Шляхи покращення інноваційного типу розвитку

Шляхи покращення інноваційного типу розвитку

• Вступ
• 1. Методологічні основи дослідження формування інноваційного розвитку та підприємництва
• 1.1 Поняття та значення інноваційного розвитку
• 1.2 Суть інноваційних структур
• 2. Аналіз обсягу реалізації нафтопродуктів на «ЛУКОЙЛ»
• 2.1 Загальна оцінка діяльності підприємства
• 2. 2 Аналіз зовнішнього середовища діяльності підприємства
• 3. Шляхи покращення інноваційного типу розвитку
• Висновки
• Використана література

Вступ

Діяльність суспільства, яка характеризує його розвиток, — це специфічний спосіб ставлення людини до дійсності. Економічна діяльність матеріальна, але її доповнює духовність, робота інтелекту і почуття. «Безлюдної» економіки не буває. Будь-яке економічне ставлення персоніфіковане, тобто здійснене в людях, зайнятих у будь-якій економічній діяльності, і опредмечено, втілено в матеріальних і духовних результатах, підсумках людської праці. Це пояснюється тим, що в економіці є три компоненти — люди, речі та відносини людей з приводу речей. Отже, будь-які економічні відносини фіксують історично конкретний взаємозв'язок цих компонентів.

Люди — рушійна сила економічного розвитку і тільки з погляду їхньої діяльності можна зрозуміти, що таке бізнес. У процесі діяльності люди змінюють світ, перетворюючи явища природи і суспільства в об'єкти своєї діяльності, свого діла чи бізнесу, а себе — в діяльних суб'єктів — бізнесменів. Діяльність спонукається потребою. Для задоволення потреб необхідні ресурси — виробничі, природні, людські. А вони обмежені. Дефіцитність ресурсів зумовлює обмеженість випуску кінцевого продукту. Отже, суспільство не може споживати стільки, скільки хоче. Стикаючись із цими проблемами, воно постійно повинно вирішувати, що, як і скільки виробляти та як розподіляти вироблене, щоб максимально задовольнити потреби людей. Будь-яка серйозна спроба дати відповідь на ці питання неминуче приводить до потреби здійснення аналізу процесів економічного розвитку суспільства.

Діяльність — вища форма розвитку, яка притаманна людині. Вся історія людського суспільства так чи інакше пов’язана з діяльністю людини, її справою чи бізнесом. Межі впливу бізнесу на процес економічного розвитку визначають об'єктивні умови. Ці умови залежать від економічної системи, у якій функціонує бізнес. Тому вічні проблеми, що, як, скільки виробляти та як розподіляти, передаються від покоління до покоління, від однієї економічної формації до іншої.

Практика індустріальне розвинених країн, де бізнес є основою розвитку економіки, а ринок виступає стимулом розвитку виробництва, виробила формулу виживання, яка позначена особливою простотою. Виявляється, що в ринковому механізмі ніхто з індивідів чи організацій свідомо не займається вирішенням цих проблем. Просто кожен робить свій бізнес, взаємодіючи на ринку то як виробник, то як споживач. Тут визначаються ціни і обсяг виробництва Через узгодження між покупцями і продавцями розв’язуються одночасно всі проблеми. Перша з них — «що виробляти?» — визначається через гроші, що платить споживач за товар, який він вибрав, друга — «як виробляти?» — конкуренцією між виробниками, третя — «скільки виробляти і як розподіляти?» — обумовлюється співвідношенням попиту і пропозиції. Такий процес відбувається постійно у кожному способі виробництва, у різних економічних системах, де сповідують ринкові відносини, а бізнес виступає як метод господарювання, тип мислення, спосіб життя. Отже, бізнес є категорією ринку, тобто економічною категорією, а потреба його виникнення — закономірним історичним процесом. З розвитком суспільства розвивається і бізнес, який «всмоктує» в себе економічні відносини суспільства і проявляє їх в господарській практиці.

інноваційний розвиток структура

1. Методологічні основи дослідження формування інноваційного розвитку та підприємництва

1.1 Поняття та значення інноваційного розвитку

Країни у сучасному світі змушені здійснювати пошук прийнятної моделі економічного розвитку, яка б забезпечувала національну конкурентоспроможність і орієнтувала національну економіку на довгострокове зростання. Невдачі та прорахунки на цьому напрямі призводять до перманентних кризових потрясінь та збільшення диференціації.

Значний прорив в технологіях та інформаційній сфері спонукає країни орієнтуватися на нові джерела конкурентних переваг та створювати їх. Сучасний етап пов’язаний із зайняттям чільного місця серед складових динамічних порівняльних переваг науково-технічними досягненнями та інноваціями на всіх стадіях життєвого циклу продукту, починаючи від створення товару або послуги, через просування його від виробника до споживача та закінчуючи наступною утилізацією.

З огляду на те, що на ринку фігурує і конкурує вже не окремий товар, а комбінований пакет товарів, послуг та інформації, конкурентоспроможність продукції залежить вже не лише від її конкретного виробника, а й від спроможності національного зокрема і глобального загалом середовища і його учасників до супроводження й використання цього продукту. Різко зростає вимога до цілісності цього середовища, кваліфікованості, дисциплінованості, платоспроможності його учасників. Як буде показано нижче, саме це є причиною того, що перехідні країни поки що не в змозі оволодіти належним чином засадами конкурентоспроможної діяльності в глобальній економіці.

Інтегруюча властивість нової економіки веде до розвитку децентралізованих взаємозв'язків між суб'єктами господарювання, громадянськими та ринковими інститутами на національному та наднаціональному рівнях. Це обумовлює постійне посилення обмежень дієздатності національних урядів та, відповідно, загострює важливість кваліфікованих та ефективних управлінських дій суб'єктів господарювання, які повинні бути спроможними забезпечувати власну конкурентоспроможність в сучасній глобалізованій економіці.

