Образ автора наукового твору

Реферат з журналістики

ОБРАЗ АВТОРА НАУКОВОГО ТВОРУ

Комунікативний акт, здійснюваний через посередництво тексту, передбачає реалізацію кількох функцій, повідомлення: інформаційної, контактної, функції організації процесу читання, виразової функції, тлумачної, спонукальної, функції формування поглядів читача, функції запам’ятовування [1]. Зрозуміло, що спілкування в науковій сфері полягає насамперед в обміні інформацією, отже, науковий текст відрізняється від творів інших стилів максимальною об'єктивністю. Автор наукового твору відіграє роль безстороннього передавача інформації - і його особистісні якості не відображені, на перший погляд, у тексті. Проте уважний аналіз текстових засобів дає змогу зробити певні висновки про особистість автора-науковця.

Сучасна психологія для практичних цілей використовує поняття архетипів (структурних елементів колективного підсвідомого), зокрема, з’ясовує позитивні й негативні сторони професій, які передбачають вплив одних людей на інших (лікарів, психотерапевтів, учителів, соціальних працівників тощо). Досить переконливими є твердження німецького психотерапевта А. Гуггенбюля-Крейга, який на основі поняття про архетипи, сформованого К. Юнгом, аналізує т. зв. архетипічні пари — лікар і пацієнт, учитель і учень тощо: «Архетип можна визначити як природжену можливість поведінки, вироблену в процесі людської історії, чи як клас психічних змістів, події якого не мають свого джерела в окремому індивіді. Люди архетипічно реагують на кого-небудь чи що-небудь у стереотипній, але щоразу заново переживаній ситуації… Певні архетипи мають два полюси, оскільки в основі архетипу лежать полярності. Яким чином виникла архетипічна поведінка, ми можемо лише здогадуватися. Можна припустити, що первинно у свідомості індивіда домінував один полюс архетипу, а інший полюс незалежно існував у іншої людини. Однак історичні факти переконують у тому, що обидва полюси архетипу завжди були поміщені в одній свідомості. У людській психіці з моменту народження наявні архетипічні полярності, тому при контакті із „зовнішнім“ полюсом архетипу активізується полюс „внутрішній“ … Ми можемо припустити, що не існує ізольованих архетипів цілителя і пацієнта. Цілитель і пацієнт — це лиш аспекти даного архетипу… Образно кажучи, хворий містить у собі риси лікаря, а лікар — риси хворого… Спілкуючись з учителями, мимоволі помічаєш у них численні дитячі риси, які можна звести до певної інфантильності… Добрий учитель якоюсь мірою відчуває себе самого дитиною. Наявність у його психіці двох полюсів архетипу гарантує йому успіх у роботі з учнями… У багатьох учителів архетип розщеплюється, дитяче начало витісняється і передається назовні, на учнів, яким віднині приписуються всі дитячі риси. Учитель починає почувати себе винятково досвідченою дорослою людиною і сприймати дітей як нерозумних учнів. Прогрес у заняттях блокується. Діти перестають виявляти дорослі риси. В такій ситуації вчитель уособлює інтелект, а учні - глупство…» [2].

Продовжуючи міркування німецького психолога, можна припустити, що в архетипічній парі автор-читач успіх спілкування (опосередкованого текстом) залежить насамперед від автора: якщо він зберігає в собі обидві полярності (відчуває себе й автором, і читачем), то відповідно поважливо ставиться до читача: долучає до своїх міркувань, показує хід думки, обережно переконує, не тисне. Це, з одного боку, не може не приваблювати читача, оскільки він відчуває, що автор його поважає, а з другого — дає змогу робити висновки про особистість автора наукового твору. У статті проаналізовано твори трьох відомих українських мовознавців — В.М.Русанівського (Історія української літературної мови. — К.: АртЕк, 2001. — 392 с.), М. Д. Феллера (Текст як модель комунікативного акту // Нариси про текст. Теоретичні питання комунікації і тексту / Різун В.В., Мамалига А.І., Феллер М. Д. — К.: РВЦ «Київський університет», 1998. — С. 223−334) і В.В.Різуна (Аспекти теорії тексту // Нариси про текст. Теоретичні питання комунікації і тексту / Різун В.В., Мамалига А.І., Феллер М. Д. — К.: РВЦ «Київський університет», 1998. — С. 5−59) — і зроблено спробу виявити їхні особистісні риси на основі використовуваних у текстах мовних засобів [3].

