Політична влада: сутність, форми та роль у функціонуванні політичної системи

Контрольна робота з курсу «Політологія»

Політична влада: сутність, форми та роль у функціонуванні політичної системи

• 1. Поняття й особливості політичної влади
• 2. Класифікація політичної влади
• 3. Політична еліта та політична влада
• Висновки
• Література

1. Поняття й особливості політичної влади

Розуміння суті та змісту політичної системи суспільства неможливе без осмислення суспільного феномену влади і, насамперед, влади політичної. Справа в тому, що всі структурні елементи політичної системи з'єднуються в єдине ціле, а механізми приводяться в дію за допомогою політичних відносин. Вони не тільки пронизують політичну систему, але й роблять осмисленою всю її організацію. Основу ж політичних відносин становлять владні відносини, що ґрунтуються на засадах і доцільності політичної влади в суспільстві та державі.

Поняття «влада» — складне й суперечливе. У повсякденному житті ми говоримо про владу батька над дітьми, пророка над послідовниками його вчення, сил природи над людиною, держави над громадянином. Ці зовсім різні поняття про владу мають і чимало спільного. Тому не випадково мислителі впродовж століть намагалися дати визначення поняттю «влада». Так, Аристотель вважав, що елемент панування та елемент підкорення відчуваються в усьому. Це об'єктивний закон природи, і йому коряться живі істоти. До того ж людина за своєю природою — істота політична. Великий філософ античності розрізняв владу деспотичну (владу господаря над рабом) і політичну (владу державного мужа над громадянином). У наш час політологи розглядають політичну владу як один із різновидів влади взагалі, відповідно починаючи з визначення загальної сутності влади.

Влада - це здатність і можливість здійснювати свою волю (класом, групою, особистістю або партією, державою і т.д.), справляти певний вплив на діяльність, поведінку людей з допомогою авторитету, права, сили та інших засобів.

Схожість загальних визначень влади вітчизняних і зарубіжних політологів різних часів свідчить про те, що нині тут досягнуто консенсусу, і приросту знань про владу слід шукати радше в деталізації цього поняття, ніж у його докорінному переосмисленні. На думку зарубіжних політологів, у процесі політичних відносин влада проявляє себе через такі основні ознаки і функції: примус (прямий чи опосередкований); принаджування (підкуп, обіцянки, хабарі); блокування наслідків (тобто перешкода конкурентові в боротьбі за владу); «створення вимог» (штучне формування потреб, що їх може задовольнити лише агент влади); «розтягнення сітки влади» (залучення додаткових чинників залежності суб'єкта від влади); шантаж (погрози нині чи залякування карою за непокору в майбутньому); підказки (ненав'язливе впровадження в масову свідомість вигідних владі настанов чи забобонів); інформаційний прямий чи опосередкований контроль (з допомогою застережень, рекомендацій, помсти і т. ін.).

Політична влада в цілому характеризується вольовим характером відносин, які мають елемент примусу, і пов’язана з існуванням більш або менш стійкого колективу. Вона також тісно пов’язана з економічною владою. Володарі матеріальних засобів виробництва дають можливість здійснювати економічну владу, спрямовану на користування політичною владою, з метою ефективного захисту власності - джерела своєї влади. З іншого боку, ті, хто має в своєму розпорядженні засоби примусу, намагаються зміцнити свою владу. Примусова влада домінує в політичних конфліктах. Масові незадоволення функціонуванням політичної системи викликають зниження урядового авторитету, через що можуть бути здійснені акти насилля аж до революції.

2. Класифікація політичної влади

Згідно з класифікацією німецького соціолога М. Вебера, існують три типи авторитетної влади: традиційна, харизматична і раціонально-правова. В основі функціонування традиційного типу влади — дотримання існуючих традицій, схвалених у суспільстві норм поведінки. У цьому випадку вождь племені або. монарх має право наказувати й карати згідно з традицією, йому повинні підкорятися всі, хто визнає непорушність традицій; якщо ж правитель сам порушує закони, він може позбутися влади.

