Банківська система як інфраструктурний елемент сучасної ринкової економіки

Курсова робота

з Основ економічної теорії, мікроекономіки та макроекономіки

на тему: Банківська система як інфраструктурний елемент сучасної ринкової економіки

Вступ

Банківська система — одна з найважливіших та невід'ємних структур економіки. Її функціонування — запорука успіху проведення економічних реформ у сучасних умовах.

У процесі становлення ринкової економіки в Україні важливого значення набуває вдосконалення банківської системи в державі та чітке правове регулювання всієї банківської діяльності.

Банківська система України зазнала докорінних змін, створено дворівневу банківську систему, дедалі більшого розвитку набуває діяльність інших банків та спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів, розширюються нетрадиційні сфери застосування банківського капіталу, істотно змінюється характер взаємовідносин банків з клієнтурою.

Перехід до ринкової економіки обумовлений підвищеною увагою до банківської системи. Як і будь-яке підприємство, банк є самостійним господарюючим суб'єктом, володіє правами юридичної особи, виробляє і реалізує продукт, надає послуги, діє на принципах госпрозрахунку. Широка диверсифікація операцій дозволяє банкам зберігати клієнтів і залишатися рентабельними навіть при надто несприятливій господарської кон’юнктурі.

В умовах ринкової економіки, на етапі формування та розвитку ринкових інститутів банківська система України ще сповна не мобілізувала й не реалізувала усі властиві їй стимулюючі можливості. Нерозв’язаними залишаються проблеми: підвищення рівня капіталізації банків; ефективності функціонування банківської системи та способів оцінювання цієї ефективності; удосконалення державної стратегії розвитку банківської системи, яка б сприяла її надійній та ефективній діяльності. Відтак банківська система потребує удосконалення, розробки фундаментальних та прикладних засад її подальшого зміцнення, усунення негативних проявів, які мають місце в сучасній банківській практиці. У зв’язку з цим виникає об'єктивна необхідність проаналізувати теоретичні основи, охарактеризувати банківську систему, запропонувати практичні рекомендації для поліпшення управління її розвитком, спрямувати цей розвиток у необхідне для економіки та суспільства русло.

Актуальність даної роботи полягає в тому, що вплив світової фінансової кризи наглядно продемонстрував нездатність вітчизняної банківської системи протистояти її викликам, мобільно пристосовуватись до постійно змінюваних ринкових умов і проявив потенційні ризики її дестабілізації. У зв’язку з цим, питання дослідження причин і наслідків глобальних фінансових криз на банківський сектор України є на сьогодні надзвичайно актуальним.

Метою роботи є обґрунтування теоретичних і науково-методологічних положень щодо функціонування банківської системи, розробка шляхів забезпечення її стабільного та ефективного розвитку, проаналізувати структуру банківської системи, яка виконує функції «кровоносної системи» економіки, дослідити діяльність комерційних банків в ринковій економіці, дати оцінку їх впливу на формування ринкової соціально-орієнтованої економіки в Україні і показати перспективи розвитку. У цій курсовій роботі висвітлюються сьогоднішній стан банківської системи, її основні і найбільш наболілі проблеми та певні шляхи їх розв’язання, деякі заходи вдосконалення банківської структури.

Досягнення поставленої мети дослідження передбачає розв’язання таких завдань:

* проаналізувати сучасні методологічні підходи до питання сутності банківської системи;

* визначити критерії стабільного функціонування та сталого розвитку банківської системи перехідного типу;

* проаналізувати макроекономічні умови становлення та розвитку банківської системи України;

* визначити та розкрити основні напрями забезпечення сталого розвитку банківської системи України.

Об'єкт дослідження — банківська система України та зарубіжних країн як складова національної економіки, процеси її формування і розвитку в умовах ринкової економіки та механізми регулювання.

Предмет дослідження — теоретичні і практичні проблеми становлення, окремі показники функціонування та розвитку банківської системи України та інших розвинених країн світу.

Значний внесок у розробку питань теорії і практики функціонування банківської системи здійснили зарубіжні вчені: Дж. М. Кейнс, Й. Шумпетер, А. Пігу, Дж. Герлі, Е. Коен, Е. Шоу, М. Фрідмен, Ф. Мишкін, П. Роуз, Дж. Сінкі, А. Грязнова, Е. Жуков, В. Колесніков, Л. Красавіна, О. Лаврушин, Ю. А. Львов. Означеній тематиці присвячено праці вітчизняних вчених-економістів, зокрема: О. Барановського, О. Васюренка, А. Гальчинського, О. Дзюблюка, Б. Івасіва, Г. Карчевої, О. Кірєєва, В. Кротюка, В. Лисицького, І. Лютого, Б. Луціва, В. Міщенка, А. Мороза, Л. Примостки, М. Пуховкіної, М. Савлука, В. Суторміної, Р. Тиркала, С. Циганова.

Теоретичною та методологічною основою даної роботи стали фундаментальні положення зарубіжної та вітчизняної теорії функціонування та розвитку банківської системи. Для досягнення визначеної мети залежно від складності наукових завдань застосовувався комплекс загальнонаукових методів: аналітичний, статистичний, бібліографічний, аналіз і узагальнення, класифікація, оцінювання.

1. Сутність та структура банківської системи

Банки є одними з найстаріших і найбільших за активами фінансових посередників. Вважають, що перші банки виросли з контор міняйл і з’явилися в епоху Відродження в італійських містах. Поняття «банк» від італійського «bаnсо» (лавка міняйлів, грошовий стіл). Міняйли не тільки здійснювали обмін одних монет на інші та займались зберіганням цінностей, а й сприяли появі та розвитку грошового обігу.

