Християнство: зародження, розколи, священні тексти

Реферат з релігієзнавства Християнство: зародження, розколи, священні тексти.

1. 1.Зародження християнства: призначення Ісуса Христа, становлення християнства як релігії (зокрема Міланський едикт 313 р.);

За християнським вченням Бог створив світ і першу людську пару, яка порушила Його наказ (згрішила), а отже була вигнана з раю, і послана на землю. Так само як люди розмножувались розмножувався і гріх, і щоб людство не загинуло, Бог послав Свого Сина або Слово, через яке виникло життя на землі (див. Євангеліє від Івана: 1/1−5), щоб Він відкупив їх провини, примирив з Богом і таким чином подарував життя вічне. А отже Господь, який воплотився в людське тіло через народження, став людиною, дав людям Євангеліє (в перекладі «радісна новина»), тобто своє вчення, постраждав, помер за гріхи, і воскрес, перемігши смерть (див. Новий Заповіт).

В деякій літературі можна прочитати, що роком заснування християнства прийнято вважати рік народження Ісуса Христа. Але то є помилкове твердження, оскільки християнство первісно не було релігією в традиційному значенні цього слова до ІV ст., а точніше до 313 р. після народження Ісуса Христа.

До цього моменту християни були більшими чи меншими купками людей (як на зовнішній погляд релігійних фанатиків). Населення тогочасної Римської імперії не знало хто то такі, а християни і самі не могли про це розповісти. Вони просто проповідували Свого Бога, тобто чисте вчення Христа, і були безмежно Йому вірні. Жодних інших ознак релігії (місць поклоніння, храмів, визначеного і затвердженого ритуалу тощо), крім віри, в християнстві того часу не було. Перші християни збиралися таємно на молитовні збори, часто у приміських будинках, сараях, інколи у склепах померлих членів общини, підземних цвинтарях-катакомбах, де здійснювали спільну молитву та Євхаристію (з грец. «подяка»). Імператорська влада і населення з підозрою ставилася до християн, які збиралися таємно, не шанували статуй імператорів, а за найгіршими поголосами їли тіло і пили кров новонароджених дітей. Продовж майже 300 років християни зазнавали всіляких переслідувань з боку Римської імперії (їх просто вбивали, розпинали, кидали на розтерзання диким звірам, в киплячі казани, одним словом інквізиція відпочиває). Перше велике гоніння було в 64−68 рр. за імператора Нерона, коли християн звинуватили в підпалі Риму. Потім гоніння посилились і період правління імператорів Траяна (98−117 рр.), Марка Аврелія (161−180 рр.), Максиміна Фракіянина (235−238 рр.) тощо. Головними причинами цих гонінь були: по-перше, суспільні (християни впроваджували свої власні норми і мораль, несумісні з прийнятими на той час, наприклад проповідували соціальну рівність чоловіків і жінок, рабів і вільних тощо) — по-друге, релігійно-державні (християни відмовилися вшановувати зображення імператорів, і що найгірше, не визнавали божественність імператорів, а крім того були дозволені лише національні релігії, якою не було християнство) — по-третє, політичні (в одній із доповідей сенату говорилося: «вводячи нові божества, схиляють до прийняття нових законівзвідси виникають заколоти і таємні союзи…» Імператор Траян навіть спеціальним едиктом заборонив таємні збори). Більше того, інколи населення доходило до самосуду над християнами.

Так було до моменту, коли римський імператор Костянтин, зваживши на позитиви християнського мислення (наприклад, твердження: будь-яка влада від Бога, обов’язок послуху, прощення, відповідати добром на зло тощо), намагаючись створити єдину, міцну державу, оцінивши об'єднуючу силу християнського вчення, а також з багатьох інших причин, вирішив зробити християнство державною релігією. І 313 року імператор видає славнозвісний Міланський едикт про віротерпимість, так званий акт толерації, за яким християнська віра стає дозволеною і рівноправною з іншими релігіями.

