Власність у системі виробничих відносин

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ КИЇВСЬКИЙ ОПТИКО-МЕХАНІЧНИЙ ТЕХНІКУМ КУРСОВА РОБОТА з дисципліни: «ЕКОНОМІКА (ПОЛІТИЧНА ЕКОНОМІЯ)»

на тему: «Власність у системі виробничих відносин»

КИЇВ — 2012

Зміст Вступ

1. Форми, види та типи власності та зв’язок між ними

2. Відносини власності

3. Право власності

4. Види та функціонування підприємств, залежно від форм власності

5. Новітні тенденції у розвитку відносин власності

Висновок Список використаної літератури Додатки

Вступ Будь-яка виробнича діяльність людей починається з відносин власності. Так, щоб розпочати виробництво матеріальних благ, необхідно спочатку оволодіти (привласнити) об'єктивними умовами виробництва: землею, засобами, предметами праці тощо. Хто привласнив засоби виробництва, той стає господарем продуктів виробництва, розподіляє їх і обмінює в своїх інтересах. Тому, коли говоритися про власність, мова йде в першу чергу про те, кому належать засоби виробництва та вироблений продукт, матеріальні та духовні блага.

Розглядаючи власність як об'єктивні відносини між людьми з приводу привласнення ними об'єктів власності й насамперед, засобів виробництва, в її економічному змісті треба розрізняти два аспекти: а) матеріально-речовий (відношення людей до об'єктів власності і б) соціально-економічний (відносини між людьми в зв’язку з привласненням ними об'єктів власності).

Значення власності визначається не лише тим, що воно породжує право володіння, розпорядження й користування, але і значення власності полягає в створенні соціального середовища, в якому функціонує суспільне виробництво (господарюючі суб'єкти).

Виходячи з розглянутого, можна зробити висновок, що власність, особливо на засоби виробництва, є основоположною економічною категорією. Саме вона визначає соціально-економічну структуру суспільства, економічне й політичне становище класів, соціальних груп людей і взаємовідносини між ними, бо складає основу всіх виробничих відносин суспільства та визначає їхню суть.

право власність матеріальний благо

1. Форми, види та типи власності та зв`язок між ними Правові відносини власності виражаються в закріпленні за різними суб'єктами прав володіння, користування і розпорядження. Законодавство України так трактує право власності: «Право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном» .

Форма власності - це стійка система економічних відносин і господарських зв’язків, що зумовлює відповідний спосіб та механізм поєднання працівника і засобів виробництва. В сучасних умовах економічною наукою використовується два підходи щодо їх класифікації: вертикально-історичний та горизонтально-структурний. Такий підхід дозволяє систематизувати все різноманіття відносин власності, подолати різнобій щодо трактування її типів, видів, форм. Це ми можемо побачити на рисунку 1(дивись додатки).

Відповідно визначаються історичні форми власності, котрі виникали та розвивались у процесі тривалої еволюції суспільства та його складової - економічних відносин. Кожна суспільно-економічна формація базувалась на відповідній формі власності, яка потім змінювалась іншою, але на більш високому рівні розвитку продуктивних сил суспільства.

Форми власності, котрі виникали на тій або іншій стадії розвитку людського суспільства, відображали особливості привласнення засобів і результатів виробництва, основного суб'єкта, який зосереджує в своїх руках права власності, це ми можемо побачити на рисунку 2(дивись додатки).

Цікаво, що на перших етапах розвитку людської цивілізації панували колективні форми власності. їх існування було зумовлене низьким рівнем тогочасного розвитку продуктивних сил. Первісна людина не могла існувати поза колективом як окремий виробник, тому що була погано озброєна знаряддями праці у постійній і напруженій боротьбі за існування. Колективна форма власності у первіснообщинному суспільстві існувала у вигляді спочатку племінної, а потім общинної.

Подальший розвиток продуктивних сил, вдосконалення людини, зміна умов її існування породили нові типи власності - приватну та суспільну.

Тип власності визначає найбільш узагальнені принципи її функціонування, її сутність, характер поєднання працівника із засобами виробництва. Зазначені типи власності (суспільна, колективна, приватна) на різних етапах розвитку людського суспільства набували різноманітних конкретно-історичних форм. їх існування характеризувало суспільно-економічну природу панівного суспільного ладу.

Історії відомі два основних типи власності - приватна і суспільна. Приватна характеризується тим, що засоби виробництва, а отже, і вироблений продукт належать приватним особам. Вони можуть привласнювати продукт як своєї, так і чужої праці. Тому розрізняють приватну власність трудову і нетрудову, що має вирішальне значення для характеристики різних форм приватної власності: дрібнотоварної, рабовласницької, феодальної, приватнокапіталістичної.

Первіснообщинна форма власності передбачала однакові права общини на головний засіб виробництва — певну ділянку землі з усіма об'єктами, які на ній знаходились (тварини, рослини, сировина для виготовлення знарядь праці тощо), а також на результати виробництва.

Рабовласницька форма власності базувалась на концентрації прав власності рабовласника на засоби виробництва, результати виробництва та на самого працівника — раба.

В епоху Середньовіччя сформувалась феодальна власність, відносини якої базувались на абсолютизації прав власності феодала на землю та інші засоби виробництва і обмеженні прав працівника в особі селянина — кріпака.

