Народна педагогіка в системі освіти України

Зміст Вступ Розділ 1. Народна педагогіка в освітніх закладах України

1.1 Народна педагогіка як наука. Поняття «народна педагогіка» та «етнопедагогіка»

1.2 Роль української народної педагогіки у процесі формування особистості школяра Розділ 2. Цілі народної педагогіки

2.1 Народна педагогіка як компонент системи освіти України

2.2 Особливості виховання дітей з допомогою засобів української народної педагогіки

2.3 Практичне застосування народної педагогіки у школах України Висновки Список використаної літератури

Вступ Актуальність теми дослідження. Зміни в суспільстві призводять до змін в системі освіти, зокрема в суспільному шкільному вихованні. У реалізації сучасних навчально-виховних завдань школи значну роль може і повинна відігравати народна педагогіка. Значення активного застосування засобів, методів та прийомів народної освіти в закладах освіти набуло сьогодні особливої актуальності у зв’язку з гуманізацією та демократизацією життя.

Народна педагогіка постає синтезом досягнень народу впродовж його існування від самого зародження і по сьогоднішній день. Це галузь емпіричних знань і досвіду народу, що знаходять своє відображення у морально-етичних ідеалах різних верств суспільства, поглядах на зміст, мету й принципи формування людини, у сукупності народних засобів, умінь і навичок виховання і навчання дітей та молоді. Всі корифеї педагогічної науки будували своє праці на міцному фундаменті народної педагогіки. Тому буде справедливо зауважити, що всі великі праці та педагогічні дослідження були б неможливі без такої потужної основи, як знання цілого народу, знання, які згодом були акумульовані окремими педагогами.

На сучасному етапі розвитку народної педагогіки однією із найголовніших цілей є набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури суспільних взаємин, формування у молоді розвиненою духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової культури.

Таким чином, викладене вище, зумовлює актуальність дослідження теми курсової роботи «Народна педагогіка як першоджерело педагогічної науки».

Питання використання засобів народної педагогіки у сучасних школах висвітлене у працях В. Бондаря, Ф. Корольова, М. Стельмаховича, С. Сіропока, Г. Ясницького. Дисертаційні дослідження Л. Батліної, Т. Боєвої, І. Газіної, О. Гордійчук, С. Дітковської, С. Попінченко, І. Улюкаєвої та інших свідчать про те, що звернення до досвіду народного виховання є найважливішим напрямком педагогічної науки на сучасному етапі.

Мета курсової роботи: дослідити українську народну педагогіку як джерело різних галузей педагогічної науки.

Об'єктом дослідження: педагогічна наука.

Предмет дослідження: зміст, особливості народної педагогіки та доцільність використання засобів народної педагогіки в середніх закладах освіти.

Завдання дослідження:

з’ясувати зміст понять «етнопедагогіка» і «народна педагогіка», виділити їх спільні та відмінні риси;

встановити основні віхи в історії виникнення та становлення української народної педагогіки;

визначити сучасний ідеал школяра з точки зору української народної педагогіки;

з’ясувати роль української народної педагогіки в процесі формування особистісних якостей сучасного школяра;

виокремити основу української етнопедагогіки.

Методи дослідження: під час дослідження було використано аналіз літературних джерел та методичний матеріал, досліджено українські народні звичаї та традиції, побут та фольклор.

етнопедагогіка творчість традиція

Розділ 1. Народна педагогіка в освітніх закладах України педагогіка школяр народний

1.1 Народна педагогіка як наука. Поняття «народна педагогіка» та «етнопедагогіка»

Термін «народна педагогіка» був впроваджений українським педагогом Олександром Духновичем. Вперше він зустрічається у підручнику «Народна педагогия в пользу училищ и учителей сельських». Народна педагогіка — це галузь педагогічних знань і досвіду народу, що виявляється в домінуючих у нього поглядах на мету, завдання, засоби і методи виховання та навчання. Даний термін використовують на позначення емпіричних педагогічних знань без належності до конкретної етнічної спільноти. У другій половині роки ХХ ст. у педагогічну науку Г. Н. Волковим був впроваджений термін «етнопедагогіка» — це галузь педагогіки, яка вивчає шляхи й можливі шляхи реалізації інноваційних педагогічних ідей конкретного народу в сучасній науково-педагогічній практиці, способи встановлення контактів народної педагогічної мудрості з педагогічною наукою та найпродуктивніші види їх взаємодії, аналізує педагогічне значення явищ народного життя і визначає їх відповідність сучасним завданням виховання.

Народну педагогіку Г. Волков розглядає як предмет етнопедагогіки і зазначає, що народна педагогіка є педагогіка мас, загальна педагогіка, а не педагогіка тільки педагогів-префесіоналів, проте вона найважливіша для педагогів, особливо — для вихователів дитячих садочків і вчителів початкових класів. Народна педагогіка, на його думку, є пансофією виховання, з її поклонінням матері, з культом дитини, з вірою у всесилля батька, є своєрідною релігією.

М. Євтух, А. Марушкевич та Н. Дем’яненко вбачають в українській народній педагогіці сукупність педагогічних знань та виховного досвіду, які збереглися у традиціях сімейного виховання, усній народній творчості та родинних обрядах.

До особливостей етнопедагогіки належать:

централізація особистості, вивчення загальнолюдських якостей через призму суспільного життя;

виховання у дітей та юнаків повагу до праці;

дотримання принципу природо відповідності, побудова навчання відповідно до вікових, статевих та індивідуальних особливостей дитини;

підготовка до засвоєння молодими людьми моральних знань, норм і правил поведінки;

вшановування сімейних цінностей, звичаїв, традицій, високий авторитет батьків.