Отже, в сучасному світі відбувається переоцінка основних цінностей. Від економічної спрямованості суспільство переходить до інноваційної, від нагромадження матеріального багатства як основи особистого добробуту — до нагромадження інформації як основи суспільного прогресу. Не так володіння матеріальними благами, як володіння інформацією та інтелектуальним потенціалом визначають місце людини в сучасному суспільстві. Інвестиції в людський капітал і формування на цій основі інтелектуального капіталу суспільства перетворюються на пріоритетний загальнонаціональний інтерес.

Інноваційний тип економічного розвитку дедалі більше стає тим фундаментом, який визначає економічну міць країни та її перспективи на світовому ринку. Основною ознакою сучасного розкладу сил в світі є суттєвий відрив країн-лідерів, що створюють «інноваційний анклав» в світі, від менш потужних країн, які змушені повністю залежати від позиції «активних гравців». В країнах, що належать до інноваційних лідерів, спостерігається висока концентрація найбільш рентабельних видів бізнесу (з найбільшим вмістом доданої вартості в ціні продукту), переважно високотехнологічна структура національного виробництва, винесення за межі власної країни промислово-технологічного циклу виробництв, які є екологоємними, ресурсоємними тощо, зосередження найбільших фінансових потоків. Попри те, що між цими країнами спостерігається жорстка конкуренція за високорентабельні види діяльності, у випадках виникнення спільної загрози існуванню чинної соціально-економічної моделі вони об'єднують свої зусилля для реалізації спільної політики щодо джерел цієї загрози.

У результаті здійснення науково-технічного прогресу відбувається матеріалізацій наукових досягнень у розвитку техніки. А прискорення науково-технічного й технологічного прогресу здійснюється, насамперед, із метою системного оновлення ресурсного потенціалу. Останнє ж стає основою економічного розвитку галузі й держави. Цей процес має як економічне, так і соціальне значення. Так, його економічні значення в аграрній сфері полягає у здійсненні нарощування продовольчих ресурсів при зменшенні суспільних витрат на одиницю продукції. Соціальне ж значення розвитку науково-технічного прогресу проявляється у поступовому зниженні в процесі виробництва залежності людини від природних факторів, створенні сприятливо життєвого середовища сільським жителям завдяки підвищенню техніко-технологічної оснащеності праці, високому рівні забезпечення добробуту тощо.

За умов глобалізації інвестиційних процесів для України немає іншого вибору, як розробляти власну модель інноваційного розвитку економіки, розвивати інноваційне підприємництво, посилювати інноваційний характер виробничої діяльності. Адже сучасний ринок діє за допомогою нововведень, а інноваційне прискорення є основою його сталого розвитку. Підприємництво закономірно виступає одним з наймогутніших факторів інноваційного розвитку, оскільки до цього спонукає підприємницький інтерес. Важливу роль у забезпеченні ефективного функціонування інноваційного підприємництва відіграє інноваційна інфраструктура, зокрема такі її основні елементи, як технопарки, бізнес — інкубатори, технополіси, які сприятимуть виходу інновацій на ринок. На сьогоднішній день інноваційна інфраструктура ще дуже слабка і характеризується неповнотою, а тому потребує всебічної підтримки з боку держави. До того ж слід зазначити, що інвестиції та інновації - це лише половина справи, а інша половина полягає у підготовці високопрофесійного персоналу, особливо менеджерських кадрів. Сучасний менеджер повинен зосереджуватися не лише на дослідженнях чи науково-дослідній діяльності, а й повинен багато приділяти уваги споживачеві нових знань, бути ще й маркетологом і вивчати попит на нововведення.

Через недосконале законодавство в Україні залишаються не реалізовані численні інноваційні проекти зі строком окупності 3−5 років. Можна прогнозувати, що через фінансові проблеми, які постійно виникають на наших підприємствах, випадки нецільового використання коштів будуть не поодинокими. Ця обставина також гальмує прилив інвестицій, бо збільшує ризик для іноземних інвесторів.

Нестабільна політична ситуація на теренах української державності, нестійка і несформована законодавча база (наприклад Закон України «Про ринок землі в Україні»), не спроможна підвищувати економічну стабільність, запровадження відкритості ринків на території нашої держави, менталітет людини пострадянського світогляду, невміння правильно вести бізнес — ось ці причини, які найближчим часом потрібно подолати в контексті розгляду української проблеми запровадження інноваційної техніки і технологій у сільське господарство і збільшення інвестицій в нашу країну загалом. На даний час аграрний сектор економіки України знаходиться в особливо важкому стані. Внаслідок зниження платоспроможності товаровиробників у сільському господарстві спостерігається спад рівня технічної забезпеченості, темпів оновлення матеріалотехнічної бази. Це приводить до здійснення неповного обсягу технологічних операцій та проведення їх із запізненням, що, в свою чергу, зумовлює зниження врожайності сільськогосподарських культур, зменшення обсягів продукції, зниження її якості, значних затрат і підвищення її собівартості.

На відміну від інших галузей сільськогосподарське виробництво характеризується великим періодом обігу капіталу. Це зумовлене довготривалим строком виробництва продукції, який у рослинництві та й у більшості галузей тваринництва становить більше року. Така умова вимагає значних вкладень у формі оборотних коштів на протязі тривалого періоду, а отримання результатів настає значно пізніше.

Підвищена ризикованість сільського господарства як об'єкта інвестування, важкий фінансовий стан аграрних підприємств на даний час, негативний вплив інфляції через затримку платежів, невелика частка ліквідних активів у складі їх авансового капіталу, недостатня розвинутість ринку сільськогосподарської продукції, невирішеність питань власності на землю та майно спричинює складність у залученні приватних інвестицій у цю галузь.

Інноваційна система аграрного підприємства є елементом загальної організаційно-економічної системи, яка за умови адекватної побудови та використання сприяє творчому процесу через виконання наступних функцій.

1. Максимально швидке просування генерованих ідей від концепції до комерціалізації з мінімальними витратами ресурсів.

2. Створення каналів зв’язку всередині організації із зовнішніми контрагентами з метою своєчасного забезпечення спеціалізованими знаннями.

3. Нівелювання перешкод у координації між інноваційними проектами та командою.

4. Встановлення дисципліни для управління знаннями й забезпечення інформацією.

5. Синхронізація цілей на різних рівнях управління організацією з одночасним подоланням супротиву інноваціям.

