України того ж періоду¹⁶⁷. Дослідники подали статистичну інформацію про динаміку змін у галузі вищої освіти, проаналізували матеріально-побутові умови життя студентів і викладачів, шляхи поповнення викладацького складу та особливості кадрової політики керівництва вузів, що чи не цілком залежала від вказівок місцевих органів МДБ. Як і С. Сворак, автори відзначали значне посилення ідеологічного тиску на викладачів і студентів, наприклад, контроль за абітурієнтами та виключення з їхнього числа навіть ймовірних учасників українських націоналістичних організацій, кампанію боротьби проти «неблагонадійного» студентства тощо.

Як нам знається, надзвичайно перспективними з методологічної точки зору для вивчення Західної України перших повоєнних років є пограничні дослідження, які основним об'єктом обирають регіони, що знаходяться на межі різних культур чи соціальних укладів, мають виразні риси міжетнічної, міжнаціональної та культурної гібридизації.

Історія освоєння в ідеологічному, культурному, світоглядному та й матеріальному сенсі західноукраїнських земель радянською владою також слугує добрим матеріалом до вивчення специфіки радянського бачення таких соціальних і культурних категорій як «відсталість», «прогрес», «культурність», «цивілізованість», адже радянські керівники очевидно вірили, що пропонують відсталому регіону вищий рівень життя та культури.

Інші проблеми соціальної історії. Поряд з вищеозначеними проблемами соціальної історії України пізнього сталінізму, що відносно добре прижилися в українській історіографії, існують окремі теми, що лише починають набувати популярності. Серед них проблематика соціорелігійної історії, природа девіацій у радянському соціумі, застосування соціальної історії для вивчення політичної сфери тощо.

Приміром, особливості релігії у радянському суспільстві, що в теорії означує себе як атеїстичне, вивчає П. Бондарчук¹⁶⁸. Дослідник, використовуючи підхід соціорелігійної історії та оперуючи такими категоріями як «релігійність», «релігійна поведінка», «релігійна свідомість», намагається наповнити їх конкретним змістом на матеріалі історії українського повоєнного суспільства, визначити особливості соціального статусу віруючих у радянському соціумі, диференціювати їх на різні категорії, виділити основні мотиви релігійності та проаналізувати феномен включення до релігійної свідомості деяких елементів з життя та ідеології радянського суспільства. Автор порушує цікаві проблеми участі комуністів у релігійних обрядах, ментальній укоріненості деяких релігійних таїнств, взаємопереплетення релігійних, язичницьких і комуністичних ідей у релігійній свідомості пересічного населення тощо.

Приміром, в одному зі своїх досліджень, залучаючи значні архівні матеріали, П. Бондарчук розглянув особливості релігійної поведінки православних віруючих в Україні, зокрема динаміку відвідування ними храмів, обрядову активність, реакцію на закриття церков, а також вплив на населення антирелігійної агітації. Серед виявів позакультової релігійної поведінки автор відзначав боротьбу проти антицерковних дій влади, зокрема надсилання громадянами клопотань щодо відновлення парафій та храмів¹⁶⁹.

Іншою цікавою темою соціальної історії є вивченням девіаційних проявів у соціумі. Щодо українського повоєнного суспільства, то найбільш повно розробляє відповідну тематику В. Швидкий. Зокрема, дослідник наголошував на необхідності позбутися презентизму та ретроспективного мислення при осмисленні природи девіацій у радянському соціумі, адже частина дій, які за нашого часу набули загальновизнаного характеру (наприклад, «український буржуазний націоналізм»), у радянський період вважалися відхиленнями. Дослідник також цілком слушно висловлює думку, що порушення в ідеологічній і політичній сфері сприймалися в СРСР як девіації набагато серйознішого ґатунку, аніж звичайні побутові проступки. На жаль, автор не зазначив.

інших характерних рис девіацій у радянському соціумі.

Найпоширенішими девіаційними формами в українському суспільстві першої половини 1950_х рр., на думку В. Швидкого, були бродяжництво та жебрацтво. Найширші їх прояви спостерігалися у промислових центрах і великих містах, передусім Києві. Автор досліджував динаміку розвитку цих явищ і державні заходи щодо їх усунення. Оригінальною видається спроба вченого типізувати осіб-девіантів за рівнем матеріального забезпечення, культурним і соціально-політичним середовищем проживання, психологічним станом на дев’ять категорій.

Інші автори більш традиційно розуміють девіантність як поширення норм права, чим і зумовлений їх підхід до девіантних проявів у повоєнному українському соціумі як до аналізу рівня злочинності, виявленні та опису найпоширеніших злочинів — крадіжки, хуліганство, вбивства, самогоноваріння, злочини серед неповнолітніх, хабарництво (М. Герасимова, О. Рабенчук). Звичайно, виділення саме цих порушень у повоєнному соціумі цілком справедливо, що зумовлюється і повоєнними матеріальними нестатками та голодом, і змінами у психології населення, частина якого навчилася користуватися зброєю під час війни. Автори подають багатий фактографічний матеріал, залучають документи різнорідного характеру, однак їхнім дослідженням бракує інтерпретативної частини, інколи вони хибують на описовість, тяжіють до фіксування радянської статистики та правової документації без осмислення ширшої соціокультурної складової і радянської специфіки девіацій.

Вивчення девіацій повоєнного соціуму дає можливість дослідити механізми формування норм поведінки у радянський час, про що загалом не пишуть українські вчені. Норма та девіація тісно переплетені категорії, визначити вповні одну з них неможливо без ґрунтовного дослідження іншої. Процес формування стратегій суспільної поведінки, які б для соціалістичної ідеології вважалися за норму, був на певний час перерваний воєнними діями, і відновився вже у повоєнні роки. Зрозуміло, що після збитків, завданих війною, держава не могла підтримувати образ загального благоденства своїх громадян, однак принциповим завданням для привабливого ідеологічного реноме було підтвердити повсякчасну здатність вищої влади задовольнити хоча б мінімальні потреби радянських людей. Представники влади очікували, що створені соціальні інститути та пропоновані норми поведінки мають вирішувати існуючі проблеми легальними шляхами. Особи, які ухилялися від пропонованих їм зверху моделей суспільної поведінки і бажали вирішити власні проблеми в інший спосіб, вважалися за порушників суспільного порядку, норм життя чесного радянського громадянина. Відтак повоєнний час дає чимало прикладів невідповідності уявлень про норму та девіацію на рівні владних структур і рівні пересічних громадян.

У західній історіографії за останні десятиліття соціальна історія поширилася на ті сфери суспільства, які раніше традиційно належали іншим напрямам, — на економіку і політичне життя. Якщо класична політична історія зосереджувалася на перебігу політичних подій на високому державному рівні, то нова соціальна і культурна історія поставили питання взаємодії влади й особистості, ролі різних соціальних груп у політичному житті, уявлення та вірування про владу в свідомості пересічних громадян тощо.

У сучасній українській історіографії нова політична історія, що поєднує інтерес до влади з методикою соціальної історії, ще не зайняла належного місця. Між тим як радянські повоєнні реалії багаті на цікавий матеріал. Передусім досить вдалим може бути підхід, пропонований новою політичною історією, при вивченні радянської політичної верхівки, чи радянської ідеологічної системи, чи, на нижчому рівні, політичної поведінки населення. Власне лише остання проблема була порушена в українській історіографії у статті В. Крупини.

