Походження слов'ян

Чималу роль в історії України відіграли античні міста-держави, які з’явилися у VII столітті до н. е. на північних берегах Чорного моря та заснували тут свої поселення. Вони утворились і розвивалися у тісній взаємодії з місцевим причорноморським населенням. Яке впродовж тисячоліття відчувало на собі вплив античної культури, все це знайшло свій вплив у прискоренні їх соціально-економічного та культурного розвитку.

Історію античних міст-держав Північного Причорномор’я поділяють на два основні періоди. Перший охоплює час з VI по середину І ст. до нашої ери та характеризується самостійним життям на еллінських традиціях і мирними відносинами зі скіфськими племенами. Другий припадає на середину І ст. до н. е. — 70-ті роки IV ст. н. е., коли міста-держави поступово потрапляли у сферу інтересів Риму й до того ж зазнавали постійних руйнівних нападів готів і гунів. У процесі античної колонізації у Північному Причорномор'ї утворилися чотири основні осередки.

Перший — це побережжя Дніпро-Бузького та Березанського лиманів. В першій половині VI ст. до нашої ери на правому березі Бузького лиману, неподалік від місця впадання його в Дніпровський лиман, вихідці з Мілета започаткували Ольвію — в майбутньому, одне з трьох найбільших давньогрецьких міст Північного Причорномор’я, її зручне географічне розташування сприяло налагодженню тісних торговельних зв’язків із землеробами та кочівниками степу.

Другий центр античної цивілізації Півдня України склався в районі Дністровського лиману, де розташувалися міста Ніконій і Tipa.

Третій центр сформувався в Південно-Західному Криму. Головним містом тут було — Херсонес Таврійський.

Четвертий центр античної культури в Північному Причорномор'ї виник на Керченському й Таманському півостровах. Тут були побудовані міста Пантикапей. Феодосія, Фанагорія.

Грецькі міста-держави в Причорномор'ї називалися полісами. Ці та інші недалекі держави були демократичними чи аристократичними (Пантикапей) републіками або монархією. У республіках законодавча влада належала народним зборам, виконавча — архонтам. Вільними повноправними громадянами були лише чоловіки — уродженці міста. Досягнувши повноліття вони складали присягу на вірність державі та її законам. До найважливіших обов’язків громадянина полісу належали захист демократичного ладу, оборона міста від ворогів. До складу міст-полісів входила й сільська округа — хора.

Античні міста планувались і забудовувались за стандартами і нормами Греції. В Північному Причорномор'ї застосовувались такі системи планування: прямолінійна, змішана (прямолінійна та променева). Місто ділилось на квартали з одного — чотирьох будинків. Крім житлових і господарських споруд в містах були театри, гімназії, храми, святилища, адміністративні споруди. Будувались вони з застосуванням властивих стилів. Найбільш розповсюдженими були: дорійський, іонійський, корінфський. В будівництві використовували камінь, дах накривали черепицею. Місто захищалось муром. Деякі міста Причорномор’я мали додаткові укріпленняакрополь. Центром міста була агора — головна площа міста. Тут знаходився теменос — культові споруди.

За мурами міста знаходився некрополь — місце поховання померлих. Поступово грецькі міста — колонії стали об'єднуватись. Так в 480 р. до н.е. виникло Боспорське царство, яке об'єднало більш як 20 грецьких міст, що існували на території Керченського півострова й Тамані. Столичним містом царства став Пантикапей (сучасне місто Керч). З IV століття до н.е. до складу Боспорського царства ввійшли окремі племена Приазов’я, Північного Кавказу, Прикубання.

Найважливішими заняттями греків Північного Причорномор’я були землеробство, скотарство, виноградарство, рибальство. На високому рівні знаходилось ремісництво: металообробка, гончарство, ткацтво. Дуже важливе місце в житті Ольвії, Херсонесу та інших міст займали землеробство і скотарство. Наприклад, Ольвія мала свою сільськогосподарську територію — хору, на якій її мешканці вирощували хліб і городину, пасти худобу. У прибережних районах було дуже розвинуте рибальство. Херсонес з самого початку розвивався як центр сільськогосподарського виробництва. Західне узбережжя Криму, що херсонесці називали «рівниною», було житницею Херсонесу, яка поставляла місту зерно. Територія на крайньому південному заході Криму, була поділена на велику кількість наділів-клерів розміром 25−30 гектарів. Клер являв собою земельну ділянку з укріпленою садибою, що складалася звичайно з будинку, різних господарських будівель, цистерни для води.

Величезну роль відігравало ремісниче виробництво. Ольвійські майстри виготовляли металеві вироби, відлиті із бронзи або міді, дзеркала, прикраси, статуетки. Розвивалося також керамічне виробництво, ювелірне, деревообробне, ткацьке та інші ремесла. Металургійні, ювелірні, текстильні підприємства працювали у Херсонесі. Херсонеські ремісничі вироби збувалися не тільки у самому місті, але й за його межами — у скіфських поселеннях Криму.

