Державна освітня політика як поле реалізації системи цінностей

Державна освітня політика як поле реалізації системи цінностей

Молодиченко В.В.

Термін «державна політика у сфері освіти» або «державна освітня політика» почав використовуватися у науковій літературі з 60−70-х років ХХ ст., коли в СРСР, США, державах Європи й у Японії освіта почала розглядатися як найважливіший фактор економічного розвитку й соціального прогресу, як сфера, що потребує особливої уваги на загальнодержавному рівні [1].

У науковій та науково-популярній літературі дається кілька визначень поняття «державна освітня політика». Ось деякі з них: «освітня політика — найважливіша складова політики держави, інструмент забезпечення фундаментальних прав і свобод особи, підвищення темпів соціально-економічного й науково-технічного розвитку, гуманізації суспільства, зростання культури. Освітня політика встановлює на основі суспільної згоди докорінні цілі й завдання розвитку освіти, гарантує їх утілення в життя шляхом узгоджених дій держави й суспільства. Найперше завдання освітньої політики на сучасному етапі - це досягнення сучасної якості освіти, її відповідність актуальним і перспективним потребам особи, суспільства і держави» [2]; «державна політика в сфері освіти — політика, в основі якої лежить принцип пріоритетності питань освіти, недопущення створення й діяльності політичних організацій і релігійних рухів у державних і муніципальних освітніх закладах, органах управління. Організаційною основою державної політики є програми розвитку освіти, що приймаються найвищим органом законодавчої влади» [3]; «освітня політика — складова частина політики держави, сукупність теоретичних ідей, цілей і завдань, практичних заходів розвитку освіти» [4]; «освітня політика — це передусім політика, що забезпечує розвиток і функціонування системи освіти. Вона спрямована на забезпечення суспільства знаннями, необхідними для суспільного розвитку» [5,20]; «освітня політика — це сфера діяльності, пов’язана відносинами між соціальними групами щодо передачі новим поколінням нагромадженого соціального досвіду, і трансляція культури. Предметом освітньої політики є відносини або система відносин, що виникають у процесі діяльності» [6]; «освітня політика — це діяльність держави стосовно функціонування та розвитку системи освіти. Розробка освітньої політики ґрунтується на всебічному аналізі, метоюякого є виявлення і порівняння можливих варіантів політики. Прийнята освітня політика встановлює пріоритетні напрямки для фінансування, управління, планування і контролю системи освіти» [7].

Отже, саме поняття «державна освітня політика» передбачає, що суб'єктом її є державні органи регулювання освітнього процесу (органи законодавчої, виконавчої та судової влади, інститути громадянського суспільства). Водночас у сучасних політичних умовах суб'єктами державної освітньої політики виступають як регіональні структури управління освітою, так і міжнародні органи та установи, які здійснюють освітню політику на світовому рівні (наприклад, ЮНЕСКО, Міжнародний валютний фонд, ЄС, Міжнародний фонд «Відродження"та інші). Склад і компетенції органів та інституцій освітньої політики є специфічними для кожної держави.

Об'єктами освітньої політики виступають власне самі національні системи освіти, офіційно закріплені в кожній державі, міжнародні зв’язки національних систем освіти, структурні елементи. Через неоднаковий рівень економічного розвитку в державах сучасного світу їх освітня політика спрямована на розвиток різних елементів систем освіти.

Державна освітня політика спрямована на забезпечення суспільства знаннями, необхідними для суспільного розвитку. Для досягнення цієї мети держава здійснює узгодження різних суспільних процесів, які впливають на «виробництво знань» та «виробництво фахівців», які ці знання застосовують. Зазначені процеси можуть відбуватися як у сфері освіти, так і поза нею.

Отже, освітня політика є системою дій щодо реалізації в суспільстві затвердженої органами державної влади концепції освіти. В Україні на сьогодні такою концепцією є «Національна доктрина розвитку освіти» [8], затверджена Указом Президента України від 17 квітня 2002 року.

Державна освітня політика як система дій конкретизується у сукупності спеціальних освітніх державних та недержавних (що підтримується державою) програма. Прикладом є Державна програма «Вчитель» [9], затверджена Кабінетом Міністрів України 28 березня 2002 року; Концепція Державної програми розвитку освіти в Україні на 2006;2010 роки, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 07.12.05 № 1153.