Зокрема, В. Крупина основними формами участі громадян у політичному (які одночасно слугують й індикаторами політичної поведінки) вважає мітинги і зібрання; участь у виборах; громадська реакція на владні ініціативи та заклики. Цінним у дослідженні є проведена диференціація політичної поведінки різних соціальних прошарків. Автор пропонує наступні види політичної поведінки: керівники вищої ланки дотримувалися показової (демонстрування активності при виконанні директив) і лояльної до режиму поведінки; управлінці середньої ланки, районні та сільські можновладці орієнтувалися як на взірець на поведінку вищого керівництва, будучи лояльними сліпими наслідувачами і бездумними виконавцями; молодь не виявляла високого інтересу до політики, її політична соціалізація відбувалася шляхом приєднання до вже сформованих суспільних норм; чи не найкритичніші настрої, приховано вороже ставлення, відособлену лінію поведінки демонструвало населення Західної України; значним відсоток опозиційності до влади був серед репатріантів. Звичайно, ця класифікація потребує подальшого уточнення та розширення на інші групи, однак ці пропоновані типи слід взяти до уваги при подальших дослідженнях.

На жаль, інші проблеми соціальної історії України повоєнного часу не знайшли свого висвітлення в сучасній українській історіографії. Перед українськими дослідниками з усією очевидністю стоїть проблема розширення тематичного спектру історичних досліджень.

Соціальна та культурна історія українського соціуму пізнього сталінізму: тематика та методологія англомовної історіографії.

Становлення англомовної україніки. Початок славістичних досліджень в Англії і США припадає на кінець ХІХ ст., однак до середини ХХ ст. славістика (передусім русистика) у науковій та освітній системі США, Канади та Великобританії займала маргінальні позиції. Справжній вибух наукового зацікавлення історією Росії, Радянського Союзу та країн Східної Європи, що опинилися під комуністичним режимом, спостерігається з другої половини 1940_х років. Цілком зрозуміло, що основними причинами, які викликали такий посилений інтерес до цього регіону, стала обстановка «холодної війни», яка характеризувалася ідеологічним, політичним, військовим протистоянням двох суперсистем — США та СРСР. В умовах постійної конфронтації з радянським Союзом у Сполучених Штатах виникла гостра необхідність вивчення свого противника, зокрема й у науковому сенсі.

Уявлення про неросійські нації та народи Росії і східноєвропейського регіону в середовищі англо-американської історіографії середини ХХ ст. було дуже розмитим. Повоєнний вплив російських емігрантів на структуру та методологію радянознавчих досліджень з їхньою великодержавницькою концепцією аж ніяк не сприяв проясненню ситуації. Нівелювання національної проблематики в англо-американській історіографії посилювалося також через особливості інтелектуальної та соціальної ситуації у середовищі української діаспори, яка б могла, як можна припустити, у такий же спосіб вплинути на англомовні дослідження, як це вдалося зробити російським еміграційним ученим. Однак, порівняно зі своїми російськими візаві, які оселилися в Америці ще в довоєнний час, основні сили український діаспорних вчених у міжвоєнний період перебували в Центрально-Східній Європі. Навіть після закінчення війни пройшло кілька років, що отримали назву «таборовий період», аж поки українські дослідники разом з частиною заснованих ними наукових установ перебралися до Північної Америки — Сполучених Штатів та Канади. Зважаючи ще на адаптаційний період у нових країнах, українці фактично втратили час, коли англо-американська історіографія була найбільш спрагла до спеціалістів-слов'янознавців. Та й українські наукові емігранти з відновленими чи новопосталими — Науковим товариством імені Тараса Шевченка, Українською Вільною Академією Наук в Америці та Канаді тощо¹⁷⁶ — діяли у ізольованому науково-інтелектуальному просторі, що не перетинався з англомовної славістикою, яка саме знаходилася у процесі свого соціально — інституційного та теоретично-методологічного становлення.

Зміни в англомовному науковому середовищі, які й започаткували власне україніку як науково легітимну дисципліну, припадають на другу половину 1960_х років. Визначальним їх фактором став прихід у науку нового покоління вчених українського походження.

Нове покоління дослідників українського походження слід вважати швидше послідовниками англосаксонської інтелектуальної традиції і представниками англо-американської історіографії. Адже, незважаючи на можливе народження в Україні чи навіть українську національну ідентичність, ці особи у переважній більшості були вихованцями англо — американської освітньої та наукової системи, відтак засвоїли її організаційні та поведінкові норми, методологію, наукову етику, прилучилися до її інтелектуальних здобутків. Водночас фактор етнічного походження надавав їм деякі додаткові переваги, зокрема, знання української мови, що є необхідним для спеціалізації в україністиці, а також розширював їхній науковий кругозір та дозволяв чіткіше бачити упущення тодішньої славістики. Саме у цьому середовищі зародилася ідея відсепарувати інтелектуально та інституційно українознавчу проблематику від російських студій, причому зробити це у спосіб прийнятний і легітимний в очах західної наукової спільноти.

Внаслідок цього в англо-американській освітньо-науковій системі постали такі інституції як катедри української історії, літератури і мовознавства у Гарвардському університеті, Український Науковий Інститут цього ж університету, Канадський інститут українських студій Альбертського університету. Було засновано періодичні органи нового типу — «Harvard Ukrainian Studies» та «Journal of Ukrainian Studies». Г оловною метою новозаснованих інституцій разом з усією інфраструктурою було включення до англомовної історичної науки, відтак вони притримувалися таких принципів, як переважаюча англомовність у мовно-комунікативній сфері¹⁷⁹, підкреслена об'єктивність наукових досліджень та орієнтація на самостійну історію України.

Попри це історія України ХХ ст. значною мірою продовжувала перебувати у складі англо-американської радянології. Остання за масштабами свого розвитку далеко перевищувала скромні зусилля західних українознавців, однак зосереджувалася переважно на Радянському Союзі в цілому, не занадто виокремлюючи окремі національні історії. До того ж радянологи у методологічному та термінологічному плані часто ототожнювали СРСР лише з Росією, вважали їх чи не синонімічними термінами щодо однієї й тієї ж держави. Це виявлялося, зокрема, в тому, що дослідники часто оперували даними щодо російської території, а висновки, отримані на їх основі, поширювали на весь СРСР. Чи, наприклад, у вживанні окремих термінів, коли росіян називали «титульною національністю», а всі інші нації та етноси — «національними меншинами», хоча українців, приміром, можна вважати титульною нацією у межах радянської України.

Такі загалом поширені методологічні викривлення дали підстави деяким зарубіжним вченим критикувати англо-американську історіографію за спрощений підхід до національної проблематики в межах Радянського Союзу та нівелювання національно орієнтованих досліджень, зокрема й україністики¹⁸⁰. З такою критикою можна погодитися. Від себе лише додамо, що, попри спримітизоване ставлення англомовних дослідників до національної проблематики, національна та етнічна призма були єдиними, крізь які неросійські національності у складі СРСР взагалі оприявнювалися як окремішня цілісність, тоді як при політичному, економічному, соціальному підході національна проблематика виступала лише як локальна варіація на російські реалії.

На сучасному етапі певне право на самостійність в англо-американській історіографії здобули лише такі періоди історії України, як ранньомодерний (який власне ставить питання появи українців як модерної нації) і пострадянський (коли для зарубіжного дослідника Україна з’явилася на політичній карті світу). Радянський період української історії все ще продовжує перебувати в ширшому інтелектуальному просторі вивчення Радянського Союзу в цілому.

Така ситуація зумовлює те, що у нашому огляді історії вивчення соціальних проблем повоєнного українського радянського суспільства в англо-американській історіографії нам доволі часто доведеться звертатися не лише до праць, присвячених власне Україні, а й до досліджень, що зосереджуються на всьому Радянському Союзі. Це необхідно передусім тому, що саме в останніх присутній той концептуальний рівень, яким послуговуються зарубіжні українознавці, і без аналізу якого українознавчі праці не можна помістити у ширший історіографічний контекст.

