Католицька церква – важливий елемент колоніального управління в Латинській Америці

Мiнiстерство освiти і науки, молоді та спорту України Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького ННІ історії ті філософії

Кафедра всесвітньої історії

Реферат Католицька церква — важливий елемент колоніального управління в Латинській Америці

Виконала

студентка 2- А курсу Кузьменко А. В Черкаси? 2012

Зміст Вступ

1. КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА, ОСОБЛИВОСТІ ВІРОВЧЕННЯ

2. КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА КОЛОНІЗУЄ НОВИЙ СВІТ Висновок Література

Вступ Латинська Америка — історико-географічний комплекс країн з подібними тенденціями економічного, політичного, соціального, культурного, історичного розвитку, спорідненими мовами, переважанням католицької релігії, елементами спільності культури.

Оскільки поняття «Латинська Америка» досить умовно, слід уточнити, що під ним зазвичай розуміють сукупність країн, розташованих в Південній, Центральної та частково Північної (на південь від Ріо-Гранде-дель-Норте) Америці, а також на островах Вест-Індії і займають в цілому майже половину всій площі Америки. Всі ці території відкриті, завойовані і колонізована іспанцями, португальцями, частково французами (романськими народами, мови яких мають загальну латинську основу), хоча деякі згодом стали володіннями Англії, Голландії, Данії, США. Менш вдалим видається використовуваний іноді (переважно в іспанській, португальській, латиноамериканської; німецькій літературі) в, як синонім більш вузький термін «І6ероамеріка"[1].

Прагнучи закріпити своє панування над захопленими територіями, колонізатори ввели адміністративну систему, покликану забезпечити виконання цього завдання. З іспанських володінь у Північній та Центральній Америці в 1535 р. було створене віце-королівство Нова Іспанія зі столицею Мехіко, що збудована на місці зруйнованого і спаленого іспанцями Теночтитлана. До складу віце-королівства до кінця ХVIII — початку XIX входили вся сучасна Мексика (за винятком Чіапас) і південна частина нинішніх США (штати Техас, Каліфорнія, Нью-Мексико, Аризона, Невада, Юта, частина Колорадо і Вайомінг). Північний кордон Нової Іспанії не був точно встановлений до 1819 р. у зв’язку з територіальними суперечками між Іспанією, Англією, США і Росією. Іспанські колонії в Південній Америці, крім Карибського узбережжя (Венесуела), і південно-східна частина Центральної Америки (Панама) утворили в 1542 р. віце-королівство Перу, головним містом якого стала Ліма, заснована в 1535 р. Деякі області, номінально перебували під владою віце-короля, фактично були самостійними політико-адміністративними одиницями. Ними керували генерал-капітани, які безпосередньо підпорядковувалися Мадридському уряду. Так, більшу частину Центральної Америки (за винятком Юкатана, Табаско) займало генерал-капітанство Гватемала. Володіння Іспанії в Вест-Індії та на узбережжі Карибського моря до другої половини ХVIП в. становили генерал-капітанство Санто-Домінго. В рамках віце-королівства Перу до 30-х років ХVIII в. існувало генерал-капітан Нова Гранада (зі столицею в Боготі)[3].

Важливим елементом колоніального апарату в Латинській Америці була католицька церква. Під виглядом турботи про «порятунок душ» індіанців духовенство насильно нав’язувало їм християнську релігію, використовуючи її як засіб поневолення корінного населення. Священики та монахи примушували індіанців працювати на себе, обкладали їх всілякими поборами, зганяли на будівництво церков і монастирів. Гнітюче вплив церкви позначалося на всій духовного життя колоній. Вона поставила під свій контроль навчальні заклади, здійснювала цензуру і т. п. Разом з католицтвом в Америку проникла зловісна інквізиція. З часом церква стала керувати величезними матеріальними цінностями: вона була найбільшим землевласником і лихварем, мала безліч інших джерел доходу. Духовенство володіло важливими привілеями: звільнялося від сплати податків і користувалося правом особливої юрисдикції по судових справах (Фуеро). Однак багатство і влада перебували в руках представників вищої ієрархії. Більшої ж частини нижчого духовенства доводилося задовольнятися мізерним платнею і вельми скромними дарами віруючих[4].