Те, що Констянтин прийняв християнство в принципі нічого не змінило в його житті. Він був стратегом і дбав про зміцнення своєї імперії, це було основним рушієм, котрий спонукав його прийняти християнство. Констянтин прийняв хрещення (якщо взагалі) на смертному ложі. Його розуміння релігії і життя суттєво не змінилося. Досвід чесних християн, мучеників, що стійко відстоювали свої переконання і намагалися бути чесними громадянами, які молилися за тих, хто їх переслідував, був важливим для імператора, оскільки він хотів постійності, а такі громадяни йому підходили. Тому визнання християнства державною релігією не змінило його віри, і він не перейняв християнське розуміння культу. Такий висновок можна зробити з його ставлення до нової релігії: імператор Костянтин не цікавився тим, що християни були спільнотою, за їх твердженням, веденою Святим Духом. Він не міг зрозуміти, що Христос став для християн всім в усьому. Він та його послідовники не могли зрозуміти, що християни не потребують храмів і жертовників, священників як посередників, для того, щоб молитися Літургію. Його цікавив зовнішній вигляд богослужінь. Він повинен був відповідати державному стандарту, і бути на належному рівні. Саме тому, імператор будує величні базиліки, жертвує базилікам Петра і Павла в Римі два дорогоцінні жертовники, намагається віднайти і відбудувати святі місця: Гріб Господній, Хрест та інші святі речі. Констянтин не питає єпископа Єрусалиму про духовність християнського богослужіння, його цікавить скільки золота, срібла, мармуру та інших прикрас йому потрібно на будову церкви воскресіння. Відтепер він чується відповідальним за побудову Царства Божого на землі, гідного його імператорській величі. Імператор хотів позбутися усього нехристиянського і побудувати все християнське. Але зіткнувся з проблемою, бо християнство того часу не мало канонічного права, котре б за допомогою припису визначило як повинен виглядати християнський храм, жертовник, як повинні виглядати християнські єпископи і священики. Тому імператор вирішив «допомогти» християнам: що мав, тим і поділився (одягом, золотом, грошима), в результаті нинішні християнські єпископи під час Літургії, за невеликими відмінностями, виглядають як римські імператори ІV ст., а храми нагадують палаци. Змінився навіть стиль молитов. Вони повинні були відповідати певним державним вимогам. Літургія наповнюється філософією. Природа стає предметом оспівування. Написи і малюнки з поганських храмів переходять в християнство (класичний приклад — собор св. Стефана в Відні з статевими членами на входових колонах). Поцілунок миру, як прийняття в спільноту, стає поцілунком жертовника, дверей при вході в храм. Поклони перед імператором тепер набули визнання серед християн — це ж «їхній» імператор. Кіріос як звертання до імператора, що колись був застережений лише Христові став нормативним серед християн. Згодом і єпископів почали Кирами називати. Єпископи стали отримувати ті ж самі права, що і сенатори, з ними також право на поклін та поцілунок руки, отримують земельні маєтки.

Більше того, для догматичного визначення нової державної релігії імператор скликає Нікейський собор (325 р.), який приймає першу редакцію Символу Віри і виробляє 20 канонів. (В подальшому аж до наших днів скликаються собори, де формуються або визначаються основні догмати християнського вчення, при чому, за християнським вченням, на соборах не встановлюється нічого нового, просто об'єктивується вже існуюча істина (правда)).

Християни починають ритися в Святому Письмі, шукаючи за новозавітньою підтримкою існуючих вже в поганстві практик, а також хрестити поганські свята (наприклад, 25-те грудня), через це в християнство входить грецька, римська та інші міфології.

До чого привели такі зміни? Більшість нових християн приймали хрещення лише тому, що не хотіли бути в немилості в імператора. Тому для багатьох християн хрещення не змінювало багато в їхньому житті. Вони проектували своє бачення світу в християнство і часто їхнє християнство залишалося і надалі поганством в «християнському одязі». І така практика має місце неодноразово протягом історії і навіть сьогодні.