Коректна вербальна поведінка автора в архетипічній парі автор-читач виявляється в належному забезпеченні зазначених вище функцій. Щоб реалізувати основну для наукового повідомлення функцію — інформаційну, тобто, щоб повідомлення було сприйняте адресатом, необхідне встановлення контакту між автором і читачем, який здійснюють реалізатори контактної функції, тісно пов’язаної з функцією організації читання: «Контакт включений, але зв’язок адресант — адресат легко обривається — увага слухача чи читача втомлюється та слабшає, втрачається послідовність думки… Адресант змушений включати… елементи, які підтримують зацікавлення, інтерес, що вказують напрям розвитку думки, яка керує процесом читання» [4]. У досліджуваних текстах мовні засоби, спрямовані на підтримування інтересу читача до повідомлення, представлені досить широко, наприклад: Цікаво, що І.Вишенський жодного разу не згадує К. Острозького як захисника православ’я. Це тим більше дивно, що… (Р, 85) — Теоретичному стилю в лінгвістиці пощастило так само мало, як і популярному (Ф, 296) — Увага до психологічної структури тексту проявляється ще з давніх часів. Так, професіональних мовців давно цікавило питання, як перебороти психологічний бар'єр слухача, пов’язаний з небажанням сприймати й розуміти висловлювання… (ВВ, 29).

Суперечність між адресатом і адресантом усуває виразова функція — саме вона забезпечує створення довіри читача до автора. Виразова функція пов’язана з формуванням образу автора як співрозмовника і психологічним ставленням читача до повідомлення [5]. Делікатність, толерантність, відсутність категоричності у викладі «Історії» добре видно в спокійному розгортанні наукового дискурсу: «До агіографічної літератури можна умовно зарахувати й «Повчання» Володимира Мономаха. Чому умовно? Тому що за змістом це скоріше ораторсько-проповідницький стиль, але за мовою — середній, з численними східнослов'янізмами. Та й не випадково Нестор умістив його в «Повість временних літ», а чернець Лаврентій під 1096 подав у його ж імені літопису 1377 р. (Р, 34) — пор. також у іншого автора: Важко уявити людину, яка не думає мовчки, а думає тільки вголос. Для думання вголос потрібно набагато більше часу, ніж на думання мовчки. Погоджуючись зі сказаним вище, ми все ж таки повинні визнати, що процес думання має два боки… (ВВ, 34).

Повага до читача виявляється й у певній шпаруватості [6] викладу, наприклад: М. Коцюбинський різко порвав з попередньою фотографічною традицією художнього опису природи: пейзаж у нього психологічний, настроєвий. Не буду тут наводити всім відомого уривка з «Fata morgana», де «плачуть голі дерева». Ось інша картинка, в якій відбивається прагнення людини до гармонії в суспільному житті… (Р, 273) У розмові з читачем-однодумцем, читачем такого самого інтелектуального рівня достатньо одного натяку — ключових слів, це зменшує інтерактивну дистанцію, інтимізує науковий виклад.

Водночас автори аналізованих текстів, дбаючи про повне взаєморозуміння зі своїми читачами, вдаються до різних способів пояснення складних понять: Ці «муки творчості» автора психофізіологічною мовою називаються аферентним синтезом (ВВ, 34) — В основі контексту-пресупозиції (припущення) лежить ентимема (міркування, в якому пропущена одна із частин) (Ф, 251) — … експліцитно чи імпліцитно (явно чи неявно)… (Ф, 267).

Автори, зорієнтовані на читача, не соромляться «посвячувати» його в хід своїх думок, у сам процес творення наукового тексту, висловлювати сумнів тощо: Скласти якусь схему розвитку літературної мови в підрадянський час досить складно. Які обрати параметри? Можна поділити письменників на тих, хто… можна… але… Спробуймо об'єднати… (Р, 293−294) — Щоб виділити особливості того чи іншого стилю, необхідно порівняти його з якимсь еталоном. Тут можливі два підходи (Ф, 288).

