Спроба сучасного трактування основних категорій теорії культури міжетнічних відносин

Реферат на тему:

Спроба сучасного трактування основних категорій теорії культури міжетнічних відносин.

Одним із основних напрямків етнонаціональної політики нашої держави є визнання багатоетнічного характеру українського суспільства і підтвердження права всіх його членів на збереження та подальший розвиток своєї культурної спадщини та оцінення внеску етнічних спільнот у розвиток українського суспільства. Повага до історії нашої країни разом з усвідомленням культурної самобутності народів, що її населяють, спільності долі і мети стануть підвалиною політичної єдності громадян нашої держави. Тому такою необхідною постає потреба формування у кожного громадянина України усвідомлення значущості внеску кожного етносу в скарбницю національних і загальнолюдських надбань і розуміння взаємозв'язку етнічних культур разом з утвердженням високої культури міжетнічних відносин.

Проблема культури міжетнічних відносин не є новою, вона має тривалу історію. Як соціальноісторичне явище, культура міжетнічних відносин розглядається у різних аспектах філософськими, гуманітарними, педагогічними науками.

У зарубіжних наукових дослідженнях культура міжетнічних відносин висвітлювалась у контексті соціологічного аналізу взаємовідносин школярів залежно від їхньої національної приналежності (Р.Ф.Бенедікт, Е. Боргаус, А. Кардінер, Р. Лінтон, Р. К. Мертон, Л. Гуттман та ін.), етнопсихології спілкування і міжособистісних відносин (Р.Е.Кемпбелл, Ч. Маккіхен, М. Мід, Б.А.Фішер, С. Черрі, Дж. Емін та ін.), впливу культурного фактору на націю, її ієрархію цінностей, форм спілкування її представників (М.Анбер, К. Бенедікт, Ж. Буассон, К. Уодінгтон, Дж. Хакслі, Р. Херрен та ін.), проблеми подолання негативних расових, національних стереотипів і дискримінації у системі освіти в умовах багатонаціонального складу учнів (С.Дж.Белл, С. Брок, С. Грент, С. Додд, Дж. Лінч, С.І.Слітер, Дж. Шофілд та ін.) [6, с. 32].

Теоретичній розробці проблеми міжетнічних відносин сприяли дослідження природи етносу і нації М. Бердяєва, Ю. Бромлея, Л. Гумільова, Г. Касьянова, С. Макарчука та ін.

В історії педагогічної думки ідея використання національного компоненту та виховання поваги до культури інших народів знайшла свою реалізацію у працях Г. Ващенка, С. Русової, Г Сковороди, В. Сухомлинського та ін.

Як об'єкт науково-педагогічних інтересів, окремі аспекти відносин між етносами в останні роки розглядалися у дисертаційних дослідженнях Асипової Н.А., Імамкулова Р.Р., Ісламшиної Т.Г., Куранова М. О., Сєрової І.І. та ін. Роботи цих дослідників присвячені, в основному, проблемі міжетнічного спілкування: робилися спроби визначити сутність поняття «культура міжнаціонального спілкування», її основні характеристики та умови ефективного спілкування етносів.

Для кращого розуміння специфіки міжетнічних відносин слід розглянути зміст понять «націоналізм» та «інтернаціоналізм», оскільки нерозуміння сучасної сутності цих понять призводить до абсолютизації одного з них, яка трансформується у сферу практичної проблематики і реальної життєдіяльності етносів, народів і націй, породжуючи волюнтаристські та вульгаризовані процеси націофікації, інтернаціоналізації, а з іншого боку, нацизму та панетнізму, що є наслідком категоріальної нерозробленості сучасної української наукової термінології та надмірної заангажованості суспільства у політичних справах. Важливо також розглянути зміст понять «патріотизм», «шовінізм», «ксенофобія», «нацизм», оскільки, як зазначає Г. В. Касьянов, ці поняття є спорідненими, тому що стосуються однієї сфери буття націй. Більш того, залежно від конкретної історичної ситуації один феномен може перетворитися в інший: скажімо, патріотизм за певних умов може перерости у шовінізм [5, с. 10].

