Економічна політика Російської імперії щодо розвитку винокурної промисловості в Наддніпрянській Україні

В умовах ринкової трансформації економіки України зростає значення історико-економічних знань, які підвищують культуру економічного мислення, дають змогу розглядати проблеми в широкому аспекті та сприяють їх самостійному та раціональному вирішенню. Відтак, актуальним є аналіз державної політики у сфері економіки на території України в минулі часи, зокрема в другій половині ХІХ — на початку ХХ ст., коли Російська імперія, до складу якої входили українські території, стала на шлях формування ринкових відносин, хоча в економічній сфері все ще панівним залишалося державне регулювання. Найпоказовіше така політика виявилася в такій галузі виробництва, як винокурна.

Вагомий внесок у дослідження цієї проблеми зробили такі вчені, як М. Москалюк [1], О. Нестеренко [2−3], Т. Лазанська [4], О. Ткаченко [5], Б. Ананьїч [6]. Так, О. Нестеренко комплексно показав розвиток промисловості України, навівши багато статистичних даних, аргументовані узагальнення та висновки, зокрема й щодо характерних рис економічної політики царизму. У дослідженні «Сергей Юльевич Витте и его время» [6] Б. Ананьїч звернув увагу на особливості державної політики міністра фінансів Російської імперії. У монографії Т. Лазанської досліджено індустріальний розвиток України та, пов’язаний з ним, процес формування торгово-промислової буржуазії, а також ґрунтовно аналізуються форми державного втручання в економіку. Праця М. Москалюка — «Розвиток переробної промисловості у Наддніпрянській Україні в другій половині ХІХ — на початку ХХ ст.» належить до спеціальних досліджень, де на широкому колі архівних і опублікованих матеріалів ретельно проаналізовані проблеми розвитку різних галузей промисловості Наддніпрянської України в означений період. Автор розкрив становище переробної промисловості, її матеріально-технічної бази, капіталізацію та політику держави в цьому напрямі, збут промислової продукції та низку інших важливих проблем. Мета цієї статті - аналіз особливостей економічної політики російського царизму щодо винокуріння в Наддніпрянській Україні.

Запізнілий вступ Росії на шлях капіталістичного розвитку, кріпосницькі пережитки, засилля іноземного капіталу, відстала техніка, недостатнє нагромадження капіталу — все це ставило царську Росію в розряд порівняно відсталих в економічному відношенні країн. Росія була об'єктом суперництва капіталістично розвинених країн за оволодіння російським ринком. Перед нею постала загроза втрати державного суверенітету і перетворення її в колонію західноєвропейського й американського імперіалізму [1, 128]. В основі її економічної політики лежало прагнення забезпечити капіталістичну промисловість ринками збуту товарів за найвищими цінами, при одночасному і всебічному захисті інтересів поміщиків і за умови, що буржуазія, в основному, залишиться безправною у сфері політики [2, 59]. Цьому була підпорядкована податкова, фінансова і кредитна політика царизму. На захист економічних інтересів російської буржуазії була значною мірою спрямована і зовнішня політика, зокрема митна. Царизм, здійснюючи митну політику, нібито, в інтересах розвитку промисловості, зрештою, перетворив її на джерело поповнення казни, в засіб пограбування робітників, через підвищення цін на товари широкого споживання, та на засіб підтримки лише капіталістів-магнатів, капіталістів-фаворитів та іноземних капіталістів [3, 25−26].

Найбільш рельєфно політика опікування промисловістю виявилася саме в тих галузях, де безпосередньо бали участь дворянські капітали — винокурна, цукрова та ін. Щоправда в різні періоди історичного розвитку ця політика зазнавала змін, але промисловці завжди залишалися в економічному виграші [4, 17]. У 1860 р. було дещо обмежене безакцизне викурювання горілки із бурякових залишків, а в місцевостях, де не було питних відкупів, введено акциз 1,15 крб. з кожного викуреного відра. З ліквідацією винних відкупів, 1 січня 1863 р. акциз було накладено на все виробництво [5, 62]. В результаті, багато дрібних винокурних підприємств припинили існування. Хоча скорочення кількості підприємств не означало занепаду винокурного виробництва [1, 136].

