Вивчення чинників здоров"я дитини і нові потенціали попередження та лікування хвороб дитячого віку в їхньому сучасному діапазоні — ось сигнальні світла педіатрії

Реферат на тему:

Вивчення чинників здоров’я дитини і нові потенціали попередження та лікування хвороб дитячого віку в їхньому сучасному діапазоні - ось сигнальні світла педіатрії.

" Наука — вищий розум людства" - цей вислів у своєму найбільш продуктивному спрямуванні, безперечно, стосується нагальних векторів медицини дитинства — педіатрії. Адже боротьба за життя тяжко хворої дитини — мистецтво, побудоване і усталене на підвалинах точних знань, причому знань синтетичних і абсолютно своєрідних, хоча б тому, що у дитини інші фізіологічні домінанти, ніж у дорослого. З іншого боку, саме лікарі-педіатри достеменно знають, які небезпеки несе навіть, здається, звичайне нездужання дитини. Скарги дитини, ще до того, як вона навчилася розмовляти, потаємний розвиток хвороби завжди слід вчасно і безпомилково прочитати, не чекаючи певних об'єктивних показників. І врешті, на досконалій педіатрії тримається демографічне благополуччя нашої країни на новому етапі її становлення.

Ця преамбула — загальний портрет фаху та його вітрил. Але найбільш розгорнуто обриси медицини дитинства вимальовуються в розмові з досконалим фахівцем в цій складній галузі, який наочно уособлює практичні важелі і наукові виклики в сенсі предмету. Ось чому думки завідувача кафедри педіатрії № 2 з курсами медичної генетики та неонатології Національного медичного університету ім. О. О. Богомольця — школи відомої та поважної, доктора медичних наук, професора Олександра Петровича Волосовця видаються надзвичайно цікавими.

Та головне в цій розмові - надзвичайно плідна наукова еволюція професора. Сьогодні він є науковим керівником низки наукових робіт кафедри з актуальних питань кардіології, алергології, неонатології та гастроентерології. Будучи експертом з питань GCP (кращої клінічної практики), Олександр Волосовець став керівником декількох міжнародних мультицентрових наукових досліджень. Цьому сприяла і його наукова біографія. Адже досвід доктора Волосовця значно збагатило навчання за кордоном в Пенсільванському університеті (США), університетах м. Майнц (Німеччина), м. Маастрихт (Нідерланди) та Будапешту (Угорщина).- Олександре Петровичу, Ви перебуваєте у віці, який у великій науці вважають лише терміном перших фундаментальних позицій, першого наднеба — Вам немає ще й сорока чотирьох. Та Ви вже понад два десятиріччя в педіатрії і восьмий рік очолюєте кафедру, яка в українському вузівському колі посідає провідне місце. Чому і як це сталося, сподіваюся, висвітлить Ваша подальша розповідь. Та почнемо з традиційного: «Скажи мені, хто твій вчитель, і я скажу — хто ти…» Ясна річ, тут багато важать і Ваші родинні корені.- Першими вчителями, провідниками в цьому вимірі були мої батьки, які підтримали тяжіння до медицини. Я народився у вересні 1961 року у Львові, та в моєму серці органічно поєднувалися обрії рідного міста і тяжіння до Києва. Мій батько Петро Семенович Волосовець мав вчений ступінь кандидата медичних наук та звання старшого наукового співробітника, довгі роки працював завідувачем відділу антибіотиків НДІ мікробіології та вірусології ім. Д. К. Заболоцького НАН України. Мати — Алла Федорівна Даценко — працювала санітарним лікарем санітарно-епідеміологічної станції в Києві.Зростаючи в родині медиків, я з дитинства цікавився питаннями біології та медицини і, можна сказати, отримав певне «лікарське щеплення». Ще в школі накреслював майбутнє, і дороговказом була шана до книг та історії, яка панувала в домі. Успішно долав початкові наукові старти в Малій академії наук, був секретарем комсомольської організації в школі № 43 в Києві, закінчивши її в 1978 році з золотою медаллю.

Але чому, маючи досить вільний вибір факультету, я вирішив стати дитячим лікарем? Педіатрію я обрав цілком свідомо, вважаючи, що на цьому терені вкрай потрібні лікарі-чоловіки. Бо тут є свої особливості, коли в питаннях опікування дитячим здоров’ям потрібні, як кажуть, сталь та ніжність. І загалом, я знав з історії прізвища видатних дитячих лікарів-чоловіків. Від Степана Хотовицького і Ніла Філатова — до Івана Троїцького, Давида Сигалова, Івана Руднєва. Звичайно, історія цих людей — фактично життєва планета, і тут я просто пунктую свої витоки.

