Франція після Другої світової війни

Контрольна робота ФРАНЦІЯ ПІСЛЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

План роботи

1. Тимчасовий режим у Франції (1944;1946 рр.).

2. IV Республіка у Франції.

3. Утворення V Республіки у Франції. Режим «особової влади». Ш. де Голль.

4. Основні риси розвитку Франції після де Голля.

5. Соціально-економічний і політичний розвиток Франції у 80−90-х рр.Ф. Міттеран.

6. «Співіснування» у Франції наприкінці ХХ ст.

1. Після звільнення країни і ліквідації уряду Віши у Франції встановився Тимчасовий режим, який існував впродовж до прийняття у 1946 р. Конституції IV Республіки.

Звільнена Франція переживала величезне суспільне піднесення. Країна бажала нового життя. Більшість французів засуджувала зрадницький режим Віши і монополії, які співробітничали з окупантами. Маси населення прагнули позбутися залишків фашизму, відновити економіку, провести глибокі суспільні перетворення, які були накреслені програмою Національної ради Опору. Становище країни в той же час було дуже складним. Вона більше за інших західноєвропейських країн постраждала від війни. У 1944 р. обсяг промислового виробництва складав 38%, а сільськогосподарського — 60% від передвоєнного рівня. З-за військових втрат, голоду та хвороб населення скоротилося на 3 млн. Наявною була нестача палива, сировини, продовольства. Ціни у 6 разів перевищили передвоєнний рівень. Більш активною стає боротьба народів в колоніях Франції (наприклад, В'єтнам).

Довоєнні буржуазні партії, які призвели Францію до війни та поразки, втратили колишній вплив. Про неминучість таких наслідків генерал де Голль говорив ще на початку війни: «Ті, хто сподіваються після того, як пролунає останній вистріл, знайти Францію у політичному, соціальному та моральному відношенні такою ж, якою вони знали її раніше, глибоко помиляються».

Довірою народу користувались лише ті партії і особи, які довели свій патріотизм участю в Опорі. Величезний авторитет завоювала Комуністична партія. Її чисельність більше ніж утричі перевищила довоєнний рівень і в червні 1945 р. складала 925 тис. чоловік. Значний вплив зберегла Соціалістична партія. Після поразки вона розпалася, але потім нелегально відновила свої організації і взяла участь у русі Опору. В перші післявоєнні роки її чисельність складала близько 350 тис. чоловік, тобто більше, ніж до війни.

франція міттеран республіка війна Важливу роль відігравали профспілки, які внесли вагомий внесок в Опір і у звільнення Франції. Чисельність головного профспілкового об'єднання Франції - Загальної конфедерації праці (ЗКП) — складала 5,5 млн. членів, що було більше рекордного результату часів Народного фронту. В керівництві ЗКП стали переважати комуністи. Поряд із ЗКП продовжувала діяти Французька конфедерація трудящих-християн (ФКТХ). Але її чисельність була значно меншою — 750 тис. чоловік.

Особливою популярністю користувався генерал де Голль, якого вважали вождем Опору, «визволителем» і «рятівником» Франції. Багато французів називали себе голлістами і слідували за де Голлем. Де Голль сподівався повернути Франції її велич за допомогою сильної держави, здатної до проведення соціальних реформ і незалежної зовнішньої політики.

У жовтні 1945 р. відбулися вибори до Установчих зборів, які наочно продемонстрували нову розстановку політичних сил. Вперше у виборах взяли участь жінки і військовослужбовці. Перемогу одержала Комуністична партія — більше 5 млн. голосів = 26% = 152 депутатських мандати (з 545); Соціалістична партія — 24% = 142 мандати; Народно-республіканський рух (МРП) — 23,6% = 141 мандат. Ця партія була створена у листопаді 1944 р. групою католицьких діячів Опору. Особливістю їх доктрини було поєднання ідей руху Опору із соціальним католицизмом. Визнаючи програму Національної ради Опору, лідери МРП підкреслювали необхідність «структурних реформ»: часткової націоналізації банків і промисловості, а також реформи підприємства у дусі класового співробітництва за участі робітників в управлінні. Її підтримувала частина буржуазії, які вважали необхідними соціальні реформи, щоб уникнути революції, а також трудящі, залучені обіцянками соціальних реформ, і католики (особливо селяни), які бачили в МРП спадкоємницю католицьких традицій.

Партія радикалів (одна з провідних до війни) отримала близько 10% голосів; на долю усіх правих угрупувань, в тому числі створеної у 1946 р. «Республіканської партії свободи» (ПРЛ) — близько 15%.

За підсумками виборів був сформований уряд «трьохпартійної коаліції», до якого увійшли комуністи, соціалісти і члени МРП. Головою уряду став де Голль, який вважався безпартійним. Але незабаром де Голль, будучи прихильником «сильної влади», ступив у конфлікт з лівими партіями з питання про повноваження уряду и 20 січня 1946 р. пішов у відставку. Після цього уряд очолив соціаліст Ф. Гуен, а «трьохпартійна коаліція» збереглась і знаходилась при владі до травня 1947 р.

За Тимчасового режиму французький народ домігся немалих успіхів. Голова вішистського уряду Петен, його заступник Лаваль та багато інших зрадників були засуджені до смертної кари за зраду. Лаваля розстріляли, а 89-річному Петену де Голль, який колись служив під його командуванням, замінив смертну кару довічним ув’язненням.

Були відновлені демократичні свободи і соціальне законодавство довоєнного часу. Знову набули чинності закони Народного фронту про 40-годинний робочий тиждень та двохтижневі оплачувані відпустки. За ініціативою міністрів-комуністів створена єдина державна система соціального страхування для осіб найманої праці, яка тоді була однією з найкращих у капіталістичному світі: вона передбачала допомогу по хворобі, по інвалідності, по старості (з 65 років) і по безробіттю. Для стимулювання народжуваності поширювалась система сімейної допомоги, яка включала допомогу молодим сім'ям, виплати на народження другої та наступних дітей, допомогу матерям, які залишаються біля сімейного вогнища, пільгову оплату квартир для багатосімейних, податкові пільги та ін.

Відповідно до вимог програми Національної ради Опору Тимчасовий уряд, а потім уряди «трьохпартійної коаліції» націоналізували 5 головних банків Франції, багато страхових компаній, підприємства вугільної, електроенергетичної та газової промисловості, крім того — авіаційні та автомобільні заводи, які належали особам, які співробітничали з окупантами. В результаті склався великий державний сектор, який виробляв 15−20% промислової продукції і контролював 35−40% капітальних вкладень.