Після введення акцизної системи, винокуріння отримало широку свободу, тому що стало предметом вільного підприємництва і патентного збору. Спочатку акциз становив 4 коп. з градуса, а для його фіксування була визначена норма виходу спирту. Для одного пуда перекурюваної бурякової патоки ця норма становила 25 градусів. При цьому закон, намагаючись гарантувати казні надходження, надавав промисловцям у безкоштовне користування всю кількість спирту, отриману більше норми — так званий перекур [5, 62−63]. Незважаючи на певні негативні соціальні наслідки, запровадження винної монополії дозволило значно збільшити доходи казни. Якщо 1892 р. оподаткування продажу спиртних напоїв дало бюджетові 242 млн. крб., то 1903 р. держава отримала від продажу цього товару вже 557 млн. (з яких 322 складав акциз, а 235 — доходи від монополії) [1, 136].

Одночасно винна монополія сприяла поповненню вітчизняного грошового ринку за рахунок оборотних коштів приватних підприємців, вивільнених із сфери, що була монополізованою державою. За деякими оцінками, поповнення становило більш як 269 млн. крб. [1, 136]. Це дало змогу спрямувати вивільнені капітали в інші галузі народного господарства.

З переходом «питної справи» до відання казенних палат, здавалося б, ця, найважливіша на той час, ознака мала була контролюватися державою більш чітко, ніж раніше, але насправді виявилося не так. Фактично, визнаючи неспроможність організувати належним чином цю справу, Російська імперія віддавала на відкуп приватним особам свій основний непрямий податок. Нетривалий час державного управління збором «питного» податку — змінився відкупним утриманням. Відкупи, особливо шинковий, не тільки були неефективними, а й призводили до численних порушень, небаченого в інших відомствах «розквіту» корупції [1, 137]. З прийняттям «Положення про питний збір», 4 липня 1861 р. уперше в Російській імперії утворилася система спеціалізованих органів з адміністрування непрямих податків. Держава відмовилася від «збанкрутілої» відкупної системи і взяла на себе всю повноту відповідальності за забезпечення основного податкового надходження до бюджету — акциз зі спирту та спиртних напоїв, а також патентних зборів за право їх виробництва і різних видів продажу [1, 137].

Слід сказати, що до компетенції губернських акцизних управлінь (вони створювалися залежно від потреби, у кожній губернії або одне на кілька губерній) були віднесені як фінансові, так і адміністративні функції. По-перше, вони наглядали: а) за виробництвом різноманітних підакцизних напоїв (спирту, горілки, настоянок, пива, меду тощо); б) за обігом цих виробів з тим, щоб він здійснювався відповідно до нормативних приписів і з метою недопущення незаконного виробництва й обігу алкогольних напоїв [1, 138]. Органи акцизного нагляду у рамках правоохоронної функції здійснювали також кримінально-процесуальні й адміністративно-процесуальні дії, зокрема проводили дізнання у справах про порушення акцизного законодавства та вирішували їх по суті (там, де законодавець не відносив відповідні склади до компетенції судових органів) [1, 138].

Зайнявши посаду Міністра фінансів, С. Вітте відразу зайнявся переглядом існуючої системи оподаткування. В жовтні 1892 р., з цією метою була створена спеціальна комісія, під керівництвом директора Департаменту торгівлі і мануфактури В. Ковалевського [6, 84]. Найефективнішим засобом викачування грошей з населення стала, встановлена С. Вітте, монополія на горілку. Винокуріння залишалося в приватних руках, але сирий спирт закуповувався казною. Очистка спирту і виготовлення горілки відбувалися на приватних заводах, тільки на замовлення казни і під контролем акцизного нагляду. Продаж спирту, вина і горілчаних виробів був винятковим правом держави. Реформа не стосувалася виготовлення пива, портера, браги і виноградного вина. В містах горілчані вироби продавали з 7 год. ранку — до 10 вечора, а в селах (у веснянолітні дні - до 10, зимові - до 8 вечора). Торгівля заборонялася під час хресних походів, а в неділю — до закінчення літургії. Монополія використовувалася Міністерством фінансів як один з основних видів покриття бюджетних дефіцитів [6, 86].

