Біблія — священна книга християн

• Біблія — священна книга християн
• Вступ
• 1. Формальні відомості про Біблію
• 1.1 Християнський канонта поділ книг
• 2. Біблія — священна книга християн
• Висновки
• Використана література

Вступ

Біблія — Книга книг, найважливіший, найбільше читаний, перекладуваний і коментований твір. Біблійні знання правлять за предмет спеціяльної богословської науки. Ця наука зробила великий поступ наперед особливо за наших часів, включаючи та органічно опрацьовуючи при тому інші ділянки людського знання.

Релігія євреів іудаїзм одна з деяких національних релігій стародавнього світу. У загальній історії релігій іудаїзм зіграв надзвичайно велику роль, тому що ввійшов дуже істотною частиною до складу християнства і ісламу — двох найбільших сучасних світових релігій. Іудаїзм називають також релігією Мойсея, Мойсевим законом по імені легендарного законодавця євреїв. Величезна кількість присвячених йому творів. Для віруючих євреїв і християн, особливо для католицького і православного духівництва, основна священна книга євреїв — Біблія залишається аж ніяк не історичним джерелом, а предметом віри і преклоніння, незаперечним авторитетом, книгою, написаної по натхненню святого духу. Це не один твір, а велика кількість різних літературних творів. Відповідно до традиції, вони поділяються на три великі групи.

Насамперед це книги закону (по-еврейски Тора) чи так назване «Пятикнижжя Мойсея» , — книги, складання яких приписується легендарно-міфічному Мойсею. У Пятикнижжі викладені основні постулати іудаїзму; християнство також відштовхується від Пятикнижжя як серцевини старого завіту і його догматів представляються подальшим розвитком ідей Пятикнижжя. Початкова біблійна книга Пятикнижжя в євреїв називається «На початку», а християнином — книгою Буття. Справа в тому, що в євреїв склалася древня традиція називати книги по першому ключовому слову; християни зберігають прихильність принципу іменування книги по змісту.

1. Формальні відомості про Біблію

Старовинні євреї називали Біблію словом «сифёр» (послання, книга) або «сифарім» (книги). Пізніше вживано назву «китубім» (писання). У грецькому перекладі назву віддано словом «ге графе» (писання). Обидві збірки св. книг — Старий та Новий Завіт — окреслено назвою «та біблія», т. т. «книги». У цьому множинному числі — Біблія — її й збережено в новіших перекладах у значенні: збірка книг, чи, коротко: книги.

Суттю своєю Біблія — одна-єдина книга, хоч вона й складена з багатьох книжок різного часового походження, різних авторів, різних жанрів та стилів, ба навіть різних мов. Усі вони об'єднані у т. зв. канон, т. т. в автентичну збірку або каталог священних книг, які були надхнені Богом і які лягли непомильним правилом віри та моралі.

Книги, що перебувають у біблійному каталозі, — книги канонічні, канонізовані Церквою, визнані нею за богонадхненні.

З історії формування біблійного канону зберігся поділ на первоканонічні та второканонічні книги. Перші завжди й усіма були визнавані за богонадхненні. Щодо других, за різних часів і від різних осіб були висловлювані сумніви у питанні про їхнє богонадхнення. Євреї та протестанти й досі уважають їх за апокрифи.

До второканонічних книг Ст. Завіту належать: Сирах, Мудрість, Варух, Юдита, Товит, 1−2 Макавеїв, уривки з Естери та Даниїла. Євреї відмовляють їм канонічности з огляду на той факт, що вони збереглися тільки грецькою мовою (хоча, тим часом, нові знахідки у Кумрані й у Каїрі виявляють первісне їхнє записання єврейською мовою, за винятком хібащо книг Мудрости та 2 Макавеїв). Второканонічні книги Н. 3.: Послання до Євреїв, 2 Петра, 2 та 3 Йоана, Якова, Юди та Одкровення.

1.1 Християнський канон та поділ книг

Євреї, а згодом і християни, по систематичних змаганнях, устійнили каталог священних книг, канон. Тим Біблію було відмежовано від апокрифів (з-грецька: «прихованих», «несправжніх», т. т. підмінених писань) та світської літератури.