У публіцистичній і науковій літературі іноді терміни «націоналізм» і «патріотизм», а іноді - «націоналізм» і «шовінізм» вживаються як синоніми. Проте зрозуміло, що відмінність між ціми поняттями є і носить вона суто моральний, етичний контекст. На думку американського дослідника Луїса Снайдера і російського науковця Г. В. Касьянова, «патріотизм» стоїть ближче до таких понять, як «батьківщина, країна, місце проживання», він відображає любов, почуття відданості власній країні, готовності служити їй. За своєю природою патріотизм не має агресивного характеру, це почуття спрямоване на захист. «Націоналізм» опікується переважно проблемами незалежності і єдності певної нації, він заснований на комплексі позитивних почуттів, адресованих націїза певних умов, «націоналізм» не виключає застосування сили і влади, але лише для того, щоб утримати єдність нації для зовнішньої експансії [5, с. 12].

На думку К. Чорної, патріотизм — це любов до свого народу, до України, яка означає духовне піднесення, усвідомлення безперечної цінності своєї країни і приєднання до неї волею і почуттями. Це беззавітна відданість Батьківщині, спроможність безкорисно радіти її досягненням, сприяння становленню й утвердженню України як правової, демократичної, соціальної держави, готовність відстоювати її незалежність [4, с. 15−22].

Як зазначає український дослідник Б. Харахаш, патріотизм — це активне і дієве почуття належності до своєї державно-територіальної Вітчизни, органічної включеності в її соціальнополітичну структуру, відданість і любов до неї, готовність до самопожертви в ім'я її процвітання. Патріотизм має за підгрунтя не належність до певного етносу, який став складовою нації, а належність до громадянського суспільства як соціального організму, що існує на певному терені, який перебуває під юрисдикцією однієї держави. Етнокультурний компонент у націоналізмі є базовим, а у патріотизмі він може бути не представлений [11, 55].

Патріотизм, на думку дослідника, яку ми поділяємо, є найліпшим «інтегратором» людей різного етнічного походження у народ як спільність громадян однієї держави. Якщо розглядати націю у державнополітичній площині, тобто ототожнювати націю з народом, то поняття «націоналізм» і «патріотизм» синонімізуються [11, 56].

Визнаний авторитет соціологічної та етнополітичної думки Ентоні Сміт окреслює націоналізм як ідейну течію, спрямовану на досягнення і збереження автономії, згуртованості та індивідуальності для соціальної групи, котра, як передбачають її члени, утворює фактичну або потенційну націю[11, 56].

М.Бердяєв визначає націоналізм як «позитивне благо і цінність, як творче утвердження, розкриття і розвиток індивідуального народного буття» [2, 93].

Якщо звернемося до міжнародного права, документів ООН, ЮНЕСКО, то не знайдемо там засудження націоналізму або закликів боротися з ним, а тим більше з будьякими його проявами. Натомість йдеться про необхідність боротьби з шовінізмом, расизмом тощо.

Враховуючи нагальну необхідність становлення в Україні єдиної української нації, яка, як зазначено у Конституції України, складається із представників всіх етносів, що проживають на території держави, тобто є поліетнічною, — націоналізм є прогресивним явищем у процесі становлення української державності. Звичайно, він не повинен переростати ні у ксенофобію (почуття, пов’язане з відразою до іноземця, чужинця, небажанням приймати його до своєї групи), ні у шовінізм (етнічна, національна та расова нетерпимість).

Націоналізм — це світоглядний принцип, найбільшою мірою притаманний передовим представникам того народу, який виборює своє право на розбудову власної держави, тобто прагне створити націю[8, с. 20].

Е.Д.Сміт, досліджуючи інтегративний характер націоналізму, стверджує, що він відобразився у значеннях вживаності цього терміну для позначення: 1. Усього процесу становлення та утвердження націй або національних держав- 2. Свідомості належності до нації разом з почуваннями і прагненнями, спрямованими на її безпеку і процвітання- 3. Мови та символізму «націй» і їхньої ролі- 4. Ідеології, зокрема й культурної доктрини нації і волі нації, а також пропонованих способів здійснення національних прагнень і волі- 5. Соціального і політичного руху задля досягнення цілей нації і утвердження національної волі [9, 80].