Міста активно займалися торгівлею, з хори і всієї Скіфії поступало зерно, худоба, шкури, хутро, солона риба, сіль, а звідти вони вивозилися до Греції. Із Греції в Причорномор’я надходили металеві та ювелірні вироби, зброя, тканини, мармур, столовий посуд, прянощі, оливкова олія, предмети розкоші та мистецтва, вина. Та все ж основним торговим товаром був хліб. Контактуючи з греками через торгівлю, місцеве населення знайомилося з античною культурою, здобутками грецького суспільства. Адже в грецьких містах-колоніях, як і в самій Греції, також поширювалась писемність, розвивались науки: історія, філософія, література, медицина. Театри, храми, прикрашались скульптурами, фресками, мозаїками.

У містах-колоніях панували рабо-власницькі відносини. Раби виконували значний обсяг найтяжчих робіт. Джерелами рабства були військовий полон. Народження від рабині, купівля на невільничих ринках або сусідніх племен. Раби були позбавлені прав. До громади також не належали жінки та всі не греки.

У І столітті до н.е. поліси потрапляють в залежність від Римської імперії. На відміну від греків, римляни поводили себе як завойовники. Вони не мали підтримки від місцевого населення. Римська окупація Причорномор’я і включення більшості міст до складу Римської імперії істотно не змінили становище, оскільки римляни розглядали ці міста лише як джерело постачання продуктів та робочої сили.

У середині III ст. у Північне Причорномор`явдерлися племена давніх германців — готів, вони витіснили сарматів за Дон, зруйнували міста Ольвію і Тір (відродилися лише Херсонес і Пантікапей, які увійшли до складу Візантійської імперії), підкорили собі населення Криму. Так виникло готське королівство або Рейхготланд. Найбільшої могутності обєднання готів досягло в середині в ІV ст.н.е.

Гуни, які складалися з монгодо-тюркських племен, прийшли в Європу з Південного Сибіру у другій половині четвертого століття н.е. їх пересування дало поштовх Великому переселенню народів. Найбільшої могутності вони досягли при вождю Атіллі, після смерті котрого їх держава розпалася, а більшість гунів відкочувала в Причорномор’я.

Одним з найдавніших народів, що населяв Європу, були слов`яни. З приводу пожодження слов`ян існують дві основні теорії: 1) міграційна — слов`яни прийшли на свою нинішню територію; 2) автохтонна — слов`яни є соконвічними жителями Східної європи. Перші писемні згадки про слов`янські племена під іменем венедів відносяться до І-ІІ ст.н.е. У VІ-VІІ ст. вже згадуються склавіни — західні слов`яни і анти — східні сов`яни, які займали територію між Дністром на Заході та верхів`ям Дону на Сході. Перші племінні оюєднання на з елементами державності виникають виникають у східних словян у 380−386рр.н.е. на чолі з Божем, який воював з готами, а Потім, у VІст., у прикарпатті - на чолі з Маджаком.

Слов’яни поділялися на: східних, західних та південних.

Становлячи в І ст. н. е. єдиний, стійкий і один із найчисленніших у Європі етнічний масив, венеди заселяли Східну і Центральну Європу між Дніпром на сході і Одером на заході. На півночі територія їх розселення досягала лівобережжя Прип’яті, а на півдні - рубежів Лісостепу й Степу. Венеди вели осілий спосіб життя, знали орне землеробство. Розвиток господарства у слов’ян зміцнював зв’язки між їхніми племенами.

Більшість сучасних вчених вважає, що початок формування окремих слов’янських народів, і зокрема, праукраїнського етносу було покладено розселенням антів та склавинів. Саме антів історики вважають автохтонним населенням на території України.

У слов’янських племен набуло розвитку рабовласництво. Візантійські історики пишуть про тисячі полонених, які перетворювались у рабів. Рабська праця могла використовуватися у ремісничих майстернях, а також у землеробстві. Рабство, як і збирання данини, було початковою формою експлуатації на етапі становлення класового суспільства.

У період становлення класового суспільства слов’янські племена об'єднуються у союзи племен. Процес формування останніх був особливо інтенсивним у Уст. н. е. Племінна верхівка складалася з різних осіб. До неї входили передусім вожді племен. Вони вирізнялися своїм майновим станом із основної маси населення. Найважливіші питання вирішувалися на племінних зібраннях, хоча основна влада була зосереджена в руках вождів і знаті. Виник новий тип відносин з поділом суспільства на дві частини: багатшу та владну племінну знать і біднішу безвладну більшість племені. Такі утворення називаються чіфдом. Окреслюється майнова і соціальна нерівність.

Анти мали сильну військову організацію. Війна й об'єднання населення для війни стають регулярними функціями в діяльності племен. Все це вплинуло на соціально-економічний розвиток слов’ян. Воєнна здобич, контрибуції, подарунки, отримані під час війни, сприяли накопиченню багатств у антських вождів. Посилилась їхня військова й політична влада, що прискорило майнову та соціальну диференціацію слов’янського суспільства, процес формування у ньому класових відносин.