Єврейський канон бере до уваги тільки старозавітні книги, при чому він має подвійну редакцію. У тому Палестинський канон, що нараховував разом 35 книг, вилучивши второканонічні книги і об'єднавши в одну книгу Самуїла, Царів, Хроніки, Езри-Неємії, згодом звів цю кількість до всього 22 книг, згідно з числом букв єврейської абетки, шляхом поєднання докупи ще й інших книг та виключення всіх тих, які не збереглись оригінальною єврейською мовою. Тим робом у цьому каноні містяться 5 книг Мойсея, 8 пророчих книг та 9 книг поетичних. Зате Олександрійський канон зберіг розрізняння поодиноких книг. Він закріплений і у т. зв. перекладі Сімдесятьох грецькою мовою.

Християнський канон щодо старозавітних книг іде за єврейсько-олександрійським каноном. Щождо новозавітних книг, то тоді, як спершу (І-ІІ ст.), приймано за безсумнівно канонічні всі книги Нового 3авіту, пізніше, з появою апокрифів та у полеміці з євреями (IІI-IV ст.), у декого виникли сумніви стосовно второканонічних книг. Подальші наполегливі досліди призвели до устійнення християнського канону. Цей канон урочисто потверджено на Вселенських Соборах: Фльорентійському (1441), Тридентсь-кому (1546) та І Ватиканському (1870).

Отже, християнський канон містить: у Старому 3авіті — 47, у Новому Завіті — 27 книг.

За змістом християнський канон поділяється на книги: 1. Історичні: Буття, Вихід, Левіт, Числа, Второзакония, Ісус Навин, Судді, Рута, 1 та 2 Самуїла, 1 та 2 Царів, 1 та 2 Хронік, Езра, Неємія, Товит, Юдита, Естера і 1 та 2 Макавеїв; 2. Поетичні: Іов, Псалми, Приповідки, Проповідник, Пісня пісень, Мудрість і Сирах; 3. Пророчі: Ісая, Єремія (сюди ж: Плач, Варух, Лист), Єзекиїл, Даниїл, Осія, Йоіл, Амос, Авдій, Йона, Міхей, Наум, Авакум, Софонія, Аггей, Захарія, Малахія.

Новозавітні книги раніше (для літургійних цілей) розподілювано на Євангелію та Апостол з тим, що сюди враховувано всі інші книги. Під теперішню пору (переважно — для наукових цілей) вони розподіляються теж на три частини: 1. Історичні книги: Євангелії Матея, Марка, Луки та Йоана і Апостольські Діяння; 2 Повчальні: послання Павла до Римлян, 1−2 Корінтян, Галатів, Ефесян, Филип’ян, Колосян, 1−2 Солунян, 1−2 Тимотея, Тита, Филимона та Євреїв, послання Якова, 1−2 Петра, Юди та 1−3 Йоана; 3. Пророча книга: Одкровення.

Це повний біблійний канон, прийнятий так католиками, як і православними. Протестанти не визнали второканонічних книг старого Завіту. Щождо новозавітного канону, то його повнотою приймають усі, за винятком деяких сект.

Записування біблійних текстів тривало понад тисячу років і закінчилося з смертю останнього апостола. Тим то і саме написання тексту, і його збереження має свою складну історію, що її можна розглядати з погляду мови, абетки, рукописів та перших перекладів.

1. Мова. Старий Завіт первісне — великою мірою — був написаний старовинною єврейською мовою, яка правила євреям за розмовну (гібрім). Під час переселення до Вавилонії увійшла в ужиток мова арамійська. Єврейська перетворилась на книжну, літургійну, стала, як то кажуть, мертвою мовою. Згодом починають уживати й грецької мови, в якій написано і деякі книги Ст. 3. (Мудрість та 2 Макавеїв) і майже ввесь Новий Завіт.

2. Письмо. Первісне єврейське письмо походженням фінікійське. У XIII ст. до Хр. воно було вже досить досконале, і євреї вживали його аж до Вавилонського переселення. По тому застосовано арамейську абетку, яка, 'правдоподібно, походила від си-найської абетки. Це т. зв. квадратове письмо. Абетка ця має 22 приголосні знаки. Щойно у VI-VIII ст. єврейські традиціоналісти (масорети, від «масо-ра» — традиція) підібрали 10 знаків для запису голосівок і переписали біблійний текст за цією новою системою з її спеціяльними правилами, що забезпечували текст від помилок. Цей текст дістав назву масоретського.

