Допомога у написанні освітніх робіт...
Допоможемо швидко та з гарантією якості!

Економіка Латинської Америки

РефератДопомога в написанніДізнатися вартістьмоєї роботи

В економічному розвиткові країн Латинської Америки значну роль відіграє зовнішнє фінансування, насамперед експорт у регіон розвиненими державами приватного капі­талу та державного позичкового капіталу. Залежний ха­рактер латиноамериканської економіки, що підтримується протягом десятиліть, спричинив слабкий розвиток головних галузей матеріального виробництва у Латинській Америці, а відтак… Читати ще >

Економіка Латинської Америки (реферат, курсова, диплом, контрольна)

РЕФЕРАТ на тему:

Економіка Латинської Америки На рубежі XIX і XX ст. вчені і політи­ки континенту плекали надію, що XX ст. стане століттям Латинської Америки, яка скористається своїм шансом і посяде гідне місце у світі. XX ст. завершується, й сучасні науковці та державні діячі намагаються визначити, наскільки справ­дився той, столітньої давності, прогноз. При розмаїтті ду­мок усі сходяться на одному: Латинській Америці належить особливе місце у світовому господарстві. Країни цього ре­гіону набагато раніше від інших держав «третього світу» вийшли на шлях капіталістичного розвитку. В переважній більшості латиноамериканських країн ринкові відносини перетворилися на панівний спосіб господарювання, стали визначальними для національної економіки. Проте в деяких сферах зберігаються рудименти минулого, існує значна за­лежність від зовнішніх факторів.

Хоча Латинська Америка вважається однією з най­більш динамічно прогресуючих в економічному відношенні частин «третього світу», розвиток протягом тривалого часу по шляху «залежного капіталізму» деформував економіку, став причиною багатьох соціально-економічних і політичних суперечностей. Подібно до Азії та Африки Латинська Аме­рика посідає залежне, підпорядковане місце у системі між­народного поділу праці, відповідно до якого вона все ще часто є постачальником продовольчо-сировинних товарів для промислове розвинутих держав, ринком збуту готової продукції останніми, сферою прибуткового розміщення ка­піталів.

Про це свідчить той факт, що за століття надій і спо­дівань, сповнених боротьбою за утвердження політичної та економічної незалежності, країнам Латинської Америки не вдалося позбутися таких рис, як загальна відносна відста­лість у розвитку продуктивних силслабкість науково-тех­нічного потенціалу та глибока залежність від імпорту до­сягнень НТРекономічна й технологічна залежністьне­рівноправність у МППвтрата капіталів в результаті нееквівалентного обміну, нерівноправної торгівлі, вивозу прибутків і відсотків тощоперманентне зростаюча фінан­сова заборгованість та ін. За рівнем розвитку суспільного виробництва, рівнем продуктивності праці, обсягом валово­го національного продукту на душу населення латиноаме­риканські країни й досі значно поступаються перед еконо­мічно розвинутими країнами.

Країни Латинської Америки-а це 33 суверенні дер­жави та деякі залежні території - характеризуються пев­ною спільною історичною долею, близькістю мов і культури, що не може не впливати на спільність багатьох рис їхнього сучасного соціально-економічного розвитку. І все-таки краї­ни регіону істотно різняться за рівнем економічного роз­витку, економічним і технічним потенціалом. Крім того, вони помітно відрізняються одна від одної природничо-гео­графічними умовами, чисельністю населення, особливостя­ми розвитку, що історично складалися, а також особливос­тями включення в МПП та низкою інших факторів.

Сучасному господарству латиноамери­канських країн притаманні деякі най­більш загальні риси, що історично склалися й продовжують визначати економічне обличчя регіону. Одна з них — багатоуклад­ність економіки. У сільському господарстві ця особливість проявляється у збереженні латифундизму та пов’язаних з ним різних форм докапіталістичних аграрних відносин. Лише в Чилі, Панамі та на Кубі, частково у Мексиці ла­тифундизм ліквідовано. Крім того, у сільському господар­стві багатьох країн активно розвиваються капіталістичні виробничі відносини з притаманною їм найманою працею, діють великі монополії. У деяких країнах створено коопе­ративні та державні господарства.