Харизматичний тип влади спирається на беззаперечну віру, сліпе підкорення вождеві. Авторитет у даному випадку ґрунтується на видатних особистих якостях керівника: сміливості, інтелекті, ораторських здібностях тощо Раціонально-правовий тип влади спирається на віру в силу права. Той, хто реалізує таку владу, мас право віддавати наказ" і вимагати, щоб їх виконували відповідно до чинного законодавства. Можлива ситуація, коли реалізація політичне авторитетної влади санкціонується широкими масами населення; таке санкціонування називається легітимацією.

Легітимація — одна з основних категорій політології.3 рівномірного розвитку суспільства вона сприяє стабільності авторитетної влади, але можуть бути випадки, коли правитель позбавляється легітимації без утрати авторитетної влади. Якщо керівник держави нездатний зупинити ріст інфляції, зменшити безробіття, то він може втратити легітимацію. Трапляються випадки, коли авторитетна влада і легітимація не належать одній людині. У Польщі перед виборами до парламенту 1989 р. В. Ярузельський, безперечно, мав авторитетну владу, а Л. Валенса — легітимацію, забезпечену йому підтримкою широких народних мас. Отже, аналізуючи функціонування політичної влади, важливо фіксувати різницю між авторитетною владою і легітимацією, тому що у випадках, коли політичні лідери втрачають легітимацію, вірогідно, що їх замінять іншими.

Легітимація — це, власне, суб'єктивне явище, тому і окремі індивіди, і соціальні групи підтримують владу певної системи або не визнають її - залежно від того, якою мірою вона відповідає їхнім інтересам.

У західній літературі питання про походження і розвиток політичної влади трактується неоднозначне. Деякі вчені вважають, що влада виникає одночасно з суспільством і розвивається паралельно з ним від елементарних неполітичних форм до зрілих політичних. Перша влада — анонімна, властива примітивним суспільствам. Вона розподіляється серед усієї маси індивідів і проявляється в сукупності вірувань і звичаїв. Згодом, коли динамізується ритм соціального життя і виникає необхідність в оперативному винесенні рішень, складається індивідуалізована влада в особі вождя або невеликої групи осіб. Однак у цієї влади немає легітимності: зі смертю вождя починається боротьба за владу. Індивідуалізовану владу заступає інституціоналізована, що існує у формі держави, коли держава — офіційна політична влада, а різні центри політичної влади, як от: економічні групи, профспілки, партії, теж є носіями влади.

3. Політична еліта та політична влада

Політична еліта (до неї входять особи, які володіють політичною владою відповідно до місць, котрі вони посідають у соціальній структурі, представники бюрократичного апарату, різні групи тиску) становить основне ядро еліти, яка реалізує політичну владу. На її практичну діяльність впливає багата чинників: соціальні протиріччя в суспільстві, співвідношення сил усередині самої панівної еліти. Найбільші можливості еліта має за тоталітарного режиму. В умовах демократії вплив еліти може зростати або падати залежно від функціонування партій (наприклад, в Італії цей вплив менш істотний ніж у США, де політично значимі тільки дві партії). Володарі великих підприємств, директори, вищі чиновники, менеджери які працюють в управлінському апараті приватних підприємств формують економічну еліту. Вона часто функціонує як група тиску щодо політичної еліти, субсидуючи політичні партії або окремих кандидатів під час виборчих кампаній, впливаючи на діяльність парламенту з допомогою лобістів. Влада економічної еліти багато в чому нейтралізує діяльність інших елітарних груп, профспілок, різних демократичних рухів і партій. Істотний вплив на політичний процес має бюрократична еліта, яку нерідко розглядають як елемент еліти політичної. Участь бюрократичної еліти в процесі реалізації влади проявляється під час підготовки важливих загальнополітичних рішень, оскільки чиновники часто готують їх не лише як технічні виконавці. крім того, апаратні працівники мають досить повноважень для винесення самостійних рішень у сфері своєї діяльності. Вплив військової еліти визначається рівнем розвитку збройних сил у державі. У політичній сфері вона реалізує свої інтереси як своєрідна група тиску, в економічній — спираючись на тісні економічні зв’язки з виконавцями замовлень військового відомства. Комунікативна еліта бере участь у політичному житті й реалізує свої інтереси, впливаючи на громадську думку. Соціологи вказують на чотири основні способи формування еліти: делегування, призначення, протекцію та активність самого кандидата. Для глибокого розуміння механізму формування елітарних груп, їх функціонування і розвитку слід мати зважений аналіз взаємних відносин усіх панівних груп з урахуванням усіх чинників, які впливають на суспільство на певних етапах його розвитку. Це прямо стосується і сучасного українського суспільства та специфіки впливу політичної еліти на всі механізми функціонування його політичної системи.