Капіталістична власність характеризується зосередженням прав власності на засоби виробництва та результати праці в однієї особи (підприємця), особистою свободою працівника, відсутністю у нього засобів виробництва. Такий характер відносин капіталістичної власності не породжує рівноправності в розподілі та концентрації прав власності, хоча формально існує право на рівність усіх членів суспільства. За таких умов виникають зосередження економічної влади у власників засобів виробництва і економічна залежність від них решти суспільства (не власників).

2. Відносини власності

Відносини власності втілюються насамперед у певних юридичних нормативних актах. Але власність — це не лише юридична, а й економічна категорія. Причому остання є визначальною: саме економічні відносини власності детермінують їхню юридичну форму. Взаємозв'язок тут такий: економічні відносини — базисні, юридичні - надбудовні.

Відносини власності - це суспільні відносини, що виникають у зв’язку і з приводу привласнення матеріальних благ. Сутність відносин власності у сфері економіки полягає в належності наявних засобів виробництва і продуктів праці, що отримуються від їх експлуатації, певним суб'єктам.

Власність в економічному сенсі являє собою складну систему господарських відносин, які існують у виробництві. Розглянемо ці відносини більш конкретно. Насамперед зазначимо, що речовий зміст власності становлять переважно матеріальні блага — предмети природи або продукти людської праці. Проте речі самі по собі - це не власність, так само як золото чи срібло за своєю природою не є грошима. Благородні метали перетворилися в гроші лише за певних виробничих відносин. Це ж стосується й відносин власності. Звичайно, об'єктом власності є речі. Але власність як економічна категорія — не річ, а система економічних відносин між людьми з приводу привласнення речей. Характер цих відносин на різних етапах суспільного розвитку складався не однаково. Для його характеристики важливо розрізняти типи, форми і види власності. Головною характеристикою власності є не річ і не ставлення людей до речі, а те, ким і як привласнюється річ і як таке привласнення зачіпає інтереси інших людей.

Відносини власності виявляються через суб'єкти та об'єкти власності.

Об'єкти власності - це все те, що можна привласнити чи відчужити:

— засоби виробництва в усіх галузях народного господарства;

— нерухомість (будинки і споруди, земля, присадибні ділянки тощо);

— природні ресурси (надра, ліси, водні ресурси тощо);

— предмети особистого споживання;

— гроші, цінні папери, дорогоцінні метали тощо;

Загальні засади соціально-економічного розвитку суспільства

— інтелектуальна власність (твори літератури, інформаційні ресурси, досягнення науки і техніки, відкриття і винаходи, комп’ютерні програми та інформаційне забезпечення тощо);

— культурні та історичні цінності;

— робоча сила.

Суб'єкти власності - це персоніфіковані носії відносин власності:

— окрема особа (індивід) — людина як носій майнових і немайнових прав та обов’язків;

— юридичні особи — організації, підприємства, установи всіх форм власності;

— держава в особі органів державного управління, муніципалітети (органи місцевого управління та самоврядування);

— інші держави або міжнародні організації та інституції.

Привласнення — процес, що виникає в результаті поєднання об'єкта і суб'єкта привласнення, це конкретно-суспільний спосіб оволодіння річчю. Такий підхід дає змогу встановити :

— хто з членів суспільства розпоряджається чинниками виробництва, тобто має економічну владу;

— як здійснюється поєднання робочої сили із засобами виробництва;

— хто і які отримує доходи від господарської діяльності.

Як бачимо, відносини власності охоплюють усю економічну систему, визначають характер використання та споживання створеного в процесі виробництва продукту, його обмін та розподіл, впливають на інтереси різних верств населення. Інтереси мають суперечливий характер, що може призвести до конфліктів і навіть війн. Це потребує надання економічним відносинам характеру правових, тобто суб'єкти відносин власності мають бути носіями певних потреб і обов’язків. Держава встановлює права власності.

3. Право власності

Право власності - це сукупність узаконених державою прав та норм економічних взаємовідносин фізичних і юридичних осіб, які складаються між ними з приводу привласнення й використання об'єктів власності. З юридичного погляду, власність характеризує відносини з приводу привласнення та використання людиною матеріальних і духовних цінностей.

Розвинуті країни у своїй практичній діяльності користуються системою прав власності, розробленою англійським юристом А. Оноре, яка містить такі елементи :

1. Право володіння.

2. Право користування.

3. Право управління (право вирішувати, хто і як забезпечуватиме використання благ).

4. Право на доход (право володіння результатами використання благ).

5. Право на капітальну вартість (право на використання, споживання, зміну чи знищення блага).

6. Право на безпеку (право на захист від експропріації або від пошкодження чинниками навколишнього середовища).

7. Право на передачу благ у спадок.

8. Право на безстроковість володіння благом. Економічна теорія

9. Заборона щодо використання блага недозволеним способом.

10. Право на відповідальність (можливість використання блага як сплати боргу).

11. «Зворотний» характер прав власності, тобто повернення переданих кому-небудь право чинностей після закінчення строку угоди або достроково — у випадку порушення її умов тощо.

Така структура власності є своєрідним «розщепленням» змісту і функції класичної тріади структури відносин власності як правової категорії. З точки зору класиків економічної теорії, власність як правова категорія — це сукупність вольових, ідеальних відносин володіння, використання та розпорядження об'єктами власності, що оформлюються правовими нормами.

Володіння — реальні, фактичні дії людей щодо умов і результатів виробництва. Володіння — це ще не власність. Людина може фактично володіти предметами, але не бути їхнім власником.