1. Католицька церква, особливості віровчення католицизм християнство новий світ Католицизм — це західний напрям у християнстві. Чисельність його прихильників перевищує один мільярд чоловік. Найбільше католиків у країнах Латинської Америки, Європи, Африки, Азії. У країнах Східної Європи католицизм поширений у Чехії, Словаччині, Польщі, Білорусії, Литві, Україні. В органах державної влади України зареєстровано близько 700 громад римо-католицької церкви. Католицька церква виникла в 1054 р. внаслідок розколу в християнстві. Процес її формування тривав до 1204 р. і відбувався в умовах гострої боротьби між феодальними державами за сфери впливу. Пізніше римська церква дістала змогу стати ідеологічним центром з об'єднання роздрібнених держав і князівств феодальної Європи в єдину політичну систему. Це посилило вплив церкви на політичне життя, зміцнило її позиції, сприяло утвердженню зверхності влади папи римського над державною.

Характерними особливостями католицької церкви є:

а) високий рівень централізації управління й організації духовного життя. Такий централізм застерігає католицьку церкву від сепаратизму, забезпечує конфесійну монолітність;

б) концентрація вищої церковної влади в руках римського первосвященика, якому присвоєно титул папи, тобто батька християнської церкви. Це абсолютизм католицької церкви;

в) претензія на зверхність влади папи римського над державною владою (владою королів, імператорів, князів, президентів).

Цим зумовлені намагання втручатися у внутрішні справи тих держав, де панує католицизм;

г) право папи доповнювати основи християнського віровчення новими догматами, обрядами та іншими культовими елементами.

Це зумовлює динамічність релігійного життя католицької церкви, дає можливість пристосовувати її віровчення до конкретно історичних умов, істотно відрізняє від православ’я[3].

Католицизм формувався як ідеологія феодального суспільства. Вище католицьке духовенство мало привілеї нарівні з дворянами у феодальному суспільстві. Церква та монастирі були великими феодальними власниками. Лише після утвердження капіталізму в європейських країнах католицизм став різновидом ідеології буржуазного суспільства. Тепер католицька церква володіє величезною власністю, вартість якої становить десятки мільярдів доларів. Вона — великий підприємець, банкір-лихвар, монополіст засобів масової інформації тощо.

Основою віровчення католицької церкви є Біблія і свята спадщина, яку становлять рішення 21 собору, повчання римських пап і так званих отців церкви (провідних богословів).

Стрижнем віровчення є християнський Символ віри, тобто визнання і поклоніння Святій трійці, Богоматері, святим, Ісусу Христу, дотримання семи християнських таїнств, здійснення літургії.

Католицькі богослови, на відміну від православних, вважають за необхідне до основ віровчення вводити нові догмати. Першим відступом від загальноприйнятих у християнстві догматів було рішення Толедського собору у 589 p., який доповнив Символ віри тим, що благодать Господня надходить не лише від Бога-отця, а й від Бога-сина (філіокве). Це було зроблено для того, щоб посилити релігійну значущість Ісуса Христа й укріпити авторитет папи римського у християнстві. На третьому Вселенському соборів 431 р. був прийнятий догмат, що діва Марія є Богородиця. Його визнають усі християнські течії. Потім Папа Пій IX у 1854 р. проголосив догмат про непорочне зачаття Богородиці. У 1950 р. Папа Пій XII ввів догмат про вознесіння діви Марії після смерті на небо. У 1964 р. Папа Павло VI проголосив Богородицю «матір'ю церкви». Всі ці доповнення були введені папськими енцикліками. Нововведення римських пап до християнських догматів не поділяють православні і протестанти.

Одним із основних є догмат про главенство папи римського в християнстві. Цей католицький догмат обґрунтовується тим, що папа є спадкоємцем апостола Петра, а останній був призначений заступником Ісуса Христа на землі і названий засновником церкви.

Важливе місце в католицизмі посідає догмат про право церкви забирати у святих «надлишок добрих справ», нагромаджувати їх у себе (скарбничка добрих справ) і продавати тим людям, у яких не вистачає для спасіння власних добродійних вчинків. Квитанції про факт продажу як гарантія законності вчиненої операції видавались як папські грамоти, що називались індульгенціями (від лат. indulgentia — милість, прощення). Торгівля індульгенціями була поширена в епоху середньовіччя і нерідко набувала скандальних форм, що підривало авторитет церкви. Проте ця торгівля приносила їй казкові прибутки. Гостра критика з боку прогресивних діячів науки та культури змусила католицьку церкву відмовитися від продажу індульгенцій[1].