При побудові інноваційної системи аграрного підприємства необхідно враховувати, що перша безпосередньо впливає на базові організаційні якості останнього: 1) чутливість (здатність підприємства передбачати проблеми та можливості, а також приймати стратегічні рішення, пристосовуючись до зовнішніх змін); 2) експериментування (рівень об'єктивності оцінки нових ідей у підприємстві); 3) внутрішня комунікативність (здатність розповсюджувати релевантну інформацію по структурних підрозділах); 4) готовність до ризику (здатність інвестувати інноваційні процеси, навіть в умовах невизначеності, з метою удосконалення діяльності); 5) здатність контролювати процеси, які продовжуються змінами й інноваціями. Виходячи з цього, кожен елемент інноваційного потенціалу підприємства задіяний у процес формування інноваційної системи через виконання специфічних завдань (табл. 1).

Розвиток елементів виробничо-господарської системи здійснюється через розвиток її інноваційного потенціалу як закономірної якісної ціле — направленої та незворотної зміни.

Формування інноваційного потенціалу залежить від того, наскільки виробнича система підприємства готова сприйняти інновацію — визнання її у випадку, коли виробнича система заінтересована і підготовлена до впровадження або відторгнення, коли інновації вступають у протиріччя з інтересами підприємства, а виробнича система є не готовою до впровадження.

Таблиця 1. 1 — Структура інноваційного потенціалу та його завдання щодо забезпечення інноваційної системи аграрного підприємства

Можливість впровадження інновацій у вітчизняних аграрних підприємствах, тобто сприйняття їх, визначається рядом факторів, які акумулюють внутрішні й зовнішні можливості та загрози.

Державна політика щодо підвищення сприйняття інновацій аграрними підприємствами повинна забезпечувати формування та результативне функціонування системи механізмів, здатних стимулювати попит на інновації збоку товаровиробників, зокрема, купувати інноваційну техніку, технології; нарощувати нематеріальні активи; оновлювати асортимент продукції, поліпшуючи її якість; використовувати продуктивніші біологічні активи тощо. В даному аспекті позитивним є досвід країн ЄС щодо стимулювання інноваційної діяльності: в Португалії, Італії, Іспанії це податкові пільги, за допомогою яких стимулюються всі підприємства, пов’язані з розробкою та впровадженням інновацій; у Фінляндії, Швеції та Німеччині - субсидії й кредити за зниженими відсотковими ставками; у більшості країн Європейського Союзу надається державна підтримка підприємствам, які розробляють і реалізують нові товари й технології, тому що дана сфера вважається досить ризикованою щодо капіталовкладень.

У найближчій та довгостроковій перспективі врахування інноваційного чинника стає вирішальною умовою подальшого розвитку суб'єктів на мета — та мікрорівнях. Сьогодні існує багато проблем теоретичного та прикладного характеру, що заважають ефективному й якісному розвитку підприємств.

Необхідність удосконалення довгострокових механізмів управління підприємствами зумовлена глибинними структурними перетвореннями у світових економічних відносинах, які проявляються в усіх сферах суспільного життя:

динамічні зміни структури суспільних потреб, що викликають зникнення традиційних та активний розвиток нових ринків;

швидкий розвиток науково-технічної бази суспільного виробництва, що призводить до внутрішньої нестабільності виробничих систем;

зміни суспільної свідомості та відношення до економічної діяльності як такої зумовлюють формування соціальних стереотипів чи моделей бізнес-діяльності;

глобалізація економічних відносин різних рівнів, що якісно змінює характер функціонування самих виробничо-комерційних систем, надаючи їм як нові можливості, так і генеруючи нові ризики.

1.2 Суть інноваційних структур

Стимулювання інноваційно-інвестиційної активності нині набуває провідного значення в реформуванні та трансформації економіки. Інновації є головною рушійною силою виробництва. Інноваційно-інвестиційна політика набуває рис цілісності. Будь — яка довгострокова діяльність є інноваційною.

Перехід до ринкових відносин супроводжується посиленням конкуренції та звуженням ролі держави в економіці. Водночас на основі лише ринкових принципів неможливо докорінно обновити матеріально-технічну бази суспільства.

Ряд функцій, насамперед розробка і здійснення інноваційно-інвестиційної політики, мають залишатися об'єктом державного регулювання.

Необхідність державного регулювання структурно-інвестиційних процесів, прийняття довгострокових програм давно усвідомлено в промислово розвинених країнах. У них створюється сприятливий інноваційний клімат у сфері науково — дослідної діяльності. Для цього використовується чимало побічних важелів. Серед них різноманітні пільги (і санкції), аж до безплатного передавання результатів фундаментальних досліджень фірмам.

Регулювання розвитку ситуації в інвестиційній сфері, насамперед на регіональному рівні, значною мірою визначатиметься розробкою і результативністю реалізації концепції державної інвестиційної політики, до основних напрямів якої можна віднести такі:

послідовну децентралізацію інвестиційного процесу на основі розвитку різноманітних форм власності;

державну підтримку підприємств за рахунок централізованих інвестицій при перенесенні центру ваги з безоплатного бюджетного фінансування інвестиційних проектів на фінансування виключно на конкурсній основі.

підвищення ролі внутрішніх (власних) джерел нагромадження підприємств для фінансування та інвестиційних проектів;

розширення практики спільного державно-комерційного фінансування із залученням капіталів інших країн;

посилення державного контролю за витратами коштів центрального бюджету, що спрямовуються на інвестиції у формі безоплатного бюджетного фінансування та у формі кредиту.

Назріла гостра потреба у виробленні дійової державної інноваційно-інвестиційної політики щодо трансформації економіки, спрямованої на диверсифікацію її структури, надання пріоритету розвитку наукомістких галузей, а також галузей, розвиток яких має сприяти орієнтації української економіки на значне збільшення в її структурі частки споживчого комплексу.

Формування і диверсифікація сфери реального застосування капіталу, створення об'єктивних умов для прискорення його оборотності сприятимуть зміцненню ринку цінних паперів і підвищенню ліквідності банків, залученню їх до реалізації інвестиційних проектів.