Надбання етнопедагогіки використовується сучасною українською національною школою в організації навчально-виховного процесу.

Українська народна педагогіка є складовою народознавства (українознавства) й водночас одним із засобів його реалізації на практиці, тобто є основою сучасної педагогіки народознавства.

Педагогіка народознавства — це напрям сучасної педагогіки, шкільної практики, який забезпечує засвоєння учнями (в процесі продовження творчих традицій, звичаїв та обрядів, у діяльності, поведінці) культурно-історичних, мистецьких надбань батьків, дідів та прадідів.

Народознавство у вузькому значенні (етнографія) є наукою про культуру, побут народу, його походження й розселення, національні традиції, звичаї, обряди. У широкому значенні - це сукупність сучасних наук про народ, його духовність, національну культуру, історію, а також здобутки народного та професійного мистецтва, які відображають багатогранність життя народу, нації.

Серед галузей народної педагогіки дослідники виділяють наступні:

родинна педагогіка — сукупність знань і досвіду щодо створення і збереження сім'ї, трудових, моральних, мистецьких, сімейних та інших традицій. Вона сприяє формуванню в дітей любові до батька і матері, дідуся й бабусі, поваги до померлих та ін.;

педагогічна деонтологія (грец. deon — потрібне, необхідне) — народне вчення про виховні обов’язки батьків перед дітьми, вчителів — перед учнями, вихователів — перед вихованцями, вироблені народом етичні норми, необхідні для виконання ними педагогічних функцій;

педагогіка народного календаря — сукупність знань про виховання дітей та молоді послідовним залученням їх до сезонних робіт, звичаїв, свят і обрядів.

Наукова педагогіка може бути знайдена у працях учених, а народна — в рідній мові, народній творчості (у піснях, прислів'ях, приказках, загадках, казках, легендах, оповіданнях), у дитячому фольклорі, в народних традиціях, звичаях, святах, обрядах, ритуалах, символах, образотворчому, музичному, танцювально-хореографічному мистецтвах, у знаннях і досвіді родинного виховання дітей та підлітків, у сімейно-побутовій культурі, народних дитячих іграх, іграшках.

Таким чином, народна педагогіка — це неписаний багатотомний усний підручник про навчання й виховання підростаючих поколінь, який твориться народом, зберігається у його пам’яті й постійно ним використовується, систематично збагачується і вдосконалюється. [15; 8]

Нещодавно в педагогічній науці з’явився ще один термін — «етнопедагогіка». Запропоноване педагогом Г. Н. Волковим слово є синонімом до поняття «народна педагогіка». Про це можна стверджувати, розглядаючи два цих поняття лише з певного смислового аспекту. Якщо перше поняття включає в себе емпіричні педагогічні знання і засоби без належності до певної етнічної спільності, то друге пов’язане з конкретною етнічною належністю педагогічних традицій. До прикладу, народну педагогіку українців називаємо «українською етнопедагогікою». Вона включає в себе як загальнолюдське (інтернаціональне), так і самобутнє (національне).

Українська етнопедагогіка складалася у процесі формування української народності і пройшла загальнолюдські стадії суспільного прогресу. В ході історичного розвитку вона набула свого національного колориту з властивими йому особливостями мови, фольклору, звичаїв, традицій, родинно-побутових стосунків.

Загальнолюдські аспекти й елементи етнопедагогіки, її норми базуються на властивих для будь-якого суспільства зв’язках між людьми, на обов’язкових для життя відносинах. Серед загальновизнаних у всі часи благ першими і найціннішими є здоров’я і життя людини. Спільними для всіх умовами буття були й лишаються продовження роду і ті соціальні явища, які покликані служити цьому, — шлюб, сім'я, народження і виховання дітей, забезпечення морального захисту людини на ґрунті гуманності від свавілля окремих осіб. «Немає мудріших, ніж народ, учителів», — писав М. Т. Рильський. Народна педагогіка наймудріша, бо вона створювалася протягом віків, шліфувалася, перевірялася досвідом мільйонів людей багатьох поколінь. У складі народної педагогіки видіялють п’ять провідних, нерозривно пов’язаних між собою, компонентів:

народна фамілогія,

народне дитинознавство,

батьківська педагогіка,

народна дидактика,

народна деонтологія.

Народна фамілогія об'єднує народні знання й досвід будівництва міцної, здорової сім'ї. «Без сім'ї немає щастя на землі», — кажуть українці.

Народне дитинознавство концентрує в собі усталені погляди на дітей, емпіричні знання про умови й рушійні сили онтогенезу людських якостей на стадії дитинства, закономірності перебігу фізіологічних, сенсорних, емоційних, вольових та пізнавальних процесів у дитячому віці, особливості формування дитини як особистості від народження й до фізіологічного дозрівання та включення у доросле життя.

Батьківська педагогіка репрезентує народну мудрість соціалізації дитини в сім'ї на основі передачі їй дорослими (матір'ю, батьком та ін.) духовного й виробничого досвіду, прищеплення культури поведінки.

Народна дидактика відображає здобутки трудящих у галузі розумового й світоглядного розвитку підростаючого покоління, що концентруються у поглядах на принципи, зміст і методи навчання, зміцнення пізнавальних сил і здібностей дитини. Реалізується вона переважно через дитячу мову й мову дорослих, загадки, прислів'я й приказки, скоромовки, казки, оповідання, постійне залучення дітей і підлітків до посильної праці, спілкування з природою, дотримання мовленнєвого етикету, дитячі ігри, іграшки, забави, малювання тощо.