Археологічні розкопки дають досить повне уявлення про рівень економічного розвитку східних слов’ян у VII-VIII ст. Основу їхнього господарства становило орне землеробство, в якому тепер застосовувалися більш досконалі знаряддя праці, зокрема рало з широким лезом і залізним наконечником. На землеробській основі розвивалося скотарство, яке давало тяглову силу і продукти харчування. Промисли — полювання, рибальство, бортництво — почали відігравати у господарському житті слов’ян допоміжну роль. Ці зміни у господарському житті свідчили про величезний прогрес. Продуктивність праці значно зросла, цілком можливою стала індивідуалізація виробництва, створювались умови для переходу від ранньокласових відносин до феодальних. Дедалі більше розвиваються ремесла: ковальська та ювелірна справа, оброблення каміння, дерева та кості, ткацтво, теслярська та гончарна справа.

На новій, більш високій, ніж у попередній період, виробничій основі відбувався процес відокремлення ремісництва від землеробства. Розвиток ремісництва був однією з передумов виникнення і зростання міст наприкінці VI — VIII ст. Результатом відокремлення ремісництва від землеробства було зародження товарного виробництва. Регулярний товарний обмін свідчив про появу постійних надлишків продукції у землеробстві, скотарстві, ремісництві.

У VII-VIII ст. починають інтенсивно розвиватися зовнішні економічні зв’язки східних слов’ян.

Економічний розвиток у східних слов’ян був рушійною силою їхнього суспільного розвитку. За умови існування індивідуальних господарств додатковий продукт, що отримувався в них і досягав значних розмірів, ставав власністю виробника і міг бути джерелом збагачення. Так виникла спочатку майнова, а потім і соціальна нерівність.

Почала виникати сільська (територіальна) община — «миру», «верві» як союз індивідуальних господарств. У їхній власності перебували житло, знаряддя і продукти праці. Невеличке житло на чотири-п'ять осіб, розміщення та розмір господарських будівель, малий запас продуктів свідчать про особливий властивий їм характер. Про це ж свідчить і факт збирання данини у слов’ян з «диму» (дому), про який згадується у давньоруському літописі. Водночас у межах територіальної общини продовжувала існувати колективна власність на землю, яка періодично перерозподілялася між окремими сім'ями. Різні за складом сім'ї, що входили в територіальну общину, різний характер і рівень їхнього добробуту і накопичених багатств, захоплення багатими сім'ями прилеглих до общини земель призводили до подальшого соціального розшарування общини. Майнова нерівність її членів дедалі більше поглиблювалася. Формувалася соціальна верхівка суспільства, яка поступово присвоювала собі право збирати серед членів общини частину продуктів на загальні потреби общини та розпоряджатися ними. У процесі становлення феодального суспільства цей звичай перетворився на регулярне збирання данини на користь феодалів, що стало початковою формою феодальної експлуатації.

Така форма експлуатації, як рабство, що існувала у східних слов’ян, не переросла у рабовласницьку формацію. У процесі формування класів суспільства перейшли від первіснообщинного ладу до феодального. Масовому застосуванню праці рабів у землеробстві перешкоджали суворі кліматичні умови, в яких утримання раба обходилося надто дорого і тому було невигідним. Не менш важливе значення мала й відсутність широкої варварської діяльності, яка б постачала східним слов’янам рабів-полонених у великій кількості.

У VIII ст. в умовах боротьби з кочівниками у Середньому Придніпров'ї декілька союзів племен, або князівств, об'єдналися в союз союзів під назвою «Русь», столицею якого став полянський Київ. Жителі не дише вирощували хліб і доглядали худобу, а й знали різні ремесла, торгували з грецькими містами на Чорному морі. Вчені знаходили цілі скарби римських монет тих часів. Це підтверджує, що вже на початку нашої ери сюди вели і тут закінчувалися торгові шляхи з півдня. Особливо великими й багатими стали в II — III ст. н.е. Але згодом вони занепали. Аж у другій половині V ст. тут знову завирувало життя. Вчені дійшли висновку, що Кий князював тут наприкінці V ст. Відтоді й ведуть вік міста.

Поділ — це нижнє місто. Літописні згадки дають виразне уявлення про його значення і роль в житті Києва. Тут знаходився головний торговельний центр — Торжище, міська вічова площа, кам’яні собори, двори торговців. Замовниками храмів на Подолі були не князі і монастирі, а торговельно-ремісничі об'єднання. Тому головна увага приділялась не внутрішньому, а зовнішньому вигляду. Споруд стародавнього часу на Подолі зараз не збереглося, проте їх багато у Верхньому місті, на Старокиївській горі, де було засновано «град Кия» .

У IX ст. зросла економічна та військова могутність Руської землі, яка вивела молоду державу в ряд наймогутніших країн середньовічного світу. Точні відомості про подальших правителів Києва знаходяться у літописах. З нащадків Кия нам відомо про князів Аскольда і Діра, яких згадують здебільшого разом. Але княжили вони, мабуть, в різний час. Аскольд прославився походом на Візантію. У 860 р. він ледь не взяв штурмом Константинополь, або як тоді його називали — Царгород.

До прийняття християнства у 988 році, слов’яни жили за язичницькими віруваннями. Язичництво — це первісні вірування, традиції та обряди людей у первіснообщинному суспільстві. Це величезний комплекс уявлень про світ, який складався протягом тривалого часу.