Догмат про чистилище був введений Флорентійським собором у 1439 р. і підтверджений Тридентським собором у 1562 р. Це місце, де перебувають душі грішників перед тим, як потрапити у потойбічний світ. Цей догмат повинен стимулювати пожертвування на користь церкви з боку рідних і близьких померлого католика, вселяти надію, що часті пожертвування, наймання служб за упокій душі небіжчика прискорюють очищення від гріхів і допомагають їй швидше потрапити до царства Божого. Православні не визнають цього догмату.

Католики зобов’язані вірити в непорочне зачаття Ісуса Христа і його матері діви Марії, так само в те, що Божа матір тілесно вознеслася на небо, царствує там зі своїм сином і Богом.

Особливе значення в католицизмі відіграє догмат про непогрішимість папи римського, коли він виступає з питань релігійної віри і моралі. Цей догмат був прийнятий першим Ватиканським собором у 1870 р. Православні віруючі, протестанти цих католицьких догматів не визнають.

Багато специфічних особливостей має культ католицької церкви. Богослужінню притаманна пишна театралізованість. Вона відправляється переважно латиною і в супроводі музики. В інтер'єрах храму домінують скульптури. Під час богослужіння католики в храмі сидять, коли стають на коліна, то підкладають подушечки. Вони хрестяться п’ятьма пальцями з лівого плеча на праве.

Певні відмінності є і в обрядах католицької церкви. Обряд хрещення дітей проводятьу два етапи. Спочатку дають ім'я новонародженому і кроплять його водою. Миропомазання, або конфірмація (прийняття релігійної віри), здійснюється у 10—14 років, обов’язково єпископом. Віруючих після сповіді причащають, в основному прісним хлібом, а служителі культу причащаються хлібом і вином.

У католицизмі більше, ніж в інших релігіях, поширений культ діви Марії. Богородиці присвячено цикл релігійних свят, вона розглядається як заступниця жінок і зразкова мати, яку треба наслідувати. Екзальтоване поклоніння Богородиці задовольняє певні соціально-психологічні потреби віруючих католичок. Зазначимо, що образ діви Марії як заступниці жінок і як втілення любові до них історично витіснив попередні образи богинь у дохристиянських релігіях. Католицизм асимілював багато елементів християнських релігій, переосмисливши їх. Досить поширеними є культ святих реліквій, поклоніння «святим місцям», віра в чудеса тощо. Все це є виявом зв’язку католицизму з дохристиянськими релігіями. У святах католицької церкви використовуються різні елементи традиційних народних свят і карнавалів[3].

2. Католицька церква колонізує новий світ З перших же кроків іспанців у Новому Світі церква стала однією з вирішальних сил завоювання нових країн. Не випадково конкістадори, вступивши на незвіданий берег, поспішали поставити тут хрест, розгорнути королівський прапор і відслужити месу. Цим символізувався найтісніший зв’язок між іспанською короною і релігією. Йдучи в своє друге плавання до берегів Америки, Колумб отримав королівські інструкції, в яких говорилося: «Король і королева … нічого так не бажають, як возвеличити християнську релігію і привести багато народів до істинного бога … шануючи справу поширення істинної віри більш важливим, ніж будь-яке інше «.

Дванадцять ченців супроводжували Колумба в його другій подорожі. Очолював цей перший загін духовенства в Америці вікарій Берналь Бойль, призначений для цієї місії самим папою римським. З того часу кожну експедицію неодмінно супроводжував хоча б один, а як правило, — група священнослужителів, і число їх в Америці з кожним роком становилось все більше. Зростала і роль католицького духовенства як ідеологічної і політичної сили.