У книгах первісного грецького запису та в олександрійському перекладі Сімдесятьох було вжито грецької абетки того часу, відповідної до тогочасної мови (койне у Н. 3.). Латинського алфавіту для первісного запису священних книг, мабуть, не вжито.

3. Рукописи. Не посідаємо жадного автографу, жадного рукопису священного автора. Усі первотвори (оригінальні записи) втрачено. До нас дійшли тільки пізніші списки, з усіма недосконалостями писання вручну. Найстарші рукописи сягають ледве VIII ст. по Хр. (Масоретський текст). Тільки нещодавно знайдено в печерах Кумрану (І Палестині) ще старші рукописи Біблії, деякі в цілості, інші в уривках.

Для реконструкції біблійних текстів варті уваги старовинні переклади арамейський (Таргумім), грецький (Сімдесятьох), сирійський (Пешіта) і латинський (Вульґата). Для українського перекладу важливі й старослов’янські рукописи південнета схід-ньослов'янського походження.

Найбільше рукописів маємо для книг Н. 3. (вони, до речі, й найближчі до первотвору): сьогодні їх нараховується понад 4.800. Багато з них пергаменові — IV ст. Знайдено й декілька папірусових уривків III ст., а то й II ст., т. т. з часів бл^ 100 років по смерті авторів. Тим часом, найстарші рукописи старовинної літератури віддалені від своїх первотворів на декілька сотень, ба й понад тисячу років.

4. Редакції. Одночасне виготування багатьох тотожних примірників належить до спромог і вигод друкарської машини (в Европі — щойно від XV ст.). Тим то, коли мова про рукописні списки, то сьогодні в нашій розпорядимості нема й двох більш-менш довгих текстів Св. Письма, які були б повнотою тотожні. Щоправда, розбіжності в них радше формальні, буквальні, рідко речеві. Усі вони чисто текстового характеру, і тому жадна з них не являє якоїсь небезпеки для самої віри. Як правило, це — переставлення літер, пропущення їх, повторення літер або слів та речень, вставлення у текст приміток формального чи пояснювального характеру. Досліджуючи ці розбіжності, вчені біблісти встановили навіть певні рукописні родоводи, назвавши їх редакціями тексту.

Давні переклади біблійних текстів мають велику вагу в визначенні пер-вотексту. Переклади постали з історично-культурних потреб: розвиток мови у межах певного народу і поширення Св. Письма серед різних народів. Ці причини дійсні й до наших днів.

Перші переклади виникли в єврейському середовищі, а згодом — у християнській громаді.

2. Біблія — священна книга християн

В багатовіковій історії розвитку писемності Біблія займає особливе місце. Мабуть, це єдина книга, навколо якої протягом століть суперечки не вщухають, а посилюються. Вражає непримиренність, суперечливість поглядів на Біблію, діапазон оцінок її змісту: від беззастережного поклоніння переважної кількості віруючих, до сатиричної інтерпретації вільнодумцями та атеїстами текстів.

На жаль, у колишньому СРСР Біблію знають мало. Нігілістичне ставлення до цього культурно-історичного феномена, що насаджувалося офіційною пропагандою, зробило його «забороненим» і практично недосяжним для більшості громадян.

В сучасних умовах, коли Біблія стала доступною і про неї заговорили на різних рівнях і в різних формах, розмову про неї слід поставити на наукову основу. В наш час коментуюча література з питань філософії, соціології, психології і релігієзнавства втратила той авторитет, що вона його мала раніше. Політизація та ідеологізація науки призвели до того, що вона втратила свою об'єктивність на користь класової або партійної позиції. Але історична практика свідчить, що без такої літератури неможливо рухатися вперед. Чому? А тому що справжня коментуюча література є не тільки переказом першоджерел, але й спробою дати оцінку їх з позицій досягнень сьогодення.

Бібліїстика — наука, яка має більш як 2000;літню історію. Написано багато книг, що мають як апологетичний, так і критичний характер. Написанню об'єктивної книжки про Біблію заважало те, що вона є священною книгою двох релігій — іудаїзму та християнства. Як відомо, ці релігії мають різні напрямки, секти, які по-різному тлумачать багато положень самої Біблії, тому їх аналіз має суто конфесійний характер, де на догоду тому чи іншому напрямку трактуються положення Біблії. Аналіз біблійних текстів вільнодумцями й атеїстами призводив до іншої крайності: вони ставили перед собою завдання розвінчування Біблії, тому що шукали тільки суперечностей. Проте істина десь посередині — в науковому аналізі як змісту Біблії, так і її історичного функціонування.