Народна педагогічна деонтологія (із грецької - наука про потрібне, необхідне) обстоює етичну сферу обов’язкового в думках і вчинках кожної людини. Це те архіобов'язкове, без чого істинне виховання справжньої людини немислиме. Як, приміром, прищеплення дітям змалку працьовитості, любові до рідної мови й культури народу і почуття приязні до інших народів; знання свого родоводу; шанобливе ставлення до батька й матері, землі, хліба; охорона честі родини; піклування про молодших, хворих, калік, людей похилого віку; шанування народних звичаїв, традицій, символів народного мистецтва. Вироблення цих та інших якостей у дітей та підлітків, за народною деонтологією, вихователь зобов’язаний постійно тримати в центрі своєї уваги сьогодні, завтра, постійно. Те, що треба навчити наших дітей завжди свято берегти у душі й серці, думках і поведінці, українці називають «берегинею».

Педагогічний вплив народної педагогіки на формування особистості важко переоцінити. Діти й підлітки сприймають її легко, природно і просто, навіть не відчуваючи, що їх виховують. Очевидно, це й дало підставу К. Д. Ушинському сказати, що «виховання, створене самим народом і побудоване на народних основах, має ту виховну силу, якої нема в найкращих системах, побудованих на абстрактних ідеях». Тому народна педагогіка здавна і привертала увагу багатьох діячів культури.

Вивчення української етнопедагогіки започаткував Г. С. Сковорода у другій половині XVIII ст., заклавши підвалини просвітительсько-демократичного напряму її вивчення. Тенденцію самобутності родинно-побутової культури українців у зв’язку з активізацією національного життя народу відображено у творчості І. П. Котляревського. Важливе значення має трактування батьківської педагогіки Т. Г. Шевченком, І.Я. Франком, Лесею Українкою.

Українську етнопедагогіку вивчали, досліджували і розвивали такі педагоги, вчені та митці, як Л.І. Глібов, Я.І. Щоголів, Ю. А. Федькович, Б.Д. Грінченко, С.І. Воробкевич. Великого значення надавали таким її проявам як народні пісні, музика, казки, міфологія М. О. Добролюбов, К. Д. Ушинський, М. В. Гоголь.

1.2 Роль української народної педагогіки у процесі формування особистості школяра Використання української народнопедагогіки в школі має здебільшого допоміжний характер. У чинних програмах для шкіл нашої держави українська народна творчість представлена дуже фрагментарно. Найрідніше і наймиліше, найближче, найсприйнятливіше й найзрозуміліше для кожної дитини, підлітка, юнака чи дівчини залишаються поза їхньою увагою.

Що й казати, значення актуалізації етнопедагогіки переоцінити важко. Правда, подивуються скептики, які вважають це механічним поверненням до старовини, протиставляють народній педагогіці педагогіку наукову тощо.

Маємо всі підстави для того, щоб вважати таку позицію хибною.

По-перше, загальновизнаною є істина, що справжня народна мудрість, загальнолюдські ідеали про виховання дітей і молоді ніколи не старіють. Вони вічні. І чим ширша сфера їх застосування, тим краще.

По-друге, протиставлення наукових знань народній мудрості є, протиприродним. Треба не протиставляти, а зіставляти, що дасть змогу з позицій наукової педагогіки розкривати достовірність педагогіки народної і, навпаки, за допомогою масової практики виховання дітей перевіряти життєздатність наукових педагогічних теорій. Така концепція у підході до висвітлення основних тенденцій розвитку і застосування сімейної етнопедагогіки уявляється нам найперспективнішою.

Етнопедагогіка сприяє реалізації принципу зв’язку школи з життям народу. До того ж, раціональне застосування народних засобів забезпечує наступність між дошкільним і шкільним навчанням, полегшує перехід із сімейної обстановки в шкільну. Інакше кажучи, воно з'єднує батьківське виховання з учительським, школу з сім'єю, оскільки серцевина етнопедагогіки — насамперед у родині. І чим більше в шкільній праці елементів домашньої дидактики, тим краще. Адже, за висловом К. Д. Ушинського, школа для дитини хороша тоді, коли вона пройнята сімейним характером і більше схожа на сім'ю, ніж на школу.

Вдале застосування народної творчості на уроках та в позакласній роботі збагачує, урізноманітнює й оптимізує працю вчителя. Зустріч учня із звичним і добре відомим для нього (наприклад, з народною загадкою, афоризмом, скоромовкою тощо) завжди радісна, цікава й приємна. Вона будить позитивні емоції, викликає інтерес до навчання, робить малодоступне близьким і зрозумілим, активізує творче мислення, збагачує духовно. Нарешті, народна педагогіка прикрашає педагогічну дію вчителя, є одним з показників його педагогічної майстерності.

Не можна забувати, що виховання духовності, яке нині набуло особливої гостроти, значною мірою іде через етнопедагогіку. Той, хто її обминає, найчастіше зазнає невдач, оскільки, як правило, скочується до схоластичних сентенцій, безкінечних повторів загальних фраз, малозрозумілих і несприйнятливих для учнів, що в кінцевому підсумку призводить до манкуртизму. Згадана помилка, на жаль, стала типовою і набула значного поширення в школі.

Навчальний план загальноосвітньої школи складається із системи навчальних дисциплін, які дають змогу учителям та вихователям залучити до навчально-виховного процесу українську етнопедагогіку в усій її різноманітності.