Загальна характеристика соціальної і культурної історії. 1990_ті та 2000_ні рр. принесли багато змін в англо-американську радянологію, зокрема і в проблематику соціальної історії. Окрім політичних, суспільних, культурних змін у регіоні колишнього СРСР і Східної Європи, перелом у соціальних студіях був зумовлений також низкою важливих соціокогнітивних факторів у самій англо-американській історіографії.

Найважливішим, на нашу думку, явищем останніх десятиліть став методологічний переворот у її студіях. Передусім дослідники відмовилися від загальноприйнятих у минулому концепції радянського соціального устрою — тоталітарної та модерністської - і почали шукати інші теорії та моделі, багатовекторніші та динамічніші.

Серед таких нових напрямів слід виділити, наприклад, неотрадиціоналістський підхід, прихильники якого (Кен Джовіт, Ендрю Волдер, Янош Корнаї, Тері Мартін та ін.) вважають, що сталінізму, як і радянській суспільній системі в цілому, був притаманний ряд «архаїзуючих» елементів, що уподібнювали її до традиційних, домодерних суспільств: практика клопотань, взаємовідносини за схемою патрон-клієнт, всеприсутність неформальних міжособистісних зв’язків на зразок блату, приписувані статусні категорії, монархічний принцип управління в Кремлі, надання владі містичного характеру та її ритуальне відображення.

Інший підхід, хоч умовно й називається «модерністським», проте не співпадає зі своїм візаві зразка 1970_х рр. Прихильники цього зреформованого підходу (Йохен Гелбек та ін.) не погоджуються з концептом «модерності», що творився західними дослідниками виключно на західному досвіді. У такій формі він непридатний для Радянського Союзу, оскільки останній є прикладом альтернативної форми модернізації. Як для модернізованої країни для СРСР характерним є використання низки інструментів конструювання соціуму, на досліджені яких й зосереджують увагу дослідники: планування, принципи наукової організації суспільства, показники добробуту, механізми нагляду за населенням тощо¹⁸¹.

Врешті, найбільші методологічні зміни в англо-американській радянології відбулися завдяки т. зв. культурному перевороту у цій галузі.

Саме культурну історію та культурно-антропологічний підхід до вивчення радянського суспільства такі відомі на Заході славісти, як Шейла Фіцпатрік, Рональд Суні та Джон Кіп, вважають основним у сучасній англо-американській історіографії, методологічною базою третього покоління англомовних радянологів. Прихильники такого підходу схильні вважати Радянський Союз особливою культурою чи цивілізацією, з характерними для неї соціокультурними феноменами. Звідси увага до проблем менталітету та уявлень звичайних радянських громадян, ритуалів, святкувань і церемоній, народної культури, конструювання суспільних символів, повсякденного життя, соціокультурних ідентичностей, ідеології тощо.

Дослідження зі сфери соціальної історії СРСР виявилися одними з найдинамічніших і прогресуючих у 1990_ті та 2000_ні рр. Хронологічно більшість з них стосуються періоду сталінізму в радянській історії. Саме останній перебрав на себе практично всю увагу дослідників. Сталінізм як спосіб правління і політичного контролю, сталінізм як інструмент формування нової людини, сталінізм як цивілізація, як повсякдення життя, як спосіб організації соціального устрою, як страх і терор — це лише мінімальний перелік тем, що захопили всю західну історіографію в останні два десятиліття.

Суперечливий, зламний, перехідний період пізнього сталінізму як окрема самостійна дослідницька проблема окреслився перед англомовними істориками лише з кінця 1990_х рр. Однак, і на це слід особливо зважати при аналізі відповідних праць, дослідження цього періоду безпосередньо виходили з тих нових теорій і концепцій, які стосувалися сталінізму в цілому і сформувалися за останні двадцять років. Дуже рідко під суспільний устрій цього періоду розробляється окрема теорія — всі вони є продовженням тієї чи іншої загальної теорії сталінізму.

Інша загальна риса найновіших англомовних робіт — це кардинальне переосмислення ними національного питання у СРСР, коли мова йде про політичний устрій Союзу, національну політику радянського керівництва, роль і місце регіональних політичних еліт, національних дисидентський рухів, але вперте ігнорування дослідниками національного контексту про вивченні питань соціального устрою радянського суспільства. Частина дослідників за старою звичкою, практично користуючись лише російським матеріалом, продовжують за аналогією поширювати свої висновки на інші радянські республіки. Більшість учених, розуміючи недоліки такого підходу, відверто вказують на дослідження ними лише радянської Росії, але нею ж зазвичай і обмежуються. Певним виключенням з цього є самостійне вивчення ісламських народів у складі СРСР чи, наприклад, окремих народностей, що не досягли рівня нації, пов’язане насамперед з впадаючими ув око кардинальними соціальними розходженнями з домінуючим російським соціумом. Проте республіки з меншою амплітудою відмінностей від Росії, насамперед слов’янські Україна та Білорусія, практично не вивчаються англомовними вченими на предмет особливостей своєї суспільної організації у радянський час.

З нашої точки зору, найцікавішим напрямом радянознавчих студій в англо-американській історіографії на сучасному етапі стало вивчення повсякденних культурних практик радянського суспільства, зокрема й сталінізму. Проблеми приватності загалом, повсякденного життя в умовах радянського суспільного ладу вивчали такі дослідники, як Левіс С'єґельбаум, Девід Кровлі, Сюзан Рейд, Кетрін Ітон тощо.

Іншими популярними темами стали вивчення ролі ритуалів у радянському суспільстві, особливо у процесі формування нової «радянської» ідентичності (Лоренц Ерен, Карен Петрон)¹⁸⁴; соціальні інструменти контролю особистості, конструювання її соціальної, національної, гендерної ідентичності, моральних переконань, типів поведінки в системі радянського суспільства (Мервін Метьюз, Франсіз Бернстейн, Пітер Голквіст, Томас Вулф, Домінік Арель, Джеймс Гейнзен)¹⁸⁵; колективні емоції в соціумі та їх роль у виборі повсякденних поведінкових стратегій (Роберт Тьорстон, Гленіс Янг)¹⁸⁶ тощо.

Слід відмітити ту рису, що вивчення радянського суспільства знаходилося і продовжує знаходитися у залежності від ширших методологічних і концептуальних пошуків англо-американської радянології. Це цілком справедливо і для початкового повоєнного періоду становлення радянологічних досліджень, коли панівною була тоталітарна модель радянського устрою з її увагою до політичних процесів у радянському суспільстві, до систем контролю за поведінкою населення та ідеологічних чинників. Проблема визначення засад функціонування радянського соціуму лише посилилася з поворотом англо-американської історіографії у 1970_х рр. до ревізіоністського напряму, коли до радянської системи застосовувалася модернізаційна парадигма. Врешті, на сучасному етапі культурної історії СРСР домінантність методологічних засад виявилася найяскравіше. Дослідники використовують теоретичні напрацювання історії повсякдення, гендерної історії, історії націоналізму та «нової імперської історії», і без знання цього загального контексту зрозуміти напрацювання щодо суспільного ладу Радянського Союзу стає просто неможливо, особливо коли це стосується сучасних концепцій неотрадиціоналістського суспільства, патерналістської системи чи щоденних культурно-цивілізаційних практик сталінізму.

Соціальна стратифікація. У загальних концепціях радянського соціуму неодмінним елементом залишалася проблема соціальної стратифікації цього суспільства. Заявлений більшовиками в теорії безкласовий устрій суспільства, реальна політика знищення цілих соціальних груп, труднощі взаємовідносин між класами — все це давало підстави західним науковцям до уважного розгляду питань суспільної диференціації у СРСР. Її глибше розуміння надавало можливість для виокремлення головних соціальних агентів, від яких залежав вибір стратегії подальшого розвитку і, відповідно, з огляду на яких західним політикам варто було б вирішувати важливі зовнішньополітичні проблеми.