Труднощі, які викликає вивчення Біблії, полягають у тому, що Біблія не є історичною пам’яткою, а книгою, котра активно функціонує в сучасному світі. Тому значно легше аналізувати тексти священних книг античної літератури, ніж біблійної, оскільки вони не зачіпають інтереси сьогодення. При аналізі Біблії до неї треба підходити не стільки як до історичної пам’ятки, а як до соціально-історичного феномена.

Саме слово «Біблія» має неабиякий авторитет серед населення. Негласна заборона у нас упродовж більш як 70 років на Біблію викликала ще більше зацікавлення. Якщо порівняти інтерес до Біблії в західних країнах і у нас, можна упевнено сказати, що у нашій країні він значно вищий. За підрахунками релігійних центрів, щоб наситити попит, потрібно мільйони примірників Біблії.

Соціологічний аналіз серед віруючих і невіруючих показав, що Біблія — це книга, про яку всі чули, але майже ніхто не читав і не аналізував. Серед різних релігійних напрямів ставлення до Біблії неоднакове: так, католикам тривалий час забороняли читання Біблії та і зараз не радять її читати без священика; в православ'ї офіційної заборони не було, проте не рекомендували, вивчення Біблії поза недільними школами або іншими релігійними закладами; в протестантизмі кожен повинен самостійно вивчати і вміти тлумачити Біблію.

Тому, залежно від конфесійної приналежності, по-перше, віруючі знають Біблію в різному обсязі, по-друге, вони знають Біблію вибірково від катехізації, яку вони проходили і проходять зараз (Катехізис — виклад основ християнського вірування у формах запитань та відповідей).

Висловлювання різних людей про Біблію часто мають діаметрально протилежний характер.

Як свідчить аналіз, у нашій країні дуже низька біблійна культура населення. біблія канон катехізис християнський

Яку оцінку Біблії давали і дають богослови, світські люди і атеїсти?

Наприклад, у підручнику для євангельських християн-баптистів «Вступ до Старого та Нового завіту» стверджується: «Біблія — єдина в світі книга, яка вказує на мету світобудови… Історія боротьби навколо Біблії показує повне безсилля неякісної людської критики підірвати довіру до слова Божого, оскільки істинна наука нічого не знаходить у Біблії для її спростування, а навпаки — підтверджує зведені в ній тексти» .

У «Журнале Московской патриархии» вказуюється, що «християнська релігія засновується на Святій Біблії, наука — на вивченні природи. Біблія і природа — це дві книги, написані Богом і призначені для читання людині, як твір одного і того ж автора, вони не можуть суперечити одна одній» .

В «Детской Библии» зазначається: «Біблія — це слово Боже. Вона розкриває таємницю походження світу, людини і сенс буття» .

В той же час вільнодумці і атеїсти всіх часів позбавляли Біблію святого ореолу і показували її земні основи.

" Кожна епоха, — писав Л. Фейербах, — вичитує з Біблії лише саму себе, кожна епоха має свою власну, самодіяльну Біблію" .

Так, А. Бебель у книжці «Християнство й соціалізм» писав: «Жодна книжка в світі не довела стільки людей до безумства, як Біблія. Бідні мислителі шукали в ній те, чого не було насправді, і коли їм здавалось, що вони знайшли нарешті істину, вони натикалися на те, що суперечило попередньому і було з ним несумісне». 1.1.Скворцов-Степанов підкреслював: «Святі книги усіх релігій до цього часу залишаються для віруючих святими. Приступаючи до них, віруючий з самого початку відчуває благоговіння і трепет. Він не може і не хоче розуміти — він розчулюється. До його розуму доходять тільки ті місця, які він розуміє: через незрозумілі і недоречні місця його думка ковзає, не чіпляючись за них. Тому вони не викликають у віруючих сумнівів, протесту і заперечень» .

Історично склалося так, що протягом багатьох століть Біблія впливала на «духовний клімат» Європи, визначала загальний європейський розвиток культури. Оцінюючи її культурно-історичний феномен, М. Горький писав: «Біблія — книга передусім високої художньої цінності, користуючись нею, потрібно зберегти її високий пафос, чистоту мови» .