Капіталовкладення мають супроводжуватися інноваційними процесами. Потрібні нові підходи до інноваційно-інвестиційної політики та механізму її реалізації, форми впливу держави на процеси, що відбуваються в цій сфері. Паростки нових підходів починають виявлятися у низці виданих останніми роками нормативних актів з проблем інвестування.

Водночас необхідно створити і послідовно реалізувати, інноваційно-інвестиційний механізм, що відповідав би новим економічним і соціально-політичним реаліям, забезпечував значний за масштабом приплив капіталу для модернізації виробництва. Вихідний момент цього механізму — опрацювання селективності інноваційно-інвестиційної стратегії, яка знайде відображення в державних і регіональних інноваційних та інвестиційних програм, великих проектах, розрахованих на тривалий період.

Головна проблема полягає у виборі пріоритетів виробництва, де концентрація ресурсів зможе у порівняно короткий строк забезпечити успіх і ланцюгову реакцію переходу до більш високих сфер суспільного господарства ().

До пріоритетних сфер інноваційно-інвестиційної діяльності, що заслуговує на державну підтримку, належать:

Масове житлове будівництво:

Забезпечення виробництва економічно-чистої продовольчої продукції за рахунок підтримки мережі фермерських і особистих підсобних господарств провідна роль у реалізації цього пріоритету належить регіональним програмам;

Високі технології, що ґрунтуються на конверсії, організація яких має бути спрямована на виробництво високотехнічних, конкурентоспроможних на світових ринках та імпортно-замінних товарів;

Ресурсозберігаючі, екологічно чисті технології, які необхідні для більш повного вилучення мінеральних багатств із надр і глибокої комплексної переробки природної сировини;

Підтримка проектів щодо освоєння безвихідних технологій з видобутку, переробки та використання природної сировини допоможе зменшити ресурсовитратність і забезпечити додатковий дохід (від реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках продуктів глибокої переробки сировини);

Сучасні засоби комунікацій, виробництво засобів транспорту і зв’язку, створення і модернізація транспортних і інформаційних мереж

Перелічені пріоритети мають становити основу системи державних, регіональних і галузевих інноваційно-інвестиційних програм та отримати першочергову підтримку у вигляді прямих інвестицій, пільгових кредитів, податкових пільг тощо.

Головною умовою сталого зростання економіки є зміцнення інноваційної бази. Управлінські інновації, як і технічні нововведення, визначають сформування потенціалу, а також створення відповідних організаційно-економічних форм.

У теперішній час значно розширюються функції і завдання регіонів щодо раціонального використання природних ресурсів, забезпечення зайнятості населення та розвитку зовнішньоекономічних зв’язків. Зростання ролі регіонів у соціально — економічному розвитку держави актуалізує дослідження факторів регіонального розвитку. На сучасному етапі важливе місце займає становлення таких форм територіальної організації господарства, як спеціальні економічні зони (СЕЗ). [2. с. 245].

Згідно з Законом України «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон «,. на території України можуть створюватись спеціальні (вільні) економічні зони різних функціональних типів: вільні митні зони і порти, експортні, транзитні зони, митні склади, технологічні парки, технополіси, комплексні виробничі зони, туристсько-рекреаційні, страхові, банківські тощо.

Окремі зони можуть поєднувати в собі функції, властиві різним типам спеціальних (вільних) економічних зон." .

З точки зору Д. М. Стеченко, вільна економічна зона — це частина території країни, на якій встановлюються і діють спеціальний правовий режим економічної діяльності, порядок застосування та дії законодавства. На такій території запроваджується особливий режим господарської діяльності іноземних інвесторів та підприємств з іноземними інвестиціями, а також вітчизняних підприємств і громадян [3. с. 204], причому, наголос зроблено саме на територіальному принципі організації ВЕЗ без урахування обмеження дії спеціального режиму пріоритетними видами економічної діяльності. Серед основних типів вільних економічних зон виділяються зовнішньоторговельні, комплексно-виробничі, науково-технічні, туристично-рекреаційні, офшорні та зони прикордонної торгівлі. Окремо від ВЕЗ розглядаються регіональні науково-технологічні парки (РНТП) як важлива форма перенесення високих технологій зі сфери фундаментальних розробок у сферу виробництва.

Українські науковці В.І. Пила та О. С. Чмир досліджують спеціальні (вільні) економічні зони, виділяючи і їх складі різні типи в залежності від обраних критеріїв, зокрема, за функціональним призначення розрізняють: 1) зовнішньо-торговельні; 2) торговельно-виробничі; 3) науково-технічні; 4) туристично-рекреаційні; 5) офшорні. При цьому спеціальну (вільну) економічну зону визначають як просторово обмежену частину території приймаючої держави, в межах якої встановлюється особливий режим економічної діяльності для забезпечення цілеспрямованого економічного розвитку території через за діяння зовнішніх інвестиційних ресурсів та активізацію зовнішньоекономічних зв’язків [3. с. 201].

Б.І. Суховірський зазначає, що сьогодні в Україні започатковано кілька напрямків формування територій з преференційним режимом:

1) ВЕЗ як точки економічного зростання регіонів;

2) територій пріоритетного розвитку для депресивних в соціально-економічному відношенні регіонів;

3) ВЕЗ на транспортних коридорах;

4) курортополіси й екополіси.

Нині, коли суттєва роль у розвитку економіки належить інноваційній складовій, важливим є виділення науково-технічних зон (НТЗ) як типу спеціальних економічних зон, у яких здійснюється розробка і впровадження нових технологій та видів продукції на відміну від торговельно-виробничих вільних економічних зон науково — технічного спрямування, де відбувається масове виробництво продукції. [6. с. 102]

Науково — технічні зони пропонується визначити к окремий тип СЕЗ, що за рахунок особливої територіально — господарської системної інтеграції науково — дослідницьких та техніко — впроваджу вальних робіт забезпечує розробку і впровадження сучасних технологій, нових наукомістких різновидів продукції у виробництво на грунті спеціальних стимулюючих фінансово — економічних умов та на основі синергетичного ефекту. В публікаціях Центру з ТНК ООН такий ефект називається основним чинники розташування бізнесменами своїх підприємств у НТЗ. У складі НТЗ пропонують виділяти три основні типи: інноваційні центри та інкубатори, науково — технологічні парки, технополіси. (рис. 1. 1.)