Використання — відносини між людьми щодо вилучення корисних властивостей (споживчої вартості) з об'єктів належності під час їхнього виробничого і особистого споживання, а також отримання відповідного доходу від об'єктів власності.

Розпорядження — форма відносин між людьми щодо реальних дій з об'єктами володіння і використання, якими є продаж, обмін, дарування, застава тощо. Між юридичним та економічним змістом власності існує певний зв’язок. Він ґрунтується на тому, що зміст юридичного відношення є виразом економічного відношення і ним задається (відносини оренди і найманої праці). Проте в цій єдності первинним є економічний зміст власності, а похідним (вторинним) — її юридичний зміст.

Економічні відносини власності утворюють певну систему, що містять у собі три види відносин:

1) відносини з приводу привласнення;

2) відносини з приводу економічних форм реалізації об'єктів власності;

3) відносини з приводу господарського використання.

Відносини привласнення передбачають повне відчуження об'єкта власності певним суб'єктом від інших суб'єктів. Економічна реалізація власності (процес вилучення корисних властивостей і доходу) потребує переходу юридичного змісту власності (ідеальних відносин у реальні) в її економічний зміст. Необхідність такого переходу зумовлена тим, що юридичні відносини власності не можуть забезпечити задоволення ні виробничих, ні особистих потреб людей, оскільки юридичні відносини перебувають поза сферою виробництва і тому не містять у собі економічних процесів реалізації: у правових відносинах власність перебуває в пасивній формі, формі спокою. Зміст діяльної форми власності утворюють відносини привласнення як реальні відносини володіння, розпорядження і використання факторів виробництва.

Привласнення як економічна категорія виступає як:

— первинне привласнення — сукупність нетрудових відносин, якими опосередковуються процеси опанування виробниками засобів і технологій виробництва;

— вторинне привласнення — сукупність соціально-економічних відносин, через які здійснюються процеси присвоєння результатів виробництва.

Конкретні форми вторинного привласнення:

— заробітна плата. Вона є формою реалізації власності працівника на свою робочу силу; - промисловий і торговельний прибуток. Останні виступають формою реалізації власності роботодавця на промисловий і торговельний капітал;

— позичковий відсоток — є формою реалізації власності на позичковий капітал;

— земельна рента — є формою реалізації власності на землю;

— дивіденд — є формою реалізації власності на акціонерний капітал. Механізмом реалізації власності є перехід правових відносин власності в реальні виробничі відносини, які характеризуються поняттям «механізм господарювання». Формами такого механізму є оренда, лізинг і т. д.

Власність в економічному розумінні - це економічне панування суб'єкта над об'єктом, що належить йому, використання суб'єктом цих об'єктів своєю владою й у власних інтересах.

Поняття права власності виникає в результаті правового регулювання економічних відносин власності. Розрізняють право власності в об'єктивному розумінні та право власності в суб'єктивному розумінні.

Право власності в об'єктивному розумінні - це сукупність правових норм, що регулюють економічні відносини власності.

Право власності в суб'єктивному розумінні - це визначена і забезпечена об'єктивним правом сукупність повноважень власника, що забезпечує можливість використовувати належне йому майно своєю владою і у власних інтересах.

Право власності передбачає можливість вільного, але в межах закону, використання власникам свого манна у власних інтересах. Правомочності власника щодо його майна, яке використовується у сфері господарювання, складні: крім відомої з часів римського права тріади (володіння, користування та розпорядження), до їх складу входять засновницькі (щодо заснування інших суб'єктів господарювання та наділення їх відповідним майном), регулятивні (щодо визначення меж використання майна, яке передається власником іншим суб'єктам господарювання на похідних від права власності правових титулах), оперативно-управлінські (щодо управління створеним власником суб'єктом господарювання), контрольні (щодо контролю за використанням майном, яке на певному, зазвичай похідному від права власності, правовому титулі закріплюється за іншим суб'єктом господарювання) та охоронні (щодо охорони прав власника від посягань інших осіб на його майно та захисту прав і законних інтересів власника у разі їх порушення іншими особами) повноваження. Засновницькі, регулятивні, оперативно-управлінські, контрольні, охоронні повноваження забезпечують власнику реалізацію однієї з основних його функцій — функцію управління своєю власністю.

Зазначені положення (щодо повноважень власника майна у сфері господарювання) віддзеркалені в статтях 134 і 135 ГК України. Відповідно до ч. 1 ст. 134, суб'єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених ГК.

4. Види та функціонування підприємств, залежно від форм власності

Підприємства можуть бути різних видів та організаційно-правових форм. Відповідно до ст. 63 ГК України, підприємства класифікуються за різними ознаками:

Залежно від форм власності в Україні можуть діяти підприємства таких видів:

— приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

— підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);

— комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;

— державне підприємство, що діє на основі державної власності; підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності).

Право державної власності на засоби виробництва: поняття, зміст, правові форми реалізації.

Право державної власності на засоби виробництва в об'єктивному розумінні - де сукупність правових норм, що регулюють відносини державної власності щодо цього майна.

Право державної власності на засоби виробництва в суб'єктивному розумінні - це юридично визначена і забезпечена можливість суб'єкта цього права використовувати належні йому засоби виробництва своєю владою в інтересах народу України.