" Союзи союзів", що складалися з кількох союзів племен-князівств, були новими утвореннями і відображали виший етап у процесі східнослов'янської консолідації. Приблизно на рубежі VIIIIX ст. придніпровський союз союзів племен «Русь» переростає у ще сильніше об'єднання під назвою «Руська земля», об'єднавши значну кількість союзів слов’янських племен. Літопис перелічує: Русь, Поляни, Древляни, Полочани, Дреговичі, Сіверяни.

Поряд з утворенням держави «Руська земля» через об'єднання південної частини східнослов'янських племен навколо Києва на чолі з полянами відбувалося об'єднання північної частини східнослов'янських племен навколо Новгорода на чолі зі словенами.

Під владою Києва об'єдналися два величезні слов’янські політичні центри — Київський і Новгородський. Ця подія, яку літопис відносить до 882 р., традиційно вважається датою утворення Давньоруської держави. Пізніше київському князю підкорилися багато інших земель.

Отже, у процесі формування давньоруської державності простежуються чотири етапи: племінні княжіння східних слов’ян; утворення первісного ядра давньоруської державності - «Руської землі»; формування південного й північного ранньодержавних утворень; об'єднання цих утворень у Давньоруську державу з центром у Києві.

У працях істориків, античним світом, традиційно називають суспільства стародавніх Греції та Риму з IX ст. до н. е. до V ст. н. е. У наш час поняття античності включає також крито-мікенську епоху (III—II тис. до н. е.). Таким чином, історія античності охоплює період формування, розквіту і загибелі рабовласницьких держав Середземномор’я з III тис. до н. е. до середини V ст. н. е., коли перестала існувати Західна Римська імперія.

Антична цивілізація межувала зі стародавніми цивілізаціями Сходу — Єгиптом, Фінікією, Персією та Ін., підтримувала з ними торговельні та культурні контакти. Характерною рисою культур Сходу був геоцентризм, обожнення царської влади, безумовна влада авторитета, підкореність особистості державі, символічність, декоративність. Антична ж, особливо еллінська культура, звернена до людини і це природно, бо породило її зовсім інше суспільство.

Основою суспільного життя в античних державах був поліс, тобто місто-держава, що об'єднувала місто і навколишні землі з селами. Поліс був самостійною політичною, господарською, культурною одиницею, об'єднанням вільних громадян. З VI ст. до н. е. у більшості полісів встановилась демократична форма правління. Майже всі громадяни полісів були грамотні. Основою полісного життя була єдність незалежних людей в ім'я спільного існування, безпеки та свободи. Ці обставини сприяли вихованню в еллінів і римлян патріотизму, почуття власної гідності, волелюбності, мужності.

В історії культури Стародавньої Греції дослідники виділяють такі періоди: егейський або кріто-мікенський, героїчний або гомерівський, архаїчний, класичний.

Егейська культура. Однією з найдавніших цивілізацій Східного Середземномор’я була егейська або кріто-мікенська, що розвинулась у III—II тис. до н. е. на островах Егейського моря, узбережжі Малої Азії та Балканського півострова, її головним центром був острів Кріт. Ця культура зазнала значного впливу стародавніх культур Єгипту та Передньої Азії, що яскраво відобразилась в образотворчому мистецтві, архітектурі тощо. Егейська культура мала вплив на розвиток мікенської культури. У материковій Греції у той час утворились ранньорабовласницькі міста-держави Мікени, Тірінф, Пі-лос, Орхомен, Фіви, Афіни, Іолк. Тут збереглися залишки пам’яток архітектури — фортеці з мурами, які були складені з величезних брил, залишки поселень, храмів, розкішні гробниці, серед яких виділяється гробниця Атрідів у Мікенах.

Культура героїчного періоду. В кінці XII—Х ст. до н. е. на Грецію вдерлися племена дорійців, під ударами яких гинуть стародавні держави у Мікенах, Тірінфі та ін. Тільки Аттіка з центром в Афінах відстояла свою незалежність. На території Греції утворилось тоді чимало незалежних держав, які вели між собою війни. Це негативно позначилось на культурі тогочасної Еллади. Однак період культурного занепаду в історії Стародавньої Греції був тимчасовим, після якого наступає нове піднесення. Починається активне будівництво храмів, палаців, серед яких виділявся храм Артеміди в Спарті, що вражав своєю архітектурною пишністю. В Х—IX ст. до н. е. відбувається формування та розвиток героїчного епосу, який дістає письмового виразу лише в наступних століттях. Елліни поклонялись божествам, що уособлювали різні сили природи, героям — міфічним предкам племен і родів, засновникам міст. Артеміда — богиня полювання, Місяця, покровителька тварин; Гефест — бог ковальства, ремесла. Особливо шанували бога виноградарства і виноробства Діоніса та богиню кохання й краси Афродіту, народжену зі світу зірок і морської піни. Елліни вірили, що хоча Зевс оберігає порядок і правду в світі, посилає людям радість і горе, все ж долю світу, богів і людей визначають невблаганні богині долі — Мойри. Мойра Клото пряде нитку долі, Лахесіс — виймає жереб, визначає долю людини, Атропос — заносить все до книги долі, перерізає нитку життя.