Після тривалої боротьби 13 жовтня 1946 р. була прийнята конституція Франції. Конституція проголошувала Францію «світською, демократичною і соціальною Республікою»; підтверджувала права і свободи людини, які містилися ще в Декларації прав людини і громадянина 1789 р., а крім того «як особливо необхідні в наш час» — право на працю, на відпочинок, на соціальне забезпечення, на освіту. Проголошувалась рівність прав чоловіка і жінки, право трудящих на участь у керівництві підприємствами, право на профспілкову і політичну діяльність, право на страйк. Відповідно до конституції, Франція зобов’язувалась уникати «будь-якої системи колонізації, заснованої на свавіллі», обіцяла «не здійснювати ніяких воєн з метою завоювання і ніколи не використовувати свої сили проти свободи будь-якого народу». Французька колоніальна імперія перейменовувалась у Французький Союз.

Центральну роль в системі органів влади відігравав парламент, який складався з Національних зборів і Ради республіки. Національні збори обирались прямим загальним голосуванням, видавали закони. Рада республіки обиралася непрямим голосуванням, могла відстрочити прийняття законів. Уряд підпорядковувався Національним зборам. Президент обирався обома палатами і мав обмежені повноваження, усі його акти потребували затвердження уряду. Французька конституція на той час була однією з найдемократичніших конституцій.

У листопаді 1946 р. відбулися перші вибори до Національних зборів. Комуністи набрали 28,6% голосів, МРП — 26,3%, соціалісти — 17,9%. Кандидатура Комуністичної партії на посаду голови Ради міністрів М. Торез не отримала необхідної підтримки. Уряд очолив лідер соціалістів Л. Блюм. Його уряд складався повністю з соціалістів і проіснував він 1 місяць. У січні 1947 р. був відновлений уряд «трьохпартійної коаліції» на чолі з соціалістом П. Рамадьє.

Із набуттям чинності Конституції і проведенням виборів до Національних зборів закінчився Тимчасовий режим. Почався період IV Республіки, яка проіснувала 12 років — з 1946 по 1958 р.

2. Характерною рисою перших років IV Республіки було перегрупування класових вис, яке супроводжувалося розколом «трьохпартійної коаліції». З одного боку трудящі не задовольнились тими соціальними реформами, що проводились, і домагались більш суттєвих суспільних перетворень. З іншого боку посилення впливу компартії викликало тривогу серед буржуазії, що викликало зростання консервативних настроїв. Від співробітництва з комуністами відмовились лідери Соціалістичної партії. В результаті розколовся рух Опору. Поступово зростав вплив правих сил.

У квітні 1947 р. генерал де Голль та близькі до нього буржуазні діячі Опору заснували нову партію «Об'єднання французького народу» (РПФ). Вони виступали проти Комуністичної партії, вимагали відміни конституції 1946 р. и створення «сильної влади» в особі незалежного від партій президента, який володів би широкими повноваженнями. Зовнішньополітична лінія РПФ передбачала об'єднання західноєвропейських країн в економічний та політичний блок, який міг би протистояти СРСР, але в той же час забезпечував би Західній Європі незалежність від США. Першим успіхом РПФ були вибори до місцевих органів самоврядування у жовтні 1947 р., на яких за них проголосувало більше 38% виборців. Спираючись на ці результати, РПФ почало вимагати розпуску Національних зборів і проведення дострокових виборів, сподіваючись прийти до влади.

Загострились суперечки в уряді «трьохпартійної коаліції», де представники Соціалістичної партії і МРП протистояли комуністам. Коли міністри-комуністи підтримали страйкуючих робітників заводу Рено, які вимагали підвищення зарплати, решта партій коаліції відмовились підтримати ці вимоги. Використовуючи цей привід, голова уряду Рамадьє обвинуватив комуністів в порушенні солідарності і 5 травня 1947 р. видав декрет про їх виключення з уряду. Це рішення затвердили Національні збори. «Трьохпартійна коаліція» розпалася, а незабаром комуністів почали виганяти з державного апарату та армії. Тобто в країні відбувся поворот вправо.

Цей поворот призвів до загострення класової боротьби. У країні спалахнули масові страйки. В ході їх стався розкол профспілок. Соціал-реформісти вийшли із ЗКП і організували нове профспілкове об'єднання «Форс уврієр» («Робоча сила»).

Усі ці події відобразились на пониженні політичної активності. Скоротилась чисельність політичних і профспілкових організацій робітничого класу: Соціалістичної партії і реформістських профспілок більше ніж удвічі, Комуністичної партії - до 500 тис., ЗКП — до 2 млн.

Соціалісти і члени партії МРП, які знаходилися при владі, вели боротьбу на два фронти: як проти комуністів, так і проти голлістів, які рвалися до влади. У листопаді 1947 р. Соціалістична партія і МРП утворили разом з радикалами і частиною «незалежних» коаліцію так званої «3-ї сили».

Напередодні чергових виборів 1951 р. коаліція «3-ї сили» провела вигідний для себе виборчий закон, який замінив пропорційне представництво мажоритарною системою.

В результаті виборів 1951 р. Комуністична партія зберегла за собою перше місце — більше 26% голосів. Значні втрати були у партій «3-ї сили», голоси яких перейшли переважно до РПФ. Жодне політичне угрупування не отримало абсолютної більшості. 6 політичних угруповань — комуністи, соціалісти, радикали, МРП, «незалежні» і РПФ — мали в Національних зборах крупні фракції, тому Національні збори прозвали «шестигранними». Це прирікало будь-який уряд на нестійкість. Так воно і сталося — за 5 років змінилося 12 урядів.

Соціалістична партія перейшла в опозицію і при владі опинився правоцентристський блок, до якого увійшли «незалежні», МРП і радикали.

У зовнішній політиці після усунення з уряду комуністів відбувся відхід від принципів, проголошених конституцією. У 1947 р. Франція підписала Дюнкерський договір про взаємодопомогу з Англією, у 1948 р. країна стала членом Західного союзу, у 1949 р. — вступила у НАТО, у 1954 р. — у СЕАТО.

Франція активно включилася у гонку озброєнь. Військові витрати з 1949 по 1957 р. зросли утричі. На французькій території були розташовані штаб-квартира і військові бази НАТО, з’явилися американські військово-повітряні, а потім ракетні війська.