Найбільш впливовими були банки, пов’язані з керівництвом католицької церкви. Всесвітньо відомим є банк Медичі у Флоренції, прославлений класичною літературою. Ця династія панувала там з XV до XVIII століття. Головна контора банку, яка знаходилась у Флоренції, мала 16 філій у Парижі, Лондоні, Ліоні, Венеції, Генуї, Римі, Неаполі.

Перший банк у сучасному його розумінні виник в Італії в 1407 р.(Banka di San Georgio) в Генуї. До цього часу в Італії виникла і розвивалась подвійна система бухгалтерського обліку. В XII ст. тут з’явився перший вексель. В Італії на базі депозитів запроваджено перші банкноти. У XVII ст. в Англії банкноти набрали значного поширення після того як Банк Англії, який було створено в 1664 р., почав випускати їх в обіг.

Як правило, під банком розуміють кредитну організацію, яка має виключне право здійснювати в сукупності такі банківські операції: залучення до вкладів грошових коштів; розміщення зазначених коштів від свого імені, за свій рахунок і на власний ризик, на умовах поворотності, платності, строковості; відкриття та обслуговування банківських рахунків і здійснення розрахунків. Банківські установи, на відміну від так званих «негрошових» кредитних установ, постійно створюють фінансові активи та керують їх переміщенням [8, c.75].

Розкриваючи зміст поняття «банк», необхідно звернути увагу на триваючий процес гармонізації банківського законодавства (зокрема в межах Європейського Співтовариства), оскільки міжнародне співробітництво в галузі банківського регулювання передбачає наявність щонайменше двох механізмів його здійснення — інституційного та нормативного. Європейське співробітництво знайшло відображення в банківських директивах, обов’язковість яких як нормативно-правових документів мала своїм джерелом Римський договір 1957 р. про створення ЄЕС. У першу чергу йдеться про так звану першу банківську директиву — Директиву «Про координацію законів, правил і адміністративних положень, що регулюють організацію і ведення бізнесу кредитних організацій» від 12 грудня 1977 р. № 77/780, яка містить поняття кредитної організації. Стаття 1 Директиви визначає кредитну організацію як «підприємство, чий бізнес полягає в отриманні депозитів або інших належних поверненню грошових коштів від невизначеного кола осіб та в наданні кредитів за свій рахунок». Основною метою першої Директиви стало встановлення подібної системи контролю та ліцензування діяльності кредитної організації в країнах — учасницях ЄЕС. У той же час слід зауважити, що Директива лише дала загальне визначення кредитної організації, залишивши за кожною країною право встановлювати критерії для ліцензування діяльності кредитних установ.

Друга банківська Директива ЄС, прийнята 15 грудня 1989 р., була покликана скасувати недоліки попереднього документа і містила три основні принципи, що виражають сучасні сутнісні елементи європейського банківського законодавства: 1) єдина банківська ліцензія, основана на принципі взаємного визнання; 2) принцип контролю органів банківського нагляду держави походження; 3) принцип формулювання мінімальних стандартів пруденційного регулювання. Ці норми дістали подальший розвиток у наступних банківських директивах [11, c.115].

На сьогодні в сучасній ринковій економіці банківська система має величезне значення завдяки її зв’язкам з усіма секторами економіки.

Банківська система являє собою цілісність, як багатоманітність частин, підлеглих єдиному цілому. Це означає, що її окремі частини (різноманітні банки) зв’язані таким чином, що можуть при необхідності замінити одна одну. У випадку, якщо ліквідується один банк, вся система не стає недієздатною — з’являється інший банк, який може виконати ті ж банківські операції та послуги. В банківську систему при цьому можуть увійти нові складові, які доповнюватимуть специфіку цілого.

Банківська система як єдине ціле завжди знаходиться в русі, доповнюючись новими компонентами і вдосконалюючись. В ній постійно виникають нові зв’язки. Взаємодія утворюється як між центральним банком і комерційними банками, так і між різними комерційними банками.

Банківська система виступає як керована система. Центральний банк, проводячи належну грошово-кредитну політику, в різних формах підзвітний лише парламенту чи виконавчій владі. Ділові банки, які є юридичними особами, функціонують на основі загального і спеціального банківського законодавства, їх діяльність регулюється економічними нормативами, які встановлюються центральним банком, що здійснює контроль за діяльністю кредитних інститутів.

Отже, банківська система — це не єдиний банк, що керується з одного офісу (центрального банку), а специфічна економічна та організаційно-правова структура, що забезпечує функціонування грошового ринку та економіки в цілому. Вона покликана виконувати такі функції:

— трансформаційну;

— створення платіжних засобів та регулювання грошової маси;

— забезпечення сталості банківської діяльності і грошового ринку.

Трансформаційна функція зумовлена посередницькою місією банків. Мобілізуючи вільні грошові кошти одних суб'єктів ринку і передаючи їх різними способами іншим суб'єктам, банки мають можливість змінювати (трансформувати) строки грошових капіталів, їх розміри, фінансові ризики.

Трансформаційні функції на грошовому ринку виконує кожний вид банків, що входить у банківську систему. А банківська система надає цим функціям нові якості — робить їх більш масштабними і ефективними: збільшує рівень трансформації в часі, в обсягах та просторі, знижує рівень фінансових ризиків. Тому є підстави стверджувати, що банківська система виконує особливу трансформаційну функцію на грошовому ринку.

Функція створення грошей і регулювання грошової маси полягає в тому, що банківська система оперативно змінює масу грошей в обігу, збільшуючи чи зменшуючи її відповідно до зміни попиту на гроші. Іншими словами банківська система управляє пропозицією грошей. Це ключова функція банківської системи. В її виконанні беруть участь усі ланки системи — центральний банк, всі банки другого рівня. Вона стосується усіх напрямків банківської діяльності, насамперед кредитної.

Функція забезпечення сталості банків та грошового ринку (стабілізаційна) пов’язана з надзвичайно високою ризиковістю банківської діяльності.