Вивчення науково-довідкової літератури та дисертаційних досліджень сучасних російських науковців дає підстави зробити висновок, що переосмислення сутності поняття «націоналізм» у Росії якщо й відбувається, то занадто повільними темпами, науковій і публіцистичній думці тут й досі властиве ототожнення націоналізму з фашизмом, шовінізмом, расизмом. Так, у філософському словнику 1991 року видання поняття «націоналізм» і досі трактується як «идеология и политика, заключающаяся в проповеди национальной обособленности и исключительности, недоверия к другим нациям и межнациональной вражды. Великодержавный шовинизм господствующей нации и местный национализм угнетённой нации, отличающейся стремлением к национальной замкнутости и недоверию к другим народам. Национализм в любой форме непреемлем для трудящихся, подлинные интересы которых отражает только интернационализм» .

Х. К. Дамаданова, досліджуючи у 2002 році проблему виховання у старшокласників культури міжнаціонального спілкування засобами телемовлення, розглядає інтернаціоналізм як моральну цінність, а націоналізм ставить в один ряд із шовінізмом. На думку дослідниці, проявляючи почуття солідарності по відношенню до пригнічених народів, бажання допомогти їм, виявляючи готовність піти на певні жертви задля виконання інтернаціонального обов’язку, необхідно бути непримиримим до будь-якої форми, будь-якого прояву націоналізму і шовінізму.

Є.В.Васильєв вважає націоналізм, як і шовінізм, пережитком, ідеями і діями, які суперечать провідним історичним тенденціям і з якими треба вести боротьбу.

К.І.Султанбаєва зазначає: «О национализме мы говорим в тех случаях, когда национальные интересы одного народа решаются за счёт подавления или игнорирования интересов другого, обычно соседнего на этноландшафтной территории этноса. Национализм живёт психологией превосходства одной нации над другой» .

Нерозуміння сучасної суті поняття «націоналізм» притаманне і певному колу українських науковців. Так, у підручнику «Людина і світ» для школярів 10−11 класів націоналізм також практично прирівнюється до шовінізму, разом вони розцінюються як фактори, що «отруюють стосунки між людьми» і «дестабілізують суспільне життя» [7, с. 211].

Насправді ідеологія націоналізму у розумінні захисту прав і свобод громадян нації, захисту мов, національних культур, звичаїв і традицій не містить нічого реакційного. Інша справа, якщо націоналізм перетворюється у шовінізм — світоглядний принцип, згідно з яким всі нації розподіляються на «високосортні» та «низькосортні», а власній нації відведена особлива місія, чим і виправдовується неповага до інших націй, ворожість, яка переростає в агресію.

Ототожнюючи націоналізм з шовінізмом, комуністична верхівка засуджувала будь-який захист культурної самобутності націїпроголошувалося, що сама нація — це вже надбання минулого, оскільки, як важалося, йшов процес всесвітнього злиття націй. Спроби практичного втілення у життя ідей пролетарського інтернаціоналізму, який грунтувався на класовій теорії марксизму-ленінізму, довели її безпідставність.

Для сучасного націоналізму характерні ідеї державності, самостійності, незалежності. Держава тепер — не самоціль, а форма й засіб організації повноцінного життя народу. Народ, нація, у свою чергу, — не тільки головний етнос, а й усі етнічні меншини. Такий націоналізм, на думку О. Нельги, має називатися гуманістичним, оскільки обстоює право на спільну державність всіх етносів певного народу, народу України зокрема.

Дослідник зазначає, що коли мета перетворення певного народу на націю — державу вже досягнена, націоналізм тим самим остаточно виконує свою історичноконструктивну роль і від нього має залишитися лише патріотизм [8, с. 20−24].