Втім, винятково важлива роль католицького духовенства в історії завоювання іспанцями Америки корениться в далекому минулому самої Іспанії. Продовжувана майже вісім століть Реконкіста проводилася іспанцями під релігійними гаслами священної війни проти невірних, війни за християнську віру. Реконкіста видавалася як нескінченний хрестовий похід, і в цих умовах католицьке духовенство природно, набуло величезну роль, зажило незліченні багатства. Всезростаючий вплив церкви на уми багатьох поколінь іспанців призвело до масового релігійного фанатизму в цій країні, не викоренене остаточно і до цього дня. Саме тому Папи Римські вважали Іспанію самим міцним оплотом католицької релігії в Європі. І коли королівська подружжя — Фердінанд і Ізабелла, які отримали популярність як «католицькі королі» (1479−1504), зробила переможний і останній в історії хрестовий похід проти мавританського королівства в Гранаді, повністю завершивши вигнання мусульман з Піренейського півострова, вона отримала в нагороду від Папи небачений раніше привілей — королівський патронат (заступництво) над церквою, тобто право контролювати призначення посадових осіб церкви[2].

Відкриття і завоювання Америки флотом і військовою силою «католицьких королів» відразу ж стало розглядатися Ватиканом як новий хрестовий похід, бо Америка представлялася великої язичницької країною, народи якої слід якнайшвидше привести до християнської віри. Це, між іншим, обіцяло католицької церкві, і її верхівці у Ватикані, перспективи розширення не тільки ідеологічного, а й політичного впливу, а також нові багатства. Умови завоювання Нового Світу диктували необхідність централізації всіх сил. Тому вже в 1493 р. — на наступний же рік після відкриття Нового Світу — спеціальні папські булли «дарували» Новий Світ «католицьким королям» і зобов’язуючи їх провести там християнізацію індіанців. По суті, іспанська корона одержувала виключне право розпоряджатися справами церкви в своїх американських колоніях, як вже придбаних, так і тих, які ще треба завоювати. У найближчі роки після дарування серія панських булл, в яких так чи інакше роз’яснюється порядок покровительства іспанської корони католицької церкви в Америці. Ця система фактичного контролю над справами духовенства в колоніях мала прецедентом «королівський патронат» в Гранаді і носила ту ж назву, але масштаби її були набагато ширші. «Королівський патронат» в Новому Світі надавав іспанській короні абсолютне право призначати не тільки представників вищого духовенства — абатів, єпископів і архієпископів, але і священнослужителів, які перебували на нижчих ступенях церковної ієрархії. Спочатку іспанські королі особисто виробляли ці призначення, а з 1574 р., при королі Філіпа І, коли колонії в Америці розширилися і адміністративний і церковний апарат там дуже виріс і надзвичайно ускладнився, право призначати на нижчі церковні посади отримали деякі віце-королі, президенти, губернатори і капітан-генерали. Проїзд призначених королем духовних осіб з Іспанії в Америку контролювався Радою у справах Індій, для читання проповідей вони отримували спеціальну ліцензію, не могли повернутися в Іспанію без королівського дозволу, не могли відлучатися зі свого поста без дозволу короля або віце-короля, не могли знімати з себе духовний сан, не пояснивши королю причини цього.

«Королівський патронат» дозволяв також керувати всією місіонерською діяльністю, засновувати церкви, які підтримувалися і контролювалися державою. А буллою від 16 листопада 1501 папа віддав навічно церковну десятину в колоніях королям Іспанії з умовою утримувати всі засновані там церкви. Цей акт надавав іспанським королям право економічного контролю над церквою, хоча на практиці лише дуже мала частина десятини утримувалася короною. Так, четверть всього збору йшла єпископу єпархії, де ця десятина збиралася, чверть — раді кафедрального собору; дві інші чверті ділилися на дев’ять частин, з котрих тільки дві надходили короні, а сім витрачалися на будівництво церков, благодійність і утримання нижчих чинів духовенства. Крім того, королівська влада часто і в значних сумах відшкодовувала витрати церкви. При всьому тому право короля збирати і розподіляти церковну десятину мало дуже велике значення, «якщо кінці зав’язок від грошового мішка церкви тримало в руках держава».