Своєрідність права державної власності полягає в тому, що:

— функції власника щодо об'єктів державної власності (засобів виробництва утому числі) здійснюються вищими органами державної влади: Верховною Радою України, Президентом України, Кабінетом Міністрів України і реалізуються через їх повноваження щодо визначення складу, структури, динаміки розвитку єдиного фонду державної власності, нормативно-правового регулювання відносин державної власності, а також щодо передачі окремих частин єдиного фонду державної власності в господарське управління певних центральних органів виконавчої влади та встановлення порядку управління вказаними частинами;

— суб'єкт права власності (держава) сам встановлює правові норми, що регулюють відносини державної власності;

— реалізація права державної власності здійснюється за допомогою створених державою підприємств та організацій, які діють у певних правових формах.

Підприємства державної форми власності (державних комерційних і казенних підприємств).

Підприємства державної форми власності були основним суб'єктом господарювання за планово-розподільчої економіки, і в ринкових умовах господарювання (з притаманною ринковим відносинам конкуренцією) їх частка серед суб'єктів господарювання залишається досить значною попри приватизаційні процеси. Це пов’язано з необхідністю залишення в державній власності об'єктів загальнодержавного значення (ч. 2 с. 5 Закону України «Про приватизацію державного майна»), що забезпечують:

— виконання держаною своїх функцій, обороноздатність та економічну самостійність української держави (підприємства з лісовідновлення, лісорозведення та охорони лісу, сортовипробувальні станції, підприємства, що забезпечують випуск і зберігання грошових знаків і цінних паперів тощо); соціальний розвиток, збереження та підвищення культурного, наукового потенціалу, духовних цінностей (об'єкти Національного космічного агентства при Кабінеті Міністрів України; архіви; майнові комплекси установ Національної академії наук України та т.);

— життєдіяльність держави в цілому (підприємства авіаційної промисловості; підприємства залізничного транспорту; метрополітен; хлібоприймальні та хлібозаготівельні підприємства, що забезпечують розміщення та зберігання мобілізаційних запасів, та т.);

— контроль за діяльністю яких з боку держави гарантує захист громадян від наслідків впливу неконтрольованого виготовлення, використання або реалізації небезпечної продукції, послуг або небезпечних виробництв (підприємства з виготовлення усіх видів зброї, яка є на озброєнні Збройних сил України, Служби безпеки України; підприємства з випуску наркотичних, біологічних, бактеріологічних, психотропних, сильнодіючих хімічних та отруйних засобів (крім аптек), підприємства, що забезпечують діяльність у сфері обігу зброї та радіоактивних речовий, та т.).

Види діяльності, що є державною монополією та, відповідно, можуть здійснюватися лише підприємствами державної форми власності, визначаються т. 4 Закону України від 07.02.1991 р. «Про підприємництво», а перелік підприємств, майно яких має державне значення і не підлягає приватизації, — ч. 2 ст. 5 Закону України від 04.03.1992 р. (в т. Закону від 19.02.1997 р.) «Про приватизацію державного майна» та Законом України від 07.07.1999 р. «Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації».

Правове становище підприємств державної форми власності регулюється Господарським кодексом України (статті 73−77 — щодо державних комерційних і казенних підприємств, статті 167−172 — щодо корпоративних прав держави, яких вона набуває при створенні державних/національних акціонерних товариств і державних холдингових компаній, а також участі в так званих змішаних товариствах — за участю суб'єктів різних форм власності).

Підприємства державної форми власності можуть бути як унітарного, так і корпоративного типу. До перших (унітарного типу) належать державне комерційне підприємство і казенне підприємство, до других (корпоративного тилу) — державне (національне) акціонерне товариство (корпоратизоване підприємство).

Державне унітарне підприємство — це таке підприємство унітарного типу, яке діє на базі відокремленої частини державної власності без поділу й та частки, створюється в розпорядчому порядку компетентним органом держави і входить до сфери управління зазначеного органу. Ознаки державного унітарного підприємства закріплені в т. 73 Господарського кодексу України.

Державному унітарному підприємству, крім загальних ознак (характерних для всіх підприємств), притаманні специфічні риси, більшість з яких зафіксована в т. 73 Господарського кодексу України:

* господарська організація унітарного типу;

* підприємство-не власник, що зумовлює необхідність виконання вказівок власника (відповідно до його компетенції) і погодження з ним основних питань діяльності;

* функціонування на базі державного майна, яке закріплюється за державним унітарним підприємством на праві господарського відання чи оперативного управління;

* функції власника майна (органу, уповноваженого управляти державним майном) щодо державного унітарного підприємства виконує галузеве міністерство (відомство), до сфери діяльності якого входить підприємство, або державне господарське об'єднання, до складу якого включено підприємство;

* управління державним унітарним підприємством здійснюється одноособовим керівником, який призначається на посаду шляхом укладення з ним контракту органом, уповноваженим управляти державним майном;

* обов’язкове включення до найменування державного унітарного підприємства слів «державне підприємство»;

* відсутність у державного унітарного підприємства обов’язку відповідальності за зобов’язаннями власника (держави) і органу влади, до сфери управління якого воно входить.

Порівняно з іншими підприємствами — не власниками державні унітарні підприємства мають додаткові обмеження в своїх повноваженнях:

* засновницьких (заборонено створювати підприємницькі структурні брати участь у таких структурах);

* щодо розпорядження закріпленим за ним на праві господарського відання чи оперативного управління майном; при цьому межі повноважень щодо розпорядження майном залежать від правового титулу майна;

* щодо розпорядження прибутком (відповідно до вимог закону і положень статуту);

* щодо укладення договорів (обов'язковість прийняття державного замовлення та укладення державного контракту; дотримання процедур закупівель, визначених Законом «Про закупівлю товарів, робіт, послуг за державні кошти»).