До прикладу, уроки української мови розкривають учням мовні скарби рідного народу. Вивчення української літератури не тільки репрезентує ідейний зміст і суть мовно-естетичного удосконалення красного письменства, а й підводить до поглибленого розуміння самої основи цієї досконалості — усної народної творчості.

Певну інформацію про народні знання, здобуті емпіричним шляхом зусиллями багатьох поколінь, можна дати учням у процесі вивчення всіх інших дисциплін: на заняттях з математики — про народну математику, географії та астрономії — про народну метеорологію, фізкультури — про народну медицину й дитячу субкультуру тощо. Вивчення у 11 класі етики й психології сімейного життя створило сприятливі умови для відкриття перед юнаками й дівчатами української народної фамілогії.

Розділ 2. Цілі народної педагогіки

2.1 Народна педагогіка у системі освіти У педагогічній практиці ми досить часто стикаємося з поняттями «система виховання» і «виховна система» на підставі того, що у складному полі функціональному педагогічному процесі важливе використання не окремих, розрізнених заходів, а цілісної, продуманої системи багатобічних дій, що повною мірою може забезпечити необхідний виховний ефект.

Узагальнюючи наукові доробки педагогів у контексті системного підходу, варто окреслити загальні положення системного підходу до української народної педагогіки:

навчально-виховний процес та його дослідження потребують системного підходу;

педагогічна система розглядається як цілісне утворення щодо зовнішнього середовища, а тому питання освіти вивчаються у зв’язку з соціальним розвитком та запитами суспільства;

педагогічна система складається з окремих компонентів елементів), кожен з яких може розглядатися як самостійна підсистема, й набуває різного змісту в різних дидактичних системах навчання;

усі елементи педагогічної системи перебувають у тісних взаємозв'язках і взаємовідносинах, серед яких необхідно виокремити суттєві - системо — і структуроутворюючі;

сукупність елементів та зв’язків між ними дає уявлення про структуру й організацію системних об'єктів, а саме: впорядкованість системи, взаємозалежність елементів, взаємопідпорядкованість елементів.

Педагогічна система, розроблена Н. Кузьміною, була виявлена в результаті аналізу пропонованих у літературі різних систем і визначена як та, що найбільш відповідає нашим уявленням. Для функціонування системи необхідна наявність та цілісна єдність п’яти структурних елементів:

педагогічних цілей;

змісту, який відповідає поставленим педагогічним цілям;

педагогічних комунікацій, які включають прийоми та методи, адекватні змісту;

педагогів, які володіють змістом та педагогічними комунікаціями;

вихованці, для яких визначаються цілі, зміст, комунікації та педагоги.

В українській народній педагогіці, відповідно до традиційних у цьому напрямку позицій, мета виховання розуміється як виховання досконалої особистості. Це ще один раз доводить, що загальнолюдський ідеал не міг бути створений лише в одній країні і одним тільки народом. Система виховання не винаходиться, а засвоюється, її виробляє усе людство й передає подальшим поколінням. Історія педагогіки наочно демонструє, що загальнолюдський ідеал у всебічно й гармонійно розвиненій особистості створюється тільки спільними зусиллями всіх народів.

Якщо підійти до вирішення питання з погляду формальної логіки, то зовнішній прояв властивостей будь-якого процесу у даній системі можна визначити як функцію. Згідно з конструктивним визначенням системи, будь-який процес розглядається як система тільки в тому випадку, якщо його властивості використовуються для досягнення мети. Іншими словами, функція системи є її властивість у динаміці, що приводить до досягнення мети.

У цьому сенсі українська народна педагогіка реалізує свою цільову основу через функції, які, у свою чергу, визначають конкретні вимоги, що висуваються до дитини. Розуміючи під вимогами умови, без яких система не в змозі реалізувати позначені народною педагогікою цілі, важливо відзначити, що вони детермінують функції системи і є своєрідними умовами прояву її властивостей. Узагальнюючи вимоги української народної педагогіки до всебічного розвитку особистості дитини, можна таким чином конкретизувати її розвивально-виховні функції (таблиця 1).

Що стосується наступного структурного компоненту системи — змісту виховання, заснованого на ідеях української народної педагогіки, то воно також доцільне і традиційно включає фізичне, розумове, етичне, трудове та естетичне виховання. У системі «українська народна педагогіка» взаємопов'язані і взаємозалежні форми, засоби та методи виховання, які залежать від цілей і співвідносяться зі змістом. Ідеї української народної педагогіки мають у своєму розпорядженні специфічні засоби виховання, до яких належать казки, прислів'я, приказки, пісні, ігри, народні свята. Для реалізації функцій народної педагогіки використовуються різні засоби, до того ж простежується певна специфіка їх застосування: час, диференціація, відповідність віковим особливостям вихованців, багатоваріантність, цілеспрямованість взаємозалежність тощо.

Особливості засобів в українській народній педагогіці як у виховній системі зумовили специфічність та різноманітність вживаних засобів. Метод у народній педагогіці - це спосіб досягнення цілей, здійснення цілеспрямованої дії на об'єкт виховання, це сукупність форм, прийомів та засобів. У народній педагогіці, як в педагогічній системі. Методи виховання є способами реалізації цілей за допомогою спеціальних форм, цілеспрямованої інструктивної інформації.

Звертаючись до методів, необхідно відзначити, що наукова педагогіка має у своєму арсеналі три групи методів виховання: методи формування особистості і переконань; методи організації діяльності, спілкування та формування досвіду суспільної поведінки; методи стимулювання діяльності і поведінки. Проте в розпорядженні народної педагогіки їх значно більше. Так, наприклад, найпоширенішим методом виховання було повчання, зразки якого збереглися у старовинних літературних пам’ятках.