Розвиток освіти в нашій державі не потрібно розглядати тільки стосовно потреб сучасного трансформуючого суспільства. Реформування має проводитися в напрямі моделі нового століття й врахування як національних традицій культури та освіти, так і сучасних позитивних світових тенденцій розвитку освіти [10,385−388].

Приєднання України до Болонської конвенції передбачає її інтеграцію в Європейський освітній простір як у формальному, так і змістовному відношенні, використання апробованого досвіду, норм і стандартів освіти.

Освітні стандарти повинні збагачуватися шляхом диференціації учасників навчального процесу за рівнем підготовки. Традиційний підхід до змістовної компоненти стандартів освіти орієнтований на певну уніфікацію, певну усередненість інтелекту. Інноваційний підхід вимагає врахування як середнього рівня інтелекту, так і одночасного поглиблення та розширення програми навчання для «просунутих» і створення індивідуальних програм підвищеного рівня для особливо обдарованих.

Освіта у ХХІ ст. — це не лише надання знань і виховання особистості. Освіта в добу глобалізації та високих технологій — це фактор соціальної стабільності, економічного добробуту країни, її конкурентоспроможності та національної безпеки. Тому освіту не можна і надалі стереотипно зараховувати до сфери відомчої чи галузевої політики, а варто підходить до неї як до загальнонаціональної, стратегічно важливої проблеми.

«Глибинна особливість освітньої політики, — наголошує В. Г. Кремень, — полягає в тому, що вона органічно поєднує в собі політичні, соціальні, економічні та власне освітні аспекти. Тільки за такого підходу до освіти ми зможемо вивести її за відомчо-галузеві бар'єри і надати їй сучасної сутності як сфери інтеграції та реалізації загальнонаціональних інтересів і пріоритетів нашої держави» [11,168].

Цілі державної освітньої політики зумовлюються цінностями, що визначають структуру концепції вищої освіти, на яку орієнтується держава. В першу чергу це цілі державотворення, підвищення культурного рівня суспільства, розвитку політичної, правової, моральної культури населення України [12,461−466].

Освітня діяльність передбачає обов’язкову організацію і проведення виховної роботи у ВНЗ всіх рівнів акредитації на основі низки концептуальних положень — Конституції України, Закону України «Про освіту», Державної національної програми «Освіта», Концепції виховання дітей та молоді в національній системі виховання в Україні. Але сьогодні організація і проведення вихованої роботи у ВНЗ ускладнюється соціокультурною кризою освіти в Україні. Старі форми й методи виховання не діють, досі не визначено духовних пріоритетів формування особистості. Часто виховання відірвано від системи моральних цінностей, фундаментальних ідей, культурних орієнтирів, і тоді починають діяти виховні штампи, найгірші цінності масової культури.

Нещодавно Київський інститут проблем управління імені Горшеніна опублікував результати соціологічного дослідження моральності українського суспільства. Для цього було опитано дві тисячі респондентів в 63 містах і 66 селах. Дослідження проводилося в рамках річної програми «Ментальні основи вибору». Виявилося, що в українському суспільстві є серйозні проблеми, що вказують на прогалини у моральному вихованні. Понад 70% громадян України готові повідомити у правоохоронні органи на ближнього свого — у випадку, якщо він зробив щось протизаконне. Більше половини опитаних з розумінням відносяться до хабарників — корупція не обурює наших співгромадян. А дрібна крадіжка в супермаркеті - це піддається осудженню.

Є проблеми і з «святістю шлюбу». 10% впевнені, що «шлюбні узи» не настільки міцні, щоб ними не можна було знехтувати. Третина опитаних вважають, «інколи можна сходити наліво» — головне, щоб ніхто не здогадався. Дві третини впевнені, що дошлюбні сексуальні стосунки — цілком нормальне явище. 18% опитаних толерантно відносяться до гомосексуалістів та гомосексуальних контактів. При цьому 74% респондентів вважають, що саме сім'я повинна стати головним носієм моральних принципів в суспільстві. Яка сім'я — шведська, традиційна, гомосексуальна — не уточнюється.