Сприймаючи читача співрозмовником-однодумцем, автори надають викладу характеру усної оповіді - уживанням слів і синтаксичних конструкцій, «забарвлених колоритом розмовності» [7]: Визначення тексту у вигляді дефініції - річ майже неможлива, та й чи потрібна (ВВ, 13) — Інакше і не може бути. Адже мета повідомлення… (Ф, 243).

Особливо багато таких конструкцій у тексті «Історії»: Та і як же можна було цього уникнути, коли… (Р, 256) — …реалії тогочасного життя хоч-не-хоч потрапляють на сторінки його (В.Винниченка — Н.Н.) творів (Р, 278) — Чого зовсім не було в поезії М. Зерова, так це червоно-революційної лексики й фразеології (Р, 301) — Оце вам і історія громадянської війни 1918;1920 рр. (Р, 303) — Вловлюєте ритм? (Р, 344).

Своєрідною експресією позначені тут і парцельовані конструкції: З художньої літератури періоду України-Русі зберігся тільки один твір — «Слово о полку Ігоревім». Але твір геніальний (Р, 36) — Художніх засобів К. Зіновіїв не визнає. Проте порівняннями користується досить часто (Р, 111).

Цікаві з погляду характеристики вербальної поведінки авторів різного типу короткі речення, які трапляються в аналізованих текстах: І хоч ще й на початку XII ст. у віршах Д. Наливайка, звернутих до синів князя Олександра Островського, чується заклик зберігати предківську віру., але це вже був голос волаючого в пустелі: князівські роди приймали католицизм. Зникало й протестантство (Р, 77). Уживанням подібних конструкцій досягається динамізм історично-наукового дискурсу. Крім того, тут є й емоційний підтекст, що формується залученням забарвлених слів і висловів (заклик зберігати предківську віру, голос волаючого в пустелі), а наведення уривка з поезії, не цитованого тут, передає небайдуже ставлення науковця до тих обставин, які тягли за собою соціальне обмеження української мови. Пор. також: Прийшла війна. Замовкли музи, але не надовго (Р, 335).

Імпліцитно передане ставлення автора до описуваних явищ і в абзацоподілі, який, подібно до абзаців у художній літературі, подекуди виконує емоційно-експресивну функцію. Так, в окремий абзац виділене речення: Українська мова не була зовсім поза наукою (Р, 227) свідчить про небайдужість до мови. Таке саме ставлення автор намагається сформувати й у читача, довіряючи йому, вбачаючи в ньому однодумця.

Короткі речення, виділені в окремі абзаци, виконують функцію організації читання, наприклад, окремими абзацами подано такі речення: Спробуємо дати схему комунікативної підструктури. Можемо уявити два її варіанти (Ф, 240) — Третій вимір тексту — вглиб (Ф, 245).

Спрямованість на читача виявляється у вживанні таких текстотвірних конструкцій: І третій постулат (ВВ, 31) — Підсумуємо (Ф, 232) — Необхідно уточнити (Ф, 235) — Звернімося до драматургії (Р, 113) — Кілька слів про дієслівні форми (Р, 115);

Нарешті, текстотвірна конструкція «запитання — відповідь», яка імітує діалог автора з читачем, широко представлена в аналізованих текстах: Від чого залежить структура тексту в плані комунікативному? Від характеру функції впливу на людину. Від чого ж залежить цей характер? Від таких факторів…" (ВВ, 24) — Який з рукописів є досконаліший? Як доводить В.В.Німчук, арраський. Він у багатьох питаннях досконаліше інтерпретує структуру української граматики (Р, 101) — Як же оцінювати слов’яноруську мову й мову Г. Сковороди з погляду їх належності до української літературної мови? Відповідь на це питання не проста. Тут можна було б провести аналогію з церковнослов’янською мовою часів Київської Русі… (Р, 131) — Чи відчувається перегук між лексичним складом українських історичних пісень та дум і староукраїнської авторської поезії? Безперечно, відчувається. Він помітний у … (Р, 190) — А як з мовою І.Франка? З одного боку… (Р, 268) — Чи можна стверджувати, що зв’язок із фольклором — така ж визначальна ознака національної поезії? Мабуть, так (Р, 268).