Одним з найбільших здобутків культури архаїчного періоду є твори легендарного поета Гомера «Іліада» та «Одіссея». Ці поеми присвячені Троянській війні та опису пригод одного з учасників війни — Одіссея під час його повернення з Трої до рідної Ітаки. Вони були відомі кожному грекові, вивчались у школі.

До епічної поезії належать також поеми Гесіода, який жив у VII ст. до н. е. у Беотії. На основі міфів, стародавніх пісень він написав поему про походження світу і богів — «Теогонія». Ще більшу славу принесла Гесіоду поема «Роботи та дні», у якій він розповідає про своє життя землероба, дає поради щодо обробітку землі, торгівлі, мореплавства.

У VII—VI ст. до н. е. виникла грецька лірика. Одним з перших ліричних поетів вважається Архілох (середина VII ст. до н. е.). У гімнах, елегіях, байках він оспівує кохання, твердість духу під ударами долі, описує картини життя, прославляє героїзм воїнів.

Розвиткові архітектури сприяло бурхливе зростання міст. У VII ст. до н. е. з’являються будови з каменю. У процесі формування грецької архітектури виникають три основні архітектурні ордери: доричний, іонічний, корінфський. Доричний ордер застосовували головним чином на Пелопоннесі. Він відрізняється простотою і суворістю форм. Характерна особливість іонійського ордера — легкість, стрункість, декоративність. Не випадково греки порівнювали колони доричного ордера з могутнім воїном, а іонійського — з чарівною дівчиною. Колони корінфського ордера були ще більш витонченими. У скульптурі цього періоду основне місце посідає зображення людини. Грецькі художники намагаються оволодіти правильною будовою тіла людини, навчитися передавати рух. Найбільш типовими були юнацька атлетична оголена фігура (курос) та жіноча одягнена (кора), зображені в урочистій позі, з чітко вираженим пропорціями тіла, старанними зачісками і сяючою усмішкою на обличчях з великими очима.

Живопис головним чином відображаєтьсяз у розписі ваз, в якому досягається життєвість, природність. Протягом всього VI ст. панує чорнофігурний розпис, на жовтій поверхні якого чорним лаком зображені фігури, а складки одягу продряпані по лаку. Найбільш відомими майстрами цього виду живопису були Амасіс і Ексекій з Аттіки. В кінці VI ст. виникає червонофігурний розпис, коли фігури залишаються в кольорі глини, а фон — чорнолаковий. Одним з найкращих майстрів керамічного розпису цього стилю вважається афінянин Євфроній. Розпис на кратері «Боротьба Геракла з Антеєм» вражає не тільки досконалістю, але й глибокою емоційністю.

Класичний період. У класичний період особливого розвитку набуває драматургія. Виникнення грецького театру було пов’язане з культом бога виноградарства та виноробства — Діоніса. Свята на його честь супроводжувались виставами, що розповідали про страждання, загибель та воскресіння Діоніса. Актори виступали в козячих шкурах і тому цей жанр дістав назву «трагедія». З часом для вистав в Афінах, а пізніше і в інших містах Греції, були споруджені відкриті амфітеатри зі сценами — театри.

Серед філософських проблем у класичний період на перший план висувається проблема з’ясування сутності та місця людини у світі, продовжується розробка проблем буття, основи світу. Матеріалістичну трактовку проблемі основи висунув Демокріт з Абдер, розробивши Послідовне і цілісне атомістичне вчення. Згідно з ним, Всесвіт, усе в природі складається з атомів, різних за формою та розмірами, які рухаються і створюють різні комбінації, внаслідок чого виникає багатоманітність речей. Все в світі, на думку Демокріта, зв’язане причинними зв’язками, немає нічого випадкового. Давньогрецькі софісти вчили, що «людина є мірою всіх речей», а сутність речей залежить від їх зв’язків з людиною. Вони звертали увагу на особливості процесу пізнання, абсолютизували відносність істини.

Одним з найвизначніших філософів світу був Платон (428/427—348/347 рр. до н. е.). Для пояснення буття він розвинув теорію про існування безтілесних форм речей, які назвав «ідеями». Платон був об'єктивним ідеалістом, він визнавав існування світу тільки як віддзеркалення дійсного, досконалого світу ідей. Джерелом пізнання він вважав спогади душ людей про світ ідей, звідки вони прийшли на землю. Значну увагу приділяв Платон і питанням держави, він запропонував проект ідеального поліса, яким правлять філософи. Великий еллінський філософ і вчений Аристотель (384—322 рр. до н. е.) намагався поєднати у своїй філософії як матеріалістичні, так і ідеалістичні погляди. Він визнавав реально існуючий світ і створив вчення про зміст і форму, діалектичне розуміючи їх співвідношення. У своєму творі «Політика» Арістотель проаналізував різні форми держави, які існували у Стародавній Греції. Фактично не було такої галузі знання, до якої Арістотель не зробив внесок: природознавство, історія, теорія літератури, державне право, основи формальної логіки тощо.

Грецьке мистецтво в класичний період досягло найвищого розквіту. Своєрідним і цікавим твором грецької архітектури класичного періоду є Ерехтейон на Акрополі — невеличкий тендітний храм з чарівним портиком каріатид, у якому капітелі колони виконані у формі фігур дівчат.