Емпірично визначивши та практично перевіривши, педагог-народ застосовував найрізноманітніші методи та прийоми педагогічної дії: заклинання, повір'я, побажання, натяк, порада, заповіт, докір, заповідь, кепкування, клятва.

Педагогічна система «українська народна педагогіка є єдність взаємозалежних та взаємопов'язаних компонентів: мети, численних функцій, що забезпечують досягнення даної мети, методів і засобів. По відношенню до загальної системи виховання українська народна педагогіка виступає як її важливий компонент, підсистема. Народна педагогіка, як і сучасна педагогічна система, реалізує загальні єдині цілі виховання й навчання, але з використанням специфічних засобів та методів, і тому вони доповнюють та збагачують одне одного.

Крім того, народна педагогіка є багаторівневою навчально-виховною системою на підставі того, що її засоби та форми дії співвідносяться із психофізіологічними можливостями дитини і спрямовані на конкретну вікову групу або рівень розвитку й сприйняття дитини. Дуже важливо, що засоби народної педагогіки залежно від віку дитини змінюються і ускладнюються як за формою, так і за їх змістом, підтверджуючи припущення про багаторівневу дію (таблиця 2, 3).

Таким чином, можна зробити висновок про те, що українську народну педагогіку у повній мірі можна віднести до цілісних педагогічних систем, де всі компоненти взаємопов'язані і взаємозалежні, мета виховання детермінує функції, а зміст виховання — його засоби та методи. Отже, народна педагогіка, яка є важливою складовою загальної виховної системи в освітніх закладах, своїми формами, засобами та методами, сприяє вирішенню складних і актуальних завдань виховання дітей. Важливим є те, що використання вищезазначених форм, засобів та методів повинно здійснюватись системно і комплексно на підставі того, що тільки системний підхід до реалізації виховної ідеї української народної педагогіки створює умови для активного становлення й формування особистості дитини.

2.2 Особливості виховання дітей з допомогою української народної педагогіки За сферою дії народна педагогіка охоплює не тільки сім'ю, громадськість, трудовий колектив, масову інформацію, а й має чітке спрямування на школу. Трудова людина добре розуміла, що тільки школа як спеціальний навчально-виховний заклад з кваліфікованими педагогами може по-справжньому забезпечити цілеспрямоване навчання, розумове, моральне, фізичне, трудове й естетичне виховання дітей, молоді і навіть дорослих. Народна дидактика надзвичайно високо оцінює школу, яка відіграє дуже велику роль у розвитку суспільства і житті кожної людини зокрема, прилучаючи нові покоління до духовної культури, озброюючи учнів знаннями, вміннями і навичками. Саме ця висока оцінка знайшла чи не найкраще втілення в такій народній характеристиці школи: «Входять у неї сліпими, а виходять зрячими». Народна дидактика не раз висловлювала віковічну мрію народу мати таку школу, яка служила б інтересам трудящих.

Народна дидактика шліфувалася в повсякденній педагогічній практиці трудящих і дала неперевершені засоби навчального впливу на особистість, стала вінцем не тільки домашньої, а й шкільної дидактики. Справжня школа без народної дидактики обійтися не може.

В Україні виховання дітей завжди завжди було одним із найважливіших процесів у будь-якій спільноті та родині. Найважливішими вважались такі якості, як доброта, справедливість, любов до свого народу, батьківщини, працелюбність тощо. З раннього віку дітей залучали до національних ремесел. Навчали різьблення, бондарства, гончарної справи, лозоплетіння, килимарства, вишивання, плетіння, розпису, виготовлення з природного матеріалу посуду, іграшок, прикрас тощо. Всі ці вироби були відомими далеко за межами України. При цьому переслідувалися два важливих завдання: навчити ремесла і виховати любов до праці (праця — потреба, а не тягар), що і досі залишається провідним компонентом виховання підростаючого покоління. Людина, яка уміла і любила трудитися цінувала свою і чужу працю користувалася загальною повагою. Наприклад, гарною вважалася та дівчина, яка була ще й трудівницею.

Педагогічний досвід, накопичений століттями і збережений українським народом як одне з самих величніших духовних багатств, є неоцінимим в сімейному вихованні дітей.

Народ споконвіку прагнув одухотворити працю за допомогою художніх засобів, прикрасити побут і облагородити взаємини між людьми. Цим і зумовлено основне кредо народної педагогіки в галузі естетичного виховання: навчити жити за законами краси і благородства. Практика родинного виховання по залученню дітей до прекрасного починається дуже рано, з маминої колискової пісні, в якій народ опоетизовує природу, любов і ніжність, людяність і добро, а також з ладок-потішок, дитячої іграшки і казки. В українському фольклорі чимало дитячих пісень, які привчають дітей виконувати ігрові і танцювальні рухи під мелодію пісні. Такий спосіб заохочення дітей до пісні й танцю передається з покоління в покоління.

Народний фольклор це основа основ виховання дітей, універсальна педагогічна система, в якій тисячоліття народного досвіду вже відібрали самі природні і необхідні форми розвитку мови, музикальних здібностей, логічного і образного мислення, трудових навичок, естетичних та моральних ідеалів. І вони не просто відібрані, як сума методичних прийомів, вони ніби вплетені в художню форму.