Економічна політика С. Вітте мала суперечливий характер, адже для промислового розвитку країни він використовував засоби і методи, які були характерні для феодальної епохи правління в Росії [1, 139]. Порядок фіксування значної кількості фабрик і заводів різних галузей виробництва регулювався правилами, не включеними в Статут про промисловість. Будівництво винокурних, горілчаних, медоі пивоварних заводів регламентували правила про питний збір. При цьому ст. 133 Статуту про акцизи забороняла відкриття нових винокурних заводів у містах приватним особам і вже існуючим акціонерним компаніям, у статутах яких це рішення не було обговорене заздалегідь. Під цю заборону попадали і нові заводи, які засновувалися акціонерними товариствами. Їм заборонялося не тільки заснування нових заводів, але і купівля старих. Це положення вдало поєднувалося із законом, прийнятим 4 червня 1890 р., «Про міри стосовно розвитку сільськогосподарського винокуріння» [7, 42].

Проте, на шляху розвитку горілчаної промисловості стояла акцизна система, збільшення в царську казну поборів з виробництва і продажу горілки, що неминуче вело до підвищення непрямих податків з населення [1, 139]. Влада прагнула повернути втрати заводчику при зберіганні спирту, встановлювала загальні безакцизні відрахування і порядок користування ними. Більше того введенням додаткового безакцизного відрахування при одержанні спирту з пшениці і картоплі, закон тісно пов’язував цей промисел з вищими формами землекористування. Головними підсумками дії акту 1890 р. було: 1) перестали виникати безземельні винокурні заводи; 2) скоротилася викурка спирту на існуючих заводах; 3) з’явилася маса дрібних заводів, які найбільш, на думку влади, відповідали сільськогосподарським цілям підняття скотарства; 4) розширилася сфера виробництва культури картоплі [7, 42]. винокурний промисловість капіталізація наддніпрянський Постійно допускаючи завищення цін на спирт поміщиками, уряд заборонив 1890 р. відкривати нові винокурні підприємства у містах і створював акціонерні товариства. Міністерство відверто демонструвало свою симпатію до великого поміщицького капіталу [4, 23]. 13 січня 1912 р. був прийнятий закон, який скасував деякі архаїчні постанови статутів про акцизні збори. Він зачепив частини, які мали відношення до технічної сторони виробництва спирту і виникли ще у 1860−70-х рр. Свого часу ці статті вводилися в цілях кращого і точного обліку, одержаного на заводах, спирту, в результаті ж, усе виробництво виявилося обкладеним мережею формальностей. Проте, з тих пір на винокурних заводах з’явилися автоматичні контрольні апарати, а в країні була введена монополія [7, 43].

Таким чином, все вище наведене переконливо свідчить, що характерною рисою економічної політики Російської імперії у другій половині ХІХ — на початку ХХ ст. було активне втручання держави у господарське життя, державне регулювання ринкових відносин. В основі такого політичного курсу лежало прагнення забезпечити капіталістичну промисловість ринками збуту товарів, за одночасного і всебічного захисту інтересів поміщиків. Політика протекціонізму «шукала» джерела поповнення казни, одним з яких стало введення акцизної системи — збільшення до царської казни поборів з виробництва і продажу горілки, що неминуче вело до підвищення непрямих податків з населення. Державна монополія на горілку була засобом викачування грошей із населення. Ще одним наслідком збільшення акцизу було те, що більшість дрібних винокурних підприємств припинила існування. Отже, акцизна система була основною перешкодою на шляху капіталістичного розвитку винокурної промисловості.

Література

• 1. Москалюк М. М. Розвиток переробної промисловості у Наддніпрянській Україні в другій половині ХІХ — на початку ХХ ст. — Тернопіль, 2009.
• 2. Нестеренко О. О. Розвиток капіталістичної промисловості і формування пролетаріату на Україні в кінці ХІХ і на початку ХХ ст. — К., 1952.
• 3. Нестеренко О. О. Розвиток промисловості на Україні: в 2 ч. — Ч. 2: Економічна підготовка Великої Жовтневої соціалістичної революції. Фабрично-заводське виробництво. — К., 1962.
• 4. Лазанська Т. Історія підприємництва в Україні (на матеріалах торгово-промислової статистики ХІХ ст.). — К, 1999.
• 5. Ткаченко О. В. Підприємницька та меценатська діяльність родини Терещенків в Україні кінця ХІХ — початку ХХ ст. — Переяслав-Хмельницький, 2000.
• 6. Ананьич Б., Ганелин Р. Сергей Юльевич Витте и его время. — СПб., 1999.
• 7. Исстория предприниматильства в России. — Кн. 2: Вторая половина ХІХ — начало ХХ в. — М., 1999.