Втім, уже незабаром після завершення конкісти церква в американських володіннях Іспанії перетворюється на найбільшого земельного власника, експлуататора мільйонів індіанців, нещадного лихваря. До кінця ж колоніального періоду історії Латинської Америки багатства католицької церкви тут були незліченними, доходи церкви перевищували доходи самої корони. Радянський дослідник І.Р. Григулевич наводить дані про доходи духовенства в Мексиці в кінці XVIII ст. Так, архієпископ Мехіко отримував річну ренту в 130 тис. песо, єпископа — 110 тис., Гуадалахари — 90 тис., Юкатана -30 тис., Сонори -6 тис. У цілому же в 1780 р. духовенство тільки в рахунок прямих доходів отримало 22 млн. песо, в той час як доходи королівської скарбниці в цій частині американських володінь корони склали 20 млн. песо[4].

Католицька церква повністю розділяє з іспанською короною всю відповідальність за пограбування колоній в Америці, за нещадну експлуатацію мільйонних індіанських мас. Як зазначає І.Р. Григулевич, «вся філософія конкісти, її ідеологія, концепція завоювання індіанців та їх обігу в християнство, їх підпорядкування колонізаторам і нещадна експлуатація — все це відповідало принципам християнства, які завжди втілював папський престол, який служив інтересам можновладців «.

Отже, у справі завоювання і колонізації Нового Світу королівська влада і католицька церква йшли рука об руку. Уже на самому початку постало питання — як бути з тубільцями, що населяли землі, неосяжні землі, що відкривалися з кожним новим плаванням, з кожним новим походом в глиб материка. У ставленні до індіанців не було одностайності ні у світській владі, ні у духовенства. У перший період колонізації іспанцями Нового Світу — незважаючи на святенницькі настанови «католицьких королів» про добре, «батьківське» ставлення до тубільців — практично безроздільно володіла найпростіша точка зору при вирішенні тут соціальних проблем: конкіста повинна проводитися насильницькими методами, нещадної війною і пригніченням; оскільки індіанці - істоти «нижчого сорту», то з ними треба звертатися як з дикими звірами — приборкувати або знищувати. А їх поклоніння «дияволові», чужим язичницьким богам ще підсилювало ворожість до них іспанців, в яких поколіннями вирощували почуття релігійного фанатизму[2].

З діяльністю католицького духовенства пов’язується ще один підхід до проблеми взаємовідносин між аборигенами і прибульцями з-за океану, другий, «методологічний» підхід до індіанців як до об'єкта завоювання на перший погляд більш людяний, гуманний. Оскільки мова йде про звернення до християнської віри, тобто про звернення до «душі», то вже тим самим індіанець «возводиться» в ранг людини, наближається до іспанця-завойовувача. Це передбачало проведення колонізації з мирних засобів, враховуючи і використовуючи корисні для досягнення основної мети елементи індіанської культури: звичаї, звички, мову, навіть давні язичницькі релігійні обряди і звичні культові образи місцевого населення. Ті, що стояли на цій точці зору представники католицької церкви відіграли певну позитивну роль у збереженні залишків індіанської культури після нещадного і фанатичного винищення її матеріальних проявів — будівель, творів мистецтва, писемності і т. д. — першими конкістадора ми вже хоча б тим, що найбільш освічені, а значить, і найбільш далекоглядні представники духовенства виступили як захисники індіанців, носіїв цієї культури, від фізичного винищення.

Безперечний високий гуманізм Бартоломе де Лас Касаса, першим сказав: індіанець — людина. Доводячи, що немає рас вищих і нижчих, що поневолення американських народів не можна виправдати ніякими релігійними мотивами, Лас Касас одним з перших в історії людства підняв голос проти расової та культурної дискримінації, на захист людини, гідності всіх рас і народів. Але ця друга точка зору на проблему взаємовідносин іспанців з індіанцями, що починається з Лас Касаса, сприймалася його послідовниками і втілювалася на практиці навряд чи в тому гуманному змісті, як вона розумілася самим Лас Касасом і як це часто представляється історикам. У реальному ж житті, як правило, спочатку йшов озброєний конкістадор, несучи смерть і руйнування, за ним-монах, заспокоюючи, умиротворяти і приводячи «в лоно істинної християнської віри» тих, хто залишився в живих, щоб зробити їх покірними слугами. Друга точка зору була більш реалістичної, більш прагматичною, вона враховувала перспективу тривалого іспанського панування в Новому Світі. Вона диктувалася конкретними економічними потребами не розвитку, а експлуатації колоній. Варварське винищення індіанського населення, катастрофічне скорочення його чисельності створило проблему нестачі робочих рук у рудниках і на плантаціях, гальмувало розширення гірничої справи і напівфеодального сільського господарства[1].