Скульптори переважно зображували богів, які, з точки зору еллінів, досконало відтворювали риси, що уособлювали божественність, тобто спокій, повагу, гідність.

В IV ст. до н. е. грецька скульптура стає витонченою та досконалою. Замість величних постатей Зевса, Гери, Афіни все більше з’являється скульптур, які зображають юних і прекрасних богів — Діоніса, Аполлона, Гермеса, Ерота й насамперед Афродіту. Найвидатнішими скульпторами цього часу були Скопас, Праксітель, Лісіпп.

Одним з найвидатніших грецьких майстрів був Лісіпп, придворний скульптор Александра Македонського, йому приписують до 1560 статуй, але вони дійшли до нас лише у римських копіях. До найкращих творінь митця належать фігури атлета Апоксіомена, відпочиваючого Гермеса. Найбільшу славу Лісіппу принесли статуї героїв і портрети, особливо портрет Александра Македонського, в якому художник втілив яскраву індивідуальність великого полководця.

Для культури еллінізму, характерним є розширення взаємозв'язків і взаємовпливів грецької та східних культур. Грецька культура вбирала у себе східні елементи, натомість східні культури збагатились за рахунок досягнень культури грецької, найрозвиненішої культури того часу.

Поряд з культом богів-олімпійців у цей час поширюються культи східних і нових синкретичних божеств, що поєднували риси грецьких і східних богів. У Єгипті виникає культ бога-володаря світу, зцілителя Серапіса, елліни починають поклонятися Великій Матері богів — Кібелі, брати участь у містеріях на її честь. Повсюдно встановлюються культи елліністичних царів з пишними храмами, обрядами на їх честь. У середовищі підкорених народів, особливо в Ірані та Іудеї, виникають вчення про скорий прихід божественних посланців — месій. Невпевненість у завтрашньому дні, складність і мінливість долі сприяли поширенню месіанських культів в елліністичному світі.

Великими науковими і культурними центрами в елліністичний період стали Александрія, Пергам, Сіракузи, Антіохія. В Александрії була створена велика бібліотека, в якій налічувалось близько 700 000 тис. папірусних сувоїв. При бібліотеці існував Мусейон (храм муз), де на кошти царів жили і працювали видатні вчені.

У літературі періоду еллінізму, як і у філософії, зростає увага до окремої людини, її переживань, проблем. Вона набирала більш інтимного характеру, виник новий жанр — твори для розважального читання. Особливим успіхом користувалась комедія, яка отримала назву новоаттічної. Головним чином, це побутова драма. Основними її темами стали кохання, сімейне життя. Сюжети брались з міфів, казок, але переносились в умови сучасної дійсності. Серед комедіографів найвідомішим був Менандр, автор твору «Відлюдник» та багатьох інших комедій, що не дійшли до нашого часу. Витонченість, легкий відтінок іронії, гумору є характерною рисою александрійської поезії, найяскравішим представником якої був Каллімах (300—240 рр. до н. е.). Творцем жанру ідилії, автором пастуших поем, або буколік, у яких оспівувалося мирне життя на лоні природи, був поет Феокріт (III ст. до н. е.).

У галузі скульптури у цей період вирізнилися три школи:

1. Родоська школа (III ст. до н. е.—початок II ст. до н. е.). Характерною її рисою є підкреслений драматизм.

2. Пергамська школа. На творчість її майстрів великий вплив мали видатні скульптори попереднього періоду — Лісіпп та Скопас. Патетичність, динаміка, складність композиції, протиставлення живих і мертвих, виразна міміка — ці провідні риси пергамської школи найяскравіше втілені у скульптурному фризі вівтаря Зевса і Афіни в Пергамі завдовжки близько 120 м. На ньому зображена запекла битва богів з гігантами.

3. Александрійська школа. Для неї характерна витонченість, камерність. Одним з найулюбленіших образів місцевих скульпторів є образ богині Афродіти, що набув у їх виконанні особливої чарівності з легким відтінком кокетливої легковажності.

У розвитку культури Стародавнього Риму можна виділити такі основні періоди: етруський, «царський», Римської республіки, Римської імперії .

У VIII ст. до н. е. високого культурного рівня досягла Етрурія, розташована в Середній Італії. Тут утворилась найдавніша цивілізація на Апеннінському півострові, створена етрусками. Жваві торговельні стосунки Південної Італії з грецькими колоніями та Карфагеном сприяли поширенню грецьких і малоазійських впливів, але у цілому культура етрусків мала виразний, своєрідний характер. Головними божествами етрусків були верховні боги Вертумн і Тін, а також богині Уні та Мінерва. Етруски поклонялись також цілому пантеону добрих і злих демонів, душам померлих предків.

Релігія, мистецтво, побут, традиції етрусків вплинули на культуру Риму, який у VI ст. до н. е. був залежним від Етрурії. Від етрусків до римлян перейшли окремі культи, релігійні обряди, типи житлових будинків з внутрішніми подвір'ями, мистецькі прийоми — зокрема відливка бронзової скульптури, мистецтво портрету.