* щодо затвердження фінансового плану підприємства компетентним органом держави (зазвичай господарським. Міністерством/Відомством, до сфери управління якого належить підприємство, а у передбачених законом випадках Кабінетом Міністрів України). Це ви побачите у додатках (Рисунок 3).

Функціонування комунальних підприємств

Значною мірою подібними (за своїм правовим становищем) до державних підприємств є комунальні підприємства, оскільки перші й другі функціонують на базі публічних (державної та комунальної) форм власності (комунальна власність, відповідно до першої редакції Закону «Про власність», належала до підвиду державної форми власності; виділення комунальної власності в окрему форму права власності пов’язано з прийняттям Конституції України, в т. 41 якої містяться окремі положення щодо форм права власності - приватної, державної та комунальної).

Закон «Про підприємства в Україні» не має спеціальних положень щодо комунальних підприємств. У Господарському кодексі України цим підприємствам присвячена т. 78, яка визначає основи правового становища лише унітарних комунальних підприємств, не приділяючи уваги підприємствам корпоративного типу.

Комунальне унітарне підприємство — це таке унітарне підприємство, яке діє на базі відокремленої частини комунальної власності, без поділу її на частини, створюється за рішенням органу місцевого самоврядування в розпорядчому порядку і входить до сфери управління органу, уповноваженого управляти відповідним комунальним майном.

Комунальним унітарним підприємствам притаманні такі характерні риси:

* господарська організація унітарного типу;

* створюється за рішенням органу місцевого самоврядування (уповноваженим ним органом) у розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності;

* функції власника майна щодо комунального підприємства виконує уповноважений орган, тобто орган, до сфери управління якого входить комунальне унітарне підприємство (виконком відповідної місцевої ради, управління/ департамент виконкому);

* функціонує на базі майна, що перебуває у комунальній власності та закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання {комунальне комерційне підприємство) або на праві оперативного управління {комунальне некомерційне підприємство);

* статутний фонд комунального унітарного підприємства має бути сформованим до його реєстрації як суб'єкта господарювання уповноваженим органом;

* мінімальний розмір статутного фонду комунального унітарного підприємства встановлюється відповідною місцевою радою;

* найменування комунального унітарного підприємства має містити слова «комунальне підприємство» та вказівку на орган місцевого самоврядування, до сфери управління якого входить це підприємство;

* відсутність у підприємства суборденарної відповідальності за зобов’язаннями органу місцевого самоврядування та уповноваженого ним органу;

* управління підприємством очолює керівник підприємства, що призначається органом, до сфери управління якого входить підприємство, і є підзвітним цьому органові;

* збитки, завдані комунальному унітарному підприємству внаслідок виконання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, підлягають відшкодуванню зазначеними органами добровільно або за рішенням суду;

* поділ комунальних унітарних підприємств (як і державних унітарних підприємств) на комерційні та некомерційні обумовлює можливість застосування до цих видів підприємств положень Господарського кодексу щодо державних комерційних підприємств і казенних підприємств (з урахуванням відмінностей між ними). Це ви також можете побачити у додатках (рисунок 4).

Комунальні підприємства можуть бути корпоративного типу з використанням форми акціонерного товариства (що зазвичай пов’язано з корпоратизацією комунальних підприємств) чи товариства з обмеженою відповідальністю (можливість створення однією особою такого товариства передбачається Цивільним кодексом України (ч. 2 ст. 114; ч. 1 ст. 140) і Господарським кодексом України (ч. 1 ст. 79).

Підприємства колективної власності

Господарський кодекс України (ст. 93) за ознакою форми власності, на базі якої функціонують підприємства, виділяє такий їх різновид, як підприємства колективної власності. До них належать:

* виробничий кооператив;

* колективне підприємство (в тому числі колективне сільськогосподарське підприємство);

* унітарне дочірнє підприємство, створене виробничим кооперативом чи колективним підприємством;

* унітарне підприємство, що створюється суб'єктами права колективної власності (споживчим товариством, релігійною організацією, громадською організацією та ін.).

Особливості правового становища колективного сільського підприємства (КСП) визначаються Законом України від 14.02.1992 р. «Про колективне сільськогосподарське підприємство» (далі - Закон):

* підприємство корпоративного типу;

* мінімальна кількість членів КСП законом не встановлюється, проте вживання множини щодо засновників і членів КСП (ст. З Закону) дозволяє визначити цю кількість — щонайменше дві особи;

* вимоги до членів КСП — фізичні особи (громадяни), які досягли 16-річного віку, беруть особисту трудову участь у господарській діяльності КСП і сплатили пай;

* установчий документ — статут;

* вимоги до змісту статуту КСП (ст. 4 Закону): найменування підприємства, його місцезнаходження, предмет і цілі діяльності; порядок вступу до підприємства і припинення членства в ньому; принципи формування спільної власності та права членів КСП щодо неї; порядок розподілу прибутку, в тому числі отриманого від операцій із цінними паперами; загальні права та обов’язки членів підприємства; органи самоврядування (управління), порядок їх формування та компетенція; права та обов’язки підприємства і його членів щодо використання її охорони земель, водних та інших природних ресурсів, виробничо-господарської, фінансової і трудової діяльності; питання оплати та охорони праці, соціальні гарантії; умови і порядок реорганізації та ліквідації підприємства; можливість включення й інших положень, що не суперечать законодавству України;