Активну участь Франція брала у зміцненні західнонімецької держави, у розробці проектів інтеграції Західної Європи за участі ФРН, прагнула об'єднати західноєвропейські держави в єдине економічне, політичне і військове ціле. З 1954 р. здійснювались спроби створення єдиної «європейської армії», але вони були відхилені парламентом. У 1957 р. Франція разом з ФРН, Італією, Бельгією, Голландією і Люксембургом підписала договір про створення «Загального ринку».

Значне місце у зовнішній політиці займала діяльність Франції із збереження колоніальної імперії. Протягом 8 років — з 1946 по 1954 — велась колоніальна війна в Індокитаї. У листопаді 1954 р. у відповідь на повстання алжирських патріотів почали війну в Алжирі. У ході цих воєн у французьких правлячих колах сформувалось угрупування «ультраколоніалістів», які прагнули за будь-якої ціни придушити визвольний рух в колоніях. Разом з тим поступово формувалось і протистояче ним угрупування «неоколоніалістів», які вважали неминучим перегляд колишніх методів колоніальної політики. Вони пропонували покінчити із спробами військового придушення національно-визвольного руху, укласти мир у В'єтнамі і надати політичну незалежність колишнім колоніям, щоб зберегти там свої економічні позиції. У 1954 р., коли прем'єр-міністром став представник «неоколоніалістів» радикал Мендес-Франс, були припинені військові дії в Індокитаї, була надана «внутрішня автономія» Тунісу.

Характерною рисою економічного розвитку Франції в роки IV Республіки було широке розповсюдження державно-монополістичного регулювання економіки. У 1946 р. був створений Генеральний комісаріат з планування; з 1947 р. почав діяти перший п’ятирічний державний план економічного розвитку, який носив рекомендаційний характер, у 1954 р. його змінив другий план на 1954;57 рр. Державне «програмування» економіки стало постійним елементом господарчого життя Франції, важливою характерною рисою французького державно-монополістичного капіталізму.

У перші післявоєнні роки французька економіка розвивалася повільно. Довоєнний рівень промислового виробництва був досягнутий тільки у 1948 р., сільськогосподарського — у 1950 р. До 1949 р. існували картки на хліб та основні продукти харчування. Потім темпи економічного розвитку прискорились. В останній рік IV Республіки (1958 р.) обсяг промислового виробництва більше ніж удвічі перевищив довоєнний рівень. Сільське господарство перевищило цей рівень на 16%. Особливо швидко зростали нові галузі, які щедро фінансувалися державою: електроніка, радіотехніка, хімія і нафтохімія, літакобудування, автомобілебудування. Навпаки, «старі галузі» (кам'яновугільна, текстильна, шкіряна) відставали.

Значні зміни відбулися у сільському господарстві. Воно стало механізованим і набагато більш продуктивним, ніж до війни. У 1958 р. кількість тракторів збільшилась більше ніж у 16 разів в порівнянні з довоєнним часом, а кількість комбайнів, яких раніше майже не було — у більше ніж 200 разів. Споживання мінеральних добрив збільшилося у 1,5 рази, надої молока — у 1,5 рази, врожаї зернових — в 1,3 рази. До кінця 50-х рр. фактично закінчилася електрифікація села.

Змінилися умови праці і побуту. У 1950 р. був прийнятий закон про колективні договори та регулювання трудових конфліктів, який закріпляв права профспілок та проголошував принцип «рівної плати за рівну працю» для усіх трудящих, включаючи жінок та молодь. Закон встановлював обов’язковий мінімум заробітної плати, який визначався державою на основі типового бюджету некваліфікованого робітника-холостяка. Поступово підіймалася реальна заробітна плата. У 1958 р. вона удвічі перевищувала рівень 1947 р. У 1956 р. був прийнятий закон, який збільшував тривалість оплачуваних відпусток з двох до трьох тижнів на рік.

До побуту широких шарів населення поступово входили радіоприймачі, холодильники, пральні машини, автомобілі. Так, кількість радіоприймачів з 1944 по 1957 р. зросла удвічі - з 5 до 10 млн.; кількість легкових автомобілів, які знаходилися у приватній власності - майже вшестеро — з 680 тис. до 3900 тис. Стали з’являтися телевізори: у 1954 р. їх мали 1% сімей, у 1957 р. — 6%. Зросла тривалість життя до 70 років (перед війною менше 60 років). Збільшилась народжуваність. Чисельність населення у 1958 р. на 5 млн. перевищила рівень 1945 р. До війни подібний приріст населення був досягнутий майже за 100 років. В результаті Франція знову увійшла до п’ятірки найбільш розвинутих капіталістичних країн.

Але подібне становище тривало недовго.

У другій половині 50-х рр. IV Республіка опинилася у стані глибокої кризи. Незадоволеність трудящих своїм матеріальним становищем та нездатність правлячих партій його покращити, розрив між офіційними деклараціями та реальними справами, постійна урядова чехарда підривали авторитет парламентської системи. Залежність Франції від США, падіння її міжнародного престижу, нескінченні колоніальні війни викликали гостру критику широких шарів населення, в тому числі й частини буржуазії.

Основні буржуазні партії IV Республіки опинились розколотими. Майже в кожній з них були прихильники ультраколоніалізму і неоколоніалізму, «атлантисти» («атлантизм» — слідування лінії Північноатлантичного пакту) та їх супротивники, прихильники інтеграції Європи і захисники національної незалежності. Партійно-політична система, яка склалася раніше, зазнала серйозних змін. Партія РПФ, яка так і не змогла прийти до влади, зазнала поразки на муніципальних виборах 1953 р. і припинила політичну діяльність.

Партія МРП, яка відмовилася від програми Національної ради Опору і соціальних реформ, швидко втрачала вплив, перетворюючись у порівняно невелике угрупування, яке зробило основою своєї політики «атлантизм» та інтеграцію Європи.

У 1955 р. стався розкол у партії радикалів. Праві радикали продовжували співробітничати з МРП і «незалежними», а ліве крило взяло курс на розрив з ними. Соціалістична партія також відмовилась від союзу з МРП і «незалежними» і почала зближуватись з лівими радикалами.

Парламентські вибори у січня 1956 р. показали, що в країні відбувається зрушення вліво. Перше місце знову посіла Комуністична партія. На друге місце вийшла Соціалістична партія, яка об'єдналася з лівими радикалами та близькими до них угрупуваннями в «республіканський фронт». Праві партії втратили значну частину депутатських мандатів, які в них були раніше.