Фольклор (народна мудрість) — це художня педагогіка. Таким самим статусом володіє і система естетичного виховання дітей за допомогою літератури й мистецтва (слова, музика, танці), яку лише намагаються розробити деякі експериментальні студії і школи мистецтв і яка часом здається елітарною, недоступною для всіх. А тут в фольклорі все це давно започатковано. Українська народна педагогіка протягом тисячоліть розробила розмаїття форм і методів естетичного, художнього виховання. Причому це не лише для обраних, обдарований, а й для всіх дітей. [3; 355]

Науковці доводять, що за роки життя дитина пізнає більше, ніж за наступний період. Ні одна система виховання, крім фольклорного, не бере за основу той самий «критичний період розвитку дитини», в якому «відбувається закладання звукової інформації». Це вирішується на все життя.

А тому багато залежить від того, якою буде ця сама перша «звукова інформація». На чому виховується дитина з перших днів життя: на віковому педагогічному досвіді українського народу, чи на певних педагогічних експериментах, у яких «кроликами» стають свої ж діти.

Фольклор у цьому відношенні незамінимий. У всякому випадку, до цього часу не знайдено рівноцінного йому замінника. До фольклорного виховання ми звертаємося як до того природного і органічного, що встановлює екологічну рівновагу природи й людини.

Все розпочинається з пестування — колискових пісень, пестушок і потішок. Древньогрецьке слово «убаюкувати» означає не лише «умовляти», а й «замовляти». Колискові пісні - це заговори, обереги, засновані на магічній силі впливу слова й музики, на їх уміннях заспокоювати, оберігати, охороняти.

Фольклорні тексти пісень дуже давні; вони передаються від покоління до покоління завдяки стійким українським традиціям.

Фольклор має й практичне значення: адже «ладушки», «сорока-воровка» — це найкращий спосіб розвитку координації рухів, тобто своєрідна дитяча гімнастика (українська дитяча народна аеробіка), а скоромовки — засіб розвитку мови, ліквідація її природних недоліків (українська народна логопедія), де все базується на ритмі, на поетичному слові.

Непомітно і ненав’язливо — вже до двох-трьох років дитина стає на шлях самостійного мовлення. Мова — наша жива історія. Через мову можливо проаналізувати наш віковий шлях: у ній збереглися слова та вирази, які з глибини віків доносять думки і сподівання, злети й падіння, пережиті українським народом під впливом різних чинників. Саме завдяки мові сприймається усна народна творчість, осягається сутність творів прикладного мистецтва, історія їх творення, побутове призначення народної творчості.

Отже, мова відбиває етнічну культуру народу, його побут, звичаї, і є засобом естетичного виховання, національної самосвідомості, основ громадськості, патріотичних почуттів.

Ось чому перше слово дитина має почути і вимовити рідною мовою. Рідна мова обумовлює психічний розвиток дитини, сприяє усвідомленню себе як представника української нації.

Любов до мови свого народу можна сформувати, використовуючи її у безпосередньому спілкуванні дитини з рідними, близькими людьми. Тепло взаємин з дорослими сприяє залученню дитини до духовних цінностей, спонукає наслідувати їх мову, ставлення до довкілля. У формах усної народної творчості українського народу потішках, забавлянках, піснях втілюється дбайливе, чуйне ставлення дорослих до дітей.

Очевидно, українська народна педагогіка, як синтез любові й мудрості старших поколінь, і породила особливо захоплюючу форму збагачення життєвого досвіду дитини — різного роду ігри. Полегшуючи в такий спосіб оволодіння рідним словом, традиціями, що склалися історично, українська народна педагогіка легко й природно дає змогу ввести гру, ігрові моменти в повсякдення дітей, зробити її життєво необхідною. Нині це джерело доступно донесене до дітей мелодійнісю української мови, елементами історії, етнографії.

2.3 Практичне застосування народної педагогіки у школах України Українська народна педагогіка має чіткі правила мовного етикету. Основна її вимога — ввічливість, статечність, пристойність, уважність та чемність. «Красиве слово — золотий ключ» , — говорить народна мудрість.

Але поетична вишуканість, звукова чи змістовна, ніколи не буває у фольклорі самоціллю. Фольклор як народне прикладне мистецтво має практичне значення: поняття користі й краси в ньому нероздільні.

Так в народних билинах при змалюванні спорядження богатирів майже завжди підкреслюється, що шовкові підпруги, булані стремена, золоті пряжки — це не лише окраса, а й міцність багатирської упряжі: підпруги шовкові не рвуться, булані стремена не гнуться, золоті пряжки не ржавіють («Ілля Муромець»).

Як бачимо, українська народна педагогіка має багато засобів, методів та прийомів естетичного виховання в сім'ї. Уміле їх використання в сімейному вихованні дає змогу навчити дитину бачити й відчувати прекрасне, розуміти й цінити твори мистецтва, прилучатися до художньої творчості.

Пісням, танцям, музиці народна педагогіка завжди приділяла велику увару, покладала великі надії на їх виховне значення. І роль сім'ї, роль батьків в цьому питанні дуже значна.

Отже, виховання дітей — це найбільш приємна батьківська функція, і естетичне виховання в сім'ї є його складовою частиною. Тож вміле використання в сімейному вихованні засобів, прийомів, методів української народної педагогіки дає змогу дитині жити й творити за законами краси.