Поняття «шовінізм» за своєю сутністю ближче до поняття «патріотизм», а вірніше, є його негативною парою. Як зазначає Б. Харахаш, за певних суспільнополітичних обставин патріотизм може перерости у шовінізм. Шовінізм — це гіпертрофований патріотизм, що дійшов до свого самозаперечення, яке виявляється у проголошенні «вищовартості» конкретної держави і народу на противагу неповновартості, недорозвиненості інших народів порівняно з власним, що начебто дає право розширювати свої території коштом територій інших подібних утворень, знищувати або асимілювати інші народи [11, с. 56].

Націоналізм, на думку дослідника, також має свою негативну пару — нацизм. Націоналізм переростає у нацизм, коли ідея самоцінності нації переростає в її «вищовартість». На думку нацистів, власна нація втілює ідеальні якості, а інші нації - якості найгірші і найниціші. Право на саморозвиток і саморозгортання має лише власна націяз'являється вимога «чистоти крові», якої треба дотримуватися за будь-яку ціну, отже, змішані шлюби є не просто небажаними, а й неприпустимими.

Фашизм містить у собі і нацизм, і шовінізм. Проте ці поняття не містяться у понятті «націоналізм» .

Великою перешкодою для міжетнічних взаємовідносин є етноцентризм. Цей термін у сучасному його розумінні використовують для позначення феномена щоденної свідомості, яка виникає у процесі взаємодії етнічних груп і яка характеризується надпозитивним ставленням до власного етносу і негативним емоційнооцінним ставленням до інших етнічних груп. Це надтолерантність до своєї культури за повної відмови від культури етноконтактних груп, що виражається в наявності надпозитивних стереотипів по відношенню до рідного етносу і негатив-них — до інших. Це тип оцінного судження, для якого характерно розглядати явища та факти чужої культури, чужого народу крізь призму культурних традицій і цінностей власного етносу [10, с. 114−116].

В аспекті нашого дослідження ми повинні також простежити відмінність і взаємозв'язок понять «націоналізм» та «інтернаціоналізм» .

Ряд науковців вважають, що, переосмислюючи сутність понять «націоналізм» та «інтернаціоналізм», необхідно зважати на їхній взаємозв'язок. Так, В. Винниченко, виступаючи проти великодержавної шовіністичної політики уряду Росії щодо інших етносів, пропагував підхід до національного й інтернаціонального, який грунтується на діалектичному розумінні органічного взаємозв'язку патріотичного національного з гуманістичним інтернаціональним у духовноморальній структурі особистості: «Інтернаціоналізм спеціально руського видання, інтернаціоналізм, що вимагає одречення від своєї національності й розтворення себе в безфарбній абстрактній масі людськости, є абсурд. І не тільки абсурд, а лицемірна, шкодлива, просто злочинна пропаганда самогубства, пропаганда убивання життя в собі. Але інтернаціоналізм, яко сполучення всіх національних сил людськості, яко кооперація народів, є вищий розвиток національного чуття, є вищий щабель поступу людськости» [3, с. 73−74].

М.Антонець зазначає, що «період більш як семидесятилітнього витравлення з людської душі справді національного, політика „неминучого“ злиття націй призвели і до витравлення з тієї ж душі і справді інтернаціонального» [1,6].

У сучасному розумінні інтернаціоналізм — це світоглядний принцип міжнаціональної єдності, що стверджує рівність і суверенність усіх народів світу, потребує визнання та поважання самобутності соціально-історичних і культурних надбань кожного народу. Реалізація цього принципу у життя передбачає творення світової співдружності націй на засадах взаємовиручки і взаємосприяння всебічному прогресивному розвитку. Разом з тим, підкреслимо, що інтернаціоналізм не можна ототожнювати з космополітизмом, світоглядним принципом, прибічником якого себе не вважаємо, оскільки він грунтується на ідеї всесвітнього громадянства, яка, у свою чергу, відкидає ідею існування людства як поліетнічної і багатонаціональної цілісності, тобто стоїть на позиціях перетворення його на щось невиразне і одноманітне [8, с. 23−24].