Відхиливши пропозицію комуністів про спільні дії, соціалісти і ліві радикали створили уряд «республіканського фронту». Головою уряду став генеральний секретар Соціалістичної партії Гі Молле, а його заступником — лідер лівих радикалів Мендес-Франс. За підтримки компартії та інших лівих сил уряд «республіканського фронту» підвищив заробітну плату і пенсії, збільшив тривалість оплачуваної відпустки, були покращенні відносини з СРСР.

У березні 1956 р. уряд «республіканського фронту» визнав незалежність Тунісу і Марокко, у червні 1956 р. — заявив про надання місцевого самоврядування корінним мешканцям французьких колоній у Тропічній Африці. Він обіцяв відновити мир в Алжирі, але під тиском колонізаторів відмовився від своїх обіцянок і продовжив війну, перекидаючи до Алжиру нові підрозділи. Восени 1956 р. уряд Гі Молле прийняв рішення про участь Франції в агресії проти Єгипту. Позбавившись після цього голосів депутатів-комуністів, але не отримавши необхідної підтримки правих, уряд Гі Молле у травні 1957 р. вимушений був піти у відставку.

Після відставки Гі Молле політична обстановка у Франції ще більш ускладнилась. Населення втомилося від міністерської чехарди. Воно втрачало довіру до лівих сил, які не виконали своїх обіцянок. Великим тягарем для країни була війна в Алжирі. Витрати на неї учетверо перевищили витрати на війну в Індокитаї. В Алжир була направлена велика армія загальною чисельністю 500 тис. чоловік, але вона не могла справитись з визвольним рухом. Командний склад цієї армії глибоко перейнявся ультраколоніалістськими настроями, широко застосовуючи тортури та масові репресії проти мирного населення. Генерали та офіцери-ультраколоніалісти не приховували своєї зневаги до «слабких» та нестійких урядів IV Республіки, які, на їх думку, не вели війну з достатньою енергією і немов би були готові «відмовитись від Алжиру» (тобто визнати його незалежність). Вони вимагали продовжувати війну до переможного кінця.

До 1958 р. серед ультраколоніалістів склалася змова, яка мала метою створення «сильної влади», здатної переможно закінчити війну в Алжирі. Змовники встановили зв’язки з оточенням генерала де Голля, який був відомий як прихильник сильної влади, і стали домагатися його повернення до управління державою. Ця кампанія знаходила відгук серед широких шарів населення, тому що ім'я де Голля для нього символізувало зв’язок з рухом Опору і демократичними реформами Тимчасового уряду.

13 травня 1958 р. ультраколоніалісти підняли заколот і захопили владу в столиці Алжиру. За підтримки командування армії, яка знаходилася в Алжирі, вони поставили вимогу передати владу де Голлю.15 травня де Голль заявив, що готовий «взяти на себе владу Республіки» за умови надання йому надзвичайних повноважень і відміни конституції 1946 р. В країні виникла загроза військового перевороту. Комуністична партія виступила із закликом до страйків і демонстрацій проти заколотників, на захист республіки. Але лідери соціалістів та інших лівих груп не підтримали компартію, стверджуючи, що союз комуністів проти заколотників неминуче викликає громадянську війну. В цих умовах провідні діячі буржуазних партій за підтримки керівництва Соціалістичної партії відділи перевагу на користь передачі влади де Голлю.

1 червня 1958 р. Національні збори більшістю голосів висловили довіру уряду де Голля, до якого увійшли представники усіх головних буржуазних партій, а також два соціалісти, включаючи Гі Молле. Проти голосували тільки комуністи та окремі ліві депутати (в тому числі майбутній президент Ф. Міттеран). Наступного дня уряд де Голля отримав надзвичайні повноваження і дозвіл на розробку нової конституції. Потім Національні збори розійшлися «на канікули» і більше не збирались.

Період IV Республіки на цьому був закінчений.

3. Шарль де Голль — мабуть, найбільш популярний та авторитетний політик Франції у ХХ ст.

Він народився у 1890 р. З дитинства вже відмічали його гордість і норовистість, але вже тоді він замислювався про майбутнє своєї батьківщини. Через багато років в мемуарах він писав: «Я був впевнений, що Франції призначено пройти через горнило величезних випробувань. Я вважав, що смисл життя полягає в тому, щоб здійснити в ім'я Франції видатний подвиг, і що настане день, коли мені випаде така можливість». Саме тому він вирішив стати офіцером, закінчив військове училище. Відразу ж після цього він уходить на фронт Першої світової війни. Тричі він був поранений, під Верденом опинився в полоні, намагався бігти 5 разів, але тільки після закінчення війни зміг повернутися до Франції.

У 20-х рр. він починає пропагувати свої політичні погляди, на які сильно вплинули ідеї Ніцше: взірцем для нього була сильна особистість. У 1937 р. він стає полковником, займаючись військово-педагогічною діяльністю. Вже у ході війни стає генералом. Наполягав на продовженні війни на відміну від уряду, який пішов на капітуляцію. Саме тому він звернувся по радіо із закликом вести боротьбу проти фашизму. Для цього була сформована організація «Вільна Франція» (пізніше — «Франція, що бореться»). До речі, у Франції він заочно був засуджений до страти за «дезертирство». Брав активну участь з розвитку руху Опору, поєднання різноманітних угрупувань.

Прийшовши до влади у 1958 р., де Голль відразу ж приступив до підготовки нової конституції. 28 вересня 1958 р. її проект був винесений на референдум.

Проект конституції зберігав демократичні свободи, які були зафіксовані конституцією 1946 р. Обмежувались права парламенту і різко розширялись права президента. Президент обирається на 7 років, він є головою держави і верховним головнокомандуючим. Він керує роботою Ради міністрів, призначає прем'єр-міністра і міністрів, здійснює призначення на усіх вищі громадянські та військові посади. Жоден закон не набуває чинності без його підпису. Він має право оголосити надзвичайне становище та взяти у свої руки всю повноту влади у випадку загрози республіці або незалежності нації. Парламент не може ані контролювати, ані відправити у відставку президента. В той же час уряд повинен уходити у відставку, якщо Національні збори абсолютною більшістю приймуть особливу «резолюцію осудження», але в цьому випадку президент може розпустити парламент і призначити нові вибори.

За проект конституції проголосувало 79% виборців, що пояснювалось тим, що багато громадян боялися громадянської війни, а також великою популярністю де Голля. Після прийняття конституції пройшла серія нових виборів, необхідних для формування вищих органів влади (у листопаді 1958 р. були обрані Національні збори). Напередодні виборів прихильники де Голля створили нову партію «Союз на захист нової республіки» (ЮНР). Саме блок ЮНР з «незалежними» отримав абсолютну більшість в Національних зборах (але своєрідність мажоритарної системи: ЮНР отримав 20,4% голосів = 188 депутатських місць; Комуністична партія — 19,2% голосів = 10 депутатських місць).