* предмет діяльності - виробництво сільськогосподарської продукції та товарів;

* об'єктами права колективної власності підприємства є земля, інші основні та оборотні засоби виробництва, грошові та майнові внески його членів, вироблена КСП продукція, одержані доходи, придбане на законних підставах майно, корпоративні права (частки у статутному фонді господарських товариств і міжгосподарських підприємств та об'єднань, учасником яких є КСП); проте, відповідно до абз. 2 ч. 1 ст. 7 Закону, «майно у підприємстві належить на праві спільної часткової власності його членам»; пай (як частка пайового фонду КСП) є власністю члена КСП і може успадковуватися відповідно до цивільного законодавства України та статуту підприємства (ч. 2 ст. 9 Закону);

* розмір паю залежить від майнової та трудової участі членів КСП в його діяльності; щорічно члену КСП нараховується частина прибутку залежно від частки у пайовому фонді, яку за його бажанням може бути виплачено або зараховано у збільшення частки в пайовому фонді (ці відносини регулюються статутом підприємства);

* у разі виходу з підприємства його члени мають право та пай натурою, грішми або цінними паперами відповідно до розміру та структури пайового фонду або в іншій, за згодою сторін, формі;

* відсутність вимог до мінімального розміру майна КСП і його фондів (крім пайового, який є обов’язковим фондом); КСП самостійно визначає види, порядок формування та використання фондів і резервів;

* до пайового фонду манна членів підприємства включається вартість основних виробничих і оборотних фондів, створених за рахунок діяльності підприємства, цінні папери, акції, гроші та корпоративні права КСП в інших підприємствах та організаціях; уточнення складу і вартості пайового фонду майна членів підприємств, у тому числі реорганізованих, проводиться за методикою, що затверджується Кабінетом Міністрів України (ч. 1 ст. 9 Закону);

* органи управління КСП: 1) загальні збори членів КСП або збори уповноважених — вищий орган управління (затверджують статут підприємства, вносять до нього зміни та доповнення; вирішують питання про обрання правління, його голови та ревізійної комісії підприємства; приймають рішення про реорганізацію та ліквідацію підприємства, про його участь у господарських товариствах і господарських об'єднаннях; вирішують інші важливі питання діяльності підприємства); 2) правління (виконавчий орган);

* обов’язковість створення органів контролю (ревізійної комісії) законом не передбачається; такі органи створюються відповідно до положень статуту, рішення загальних зборів або зборів уповноважених, внутрішніх документів КСП;

* порядок ліквідації: прийняття відповідного рішення загальними зборами/ зборами уповноважених і створення ліквідаційної комісії; пред’явлення кредитами протягом встановленого ліквідаційною комісією строку (щонайменше два місяці) претензій до КСП; задоволення безспірних боргів (в першу чергу — борги перед бюджетами, установами банку та компенсація витрат на відновлення природного середовища, якому завдано шкоди ліквідованим підприємством, а також здійснюється капіталізація платежів, належних з КСП у зв’язку із заподіянням каліцтва або іншим ушкодженням здоров’я чи зі смертю громадянина; в другу чергу задовольняються інші безспірні претензії, заявлені протягом встановленого строку; в третю чергу — претензії, заявлені після закінчення встановленого строку (але до моменту завершення ліквідації КСП); з майна КСП, що залишилося після задоволення претензій кредиторів, членам КСП видаються натурою (або грішми чи цінними паперами) паї.

До категорії підприємств колективної власності також належать:

* підприємства споживчої кооперації (ст. 11 ГК);

* підприємства об'єднань громадян, релігійних організацій (ст. 112);

* підприємства у формі господарських товариств (крім державних і комунальних);

* дочірні підприємства виробничих кооперативів і господарських товариств;

* виробничі кооперативи.

Підприємства колективної власності можуть бути унітарними та корпоративними (у формі виробничого кооперативу або господарського товариства, в тому числі створеного однією особою).

Підприємством корпоративного типу, що функціонує на базі колективної форми власності, є виробничий кооператив.

Виробничий кооператив — це господарська організація корпоративного типу, яка створюється та добровільних засадах громадянами для спільного здійснення господарської (виробничої) діяльності з метою отримання доходу і діє на підставі статуту, на засадах членства, обов’язкової трудової участі в його діяльності, самоуправління та самофінансування.

Колективне сільськогосподарське підприємство (КСП) — це корпоративне підприємство колективної форми власності, що створюється громадянами метою спільного здійснення господарської діяльності для виробництва товарної сільськогосподарської продукції

Характерні ознаки:

* Спеціальне правове регулювання — Закон України від 14.02.1992 р. «Про колективне сільсько — господарське підприємство» (далі - Закон);

* Підприємство корпоративного типу колективної форми власності;

* Установчий документ — статут.

Засновники та члени КСП — фізичні особи (громадяни), які досягли 16-річного віку, беруть особисту трудову участь у господарській діяльності КСП і сплатили пай; мінімальна кількість засновників та членів КСП законом не встановлюється, проте вживання множини щодо цих осіб (ст. З Закону) дозволяє визначити цю кількість — щонайменше дві особи.