Виявилося, в нашому суспільстві практично однаково негативно відносяться і до багатих, і до бідних. 79% опитаних заявили, що вони вороже налаштовані до олігархів, 80% - до бомжів.

У щедроти олігархів народ не вірить. Їх благодійницькі акції більшість опитаних вважає або формою відмивання грошей, або способом замолювання гріхів перед суспільством. Багатіям вірять лише 13%.

Населення все менше довіряє церкві, водночас все частіше звертаючись до Бога. Якщо у 1997 році церкву вважали найбільш авторитетним інститутом і оплотом моралі 56% українців, то у 2007 р. — лише 33,5%. Більше половини вважають, що в Україні поширена нетерпимість до людей іншої національності [13,9].

У шкалі цінностей населення України дуже низьку позицію посідають такі поняття, як національна гідність, національна гордість, почуття власної гідності. Зневажливі, а часто і просто образливі вислови і дії з боку інших держав або їх представників на адресу України, як правило, викликають дуже мляву або взагалі не викликають ніякої реакції ні з боку громадян, ні з боку офіційної влади [14,14−15]. Не викликають адекватної реакції і образливі заяви своїх представників влади. Приміром, такі епітети, як «бидло», «козли», «біомаса», аж ніяк не викликають бурхливої реакції, але лише ввічливе заперечення, мовляв, ми й те не, і не інше, і до того ж нас багато. Тим часом автори цих образливих висловів (В.Янукович, Ю. Тимошенко) одержують на виборах до Верховної Ради значну кількість голосів.

Серед ключових, фундаментальних цінностей ХХ ст. одне з перших місць посідає демократія. Для одних це символ віри й незаперечний ідеал, для інших (особливо в перехідних суспільствах, де слова «демократія», «реформа» і «криза» стоять поруч) — одна з головних причин всіх негараздів. Але очевидно, що демократичні форми й ідеали є конструктивними, а симпатії до них надихають мільйони на адекватні дії. Демократія як релевантна й загальновизнана цінність утверджується і стає справжньою силою тільки за умови, коли люди знають, за що вони цінують демократію, чого хочуть досягти і що мають намір захищати.

Нажаль, чимало громадян України поки досить примітивно розуміють демократію та її цінності. Тому, з одного боку, вони самі стають жертвами тотальної неправди, пропаганди й маніпуляції, до яких доклали руку досвідченні зарубіжні й вітчизняні політтехнологи. З іншого боку, вони самі провокують й заохочують правовий нігілізм, підміну професіоналізму амбіціями й демагогією.

Демократія — система багаторівнева, еволюційна, відкрита для множинності інтерпретацій. Але це у випадку сформованих демократій. У пострадянському маємо хаотичну проліферацію інтерпретацій демократій на тлі або повільного (як в Україні) шляху до можливої демократії, або (як у Росії чи Білорусії, вже не кажучи про центрально азійські держави) неприхованого повернення до радянської моделі централізованої влади. Для когось демократія — це рівність і відповідальність, а для когось — «вседозволеність» і неміряний простір для плебейських самовиявів [15,171].

Спроби окремих громадян опанувати цінностями демократії (які в Україні не вкорінені і не захищені), зберегти і зацементувати дух демократії та громадянського достоїнства, як правило, зустрічають опір у різних формах з боку влади на всіх рівнях. Але ж демократія не може і не повинна зневажати кимсь за ради примарних інтересів цілого. Тому безсилля й розпач окремого громадянина його розчарування у власній безпорадності є небезпечною річчю, що веде до установок на еміграцію в Україні [16].

Демократія в Україні розуміється тільки як спосіб устрою держави. В умовах такої «державної демократії» для більшості громадян участь у суспільних справах практично вичерпується винятково їхнім періодичним голосуванням під час виборів.

В умовах поглиблення процесів глобалізації сучасного світу з’являються і нові «Загальні цінності». До таких універсальних загально цивілізаційних цінностей відносять ті цінності, які необхідні людям для того, щоб жити в єдиному світовому цивілізаційному співтоваристві. Передовсім, це вітальні цінності: право на життя і продовження роду, збереження здоров’я, недоторканість особистості. Далі, це екологічні цінності: чисті повітря, грунт, вода, достатність основних ресурсів. Первинні громадянські права: захист від неправового насильства і примусу, свобода передування, недоторканість житла, свобода совісті, зборів, асоціацій. Універсальні політико-правові цінності: незалежність суду, свобода: незалежність преси, різні форми участі громадян в політичному житті. Універсальні соціально-економічні цінності: право кожного на самозабезпечення.