Вживання терміну «еліта» стосовно верхівкових груп українського суспільства, як і дослідження походження, ролі та значення еліти пов’язане із загальним процесом нашого модерного державотворення. Початок 90-х років ХХ ст. не лише збурив енергію народних «низів», але й поставив на порядок денний як нагальне питання про створення власне української еліти нового типу. За спрощеною схемою, на рівні буденної свідомості нашого суспільства мова йшла про владу, яка була б здатна зберегти і зміцнити незалежність України, здійснити необхідні трансформаційні процеси по шляху переходу від командно-адміністративної до ринково-демократичної системи, від авторитарно-консервативної до соціально-правової держави. Незвичайність і складність завдань вимагала поєднання практики державотворення з теоретичною розробкою різнопланових проблем становлення і формування еліти в Україні. Вагоме місце серед них зайняло питання про специфіку, функції та роль політичної еліти.

Під політичною елітою, в тому числі й в Україні, найчастіше мають на увазі «меншість суспільства, що становить собою достатньою мірою самостійну, вищу, відносно привілейовану групу, наділену особливими психологічними, соціальними і політичними якостями, яка бере безпосередню участь у прийнятті і здійсненні рішень, пов’язаних з використанням державної влади або впливом на неї». Як складова частина правлячої еліти пострадянського типу вона поділяється на відкриту і тіньову групи. Відкрита або «прозора» еліта в Україні - це, насамперед, публічні політики, які займають певні позиції у державній владі: народні депутати, члени уряду, державні службовці високого рангу. Під тіньовою елітою мають на увазі людей, які справляють сильний вплив на прийняття державних рішень завдяки своєму багатству або неординарним особистим якостям, але діють не публічно, а кулуарно, іншими словами «в тіні». Найчастіше, на відміну від представників «прозорої» еліти, «тіньовики» знаходяться «збоку» від закону і застосовують його на власний розсуд.

Згідно іншої точки зору, носії політичних рішень в Україні на момент проголошення незалежності в 1991 р. не були політичною елітою. Це пояснюється тим, що вони не могли виконувати властивих для неї основних функцій, а саме — ефективного управління, прийняття оптимальних рішень, політичного керівництва, прогнозування, планування, формування кадрового складу тощо. Звідси, доцільно використовувати функціональне поняття еліти відносно українських владних сил: «еліти — це всі ті особи та групи, які займають провідні позиції у великих або найбільш багатих на ресурси організаціях і рухах нації та мають можливість забезпечувати значний і систематичний вплив цих організацій і рухів на політичні рішення».

Нарешті, заслуговує на увагу сприйняття еліти як соціального явища населенням України, відоме як феноменологічний аспект. Соціологічні опитування свідчать, що в українському суспільстві поняття політичної еліти асоціюється з верхівкою виконавчої та законодавчої гілок влади (42% респондентів відносять їх до еліти), а також з «багатими людьми» — підприємцями і керівниками банків (вони користуються підтримкою 44% опитаних). Водночас на запитання «що Ви відчуваєте по відношенню до правлячої еліти?», 21% заявили — «образу», 13 — «ворожість», 54 — «байдужість». Це вкрай несприятливі для зміцнення паростків демократії та вкорінення засад громадянського суспільства в Україні показники. У населення нашої держави склався переважно негативний образ політичної (правлячої) еліти. Даний факт пояснюється тим, що остання не виконує найважливіших ролей і функцій — ролі референтної групи, взірця суспільної поведінки, морально-психологічного мобілізатора й провідника мас.

Наведені вище міркування змушують нас зупинитися на виявленні основних функцій політичної еліти в Україні. При всій палітрі підходів до даного питання можна виокремити три з них — найголовніші - зі своїми підфункціями.