Виконання банківською системою стабілізаційної функції проявляється двояко:

— у прийнятті ряду законів та інших нормативних актів, що регламентують діяльність всіх її ланок — від центрального банку до вузькоспеціалізованих комерційних банків;

— у створенні дійового механізму державного контролю і нагляду за дотриманням цих законів та за діяльністю банків взагалі.

На практиці відомо декілька типів банківських систем:

— розподільча (централізована) банківська система ;

— ринкова банківська система;

— система перехідного типу.

На противагу розподільчій системі банківська система ринкового типу характеризується відсутністю монополії держави на банки. Кожний суб'єкт виробництва будь-якої форми власності (не тільки державної) може утворити банк. В ринковій економіці функціонує багато банків із децентралізованою системою управління. Емісійні і кредитні функції розподілені ними між собою. Емісія сконцентрована в центральному банку, а кредитування підприємств і населення здійснюється різними діловими банками — комерційними, інвестиційними, інноваційними, іпотечними, ощадними і іншими. Ділові банки не відповідають за зобов’язаннями держави, також як держава не відповідає за зобов’язаннями ділових банків; ділові банки підпорядковуються Раді свого банку, а не адміністративному органу управління держави.

Щодо елементів банківської системи, то ними являються банки, деякі спеціальні фінансові інститути, що виконують банківські операції, але не мають статус банка, а також деякі додаткові установи, що утворюють банківську інфраструктуру і забезпечують життєдіяльність кредитних інститутів. Елементи банківської системи утворюють єдність, виражаючи при цьому специфіку цілого і виступають носіями його властивостей.

Банки — це особливі кредитно-фінансові підприємства, що виконують комплекс базових операцій.

До елементів банківської системи також відносять і банківську інфраструктуру. До неї належать різного роду підприємства, агентства і служби, які забезпечують життєдіяльність банків. Банківська система включає інформаційне, методичне, наукове, кадрове забезпечення, а також засоби зв’язку, комунікації і ін.

Інформаційне забезпечення передбачає функціонування різноманітних спеціалізованих організацій, які визначають рейтинги банків, проводять аудит їхньої діяльності, здійснюють аналіз та надають повідомлення про стан банківської системи у засобах масової інформації, а також випускають власні інформаційні видання (бюлетені, звіти, довідники), що створює можливість для бізнесу і широкого загалу отримувати належну інформацію про діяльність банків країни, їхню надійність, прибутковість, ефективність управління.

Науково-методичне забезпечення передбачає розробку для банків методики здійснення окремих видів операцій, управління активами й пасивами, формування оптимальних портфелів вкладень, мінімізації ризиків. Нині основна маса подібної роботи виконується Національним банком.

Кадрове забезпечення діяльності банківської системи в інституційному плані являє собою мережу різноманітних навчальних закладів, центрів підготовки та перепідготовки фахівців для роботи у банківських установах.

Законодавчо-правове забезпечення банківської діяльності відіграє важливу роль у процесі й державного контролю й регулювання. Саме наявність належного правового поля є вихідним і необхідним моментом у забезпеченні стабільного функціонування усіх банків. При цьому сукупність чинних законодавчих актів має регулювати не лише загальні моменти діяльності кредитних установ (закон «Про банки і банківську діяльність»), а й окремі аспекти банківської справи в країні та основ діяльності різних елементів банківської системи.

Залежно від впорядкованості банків, відповідно до діючого банківського законодавства розрізняють два основних типи побудови банківської системи:

* однорівнева банківська система;

* дворівнева банківська система Однорівнева банківська система передбачає горизонтальні зв’язки між банками, універсалізацію їх операцій та функцій. Усі банки, що діють у країні (включаючи й центральні банки), перебувають на одній ієрархічній сходинці, виконують аналогічні функції з кредитно-розрахункового обслуговування клієнтури.

Такий принцип побудови банківської системи характерний для економічно слаборозвинених країн, а також для країн з тоталітарним, адміністративно-командним режимом управління.

За дворівневим принципом може бути організована банківська система в умовах цивілізованої ринкової економіки, що об'єктивно випливає із потреб реальної координації й регулювання діяльності банків при наявності широкого розмаїття банківських установ. В результаті організація банківської системи має вигляд чіткої ієрархічної підпорядкованості: перший (вищий) рівень — центральний банк із функціями організації грошового обігу, підтримання стабільності національної валюти, контролю й нагляду за діяльністю інших банківських установ: другий (нижчий) рівень — комерційні банки з функціями безпосереднього кредитно-розрахункового обслуговування суб'єктів економічних відносин та надання їм усього можливого спектра інших фінансових послуг.

Банківська система — законодавчо визначена, чітко структурована сукупність фінансових посередників грошового ринку, які займаються банківською діяльністю. Банківська система має своє особливе призначення, свої специфічні функції в економіці, які не просто повторюють призначення і функції окремих банків, а будується по заздалегідь виробленій концепції. Отже, банківська система — це специфічна економічна та організаційно — правова структура, що забезпечує функціонування грошового ринку та економіки в цілому.

2. Особливості становлення та розвитку банківської системи в Україні

Розвиток банківської справи в Україні починається пізніше, ніж в розвинутих країнах, з першої половини 19 століття. Це пов’язано насамперед з історичним розвитком економіки Росії. В Україні на початку 19 століття стали проводитися біржові операції і широко використовувались різні форми кредитування, це було пов’язано з розвитком ярмаркової торгівлі. Українські банки проводили кредитно-розрахункові операції, які стали невід'ємною частиною господарського життя. Основне завдання банків в дореформений період полягало в підтримці поміщицьких господарств. Важливою рисою дореформеної банківської системи було те, що держава тримала монополію на використання грошових коштів, але це не відповідало вимогам розвитку індустріального сектора економіки держави. Тому необхідно було створювати нову банківську систему, яка б сприяла розвитку економіки.