2. Розколи у християнстві: халкедонський розкол (450 р.), «велика схизма» (1054 р.), реформація (1517 р.), унії як спроби об'єднання (зокрема Берестейська унія, 1596 р.).

Всі релігійні розколи і не тільки в християнстві, але і в інших релігіях (наприклад, шиїти і сунніти в ісламі) відбуваються виключно через амбіції і жадобу влади деяких віруючих, які в силу тих чи інших причин набрали загально церковного значення.

Отже, першим розколом або схизмою був халкедонський розкол у християнстві. Догматична причина полягала в тому, що християни не могли дійти згоди з питання: про дві природи Ісуса Христа людську і божественну, а відповідно як правильно називати матір Ісуса Христа. Представник антіохійської богословської школи Константинопольський патріарх Несторій (427−431 рр.) у своїх проповідях вчив, що Пресвяту Діву Марію треба називати Христородиця. Божество не народилося від неї, а тільки пройшло через неї. Але на Ефеському соборі (431 р.) вчення Несторія було визнане єретичним, без позитивного догматичного визначення, без чіткої вказівки на те, що в ньому єретичного, і це призвело до монофізитського розколу.

Представник александрійської теологічної школи архімандрит Євтихій вчив, що Ісус Христос — не Боголюдина, а Бог, тому що він має лише одну божественну природу. Такий розвиток подій спричинив скликання Халкідонського Собору (451 р.). Папа Лев І надіслав до Халкідону свій відомий томос, де вдався до чіткої термінології: Ісус Христос має два єства — людське і божественне, але являє собою одну із трьох іпостасей Триєдиного Бога. Отже єресь Євтихія була засуджена. Але тим все не скінчилось.

У монофізитському русі до релігійних мотивів приєдналися національні. Для єгиптян Халкідонський собор неприйнятним був тому, що він підніс Константинополь над Александрією, а тому від Візантії відпали копти, ефіопці, сирійці різного роду і вірмени, які стали називатись дохалкідонськими церквами. При чому, вірмен до монофізитів було зараховано і відокремлено від церкви цілком випадково: Халкідонський собор проводився в Персії, з якою Вірменія була у стані війни, відповідно вірмени не могли прийти, а всіх, хто не з’явився визнали монофізитами.

Таким чином, нині є шість дохалкідонських церков, що з якихось причин або не брали участі в Халкедонському соборі або свідомо не прийняли його рішень, які тепер називають Стародавніми Східними Православними Церквами: Вірменська Церква, Коптська Православна Церква, Сирійська Православна Церква, Маланкарська Православна Церква, Ефіопська Православна Церква, Ассирійська Церква Сходу.

" Велика схизма" або Великий церковний розкол.

В кінці ІV ст. Римська імперія розпалася на дві частини: Західну і Східну. На її уламках згодом утворилися дві самостійні західноєвропейські держави. Ці події призвели до того, що християнська церква на заході і сході починає розвиватися кожна своїм шляхом. Формування причин схизми, як зазначають дослідники, почалося ще в античний період і спричинене було відмінними історичними умовами, в яких знаходились ці дві держави.

Безпосередня причина розколу полягала в тому, що Папа Римський і Константинопольський Патріарх не могли дійти згоди хто з них є головою Вселенської Церкви. Ці намагання суперечили тому розумінню церковного устрою, яке склалося перше, і історичні умови сприяли встановленню так званого папізму, тобто зосередження і світської, і духовної влади в руках пап, і цезаро-папізму, тобто розподіл влади між імператором і патріархом та синодом, який скликався для вирішення важливих питань.

Окрім цього між західною та східною церквами виникли суперечки богословського характеру. Східна церква дотримувалась Нікейсько-Константинопольського Символу віри, а в західній церкві був зроблений додаток про те, що святий дух походить не від одного Бога-Отця, але і від Сина (філіокве). Крім того, східна церква засуджувала спосіб прийняття причастя, принцип безшлюбності священиків, який існував у західній церкві, а також багато іншого.