Суперечливі положення Закону щодо правового титулу майна КСП (статті 7 і 9): об'єктами права колективної власності підприємства є земля, інші основні та оборотні засоби виробництва, грошові та майнові внески його членів, вироблена КСП продукція, одержані доходи, придбане на законних підставах майно, корпоративні права (частки у майні та міжгосподарських підприємств та об'єднань, учасником яких є КСП); проте відповідно до абз. 2 ч. 1 ст. 7 Закону «майно у підприємстві належить на праві спільної часткової власності його членам»; пай (як частка пайового фонду КСП) є власністю члена КСП і може успадковуватися відповідно до цивільного законодавства України та статуту підприємства (ч. 2 ст. 9 Закону).

Відсутність вимог до мінімального розміру майна КСП та його складу — фондів (крім пайового, який є обов’язковим); КСП самостійно визначає види, порядок формування та використання фондів і резервів.

Розмір паю члена КСП залежить від майнової та трудової участі члена КСП в його діяльності; щорічно члену КСП нараховується частина прибутку залежно від частки у пайовому фонді,

У разі за його бажанням може бути виплачено або зараховано у збільшення частки в пайовому фонді (ці відносини регулюються статутом КСП) У разі виходу з підприємства його члени мають право на пай натурою, грішми або цінними паперами відповідно до розміру та структури пайового фонду або в іншій, за згодою сторін, формі.

Функціонування підприємств приватної форми власності кількість власників Законом не обмежена, напрямок діяльності - за бажанням власників (крім заборони на деякі напрямки), мінімальний розмір уставного фонду, можливість закрити підприємство — після повної перевірки діяльності, та узгодження з усіма контролюючими органами (рисунок 5).

5. Новітні тенденції у розвитку відносин власності

Поступово в процесі економічного розвитку домінуючого значення набуває корпоративна форма власності - як колективноприватна. В економіці країн Заходу корпорації (акціонерні підприємства) перетворилися на провідну структуру. У США їхня частка становить майже 90 відсотків загального обсягу реалізованої продукції. В цілому в розвинених країнах Заходу на корпоративну форму власності припадає 80−90 відсотків загального обсягу виробництва. Порівняно з класичною формою приватного підприємництва корпорації мають певні переваги, які забезпечили їм вихід на провідні позиції у сфері бізнесу.

Особливість корпоративної форми власності полягає в тому, що вона, з одного боку, зберігає (через володіння акціями окремими особами) все те позитивне, що несе в собі приватна власність, — підприємницький інтерес, ініціативу, направленість на накопичення особистого, а звідси — й суспільного багатства, право безстрокового успадкування тощо. Водночас корпорація долає обмеженість, що притаманна класичній формі приватної власності. Зберігаючись у загальній структурі корпорацій як юридичний інститут володіння, приватна власність забезпечує себе економічно: вона реалізується через більш зрілі - колективні - форми організації виробництва. Отже, по суті відбувається реалізація тези про позитивне заперечення приватної власності.

Серед переваг корпоративної форми власності є й такі, як виробнича гнучкість, здатність акумулювати капітальні ресурси й кошти будь-якої належності. До того ж корпорація є більш демократичною формою власності. Особливе значення має соціально-інтегральна функція корпорації. Якщо приватна власність у її класичному вигляді дезінтегрує суспільство, породжуючи складні проблеми, то корпорація, навпаки, створює економічні передумови суспільної інтеграції, часткового подолання відчуження людини від засобів виробництва, його результатів, від участі в управлінні. У процесі функціонування корпорації відбувається так звана деперсоніфікація великої приватної власності на засоби виробництва, що виражається у втраті окремими власниками капіталу персонального контролю над його функціонуванням. Саме завдяки цьому управління нею здійснюється не приватними власниками, а професіоналами.

Розпорядження власністю є нині домінуючою реальністю. Докорінна зміна ролі цієї ланки економічних відносин послабила можливості безпосереднього власника здійснювати прямий контроль над засобами виробництва.

Корпорація не є застиглою формою власності. Вона еволюціонує. Дедалі більшої ваги в останні десятиріччя набуває якісно нове явище у розвитку корпоративної власності. Йдеться про передавання певної частини акціонерного капіталу найманим працівникам підприємств, що входять до корпорації. Близькими до підприємств, заснованих на приватно — трудовій власності, за своїм економічним змістом є так звані партнерські фірми, якими володіють дві особи або більше. Діяльність їх поєднує функції виробника і власника.

У економічно розвинених країнах зазнає змін і державна форма власності, частка якої у деяких країнах Заходу досить висока. Вона все більше використовується у загальнонаціональних інтересах. Отже, основними рисами структури власності в країнах з розвиненою ринковою економікою є, по-перше, домінуючі позиції корпоративної форми власності; по-друге, все ширше залучення до акціонування працівників підприємств; по-третє, розвиток індивідуально-трудової форми власності; по-четверте, зміни у державній формі власності.

Принципово інші процеси відбуваються у країнах СНГ, а також Східної Європи, які переживають своєрідний ренесанс приватної власності, інтенсивне відродження різноманітних форм її функціонування. Проте теоретичного принципу історизму приватної власності ці процеси не заперечують. Старі економічні форми не можуть зникнути доти, доки вони повністю не вичерпали своїх потенціальних можливостей. Нові, більш розвинені за своїм змістом виробничі відносини не можуть з’явитися раніше, ніж будуть підготовлені відповідні матеріальні передумови, тобто буде досягнутий певний рівень продуктивності праці людини, що є об'єктивною основою процесу формоутворення власності.