Б.Харахаш розцінює космополітизм як «національний нігілізм, який виступає за якнайскорішу нівеляцію національних традицій і особливостей, злиття людства в єдину безлико-абстрактну, культурно і етнічно не структуровану сукупність людей, знищення національних культур і створення єдиної, так званої «всесвітньої культури». Космополітизм пропагує ідеї «всесвітньої держави» і «всесвітнього громадянства» [11, с.62].

Націоналізм та інтернаціоналізм, підкреслює Н. Бердяєв, є логічним продовженням одне одного. «З огляду на те, що розкриття вселюдського культурноцивілізаційного потенціалу можливе лише через національні індивідуальності, безглуздим, на нашу думку, є протиставлення національності і людства, «національної множинності і вселюдської єдності» [2, с. 83]. Тому, на думку дослідника, повага до кожної такої індивідуальності постає головною підставою справжнього інтернаціоналізму.

Б.Харахаш дійшов висновку про те, що саме поняття і сам феномен інтернаціоналізму з’явилися як результат розвитку феномену і поняття націоналізму, є похідним від нього, його продовженням, концепцією, «що спроможна поєднати на засадах справжнього паритету і рівноправності різні націоналізми, узгодити деколи взаємосуперечливі парадигми національних ідентичностей, визнаючи водночас філософську цінність і політичну вагу кожного з націоналізмів». Дослідник підкреслює, що інтернаціоналізм є не «АНТИнаціоналізмом», а «ІНТЕРнаціоналізмом», тобто предметна сфера, що визначається цим словом, — це ареал суспільних відносин, які виникають на межі міжнаціональної, міждержавної взаємодії [11, с. 61].

Розуміння і повага до інших народів, культур, цивілізацій, життєвих цінностейдотримання не лише прав, але й обов’язків по відношенню до інших народіврозуміння необхідності міжнаціонального співробітництвасолідарність і готовність брати участь у вирішенні проблем іншої спільноти — ці ідеї інтернаціоналізму близькі принципам гуманного співіснування націй. Проте такі риси інтернаціоналізму, як консолідація на підставі корпоративної ворожості, протистояння деяким соціальним групам, цивілізаціям і духовним цінностям не дає підстав зарахувати інтернаціоналізм до приципів виховання культури міжетнічних відносин. В аспекті нашого дослідження будемо вести мову про принцип толерантності у міжетнічному діалозі поліетнічного соціуму, яким є українська нація.

Література.

1. Антонець М. Я. Проблеми національної самосвідомості молоді // Радянська школа, 1991. № 2. — С. 5−7.

2. Бердяєв М. Судьба Росії. — М., 1990. — С. 93.

3. Винниченко В. Відродження нації.- К., 1990. Ч.І.- С.32−74.

4. Виховання громадянина, патріота, гуманіста: Навч.- метод. посібник / К.І.Чорна. — К.: ТОВ «ХІК», 2004. — 96 с.

5. Касьянов Г. В. Нація і націоналізм: слова і терміни // Український історичний журнал, 1999. — № 2. — с. 3−17.

6. Комаров В. П. Теоретичні основи виховання культури міжнаціонального спілкування учнів середньої професійної школи.: Дис. …докт. пед. наук. — Казань, 1996. — 342с.

7. Губерський Л. В., Кремень В. Г., Приятельчук А. О. та ін. Людина і світ: Підручник. Голов. ред. Л. В. Губерський. — К.: Т-во «Знання», КОО, 2001. — 349с.

8. Нельга О. В. Теорія етносу. Курс лекцій: навч. посібн. — К.: Тандем, 1997. — 368 с.

9. Сміт Е. Національна ідентичність / Пер. з англ. П.Таращука. — К.: Основа, 1994. — 224с.

10. Устименко Т. А. Можливості психологічного аналізу феномена етноцентризму. // Педагогіка і психологія, 2003. — № 3−4. — С.113−120.

11. Харахаш Б. Націоналізм як філософська концепція і політичний принцип// Розбудова держави, 1998. — № 1−2. — С. 54−61.