Певна багатоукладність спостерігається і в промисло­вості. Майже половину робочої сили регіону складають ремісники, робітники кустарних підприємств або невеликих фабрик, які всі разом виробляють менше 8% вартості про­мислової продукції. Поряд з цим існують великі промис­лові підприємства, що належать місцевому капіталові, державі та іноземним монополіям. Значна питома вага архаїчних укладів у місті й на селі виключає певну частину населення з активних товарно-грошових відносин, звужує внутрішній ринок, гальмує розвиток господарства.

Ще одна із загальних і, по суті, негативних рис сучас­ного господарства латиноамериканських країн, якої бага­тьом із них не вдається подолати, полягає у монопродуктовості спеціалізації. Монополія на землю та інші природні ресурси, що зберігається за привілейованими верствами су­спільства, обмежений внутрішній ринок і часто недостатній розвиток сучасної обробної промисловості - все це істотні фактори, що спричиняють традиційну орієнтацію націо­нальних господарств на ринки розвинутих країн. Політика іноземних монополій гіпертрофує цю орієнтацію, в пере­важній більшості країн зберігаються монокультурність у сільському господарстві та монопродуктивність у видобув­ній промисловості. Звичайно, розвиток в окремих країнах обробної промисловості в останні роки дещо сприяв подо­ланню вузької спеціалізації. Однак на кінець 70-х років єдиний продукт у восьми країнах і два продукти у восьми країнах давали від 50 до 98% експорту, а на початок 90-х років становище майже не змінилося.

Спільною проблемою для всіх без винятку країн Латин­ської Америки (до речі, як і для країн, що розвиваються, •в інших регіонах) залишається уже згадувана залежність від іноземного капіталу. До сказаного варто лише додати, що, за даними МВФ, на країни Латинської Америки на початку 90-х років припадало близько 48% усіх прямих закордонних інвестицій країн, що розвиваються, в ціло­му. Левова пайка прямих закордонних інвестицій надхо­дить у Латинську Америку із США — 45% інвестицій у країни регіону, Великобританіїмайже 19, Японіїпонад 18%. Індустріалізація з участю іноземного капіталу є іс­тотною ознакою залежного становища Латинської Амери­ки — наукового, технологічного, патентно-ліцензійного.

Гострою залишається проблема зовнішнього боргу, якою також заклопотані всі без винятку країни Латинської Аме­рики. За роки «втраченого десятиліття» зовнішній борг Латинської Америки зріс від 221 млрд дол. у 1980 р. до 441 млрд дол. у 1990 р. Тенденція до його зростання збе­рігається, і вже 1992 р. зовнішній борг сягав 459 млрд дол. (табл. 1). Тягар лише обслуговування такого боргу значно перевищує економічні та фінансові можливості регіону: достатньо сказати, що співвідношення суми сплати за борг до суми експортної виручки становить 17,6%, а в міжна­родній практиці межею фінансової безпеки вважається 10-відсотковий рівень.

Табл. 1. Зовнішній борг Латинської Америки та окремих країн регіо­ну (млрд дол. США).

Роки.

Країни.

Лат.Америка 228,2 327,8 368,0 393,9 413,1 431,5 459,2.

Бразилія 70,6 92,8 104,9 111,0 113,5 122,1 124,7.

Мексика 50,7 86,6 96,7 100,5 100,9 99,7 106 0.

Венесуела 29,6 32.0 33,9 33,8 34,7 33,0 36,0.

Перу 9,6 11.5 13,3 14,5 16,5 19,8 20,9.

Чилі 11,2 17,1 19,7 20.7 18,9 18,6 18,8.

Колумбія 6,8 10,3 12,3 14,9 16,4 17,5 17,1.

Еквадор 4,1 5,4 7,6 9,1 10,6 11,8 12,6.

Нікарагуа 1,8 3,1 4,3 5,7 6,0 10,6 10,4.