Рис. 1.1 — Загальна класифікація науково-технічних зон

З точки зору забезпечення найбільш повного, пропорційного, економічного та екологічно виправданого комплексного розвитку усіх компонентів продуктивних сил регіонів згідно з їх соціально — економічними і природно — економічними передумовами, особливе місце належить технополісам. Вони є найбільш перспективною формою інтелектуалізації господарства у вигляді міста та території біля міста, де в органічній єдності розташовані підприємства високотехнологічних галузей промисловості, наукові установи, бази, які готують для технополісів наукові та інженерні кадри, а також житлова зона з відповідною виробничою інфраструктурою.

Тобто технополіси складаються з трьох взаємопов'язаних складових — промислової, наукової і житлової. У технополісі відроджена містобудівна ідея організації давньогрецьких міст — держав (полісів). Комфортне середовище проживання в технополісі сприяє творчій науковій роботі та мисленню відкриває можливості для забезпечення умов прискореного й ефективного відтворення робочої сили людиною — споживачем суспільних благ [5. с. 201].

В ньому здійснюється сполучення науки і технології зі світовою і традиційною національною культурою [] створюється нова спільність творчих і всебічно розвинених людей, забезпечується безупинний відтворювальний інноваційно-виробничий цикл на базі наукових досліджень.

Перспективність створення в Україні інноваційних структур типу технополісів, технопарків, наукових інкубаторів дає державі реальні можливості цілеспрямовано впливати на розвиток базових галузей економіки країни, забезпечувати економне використання державних ресурсів, стимулювати ініціативу місцевих органів виконавчої влади з реалізації регіональних економічних програм. Інноваційна структура об'єднує дослідження, розробки та виробництво і на основі розвиненої підприємницької діяльності забезпечує реалізацію високих технологій, виробництво конкурентоспроможної продукції, відпрацювання найефективніших організаційних механізмів економічного розвитку.

Матеріальною базою інноваційної структури є територія з розвиненою господарською, виробничою і соціальною інфраструктурою, об'єкти якої орієнтовані на масове впровадження технологій, машин, матеріалів.

Організаційно-інноваційні структури можуть мати та складові:

науково-дослідні, проектно-конструкторські, дослідно-експериментальні організації, які працюють за профілем базової діяльності інноваційних структур;

виробничі підприємства, які реалізують результати науково-дослідних розробок і винаходів;

служби менеджменту, маркетингу, реклами;

інноваційні фонди, банки, страхові фірми, біржі науково — технічних розробок;

установи науково-технічної експертизи, юридичного захисту інтелектуальної власності;

заклади освіти і підготовки кадрів, які спеціалізуються на підготовці кадрів підвищенні кваліфікації спеціалістів з базових спеціальностей, інноваційних структур;

редакційно-видавничі організації;

інформаційно-комунікаційні підрозділи;

організації сервісного обслуговування, лізингові, транспортні фірми, митні підрозділи.

При класифікації інноваційних структур можна виділити такі їх види:

парки (технопарки, агротехнопарки, інноваційні, рекреаційні, наукові парки тощо);

інкубатори (інноваційні, технологічні, інкубатори інноваційного бізнесу тощо);

центри (технологічні, інноваційні, територіальні тощо);

поліси (технополіси, курортополіси, рекреаційні зони, адміністративні райони інтенсивного науково-технічного розвитку тощо);

фонди (державні, регіональні, місцеві, галузеві, приватні інноваційні фонди активізації нових ідей тощо).

Відмінність інноваційних структур від інших підприємств і організацій полягає у тому, що до складу органів державного управління і розвитку інноваційних структур входять базова організація і науково — технічна рада. Засновники першої в сукупності повинні мати відповідну компетенцію з питань базових технологій, організації виробництва, ринкової кон’юнктури кінцевої продукції. Базова організація побудована, як правило, у формі акціонерного товариства закритого типу.

До науково-технічної ради входять учені і спеціалісти базової організації та інших суб'єктів діяльності інноваційних структур. До її складу можуть входити і представники органів виконавчої влади, інших підприємств і наукових організацій. Рішення науково — технологічної стратегії розвитку інноваційних структур, включаючи використання технологій виробництва і переробки продукції, підготовку кадрів, розподіл засобів на забезпечення інноваційної діяльності, є обов’язковим для виконання всіма суб'єктами діяльності інноваційних структур.

Одним із резервів інноваційного зростання є більш широке використання технологічного потенціалу в пріоритетних сферах діяльності. [4. с. 215].

2. Аналіз обсягу реалізації нафтопродуктів на «ЛУКОЙЛ»

2.1 Загальна оцінка діяльності підприємства

Дочірне підприємство Івано-Франківськ «ЛУКОЙЛ» створене для здійснення підприємницької діяльності з метою отримання прибутку. «ЛУКОЙЛ» входить до складу концерну «ЛУКОЙЛ» .

Для проведення економічного аналізу «ЛУКОЙЛ» застосовані кількісні та якісні кількісні показники. До них відносяться обсяг реалізації продукції, середня спискова чисельність чоловік, основні виробничі фонди тис. грн, фонд оплати праці тис. грн, собівартість одної тони виробленої продукції, прибуток тис. грн. Зведені дані подані в таблиці.

Таблиця 2. 1 — Основні ТЕП діяльності підприємства

Аналізуючи основні ТЕП можна зробити висновок.

Обсяг продукції в 2009 році порівняно з 2008 роком знизився на 3,17%, а 2010 році на 19,69%.

Протягом 2008;2010 років середньоспискова чисельність знижується. В 2009 році на 6,28% в 2010 році на 8,14%. Це зумовлено зниженням обсягу реалізації продуктів та скороченням кадрів.