По-перше, з’ясування інтересів різних суспільних груп у політичному житті. Це передбачає

1) субординацію інтересів і

2) відображення їх у політичних настановах.

По-друге, формування політичних програм, доктрин, ідеологій.

Тут треба мати на увазі

1) розробку відповідних програмних документів,

2) їх «лобіювання» на різних рівнях — владному, інформаційному, буденної свідомості - з метою «оволодіння широкими масами»,

3) вироблення та втілення в життя політичних рішень.

По-третє, створення механізмів реалізації політичних програм.

Воно ґрунтується на

1) формуванні інститутів політичної системи,

2) висуненні політичних лідерів,

3) підборі та призначенні державних службовців.

Головна особливість формування політичної еліти в Україні

полягає в тому, що воно переживає трансформаційний етап, який ще далеко не завершився. Це підтверджується наступними вагомими фактами:

по-перше, неусталеністю політичної структури суспільства, одним із показників чого є продовження процесу створення політичних партій (зараз їх понад 100) та об'єднань (останній приклад — оформлення блоку з Партії «Реформи і порядок», Конгресу українських націоналістів і одного із Рухів);

по-друге, незавершеністю структуризації правлячої еліти у різних ешелонах влади, що підтверджується, зокрема, приходом до влади «більшості» у Верховній Раді, постійними змінами у складі депутатських груп;

по-третє, публічно непрозорою політичною спрямованістю представників правлячої еліти. Особливо властива кон’юнктурна зміна власних поглядів для другого ешелону сучасних партійних діячів, хоча вона не обминула й лідерів цих організацій. Сутність політичної кон’юнктури полягає в тому, що насправді той чи інший діяч не має глибоко усталених світоглядних, політичних позицій і намагається якомога швидше і безболісніше пристосуватися до поточного політичного моменту;

по-четверте, початковістю, незавершеністю формування, а також недосконалістю існуючих механізмів утримання та передачі влади, а особливо її відповідальності перед суспільством (останнє фактично тільки продекларовано). Треба зауважити, що великий вплив у сенсі формування сучасної української політичної еліти на її соціальне представництво, якісний склад, професійну компетентність і результативність роботи справляє система її рекрутування або відбору.

На жаль, незважаючи на очевидний прогрес у цій сфері політичного, державного життя, за роки незалежності у державі почали складатися певні - як позитивні, так і негативні - принципи формування нової еліти, зокрема:

1) особиста відданість як головний критерій добору на керівні посади;

2) земляцтво, досвід попередньої спільної роботи, взаємна зобов’язаність;

3) клановість;

4) протекціонізм.

Відзначені нами принципи формування еліти характерні для системи гільдій, яка властива насамперед для авторитарно-адміністративних суспільних систем. Значно ефективнішою для України, що підтверджує досвід демократичних держав, може бути антрепренерська (підприємницька) система, для якої характерні:

1) відкритість, широкі можливості для представників будь-яких суспільних груп претендувати на місця в політико-адміністративних структурах;

2) невелике число формальних вимог до претендентів на посади;

3) широке коло електорату, до якого можуть належати всі виборці країни;

4) пріоритет особистих якостей;

5) висока конкуренція при відборі, гострота суперництва за керівні посади;

по-п'яте, своєрідним «підвішеним» станом частини найвпливовіших представників сучасної української політичної еліти, яким особисто або в особі найближчого оточення інкримінуються серйозні правопорушення чи навіть злочини (яскравий приклад — спроба впливати на політичну поведінку колишнього віце-прем'єра Ю. Тимошенко, тримаючи під вартою спочатку її чоловіка, а потім і її саму);

по-шосте, знесиленням центральної влади через міжкланове та внутрішньокланове «вияснення справ» і, відповідно, зміцненням позицій частини регіональних лідерів. Небезпека в тому, що це посилює поки що частіше приховані суперечності між Києвом і регіонами, а також між окремими регіонами.