Англо-американська радянологія аж до початку 1990_х рр., не маючи достатньо емпіричних даних для вироблення оригінальної концепції соціальної стратифікації, мусила покладатися у цьому на офіційну радянську класифікаційну систему з її поділом на робітничий клас, селянство та особливий суспільний прошарок — інтелігенцію. Однак західні дослідники, приймаючи за основу такий поділ, не могли погодитися на його остаточність і безсумнівність. Практика підказувала їм, що в суспільстві існують глибші відмінностей, які потрібно враховувати при укладанні більш точної стратифікаційної схеми. Однією з головних соціальних груп, виокремленою в англо-американській історіографії, існування якої проте не визнавалося у СРСР на офіційному рівні, став т. зв. новий клас. Під ним загалом розумілася політична еліта: чи вищі партійні керівники, чи певні упривілейовані прошарки населення, чи номенклатура. Хоч дослідниками, як бачимо, використовувалися різні означення, проте всі вони погоджувалися на тому, що визначальну роль у радянському суспільстві відігравав не робітничий клас, а певна соціальна група, наділена реальною владою приймати політичні рішення, привілеями та вищим соціальним статусом.

Починаючи з 1990_х років унаслідок змін в англомовній історіографії традиційні висновки щодо соціальної стратифікації радянського суспільства були піддані кардинальному перегляду.

Попередні дослідники, попри різні варіації соціального поділу радянського суспільства, в основу завжди ставили радянську категорію «класу» як невід'ємної, визначальної, чи не єдино можливої характеристики особистості в соціумі. Саме вродженим класовим походженням визначалося місце особи в соціальному устрою СРСР.

Сучасні історики поставили під сумнів доцільність бездумного використання класової стратифікації радянського суспільства у всі періоди його історії і спробували визначити способи формування та функціонування інших соціокультурних ідентичностей. Новий підхід базувався на тому, що клас — це не фіксована характеристика індивідуума, а швидше соціальна ідентичність, яка була винайдена більшовиками після революції і якої, таким чином, можна було позбавитися, приховати, навчитися тощо.

Відомим теоретиком цієї проблеми є Шейла Фіцпатрік. Саме вона у своїх численних дослідженнях встановила, що «клас» у радянському суспільстві - це була швидше приписувана, накинута зверху категорія, аніж соціоекономічна характеристика. Найпершою функцією цього конструйованого класу було визначення прав, привілеїв та обов’язків особи перед державою¹⁸⁷.

Схожої думки притримуються дослідники, які вивчають практики споживання та розподілу товарів у радянському суспільстві - Джулі Г еслер, Янош Корнаї, Сюзан Рейд, Кетрін Вердері та ін. Широко відомою та використовуваною в англомовній історіографії стала також ідея дослідниці Єлєни Осокіної про те, що в соціальних системах радянського типу «доступ до чогось» є ключовою ознакою привілеїв, а радянська соціальна стратифікація базується на споживанні (ступені доступу до товарів), а не на їх виробництві (приватній власності на засоби виробництва)¹⁸⁸.

Однак, попри нові теорії та моделі соціальної ідентичності, багато дослідників воліють все ще використовувати звичний для англомовної історіографії поділ на робітників, селян, правлячу еліту, інтелігенцію, хоч уже в межах цих категорій висновки можуть значно відрізнятися від отриманих кілька десятиліть тому.

В останні роки радянську еліту (партійних керівників, бюрократів, військових офіцерів) як соціальну групу вивчають Еван Мавдслі, Стівен Вайт, Степан Величенко, Роджер Різ. Про ті чи інші соціокультурні аспекти діяльності радянських робітників писали Девід Рафлі, Дональд Філтзер, Крістофер Бертон, Джефрі Росман та ін.¹⁹⁰. Мобілізації радянських селян у суспільну структуру радянського суспільства присвятили свої дослідження Мері Баклі та Естер Кінгстон-Ман¹⁹¹. Визначити особливості конструювання радянською владою уявлень про нібито існування куркулів як окремого класу на території новоприєднаної після Другої світової війни Західної України поставив собі за завдання Девід Марплз¹⁹².

Спостерігаються також спроби серед дослідників виокремити інші, позакласові соціальні групи в радянському соціумі, як, наприклад, це зробив Марк Едель щодо радянських ветеранів Великої Вітчизняної війни¹⁹³. Проте, звичайно, найбільшого розвитку в англомовній історіографії набули дослідження, які в основу соціальної ідентичності ставлять стать, — гендерні студії. Відомими в англомовній історіографії адептками жіночої історії є Мелані Іліч, Лін Етвуд, Венді Голдман, Барбара Енджел, Анастасія Посадская-Вандербек, Барбара Клементс, Крістін Воробек, Лінда Едмондсон, Сюзан Рейд, Крістін Рот-Ей, Мері Баклі, Розалін Марш, Ана Крилова та ін.¹⁹⁴.

Загалом, концепції соціальної стратифікації радянського суспільства, сформовані англо-американською історіографією протягом другої половини ХХ — початку ХХІ ст., можна поділити на дві групи. До першої належать ті, що за основу беруть пропонований радянськими суспільствознавцями класовий устрій радянської держави, щоправда дещо модифікуючи його відповідно до власних уявлень про неодмінність існування у суспільстві вищого керівного упривілейованого прошарку, яким найчастіше виступали члени партії. До іншої групи входять ті концепцій, що з’явилися в англо-американській історіографії під впливом методологічного повороту до культурної історії. Прихильники таких теоретичних узагальнень вважають неправомірним покладатися на клас як визначальну категорію соціальної стратифікації і займаються пошуком інших маркерів соціальної ідентичності.

Девіантні прояви. У сучасних соціологічних дослідженнях девіантну поведінку прийнято визначати як вчинок, дія людини чи групи людей, які не відповідають усталеним у даному суспільстві нормам. Радянський соціум не був винятком і, як і в усіх інших суспільствах, у ньому постійно відбувалися прояви девіантної поведінки. Водночас, як на нашу думку, для радянського соціуму була характерна ціла низка особливостей.

Передусім, у радянському соціумі відчутно домінували декретивні, тобто оголошені, встановлені державою соціальні норми. Їх вага була настільки значною, що вони регулювали і сферу найбільш інтимного, приватного життя людини.

По-друге, практика радянської держави передбачала регламентацію не лише поведінки, а й способів думання своїх громадян. Звідси такий високий ступінь індоктринації і політизації радянського соціуму та жорстке осудження інтелектуальних і політичних девіацій. Це зумовлювало взаємонакладання соціальних і політичних девіацій, коли, наприклад, наслідком інакомислення ставало соціальне відчуження і нізведення у публічно тавровані та ізольовані соціальні групи, а порушенням соціального порядку надавалося значення ідеологічно ворожих дій. Власне, керуючись саме цією ознакою, ми до нашого аналітичного огляду, присвяченого передусім соціальному аспекту девіацій, включимо історіографічний аналіз головних ідеологічно — політичних девіацій українського радянського суспільства — український націоналізм і дисидентський рух.

По-третє, для радянської держави характерним був процес т. зв. конструювання девіацій зверху, коли цілі соціальні групи, передусім в ідеологічних цілях, за довільними ознаками визначалися як девіанти, хоча особи, нібито приналежні до таких груп, не мали жодного усвідомлення анормальності своєї поведінки. Типовими прикладами таких девіантних груп є куркулі чи євреї у повоєнний час.