Наприкінці VI ст. до н. е. в Римі була знищена царська влада і встановлена аристократична республіка. На відміну від грецьких полісів, вона мала виразно військовий характер, що з часом дало змогу їй захопити усі держави Середземномор’я. Внаслідок цього відбулось збагачення римської культури і, насамперед, релігії грецькими елементами. Доволі примітивна римська релігія з поклонінням безособовим духам, фактично без розвиненої міфології вже не відповідала інтересам держави та духовним запитам її громадян. Тому поступово утворився пантеон 12 головних божеств — Юпітера — бога неба, дощу, грому, блискавки;Юнони — богині неба і шлюбу; Нептуна — бога морів, Мінерви — богині мудрості та ремесла; Марса — бога війни; Венери — богині плодів і кохання; Аполлона — бога сонця і мистецтв; Діани — богині місяця; полювання, покровительки тварин; Вулкана — покровителя ремесла; Вести — богині домашнього вогнища; Меркурія — бога шляхів і торгівлі; Церери — богині землеробства. На форумі були встановлені їх позолочені скульптури, на їх честь. будувались за грецьким зразком храми. Разом з богами римляни запозичили і грецькі міфи. Поряд з власними історичними легендами, ці міфи стали невичерпним джерелом натхнення для римської літератури і мистецтва.

З II ст. до н. е. у Римі стали поширюватись культи східних божеств. У 204 р. до н. е. був запроваджений культ малоазійської богині Кібели — Великої Матері богів. Культу Кібели, в Римі поступово були введені єгипетський культ Осіріса — божества природи, що вмирає і оживає, та культ іранського бога світла Мітри.

Провідними жанрами римської літератури у III ст. до н. е. були епос і драма. З епічних творів до наших часів збереглися лише уривки, краще збереглися твори видатних римських комедіографів Плавта і Теренція.

Гостра політична і соціальна боротьба, яка розгорнулась в Римі з другої половини II ст. до н. е., сприяла розвиткові ряду прозаїчних жанрів: публіцистики, памфлетів, промов, мемуарів, історичних коментарів. Серед них треба згадати трактати державного діяча і письменника Марка Порція Катона Старшого (234—149 рр. до н. е.), у яких він закликає римлян до мужності, наслідування доблесті предків, а також дає корисні поради щодо ведення господарства. Квінт Енній (239—169 рр. до н. е.) склав перший національний епос «Аннали», присвячений історії Риму до другої Пунічної війни. Він славить римську доблесть, оспівує гуманність, культуру, освіченість.

У цей період римляни будують головним чином споруди практичного призначення — міські мури, дороги, мости, акведуки, базиліки, складські приміщення, цирки. До нашого часу функціонує Аппієва дорога, побудована у 312 р. до н. е., водопровід Аква Аппіа завдовжки 16 км 617 м — критий канал, місцями прорублений у скелі або складений з кам’яних плит і піднятий на підпорки, де цього вимагав рельєф місцевості. Значними громадськими спорудами в Римі були базиліки — великі прямокутні будови з великим залом, розділеним рядами колон на декілька приміщень. Збереглися рештки базиліки Еміліїв.

У релігійних віруваннях східні культи, що існували в Римі у II ст. до н. е., набувають усе більшого поширення за часів імперії. Імператор Калігула спорудив храм єгипетської богині Ізіди в Римі, на Марсовому полі. Імператор Клавдій скасував заборони стосовно культу Кібели, а імператор Коммод брав участь у містеріях на честь бога Мітри. Поряд зі східними культами поширювалася халдейська астрологія, майже при кожному імператорі був наближений астролог, порадами якого керувалися не лише в особистому житті, але й в державних справах. Культ імператорів мав офіційний характер, на їх честь зводили храми, ставили скульптури, приносили жертви, так само, як і богам.

" Золотим віком" римської літератури називають І ст. до н. е.—початок І ст. н. е. Він представлений іменами таких титанів, як Вергілій, Горацій, Овідій. Найвизначнішим твором видатного поета Марона Публія Вергілія (70—19 рр. до н. е.) вважається поема «Енеїда» — класичний зразок римської епопеї. Вона присвячена мандрам і діянням троянського героя Енея — засновника в Італії нового царства, яке поклало початок Риму.

Найславетнішим представником своєрідного жанру любовної елегії, що виникла в «золотий вік», був Публій Овідій Назон. Його твори вирізняє легкість, дотепність і досконалість. В другий період творчості Овідій створює дві великі поеми «Метаморфози» («Перетворення») та «Фасти». «Метаморфози» — епічна поема, поетичний переказ греко-римських міфів про перетворення людей у квіти, дерева, тварин. Поєднання фантастики з реальністю, виразність описів, витонченість поетичної мови характерні й для інших поем Овідія. античний україна причорномор’я культура Значення античної культури. Античність і Україна Антична культура була колискою європейської культури. Європейські філософи, митці, науковці постійно зверталися до античної духовної спадщини як до творчого джерела.

В європейській історії були періоди, коли «повернення» до античності проявлялось особливо виразно, ставало провідним у розвитку культури. Це, передусім, стосується епохи Відродження, коли була зроблена спроба утвердити гуманістичний світогляд, цінність земного буття, ідеал досконалої гармонійної людини, а також періоду класицизму XVII—XVIII ст. з його прагненням до перебудови суспільства на раціональних основах, шануванням античних естетичних канонів.