Останнє зіткнення Візантії з Римом сталося в середині ХІ ст. і означало повний розрив між Римською та Константинопольською церквами. Константинопольський архієпископ Михаїл Керуларій надзвичайно енергійно прагнув підкорити собі Олександрію, Антіохію та Єрусалим, і одночасно домагався зрівняння в канонічних правах з Римським папою. Для вирішення суперечки був влаштований колоквіум між кардиналом Гумбертом (представником папи) і богословом студійського монастиря, тому що сам патріарх був слабеньким теологом. В результаті диспуту монах визнав свою поразку, але Керулларій не припинив домагань. Через порушення ним канонів під час скликаного з цього приводу собору, які мали на меті принизити представників папи римського, вони поклали на вівтар Софіївського собору буллу екскомунікації та анафеми щодо патріарха і його прихильників. В свою чергу Керулларій 20 липня 1054 року зачитав текст анафеми Римській церкві. І не зважаючи на заклики і римського папи, і імператора Священної Римської імперії до єднання, патріарх оформив остаточний розрив.

Отже на сьогодні ми маємо східну християнську церкву, яка отримала назву «православної», що повинно підкреслювати правильність її принципів, і і західну християнську церкву, яка називається католицькою, що означає вселенська. Багато членів обох церков Велику схизму вважають історичним непорозумінням, що спричиненні людською гріховністю, покладаючи вину за нього на обидві церкви, і прагнуть до об'єднання. А це в свою чергу є неможливим через ту саму гріховність, що і призвела до розколу.

Реформація.

Початком реформації (1517 р.) вважається протест (від цього походить термін «протестантство») Мартіна Лютера (1483−1546 рр.) проти індульгенцій, претензій пап на контролювання віри і совісті на правах посередника між Богом людьми, та багатьох інших недоліків тодішньої католицької церкви, при чому він не намагався відразу відколотися, лише хотів усунути ці недоліки. Католицька церква взяла до уваги вчення Лютера і назвала його схизматиком. Таким чином Лютерові і його послідовникам довелося відокремитися і заснувати свою релігійну течію в християнстві.

Реформаційний рух швидко поширився за межами Німеччини і став причиною виникнення багатьох християнських релігійних течій, зокрема, кальвінізму, англіканства, меннонітства та багатьох пост реформаційних протестантських течій.

Унії. Католики єдині з православними в розумінні того, що Християнська Церква, очолювана самим Ісусом Христом, зберігає внутрішню єдність. «Перегородки між церквами не сягають неба» (Платон Городецький). З обох боків є єдині погляди на причини розколу, але нема єдиних поглядів на спосіб об'єднання. Православні вважають, що єдиним шляхом подолання цих розколів є повернення до стану, який існував до 1054 року. Католики ж вбачають цей шлях у догматичному та адміністративному підпорядкуванні Римському єпископату при збереженні православними своїх обрядів.

Укладення уній відбувалося тільки за певних історичних умов, коли віруючі східних церков були поставлені перед вибором повної втрати своєї культурної і національної ідентичності або збереження її, але під іншою духовною юрисдикцією і, звичайно, обирали останнє. Так було на українських землях, що перебували в складі Речі Посполитої. На Близькому Сході в такі умови були поставлені православні греки, араби, вірмени, інші народи в період хрестових походів, а потім — Османської імперії, влада якої підтримувала католиків латинського та східного обрядів, примушуючи послідовників інших конфесій до прийняття ісламу. Але повністю приєднати вдавалося рідко. З понад 100 таких спроб об'єднання християнських церков у єдину Церкву лише одна увінчалася успіхом: 1580 року приєднали рух маронітів. В інших випадках унія, призводячи до загострення стосунків між католиками і православними, протистояння в міжцерковних зносинах і конфліктів на релігійному ґрунті, зумовила виникнення на місці однієї зі східних церков двох — уніатської та православної, а в Індії - чотирьох. Тобто не всі вірні хотіли укладення унії і переходили до неї.