Врешті, претензія радянського режиму на тотальне нормування суспільного життя логічно призвела до формування розгалуженої політико-юридичної системи, чиєю основною метою став контроль за найменшими, найдрібнішими діями громадян з метою не лише покарати, а й запобігти будь-яким девіантним проявам.

Особливості функціонування соціальних норм радянської системи від самого початку привернули увагу західних дослідників. Остання характеристика — тотальний контроль за життям громадян — взагалі стала одним з наріжних каменів розуміння природи радянської системи в цілому, і була покладена в основу теорії тоталітаризму. Для західних дослідників, що звикли до порівняно слабкого репресивного контролю демократичних суспільств, було надзвичайно важко зрозуміти, яким же чином люди в умовах радянського суспільства могли нормально існувати, не говорячи вже про те, щоб лояльно ставитися чи навіть з ентузіазмом підтримувати диктатуру комуністичної партії.

Наприклад, у праці Р. Бауера, А. Інкелеса та К. Клукхона «Як функціонує радянська система» така тенденція досить помітна. Автори, щоб дати хоч якесь пояснення відмінностям між радянською та американською практиками регулювання соціальної поведінки, висловили гіпотезу щодо переважання неформальних регулюючих механізмів у функціонуванні радянського суспільства: «…у Радянському Союзі різниця між офіційними правилами й нормами і тим, що фактично має місце, надзвичайно кидається ув вічі. Існування таких девіантних способів поведінки абсолютно необхідно для виживання системи»¹⁹⁵. На практиці, згідно з точкою зору дослідників, у радянському суспільстві був присутній широкий варіативний ряд девіацій, спонтанних, неформальних способів дії, які були незалежні від офіційної політики і до певної міри опозиційні їй. Їх поява зумовлювалася тим, що повний контроль над усім соціальним устроєм, попри намагання держави його встановити, неможливий. Водночас встановлені офіційні норми поведінки були неефективними. Наприклад, система розподілу благ не відповідала потребам суспільства, що призвело, на думку авторів, до поширення т. зв. блату в радянському соціумі.

Логіка вчених цілком проста і зрозуміла. Ми спробуємо відслідкувати хід їхніх міркувань, особливо з огляду на те, що такий алгоритм мислення про анормальну поведінку в радянському соціумі стане домінуючою серед англо-американських дослідників аж до середини 1990_х років.

Радянська система є повною протилежністю до західних демократичних систем. У демократичних країнах соціально нормальною вважається поведінка, яка направлена на повагу та захист основних невідчужуваних прав громадян, як-то право на життя, свобода слова, совісті, пересування, таємниця приватного життя тощо. Радянський тоталітарний режим, навпаки, встановив таку систему відносин, за якої порушення цих основних прав стають нормою. Відповідно, і це найголовніший висновок з цих міркувань, позанормова, девіантна поведінка громадян — це природне прагнення будь-якої людини повернути собі втрачені права, чинити опір проти насильства з боку держави над своєю особою.

Відтак, у свідомості західних науковців виник певний парадокс: девіантна поведінка радянських громадян лише злочинним радянським керівництвом могла вважатися порушенням соціального порядку, в очах же кожної нормальної (читай — не зараженої комуністичними ідеями) людини саме така поведінка відповідала нормі. Отже, девіантна поведінка радянських громадян — це нормальна поведінка поважаючої себе людини, яка має тільки вітатися та заохочуватися. Показово, що у працях, присвячених цій проблемі, термін «девіація», який несе в собі негативні конотації, вживався дуже рідко, навіть в іронічному значенні. Натомість порушення окремими громадянами встановлених державою норм найчастіше означувалося як «опір», що відповідно несло вже протилежне, позитивне, емоційне навантаження.

Звичайно, не всі абсолютно форми поведінки, що не відповідали нормам радянського суспільства, означувалися як супротив режимові. Існування таких явищ, як вбивства, крадіжки, побутова злочинність, не ігнорувалося західними дослідниками, однак ці злочини сприймали як неминуче зло кожного суспільства, а існування їх і в СРСР лише зайвий раз доводило розбіжності між декларативними обіцянками партії і реаліями життя. Ці реалії суцільно ненормального життя і неефективної його організації змушували до побудови «неформальних регулюючих механізмів», як означили їх Р. Бауер, А. Інкелес та К. Клукхон. Радянське життя — це суцільна вимушена девіація.

Для зручності подальшого розгляду проблеми умовно виділимо три групи девіацій у радянському суспільстві залежно від оцінки їх англо — американськими науковцями.

До першої групи належать дії, які й у демократичних західних суспільства оцінюються негативно (вбивство, крадіжка, зґвалтування тощо). До середини 1990_х років праць, які б порушували цю проблематику, маємо небагато. У переважній більшості це дослідження юридично-правового характеру, лише іноді з елементами історичного огляду.

Другу групу девіантної поведінки у радянському соціумі становили явища, які мали специфічно радянський контекст, тобто породжені неприйняттям, невизнанням офіційних норм, але які за своєю природою важко однозначно вкласти у сконструйовану західною історіографією схему природності опору режимові (наприклад, алкоголізм, релігійність, «блат», кумівство у розподілі посад і благ тощо). Зазвичай, такі дії сприймалися західними дослідниками як доказ неефективності соціальних норм радянського суспільства, що формувало у заслабких для відкритого протесту людей ритуалістський (за Р. Мертоном) тип поведінки, коли особистість погоджується дотримуватися формальної частини соціальних норм, проте не визнає їх цінності та значимості.

Урешті, до третьої групи девіацій належали дії, які з погляду західних дослідників цілком можна означити як супротив офіційному режимові. Звичайно, перше місце серед них займало дисиденство. Англо — американська історіографія була настільки залюблена в дисиденство — адже воно нарешті цілком підтвердило укорінений стереотип сприйняття радянських реалій повсякденного життя, — що цьому предметові присвячено сотні позицій наукової, науково-популярної і публіцистичної літератури, а проблематика дисидентського руху стала однією з найпопулярніших у західній радянології. Співпадіння очікувань західної інтелектуальної спільноти та закликів радянських дисидентів було настільки повним, що, як пише одна з сучасних дослідниць, у публіцистиці та академічних дослідженнях дисидентську та неофіційну літературу з СРСР сприймали як історичний документ, а дисиденти отримали право бути експертами з історичної правди.

Звичайно ж, в українському радянському суспільстві зустрічалися всі три описані нами вище групи девіацій. Однак, зважаючи на ту незначну увагу, яка надавалася першим двом типам у англо-американській історіографії у цілому, нам невідомо жодного дослідження, яке б зачіпало український контекст цієї проблематики. Зовсім інша справа з девіаціями у формі опору. В українському суспільстві другої половини 1940_х — середини 1950_х рр. західні дослідники знайшли чудові приклади активних виступів проти радянської влади — збройний опір ОУН-УПА на Західній Україні та зародження українського дисидентського руху, — дві чи не найпопулярніші українські теми, які сформували обличчя західної англомовної україніки.

Питання взаємовідносин формувань УПА та радянської влади і становище вояків-упівців у радянському суспільстві - це частина більш широкої проблеми інтеграції Західної України до Радянського Союзу, передусім у її соціальному аспекті. Відтак, проблема девіантності упівців у межах українського соціалістичного суспільства доволі контроверсійна вже за самою своєю постановкою. Як і тогочасне населення всієї Західної України, члени ОУН виховувалися як особистості та соціалізувалися у якісно відмінному від радянського типу суспільстві міжвоєнної Польщі. Ці люди не знали ні формального, ні ідеологічного складників норм поведінки радянського соціуму, більше того, більшість з них навряд чи була спроможна інтерналізувати ці норми навіть після включення у радянський соціум. З точки зору пересічного західноукраїнського жителя недотримання соціальних норм радянського соціуму психологічно не сприймалося як порушення соціального спокою, адже він діяв згідно традиційної для нього схеми поведінки. Навіть враховуючи лише цей психологічний аспект, стає зрозуміло, що членам УПА жодною мірою не йшлося про порушення радянського законодавства чи певних моральних приписів, адже вони не сприймали себе частиною цього соціуму, не співвідносили себе з ним. Відтак, на особистісному рівні у даному випадку девіації як такої не існувало.