Конкістадори цілком чітко усвідомлювали величезну важливість ідеологічного закріплення результатів своїх завоювань. Ернан Кортес, ледь закінчивши криваве завоювання Мексики, пише імператору Карлу V (він же іспанський король Карлос I) послання з проханням швидше послати з Іспанії ченців-місіонерів. У червні 1524 20 ченців-францисканців на чолі з Мартіном де Валенсія висадилися на мексиканському березі і босоніж проробили довге паломництво до самої столиці підкореної країни. І тут Кортес, вселяє індіанцям страх своєю жорстокістю, влаштував урочисту зустріч цієї купці католицьких ченців, прийнявши їх з навмисною лагідністю і смиренням, що чимало вразило скликаних для цього випадку індіанських вождей.

Першими в Новий Світ стали прибувати групи «чорного духовенства» — представники різних Монашеських орденів. Найбільш численними були францісканци, домініканці, августинці - представники добре організованих орденів, прекрасно володіли традиційними видами ідеологічної зброї. Саме вони почали широку місіонерську діяльність по масовому зверненням індіанців у християнську віру. Пізніше стали прибувати ченці-єзуїти, а також мерцедаріі, бенедиктинцями, кармеліти та інші. Номінально місіонерська та інша діяльність цих орденів в Америці прямувала їх генералами, які перебували в Римі, але здійснювалася вона під контролем іспанської корони. У кожному віце-королівстві ордена мали своїх генеральних уповноважених, а після поділу віце-королівств на провінції - так званих «провінціалів». Великим полем місіонерської діяльності чернечих орденів стало віце-королівство Нова Іспанія (Мексика), де іспанська колонізація взагалі мала більш широкі масштаби і залишила глибший слід, ніж в інших областях Америки. Вже до кінця XVI ст. тут діяло близько 1000 францисканців, 600 домініканців, 800 августинців, 400 єзуїтів і 450 ченців інших орденів. До того ж часу ними було засновано близько 400 монастир, що були опорними пунктами місіонерської діяльності, і величезна кількість релігійних «братств», іменувалися тут «кофрадіас». Один з керівників колонізації Нової Іспанії, Хуан Сумарраги, повідав королю, що в 1524—1531 рр. одні лише францисканці звернули в християнство 1 млн. індійців[3].

Зрозуміло, Нова Іспанія була тільки початком. Діяльність католицьких місіонерів розгорталася на величезних просторах всього Американського континенту — від території нинішніх США до південних районів Чилі. Місіонери з узбережжя Тихого океану перетнули Анди і виходили до верхів'їв Амазонки, з низин Парани вони проникали у внутрішні райони Бразилії, Аргентини та Парагваю.

Методи колонізації, по суті, були всюди однакові. Нечисленні групи монахів-місіонерів зазвичай слідували за загонами конкістадорів, а іноді йшли разом з ними в області, ще не «християнізовані». По шляху проходження будувалися селища місії, центрами яких були, по-перше, власне місія, тобто церква з групою будівель навколо для житла монахів, іноді школи для індіанських дітей, а по-друге, збройне укріплення — «Пресидіо», де міг розташуватися загін іспанських солдатів. Будувати все це заставляли індіанців, де добро, а де й силою. Такі поселення-місії ставали центрами «християнізації» індіанських племен.

За задумами іспанської корони такі місії як би позначали «межа християнізації», а по суті, границі володінь Іспанії. Ця межа повинна була рухатися в глиб країни кожні десять років, на можливо більшу відстань, тобто процес повинен був повторюватися. На ділі це, звичайно ж, було неможливо. Найчастіше в кінці «умовного десятиліття» саме існування місії опинялося під питанням, тому що або місце розташування її було обрано невдало — в районі, який виявлявся економічно марним, або попросту вона знищувалася ворожими індіанськими племенами.