Європейська культура успадкувала, від античності не лише форму (образотворчі прийоми, спосіб філософствування, принципи поетики, літературні жанри тощо), але, перш за все, духовні засади. Як і в античну добу, головною проблемою європейської культури була й залишається людина в усій складності її матеріального й духовного буття. Особливо велику роль в розвитку культури зіграли успадковані від античності світоглядні принципи. Це насамперед, раціонально-філософське ставлення до світу, прагнення до пізнання глибинних основ буття.

Європа постійно ввертається до античності в пошуках гармонійного буття, ідеального та досконалого. Антична культура перевела в художні форми і образи високий гуманізм, гармонію між природою, вільною людиною та державою. Саме поєднання гуманізму, допитливості, раціоналізму з мистецькою довершеністю робить культуру античності одним з провідних духовних надбань людства.

Великий вплив справила античність на генезу і розвиток української культури. Певні античні впливи на культуру слов’ян Подніпров'я можна помітити вже в дохристиянські часи. Багато в чому схожими, близькими є народні звичаї, традиції, міфологія слов’янських племен і стародавніх греків. Саме ця близькість на ментальному рівні створила у більш пізні часи умови для швидкого ґрунтовного засвоєння не лише форми, але й духу еллінської культури.

В часи Київської Русі християнство сприяло залученню прадавніх українців до духовної спадщини античного світу, зокрема його філософських ідей та мистецьких досягнень. Ми знаходимо свідоцтва тому в галузі філософської думки («Ізборник Святослава»), літератури (літописи), мистецтва (фресковий живопис, білокамінне різьблення Галича тощо).

З творами античних філософів, істориків були добре обізнані діячі української культури доби Відродження І. Вишенський, брати Зизанії, X. Філарет, Г. Смотрицький та ін.

Вплив античної духовної культури проявився у поширенні в Україні філософських течій неоплатонізму, а особливо пантеїзму, що є характерним для творів К. Транквілліона Ставровецького, В. Суразького, Г. Сковороди. Вони були не просто наслідувачами і популяризаторами філософської спадщини античності, але на її основі розробили оригінальні філософські системи і вчення. Ототожнення понять «світ», «природа», «Бог» стало характерним для подальшого розвитку української духовної культури, не лише високої, але й народної, що знайшло відображення в піснях, думах, баладах. Відчуття єдності світу, гармонійності буття наповнюють українську архітектуру, образотворче мистецтво, особливо доби бароко. Характерним прикладом можуть бути іконостаси, в яких урочисто поєднані земне та небесне.

Сюжети, образи античної філософії, міфології, літератури широко використовувалися в українському професійному мистецтві й літературі. На античні сюжети написанні опери Д. Бортнянського, А. Веделя, славетна «Енеїда» І. Котляревського, поезії Т. Шевченка, Л. Українки, І. Франка. Надбання античної культури надихали українських архітекторів — достатньо згадати Софію Київську, Десятинну церкву, неповторні ампірні споруди Ніжина, український неокласицизм в архітектурі тощо.

Своєрідний і неповторний синтез, сплав давньої язичницької та античної культур став грунтом, на якому розвинулась українська культура, література, мистецтво, філософія з їх гуманістичністю, цілісністю, зверненістю до людини, її розуму, загостреною увагою до етичних проблем, осмисленням світу через естетичне його сприйняття.

Висновок Загальна криза рабовласництва у II-ІІІ ст. н.е. позначився і на долі античних держав Північного Причорномор’я, економічний занепад яких розпочався в першій половині III ст. н.е. Скоротилися торгові зв’язки, зменшилася товарність сільського господарства і ремесла, і відповідно скоротилися прибутку міст, які зазнали великих фінансових труднощів. Відбувалася поступова натуралізація всього господарства. Проте в містах Північного Причорномор’я у соціально-економічному розвитку цього періоду проходили і позитивні процеси. Робота рабів поступово витіснялася роботою залежних людей, подібний колонам Римської імперії. Однак у 40-х роках III ст. н.е. в Північне Причорномор’я вторглись готські племена і міста в результаті економічного послаблення не змогли захистити себе. Гунської навала IV ст. н.е. призвела до остаточної загибелі античних держав Північного Причорномор’я, яка збіглася з крахом усієї рабовласницької системи господарства. Історія виникнення Античних держав Північного Причорномор’я збагатила також історію сучасної України, залишивши по-собі безліч архітектурних, літературних та ін.цінностей, які часто стають «приманкою» для туристів, чим також покращують її економічне становище.

Список використаної літератури

1. Баран В., Козак Д., Терпиловський Р. «Походження словян» — К., 1991.

2. Верстюк В. Ф., Дзюба О. М., Непринцев В. Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення. -К., 1995.

3. Ісаєвич Я. «Україна давня і нова. Норад, релігія, культура» — Львів, 1996.

4. Котляр М., Кульчинський С, Довідник з історії України.- К., 1996.

5. Наливайко С. «До новітнього розв’язання кімерійськоїпроблеми» — К.: Ге-неза, 1993.

6. Рибаков М. О. «Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва» — К., 1997.

7. Субтельний О. Україна: історія.- К., 1993.