Однією з провідних галузей економіки багатьох країн Латинської Америки е гірничовидобувна промисловість. За показником вартості продукції перше місце у 80-ті роки належало Венесуелі - 37%, за нею — Бразилії - 19, Мек­сиці - 21, Аргентині - 7%. На розвиток гірничовидобувної промисловості великий вплив справила індустріалізація, насамперед створення та розвиток у деяких країнах галу­зей важкої промисловості і підвищення зовнішнього попиту. В цілому ж гірничовидобувна промисловість розвивається нерівномірно, а її питома вага у промисловому виробництві Латинської Америки тримається на рівні 15−16%. Особ­ливістю є також залежність гірничовидобувної галузі від іноземного капіталу.

У середині 60-х років монополії США контролювали в Латинській Америці понад 80% видобутку й виробництва міді, марганцю, сірки, графіту, 70% - бокситів і залізної руди, 65% - свинцю та цинку. Відстоюючи свою економічну незалежність, країни Латинської Америки докладають зусиль для витіснення іноземних монополій та обмеження впливу іноземного капіталу в гірничовидобувній промис­ловості. «Смуга націоналізацій», яка впродовж десятиліть тягнеться по країнах латиноамериканського континенту у цій галузі і спрямована на збереження й раціональне ви­користання природних багатств, свідчить про те, що цей процес розвивається в умовах гострої конкурентної боротьби між країнами Латинської Америки і розвиненими дер­жавами.

Головною сферою матеріального виробництва Латинсь­кої Америки стає обробна промисловість. Саме вона вирі­шальним чином визначає місце регіону в МПП. На Латин­ську Америку припадає 6,5% виробництва продукції об­робної промисловості країн розвинених і країн, що розвиваються. Порівняно з останніми цей показник сягає майже 45% відсотків. Бурхливий розвиток галузей оброб­ної промисловості у Латинській Америці припав на пово­єнний період. У 1940 р. її частка у ВНП дорівнювала 14%, 1975 — 20%, в даний час визначається 24%.

У повоєнний період майже всі країни Латинської Аме­рики проголосили індустріалізацію своєю офіційною полі­тикою в економічному розвиткові. Основою цієї політики став прискорений розвиток обробної промисловості. У її структурі сталися певні зрушення. Дещо зменшилася пи­тома вага традиційних галузей, таких як харчова, текстиль­на, швейна, шкіряна, взуттєва, деревообробна, натомість відбувається зростання частки нових, «динамічних галу­зей"-металообробної, машинобудування, нафтоперероб­ної, хімічної та ін.

Помітні зміни в галузі обробної промисловості стались у 70-ті роки. В Аргентині, Бразилії, Мексиці виникли нові, сучасні підприємства і промислові комплекси у галузі вер­статобудування, автомобілета суднобудування, авіаційної й атомної промисловості. Прискореними темпами почала розвиватись обробна промисловість Венесуели, Колумбії, Перу та деяких інших країн. Виникли металообробні, скла­дальні, нафтопереробні підприємства у країнах Центральної Америки й Карібського басейну. Помітно зросли обсяги промислового виробництва. Загальна вартість продукції об­робної промисловості регіону в 1975 р. оцінювалась у 60 млрд дол. Виробництво продукції на душу населення у цій галузі зросло із 100 дол. у 1960 р. до 193 дол. у 1975 р. Та, незважаючи на такі солідні (відносно регіональних обсягів) зрушення, економіка регіону ще значно відстава­ла від розвиненого світу. Згаданий показник 1975 р. був у чотири рази нижчий, ніж у Західній Європі-788 дол. та у вісім разів нижчий за рівень у США й Канаді- 1540 до­ларів.

І ще одна особливість привертає увагу — контрастність у рівнях розвитку окремих країн. За середніми показника­ми регіону криється велика різниця між країнами. Досить сказати, що лише на Аргентину, Бразилію та Мексику при­падає майже 75% продукції обробної промисловості Латинської Америки в цілому. До того ж внутрішні ціни на продукцію обробної промисловості в регіоні значно вищі за ціни у розвинутих країнах з ринковою економікою. В ці­лому ж рівень розвитку обробної промисловості в регіоні визначається розвитком цієї галузі у Бразилії, Аргентині, Мексиці, а також у Венесуелі, Колумбії, Чилі та Перу, на які припадає 9/10 продукції обробної промисловості ре­гіону.