Створюючи банківську систему, царський уряд не хотів втратити керівних позицій у банківсько-кредитній справі, тому заснований в 1860 році Державний банк мав право здійснювати звичайні комерційні операції, а також мав вирішальний вплив на діяльність інших банківських установ. Основним напрямом у розвитку банківської справи в Україні залишається кількісне зростання кредитних та банківських установ з принципом взаємного кредитування. З 90-х років 19 століття поширюється кооперативний кредит та іпотечний.

Початок двадцятого століття в Росії був позначений серйозними потрясіннями в кредитно-банківській системі. Особливо важко це відобразилось на українських банках, насамперед криза застала приватну банкірську справу під час революції 1905;1917рр. Таким чином, незважаючи на існування розгалуженої мережі банків і кредитних товариств, Росія, в тому числі й Україна так і не ввійшли у світову кредитно-фінансову систему. Цьому перешкодила революція 1917;1921 рр. і наступні за нею події, які призвели до розриву Радянської держави зі світовою економічною системою.

Новий етап у розвитку банківської системи України має місце з 1988р. В 1988р. у листопаді з’являється перший кооперативний банк у Феодосії «Таврія». Із січня 1989 року починається створення нової мережі комерційних та кооперативних банків. До кінця 1989р. в республіці діяло вже 12 комерційних і 5 кооперативних банків. За своїм характером вони деякою мірою копіювали кредитно-банківську систему 20-х років. Головною метою комерційних банків було оперативне отримання їх засновниками та клієнтами широкого кола банківських послуг. На відміну від державних банків, що працювали під керівництвом уряду, ці банки намагалися вкладати кошти у високодохідні операції.

Так, Україна поступово починає створювати нову банківську систему, яка включала як державні банки, так і приватні (акціонерні, кооперативні). Спочатку комерційні банки створювалися як галузеві, ці банки мали вирішувати, перш за все, проблеми в середині певної галузі щодо науково-технічного прогресу, збільшення об'ємів виробництва. Галузеві міністерства та підзвітні їм підприємства таким чином намагалися мобілізувати капітал для розвитку галузі і якоюсь мірою захиститись від фінансової та кредитної політики держави. У 1990 р. офіційно було зареєстровано на території України 25 банків. Вони були розміщені вкрай нерівномірно й оперували обмеженими капіталами. Розміри статутних капіталів кооперативних банків становили від 0,5 до 3,5 млн. карбованців, акціонерних — від 5 до 15 млн карбованців. Переважна більшість банків знаходилася в Києві, у Західній та Південно-східній Україні, у Криму.

Структура банківської системи України докладно показана в додатку А.

Банкіри розуміли, що лише за умови об'єднання та реальної консолідації зусиль банківська система зможе зміцніти, чітко визначити свої пріоритети та накреслити шляхи їх реалізації, посівши, таким чином, належне місце в суспільстві. Тому спільними зусиллями 11 банків України в червні 1990 року було створено Асоціацію українських банків (АУБ). На даний момент це найбільше й найвпливовіше об'єднання банків у державі. АУБ об'єднує діючі в Україні комерційні банки та представляє їх системні інтереси у відносинах з Національним банком, Верховною Радою, Адміністрацією Президента, Кабінетом Міністрів, Державною податковою адміністрацією, Верховним судом України, іншими державними та недержавними установами та організаціями. Призначення АУБ полягає у сприянні розвитку банківської системи України.

Членами АУБ є 130 з поміж 180 діючих в Україні комерційних банків. Також до складу АУБ входять п’ять регіональних банківських союзів: Дніпропетровський банківський союз, Харківський банківський союз, Асоціація «Кримський банківський союз», Одеський банківський союз та Асоціація банків Львівщини. Окрім цього до складу АУБ входять Міжнародний інститут фінансів, Українська міжбанківська валютна біржа, Українська фінансово-банківська школа, Міжнародна рейтингова компанія «Standard and Poor’s», Асоціація учасників колекторського бізнесу України (АКБУ), Незалежна Асоціація українських колекторських агентств (НАУКА), Аудиторська фірма «РСМ АпіК» .

Призначення (місія) Асоціації українських банків полягає у сприянні розвиткові національної банківської системи.

З прийняттям Декларації «Про державний суверенітет України «16 липня 1990 було покладено початок створення банківської системи України, бо саме у цьому документі вперше зустрічаються слова «банківська система України» та йдеться про створення Національного банку України. Взагалі, розвиток банківської системи залежно від поставлених завдань можна розподілити на декілька етапів.

Перший етап — 1990;1993рр. — проходить реорганізація та перереєстрація існуючих раніше банків, а також створення перших українських банків .

На підставі всесоюзних законів від 2 грудня 1990 року Центральний банк Української РСР із простої республіканської контори Держбанку СРСР перетворюється на автономну ланку загальносоюзної резервної системи. Центральний банк одержував право самостійних дій у всіх сферах банківських операцій, крім емісії кредитних знаків, не порушуючи проведення єдиної грошової політики.

З цього моменту банківська система України, поки що залишаючись складовою частиною всесоюзної кредитної системи, також набуває дворівневої форми. У 1991році з початком введення в дію Закону України «Про банки та банківську діяльність» були зроблені перші спроби створення банківської системи ринкового типу, якій була притаманна дворівнева структура. Крім того, з 1992 року починають з’являться перші українські банки ринкового типу, як великі («Аваль», «Інко»), так і дрібні (Правекс банк, Діамант-банк). Таким чином, можна зробити висновок, що на першому етапі формування банківської системи в Україні повільно формується дворівнева банківська система, що складається з Національного банку та комерційних банків. За цей період стрімко збільшилась кількість комерційних банків, але не було сформовано ефективного механізму впливу з боку НБУ на комерційні банки. Що стосується регулювання в банківській сфері, то в цей час ще залишається недосконалою нормативно-правова база, яка сприяла створенню дрібних «кишенькових» банків, які заробляли грошовий капітал лише за рахунок використання гіперінфляції.