Водночас, з погляду представників радянської влади західноукраїнський регіон став частиною радянського суспільства, а його населення відповідно до свого правового статусу мусило коритися радянському законодавству та дотримуватися прийнятих у радянському суспільстві норм. Члени УПА не були винятком, радянське керівництво вже вважало їх за власних громадян. Виступи УПА проти офіційної і законної з юридичної точки зору влади резонно сприймалися як вияв зухвало девіантної поведінки, що зазіхала на самі основи соціуму і вимагала негайного упокорення.

Таке двоїсте становище членів ОУН-УПА найкраще представлено у тогочасних офіційній радянській історіографії та еміграційних саморефлексіях колишніх оунівців-упівців. Ці дві конкуруючі версії історичного минулого не поменшили свого гострого протистояння і до нині.

Автори наукових досліджень ставилися до проблеми Української повстанської армії досить обережно, однак, в умовах загального протистояння з радянською історіографією національна парадигма, яка означувала УПА як рух опору проти агресивного СРСР, їм була ближча, аніж соціальний аспект проблеми.

Чи не єдиним англомовним дослідженням, яке хоч на рівні констатації факту торкалося проблеми «чужинності» УПА в українському радянському суспільстві, була стаття історика Джона Решетара «Національні девіації у Радянському Союзі» (1953 р.)¹⁹⁷. Показово також, що автор взагалі ужив термін «девіації», як нами вже відзначалося, доволі нехарактерний для англо-американської історіографії до 1990_х років. Розкриваючи його зміст, автор хоч частково дав уявлення про певні події і явища з точки зору оцінки їх радянським, а не лише західним суспільством. Щоправда, досліднику більше йшлося про ідеологічну та політичну сферу суспільства й ухили від загальноприйнятих політичних та ідеологічних практик, водночас на окремих прикладах української політичної історії вчений розкрив маніпулятивну природу радянської влади, яка довільно, в угоду тимчасовим кон’юнктурним інтересам сама штучно конструювала цілі соціальні групи, тавровані зверху як девіанти, хоча на рівні окремих індивідів не відбувалося усвідомлення девіантності своєї поведінки.

Підводячи підсумок англомовних досліджень другої половини 1940_х — середини 1990_х років щодо девіантної природи дій Української повстанської армії у межах повоєнного радянського суспільства, слід зазначити, що спільним для всіх цих різнотипних публікацій було визнання факту нетиповості активних форм боротьби з радянським режимом, що їх практикували упівці. Загалом у центрі уваги вчених був національний аспект проблеми, у той час як соціальна природа конфлікту в кращому разі лише визнавалася як існуюча. Водночас дослідники розходилися у думці щодо оцінок ступеня інтеграції членів УПА як окремої соціальної групи у радянське суспільство і, відтак, щодо репрезентативності їхньої аномальної поведінки як девіації «радянського типу».

На сучасному етапі розвитку англо-американської історіографії, що бере початок з середини 1990_х років, проблема девіантних форми поведінки та реакції радянської держави на порушення соціальних норм й ідеологічних приписів стала надзвичайно популярною. На перший план вийшло питання взаємовідносин держави та особистості в радянському суспільстві, передусім з точки зору останньої. Тобто дослідники меншою мірою зосереджуються на офіційних концепціях соціального устрою і більше на площині реалізації цих концепцій у повсякденному житті. Несподівана для дослідників різноманітність соціальних і культурних практик на рівні пересічних громадян породила цілий напрям в сучасній історіографії, який вивчає т. зв. сталінську суб'єктивність, тобто різноманітність способів і результатів формування особистості радянського типу та її стратегії поведінки на різних соціальних рівнях.

Звичайно ж, така постановка проблеми неминуче стимулювала дослідження девіантних проявів поведінки у радянському суспільстві, адже саме вони з усією очевидністю оприявнювали труднощі процесу соціалізації у радянському суспільстві та багатовекторність соціальної поведінки радянських громадян. Найбільшого розвитку, зважаючи на хронологічний період, що нас цікавить, набули дослідження про аномальні форми поведінки у часи пізнього сталінізму. Зокрема, дослідники рухалися у двох напрямах: одні вивчали власне девіантні поведінкові типи (Алан Бел, Лін Віола, Йохен Гелбек, Синтія Гупер, Брайан Лап'єр, Джефрі Росман, Шейла Фіцпатрік, Джуліан Фьорст та ін.¹⁹⁹), інші - методи соціального контролю над девіаціями у радянському суспільстві (Джеймс Гейнзен, Йорам Ґорліцкі, Стівен Солнік, Пітер Соломон, Луїс Шелі²⁰⁰).

На нашу думку, одним з найкращих історіографічних узагальнень попереднього періоду вивчення особистості радянського типу та визначення відмінностей його методологій від сучасних здійснила дослідниця Ана Крилова²⁰¹. Основна ідея, яку формулює дослідниця у своїй статті «Стійкість ліберальної особистості в радянських студіях», полягає в тому, що практично до 1990_х років у центрі громадського, інтелектуального та академічного життя Заходу знаходився дискурс класичних ліберальних цінностей та «автономної» ліберальної особистості, які означувалися на противагу загрозі тоталітарного колективізму²⁰². У різних варіаціях ідея ліберальної особистості, як стверджує авторка, присутня у всіх методологічних напрямах англо — американської радянології. Тріумф опозиційного людського духу настав у англомовній історіографії з початком 1990_х років. Перебудова та гласність безсумнівно довели, що «особистість, що чинить опір» — це не лише виняток у особах дисидентів, але масове явище радянського суспільства. Саме ця аналітична категорія, на думку А. Крилової, зайняла чільне місце у сучасних дослідженнях сталінізму. Це пояснює увагу дослідників до нетипових, девіантних, опозиційних форм поведінки у межах тоталітарного радянського суспільства.

Ще очевидніше щодо зміни методологічної парадигми у сучасній історіографії висловився Йохен Гелбек: «Головним питанням нещодавніх досліджень сталінізму стало те, як радянські громадяни переживають комуністичний режим і як можна означити їхній зв’язок з цілями та практиками радянської держави. Найбільш характерна риса цих досліджень… — це спільне для всіх переконання, що члени радянського суспільства у більшій своїй частині залишалися відчуженими від цінностей комуністичного режиму. Суто негативні категорії, типу нонконформізм, дисидентство й опір, швидко утвердилися як домінуючі в інтерпретаціях.

індивідуальних та колективних ставлень до радянської держави".

На жаль, методологічні зміни, що відбулися останніми роками в англо — американській історіографії, мало зачепили українську тематику в її складі. З уваги дослідників практично зникла тема українського дисидентства, а порівняно нечисленні праці про ОУН-УПА та повоєнний український націоналістичний рух продовжують писатися в дусі національної парадигми без будь-яких спроб переосмислити цей рух у соціальних категоріях.