Тим не менше на сьогоднішній день існують такі уніатські церкви: Маронітська Католицька Церква, Мелькітська (Греко-Католицька) Церква, Халдейська Католицька Церква, Сирійська Католицька Церква, Вірменська Католицька Церква, Коптська Католицька Церква, Католицька Церква Сирійсько-Малабарського обряду, Католицька Церква Ефіопського обряду тощо.

Найбільш вдалою спробою об'єднання є Українська Греко-католицька церква. Берестейська унія (1596 р.), яка офіційно оформила унію була не першою спробою об'єднання української православної церкви з католицькою, але єдиною, що мала результат. Унія спричинила дуже великі потрясіння в тодішньому українському суспільстві, вона мала позитивні (збереження української ідентичності, мови, виховання патріотизму) і негативні (історичні катаклізми, латинізація обряду тощо) наслідки, але тим не менше, Українська Греко-Католицька церква налічує досить велику кількість віруючих, що становить значну частку населення України.

3. Священні тексти: Святе Письмо, Святе Передання.

Священні тексти християн складаються зі Святого Письма і Святого Передання. До першого належить Біблія, до другого — ранні коментарі до Святого Письма, наприклад Василія Великого, Івана Златоустого, Єфрема Сиріна, твори, так званих отців Церкви.

Науковці часто називають Біблію основою духовної культури людства, оскільки західноєвропейське, давньоруське і українське, російське мистецтво і література зазнали її впливу, багато філософських вчень сформувалося на її ґрунті. Тому знання Біблії потрібне кожній освіченій людині, незалежно від її релігійного світогляду. Тільки от вивчення її - це важка і копітка праця, яка потребує фундаментальних історичних знань, навиків літературного аналізу, а часто знання старогрецької та інших мов, особливого духовного настрою. Починаючи вивчати її змалку, люди часом лише в кінці життя починають осягати її глибини.

Біблія у перекладі з грецької означає «книги». Вона складалася протягом 15 століть — з ХІІІ ст. до н.е. десятками і навіть сотнями невідомих авторів, редакторів, переписувачів і перекладачів. Звідси всі священні книги, або Біблію, відповідно до часу їх написання ділять на дві частини: Старий Заповіт і Новий Заповіт. Старий Заповіт становлять книги, які написані до народження Ісуса Христа, Новий Заповіт складається з книг, які написані після народження Ісуса Христа.

Книги Старого Заповіту діляться на три групи: історичні, поетичні, пророчі. Слово «заповіт» означає тестамент, пакт, союз або договір з Богом, який обіцяє людям певні ласки, привілеї, зобов’язуючи певним законом. Ця угода була дана Богом єврейському народу, який вважався богообраним, і за якою народ зобов’язувався не мати інших Богів і поклонятися Єдиному Живому Богові та виконувати Божий Закон, а Бог в свою чергу винагороджувати або карати грішників. Пророчі книги містять неодноразові пророцтва про прихід Спасителя.

Новий Заповіт з усіма людьми, які вірують в Христа, за твердженням християн, уклав Ісус Христос і скріпив своєю кров’ю (Матея:26/28).

Книги Нового Заповіту поділяються на історичні, повчальні, поророчу.

Історичні книги складаються з чотирьох Євангелій: від Матея (містить найбільш повний опис дій і вчення Ісуса Христа, виклад основних правд християнської віри: про хрещення в ім'я Трійці, нагірну проповідь, Господня молитва, примат Святого Петра), від Марка (подає ті відомості з життя Христа, що тоді були вживані у християн), від Луки («євангеліє для грішників» особливу увагу приділяє Божому милосердю), від Івана («євангеліє любові», оповідає про чуда, які підтверджують божественність Ісуса Христа), Діянь Святих Апостолів (Євангеліє Святого Духа або перша історія церкви), та повчань перших апостолів у листах, звернених до існуючих християнських спільнот.

Біблія вважається богонатхненними книгами, оскільки вони писались окремими людьми під велінням Святого Духа. Кожна конфесія має свої канонічні книги, тобто визнані конфесією за автентичну збірку або каталог священних книг, які були натхнені Богом і які лягли непомильним правилом віри.