Вартість основних фондів у порівнянні з першим роком у другому році знизилась на 3,8%, і в третьому році знизилась на 16,42%. Зменшення вартості основних фондів зумовлено вилученням деяких основних засобів, які були безпосередньо зайняті в реалізації продукції, та фізичним зносом техніки (бензовози, резервуари для зберігання пального, колонки АЗС та ін.).

Фонд оплати праці знижується протягом 2008;2010 років відповідно на 12,32% та 12,37% у порівнянні з першим роком. Це зумовлено скороченням чисельності працівників.

Аналізуючи собівартість продукції бачимо, що вона спадає протягом аналізуємого періоду, відповідно на 4,17% у 2009 та 15% у 2010 році. Це зумовлено зменшенням змінних витрат при перевезені нафтопродуктів і скороченням персоналу, введенням нового обладнання.

Прибуток підприємства протягом 2008;2010 зменшується відповідно на 7,2% та 31,74% у порівнянні з 2008 роком.

Аналіз динаміки й виконання плану реалізації продукції дозволяє визначити фактори зміни її об'єму.

Таблиця 2. 3 — Аналіз виконання плану реалізації нафтопродуктів ДП Івано-Франківськ продукт.

Порівнюючи фактичну реалізацію продукції 2010 року з 2008 роком 49 915/62153*100=80,3% реалізовано продукції на 80,3%, тобто спад у реалізації продукції на 19,7%. 62 153−49 915=12238, а порівняно з 2009 роком 49 915/60180*100=82,9 або спад на 17,1%. Причиною спаду реалізації продукції пов’язане через скорочення кількості транспорту нафтопродуктів і їх зберігання.

Таблиця 2. 4 — Аналіз виконання плану реалізації нафтопродуктів по автозаправочним станціям.

Як бачимо план реалізації нафтопродуктів в 2009 виконано на 116,7% в 2010 на 108,6%. Порівнюючи реалізацію нафтопродуктів в 2010 з 2009 роком, та 2010 і 2008 маємо динаміку росту реалізації нафтопродуктів.

3916/35 108*100 = 111,4%

39 116/30072*100=130,1%

Збільшення реалізації нафтопродуктів пов’язано із збільшенням кількості обслуговування транспорту.

Таблиця 2. 5 — Аналіз виконання плану ДП гуртовими партіями

Порівнюючи виконання плану реалізації нафтопродуктів гуртовими партіями за три роки бачимо що в 2010 році відсоток становив 36,0%, а 2010 з 2009 виконання реалізації нафтопродуктів гуртовими партіями становило 10 799/25072*100%=43,1%. Причинами спаду реалізації нафтопродуктів гуртовими партіями є те, що немає попиту на реалізацію гуртом, бо споживачі купляють нафтопродукти безпосередньо на заводі.

Таблиця 2. 6 Аналіз реалізації продукції по номенклатурі по АЗС

Як бачимо у 2008 році ДП не справилось з запланованою кількості, але починаючи з 2009 році, помітна тенденція до зростання обсягів реалізації всіх видів продукції. Особливо це помітно на дизпальному. Це пов’язане із зростанням транспортних засобів, що працюють на цьому пальному та збільшенню кількості вантажоперевезень.

Невиконання плану в 2008 році пов’язане з несвоєчасним постачанням нафтопродуктів на АЗС.

2. 2 Аналіз зовнішнього середовища діяльності підприємства

Український ринок нафтопродуктів оцінюється у $ 12,4 млрд. Але його привабливість для українських виробників падає з кожним роком, пише Коммерсант-Украина у статті Кому належить Україна.

Якщо у 2005 році з 16 млн. т. всього палива, споживаного у країні, 90% вироблялось українськими підприємствами, то зараз на їхню частку припадає не більше 45% ринку. Зниження частки переробки стало результатом дій влади щодо зниження цін на внутрішньому ринку за рахунок стимулювання імпорту. У результаті власники більшості українських нафтопереробних заводів відмовилися від переробки.

Після розпаду СРСР Україна отримала систему з 1,5 тис. морально застарілих і зношених АЗС Держнафтопродукту, а також шість нафтопереробних заводів (НПЗ), завантаження яких на той час не перевищувала 90% при потужності в 52 млн. т. на рік. Близько 30 млн. т. нафтопродуктів продавалося всередині країни, ще близько 15 млн. т. експортувати. Однак вже до 1993 року ситуація змінилася, і з тих пір в Україні переробляється не більше 12 млн. т. нафти в рік.

Зараз Україна споживає до 16 млн. т. світлих (бензин, дизпаливо) та темних (мазут, бітум) нафтопродуктів на рік. Ємність українського ринку оцінюється в $ 12,4 млрд. у роздрібних цінах. У країні працює шість НПЗ: Лисичанський, Кременчуцький, Одеський, Херсонський, Дрогобицький і Надвірнянський. Їх потужність перевищує 52 млн. т. у рік, середня завантаженість — 11%. За даними Мінекономіки, в Україні сьогодні працює понад 5,5 тис. АЗС, що належать 431 компанії.

До кінця 1990;х років вирішальну роль на ринку нафтопродуктів став грати імпорт, завозилися в основному за сірими схемами (через фірми-одноденки, які йшли від сплати ПДВ) або з одержанням пільг щодо сплати акцизного збору та митних зборів. Фактично всі нафтопереробні заводи в цей період накопичили значні борги і простоювали по 250−300 днів у році. Така ситуація пояснювалася відсутністю в України власної нафти і небажанням добувальників постачати сировину на НПЗ, що призвело до дефіциту та зростання цін на нафтопродукти. Все це підготувало ґрунт для приходу нових гравців.

Першим у 1994 році був приватизований Кременчуцький НПЗ (найбільший переробник, потужність — до 18,6 млн. т.), на базі якого було створено спільне підприємство з Республікою Татарія — ЗАТ Укртатнафта (міністерству земельних і майнових відносин Татарії належить 28,778% акцій, ВАТ Татнефть — 8,613% акцій).