Другий етап 1994;1996рр. характеризується позитивними змінами у формуванні банківської системи. З одного боку, інфляційні процеси виявили банки, які не здатні функціонувати в ринкових умовах, з другого боку, виникає необхідність регулювання банківської діяльності. В цей період на основі монетарної політики були призупинені інфляційні процеси, ліквідовані банки, які були не готові працювати в умовах більш жорсткого контролю з боку НБУ. Натомість на кредитно-фінансовому ринку України починають працювати іноземні банки та їхні представництва. Національним банком розробляються нові форми і методи регулювання банківської діяльності. банківський депозит дохід витрата Третій етап — 1996;1998рр. характеризується якісним оздоровленням банківської системи. На цьому етапі НБУ було проведено роботу по боротьбі з інфляційними процесами, створено умови для введення грошової одиниці України, поліпшено регулювання та вдосконалена система банківського нагляду, завдяки чому на сьогодні досягнуто стабілізація фактичної кількості комерційних банків, а також постійно відбувається покращання їх фінансового стану. Однак залишилася проблема недовіри до банківської системи.

Четвертий етап — 1999р. — теперішній час. Він характеризується створенням нової нормативно-правової бази щодо банківської діяльності. Був прийнятий закон України «Про Національний банк України"(1999р.), в якому вже чітко визначенні функції та статус Національного банку. Крім того, відбувся перехід до міжнародних стандартів обліку банківських операцій. З метою повернення довіри населення до банківської діяльності був виданий Указ Президента «Про створення системи гарантування вкладів населення» (2000р.), а пізніше й Закон України «Про фонд гарантування вкладів фізичних осіб» (2001р.) і нарешті, був прийнятий новий Закон «Про банки та банківську діяльність» (2000), який також сприяє утворенню нових, як вітчизняних, так і іноземних банків.

В Україні побудовано дворівневу банківську систему, яка основана на взаємовідносинах між банками у двох площинах — по вертикалі та по горизонталі. По вертикалі - відносини підлеглості мі" центральним банком як таким, що керує, управляє і низовими ланками — комерційними банками; по горизонталі - відносини рівного партнерства між будь-якими низовими ланками. Розподіл адміністративних функцій і операцій, пов’язаних з обслуговуванням центральним банком грошового обігу, дає можливість враховувати інтереси двох категорій клієнтів — комерційних банків і урядових структур, причому перевага віддається функціям «банк банків» та управлінню діяльністю банківських установ з метою регулювання та контролю за функціонуванням ринку кредитно-фінансових послуг [20, c.232].

Банківська система України складається з Національного банку України та інших банків, що створені і діють на території України відповідно до положень Закону України «Про банки і банківську діяльність». Детальна структура банківської системи України показна в додатку А.

Конституція України визначила головні аспекти діяльності Національного банку як центральної ланки і керівного органу грошово-кредитної і валютної системи країни, закріпивши його автономний статус у структурах влади. Наявність владних повноважень є однією з найважливіших ознак Національного банку України, що свідчить про право центробанку встановлювати формально-обов'язкові правила поведінки і домагатися здійснення їх за допомогою передбачених законами засобів впливу. Національний банк України є центром банківської системи і виступає водночас у двох іпостасях — як орган держави, що виконує функцію забезпечення стабільності національної валюти, і як своєрідний центр самоврядування банківської системи.

Прийнятий у 1999 р. Закон України «Про Національний банк України» заклав нові підходи щодо організаційної структури та правового статусу органів управління центрального банку України. Згідно з Конституцією України та статусним законом керівними органами центробанку держави є Голова НБУ, Рада НБУ та Правління НБУ.

Однією з важливих ознак Національного банку є його статутний капітал. Відповідно до чинного законодавства (стаття 3 Закону «Про Національний банк України») Національний банк має статутний капітал, що є державною власністю. Розмір статутного капіталу становить 10 млн. гривень. Розмір статутного капіталу може бути збільшений за рішенням Ради Національного банку. Джерелами формування статутного капіталу є доходи його кошторису, а при необхідності - Державний бюджет України.

Національний банк організується та функціонує відповідно до загальних правових принципів, які притаманні більшості державних органів. Згідно зі ст. 22 Закону України «Про Національний банк України» до системи НБУ входять: центральний апарат, філії (територіальні управління), розрахункові палати, Банкнотно-монетний двір, фабрика банкнотного паперу, Державна скарбниця України, Центральне сховище, спеціалізовані підприємства, банківські навчальні заклади та інші структурні одиниці й підрозділи, необхідні для забезпечення діяльності Національного банку.

Розробка та впровадження грошово-кредитної політики є ключовою функцією центрального банку. Саме за допомогою її інструментів центральний банк спроможний виконувати своє основне завдання — забезпечувати стабільність грошової одиниці [11, c157].

Згідно з чинним законодавством Національний банк України є центральним банком держави, який стоїть на першому рівні банківської системи і виконує резервні функції. Він у своїй діяльності підзвітний лише ВРУ і має право законодавчої ініціативи. НБУ проводить єдину державну політику в сфері грошового обігу, кредиту та стабільності національної грошової одиниці.

Основні функції НБУ, згідно з законом:

емісія грошей та організація їх обігу;

кредитор останньої надії для комерційних банків;

організація розрахунків між банками;

обслуговування державного боргу країни;

проведення операцій на ринку державних цінних паперів та валютному ринку;

видача комерційним банкам ліцензії на здійснення банківських операцій та операцій з іноземною валютою;

контроль за діяльністю комерційних банків.