Структура і зміст відповідей дають змогу додати певних рис до характеристики авторів: це і повага до колег, яка виявляється у звертанні до слів інших науковців з приводу сказаного (як доводить…), це і переконаність (безперечно), і сумнів (мабуть), урахування різних підходів (з одного боку) і узагальнення на основі зіставлень (провести аналогію) — словом, прояви професійних рис науковців, які, до того ж, цілком коректно виявляють себе в архетипічній парі автор-читач.

Загального некатегоричного звучання аналізованих текстів не порушують навіть поодинокі сентенції: У наш час українська літературна мова знову піднімається на власні ноги. Для цього їй потрібні надійні опори. Однією з них є правдиво викладена історія: пізнай самого себе — й ти будеш непереможний (Р, 9) — Від несмаку до несмаку — один крок (Р, 152) — У неволі скрізь погано (Р, 210) — Переконування «в лоб» — це не кращий прийом. Ламати соціальний емоційний стереотип треба поступово, розумно, обережно (ВВ, 57).

Автори текстів часом вдаються до образних засобів, що, як відомо, не є визначальним елементом наукового стилю. І контактну, і виразову функції виконують розгорнуті метафори:

Освоєння фольклорної цілини — це не лише вирощення на зораних землях тих злаків, що ростуть самосівом у степу. Майстерність хлібороба полягає в тому, що він уміє відібрати найкраще зерно, помістити його в родючий ґрунт і добре доглянути посіви. Майстерність поета нагадує хліборобську працю: з паралелізмів і сталих порівнянь він видобуває слова-символи, добре знаючи, що символічність у них підтримується зв’язком із фольклорною образністю, і ставить їх у новий семантичний контекст. Так з’являються нові, суто авторські образи, переважно метафори (Р, 184).

Якщо звичайний канал зв’язку починає працювати з того моменту, як його ввімкнули, то канал соціального зв’язку для «зняття трубки» вимагає, щоб текст привернув увагу адресата і був оцінений ним як цікавий. Тільки тоді він буде його читати. Примусити автора зняти трубку повинен сам текст (ВВ, 25).

Є в текстах і інші образні засоби: Знаком ефективності структури тексту є його архітектонічна досконалість. Вона інакше не існує, ніж у графічно-знаковій тканині, яка є формою всього того, що відбувається на сцені Психіки Автора й Свідомості Суспільства (ВВ, 12) — Контакт увімкнений. Але людський канал зв’язку легко вимикається — увага стомлюється і слабне, її заколихують монотонні збудники, губиться канва думки. Структура тексту повинна чинити опір подібним перешкодам (ВВ, 25) — Якщо у тексті фіксуються змістові «прогалини», що ускладнюють розуміння, то обов’язково треба відновити це «провалля» змісту (ВВ, 30) — …процес думання поступово визріває і шліфується у слові, яке може бути втілене у графічний знак. Слово не є сорочка, в яку одягається думка (ВВ, 37) — фольклоризми виступають як орнаментація, як вишивка на комірі й на рукавах сорочки (Р, 241) — опис природи у А. Тесленка — простий, ледь заштрихований (Р, 264) — зіставлення у Коцюбинського, ніби на образку (Р, 273) — мова М. Куліша — це цілий океан (Р, 304) — Алітерації в Б. Антонича перехлюпують через край (Р, 334) — Комунікативно ефективний твір — плід умов комунікативного акту (Ф, 228) — Початок фрази також ніби ключ до неї (Ф, 245) — У людини, яка володіє мовою є рефлекс на слово (Ф, 246) — Існує низка способів викладу, які створюють «комунікативний комфорт» ., при пунктирному способі., мазковий спосіб., при круговому способі., досягається також способом кільцювання (Ф, 255);