4. Вчення Ісуса Христа, основні заповіді, Символ віри, шість правд віри як основа вчення, Літургія.

Вчення Ісуса Христа викладене в Євангелії. Передусім Христос проповідував себе і без віри в Ісуса Христа як Сина Божого і Спасителя світу немає християнства. Основною заповіддю, що дає Христос, і в якій виражене по-суті все християнське вчення, є заповідь любові: «Люби Господа Бога Свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю, і всім своїм розумом, і свого ближнього, як самого себе» (Луки: 10/27 або Івана: 13/34−35). Таким чином славнозвісні 10 заповідей або декалог Мойсея, що був успадкований християнством від іудейства, практично виражений в двох заповідях, даних Ісусом Христом як основні. При чому формулювання дозволеного змінюється з заборонного принципу: не вбий, не говори… і так далі, на диспозитивний: просто люби (людина, яка любить не може чинити зла) і осягнеш життя вічне. Це є моральна точка зору християнства.

Тоді як з догматичної точки зору християнство виражене в Символі Віри. В період становлення християнства як релігії, а особливо утвердження її як державної, коли масово почали хрестити «новонавернених», на двох соборах (Нікейському (325 р.) і І Константинопольському (381 р.)) було визначене в що вірять християни, а саме затверджений Символ Віри:

" Вірую в Єдиного Бога Отця, Вседержителя, Отця неба і землі, всього видимого і невидимого.

І в Єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, Єдинородного, від Отця рожденного перед усіма віками, світла від світла, Бога істинного, від Бога Істинного, рожденного, несотворенного, одноістотного з Отцем, через якого все сталось. Він задля нас людей, задля нашого спасіння, зійшов із небес, і воплотився від Духа Святого і Діви Марії, і стався людиною.

І був розп’ятий за нас за Понтія Пилата, і страждав, і помер, і був похований, і воскрес на третій день згідно з Писанням, і вознісся на небо, і сидить праворуч Отця, і прийде зі славою судити живих і мертвих, а царству ж Його не буде кінця.

І в Духа Святого, Господа Животворящого, що від Отця (і Сина) походить, що з Отцем (і Сином) рівнопоклоняємий і рівнославимий, що говорив через пророків.

І в єдину святу, соборну і апостольську Церкву. Сповідую одне хрещення на відпущення гріхів. Очікую воскресіння мертвих і життя майбутнього віку." .

Пізніше було визначено шість правд віри:

1. 1.Є один Бог, що все створив і всім управляє;

2. 2.Бог є справедливий суддя, який за добро відплачує добром, за зло — карає.

3. 3.в Бозі є три особи: Бог-Отець, Бог-Син, Бог-Дух Святий.

4. 4.Друга Особа Божа зійшов на землю, помер і воскрес для нашого спасіння.

5. 5.Людська душа є безсмертна.

6. 6.Для спасіння потрібна Божа благодать.

Літургія — це діалог між особами в Бозі, тоді як молитва це входження в життя Пресвятої Трійці: входження до Отця, через Сина у Святому Дусі. Основою Літургії є Христос, віруючі тільки беруть участь в Його молитві. Сама молитва є подякою за життя вічне, дароване Богом.

Три основні типи літургійної молитви:

1. Євхаристія.

2. Таїнства.

3. Часослов або молитва церкви (Утреня, Вечірня, Молебні).

Євхаристія (з грецької - подяка) — це таїнство, яке здійснюється під час Основної літургійної молитви, коли хліб і вино перетворюється в Тіло і Кров Ісуса Христа, яке споживають віруючі, щоб і духовно (через молитву) і тілесно поєднатися з Христом. Євхаристія встановлена самим Ісусом Христом (Матея: 26/26−28, Марка: 14/22−24, Луки: 22/19−20).

Християнство має сім таїнств (без врахування конфесійних особливостей): хрещеннямиропомазаннясповідьєвхаристіяєлеопомазанняподружжясвященство.