Я вже на початкових курсах пересвідчився: такий ідеальний лідер на факультеті існує в особі керівника кафедри, в стінах якої ми зустрілися, — професора Віктора Михайловича Сідельникова.- Постать незабутнього Віктора Сідельникова й для мене надто близька, бо ми разом навчалися. Але поринемо в історію кафедри.- Цей літопис справді дивовижний. У 1944 році, ще в блискавках війни, коли у визволеному Києві після повернення з евакуації знову розгорнув заняття медичний інститут, його директор, в майбутньому перший міністр охорони здоров’я України Левко Іванович Медведь, спромігся на відкриття нової педіатричної амбасади — кафедри госпітальної педіатрії. Адже в умовах наслідків окупації та руйнації рівень дитячої захворюваності значно підвищився, країна потребувала нових підходів до рятування хворих. Кафедру очолив корифей педіатрії професор Лев Йосипович Фінкельштейн. У 1948 році його наступником стала член-кореспондент АМН СРСР, професор Олена Миколаївна Хохол. Як і наступні керівники кафедри — чудовий дитячий лікар Іван Михайлович Руднєв, а потім Віктор Сідельников — вони пішли з життя надто рано… Тож Віктор Михайлович очолив кафедру в 1971 році. Йому було сорок два… Цей науково-педагогічний флагман працював на терені дитячої лікарні в Святошині, біля академмістечка. Здавалося б, тепер час зупинитися, писати книжку, фундувати суто наукові обрії. Та відчуваючи соціальні потреби міста і суспільства, професор Сідельников висуває план «десантування» на Лівий берег, будівництва і відкриття нової багатопрофільної дитячої лікарні. Саме в цьому індустріальному районі відчувався демографічний поштовх, оселялися молоді родини, і Віктор Михайлович, використовуючи свій досвід і силу переконання, розпочав наступ. У 1975 році, в оточенні дарницьких лісів було відкрито лікарню на вулиці Алішера Навої.- Нині в лікарні 505 стаціонарних ліжок, 15 відділень — від кардіоревматичного до відділення гострої патології новонароджених. Працюють і амбулаторні підрозділи — кардіоревматологічний та алергологічний центри потужністю 100 відвідань на добу. А як все починалося?- Варто сказати, що у Віктора Михайловича у його турботах з розвитку напрямів лікарні були енергійні і розумні однодумці. Досить сказати, що начмедом лікарні чимало років була Ліна Степанівна Лапшинова — фронтовий лікар, яка обрала потім педіатрію, і за успіхи в цій галузі одержала звання Героя Соціалістичної Праці. А потім лікарню повела учениця Віктора Сідельникова Заслужений лікар України Ольга Леонтіївна Дзюба, нині доцент нашої кафедри і головний лікар. На час переїзду на Лівий берег склад кафедри госпітальної педіатрії збільшився майже вдвічі. Основними науковими напрямами роботи у 70−80 роки ХХ століття стали дитяча кардіоревматологія, алергологія, інтенсивна терапія і педіатрії. Показово і навіть символічно в цьому сенсі звучить назва його докторської дисертації: «Діагностика деяких природжених вад серця та оцінка порушень гемодинаміки за непрямими показниками» (1969). Ним був вперше діагностований та описаний «найменший» дефект міжшлуночкової перетинки, що є світовим відкриттям. Вперше розроблені основи лікування серцево-судинної недостатності у дітей із застосуванням серцевих глікозидів. Вчений був великим ентузіастом впровадження в педіатричну практику новітніх методів діагностики — ехокардіографії, допплеркардіографії. Книгу «Кардіологія дитячого віку» Віктор Сідельников написав разом з відомим педіатром П. С. Мощичем та дитячим хірургом, учнем М. Амосова та О. Шалімова, Д. Ю. Кривченею.- Але ж і дитячим легеням, наскільки я пригадую, Віктор Михайлович приділяв багато уваги, застосувавши для дітей київське «штучне Солотвино» .- Дійсно, проблеми діагностики та патогенетичного лікування гострих і особливо хронічних бронхо-легеневих захворювань, респіраторних алергозів та бронхіальної астми постійно привертали допитливий розум вченого. Так, окрім клініки штучного мікроклімату, він запропонував «мазь Сідельникова» для лікування екземи та нейродерматитів у дітей. Кафедра в особі Віктора Михайловича стала провідним осередком надання допомоги дітям, які постраждали внаслідок Чорнобильського радіаційного викиду.- Олександре Петровичу, перетнемо рубіж 80-х років, коли і Ви ще на студентській лаві долучилися до педіатрії.- У цей час кафедра проводила викладання педіатрії на V та VІ курсах педіатричного факультету. Особливу увагу талановитий педагогічний колектив приділяв підготовці майбутніх лікарів-педіатрів у субординатурі. Цей шлях пройшов і я. Саме така методологія викладання дозволяла досконало підготувати молодого фахівця до майбутньої роботи у практичній охороні здоров’я. І ще — перспективне передбачення. Розуміючи необхідність зосередження уваги педіатрів на перших днях життя новонародженого, за ініціативи професора В. М. Сідельникова ще в 1975 році питання неонатології та перинатології набули актуальності. Згодом на цій підставі був створений курс неонатології, який очолили доктор медичних наук М. Макаренко і професор А. Лявинець. МОЗ України кафедра була визнана опорною з викладення дитячих хвороб для студентів старших курсів педіатричних факультетів. І в 1994 році вона отримала нинішню назву. А до того, в 1992 році, В. М. Сідельников одним із перших українських педіатрів відкрив нову сторінку міжнародного співробітництва дитячих лікарів у новій Україні. Він став науковим керівником українсько-американської програми з проблем перинатології та неонатології і заклав основи партнерства у галузі педіатрії між НМУ та Пенсільванським університетом (м. Філадельфія, США), що продовжується і нині. А останні роки життя, переборюючи тяжку хворобу, віддав написанню підручника «Дитячі хвороби», який витримав три видання.- Шановний Олександре Петровичу, у Вашій розповіді постав і гомунулус, і до певного ступеня сучасний дагеротип кафедри. Ми ще повернемося до його рис. А зараз концептуальне питання — як виглядають, на Ваш погляд, фундаментальні віхи сучасного етапу дитинства?- Пріоритетами і, можна сказати, сигнальними вогнями педіатричної науки є вивчення чинників росту та розвитку здоров’я дитини, уточнення гарантій в цій галузі і водночас вивчення та розробка нових технологій профілактики, діагностики, лікування і реабілітації при поширених недугах у дітей та підлітків, вивчення клітинних та молекулярних механізмів формування патології, особливостей адаптації дитячого організму, особливо в сучасних екологічних умовах, розроблення ефективних методів запобігання і ранньої діагностики вроджених вад розвитку, з відповідною ефективною допомогою таким дітям, починаючи від ранньої хірургічної корекції. Ми повинні, зокрема, приділяти більше уваги сучасним аспектам нервово-психічного здоров’я дітей, впроваджуючи інститут дитячих психологів.