Послідовники різних релігійних християнських напрямків твердять, що вивчення Біблії без віри неможливе. Це звичайно не означає, що людина невіруюча не може читати і розуміти Біблію. Це означає, що невіруючі люди, як вважають релігійні проповідники, не зможуть зрозуміти віру, а через це і Біблію.

Протягом століть «віра» була тільки релігійною категорією, але соціальна практика показує, що це не стільки ставлення людини до релігії, скільки її соціально-психологічний стан. Уявити людину, котра ні в що не вірить, неможливо. Навіть нігіліст вірить у свою невіру. Візьмемо, як приклад, процес пізнання. Кожен з нас вивчав якусь дисципліну, і з переконаністю можна твердити, що 99 відсотків знань ми сприймали на віру. Виходить, що між науковою і релігійною вірою немає різниці? Ні, вона є, однак положення науки можна перевірити практикою, а релігійна віра практикою не перевіряється. Це головне положення, яке відрізняє наукову віру від релігійної.

Один із найавторитетніших богословів Руської православної церкви священик О. Мень у своїй книзі «Як читати Біблію» писав: «Тому, хто вперше розпочинає знайомство з Святим Письмом, не треба читати його підряд, як звичайну книгу. Розпочинати краще з Євангелія, знову повернутися до нього після читання Ветхого заповіту (або основних його частин) і тільки потіми до Діянь, Послань і Апокаліпсису. Євангеліє, по суті, зрозуміло кожному, крім того, читанню його допомагають численні тлумачення і коментарі. Старий заповіт за часом більш давній — і зрозуміти його важче. Богослови, до речі, визнають, що зміст Біблії має не однакову цінність» .

XX ст. відзначається особливим поширенням Біблії. Поширення Біблії особливо виросло на протязі нашого століття. За перекладами на інші мови Біблія посідає перше місце в світі. Більш як п’ятсот років тому, ще до моменту виникнення книгодрукування, Біблія або окремі її книги (розділи) були перекладені на 33 мови. До 1804 р. — початку народження біблійних громад, перекладена Біблія була лише 67 мовами. Але протягом XIX ст. вона вже виходила більш як 400 мовами, а упродовж XX ст. Біблія і окремі її книги були перекладені ще на 1400 мов. Таким чином, на кінець 80-х pp. число мов, на які перекладено Біблію, досягле 1907. З них повна Біблія переведена на 310 мов, Новий завіт — на 695 мов і хоч би одна або декілька книг Біблії — на 902 мови. Сьогодні тільки близько 2% населення земної кулі не мають жодної книги Біблії рідною мовою. Слід додати, що книги Біблії також записано на платівках, касетах і вони є посібниками для неписьменних і сліпих. В такій формі Біблія стала доступною людям ще 400 мовами і діалектами. Крім того, Біблію видають для сліпих рельєфно-крапковим шрифтом Брайля 84 мовами.

Біблія і за тиражем посідає перше місце в світі. Для порівняння: в 1900 р. було видано Біблій — 5 млн. і Нових завітів — 7 млн., а в 1980 р. — Біблій — біля 36 млн., Нових завітів — 57 млн. та ще декілька сот мільйонів окремих книг Біблії.

Тому вивчення Біблії, на наш погляд, повинно поділятися на декілька етапів. Це пізнання тієї історичної, ідеологічної, наукової, релігійної епохи, коли писалися біблійні тексти; по-друге, вивчення змісту самих релігійних книг; по-третє, з’ясування, яким чином ці книги впливали на різні сторони діяльності людини.

Висновки

Спираючись на Біблію, християнство виробляло свій погляд на світ, в якому ми живемо, на наше місце в цьому світі, на діяльність віруючої людини задля досягнення «царства небесного». Цим релігійна свідомість якісно відрізняється від інших форм суспільної свідомості, жодна з них не може протиставити себе релігії. Тому такі пошуки протистояння релігії та релігійно-ідеалістичному світогляду в атеїстичній літературі.

Раніше про позитивну роль релігії майже не говорили, сьогодення показує, що релігійне — це позитивне в історії людства.

Використана література

1. Святе Письмо., United Bible Societies, 1991 р.

2. Л. П. Ходькова. Релігієзнавство, Львів «Атіка», 2001 р

3. Ю.А. Калінін. Є. А. Харьковщенко. Релігієзнавство. Підручник. Київ, Наукова Думка.

4. В.І. Лубський. Регігієзнавство. Київ, «Віябор», 1997 р.