Нині діючі навчальний план і програма загальноосвітньої середньої школи складаються з системи навчальних дисциплін, які дають змогу учителеві залучити в повсякденний навчальний обіг народну дидактику у всій її різноманітності. Так, наприклад, уроки з української, іноземної мов прилучають учнів до мовних скарбів українського та інших народів. Вивчення літератури в школі не тільки розкриває ідейний зміст і суть мовно-естетичної довершеності красного письменства, а й підводить до поглибленого розуміння дидактичної основи цієї довершеності — фольклору. Певну інформацію з народної дидактики учні дістають під час вивчення шкільних навчальних дисциплін: математики — з народної математики, історії — про фольклор як історичне джерело, суспільствознавства — про погляд трудящих на суспільний устрій держави, природознавства, географії, біології — з народних природознавства, географії та біології, фізики, астрономії, креслення — з народних фізики, астрономії та креслення, іноземної мови — про ставлення трудящих мас до інших народів та знання іноземних мов, значення мовного етикету, образотворчого мистецтва — з народним образотворчим мистецтвом, музики — з народною музикою, музичним фольклором, народними танцями, фізичної культури — з елементами народної фізичної культури, народними спортивними традиціями, народною медициною і гігієною, трудового навчання — з народним досвідом трудового навчання і професійної підготовки.

Народною дидактикою, особливо фольклором, щедро насичені шкільні підручники, методичні посібники для вчителів та учнів — методичні розробки, дидактичний матеріал, збірники задач, вправ і завдань. Багато чого, звичайно, залежить і від винахідливості й творчої ініціативи самого вчителя, який завжди може й повинен мудро й доречно вплести той чи інший елемент народної дидактики в свою роботу, як під час уроків, так і на позакласних заняттях. І від цього навчальний процес у школі тільки виграє.

Уже під час роботи з дітьми-шестилітками в підготовчому класі, щоб прилучити їх до шкільного навчання, вчителі пропонують відгадати дітям народні загадки, які націлюють на знання шкільної атрибутики і свідчать про велику увагу трудящих до школи («Грамоти не знаю, а весь вік пишу» (Олівець), «Утрьох їдуть братці верхом на конячці» (Пальці й олівець), «Біле поле, чорне насіння, хто його сіє, той розуміє» (Письмо на папері). В міру просування дітей у шкільному навчанні їх знайомлять з народною характеристикою іншої учнівської атрибутики на основі загадок.

Загадки входять також у вправи і завдання для учнів. Наприклад, першокласникам на уроці читання пропонують вгадати, про які явища природи і якої пори року йдеться в загадках: «Текло, текло і лягло під скло» (вода і лід), «Що без леза, та без зуба розтина міцного дуба?» (блискавка), «Піднялися ворота — всьому світу красота» (веселка). Учні II—III класів можуть відгадувати загадки й визначати в них певні частини мови, запам’ятовувати загадки, які складаються тільки з дієслів: «Живе — лежить, помре — біжить» (сніг), «Летить — виє, сяде — риє» (жук), «Бери — кричить, клади — кричить» (ланцюг).

Високу ефективність у навчанні молодших школярів та й учнів наступних класів дає застосування таких засобів народної дидактики, як загадки типу шарад, анограм, запитань. Наприклад, до теми «Звук і буква» у 1 класі:

У воді я проживаю,

Хто турбує — тих шукаю;

А коли з кінця читати,

Буду птахом я кричати (Рак — кар).

У наступних класах учням можна запропонувати загадки за темами.

До теми «Омоніми» (4 клас):

«Що за комаха на рушниці сидить? Скільки не стріляй — вона не злетить» (мушка).

До теми «Іменник» (5 клас):

«Як написати в чотирьох клітках «суха трава», «м'ясо без кісток»? (Сіно, філе).

«Яке місто має назву зі ста жіночих і одного чоло вічого імен?» (Сева-сто-Поль).

«Чи можна взяти буряк і зробити з нього бурю?» (Можна, відкинувши «к»).

До теми «Числівник» (5 клас):

Пригадайте загадки з числівниками.

Зразок виконання: 1. Високо стоїть, одне око має, всюди заглядає (сонце). 2. Крикнув віл на сто гір, на сто річок, на сто сіл (грім). 3. П’ять, п’ятнадцять, без двох двадцять, семеро, троє ще й малих двоє (п'ятдесят).

Навчання мови в школі проходить успішно тоді, коли на чільному місці стоїть система вправ, побудованих на фольклорному матеріалі. Прикладів таких вправ можемо навести багато.

Народна дидактика створила й дала в руки шкільному вчителеві такий могутній засіб впливу на особистість, як народний гумор, який відображає велику мудрість і дотепність народу, кмітливість і гострий розум. «Розвивати в дитини здатність сміятися, утверджувати почуття гумору, — писав В. О. Сухомлинський, — означає разом з тим зміцнювати її розумові сили й здібності, вчити тонко думати й мудро бачити світ».

Потрібну й повчальну для учнів життєву інформацію несуть на своїх крилах народні афоризми. Про доцільність і способи використання народних прислів'їв і приказок у шкільному навчанні сказано чимало. Кожний школяр знає, що навчитися говорити лаконічно й мудро можна найкраще на прикладі народних афоризмів. І це справді так. Невеличкий народний вислів: «Не копай іншому яму, бо сам у неї впадеш». Але скільки життєвої мудрості й щирого хвилювання за те, щоб були добрими людські взаємини, вкладено в ньому. Доречно вплетений у канву уроку яскравий штрих народної дидактики багато часу не потребує. Та й він відплачується сторицею, тому що кожна грань народної дидактики, як мазок пензля видатного художника, філігранно увиразнює дидактичну дію уроку. Не кажучи вже про те, що народна дидактика надає уроку привабливої окраси. А в ряді випадків на уроці без народної дидактики взагалі обійтися не можна. Так, під час читання повісті Г. Ф. Квітки-Основ'яненка «Конотопська відьма» у 8 класі учні зустрічаються з описаним епізодом, як конотопський сотенний писар лічив парубків по зарубках на хворостині і ніяк не міг долічитися одного козака, бо хворостина «якраз на козакові (на зарубці) хруснула». Подібний опис є в повісті І.Я. Франка «Борислав сміється», де йдеться про те, як робітник позначками на палиці фіксує всі кривди, заподіяні йому паном. Пояснити учням ці епізоди нам допоможе народна дидактика через народну математику. У давні часи на Україні неписьменні люди, щоб не тримати в пам’яті потрібних чисел і не витрачати часу на повторний перелік, фіксували лічбу здебільшого квасолинками, картоплинами, паличками або колосками. Пастухи зарубками на своїх ціпках чи кийках зазначали кількість худоби в череді чи овець в отарі. Писарі Запорізької Січі вели облік козаків теж зарубками на бирках.