У грудні 1958 р. де Голль був обраний президентом, після чого встановив режим «особової влади». Він особисто керував військовою, зовнішньою політикою, політикою в Алжирі. Часто приймав рішення, не обговорюючи питання навіть у Раді міністрів.

Найгострішою проблемою була війна в Алжирі. Прийшовши до влади за допомогою ультраколоніалістів, де Голль тим не менше не поділяв їх поглядів і вважав неминучим надання незалежності колишнім французьким колоніям.

Одночасно з прийняттям конституції 1958 р. у всіх колоніях був проведений референдум з питання про те, чи бажають їх мешканці залишатися у складі Французької співдружності, або ні. Тільки Гвінея висловилась проти і з 1 жовтня 1958 р. стала незалежною. А у 1960 р. ще 14 колишніх французьких колоній у Західній та Екваторіальній Африці стали незалежними. Тільки в Алжирі тривала війна (там мешкало багато європейців — більше 1 млн. з 9 млн. населення).

Де Голль і його прибічники вважали, що війна в Алжирі безперспективна і лише ускладнює використання робочої сили та природних багатств Алжиру, в тому числі нафти. 16 вересня 1959 р. він вперше заявив, що Алжир має право на самовизначення. Ультраколоніалісти обвинуватили де Голля у зраді і 24 січня 1960 р. підняли в Алжирі заколот. У січні 1961 р. на референдум був поставлений законопроект про самовизначення Алжиру, на якому 75% виборців висловились «за». Це призвело до нового заколоту. 22 квітня 1961 р. заколотники захопили владу в Алжирі. У Франції у відповідь пройшли акції протесту, в Алжир були направлені війська, в результаті чого заколотники склали зброю, але продовжували у підпіллі боротьбу з де Голлем.

Врешті-решт 18 березня 1962 р. була підписана угода про надання незалежності Алжиру.

Після цих подій змінився голова уряду, яким став начальник особового секретаріату де Голля Жорж Помпіду.

Подальша зовнішня політика була спрямована на відродження «величі Франції» на шляху незалежної зовнішньополітичної орієнтації. Франція створила свою ядерну зброю. Прагнучи покінчити із залежністю від США, у березні 1966 р. Франція вийшла з воєнної організації НАТО. Вони засудили агресію США в Індокитаї. Відбувається покращення відносин із СРСР та іншими соціалістичними країнами. Активно виступали проти прийняття Англії до «Загального ринку».

Швидкими темпами розвивалась в цей час економіка. З 1958 по 1968 р. обсяг промислового виробництва збільшився більше ніж на 60%. В ході НТР було реконструйовано багато важливих галузей промисловості, виникли нові (атомна, ракетна). Як і раніше, характерною рисою було планування економічного і соціального розвитку, яке охоплювало основні напрямки фінансово-економічної, політичної і соціальної політики держави (1958;61 рр. — III план, 1962;65 рр. — IV план, 1965;69 рр. — V план).

Покращилось матеріальне становище трудящих. За ті ж 10 років реальна заробітна плата зросла приблизно на 25%. Щорічна оплачувана відпустка збільшена з 3-х до 4-х тижнів.

Тим не менше не усі схвалювали політику де Голля. Проти режиму «особової влади» виступали комуністи, соціалісти, радикали, члени МРП, «незалежні» та ін. Але у грудні 1965 р. відбулися перші загальні вибори президента і де Голль знову був обраний (55% голосів). Ліві висунули кандидатуру Ф. Міттерана, який набрав у другому турі 45% голосів.

У другій половині 60-х рр. ситуація ускладнилась. Все більше населення було незадоволеним політикою правлячих кіл. Особливо активно виступало студентство, яке було незадоволене застарілою системою освіти, домагалось гарантій працевлаштування, критикувало буржуазне" суспільство споживання" та ін. До того ж стали популярними лівацькі молодіжні угрупування, які виступали з ідеями загального заперечення. Врешті-решт зростання незадоволення призвело у травні-червні 1968 р. до великого вибуху класової боротьби.

Початок поклали студенти. 3 травня 1968 р. вони зайняли приміщення Паризького університету, відбулися зіткнення з поліцією, потім стали будувати барикади. З 13 травня до студентів приєдналися робітники. Протягом травня-червня 1968 р. страйкувало близько 10 млн. чол. (майже усі робітники, частина інтелігенції та службовців). Де Голль оголосив надзвичайне становище, розпустив парламент і до кінця червня 1968 р. ситуація стабілізувалася. З профспілками була підписана угода, яка задовольняла основні вимоги трудящих; були розпущені «гошистські» організації та їх лідери вислані з країни.

У цей час змінила назву голлістська партія. Вона стала називатися «Союз демократів на захист республіки» (ЮДР.).

Але де Голль розумів, що для пом’якшення боротьби потрібні перетворення, тому задумав деякі реформи. Початок їм повинен був покласти законопроект про переустрій органів місцевого самоврядування (адміністративна реформа). Щоб підкреслити значення законопроекту, він пообіцяв у випадку його відхилення піти у відставку. У квітні 1969 р. відбувся референдум, на якому більшість виборців висловилась проти реформи. Де Голль пішов у відставку. Напередодні референдуму він говорив своєму синові: «Франція втомилася від мене». Через рік — у листопаді 1970 р. де Голль помер.

4. В результаті відставки де Голля в країні відбулися дострокові вибори президента. Ним був обраний представник правлячої партії ЮДР Ж. Помпіду.

Основний напрямок своєї політики в якості президента Помпіду визначив словами «спадковість і діалог», тобто вона була спрямована на продовження політики президента де Голля, але також він був готовий йти на зближення з тими буржуазними угрупуваннями, які за де Голля знаходились в опозиції.

Враховуючи уроки подій травня-червня 1968 р. уряд Помпіду (прем'єр-міністр Шабан-Дельмас) проголосило головним завданням внутрішньої політики створення «нового суспільства», в якому класове співробітництво повинно прийти на зміну класовій боротьбі. Уряд пішов на поступки трудящим в області заробітної плати, пенсій та сімейної допомоги. Переглянув уряд і роль держави в керівництві економікою, тому що частина буржуазії була незадоволена державним втручанням. VI план економічного і соціального розвитку (1970;1975 рр.) передбачав послаблення регулюючої ролі держави та посилення впливу ринкової економіки. Він виходив з принципу: надавати допомогу приватному капіталу тоді і там, коли і де той забажає.