Така сама строкатість притаманна й галузевій струк­турі обробної промисловості в окремих країнах і субрегіонах. В Аргентині, Бразилії, Мексиці вона порівняно диверсифікована: у країнах «великої трійки» є майже всі сучасні галузі і легкої, і важкої промисловості, а переважне місце належить великим виробництвам, на які припадає понад 60% зайнятих і близько 50 відсотків вартості продукції. У Чилі, Колумбії, Венесуелі, Уругваї та Перу на великі виробництва галузі припадає майже 50% зайнятих. У краї­нах Центральної Америки та Карібського басейну в оброб­ній промисловості переважають галузі з первинної пере­робки сільськогосподарської сировини. В Болівії, Парагваї, Гаїті як країнах з відсталою структурою обробної промис­ловості переважають підприємства кустарного типу з ви­робництва напівфабрикатів та виробів споживчого призна­чення.

Особливість зовнішньоекономічного аспекту проблеми розвитку обробної промисловості в Латинській Америці по­лягає в тому, що її структура істотно відрізняється від структури цієї галузі у розвинутих країнах. Якщо в остан­ніх питома вага важкої промисловості вдвічі перевищує частку легкої промисловості, то в Латинській Америці - менше, ніж на третину. До того ж розвиток обробної про­мисловості, як і економіки в цілому, значно залежить від іноземного капіталу.

Відчутною залишається питома вага сільського госпо­дарства в економіці країн Латинської Америки, хоча його частка у ВНП має тенденцію до зниження: в 1960 р.- 16,9, 1970;13,8, 1985;12,0%. Сільське господарство також належить до галузей економіки, що визначають місце Ла­тинської Америки в МПП. Цей регіон вирощує понад 6,5% світового виробництва пшениці, майже 15% кукурудзи, до 20% бавовни-волокна, понад 60% кави, майже 50% ба­нанів, понад 15% м’яса, від 20 до 30% цукру-сирцю.

Головними статтями сільськогосподарського експорту залишаються банани, кава, бавовна, м’ясо, пшениця, цукор-сирець цитрусові. І в той же час країни регіону, за винят­ком хіба що Аргентини, не забезпечують себе продуктами харчування. Частка імпорту продовольчих товарів зали­шається постійно високою: у 80−90-ті роки сягає 35%. Де­далі зростаючу частку внутрішнього споживання доводить­ся задовольняти за рахунок імпорту.

Для сільського господарства, як і для інших галузей, притаманна нерівномірність у географічному розміщенні. Головна маса сільськогосподарської продукції, мало не 2/3 обсягу виробництва за вартістю, виробляється у країнах «великої трійки" — Бразилії, Мексиці, Аргентині. Ця нерів­номірність підсилюється деформованим характером сіль­ськогосподарського виробництва, зумовленим його залежні­стю від зовнішнього ринку. Відтак сформувалася однобока спеціалізація на експортних культурах, або, точніше, — на експортних виробництвах. Для Бразилії та Колумбії голов­ною експортною сільськогосподарською культурою є кава, для Еквадору-банани, для Аргентини-продукція тва­ринництва та пшениця, для Уругваю — продукція тварин­ництва, для країн Центральної Америки — кава, банани, бавовна, для держав Карібського басейну-цукрова трос­тина, банани.

Сільське господарство в Латинській Америці значно залежить від іноземних монополій, хоча земля у деяких країнах націоналізована. Тому цілком зрозумілим є ши­рокий розмах аграрних реформ, але вони здійснюються в регіоні по-різному. В одних країнах — Мексиці, Болівії, Гватемалі, Чилі, Перу, Панамі - вони досить радикальні;

в інших — Венесуелі, Еквадорі, Колумбії - мають обме­жений характерв окремих країнах — Бразилії, Гондурасі, Коста-Ріці, Аргентині, Уругваї та деяких інших-мають лише символічний характер. Та головним питанням, яким визначається характер і глибина перетворень в аграрному секторі, було й залишається питання перерозподілу земель, тобто обсягу експропріації латифундистської власності та рівень задоволення вимог селянства.