Для забезпечення належного виконання цих функцій, необхідно більш чітке врегулювання взаємовідносин НБУ з органами влади, насамперед виконавчої, визначення його місця в системі органів влади, тобто створення гарантій незалежності НБУ у здійсненні його функцій .

Національному банку належить виключне право випуску грошей в обіг та їх вилучення з обігу, тобто виконання функцій резервної системи. У зв’язку з цим Національний банк України:

визначає порядок ведення касових операційну народному господарстві;

організовує виготовлення банкнот і металевих грошей;

встановлює правила перевезення, зберігання та інкасації готівкових грошей ;

забезпечує створення резервних фондів банкнот та металевих грошей;

визначає прикмети та порядок плати грошових знаків, також порядок обліку пошкоджених банкнот і монет та їх знищення.

Для регулювання діяльності комерційних банків НБУ визначає для них такі економічні нормативи:

мінімальний розмір статутного фонду;

граничне співвідношення між розміром власних коштів банку і сумою його активів;

показники ліквідності балансу (визначаються у вигляді нормативного співвідношення між активами і зобов’язаннями банку з урахуванням терміну їх погашення, а також можливості реалізації активів);

розмір обов’язкових резервів, що розміщується в Національному банку;

максимальний розмір ризику на одного позичальника (визначається у процентному співвідношенні до загальної суми власних коштів банку, в розрахунок ризику включається вся сума вкладень і кредитів даному позичальнику, а також видані за його дорученням гарантії на інші зобов’язання);

* максимальні розміри валютного, процентного та курсового ризиків (являють собою максимальну суму незбалансованості різних видів активів і пасивів за їх валютною і процентною структурою)[15].

Банки в Україні функціонують як універсальні або як спеціалізовані. За спеціалізацією банки можуть бути ощадними, інвестиційними, іпотечними, розрахунковими (кліринговими).

Коло операцій, які може виконувати сучасний універсальний банк наведене в на рис. 2.2.

Рис. 2.2. Основні види операцій та послуг сучасного універсального комерційного банку*

*Джерело: Гроші та кредит: Підручник / М. І. Савлук, А. М. Мороз, М. Ф. Пуховкіна та ін.; За заг. ред. М. І. Савлука. — К.: кнеу, 2001.

На таблиці 2.1 наведені зміни показників кількості банків за реєстром з 2005 по 2009 рік.

Табл. 2.1 Дані про кількість банків

*Джерело: Офіційний сайт Національного банку України — www.bank.gov.ua/

Банки в Україні створюються у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю або кооперативного банку. За формою власності банки можуть бути державними або такими, що основані на приватній формі власності. Зокрема, державний банк — це банк, 100% статутного капіталу якого належать державі. Державний банк створюється за рішенням Кабінету Міністрів України, його статут затверджуються відповідною постановою уряду. В Україні, крім Національного банку України, державними банками є Ощадний банк України та Український експортно-імпортний банк.

Однією з ключових характеристик діяльності банків є їх доходи та витрати. Темпи зростання показників діяльності банків України у відсотках до грудня минулого року показані на графіку.

Рис. 3.3 Темпи зростання доходів та витрат банків України у 2009 році*

*Джерело: Офіційний сайт Асоціації українських банків — http://aub.org.ua/

Потужна банківська система є необхідною умовою забезпечення сталого економічного зростання в Україні. Вітчизняні банки проходять серйозну перевірку часом в умовах постійних економічних трансформацій. Швидка зміна умов функціонування, відкритість зовнішньому середовищу, схильність до внутрішніх перетворень спонукають банківську систему до постійного удосконалення. Рівень розвитку економіки значною мірою залежить від стану банківської системи.

3. Банківська система в зарубіжних країнах

За сучасних умов практично у всіх країнах з ринковою економікою створені й активно розвиваються дворівневі банківські системи, де на першому рівні функціонує центральний банк країни, який здійснює емісійну, нормотворчу, наглядову та інші види діяльності; на другому — діють комерційні банки, які займаються акумуляцією коштів компаній і підприємств, здійснюють різноманітні банківські операції.

У деяких країнах функціонують трирівневі банківські системи, до яких входять також кредитні інститути небанківського типу (наприклад, страхові компанії, інвестиційні фонди, фінансові компанії тощо). До таких банківських систем належать системи Швейцарії, Японії. Слід зазначити, що до кредитно-банківської системи Німеччини, Франції, США, крім банків, входять також різні кредитні установи — Федеральне відомство нагляду за кредитною справою (Німеччина); Комітети з банківської регламентації і кредитних установ, а також Банківська комісія (Франція), Рада Керуючих Федеральної Резервної системи. Федеральний комітет відкритого ринку, Управління Контролера грошового обігу і Федеральна корпорація страхування депозитів (США).

У світовій банківській практиці банківські системи розрізняють також за характером здійснюваних послуг, сутністю банківських операцій, пов’язаних з широким впровадженням електронно-обчислювальної техніки й оргтехніки в банківську сферу. Так, європейські банки здійснюють іпотечні операції, широко використовуючи заставні. У США небанківські кредитні інститути мають такі самі юридичні права, що і банки. У Великій Британії кредитні інститути (небанківські установи) мають певні обмеження в банківській діяльності.

Специфіка побудови банківської системи виявляється і в тому, що в окремих країнах Європи (Німеччині, Франції, Австрії, Італії) не існує чіткого розмежування між комерційними та інвестиційними банками, що визначається становищем останніх на ринку цінних паперів. У Німеччині, наприклад, банки поєднують короткострокові, депозитно-позичкові і довгострокові інвестиційні операції. У США кредитні та інвестиційні банківські операції чітко розмежовані. Інвестиційні банки виконують операції з державними і корпоративними цінними паперами, а комерційним банкам заборонено виконувати операції на фондовому ринку з корпоративними цінними паперами. У Великій Британії функції комерційних та інвестиційних банків також чітко розділені. Інвестиційні банки мають право звертатися до Банку Англії за. централізованими кредитами і працюють із залученими коштами комерційних банків.