У зовнішній політиці уряд Помпіду також слідував курсу, накресленому де Голлем: велика увага приділялась розвитку франко-радянських відносин; була підтримана ідея загальноєвропейської наради з питань безпеки та співробітництва; одночасно покращились франко-американські стосунки. Велика увага приділялась розвитку французької ядерної зброї. На початку 70-х рр. вони мали усі основні види ядерної зброї: балістичні ракети, ракетні кораблі і підводні човни, літаки-ракетоносці. Ядерні сили Франції перевищили за потужністю англійські, але ще значно поступалися ядерним силам США і СРСР.

70-ті рр. характерні наближенням Комуністичної і Соціалістичної партії, яке відродилося. Цьому сприяла обстановка в країні: з 1958 р. при владі знаходились праві партії, а також переміни в самих партіях.

У 1970 р. відбувся XIX з'їзд ФКП, який закликав до створення фронту лівих сил для боротьби за передову демократію, яка б відкривала шлях до соціалізму. Вони вважали, що для встановлення передової демократії необхідно створити демократичний уряд, який здійснить перетворення економічного, соціального і політичного життя — націоналізацію банків та основних галузей промисловості, буде проводити політику миру, національної незалежності і дружби між народами.

Переміни відбувалися і в Соціалістичній партії. Після подій 1968 р. та поразки кандидата Соціалістичної партії на виборах 1969 р. пішов у відставку генеральний секретар партії Гі Молле. У 1969 р. відбувся установчий з'їзд оновленої партії (вона злилася з близькими їй угрупуваннями). З'їзд заявив, що партія візьме курс на єдність лівих сил і буде утримуватись «від союзів з політичними силами» які представляють капіталізм". На з'їзді ФСП першим секретарем був обраний Ф. Міттеран. Він висловився за «розрив з капіталізмом» і за спільні дії з комуністами для перемоги на виборах і приходу до влади.

27 червня 1972 р. напередодні чергових парламентських виборів Комуністична і Соціалістична партії підписали спільну урядову програму. Незабаром до неї приєдналась група лівих радикалів. Зокрема, там говорилося, що партії, що підписали її прагнуть одержати перемогу на виборах, щоб «покласти край несправедливості і недолікам існуючого режиму» і «відкрити шлях до соціалізму». Програма обіцяла, що у випадку перемоги лівих партій на виборах буде проведене підвищення заробітної плати, допомоги і пенсій, а також збільшення оплачуваних відпусток. Передбачалась демократизація державних установ, проведення політики мирного співіснування, загальне роззброєння, відмова від ядерної зброї; націоналізація приватних банків і 9-ти найкрупніших фінансово-економічних груп, підвищення податків на прибутки та великі достатки при одночасному зменшенні податків для трудящих. В результаті на парламентських виборах 1973 р. ліві сили набрали 45% голосів (найкращий результат за історію V Республіки).

У квітні 1974 р. Помпіду помер. На дострокових виборах ліві сили кандидатом на посаду президента висунули Ф. Міттерана, але перемогу з невеликою перевагою одержав В. Жискар д’Естен (лідер «незалежних республіканців) — 50,8% голосів. Деголлевці втратили цю посаду, але вони увійшли до складу коаліційного уряду, а один з їх лідерів — Ж. Ширак — став прем'єр-міністром.

Жискар д’Естен заявив, що Франція повинна залишатися «ліберальною країною» і здійснювати «переміни при збереженні порядку» з метою створення «провідного ліберального суспільства». Уряд оголосив про подальшу «лібералізацію» економіки, тобто скорочення сфери державного планування. В той же час були підвищені заробітна плата, пенсії і сімейна допомога, понижений віковий ценз на виборах з 20 до 18 років. Виконуючи побажання населення, уряд полегшив процедуру розводів, порівняв у правах «законних» і «незаконних» дітей, прийняв закон, який дозволяв аборти.

У середині 70-х рр. Франція, як і інші капіталістичні країни, вступила у смугу економічної кризи. Як і в інших країнах в країні проявилося нове явище — «стагфляція», тобто поєднання стагнації економіки з інфляцією. З другої половини 70-х рр. по мірі виходу з кризи стало наявним відставання деяких галузей французької економіки від зарубіжних конкурентів.

В обстановці кризи пожвавились расистські настрої - в кризі обвинувачували робітників-іммігрантів. З’явилася крайня права расистська організація на чолі з колишнім ультраколоніалістом-мілліонером Ж. — М. Ле Пеном, яка звалася Національний фронт.

В умовах кризи зменшувалась кількість партій, при цьому більш слабкими ставали центристські угрупування. Деяких успіхів домігся блок лівих партій. Кількість їх виборців зростала. При цьому вплив соціалістів зростав більше, ніж комуністів. На виборах до місцевих органів влади у 1976 р. Соціалістична партія вперше після війни випередила комуністів.

У 1976 р. відбувся XXII з'їзд ФКП, який конкретизував політику партії: він проголосив необхідність мирного шляху побудови демократичного «соціалізму по-французькі». З'їзд ухвалив відмовитися від терміну «диктатура пролетаріату» і замінити його формулюванням «влада робітничого класу та інших категорій трудящих». У 1977 р. Компартія запропонувала доповнити спільну програму більш радикальними вимогами. Але Соціалістична партія і ліві радикали відхилили цю пропозицію і союз лівих сил на час припинив своє існування.

Зміни відбулися і в правих партіях. Після втрати влади криза виникла в ЮДР (чисельність з 1971 по 1975 р. впала з 200 тис. до 60 тис.). Понизився її вплив серед виборців. А вплив партії «незалежних республіканців» (Жискар д’Естен) зростав. Щоб запобігти подальшому занепаду ЮДР, її генеральний секретар вирішив піти з уряду і зайнятися реорганізацією партії (у серпні 1976 р. він пішов з посади прем'єр-міністра).

У грудні 1976 р. відбувся надзвичайний з'їзд ЮДР, на якому прийнято рішення про створення на основі ЮДР нової партії «Об'єднання на підтримку республіки» (ОПР), головою якої став Ж. Ширак. Лідери ОПР оголосили про намір зберігати «основні цінності голлізму», підвищити темпи економічного розвитку, боротися з безробіттям, а головне — не допустити перемоги лівих сил на виборах 1978 р.