Маємо усвідомити, що найвищою цінністю сучасного цивілізаційного прогресу є людина, її права та свободи. Це:

право на життя, повагу до гідності людини;

право на вільний розвиток особистості, на її свободу та недоторканність;

право на вільний вибір місця проживання та недоторканність житла;

право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань;

право на свободу світогляду і віросповідання;

право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації, на участь у професійних спілках;

право на отримання та поширення інформації, участь в управлінні державою;

право обирати та бути обраним;

право на підприємництво, приватну власність;

право володіти, користуватися і розпоряджатись результатами своєї інтелектуальної та творчої діяльності;

право на свободу праці, повну та своєчасну винагороду за неї, на вибір професії та роду заняття, на освіту, охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування;

право на соціальний захист.

Трансформація ціннісних уявлень, глобальна ломка соціальних стереотипів і зміна систем цінностей — актуальна соціально-психологічна проблема. Злам стереотипів у масовій свідомості відбувається непросто й часто спрямовується окремими групами людей як крах ідеалів, втрата сенсу життя. В свою чергу нові стереотипи, які зароджуються, приживаються важко, суперечливо сприймаються, а часто й заперечуються. Стосовно системи цінностей, то вона характеризується появою нового набору затребуваних суспільством ціннісних орієнтацій, новою ієрархією цінностей. Варто зазначити, що втрата орієнтирів відносно ієрархії цінностей породжує моральну невизначеність.

Сьогодні можна вести мову про три полюси в оцінці масовою свідомістю самих цінностей з погляду моралі:

по-перше, утворюється так званий моральний вакуум, коли панує вседозволеність;

по-друге, віддається належне тільки цінностям ринку, тобто світ оцінюється лише категоріями ціни, вартості, грошей, ділових стосунків;

по-третє, частина людей продовжує дотримуватися традиційної для нашої культури точки зору: духовні цінності - понад усе; отож, той, хто так не чинить, є, на їхню думку, безпринципним, аморальним.

Остання позиція, хоч і приваблива, але в наш час кваліфікується як одностороння, недостатня, адже не можна ігнорувати багатомірне бачення світу: для одних — це духовні цінності, для інших — цінності ринку, ще для когось — і перші і другі.

Проблема полягає в тому, що для багатьох людей, для їх свідомості за умов нестабільного суспільства є надзвичайно важкою справою визначити, чому віддати перевагу, які цінності вважати пріоритетними, як зіставити цінності ринку й загальнолюдські моральні цінності.

Ціннісна орієнтація має організуючий, регулюючий та спрямовуючий характер. Вона являє собою один із фундаментальних компонентів менталітету, що розкриває багатство людського буття. Сьогодні проблема цінностей вийшла за межі наукового та філософського людинознавства, ставши найвищою мірою життєвою проблемою, бо під сумнів поставлене саме існування людини. Тому проблема цінностей має прямий вихід на глобальну проблематику сучасності. Цінністю для людини є все те, що постає для неї як благо, добро, краса і т.ін. й здатне задовольнити її потребу в самоствердженні та функціонуванні як родової істоти, спонукає до активності, надає її діям смислу й тому є виявом небайдужості, духовності та культури особистості. Йдеться про цінності матеріальні й духовні, прагматично-споживчі та соціально-політичні, пізнавально-інформативні та естетично-художні, абсолютні (вищі) та ситуативні (засоби), моральні, релігійні, безпосередні та опосередковані тощо. Інколи їх поділяють на базові, ключові, непересічні, тимчасові,.

Особливості економічного розвитку країн на пострадянському просторі суттєво змінили поведінкові стереотипи і ціннісні орієнтири молодого покоління. Свого часу Швейцар зауважував «Чим жорсткіше та послідовніше здійснюється організація суспільства, тим більшою мірою відчувається його негативний вплив на розвиток духовної сутності особи, реалізацію її творчих потенцій. Високі ідеї, шляхетні прагнення людини все більше підпадають під владу політичних та економічних інститутів, внаслідок чого її внутрішнє житія збіднюється, втрачаючи багатогранність, духовну силу і творче довголіття [17,45].