Складається враження, що національний дискурс щодо проблематики ОУН-УПА останнім часом лише посилився. На нашу думку, це пов’язано передусім з падінням радянського режиму і, отже, делегітимацією тієї версії історичного минулого, яка конструювалася у межах комуністичної ідеології. Новоутворені ж держави, зокрема й Україна, свій власний проект історії формулюють передусім у національних термінах. Ідея щодо УПА як національно-визвольної організації, яка побутувала у середовищі української діаспори, співпала з процесом пошуку нових національних героїв у сучасному українському політичному та громадському дискурсі і знайшла тут повну підтримку. Відтак, переосмислення діяльності ОУН — УПА як девіантної поведінки, що порушує соціальний порядок, навіть на рівні суто академічної дискусії, сприйматиметься як зазіхання на щойно віднайдених і належним чином увінчаних героїв. Навіть окремі спроби англо-американської історіографії розкрити механізми сучасного міфотворення щодо УПА в українському суспільстві не йдуть далі залучення концептів історичної пам’яті та національної ідентичності (див., наприклад, статтю Девіда Марплза щодо Степана Бандери²⁰⁶), тобто наголошують суб'єктивність оцінок діяльності УПА різними соціальними та національними групами, але прямо не стверджують девіантного характеру цього явища.

Соціорелігійна проблематика. Релігія у радянському суспільстві займала особливе місце. Від абсолютної релігійної нетерпимості та переслідування релігій у 30_х рр. ХХ ст. Й. Сталін від 1943 р. перейшов до нової політики використання церкви та релігійних почуттів населення задля власних політичних цілей. Ця політика мала досить ситуативний характер, варіювала стосовно різних церков від офіційної підтримки до повної заборони. Прикладом останньої може слугувати ліквідація Української греко-католицької церкви у 1946 р.

Особливе становище церкви та релігії у СРСР зумовлювало постійний інтерес до цієї проблеми західних дослідників протягом усієї другої половини ХХ ст. У їхніх роботах чітко простежується різниця між дослідженням двох головних церков в Україні - російської православної та української греко-католицької. Перша з них вивчалася в контексті дослідження історії православ’я в СРСР у цілому, друга, навпаки, чітко позиціонувалася як українська національна церква. Виник навіть особливий історіографічний наратив її історії, який ми означуємо як «мартирологічний». Для нього є характерним емоційних стиль викладу матеріалу та певна міфологізація греко-католицької церкви як такої, що на протязі всієї історії свого існування була церквою страждальців та мучеників за віру.

1990_ті рр. характеризуються послабленням інтересу до проблем становища релігії у СРСР. Відчутно поменшує кількість присвячених цій проблемі наукових робіт у англо-американській історіографії, і це зважаючи на той факт, що доступ до оригінальних джерел з розпадом СРСР значно полегшився. На нашу думку, це пов’язано було з кількома факторами. По-перше, зі зникненням радянського режиму зникла гострота проблеми релігійного дисидентства. Церква перестала бути переслідуваною інституцією у новопосталих на терені колишнього СРСР країнах, навпаки, вона зайняла відчутне місце у процесі активного державотворення 1990_х рр. Відповідно зникла актуальність вивчення питання і про витоки та природу взаємовідносин церкви та тоталітарної держави. Перед дослідниками постала необхідність вивчення перспектив вільного розвитку церковних інституцій у країнах Східної Європи, зокрема й в Україні, що пояснює їхній інтерес до сьогодення. Іншим важливим фактором було те, що, незважаючи на розсекречені джерела, ініціатива їхнього нагального дослідження перейшла до національних історіографій, у т. ч. української історичної науки. Відтоді саме українським дослідникам належить першість у розкритті нових фактів та їх інтерпретацій, узагальнення проблем історії релігії в Україні в другій половині 1940_х — середини 1960_х рр. На користь нашої думки свідчить той факт, що серед прізвищ тих зарубіжних дослідників, які все ще продовжували друкувати цінні історичні дослідження з проблем релігії у СРСР і в 1990_х рр., не знаходимо практично жодного нового імені - фахівцями у цій сфері продовжують залишатися ті вчені, які здобули свій фах і обрали спеціалізацію ще до 1990_х рр.: Б. Боцюрків, М. Бурдо, Ф. Сисин, С. Келегер, Дж. Еліс та ін.

На нашу думку, найзначнішою працею з історії Української греко — католицької церкви повоєнного часу в англо-американській історіографії залишається досі неперевершене за повнотою та якістю монографічне дослідження Богдана Боцюрківа «Українська греко-католицька церква і радянська держава (1939;1950)», підсумок його багаторічної праці над дослідженням цієї проблематики, яке вийшло друком у 1996 р.²⁰⁷.

Передусім слід зазначити, що автор окрім того, що продемонстрував блискуче знання іноземної літератури та залучення свідчень із зарубіжних архівів, опрацював також щойно розсекречені матеріали з українських архівосховищ. Таке поєднання зробило цю працю унікальною за своєю джерельною базою. Дослідження складається з восьми розділів, поділених за хронологічним принципом. Перші два дають вступ до проблеми — історичну довідку про уніатську церкву та перше зіткнення з радянською владою у 1939;1941 рр. Дослідник досить переконливо доводив, що радянська влада вже тоді прийшла до рішення про необхідність ліквідації церкви. Інші три розділи присвячені докладному аналізові процесу ліквідації греко-католицької церкви: перші наступи на права уніатів, методи впливу радянської влади на священиків та віруючих, арешти церковних ієрархів і механізм утворення Ініціативної групи, підготування та проведення Львівського собору, питання його канонічності. Порушував автор і проблему подальшого соціального статусу тих священнослужителів, які не визнали «возз'єднання». Окремим розділом описував Б. Боцюрків процес знищення греко-католицької церкви на Закарпатті. Завершується дослідження оглядом таких проблем, як: реакція Ватикану, католицьких і православних церков на описувані події. Автор підсумував розвиток різних історіографічних моделей історії греко — католицької церкви — радянської та діаспорної «мартирологічної», чи не вперше характеризуючи останню як спосіб творення певного міфологічного уявлення про свій предмет дослідження.

Порівнюючи цю працю з попередніми дослідженнями Б. Боцюрківа з цієї проблематики, можемо констатувати, що автор принципово не змінив своєї думки щодо найважливіших оцінок тих подій. Загалом у своєму дослідженні він акцентував увагу на тих насильницьких методах, якими послуговувалася радянська влада для примушування уніатських священників погодитися на прийняття непопулярного рішення. Відтак учений не визнав ані легітимності постання Ініціативної групи, ані канонічності Львівського собору. Участь, яку взяв у процесі ліквідації Московський патріархат, вважав далеко не пасивною. Водночас присутні у авторовій оповіді й елементи «мартирологічного» наративу, виявленого ним у працях попередників, особливо в описі становища вищих ієрархів і рядових священників, у якому вони опинилися під тиском радянських каральних органів.

Зі смертю Богдана Боцюрківа у 1998 р. в англо-американській історіографії традиція вивчення повоєнної історії Української греко — католицької церкви, на жаль, перервалася. Нам не відомо жодного ґрунтовного монографічного дослідження з цієї проблематики, опублікованого у 2000_х рр. Переконливим свідченням кризової ситуації у вивченні проблеми є, наприклад, останній номер «Гарвардських українознавчих студій» опублікований у 2007 р., випуск якого спеціально присвячений українській церковній історії. Серед авторів збірника такі визнані вчені у галузі церковної і релігійної історії, як Т. Раковська — Хармстоун, А. Кравчук, Т. Хинчевська-Генель, Л. Вулф, І.-П. Химка, А. Сороковський, Б. Будурович, однак жоден із цих поважних авторів не опублікував у номері дослідження, яке б торкалося повоєнної історії релігії в Україні.

Усю свою бібліотеку та архів Б. Боцюрків заповідав у спадок Програмі українських релігієзнавчих досліджень при Канадському інституту українських студій, засновану у 1994 р. за активної підтримки цього ж Боцюрківа, що дало змогу створити тут багату наукову бібліотеку. Дана програма, очолювана Іваном-Павлом Химкою, одна з небагатьох на сучасному етапі, яка займається вивченням історії релігії та церкви в Україні.