Продовжили перегрупування і «незалежні республіканці». У 1977 р. вони перейменували партію в Республіканську, а в березні 1978 р. об'єдналися із залишками колишньої правої опозиції в Союз за французьку демократію (СФД).

Таким чином на парламентських виборах 1978 р. виступили 4 головні партії - 2 праві і 2 ліві. В першому турі ліві партії вперше в історії V Республіки набрали 48,4% голосів, за правих проголосувало 46,5% виборців, але вони завоювали абсолютну більшість в парламенті (по партіям: ОПР і соціалісти — по 22,6%; СФД — 21,5%, комуністи — 20,6%).

Але ці вибори можна вважати передмовою до перемоги лівих на президентських виборах 1981 р.

5. З 1981 р. влада на тривалий час перейшла до лівих. У травні 1981 р. відбулися президентські вибори. Кандидатами на них виступили Жискар д’Естен, Ширак (від ОПР), Міттеран (від Соціалістичної партії), Ж. Марше (від ФКП). У другий тур пройшли Жискар д’Естен і Міттеран (як і в 1974 р.). Комуністи виступили у підтримку Міттерана, в результаті за нього проголосувало 52% виборців.

Франсуа Міттеран народився у 1916 р. З 1934 по 1947 р. брав активну участь у діяльності крайніх правих націоналістичних рухів. Приїхавши до Парижу у 1934 р. він вступив у «Волонтер насьоно» — молодіжну секцію «Бойових хрестів» полковника де ла Рока. У 1935 р. вперше бере участь в студентській демонстрації проти засилля іноземців у Франції. Ніколи не був членом фашистських організацій, але в його оточенні були особи з цих кіл. З початком війни опинився на фронті. Був у полоні, тричі намагався бігти з концтабору. Після втечі у 1941 р. опинився у Віши, де стає чиновником петенівського апарату (ще в полоні він мріяв про «національну революцію» за проектами режиму Віши). З 1943 р. починається еволюція його поглядів в бік Опору. Після звільнення Франції (у 28 років) він стає генеральним секретарем (міністром) із справ військовополонених, у листопаді 1946 р. обирається депутатом по списку правих партій, у 1947 р. стає міністром із справ ветеранів в кабінеті соціаліста Рамадьє.

Виходячи з того, що більшість у парламенті була у правих партій, Міттеран розпустив парламент і призначив дострокові вибори. Напередодні виборів ФКП і соціалісти підписали угоду про взаємне зняття кандидатів у другому турі на користь того з лівих кандидатів, хто набере найбільшу кількість голосів у першому турі. Аналогічну угоду уклали ОПР і СФД.

У червні 1981 р. відбулися вибори, які принесли успіх соціалістам, за яких проголосувало 37,5% виборців, що дало їм абсолютну більшість. Компартія зазнала серйозних втрат, набравши 16% голосів.

Міттеран сформував уряд, в якому основні посади зайняли соціалісти і ліві радикали. Він запропонував увійти до складу уряду комуністам і вони погодились, зайнявши 4 міністерські посади з 44. Прем'єр-міністром став видатний діяч Соціалістичної партії П. Моруа.

Протягом 1981;82 рр. уряд вжив деяких заходів, які передбачалися спільною програмою: націоналізував усі великі приватні банки та 9 найкрупніших монополістичних груп, завдяки чому державний сектор охопив 95% кредиту, 32% промислової продукції, 24% робітників і службовців. Під контролем держави перебувало 84% авіаційної промисловості, 80% виробництва сталі, 50% виробництва хімічної промисловості. Власники націоналізованих підприємств отримали викуп, який відповідав максимальній ринковій вартості акцій. В той же час націоналізовані підприємства продовжували діяти відповідно до законів капіталістичного ринку.

Була проведена демократична податкова реформа: відмінені податки з осіб, які отримували мінімальну заробітну плату, введені податки на великі достатки. Неодноразово підвищувався мінімум заробітної плати та сімейної допомоги. Пенсійний вік понижений з 63 років до 60 (і для чоловіків, і для жінок). Тривалість оплачуваної відпустки зросла з 4 до 5 тижнів, тривалість робочого тижня — з 40 до 39 годин. Поширені права профспілок, заборонялись звільнення за політичну і профспілкову діяльність. Збільшені повноваження місцевих органів влади, відмінена смертна кара, проведена амністія.

Перші заходи уряду викликали ухвалення трудящих, але викликали серйозний опір у буржуазії, яка організувала «втечу капіталів» за кордон. Тільки у 1981 р. з Франції було вивезено 77 млрд. франків, у 1982 р. — близько 500 млрд. франків, що дорівнювало приблизно 10% національного здобутку. Переважно вони розміщувалися у швейцарських банках.

Окрім цього, тривав застій в економіці.45% підприємств оголосили себе дефіцитними. Зростання цін зводило на ні зростання заробітної плати. Уповільнилось, але не припинилось зростання безробіття. В результаті у 1982 р. уряд лівих сил відмовився від проведення нових соціальних реформ і перейшов до політики жорсткої економії. Уряд блокував прибутки і ціни, потім підвищив податки на товари масового споживання. Це викликало розчарування і незадоволення широких шарів населення. Незгодна з такою політикою у липні 1984 р. Компартія вийшла з уряду. Там залишились тільки соціалісти і ліві радикали.

У березні 1986 р. відбулися чергові парламентські вибори, на яких ліві зазнали серйозної поразки, зокрема, вперше після війни комуністи набрали менше 10% голосів. Причиною поразки було те, що невдачі уряду лівих сил часто сприймалися масами як свідчення неможливості глибоких суспільних перетворень. Вони викликали настрої розчарування і песимізму, «зрушення вправо» в громадській свідомості.

Праві партії разом набрали 56% голосів, при цьому за Національний фронт проголосувало 9% виборців (майже стільки, скільки і комуністи). В результаті уряд сформували ОПР і СФД, прем'єр-міністром став лідер ОПР Ж. Ширак, тобто склалася незвична ситуація.

Одним із перших заходів нового уряду була часткова денаціоналізація промисловості і банків. У 1986;87 рр. було розпродано близько 10 державних підприємств, в тому числі банки, деякі промислові підприємства і збройні заводи. Але за вимогою Міттерана подальший розпродаж був призупинений. У Франції зберігся крупний державний сектор економіки і продовжувала діяти система державного індикативного планування.