Уживання образних конструкцій свідчить про небайдуже ставлення авторів наукових творів до досліджуваних об'єктів, що зрештою зближує автора і читача, як зближують окремих людей спільні інтереси. Є й інші засоби зменшення інтерактивної дистанції між автором і читачем: «Інтимізація знаходить вираз у показі власного ставлення до предмета, у зауваженнях про процес дослідження і хвилювання дослідника в його процесі, в використанні експресивно забарвлених і просторічних лексики та конструкцій» [8]. Так, емоційне ставлення автора «Історії» до об'єкта дослідження — мови — віддзеркалюється в тексті. Мова для автора — живий організм. Це часом експліковано (так, церковнослов’янську мову південноруської редакції названо живим організмом, який обмінювався творчою енергією як з канонічною літературою, так і з давньоруськими творами — Р, 18), а найчастіше — передано імпліцитно, в численних персоніфікаціях: юридично-ділова мова… не цуралася й старослов’янських слів та форм (Р, 10) — церковнослов’янська мова не здавала своїх позицій… (Р, 48) — І хоч фонетична і морфологічна системи української мови у грамотах, здається, повністю перемогли, але традиційна система письма часто це приховувала… Українські традиційні риси, закамуфльовані традиційним письмом, виступають все ж значно виразніше, ніж у попередній період (Р, 48).

Ставлення автора до мови як до живої істоти — трепетне, обережне, не насильницьке — виявляється в тому що доля її викликає суперечливі почуття: гіркоти, коли її зневажають (Життя літературної мови ледь жевріло в малозрозумілій церковнослов’янщині - Р, 146- Спрацювало звичайне чиновницьке невігластво. Можливо, до цього спричинилися публікації в польських виданнях, де українська мова називалася діалектом польської. Зокрема, ця думка рельєфно була виражена у статті В. Міцкевича… і почала розгулювати в російських виданнях. Наслідком цього став сумно відомий Валуєвський циркуляр… — Р, 222, і присмаченої цією гіркотою радості від життєвої сили мови (На цьому, звичайно, історія української літературної мови не вичерпується: перед нею, незважаючи на всілякі перепони, ще довгі віки розвитку. Кожного разу, коли на ній ставили хрест і казали, що її «не было, нет и не будет», вона знову воскресала, ставала всеохопнішою і життєздатнішою — Р, 377).

Аналізовані тексти свідчать про те, що науковий стиль останнім часом зазнає змін, поповнюючись емоційними та іншими експресивними елементами. Щоправда, усталені стереотипи беземоційного викладу перебороти важко: «На жаль, „аскетична традиція“, яка почалася, мабуть, з Ньютона і започаткувала в ті часи лицемірну скромність звичаїв англійських середньовічних церковних університетів (Кембридж), змушує багатьох авторів аж до сьогодні ретельно вилучати з наукових повідомлень усе те, що, на їхню думку, безпосередньо не стосується одержаних результатів і використаних методів» [9]. За часів Відродження «аскетична традиція» почасти зумовлювалася ще й мовою викладу: для вираження наукових понять використовували класичну мову — латинську, експресивну функцію виконували національні мови. Крім того, за той невеликий часовий проміжок, що наука розвивалася незалежно від релігії, вона ще не могла повністю відмовитися від метафізичного (схоластичного) стилю. У сучасній науковій літературі «аскетичний» стиль продовжує існуватxи тільки «за інерцією», часом гальмуючи розвиток пізнання. Учені давно помітили недосконалість, неповноцінність традиційного викладу: «Сухий запис чи документ, які лежать в основі історичного дослідження, дають лиш віддалене уявлення про реальний процес» [10]. У наш час на зміну сухому викладові приходить своєрідний науково-іронічний стиль, що пов’язано зі збільшенням інформації, ускладненням наукових знань тощо [11].

У тексті «Історії» чимало висловлювань з іронічною конотацією. Характерною ознакою її є те, що це не зловтішання, не глузування, а іронія зі знаком «плюс» (з позитивним емоційним забарвленням), хоча й поєднана з іншими, часом сумного спектра, почуттями: із захопленням: Історія української літературної мови — це таїна за сімома печатками (Р, 3) — зі співчуттям: Особа царя у них, зокрема у Квітки, просто обожнюється… (Р, 155) — з гіркотою: Офіційна віденська влада якихось особливих заборон на розвиток української мови й української школи не накладала. Вона взагалі тільки недавно зробила для себе відкриття, що в Галичині і в Лодомерії живе якийсь інший, ніж поляки, народ (Р, 225).