Наступним кроком стала приватизація західноукраїнських заводів, контроль над якими у кінцевому результаті отримала група Приват Ігоря Коломойського і Геннадія Боголюбова. А у 1999;2000 роках в Україну прийшли російські та казахські інвестори. Російська НК ЛУКОЙЛ у ході приватизаційного конкурсу придбала Одеський НПЗ, Тюменська нафтова компанія (зараз ТНК-ВР) — Лисичанський НПЗ, а Казахойл спільно з російською групою Альянс сім'ї Бажаєвих — Херсонський НПЗ. Новим учасникам ринку вдалося змінити правила гри на ринку: уряд заборонив пільгові схеми і розпочав боротьбу з сірим імпортом і контрабандою. На імпорт нафтопродуктів ввели мито у розмірі 15−25 євро за тонну. У свою чергу, власники НПЗ почали активно нарощувати кількість автозаправок і боротися за якість нафтопродуктів. У балансі ринку вітчизняні нафтопродукти тоді займали 90%, а ціна визначалася перш за все котируваннями нафти.

Останній раз радикальні зміни на ринку нафтопродуктів відбулися у 2005 році - після того, як прем'єр-міністр Юлія Тимошенко, прагнучи знизити ціни на паливо, заявила, що підтримання нафтопереробки на плаву і робочі місця на НПЗ не є пріоритетом. Головною метою уряду стало насичення ринку через скасування мита на імпорт нафтопродуктів і негласний дозвіл сірого імпорту. Частка українських НПЗ після цих змін знизилася з 90% до 45% - ринок став залежати від цін на імпортні нафтопродукти. З одного боку, це зробило його більш чуйним до світових коливань — ціна нафти змінювалася раз на місяць, а нафтопродуктів — два-три рази на місяць. З іншого — в умовах постійного зростання цін на паливо у світі ціни в Україні теж почали зростати швидше. Частина великих нафтових компаній втратила інтерес до українського ринку. Так, Казахойл і Альянс продали свої частки в Херсонському НПЗ, Лукойл перейшов на імпорт нафтопродуктів, а Укртатнафта згорнула програми модернізації. Втративши колишній вплив на ринок, більшість нафтовиків припинили боротьбу за якість палива і стали чекати кращих часів.

Російсько-британський холдинг ТНК-ВР сьогодні залишається найбільшою в Україні компанією за обсягами переробки нафти. ТНК-ВР належить 50 АЗС, ще 180 працює з компанією на джобберських (франчайзингових) умовах. У 1999 році в Україну вийшла попередниця холдингу ТНК-ВР — Тюменська нафтова компанія. Тоді через постійні простої частина потужностей Лисичанського НПЗ вийшла з ладу, і реальний обсяг переробки нафти не перевищував мільйона тонн. У 2004 році новому власнику підприємства вдалося збільшити переробку до 6,6 млн. т. сировини. А в 2007 році Лисичанський НПЗ перший в Україні перейшов на випуск дизельного палива, що відповідає нормам Євро-4. Компанія запланувала і модернізацію виробництва вартістю $ 350 млн., що дозволило б випускати бензини, що відповідав би нормам Євро-4. Утім, за словами президента компанії ТНК-ВР Коммерс Сергія Лізунова, реалізацію цих планів поки що гальмує відсутність у державі відповідних умов. «Сьогодні ввозити паливо з-за кордону вигідніше, ніж виробляти його в Україні. Саме тому протягом минулого року в країні стабільно працювали лише два заводи з шести» , — говорить він.

Ще один іноземний інвестор — російська нафтова компанія ЛУКОЙЛ — до вересня 2007 року проводила масштабну реконструкцію Одеського НПЗ, який їй належить, (потужності дозволяють виробляти близько 3 млн. т. нафтопродуктів на рік) і ввозила нафтопродукти російських і білоруських НПЗ для власної мережі АЗС (178 заправок). Незважаючи на те, що реконструкція підприємства була закінчена у минулому році, переробляти на ньому нафту в компанії вирішили лише з квітня. У прес-службі Лукойла пояснюють це кон’юнктурою — імпортувати пальне сьогодні дешевше, ніж виробляти в Україні. «Керівництво країни визначилося з тим, що імпорт пріоритетніший, ніж переробка, тому й говорити про те, що в найближчий час що-небудь зміниться, не доводиться» , — пояснюють у компанії.

Найбільшою серед українських учасників нафтового ринку є група Приват. Їй належить 42% головної української компанії-видобувача вуглеводнів ВАТ Укрнафта, роздрібна мережа якої нараховує 563 заправки. Незважаючи на те, що ця група володіє міноритарним пакетом у Укрнафті, їй вдається здійснювати контроль над компанією завдяки лояльному менеджменту. Привату належить два західноукраїнських нафтопереробних заводи: Нафтохімік Прикарпаття (Надвірнянський НПЗ) і НПК Галичина (Дрогобицький НПЗ). Останній був проданий групі в 2006 році структурами підприємця Ігоря Єремєєва. Утім, нафтовий бізнес групи Приват незабаром може бути реструктуризованим. Як заявив уповноважений президента України з міжнародних питань енергетичної безпеки Богдан Соколовський, Приват має намір продати свої західноукраїнські НПЗ і веде переговори з державною нафтовою компанією Азербайджану. А генеральний директор і співвласник ТОВ НК Альфа-Нафта (володіє 498 АЗС і 66 нафтобазами) Айк Памбухчян заявив про можливий продаж свого бізнесу Привату.

Помітний гравець українського ринку нафтопродуктів — група компаній Континіум Ігоря Єремєєва, що володіє мережею WOG (371 заправка), а також Херсонським НПЗ. У 2007 році він викупив підприємство у російської групи Альянс. А концерн Галнафтогаз, що входить в Універсальну інвестиційну групу, яку пов’язують з підприємцем Віталієм Антоновим, володіє мережею АЗС з 255 заправок під брендом ОККО (всього компанія експлуатує 286 заправок).

Великим державним активом у сфері нафтопереробки є ЗАТ Укртатнафта, за який зараз ведуть боротьбу НАК Нафтогаз України, Татарія (в особі Татнефти і міністерства земельних і майнових відносин республіки), а також компанії, афілійовані з групою Приват. Татарська сторона контролювала підприємство через міністерство земельних і майнових відносин (28,77%), Татнафта (8,61%), швейцарську Amruz Trading (8,34%) і американську SeaGroup International (9,96%). Однак у травні 2007 року акції Укртатнафти, що належать іноземним компаніям, були списані на користь Нафтогазу, у результаті чого пакет НАК збільшився з 43,054% до 61,35%. Ще 1% належить ТОВ Корсан, пов’язаному з групою Приват.