Уряд правих відмінив податок на великі достатки, ліквідував державний контроль над цінами, над ввезенням та вивозом капіталу, скороти витрати на соціальне страхування, що призвело до того, що покупна спроможність населення зменшилась, безробіття знову зросло.

Навесні 1988 р. відбулися чергові президентські вибори. Усі головні партії висунули своїх кандидатів: Соціалістична партія — Ф. Міттерана, Комуністична партія — члена політбюро ЦК ФКП Ляжуані, ОПР — Ширака, СФД — Барра (у 1976;81 рр. займав посаду прем'єр-міністра). У другий тур вийшли Міттеран і Ширак. За Ляжуані проголосувало менше 7% виборців, більше 14% - за Ле Пена (до речі, у листопаді 1998 р. рішенням суду Ле Пену було заборонено 1 рік займатися політичною діяльністю + штраф + 3 місяці тюрми (умовно) за образу суперниці його дочки на виборах 1997 р. соціалістки Анетт Ревас-Бержаль). Знову у другому турі комуністи підтримали Міттерана і він був обраний президентом.

Як і в 1981 р. він розпустив парламент, де переважали праві. Влітку 1988 р. на дострокових парламентських виборах Соціалістична партія отримала близько 35% голосів, Комуністична партія — 11,3% (покращила своє становище), ОПР і СФД разом — 37,7% (у 1986 р. — 43%), Національний фронт — менше 10%.

Підсумки виборів показали, що найбільшим впливом продовжує користуватися Соціалістична партія і особисто Міттеран, в якому багато французів бачили арбітра, здатного підтримувати рівновагу між правими і лівими, гаранта збереження демократичних свобод і соціальних завоювань трудящих. Прем'єр-міністром Міттеран призначив одного з керівників Соціалістичної партії М. Рокара. Усі основні урядові посади зайняли соціалісти, але до уряду також увійшли декілька представників буржуазних центристських груп. Соціалісти перебували при владі до 1993 р. Після Рокара уряд у 1991;92 рр. очолювала Е. Крессон (перша жінка у Франції на чолі уряду) та П. Береговуа (1992;1993 рр.).

Соціалісти відмовилися від початого урядом Шираку розпродажу націоналізованих підприємств, але і не розширювали націоналізований сектор економіки. Міттеран оголосив, що уряд буде керуватися «двома ні»: «ні приватизації, ні націоналізації». Був відновлений податок на великі достатки, прибутки від якого призначалися для фінансування допомоги особам, позбавленим засобів до існування і які не одержує навіть мінімуму заробітної плати.

На роки правління соціалістів припали значні події міжнародного життя: кінець «холодної війни», об'єднання Німеччини, розпад Радянського Союзу і Югославії, об'єднання Західної Європи. У новій міжнародній обстановці президент Міттеран і очолювані ним уряди зробили дуже багато для поглиблення європейської інтеграції. Більш того, саме Францію і Німеччину в особі Міттерана і Коля вважали головними євроінтеграторами.

6. Майже 10-річне правління соціалістів не принесло тих результатів, яких очікували їхні прихильники. Уряди соціалістів не змогли домогтися підйому економіки і скорочення безробіття. Державний бюджет і бюджет кас соціального страхування зводилися з дефіцитом. Темпи економічного росту складали 1−2% у рік. У 1993 р. обсяг промислового виробництва навіть скоротився на 1,5%. Безробіття досягло небачених розмірів. До початку 90-х рр. безробітними були 3 млн. чоловік — більше 10% самодіяльного населення, значно більше, ніж у США та інших країнах Заходу. Престиж соціалістів упав.

Серйозно зашкодив репутації соціалістів ряд фінансових скандалів, у яких виявилися замішаними деякі міністри-соціалісти і навіть сам прем'єр-міністр Береговуа. Ставши об'єктом запеклих атак з боку засобів масової інформації, Береговуа пішов у відставку, а потім покінчив із собою. У результаті на чергових виборах у Національні збори, що відбулися в 1993 р., ліві партії зазнали поразки. Вони втратили близько 4 млн. голосів і 4/5 парламентських мандатів. Праві партії - ОПР і СФД, — які обіцяли забезпечити економічний підйом за допомогою денаціоналізації промисловості, отримали абсолютну більшість місць у Національних зборах.

Президент Міттеран був змушений знову удатися до тактики «співіснування» і доручив сформувати уряд лідерам партії ОПР, що зайняла на виборах перше місце. Ширак, який мав намір взяти участь в 1995 р. у виборах президента, відмовився від посади прем'єр-міністра, і главою уряду став його давній співробітник Э. Балладюр, один з головних ідеологів і практиків економічного лібералізму. Найважливішим результатом діяльності його уряду була приватизація економіки. Уряд Балладюра продав у приватні руки підприємства, які залишалися у державній власності, у тому числі майже всі найбільші банки, авіаційні, автомобільні і нафтопереробні заводи, телевізійні центри. У державному секторі збереглися тільки залізниці, метро, електростанції, частина вугільних шахт, пошта, одна з авіаційних і одна з телевізійних компаній.

Підготовлений раніше XI п’ятирічний план економічного і соціального розвитку на 1994;1998 р. був замінений галузевими планами і власне кажучи ліквідований. Відповідно до принципів економічного лібералізму, уряд Балладюра висунув на перший план завдання боротьби з інфляцією шляхом скорочення державних витрат. Він зменшив витрати на освіту і медичне обслуговування, знову збільшив податки.

Ряд заходів, прийнятих урядом, був спрямований на обмеження імміграції. В'їзд іммігрантів у Францію ускладнювався; іммігрантів, що проживали нелегально, висилали з країни. Уряд обіцяв «звести імміграцію до нуля».

За час діяльності уряду Балладюра (1993;1995 рр.) зросли темпи промислового виробництва, зменшилася інфляція, загальмувався ріст безробіття, хоча зберігався дефіцит бюджету і кас соціального страхування. Заходи проти іммігрантів викликали схвалення значної частини населення. Відповідно до опитувань громадської думки, Балладюр став найпопулярнішим французьким політиком.

У 1995 р. закінчився другий термін повноважень президента Міттерана і відбулися нові президентські вибори. Важко хворий Миттеран, що досяг 78-річного віку, відмовився брати участь у виборах, і кандидатом соціалістів став один з керівників ФСП Ліонель Жоспен. Від партії ОПР висунув свою кандидатуру Ширак і, зовсім зненацька для нього, Балладюр, що повірив у свою популярність і це розкололо голоси виборців-голлістів. Партія СФД вирішила підтримати Балладюра і не висувати свого власного кандидата.