Автор «Історії…» підсміюється над собою, своїми колегами й іншими людьми, причетними до формування й функціонування літературної мови: Майже «інженер людських душ» ! (Р, 325) — …аркодужних і яблуневоцвітних слів, як у П. Тичини, в О. Гончара немає… (Р, 345) — Першим відчинив двері у нову поезію В. Симоненко (Р, 352).

Часом іронічний підтекст виникає внаслідок лаконізації висловлювання, або «ощадження слів», за термінологією автора [12]: У «Житії» активно вживається «космічна» лексика… (про старослов’янізми) (Р, 26).

Ставлення ж до стертих штампів щодо української мови звучить уже не просто іронічно, а й з відчутним сарказмом: На відміну від деяких своїх сучасників, які любов до мови виражали геніально просто — «ой яка чудова українська мова» , — М. Рильський доводив… (Р, 299).

Крім суто емоційного ефекту, що його викликає легка іронія, позитивна роль такого викладу полягає й у тому, що він здатен зменшити інтерактивну дистанцію між автором і реципієнтом, тобто наблизити текст до сприймача, адже різним соціальним групам (в тому числі й професійним) властивий специфічний гумор [13]. Отже, іронічний виклад є одним із засобів точно зорієнтувати текст на читача: автор адресує твір «своєму» читачеві, а у читача виникає враження, що автор «свій», того самого кола, що й читач, і йому варто довіряти. Так у спілкуванні через текст установлюється теплий, неформальний контакт автора з реципієнтом.

Включення читача до комунікативного акту — основна передумова самого існування такого акту. Це здійснити можна, як зазначає М. Д. Феллер, «лише тоді, коли автор щохвилини ставить себе на місце читача. А таке здебільшого стає можливим лише тоді, коли… автор може поставити себе на місце читача, а також, коли хочете, автор більше любить читача, ніж самого себе» [14], іншими словами — коли автор, перебуваючи в умовах архетипічної пари, відчуває себе і автором, і читачем. Таким чином, коректна поведінка авторів в архетипічній парі автор-читач викликає у читача позитивний образ автора — компетентного однодумця, зацікавленого в досліджуваному об'єкті, комунікативно вправного співрозмовника, толерантної, глибокої людини. Позитивний образ автора, забезпечуючи реалізацію контактної та виразової функції, зрештою й зумовлює втілення інших функцій, а отже, й повноцінне спілкування, здійснюване через посередництво тексту.

Література.

1. Феллер М. Д. Текст як модель комунікативного акту // Нариси про текст. Теоретичні питання комунікації і тексту / Різун В.В., Мамалига А.І., Феллер М. Д. — К.: РВЦ «Київський університет», 1998. — С. 266−268.

2. Гуггенбюль-Крейг А. Власть архетипа в психотерапии и медицине. — СПб.: Б.С.К., 1997. — С. 64−78.

3 У наведених з аналізованих текстів прикладах джерела позначено умовно — Р, Ф, ВВ відповідноу круглих дужках після умовного позначення подано номер сторінки, з якої взято приклад.

4. Феллер М. Д. Зазнач. праця, с. 267.

5. Там само, с. 267−268.

6. Там само, с. 249−252.

7. Русанівський В.М. Історія української літературної мови. — К.: АртЕк, 2001. — C. 350.

8. Феллер М. Д. Зазнач. праця, с. 271.

9. Карцев В. П. Социальная психология науки и проблемы историко-научных исследований. — М.: Наука, 1984. — С. 108−109.

10. Вернадский В. И. Труды по истории науки в России. — М.: Наука, 1988. — С. 88.

11. Непийвода Н. Ф. Мова української науково-технічної літератури (функціонально-стилістичний аспект). — К.: ТОВ «Міжнародна фінансова агенція», 1997. — С. 17−22.

12. Русанівський В. Р. Зазнач. праця, с. 273.

13. Непийвода Н. Ф. Мовні ігри та гумор у рекламному тексті // Українська мова та література. — № 12 (220). — 2001 р. — С. 9−11.

14. Феллер М. Д. Зазнач. праця, с. 313.