У країнах, де утвердилась командно-адміністративна система, в структуру господарства силовим методом впроваджувалася суспільна власність без відповідального зв’язку з станом продуктивних сил. Це й визначило загальну нестабільність створеної на таких засадах економічної системи.

В теперішній час виникають складні і суперечливі процеси, що відбуваються у механізмі реалізації приватної власності у зв’язку з розвитком на основі досягнень технологічної революції елементів постіндустріальної структури виробництва. Так, інформатика перетворюється на провідну ланку виробничого процесу, а сама інформація — на форму багатства, домінуючий об'єкт власності. На відміну від власності на уречевлені засоби виробництва духовна власність не може розвиватись на суто приватній основі.

Інформації притаманні специфічні риси як товару, що поступово перетворюється на головний виробничий ресурс постіндустріального суспільства. З одного боку, як носій вартості інформація є об'єктом купівлі-продажу і в цьому відношенні мало чим відрізняється від звичайного товару-послуги, що є об'єктом приватної власності. У країнах, які стають на шлях розвитку в напрямі постіндустріального суспільства, посилюється конкурентна боротьба за володіння інформацією. Відбувається процес її монополізації, перетворення на безпосередній об'єкт приватної власності, інституцію економічної влади. Відповідно формується новий соціальний прошарок людей — власників інформації.

З іншого боку, інформація стимулює зворотній процес — не зміцнення, а, навпаки, знецінення відносин приватної власності. Це пов’язано зі специфікою споживчого використання інформації як товару. На відміну від звичайного товару інформація у процесі виробничого споживання не зникає. При продажу не вона відчужується від свого власника. Останній позбавляється лише повної монополії на її використання. Він може продати її вдруге. Те саме може зробити і покупець.

Зміни у формах та сутності власності багато в чому модифікують усю структуру суспільно-економічних відносин. Деякі економісти думають, що на новому витку суспільного прогресу має відбутися не просто заперечення приватної власності, а діалектичне подолання відносин власності взагалі. Ці відносини мають поступитися місцем принципово іншим системо — утворюючим структурам. З цього виходить теорія граничної корисності, на якій ґрунтується неокласична школа економічної теорії.

Один з її засновників відомий австрійський економіст К. Менгер зазначав, що власність як економічна категорія є не довільним винаходом, а єдино можливим знаряддям вирішення тих проблем, що нав’язані нам природою, тобто невідповідністю між потребами та доступною кількістю благ.

Висновки Отже, власність визначає характер функціонування всієї системи виробничих відносин, цілі й мотиви розвитку виробництва, власність — це виробничі відносини між людьми з приводу привласнення речей, але речі самі по собі - це не власність, так само як золото чи срібло за своєю природою не є грошима.

Відносини власності також виникають у процесі господарського використання певного майна. Це особливо має місце тоді, коли власник засобів виробництва сам не веде господарську діяльність. Він надає можливість іншим особам володіти його майном на конкретних умовах. Тоді між власником і підприємцем виникають відносини використання майна. Підприємець одержує юридичне право володіння і користування чужою власністю.

Власність економічно реалізується, коли приносить дохід її суб'єкту. Такий дохід може бути виражений прибутком, різного роду платежами. Наприклад, в умовах оренди призначається орендна плата, при концесії - платежі, або встановлюється частка прибутку, яку тимчасово виплачують господарі власнику. Держава також реалізує свою власність через систему податків і платежів, дохід від роботи держпідприємств.

Відносини власності виявляються через суб'єкти та об'єкти власності. Об'єкти власності - це все те, що можна привласнити чи відчужити: — засоби виробництва в усіх галузях народного господарства; - нерухомість (будинки і споруди, земля, присадибні ділянки тощо); - природні ресурси (надра, ліси, водні ресурси тощо); - предмети особистого споживання; - гроші, цінні папери, дорогоцінні метали тощо.

Зміни у формах та сутності власності багато в чому модифікують усю структуру суспільно-економічних відносин.

Список використаної літератури:

1. Господарський кодекс України

2. Закон України «Про закупівлю товарів, робіт, послуг за державні кошти»

3. Закон України «Про підприємництво»

4. Закон України «Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації» .

5. Закон України «Про приватизацію державного майна»

6. Алимов А., Емченко В. Приватизация: стратегия завершающего этапа // Экономист. № 202. — 2003.;

7. Башнянин Г.І., Лазур П. Ю., Медведєв В.С.: Загальна економічна теорія; Спеціальна економічна теорія. Ч.1; Ч.2 — К.: Ніка-Центр; Ельга, 2002. ;

8. Вінник О.М., Господарське право — Київ, 2004;

9. Гальчинський А. С. Україна: Поступ у майбутнє. — Київ: Наукова думка, 2011.;

10. Дементьев В. В. Мотивація домінуючих власників і система економічної влади в перехідній економіці - 10 серпня 2004.;

11. Лоскутов В. И. Организация, управление, собственность. — Мурманск, 1994.;

12. Украинская приватизация: плюсы и минусы / Под. ред. А. И. Пасхавера. — К.: Центр экономического развития, 2001.;

13. Федоренко В. Г., Політична економія — Київ, 2010;

14. Газета «Дзеркало тижня», № 467.

Додатки

Рисунок 1

Рисунок 2

Рисунок 3

Рисунок 4

Рисунок 5