Для фінансової системи країн Латинської Америки притаманні деякі спільхарактерні риси, зокрема такі, як переважання в більшості з них надходжень від непрямого оподаткування над доходами від прямих податків, значні асигнування бюджету багатьох країн на економічні та со­ціальні цілі, перевищення бюджетних витрат над дохода­ми, покриття дефіциту бюджету за рахунок додаткової емісії паперових грошей. Частина податкових надходжень збирається місцевими адміністраціями і не враховується бюджетом центральних урядів. Істотними статтями надхо­джень до бюджетів деяких країн — зокрема Аргентини, Бо­лівії, Венесуелі, Перу — є доходи від державної власності, а також від надання фінансових коштів, ліцензій та плат­них послуг приватному секторові - в Мексиці, Домінікан­ській республіці, Гондурасі, Перу, Еквадорі. Й ще особли­вість — поряд із щорічними бюджетами у деяких країнах складаються спеціальні рахунки капіталовкладеньу при­бутковій частині таких рахунків відображаються надхо­дження від державних кредитів, а у видатковій — платежі за основними статтями капіталовкладень держави. Харак­терною рисою бюджетів більшості країн є хронічний дефі­цит. Постійно потерпає валютно-фінансова система і від інфляційних потрясінь.

Провідне становище в кредитній системі країн регіону належить центральним емісійним банкам. В цілому кре­дитна система Латинської Америки — це розгалужена й досить розвинена мережа банків, установ довгострокового кредитування, страхових агентств, структур взаємного коо­перування та інших видів кредитування. Крім того, в латиноамериканських країнах діє мережа філіалів іно­земних банків.

Зовнішньоекономічні зв’язки здійснюються країнами Латинської Америки через зовнішню торгівлю, валютно-фі­нансові й кредитні операції, міжна­родні послуги, науково-технічне співробітництво, виробниче кооперування та інші форми економічних відносин.

Провідна роль зовнішньої торгівлі визначається її впли­вом на економічне зростання, а також тим, що товарний експорт залишається головним джерелом надходження іно­земної валюти для всіх країн регіону, за винятком хіба що Мексики, для якої таким джерелом є переважно туризм, та Панами, валютні надходження якої на 40% формують­ся за рахунок експлуатації Панамського каналу.

Значення зовнішньої торгівлі особливо зростає в умовах структурних зрушень у торгівлі промисловими товарами, постійних коливань попиту і пропозиції, посилення впливу науково-технічного прогресу й основаних на його досягнен­нях нових технологій та інших факторів, серед яких не ос­таннє місце належить прагненню до економічної самостій­ності. Великих надходжень сучасної техніки потребує ін­дустріалізація. Завдяки зовнішній торгівлі забезпечуються поставки основних видів машинного обладнання, транспорт­них засобів, приладів, необхідних для нового будівництва та реконструкції старих галузей. Такі потреби в імпорті передбачають реалізацію певних видів продукції на зов­нішньому ринку. Тому проблема експортної торгівлі не лише зберігає своє значення, а й набуває особливої актуаль­ності.

Подібно до інших сфер економіки, зовнішня торгівля країн Латинської Америки має нерівномірний характер, ім­портні запити часто випереджають експортні можливості, а тому більша частина країн регіону часто потерпає від дефіциту торговельного балансу. У 70-ті - першій полови­ні 80-х років постійний дефіцит торговельного балансу ма­ли Бразилія, Коста-Ріка, Мексика, Гаїті, Домініканська Республіка, а також Барбадос та Ямайка. З активним сальдо за цей період зводила свою зовнішню торгівлю ли­ше Венесуела. Та все-таки нерівномірність розвитку дає­ться взнаки і в іншому. Друга половина 80-х років була більш сприятливою. Латинській Америці протягом 1986; 1991 рр. вдавалося зберігати в цілому позитивне сальдо у зовнішній торгівлі .