Великий простір для використання народної дидактики маємо в позакласній роботі. Наведемо далеко неповний перелік способів використання народної дидактики в позакласній роботі: самостійне читання учнями й обговорення фольклорних збірок, проведення ранків «Казка за казкою», «Уявні подорожі в чарівному світі народних казок», участь учнів у збиранні фольклору з уст знавців усної народної творчості, упорядкування школярами рукописних фольклорних збірок, фіксування в альбомах влучних висловів народу, складання казок, зустрічі із знавцями фольклору, запис народних пісень, коломийок, частівок, жартів, байок, оповідань, музичних творів, участь школярів у внутрішкільних конкурсах читців-декламаторів народних творів, конкурсів «Мудрий народний оповідач», «Дотепний оповідач», участь у гуртках художньої самодіяльності (народної пісні, танцю, музики) тощо.

Висновки Знання народу України не мають меж. Народна педагогіка синтезувала загальнолюдські надбання, знання, запозичені у сусідніх народів і своєрідні елементи, які могли зародитися тільки в межах певної культури.

Головною метою курсової роботи стало дослідження української народної педагогіки та особливості використання засобів та прийомів народної педагогіки в освітніх закладах середньої ланки.

Народна педагогіка акумулювала в собі низку звичаїв та традицій України і по сьогоднішній день слугує їх відображенням у системі освіти. Попри свої своєрідне забарвлення, народна педагогіка знаходиться в серед активних засобів навчання та виховання.

Народна педагогіка є основою педагогічних праць видатних науковців, які брали за основу народні цінності, погляди, норми поведінки, традиційну методологію навчання і виховання, яка була притаманна українській сім'ї.

Народні педагоги сумлінно трудяться над тим, щоб сформувати в молодого покоління знання і відчуття роду. У цьому незмінному прагненні закладений глибокий філософський і педагогічний зміст. Саме через відчуття роду і завдяки йому кожна людина приходить до світлого образу Батьківщини, до щирих, глибоких і чесних роздумів про найістотніший, найголовніший сенс людського життя.

Таким чином, охоплюючи всі суспільні сфери життя людей, народна педагогіка дала опорне підґрунтя для формування, розвитку і функціонування педагогічної науки.

Список використаної літератури

1. Волкова Н.Є. Педагогіка. — К., 2001. — С. 44 — 50.

2. Воропай О. Звичаї нашого народу /Етнографічний нарис. В 2 т. Т. 1. — К.: Обереги, 1991. — 132 — 136.

3. Етнографія України: Навч. посібник /За ред. проф. Макарчука. — Вид. 2-ге перероб. і доп. — Львів: Світ, 2004. — С. 345 — 374.

4. Кравець О. М. Сімейний побут і звичаї українського народу. — К.: Наукова думка, 1966. — С. 43 — 53.

5. Левківський М.В. Історія педагогіки. Вид. 2-ге доповнене. Підручник. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — С. 117 — 135.

6. Любар О. О., Стельмахович М. Г., Федоренко Д. Т. Історія української школи і педагогіки: Навч. посіб. /За ред. О. О. Любара. — К.: Т-во «Знання», КОО, 2003. — С. 52 — 58.

7. Народна педагогіка: світовий досвід /Уклад.: А.І. Кузьмінський, В. Я. Омеляненко. — К.: Знання — Прес, 2003. — С. 25 — 27, 114 — 118.

8. Народ скаже — як зав’яже: укр. нар. прислів'я, приказки, загадки, скоромовки /Упоряд. та передм. Н. С. Шумади. — К.: Веселка, 1985. — 45 — 47.

9. Пермяков О. А. Педагогіка: Навч. посібник. — К.: Знання, 2006. — С. 130 — 134.

10. Руденко Ю. Українська козацька педагогіка і духовність. — Умань, 1995. — С. 12 — 15.

11. Січинський В. Чужинці про Україну. — Прага, 1942. — С. 74 — 76, 82 — 83.

12. Скуратівський В. Дідух: Свята укр. народу. — К.: Освіта, 1995. — С. 220 — 225.

13. Скуратівський В. Місяцелік. Український народний календар. — К.: Мистецтво, 1993. — С. 149 — 160.

14. Стельмахович М. Г. Народна педагогіка. — К.: Радянська школа, 1985. — С. 101 — 113.

15. Сявавко Є.І. Українська педагогіка в її історичному розвитку. — Київ, 1974. — С. 5 — 10.

16. Фіцула М.М. Педагогіка: Навч. посібник. Вид. 2-ге, виправлене, доповнене. — К.: Академвидав, 2006. — С. 14 — 17, 354 — 355, 558.

17. http// www. knukim-edu.kiev.ua

18. http// www.polynet.lviv.ua

19. http// www.ukma.kiev.ua

20. http// www.ukr.univer.kharkov.ua

21. http// www.zcu.edu.ua