І ще одна позиція. Приймаючи індивідуальне терапевтичне рішення, лікар-педіатр має орієнтуватися не лише на свій досвід, але й на наявні клінічні протоколи. Вкрай важливо враховувати інтереси дитини та її батьків щодо засобів лікування. Гадаю, я в основних позиціях фактично виклав абетку української педіатрії майбутнього.- А зараз — невеличка інтродукція. Як виглядає Ваш особистий науковий та кар'єрний шлях?- Я закінчив педіатричний факультет Київського медичного інституту в 1984 році. Після закінчення клінічної ординатури на рідній кафедрі працював тут старшим лаборантом, асистентом та доцентом. Наукові праці присвячені проблемам дослідження впливу наслідків аварії на ЧАЕС на дитячий організм, діагностиці і лікуванню вроджених та набутих уражень міокарда у дітей, розробці новітніх діагностичних підходів у дитячій кардіоревматології, алергології та неонатології. В цьому контексті, мабуть, красномовною є формула моєї докторської дисертації «Стан серцево-судинної системи у дітей із зон екологічного неблагополуччя» (1998). Тему докторської дисертації певною мірою ініціювала і моя безпосередня участь у лікуванні та евакуації дитячого населення з «атомграду» Прип’яті та уражених радіацією дітлахів Поліського регіону відразу після аварії на ЧАЕС.

Щодо попередньої наукової візії, у 1990 році я успішно захистив кандидатську дисертацію «Оцінка скорочувальної здатності міокарда за даними ультразвукової допплерографії», в якій докладно описав особливості функціонування серця при різноманітній набутій патології у дітей, вперше на терені Союзу докладно дослідив питання діастолічної дисфункції у дітей при серцевій недостатності.