Розвиток національної економіки, розширення внутріш­нього ринку викликали тенденцію до зниження питомої ваги експорту у ВНП регіону: 15% у 1950 р., 10-у 1970, 9- 1975 р. Зниження відбувається головним чином за ра­хунок найбільш розвинених країн регіону, таких як Брази­лія, Аргентина, Мексика, де цей показник становить 6- 8%, в той час як у Болівії, Перу, Еквадорі та деяких ін­ших країнах-10−15%, а в таких, як Венесуела, Гайяна, Тринідад і Тобаго й інших, перевищує 30%, в Гвате­малі, Коста-Ріці, Сальвадорі та ще деяких-45−50%.

У країнах регіону, передусім Центральної Америки та Карібського басейну, питома вага імпорту досить висока, що пояснюється низьким рівнем розвитку обробної промисловості, енергетики, недостатнім рівнем диверсифіка­ції сільського господарства. Велика різниця між окремими країнами і за обсягом зовнішньої торгівлі. У Бразилії, на­приклад, експорт перевищив у 1985 р. 25 млрд дол., а в Гаїті - лише 174 млн дол.

На товарну структуру зовнішньої торгівлі латиноаме­риканських країн впливає їхнє залежне становище на сві­товому ринку. Незважаючи на те, що розвиток промисло­вості після II світової війни сприяв деяким зрушенням у структурі експорту, агросировинна спеціалізація за регі­оном зберігається, хоча й простежуються деякі позитивні зміни. У 1975 р. питома вага продовольства, палива і си­ровини у структурі експорту становили 82% за вартістю, 1985р. — 67,7%.

Предметом експорту всіх латиноамериканських країн є продовольчі товари. До найбільших експортерів сільсько­господарської продукції, як зазначалось, належать: Бра­зилія та Колумбія-кави, Аргентина-зернових, Еква­дор-бананів, країни Центральної Америки-кави, бана­нів. Деякі з цих країн експортують нафту та лише кілька з них-Венесуела, Еквадор, Тринідад і Тобаго, Болівіяє «чистими» експортерами цього продукту, експорт якого перевищує імпорт.

Латинська Америка відома також як великий експор­тер руд чорних і кольорових металів, бавовни, вовни, шкір і т. п. сировини. До числа експортерів цієї групи товарів. належать: Чилі як експортер мідіПеру-свинцю, цинку, мідіБолівія-оловаЯмайка-бокситівБразилія, Мек­сика, Перу — бавовниАргентина, Уругвай — вовни, шкір­сировини тощо. Залишається традиційною залежність ба­гатьох латиноамериканських країн від експорту обмежено­го кола сировинних товарів. Половина і більше експорту Чилі припадає на мідь, Болівіїна олово, Еквадоруна нафту, Уругваю — на вовну, країн Центральної Америки — на каву та банани. Понад 90% валютної виручки від екс­порту одного товару мають: Венесуела, Тринідад і Тоба­го — нафти, Ямайка — бананів. Лише в Мексиці, Арген­тині - експорт порівняно диверсифікований.

Як відомо, НТР ускладнила світові торговельні зв’яз­ки й навіть сприяла певним змінам МПП. У Латинській Америці під впливом цих процесів сформувалася обробна промисловість. Це зумовило, попри позитивні зрушення, посилення технологічної залежності від світового ринку і появу нових імпортних запитів.

Географічна спрямованість експортних потоків свідчить про те, що Латинська Америка є постачальником своїх товарів переважно до вузького кола високорозвинених дер­жав. Щоправда, це ще не свідчить про високу питому вагу Латинської Америки у зовнішній торгівлі цих країн. Пе­реважна частка товарообороту Латинської Америки припа­дає на США-36,9 та на Західну Європу-20,2%. По­мітно збільшився експортний потік до Японії: з 2,6 до 5,1% за станом відповідно на 1960 та 1986 рр., хоча, як видно з наведених даних, обсяг цього потоку все ще порівняно не­значний.

Високий рівень концентрації зовнішньої торгівлі лише в кількох напрямах (імпортні потоки мають ту саму спря­мованість) дещо зумовлює збереження традиційної її стру­ктури. Та все-таки якщо певні зрушення у структурі екс­порту чи імпорту й відбуваються, то вони викликані го­ловним чином інтересами кількох розвинених держав.