Світова практика виробила два принципи побудови комерційних банків:

— принцип сегментування, коли банківська діяльність обмежена певним видом операцій чи сектором грошового ринку;

— принцип універсальності, коли будь-які обмеження на діяльність банків на грошовому ринку знімаються.

Принцип сегментування чітко простежується в банківському законодавстві США та Японії, де банкам, по суті, заборонено здійснювати операції з цінними паперами корпорацій, з нерухомістю, страхові операції тощо. В більшості країн Західної Європи такі обмеження знято і банки другого рівня можуть надавати будь-які фінансові послуги на грошовому ринку.

У світовій практиці існують різні підходи до організації банківського нагляду. Звідси виділяють три групи країн, які відрізняються місцем і роллю центрального банку в управлінні і способом побудови наглядових структур у державі.

Перша група — це країни, у яких контрольні функції здійснює центральний банк (Австралія, Ісландія, Італія, Іспанія, Португалія).

Друга група — це країни, у яких контрольні функції виконуються не центральним банком, а іншими органами (Австрія, Данія, Канада, Норвегія, Швеція, Фінляндія). .

Третя група — це країни, у яких контрольні функції здійснюються центральним банком спільно з іншими органами: Швейцарія — Центральний банк. Федеральна Банківська комісія та Швейцарська банківська асоціація; Франція — Банк де Франс спільно з Банківською, комісією; Німеччина — Німецький Федеральний банк спільно з Федеральним відомством нагляду за кредитною справою; США — Федеральна Резервна система спільно з Міністерством фінансів — Казначейством через Контролера грошового обігу із незалежним агентством — Федеральною корпорацією страхування депозитів.

Здебільшого центральні банки є державними, капітал яких належить державі (Велика Британія, Франція, Німеччина, Канада, Росія тощо); акціонерними (США, Італія); деякі центральні банки мають змішану форму власності (Австрія, Бельгія, Японія), коли частина капіталу належить державі, а частина перебуває в руках юридичних і фізичних осіб. Так, 50% статутного капіталу Австрійського національного банку належить державі, а решта — комерційним банкам, страховим компаніям та іншим організаціям.

Отже, незважаючи на різноманітність і специфічність банківських систем зарубіжних країн, вони не функціонують ізольовано одна від одної, а навпаки перебувають у постійній взаємозалежності і взаємозв'язку.

Розглянемо докладніше структуру і функції банківських систем провідних зарубіжних країн:

Банківська система Великої Британії є однією з розвинених у світі. Вона характеризується високим ступенем концентрації та спеціалізації капіталу, добре розвиненою банківською інфраструктурою, тісним зв’язком з міжнародним ринком позикових капіталів.

Банківська система Великої Британії є дворівневою і включає:

— Банк Англії — центральний банк країни, який виступає головною ланкою банківської системи;

— депозитні, кредитні та торгові банки, кожний з яких має визначену спеціалізацію та специфічні ознаки;

— фінансово-кредитні установи небанківського типу, до складу яких входять: страхові компанії, інвестиційні фонди, фінансові компанії, кредитні, будівельні кооперативи і товариства, пенсійні фонди, довірчі пайові фонди, ощадні інститути тощо.

Рис. 3.1. Організаційна структура банку Англії*

*Джерело: Лисенков Ю. М., Коротка Т. А. Грошово-кредитні системи зарубіжних країн. — К: Зовнішня торгівля, 2005.

Банківську систему Великої Британії очолює Банк Англії, який було засновано як акціонерну компанію в 1694 р. У 1946 р. його було націоналізовано.

На сьогодні Банк Англії виконує всі функції центрального банку і відіграє важливу роль у регулюванні грошово-кредитної та валютної сфери, в управлінні державним боргом. Кредитно-банківська система Німеччини має дворівневу будову, верхній рівень — Німецький Федеральний банк; нижній рівень — система комерційних банків та спеціалізованих кредитних установ, кількість яких становить 4,5 тис., а кількість їх відділень у країні — майже 49 тис. Німецький Федеральний банк (Дойче Бундесбанк) має центральне правління у Франкфурті-на-Майні, дев’ять земельних центральних банків як головних управлінь і майже 200 головних відділень і філій. Центральний банк виступає безпосередньо як федеральна юридична особа публічного права і на 100% належить федерації. Компетенція і завдання центрального банку країни визначаються Законом про Німецький Федеральний банк у редакції від 16 липня 1994 р. Відповідно до зазначеного Закону завданням Німецького Федерального банкуй є регулювання за допомогою валютно-грошових інструментів грошового обігу і кредитного забезпечення господарства з метою збереження стабільності валюти, а також турбота про банківське виконання системи розрахунків у країні та з іншими державами.

Побудова німецької банківської системи та її функціонування забезпечують високу стабільність на підставі ефективності диверсифікації і пов’язану з цим високу надійність вкладів у банках.

Для кредитно-банківської системи Франції характерна система державного регулювання банківської справи. Основні ланки включають:

— на верхньому рівні: Центральний банк Франції — Банк де Франс, Центральна кредитна рада. Комітет з банківської регламентації. Комітет з кредитних установ та Банківська комісія;

— на нижньому рівні: комерційні банки різних видів, у тому числі універсальні, народні банки, фінансові компанії, кооперативні кредитні установи, ощадні і страхові каси, товариства взаємного кредиту, каси муніципального кредиту асоціації та союзи тощо.

Рис. 3.2. Грошово-кредитна система Франції*

*Джерело: Лисенков Ю. М., Коротка Т. А. Грошово-кредитні системи зарубіжних країн. — К: Зовнішня торгівля, 2005.