Такої точки зору відомого діяча культури, вченого дотримуються й українські дослідники (Я. Волченко, Л. Грінберг. Н. Ємельянова, Т. Мірошниченко та ін.), акцентуючи ціннісно-нормативний аспект дослідження моральної культури на духовних детермінантах діяльності людей і визнаючи актуальність даної проблеми в усі часи історії людства.

У ХХІ ст. людина, як носій цінностей традиційної культури, втрачає свої колишні переваги, потрапляє у сувору залежність від стереотипів поведінки, що їй нав’язують. Через об'єктивні обставини вона змушена включатися в жорстку конкурентну боротьбу за виживання, за матеріальне благополуччя, дотримуватися незвичних форм духовно-практичної діяльності. Ставши жертвою таких обставин, вона, як і все суспільство, потерпають від душевного дискомфорту, втрати автономності духовного життя, традиційних ідеалів національної та світової культури [17,52].

Стан тотальної залежності на тлі ринкової стихії спричиняє утворення безликих людських конгломератів, відрив людини від сім'ї, рідного природного і культурного середовища, провокує зростання психічної напруженості. У таких умовах людина часом несвідомо відчуває потребу «розслабитися». Схильність до розваг стає негативною ознакою сучасної людини — для читання серйозної літератури, поглиблених міркувань катастрофічно не вистачає часу. Театр поступається шоу-виставам, класична література — розважальним, популярним жанрам.

Література

державний освітній політика демократія.

• 1. Журавський В. С. Вища освіта як фактор державотворення і культури в Україні. — К.: Видавничий дім «Ін Юре», 2003; Ніколаєнко С.М. Стратегія розвитку освіти України: початок ХХІ століття. — К.: Знання, 2006.
• 2. Филиппов В. М. Образовательная политика России на современном етапе / http://www.philipov.ru
• 3. Полонский В. М. Словарь понятий и терминов по законодательству Российской Федерации. — М.: Моск. Ин-т развития образов. систем, 1995.
• 4. Куклин В. Ж., Беляков С. А. Системные аспекты образовательной политики и управление образованием // Университетское управление. — № 326. — С.10−23.
• 5. Журавський В. С. Державна освітня політика: поняття, системність, політичні аспекти // Прав. держава: щорічник наук. праць. — К., 2003. — Вип. 14.
• 6. Адамский А. Становление образовательной деяльности. Доклад на VIII Всеукраинской конференции «Педагогика развития». http:// www.cjc.ru
• 7. Налетова И. В. Образовательная політика в области образования. http:// www.tsu.tmb.ru
• 8. Національна доктрина розвитку освіти// /Освіта України. — 2002. — № 33.
• 9. Державна програма «Вчитель» // Інформаційний вісник Міністерства освіти і науки України. — 2002. — № 10.
• 10. Андрущенко В. Роздуми про освіту: Статті, нариси, інтерв'ю. — К.: Знання України. — 2004.
• 11. Кремень В. Г. Освіта і наука в Україні - інноваційні аспекти. Стратегія. Реалізація. Результати. — К.: Грамота, 2005.
• 12. Андрущенко В. П. Організоване суспільство. Проблема організації та суспільної самоорганізації в період радикальних трансформацій Україні та рубежі століть. Досвід соціально-філософського аналізу. — К.: ТОВ «Атлант ЮЕмСі», 2006.
• 13. Амвросимова Т. Какова мораль? Исследования социологов: украинцы все так же придерживаются принципа «моя хата с краю» и считають себя високоморальными людьми // 24 ua. — 2007. — 15 ноября.
• 14. Детально про особливості ментальності українців див.: О. Ксенжек. Ще не вмерла Україна // Універсум. — 2007. — № 11−12.
• 15. Дроздовський Д. Код майбутнього. — К.: Видавничий дім «Всесвіт», 2006.
• 16. Ціннісно-смисловий універсам людини: Монографія / За ред. О. О. Сердюк. — Донецьк: ТОВ «Юго-Восток», 2007.
• 17. Швейцар А. Культура и этика. — М.: Прогресс, 1973.