Світовий досвід і практика українського державотворення свідчать про те, що на позитивний результат у вихованні модерної політичної еліти можна сподіватися тільки тоді, коли її формування буде відбуватися

на всіх рівнях ієрархічної «драбини влади»;

із врахуванням курсу на соціальний компроміс, соціальну злагоду в суспільстві (між різними етносами, конфесіями, професійними групами), чого вимагають потреби побудови соціальної держави;

з прерогативою на створення нормативно-інтегрованої владної суспільної меншості, що передбачають канони правової держави;

шляхом формування сучасного ліберально-демократичного стилю правління з орієнтацією на високу ефективність результатів управлінських рішень;

на основі сприйняття сучасних ідеологічних цінностей.

Для українського суспільства і вітчизняної політичної еліти такою ідеологічною домінантою міг би стати комплекс принципів, які ґрунтуються на кращих зразках кількох ідейно-політичних доктрин сучасності - лібералізму, націонал-традиціоналізму та соціал-демократизму.

Пріоритет має належати таким ідеологічним постулатам:

1) роль держави полягає у розв’язанні спірних питань між групами, нормуванні умов вільного доступу до влади, дотриманні «правил гри» (лібералізм);

2) суспільство — це система норм, звичаїв, традицій, інститутів, що сягають корінням в історію; при цьому приватна власність виступає гарантом особистої свободи і соціального порядку (націонал-традиціоналізм);

3) органічне поєднання державного регулювання економіки і розвитку ринкових механізмів з опорою на соціальне партнерство та соціальну захищеність мас (соціал-реформізм).

Певними гарантіями ефективного функціонування політичної еліти в Україні повинні слугувати, на думку політологів, наступні чинники:

по-перше, широка гласність — свобода слова, відсутність монополії на засоби масової інформації, наявність альтернативних органів друку, радіо, телебачення;

по-друге, політичний плюралізм — свобода конкуренції, суперництва політичних еліт, зокрема правлячої політичної еліти та контреліти (під контрелітою мають на увазі політичну еліту, яка вже відлучена або ще лише намагається прийти до влади. Це, насамперед, лідери політичних партій, які перебувають в опозиції до правлячого режиму, частина інтелектуальної та художньої еліти, яка не поділяє пануючих або тих, що підтримуються правлячою елітою політичних, ідеологічних, філософських, соціальних, духовно-культурних концепцій);

по-третє, розподіл влад — рівновага, компроміс, баланс інтересів різних соціальних сил як важливі елементи сучасного поліархічного типу правління;

по-четверте, відкритість еліт для соціальної мобільності - встановлення терміну перебування при владі виборних та призначених осіб;

по-п'яте, суворе дотримання законності, демократичних процедур політичного процесу.

Можна констатувати, що елітарна природа управління суспільними процесами характерна як для демократичних, так і авторитарно-тоталітарних політичних систем. Спроби створення замкнених систем відбору політичного керівництва призводить до корпоративізму — формування обмеженого кола осіб або груп, що об'єднуються за спільними інтересами. Для демократичної держави насамперед характерно не намагання підпорядкувати еліту суспільству (це можливо лише до певної міри за допомогою самоврядування), а конструктивне формування корисної для суспільного прогресу політичної еліти шляхом забезпечення її демократичного соціального представництва та своєчасного якісного оновлення. Критеріями ефективної діяльності політичної еліти виступатимуть досягнутий рівень прогресу та добробуту нашого народу; політична стабільність українського суспільства; національна безпека держави; авторитет України на міжнародній арені; оптимальне співвідношення між громадянським суспільством і державою

Висновки

1. Політична система — це інтегрована сукупність інститутів і взаємозв'язків, які формують і розподіляють державну владу та здійснюють управління суспільними процесами, а також репрезентують інтереси певних соціальних груп у рамках відповідного типу політичної культури.

Особливості політичної системи полягають в тому, що вона володіє монополією на владу в масштабах усього суспільства, визначає стратегію суспільного розвитку, забезпечує політичне і адміністративно-державне управління суспільними процесами, формує правову систему.

Сутність владно-політичної функції зводиться до формування механізму використання і підтримки державної влади відповідно до рівня політичної культури та інтересів суспільства. Влада тримається на примусі, ідеології і довірі до неї народу, тобто легітимності.

Функція національної інтеграції полягає у здатності політичної системи забезпечити формування нації. Цей процес може здійснюватися шляхом примусу, насильства або шляхом консолідації (що є характерною тенденцією сучасності).