Хрещення встановлене, відповідно Нового Заповіту, Ісусом Христом: «хто увірує і охреститься, той буде спасенний» (Марка: 16/16). Метою хрещення є відпущення гріхів і отримання Святого Духа (Діяння: 3/38).

Миропомазання тобто помазання священним миром (хрестовидне змазування тіла особливою речовиною, виготовленою з оливкової олії, виноградного вина та ароматичних речовин, поєднане з молитвою) — таїнство, яке зміцнює чистоту людини, переродженої через хрещення, з яким вона отримує силу Духа Святого.

Сповідь — таїнство покаяння. Людина кається у гріхах перед Богом у присутності уповноваженого на це служителя культу, що встановлене Новим Заповітом: «Прийміть Духа Святого. Кому одпустите гріхи, тим одпустятьсяна кому зоставите, зостануться» (Івана: 20/22−23).

Єлеопомазання. В Новому Заповіті сказано: «Чи хто нездужає між вами, нехай призове пресвітерів Церкви, і нехай моляться, помазавши його єлеєм в ім'я Господнє» (Якова: 5/14).

Подружжя. Святий Павло називає шлюб чоловіка і жінки «таємницею великою» (Ефесян: 5/32) і прирівнює шлюбний зв’язок до зв’язку між Ісусом Христом і віруючими в Нього.

Священство — таїнство рукопокладення єпископа (або декількох), завдяки чому людина отримує благодать Святого Духа для виконання обов’язків священика (Діяння: 6/6).

Отже, основною метою життя християнина є отримання життя вічного, тобто поєднання з Богом, що досягається за допомогою виконання заповіді любові і щоденної участі в Божественній Літургії (тобто поєднання з Богом на землі).

5. Католицизм: Літургія, основні свята і порядок їх святкування, чернецтво.

Передусім Католицька церква визнає принцип догматичного розвитку, якого не визнають православні, а крім того, після Великої Схизми Тома Аквінський, видатний християнський філософ, розвинув католицьку релігійну філософію на вченні Аристотеля, тоді як православна філософія будується на філософському вченні Платона. Це, і не тільки це, спричиняє суттєві відмінності між конфесіями.

Віровчення Католицької Церкви відрізняється від віровченнь інших конфесій наступними особливостями:

1. 1.догмат про філіокве;

2. 2.догмат про чистилище. (Чистилище — проміжний стан між раєм і пеклом, де є душі грішників, які не отримали прощення в земному житті, але не обтяжені смертними гріхами, перш, ніж отримати доступ до раю, горять в очисному вогні.).

3. 3.Догмат про непомильність Папи Римського.

4. 4.Догмат про непорочне зачаття Богородиці.

На Службі Божій акцент робиться на проповідь.

Вчення Католицької Церкви передбачає 7 таїнств, особливості є тільки в обрядовому здійсненні (при хрещенні людину повністю занурюють у воду, миропомазання здійснюють у 7−12 річному віці, до ІІ Ватиканського собору миряни причащались тільки хлібом, сповідь, як правило, відбувається в спеціально обладнаному місці: сповідальниці, в єлеосвяченні католики вбачають благословення вмираючому, обов’язковий целібат для священиків, які після висвячення залишаються в тому стані до смерті).

Основні свята: поділяються на Господні (тобто на честь Ісуса Христа), Богородичні, Святих. Є 12 основних свят: Різдво Ісуса Христа, вхід Господній в Єрусалим, Великдень (Воскресіння Ісуса Христа), Вознесіння, День Святої Трійці, Хрещення Господнє, Стрітеня, Переображення, Воздвиження Чесного і Животворного Хреста Господнього, Введення в Храм Пресвятої Богородиці, Благовіщення, Успіння Богородиці. В Католицькій Церкві робиться акцент на народження Ісуса Христа — Різдво вважається найбільшим святом.