Одним з найновіших досліджень англо-американської історіографії щодо проблеми історії української церкви є спільна монографія Сергія Плохія і Френка Сисина «Релігія і нація у модерній Україні», яка вийшла друком у 2003 р.²¹⁰. В одному з розділів монографії Сергій Плохій порушив мало вивчене попередниками питання впливу міжнародного фактору на прийняття радянською владою рішення про ліквідацію греко — католицької церкви. Автор підважив тезу попередників про український національний рух як головну причину знищення уніатів і зробив спробу обґрунтувати твердження, що ліквідація греко-католицької церкви в Україні була частиною ширшої реакції радянського керівництва у відповідь на антикомуністичні заклики Ватикану і на тогочасну міжнародну ситуацію у цілому. В подальшому, стверджував автор, зовнішньополітичних фактор продовжував відігравати суттєву роль в історії уніатської церкви, прикладом чого може слугувати звільнення зі заслання митрополита Й. Сліпого.

Єдиною статтею у монографії, у якій розглядається повоєнне становище Російської православної церкви в Україні, є дослідження Френка Сисина. Однак, що дуже показово і знову ж свідчить не на користь сучасній англо-американській історіографії досліджуваної нами проблеми, це найстаріший за часом написання розділ у монографії: у першому варіанті він був виконаний автором ще у 1983 р. Як відзначають рецензенти, дослідження Ф. Сисина має доволі дискусійний характер. Історик цілком погоджувався зі своїми попередниками щодо визначальної частки українців серед віруючих Російської православної церкви у повоєнний період, а також з оцінкою діяльності російського православ’я в Україні як знаряддя русифікації українців. Водночас автор наголошував на тому, що у середовищі православного кліру в Україні збільшувалася критична маса тих священиків, які були готові при першій ліпшій нагоді повернутися до уніатської віри, що змушувало радянську владу балансувати у своїй політиці стосовно церкви.

Загалом, історична наука англомовних країн спромоглася сформувати кілька проблемних напрямків у дослідженні релігійного питання у СРСР. Один з них пов’язаний з існуванням «мартирологічної» історіографії, засновниками якої були переважно вчені українського походження, і у межах якої вивчалася історія Української греко-католицької церкви як церкви мучеників за віру і патріотів українського народу, пригноблюваних сталінською терористичною машиною. Інший напрямок стосується дослідження становища Російської православної церкви у СРСР, яка розглядалася англо-американськими вченими з подвійної перспективи: з одного боку — як союзника держави у духовному контролі над суспільством, з іншого — жертви радянського тоталітарного режиму, чиї віруючі повсякчас наражалися на суспільний осуд і маргіналізацію. Отже, на даному етапі розвитку англо-американської історіографії вивчення становища релігії та церкви у СРСР до певної міри втратило свою актуальність, що зумовило нівелювання попереднього рівня досліджень цієї проблеми.

Процес соціалізації громадян. Освіта, наука, культурна сфера радянського суспільства як об'єкт дослідження англо-американської історіографії чи не найбільше відображає ті методологічні злами, дискусії і перевороти, які відбулися у радянознавчих студіях протягом другої половини ХХ — початку ХХІ ст. Ставлення до проблем історії культури — перенесення їх у центр концептуальних пошуків чи нівелювання — на разі слугують важливим маркером певної методологічної позиції того чи іншого дослідника історії СРСР.

З огляду на історіографічні зміни в зарубіжному радянознавстві в цілому, вивчення культурної історії СРСР вважаємо за доцільне поділити на два етапи: перший — з 1960_х до початку 1990_х рр., другий — з початком 1990_х до 2000_х рр.

На першому етапі, початок якого припадає на кінець 1950_х рр., культурна проблематика фактично так ніколи й не стала домінуючою в дослідженнях зарубіжних радянознавців. Методологічно визначальними були спочатку політичні, потім макросоціальні аспекти, над вивченням яких у контексті історії СРСР працювали мало не всі англомовні вчені. Дослідження з історії культури були покликані лише підтвердити, перевірити певні узагальнення щодо політичної та соціальної природи Радянського Союзу. Хоча, попри таке становище, маємо визнати окремі надзвичайно цікаві та плідні наукові розробки з історії культури, у т. ч. щодо радянської України.

Радянологи, зацікавлені політичними та соціальними проблемами, звертали увагу на культурні питанні тоді, коли потребували чітких індикаторів зміни ідеологічної лінії партії, або намагалися зрозуміти способи та механізми індоктринації громадян у радянському суспільстві чи, більш масштабніше, охарактеризувати ідеальний образ радянського соціуму в уявленнях вищих партійних керівників держави. Так чи інакше, вивчення культурних аспектів історії Радянського Союзу було тісно зав’язане на його ідеології. Радянська наука, освіта, література, мистецтво уявлялися англомовним авторам наскрізь просякнутими ідеологією, невіддільними від неї, пасивними споживачами та виконавцями вказівок вищого керівництва, з'єднувальною ланкою між державною ідеологією та масовою свідомістю радянських громадян. Відмова ж окремих представників наукових і творчих професій належно виконувати покладені на них функції автоматично позбавляли їх позицій у офіційній культурі, доступу до широкої публіки, перетворювала на переслідуваних державним терором дисидентів, що не мали права на розповсюдження своєї творчості офіційними каналами у межах прийнятого канону.

Такий дещо однобокий та спрощений образ культури в Радянському Союзі не вдовольняє сучасних дослідників історії СРСР. З 1990_х рр. формуються нові методологічні підходи у радянознавчих студіях, головне місце серед яких зайняла культурна історія. Виникла нагальна потреба переосмислити створене попередньою історіографією уявлення про радянську культуру. Передусім сучасні дослідники поставили під сумнів її пасивне становище відносно ідеології. Учені почали наполягати на її гнучкості, багатогранності, змінності, прилаштовуваності до політичних і суспільних умов, можливості варіативних реакцій у межах визначеного ідеологією спектру, виконання коректувальних завдань під час створення генеральних проектів перебудови радянського соціуму. Отже, основна зміна в осмисленні культури СРСР на сучасному етапі, порівнюючи з попереднім періодом, полягає в приписуванні радянській освіті, науці, мистецтву самостійних конструктивних функцій при трансформації соціуму за проектом, пропонованим владою.

Щодо української радянської культури часів пізнього сталінізму, то найкращим англомовним дослідженням, написаним у межах вище окресленої нами тенденції, вважаємо працю канадського історика Сергія Єкельчика «Сталінська імперія пам’яті» (2004 р.)²¹³. Автор у своїй праці порушив проблему формування української національної ідентичності та історичної свідомості у межах Радянського Союзу як модерної імперії. Дослідник наполягав на тому, що з 1930_х рр. Сталін відмовився від побудови держави на основі ідеї пролетарського інтернаціоналізму, натомість повернувся до більш традиційного російськоцентричного проекту. Такий поворот на перший план висунув національну стратифікацію радянського соціуму та поставив проблему необхідності узгодити російську культурну вищість і право на керування з існуванням різних національних особливостей і національних пам’ятей.

На думку С. Єкельчика, ця функція узгодження покладалася не лише на вище державне керівництво. «Республіканські чиновники й інтелектуали грали активну роль у розвитку і змінах офіційної політики пам’яті», — підкреслював дослідник²¹⁴. Таким чином, формування прийнятної з радянської точки зору національної пам’яті було результатом «узаємодії між московськими ідеологами, місцевими чиновниками, неросійськими інтелектуалами та їхньою авдиторією».