Зараз єдиним нафтопереробним активом, яким управляє держава у особі НАК Нафтогаз України, є Шебелинський газопереробний завод. До 2009 року Нафтогаз планує інвестувати у підприємство понад $ 500 млн. і збільшити потужність його переробки в 2,5 рази — до 2,5 млн. т. сирої нафти.

Прагнення держави наситити ринок за рахунок імпортного бензину привело до появи великої кількості дрібних гравців. Сьогодні понад 55% українського нафторинку, за оцінками його учасників, контролюють імпортери і власники дрібних мереж (до п’яти АЗС). Всього, за даними Держмитслужби, нафтопродукти імпортують в Україну понад 250 компаній. Їхня робота характеризується використанням сірих схем і відходом від сплати податків. Заступник директора науково-технічного центру Психея Геннадій Рябцев стверджує, що зараз 60−65% усього обсягу нафтопродуктів, що продаються в Україні, імпортується із застосуванням подібних схем.

Контролювати такий бізнес для держави фактично неможливо — як тільки починаються перевірки або розслідування, імпортер тут же закривається, а замість нього з’являється новий. У результаті, за даними Держмитслужби, обсяг надходжень від ПДВ та акцизного збору з імпорту нафтопродуктів знизився в минулому році з $ 370 млн. до $ 250 млн. Присутність на ринку нафтопродуктів великої кількості дрібних і не завжди добросовісних гравців позначається на якості продаваного в Україні палива. Власники АЗС, які здають свої заправки в оренду фірмам-одноденкам, не несуть відповідальності за низьку якість нафтопродуктів або недоливів палива споживачам. «Крупна і, тим більше, публічна нафтова компанія не здатна конкурувати з таким бізнесом, оскільки не може дозволити собі позбавлятися від податків» , — говорить член комітету Верховної ради з ПЕК Олег Зарубінський.

На перший погляд уряд уже почав ряд кроків щодо поліпшення ситуації у сфері нафтопереробки і продажу нафтопродуктів. Так, створено раду інвесторів при уряді, яка обговорює проблеми галузі, працює експертно-аналітична група з питань функціонування ринку нафти і нафтопродуктів, а також підписано меморандум про співпрацю між Кабінетом міністрів і трейдерами. Але ситуація у галузі з кожним роком лише погіршується. На думку Сергія Лізунова, щоб споживачі не страждали від різких стрибків цін на паливо та продажу неякісних нафтопродуктів, зростаючий попит на них повинен забезпечуватися за рахунок балансу внутрішнього виробництва та імпорту. Серед першочергових заходів, які слід прийняти для забезпечення стабільності українського паливного ринку, президент ТНК-ВР Коммерс виділяє економічне стимулювання модернізації НПЗ, створення системи контролю за якістю нафтопродуктів, прозорість встановлення тарифів на послуги природних монополій, розвиток логістичної інфраструктури для транспортування нафтопродуктів. «У випадку, якщо всі ці заходи не будуть прийняті, Україну очікує подальша тінізація ринку нафтопродуктів і зниження обсягів переробки» , — стверджують у ВАТ ЛУКОЙЛ.

3. Шляхи покращення інноваційного типу розвитку

Контроль якості нафтопродуктів — один із пріоритетних напрямків ПІІ «ЛУКОЙЛ-Україна». У компанії створена система наскрізного контролю якості - від виробництва нафтопродуктів до паливно-роздавальної колонки на АЗС, основними цілями якої є:

своєчасне попередження й вживання заходів для недопущення реалізації на АЗС нафтопродуктів, якість яких не відповідає державним стандартам;

відкрита інформація для покупців про високу якість реалізованих нафтопродуктів;

залучення покупців на АЗС за рахунок поліпшення якості обслуговування і якості реалізованих нафтопродуктів;

поліпшення експлуатації технологічного встаткування АЗС нафтобаз, усунення причин, що впливають на втрати якості нафтопродуктів у процесі їх прийому, транспортування, зберігання, відпуску.

Функції контролю якості нафтопродуктів покладені на: групу контролю якості НП ПІЇ «ЛУКОЙЛ-Україна», чотири пересувні лабораторії контролю якості нафтопродуктів; центральну заводську лабораторію якості нафтопродуктів ВАТ «ЛУКОЙЛ — Одеський НПЗ» .

В якості незалежного експерту залучено організацію «Бюро Верітас» для рішення суперечливих питань про якість НП на сбутових об'єктах ПІЇ «ЛУКОЙЛ-Україна» .

Чотири пересувні лабораторії закріплені за регіонами: Центральним (м. Київ), Південно-Західним (м. Одеса), Південним (м. Сімферополь), Західним (м. Івано-Франківськ). Лабораторіями щомісяця відбирається на АЗС і нафтобазах більше 700 проб нафтопродуктів і виконуються їх експрес-аналізи.

Результати аналізів за кожною маркою бензину й за кожною АЗС занесені у комп’ютери лабораторій і зберігаються протягом 2-х років.

У лабораторіях проводяться перевірки якості нафтопродуктів за кожною інформацією або скаргою покупців на погану якість нафтопродуктів. Перевірка якості проводиться як правило в присутності покупців, що подали скаргу і їм, при необхідності, даються кваліфіковані роз’яснення.

Проводяться регулярні наскрізні перевірки зберігання якості нафтопродуктів на нафтобазах, в автоцистернах і резервуарах на АЗС.

Параметри наскрізного контролю якості

При кожній перевірці АЗС, нафтобаз у паливі, що реалізується визначаються: октанове число бензинів, фракційний склад, сумарний зміст ароматичних вуглеводнів, зміст бензолу, тиск насичених випарів.

При кожному відборі проби палива додатково визначаються: щільність при 20 єС, наявність механічних домішок і води, колір.