Функція стабілізації соціально-політичного життя виявляється у здатності політичної системи забезпечувати рівновагу між суспільними підсистемами, не допускати гострих конфліктів між соціальними суб'єктами. Такого рівня можна досягти або завдяки жорсткому контролю політичними інститутами суспільного життя, або шляхом узгодження соціальних інтересів.

Функція соціально-політичної модернізації зводиться до того, що політична система забезпечує перехід суспільства від одного стану до іншого через реформування його інститутів. Успіх цього процесу залежить від попередньої культури, реформаторського потенціалу політичної еліти, а також геополітичних чинників.

політична влада система функція Функція управління передбачає наявність професійного апарату управління, який функціонує як на рівні державних органів, так і громадських інститутів. Висока ефективність політичного управління забезпечується через високий професіоналізм працівників апарату, розвинутий правовий контроль і жорстку конкуренцію між політичними елітами. формує право і функція політичної системи залежить від здатності суб'єктів політичного процесу виробити такі правила гри, які б забезпечували б зрівноваженість соціальних інтересів і реалізацію творчих потенціалів людини. Якщо суб'єкти політичного процесу не оволоділи сучасною політичною культурою, котра передбачає принцип гармонізації інтересів особи і спільноти то їм, як правило, не вдається витворити й сучасну правову систему.

Література

1. Абетка українського політика: Довідник / М. Томенко (керівник авторського колективу). — К., 1997.

2. Абетка української політики: Довідник / М. Томенко (керівник авторського колективу). — К., 2001.

3. Айзенштат Я. От тоталитарного государства к правовому. — М., 1990.

4. Арон Р. Демократия и тоталитаризм. — М., 1993.

5. Атлас світу. — К., 1999.

6. Бебик В. М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика: [Монографія]. — К., 2000.

7. Бердяев Н. О сверхдемократии. — М., 1994.

8. Білоус А.О. Політико-правові системи: Україна і світ: Навч. посібник. — К., 1997.

9. Бодуен Ж. Вступ до політології: Пер. з франц. — К., 1995.

10. Гавриш С. Парламентаризм на чолі суспільного прогресу // Віче. — 2001. — № 7.

11. Гаджиев К. С. Тоталитаризм как феномен ХХ века // Вопросы философии. — 1992. — № 2.

12. Гаєвський Б. А. Сучасна українська політологія. — К., 1999.

13. Давид Р. Основные правовые системы современности: Пер. С франц. — М., 1988.

14. Джилас М. Лицо тоталитаризма. — М., 1993.

15. Дискусія про авторитаризм // Віче. — 1993. — № 7, 10; 1994. — № 3. общества. — Свердловск, 1990.

17. Зіллер Ж. Політико-адміністративні системи країн ЄС. Порівняльний аналіз. — К., 1996.

18. Каменская Г. В., Родионов А. П. Политические системы современности: Уч. Пос. — М., 1997.

19. Конституции зарубежных государств. — М., 1996.

20. Кухта Б. Л. Основи політичної науки. Ч.2. Політичні процеси, системи та інститути. — Львів, 1997.

21. Мадіссон В., Шахов В. Політологія міжнародних відносин. — К., 1997.

22. Мала енциклопедія етнодержавознавства. — К., 1996.

23. Марченко М. Н., Фарушкин М. Х. Буржуазные политические партии. — М., 1997.

24. Мир: страны, народы, достопримечательности: Словарь. — М., 1999.

25. Основы теории политической системы. — М., 1985.

26. Парламент и президент. Опыт зарубежных стран. — М., 1995.

27. Парламенты мира. — М., 1991.

28. Партии и партийные системы современной Европы. — М., 1994.

29. Политическая теория и политическая практика: Словарь — справочник. — М., 1994.

30. Политические системы современности: (Очерки). — М., 1978.

31. Политология. Энциклопедический словарь. — М., 1993.

32. Політологія / За ред. О.І. Семківа. — Львів, 1994.

33. Політичні партії в демократичному суспільстві. — К., 1997.

34. Політичні партії в Україні: Інформаційно-довідкове видання. — К., 2001.