«Другий ешелон» іспанських завойовників ніс із собою не тільки звернення до християнства. Католицька церков намагалася нав’язати чужі аборигенам елементи іспанської культури і одночасно викорінити споконвічно місцеві, неминуче пов’язані зі старими релігійними віруваннями. Але, як тільки католицькі місіонери для більшого успіху своєї справи змушені були використовувати ці ж місцеві елементи культури, вона в тій чи іншій мірі зберігалася, виживала, хоча і змінилася в процесі взаємодії з чужоземним культурним потоком. Як пише колумбійський автор Е. Барній Кабрера, «на руїнах старих храмів були спорудили вівтарі нових богів. А на фундаменті індіанських поселень виникли іспанські міста. Але в глибині продовжували існувати осередки культури аборигенів. Померли старійшини, пали вожді. Але індіанська народна маса продовжувала жити. І з нею — її уявлення про світ, відчуття своєї раси і своєї землі … Так з’явилася на світ нова культура. Вже нове, інше соціальне явище, але міцними корінням глибоко йде в минуле"[4].

Католицькі місіонери мимоволі сприяли формуванню нового синтезу культур, які в ранній стадії завжди найтіснішим чином зв’язані з релігійними віруваннями. Як ми вже відзначали, прагнучи провести християнізацію індіанців швидше і якомога в ширших масштабах, місіонери часто зводили католицькі церкви саме на місцях старих. індіанських святинь, де індіанці поколіннями звикали здійснювати поклоніння. Тим самим символізувалася перемога істинного християнського бога над древніми богами.

Мабуть, одним з найбільш наочних прикладів використання католицькою церквою колишніх священних місць індіанців було спорудження неподалік від міста Мехіко церкви святої діви Гуадалупе, яка нині є одним з головних місць паломництва мексиканських кадещицею. Саме на місці цієї церкви до іспанського завойованій індіанці здійснювали поклоніння своїй богині-матері Тонанцін, а в 1531 р., за твердженням церковників, тут відбулося явище Богоматері. Так — і не в одній тільки Мексиці - здійснювалася наступність релігії європейської від релігії індіанської. В завойованім Перу Пісарро передав церкви храм Віракочі в Куско для використання його в якості основи Кафедрального католицького собору; в тому ж Куско і багато інших місць релігійного поклоніння інків були використані для споруди християнських церков.

Найбільш далекоглядні представники духовенства в Новому Світі вважали, що найбільш дієвим засобом поширення та закріплення християнства серед місцевого населення має стати установа широкої мережі церковних шкіл при місіях, монастирях, в церковних парафіях, де навчалися б майбутні покоління підданих іспанської корони, які сповідують римсько-католицьку віру. Так, в одній з основних форм, культурного життя в іспанських колоніях в перші десятиліття після завоювання стала організація освіти для індіанців. До кінця XVI в. в Новій Іспанії, наприклад, школи для індіанців були майже настільки ж численний, як і монастирі. Вже перші францисканські монахи, які прибули сюди на прохання Кортеса, сповіщали індіанцям: «Ми прибули з дуже далеких земель … не шукати золото або срібло, і не заради якої-небудь другого видобутку чи прибутку, але для вашого вічного спасіння. І для цього, улюблені браття, необхідно … щоб ви вручили ваших малих дітей в наші руки … Бо, будучи ще дітьми, вони краще зможуть зрозуміти учення, яке ми проповідуємо. Згодом же вони будуть допомагати нам вчити вас та інших дорослих, котрий будуть у них вчитися».

Спираючись на силу зброї місіонери збирали індійських дітей в свої школи, основним завданням яких було готувати так званих проповідників християнського вчення[3].

Особливе місце в становленні специфічної системи освіти для місцевих уродженців належить францисканському ченцеві Петру (Педро) Гентський, що відкрив першу таку школу в Тескоко (Нова Іспанія). Вершиною його релігійно-педагогічної діяльності вважають роботу школи «Сан Хосе де Белен де лос Натуралес» в Мехіко, яку він відкрив в 1529 р. і якою керував до своєї смерті в 1572 р. Мексиканський автор Г. Ікасбальсета пише: «Він зібрав до тисячі індійців, які отримували духовне і громадянська освіта. Пізніше він додав вивчення латині, музики і співу, що приносило велику користь духовенству, бо школа готувала музикантів і півчих для церков. Чи не задовільнившись цим, він зібрав також і дорослих індійців, які навчалися мистецтвам і ремеслам. Він постачав церквам писані або статую зображення святих, шиті облачення, іноді з обробкою з пір'я, в чому так вправні індіанці, а також хрести, свічники та багато інших предметів, необхідні для відправлення служб, бо в тій школі у нього були живописці, скульптори, різьбярі по каменю, столяри, вишивальники, кравці, шевці та інші майстри».

