Релігія як сфера духовної культури, її елементи і структура

Релігія як сфера духовної культури, її елемен­ти і структура.

З’ясуємо суть зв’язку релігії та духов­ної культури. Філософія свого часу розробила поняття «духовне виробництво» для характеристики виробни­цтва ідей, знань, уявлень, художніх цінностей. Ймові­рно, саме продукти духовного виробництва в широ­кому розумінні й складають елементи духовної куль­тури.

В основі теологічних концепцій розуміння духов­ної культури лежить ідея щодо визначальної ролі ре­лігії в розвитку цивілізації та культури. Стосовно пра­вослав'я дану ідею на початку XX ст. розвивав росій­ський релігійний філософ П. Флоренський (1882- 1937 рр.), який доводив, що саме релігія створює культуру, складає її зміст, виконує ті самі функції, що й мистецтво, наука, мораль. Похідним тут є етимо­логічне виведення ним поняття «культура» з слова «культ». Оскільки слово «культура» має корінь «культ», вважав православний мислитель, то й сама культура, культурні цінності є лише похідними культу.

На дохристиянських етапах розвитку суспільства, на думку П. Флоренського, людина орієнтує власну Діяльність на «матеріальні інтереси», розвиваючи ли­ше матеріальну культуру. «Одухотворятися» душа лю-Дини починає лише після Ісуса Христа. Саме з «Бого-явлення» особливого значення у духовно-історичному розвитку набуває Софія, Божественна Премудрість, яка виводить людину зі стану «духовного сну» і за­безпечує розвиток духовної культури. П. Флоренський розробляє власну концепцію, яка здобула назву «софоологія» де намагається висвітлити духовність людини як результат дії Софд, що є проміжною лан­кою між Богом і людиною, наближає першого до останньої і повертає останню до першого. Він пев­ним чином заперечував творчу діяльність людини як справжнього творця культурних цінностей, не враховуючи динамізму історичного розвитку куль­тури.

Сучасні православні богослови, йдучи за Флоренським, визначають духовну культуру як незем­не, надприродне явище, обмежують її лише релі­гійними ідеями та морально-релігійними вимогами. При цьому не беруться до уваги матеріальна основа! культури, її значення, нерозривна єдність матеріїальної і духовної сторін культури.

Подібна точка зору існує в католицькій та про­тестантській культурології. Зокрема, в пастирській конституції, схваленій II Ватиканським собором (1962;1965 рр.), підкреслюється, що християнське віровчення обновлює і очищує духовну культуру, підносячи її розвиток на новий щабель. Проте­стантська теологія також розглядає релігію як суб­станцію духовної діяльності людини, як форму осмислення і правильного сприйняття культурних цінностей.

У свою чергу, мусульманські культурологи нази­вають іслам «цивілізаторською релігією» і стверджу­ють, що всім досягненням в науці, культурі мусуль­манський світ зобов’язаний ісламу.

Таким чином, наведені богословські системи вва­жають релігію тією єдиною основою, лише на грунті якої могла виникнути і досягти висот духовна куль­тура.

З наукової точки зору, духовна культура виступає механізмом передачі нагромаджених суспільством різ­номанітних цінностей і традицій, охоплює сферу ду­ховного виробництва, куди входять такі форми суспі­льної свідомості, як філософія, мистецтво, політика, право, етика, наука, в т. ч. релігія. Наукова концепція виходить з органічної єдності матеріальної і духовної культури. При цьому підході переважаюча роль нада­ється матеріальним основам культури.

Духовній культурі властиві певні особливості: во­на має історичну обумовленість, фіксує національні особливості, включає в себе загальнолюдські цінності. Все це є характерним для усіх феноменів духовної культури, в т. ч. для релігії, яка також створюється людством і служить людству.

Отже, релігія є складним духовним утворенням. Зазначимо, що до недавнього часу наша література надавала їй вкрай спрощену оцінку. Релігія визна­чалась як система «невіглаських» уявлень про світ і людину.

Як особлива система духовної діяльності людей, релігія має власну специфічну структуру, В ній можна виділити такі основні елементи, як релігійна сві­домість, релігійні почуття, релігійний культ, релігійні організації.

Релігійна свідомість включає два взаємопов'яза­них і водночас відносно самостійних рівні: релігійні психологію та ідеологію.

Релігійна психологія — це сукупність властивих масі віруючих уявлень, почуттів, настроїв, звичок, тради­цій, пов’язаних із певною системою релігійних ідей.

Релігійна ідеологія — це більш чи менш струнка система ідей, розробкою та пропагандою яких займа­ються релігійні організації, професійні богослови та служителі культу.

В історичному аспекті релігійні психологія та іде­ологія стають сходинками розвитку релігії.

Релігійна ідеологія в сучасних релігіях включає в себе теологію, або богослов’я, богословські концепції економіки, політики, права, мистецтва, релігійну фі­лософію тощо. Найважливішою частиною релігійної ідеології є теологія. Вона формулює докази ідеї Бога, Дає систематизований виклад релігійних поглядів на світ, людину в світі, на сенс її буття.

Джерелом ідеології кожної релігії є її святе пи­сання (Тригатака — у буддистів, Біблія — у християн, Коран — у мусульман та ін.).

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА Біблія. — К., 1992. — 1220 с.

Бутинова М. С. Как возникла религия. — М, 1977.

Дулуман Є. К. Релігія як соціально-історичний феномен. — К., 1974.

Злиаде Мирча. Священнне тексти народов мира. — М., 1998.

Енгельс Ф. Анти-Дюрінг // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 20.

Косуха ЇЇ. І, Наука про походження релігії. — К., 1976.

Ленін В. /. Соціалізм і релігія // Повне зібр. творів. — Т. 12.

Лобовик Б. А. Религия как социальное явление. — К., 1982.

Маркс К. До критики гегелівської філософії права. — Вступ // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 1.

Мифы народов мира. Знциклопедия. — М., 1988. — Т. 1−2.

Скибуцкий М. М. Мировоззрение, естествознание, теоло-гия. — м, 1986.

Сорокин П. Социокультурная динамика й религия. Кризис нашего времени // Человек. Цивилизация. Общество. — М., 1992.

Сухов А. Д. Религия как общественннй феномен. — М., 1973.

Танчер В. К. Проблеми теории научного атеизма. — К., 1985.

Уфинович Д. М.

Введение

в религиеведение. — М., 1985.

Фрезер Д. Д, Золотая ветвь. — М., 1986.