Ці наукові зусилля не залишилися поза увагою педіатричної громадськості. Я обраний членом Європейської асоціації кардіологів та членом Правління Асоціації педіатрів України.- Повернемося в лікарню і в клінічний ритм кафедри. В порівнянні з відомим романом Артура Хейлі «Остаточний діагноз» будні великої дитячої лікарні - калейдоскоп драматичних сюжетів, що виникають стрімко і одночасно. Тож про «серце» турбот — реанімаційні заходи.- Ясна річ, це зосередження зусиль. Адже сучасні апаратні та медикаментозні можливості медицини новонароджених відкрили якісно нові підходи для врятування малесенької нової людини в абсолютно критичних станах. Скажімо, «пілотування» малюка вагою 500−600 г. Проте це надважкі для лікаря дні та ночі. Впоратися з цими завданнями нелегко. Але допомагає, окрім високої кваліфікації персоналу лікарні, вагомий науковий корпус кафедри. Зазвичай ми діємо разом. В складі кафедри 3 професора, 4 доктора і 16 кандидатів медичних наук. Серед лікарів хотів би особливо репрезентувати завідувача відділення реанімації новонароджених Олега Корнійчука і досвідченого лікаря, посланця відомої лікарні «Охматдит» Єву Лельчук. Курують цей напрям один із перспективних молодих професорів НМУ Сергій Кривопустов і досвідчений доцент кафедри Віктор Мигаль. Інше реанімаційне відділення вже понад 10 років очолює лікар Сергій Гнатюк, йому постійно допомагає консультант з боку кафедри Наталія Баликіна. Щодо моїх колег, професорів Анатолія Кузьменка і Олександра Руднєва, їхня науково-педагогічна територія — дитяча гастроентерологія, клінічні аспекти медичної генетики. Та насамперед, склад кафедри — висококваліфіковані фахівці в усіх галузях клінічної педіатрії.- Відомо, що компас кафедри — тяжіння до сучасних апаратних діагностичних методик, зокрема, ультразвукових досліджень. Чому невпинно вдосконалюється саме така площина?- Переваги зазначених методів — це, насамперед, рання і точна діагностика вроджених вад серця у дітей. Першими розпочинаємо діяти ми, а потім — дитячі кардіохірурги. Щодо допплерівських методик, вони незамінні при обстеженні новонародженої дитини з підозрою на порушення мозкового кровообігу.

Діагноз, ясна річ, визначають і лабораторні показники. Та водночас комп’ютерна об'єктивізація досліджень — значною мірою альфа та омега в педіатрії високих ризиків. Варто підкреслити, що в цьому плані кафедрі енергійно допомагає ректор медуніверситету, член-кореспондент АМН України, професор Віталій Федорович Москаленко, який перейнявся нашими клопотами. Лише впродовж останнього року ми отримали — і саме від університету — сучасну електрокардіографічну установку, мультимедійну установку та два комп’ютери.- Серед гостей традиційних Сідельниковських читань, які співпали з 60-річчям кафедри, що відбулися минулої осені, можна було побачити і професора-педіатра з Донецька Євгена Юліша, разом з яким Ви видали нещодавно монографію «Клініка, діагностика та лікування позалікарняних пневмоній». Чим мотивовано цю працю?- Інколи саме позалікарняна пневмонія у дитини прогресує миттєво, тому для її попередження та вправного лікування дільничний педіатр повинен знати, як діяти екстрено і безпомилково. Саме таким навичкам та інформативній досконалості на вістрі педіатричної небезпеки і слугує ця праця. А щодо Сідельниковських читань, які відбулися вже всьоме, вони збирають всіх завідувачів кафедр педіатрії і багатьох дитячих лікарів. Ми завжди гостинно і щиро, за традицією Віктора Михайловича, зустрічаємо їх.- І останнє запитання, можливо, державного віддзеркалення. Мені здається, глибоке розуміння абсолютно особливої соціальної ролі та відповідальності педіатричної служби особливо непокоїть Вас, Олександре Петровичу, не лише як головного дитячого кардіоревматолога України, але й як начальника управління освіти та науки Мінздоров'я України.- Справді, за висловом І. П. Павлова, це предмет мого невідступного розмірковування. Давайте вдивимося в реалії життя. В Україні, де, здавалося б, досить досконала система лікарських кадрів, насправді не вистачає понад тисячі лікарів-педіатрів. Навіть у Києві та обласних центрах у зв’язку з кадровим дефіцитом в цій галузі більшості дільничних педіатрів доводиться працювати за сумісництвом. А це не на користь педіатричній системі. До того ж, чимало дитячих лікарів — пенсійного віку, сумісництво є вимушеним, і не з потреб зарплатні - вона в дитячого лікаря, на жаль, суто символічна. Нехтувати пріоритетами цієї служби і в цьому сенсі - вважаю, соціальна помилка, і новий уряд повинен її виправити. Саме лікарю-педіатру, особливо в сільській місцевості, варто надати фінансові та інші пріоритети. Адже це прикрий, тривожний стан, що в країні критично зменшується кількість цілком здорових дітей. Отже, педіатрія — і профілактична, і суто лікувальна — багато в чому камертон процвітання держави в цілому, найвагоміший аванс науки заради майбутнього. Тож зміни конче потрібні.- Дякую Вам, Олександре Петровичу, за відверту і цікаву розповідь. Які б слова Ви хотіли навести як епілог нашої розмови?- Можливо, це слова Михайла Пришвіна: «Любов — це невідома країна, і всі ми пливемо туди на своєму кораблі, і кожен з нас — капітан на ньому, прокладаючи шлях». Такий корабель і така країна для мене — педіатрія. Так, це важкий, але щасливий вибір. Але найбільша втіха — працювати для того, щоб наша Україна збагачувалася освіченими, відданими дитині лікарями-педіатрами.