Сам же Петро Гентський так розповідав про свою педагогічну і місіонерську діяльність: «Оскільки країна настільки велика і число жителів настільки величезна, а ченців для повчання такого безлічі людей мало, ми взяли в будинку нашого ордену (місії. — В.С.) синів їхніх вождів, щоб наставити їх у католицькій вірі і щоб згодом вони змогли наставити в ній своїх батьків … Таких дітей я зібрав в Мехіко як головному місті 500 або більше. З них я відібрав 50 або більше самих тямущих і щотижня навчав їх, щоб вони по неділях самі читали проповіді … По неділях вони йшли читати проповіді в місто і в місця навколо нього … поширюючи всюди католицьку віру і готуючи людей до прийняття хрещення. Я сам ходив з ними, руйнував ідолів і їхні храми в тих місцях, куди ми приходили … Я сам, за допомогою божою … спорудив понад 100 будівель, присвячених всемогутньому господу, церков і каплиць, деякі з них — прекрасні храми «[4].

Висновок Духовенство, яке складалося майже виключно з іспанців, було складовою частиною колоніального апарату і надійною опорою політики колоніального поневолення. Церква знаходилася в підпорядкуванні королівського органу — Ради у справах Індій, свого роду міністерства колоній. Іспанська церковна ієрархія і папський престол були позбавлені можливості прямого управління колоніальним духовенством. Їх зв’язок здійснювався тільки через Раду у справах Індій. Чернечі ордена в колоніях підпорядковувалися місцевої церковної ієрархії - єпископам і архієпископам, що призначається королем. Створені в районі проживання індіанців чернечі місії, як зазначав У.3. Фостер, «були не чим іншим, як церковним варіантом іспанського феодального маєтку з усіма властивими йому формами експлуатації, прикритими лише позолотою церковної пропаганди і церковної обрядовості».

Поряд з корінним населенням нещадної експлуатації піддавалися раби-африканці. Рабство в Латинській Америці проіснувала майже чотири століття, і жодного разу католицька церква не підняла свого голосу протесту проти цього ганебного чи нелюдському інституту. Особливо процвітав у експлуатації індіанського населення і африканських невільників, а також у накопиченні багатств орден єзуїтів (Товариство Ісуса), який на відміну від своїх суперників — домініканців, францисканців, августинців, салезіанців та інших, а також від «білого» духовенства — мав у своєму розпорядженні в колоніях єдиної організацією і більш енергійними, підготовленими кадрами. Орден єзуїтів виділяється також тим, що був єдиною колоніальної церковною організацією, яка підтримувала безпосередній зв’язок з папським престолом, інтереси якого він представляв у заморських володіннях Іспанії. У середині XVIII ст. в руках єзуїтів опинилися великі прикордонні області - в Парагваї, Нової Гра Наді (сучасна Колумбія), на півночі Мексики. Їх орден контролював всю систему освіти в колоніях.

Колоніальна інквізиція, офіційно заснована Філіпом II в 1569 р., в свою чергу перебувала в повному підпорядкуванні у королівської влади. Інквізиція грала роль політичної поліції, за допомогою якої корона тримала в підпорядкуванні як колоніальні влади і цивільне населення, так і самих церковників. Інквізиція також перебувала у віданні Ради по долам Індій. Титульне населення було вилучено з-під юрисдикції інквізиції, що служить одним з підтверджень провалу планів масового звернення індіанців у християнство.

Література

1. Посконина Ольга Ивановна История Латинской Америки (до XX века). -М., 2009. — 367 с.

2. Альперович М., Слезкин Л. История Латинской Америки. С древнейших времен до начала ХХ века.?М.: Вісшая школа, 1981. 300 с.

3. Григулевич И. Р Католицизм и свободомыслие в Латинской Америке в XVI—XX вв. Документы и материалы. М.:Наука, 1980.?287 с.

4. Селиванов В. Н. Латинская Америка: от конкистадоров до независимости.?М.:Наука, 1980.?176 с.