В економічному розвиткові країн Латинської Америки значну роль відіграє зовнішнє фінансування, насамперед експорт у регіон розвиненими державами приватного капі­талу та державного позичкового капіталу. Залежний ха­рактер латиноамериканської економіки, що підтримується протягом десятиліть, спричинив слабкий розвиток головних галузей матеріального виробництва у Латинській Америці, а відтак — обмеженість внутрішніх джерел нагромаджен­ня та нагальну необхідність зовнішнього фінансування. Якщо експорт великими державами приватних капіталів до країн, що розвиваються, можна розглядати як традиційне явище, то експорт державного позичкового капіталу по­ширюється у 60−70-ті роки. У 50-ті роки експорт до Ла­тинської Америки державного позичкового капіталу був у півторадва рази меншим за приватний капітал, а вже у 60-ті роки державний позичковий капітал значно пере­вищував приватний. У 70-ті роки головними експортерами державного позичкового капіталу до Латинської Америки були США, ФРН, Канада, Японія, хоча «піонером» у цін справі стала Великобританія ще в середині XIX ст.

Економічна, валютна та енергетична криза 70-х років значно зменшила можливості й ускладнила умови зовніш­нього фінансування регіону через нестачу кредитів та їхнє подорожчання Про наслідки зовнішнього фінансування можна судити за станом платіжного балансу як узагаль­нюючого показника економічних відносин країни чи гру­пи країн із зовнішнім світом. Так, у 1970 р. сумарний де­фіцит платіжного балансу за поточними операціями ста­новив 2,9 млрд дол., на початку кризи 80-х років він сяг­нув, зокрема 1981 р" майже 40 млрд дол., а 1982 р.- 41,7 млрд дол. і 1990 р. його рівень визначався у 10,2 млрд дол. В цілому дані про сальдо платіжного балансу за по­точними операціями виразно свідчать про коливання в ла­тиноамериканській економіці в роки «втраченого десятиріччя». Сумарний дефіцит платіжного балансу за поточними операціями збільшився з 2,9 млрд дол. у 1970;до 7,9 млрд дол. у 1977 р.

Величезних валютних втрат країни Латинської Амери­ки зазнають у сфері міжнародних послуг та «невидимих операцій». Надто великих втрат завдають латиноамери­канським країнам платежі, пов’язані з рухом капіталів — переказ за кордон дивідендів дочірніх підприємств інозем­них монополій, відсотків за іноземні кредити й позики, а також платежі, пов’язані з обслуговуванням зовнішнього" боргу. На ці платежі припадає майже ¾ платежів за «не­видимими операціями». До сказаного треба додати прихо­вані форми відпливу капіталів, такі як вивіз за кордон при­бутків всупереч законодавству, валютна контрабанда тощо.

Ситуація ускладнюється також внаслідок загострення валютних суперечностей, гострої конкуренції ТНК і ТНБ «а латиноамериканському фінансовому ринкові, нестій­кості національних валют. У таких умовах застосування національного капіталу стає маловигідним, посилюється його втеча за кордон, де він осідає у банках США, Швей­царії та інших країн. За підрахунками, сума таких капі­талів у північноамериканських та західноєвропейських бан­ках перевищує 20 млрд дол.

Зростання дефіциту платіжного балансу за поточними операціями призводить до збільшення зовнішньої забор­гованості, яка досягла астрономічних величин. Так, ще у 1980 р. зовнішня заборгованість латиноамериканських кра­їн становила 242 млрд дол., у 1990 р. вже досягла 441 млрд дол., а в 1992 р. становила 459 млрд дол. За оцінками екс­пертів 00Н, вже невдовзі вона перетне 500-мільярдну по­значку. Зовнішній борг для країн Латинської Америки, як. і для інших країн, що розвиваються, став непосильним тя­гарем і перетворився на гостру «не лише соціально-еконо-мічну, а й політичну проблему.

Показати весь текст
Заповнити форму поточною роботою