Організація кредитно-банківської системи Франції свідчить, що вона є досить вдосконаленою системою в механізмі управління кредитними установами в світовій практиці, спрямована на проведення демонополізації процесом управління банківською системою і недопущення монополізму Центрального банку. На верхньому рівні системи діють чотири суб'єкти, які тісно взаємодіють один з одним, функції яких розподілено так, що створено реальний механізм взаємного контролю, виключається концентрація управління цією системою, передбачається можливість здійснення єдиної державної грошово-кредитної політики, усунення безконтрольної діяльності кредитних установ.

Сучасна кредитно-банківська система США є дворівневою і складається з таких основних елементів: на верхньому рівні банківської системи знаходиться Федеральна Резервна система (ФРС), яка включає: Раду Керуючих Федеральної резервної системи, 12 федеральних резервних банків, які є центральними для округів і розташовані у різних регіонах країни. Крім того, до цього рівня належать Управління Контролера грошового обігу і Федеральна корпорація страхування; депозитів (ФКСД). Нижній рівень банківської системи США становить 14,5 тис. комерційних банків, до числа яких входять: банки — члени ФРС (5,5 тис.); банки штатів, що не є членами ФРС (1100), однак застраховані в Федеральній корпорації, страхування депозитів і нарешті, банки, які не є членами ФРС і не застраховані в ФКСД (623). Сюди ж належать різні небанківські спеціалізовані кредитні інститути: поштові ощадні каси, фінансові і страхові компанії, кредитні кооперативи, пенсійні фонди, фонди соціального страхування, товариства взаємного кредиту, федеральні кредитні установи тощо.

Спеціалізовані фінансово-кредитні інститути відіграють важливу роль в економіці держави і сприяють інтенсифікації процесів фінансових інновацій. Отже, досвід побудови та функціонування кредитно-банківської системи США відображує специфіку федерального устрою США, враховуючи величезні розміри її території, масштаби розвитку господарства, існування соціально-економічних, національних, демографічних та інших факторів. Все це зумовило потребу в створенні унікальної системи подвійного підпорядкування кредитно-банківських установ та паралельно на рівні Федерації і штатів розгалуженої структури фінансово-банківських установ та посилення державного втручання в банківську сферу у такій федеративній державі, як США .

Швейцарія. Найбільш надійною для іноземних компаній є швейцарська банківська система. Розвинена ринкова економіка, висока банківська культура, фінансова стабільність та стабільна валюта, розвинута юридична система зробили Швейцарію дуже привабливою для іноземних інвесторів. Швейцарська банківська система очолюється Національним банком, який має статус акціонерного товариства. Банківська система об'єднує понад 500 банківських організацій, з яких понад 140 відділень великих іноземних банків.

Характерною рисою швейцарської банківської системи е надзвичайно високий ступінь контролю за діяльністю банків та інвестиційних компаній. На цьому ґрунтується загальноприйняте в світовій практиці ставлення до швейцарських банків як еталона надійності. Контроль за банками має триступінчасту структуру і здійснюється Федеральною банківською комісією. Національним банком і Швейцарською банківською асоціацією.

Діяльність банків, їх регулювання і контроль за ними регламентуються Федеральним банківським законом про банки і ощадні каси від 8 листопада 1934 р. У функціонуванні швейцарської банківської системи важливу роль відіграє Банківський комітет. Це незалежний орган, який не підпорядковується ні уряду, ані Національному банку. Банківський комітет контролює додержання банками Закону про банківську діяльність, зведених правил і встановлених нормативів. Важливим завданням Банківського комітету є захист інтересів акціонерів і клієнтів. У своїй діяльності комітет спирається на незалежні аудиторські служби, які знаходяться поза банком. Банківському комітету надано право при призначенні на керівні посади висловлювати свою думку, а рішення його обов’язкові для виконання.

Японія. На сьогодні кредитно-банківська система Японії є однією з найбільш могутніх і розвинених у всьому світі. Збільшується кількість японських банків, які входять до групи провідних банківських установ світу, спостерігається розширення масштабів діяльності фінансово-кредитних інститутів, посилюються тенденції до інтернаціоналізації японського банківського бізнесу.

Кредитно-банківська система Японії є трирівневою і складається з різноманітних видів банків. Також вона є найбільш могутньою і розвиненою і характеризується надійністю, що є результатом політики держави у сфері банківського контролю і нагляду, а також тих заходів, що здійснюються з метою підтримки комерційних фінансово-кредитних організацій.

Основою банківської системи Японії є загальнонаціональні комерційні банки, які охоплюють міські банки, регіональні банки, трастові банки, банки довгострокового кредиту.

Сучасна банківська система Російської Федерації склалась внаслідок проведення різних перетворень, які почались з 1987р Законодавчу основу функціонування, банківської системи Росії ринкового типу було створено у грудні 1990 р. з прийняттям законів «Про Центральний банк РРФСР» і «Про банки і банківську діяльність». Відповідно до них у Росії склалась дворівнева банківська система: перший рівень — Центральний банк Російської Федерації; другий — кредитні установи: комерційні банки та інші небанківські фінансово-кредитні установи.

Рис. 3.3. Структура банку у Росії*

*Джерело: Лисенков Ю. М., Коротка Т. А. Грошово-кредитні системи зарубіжних країн. — К: Зовнішня торгівля, 2005.

Характеризуючи банківську систему Росії, слід виходити з того, що при розрахунку на 100 тис. чол. загальна кількість банків у країні явно недостатня. Особливо мало їх у сільській місцевості та у віддалених регіонах країни. Крім того, іпотечні та муніципальні банки тільки зароджуються. Практично не існує інвестиційних, кооперативних та клірингових, банків. Мляві темпи розвитку ринкових відносин та самого ринку капіталу в Росії стримують створення належної системи спеціалізованих кредитно-фінансових установ.