Чернецтво виникло після того, як християнство стало державною релігією і стало багато християн з язичницькою психологією. Виникла ідея створити громади «чистих» християн, які поставили собі за мету повністю присвяти себе Богові. В Католицькій Церкві, коли виникала якась проблема, то для її усунення створювались монаші ордени, які, відповідно, мали своє функціональне призначення (наприклад, єзуїти боролися проти реформаційного руху і т.д.).

6. Православ’я (дохалкедонська гілка, схизматики): Літургія, основні свята і порядок їх святкування, чернецтво.

Єдиною особливістю, в порівнянні зі Православною Церквою, є те, що в деяких церквах дохалкедонської гілки є більше таїнств: ними вважається, наприклад, монашество, похорон.

Православ’я не припускає догматичного розвитку, оскільки вважає істинними тільки ті догматичні положення, що були затверджені першими сімома Соборами.

Вчення Православної Церкви передбачає 7 таїнств, і особливості також є тільки в обрядовому здійсненні (хрещення відбувається через скроплення водою, миропомазання здійснюється над новонародженими, причащаються і хлібом, і вином, сповідь відбувається стоячи, єлеосвячення розуміється як таке, що «зміцнює немощі», священики можуть одружуватись і залишати свій духовний стан, оскільки священство вважається добровільною згодою з Богом).

Свята теж розподіляються на три групи, і їх є дванадцять, тільки акцент робиться на Пасху — свято воскресіння Ісуса Христа.

Чернецтво в Православній церкві має ту ж мету, тільки не розподілено на ордени.

7. Протестантизм: Літургія, основні свята і порядок їх святкування, чернецтво.

Як правило, протестанти не визнають Священного Передання, мають свій порядок Богослужінь і тільки частина з них визнає деякі таїнства зі встановлених на Вселенських соборах. При святкуванні свят акцент робиться на стражданнях Ісуса Христа, тому найбільшим святом вважається Страсна П’ятниця. В протестантів не існує чернецтва.

Лютеранство. Лютерани вважають, що спасіння досягається тільки особистої вірою і дотриманням трьох таїнств: хрещення, євхаристії, сповіді. У деяких лютеран (Скандинавія, Ісландія, Данія) є ще й четверте таїнство — священство. Один з принципів лютеранства — безумовна покора існуючим порядкам і владі.

Лютерани заперечують забобонне поклоніння святим, мощам, іконам, але в широкому використанні залишається хрест з розп’яттям.

В наш час лютеранські церкви поширені в багатьох країнах світу. 192 національних лютеранських церков об'єднані у Всесвітню Лютеранську федерацію.

Кальвінізм. Головний догмат, що відрізняє кальвіністів від інших християнських течій: догмат про абсолютне наперед визначення, згідно з яким Бог прийняв рішення врятувати одну частину людства без будь-якої заслуги цих людей і засудити іншу. Жодні зусилля людей ніякі добрі справи не можуть змінити того, що визначено Богом.

У наш час кальвінізм представлений трьома групами церков: реформаторськими (Всесвітній Альянс Реформаторських Церков, який об'єднує 125 церков, поширений в Швейцарії, Угорщині, Німеччині, Нідерландах), пресвітеріанськими (Всесвітній Пресвітеріанський Союз, поширений в Шотландії, США) та конгрегаціоналістськими (Генеральна Рада Конгрегаціоністських Християнських Церков, поширений в Північній Америці).

Англіканство. Визнається рішення перших восьми Вселенських соборів, учення про вихід Святого Духа лише від Отця, сім таїнств, зберегли апостольське наступництво єпископської влади. Ієрархія, культ та одяг священиків лишилися старокатолицькими.

Англіканська Співдружність об'єднує 25 автономних церков і 6 організацій церковних провінцій на всіх континентах (Великобританія, США, Індія, Близький Схід тощо).

Меннонітство. За їх вченням особиста віра має приорітет навіть над Святим Письмом. Церкви поширені переважно в Північній Америці та Європі.

Постреформаційні протестантські течії. До них належить: баптизм, квакери, методизм, адвентизм, Армія спасіння, п’ятидесятники, перфекціоністи тощо.