Виховання як соціальний процес: особливості сучасних трансформаційних змін

Реферат на тему:

Виховання як соціальний процес: особливості сучасних трансформаційних змін

Виховання — складна, нелінійна й багато в чому не визначена імовірнісна система, що відповідно вимагає багатоаспектного й багатовимірного підходу до її аналізу і проектування. Вияв­лення, визначення і кваліфікація суті кожної складової цієї систе­ми, її місця в організації всього педагогічного процесу є надзви­чайно складними завданнями, які не можна розв’язати, власне, пе­дагогічними засобами. Теорія і практика виховання постійно сти­каються з проблемою співвідношення реальності («буття») з ви­ховними завданнями, з виховними ідеалами, устремліннями. Ви­ховний процес тісно пов’язаний із станом суспільства, він спи­рається на реальність, рівень освіченості, умови, в яких живуть суспільство й конкретна дитина.

Спробуємо висвітлити зазначену реальність, яка є живильним середовищем для розвитку й розбудови виховних ідей і концепцій. Тим більше, що процеси, які відбуваються сьогодні в Україні, — економічні, політичні, ідеологічні, культурологічні - мають швид­коплинний, змінюваний характер. У сучасному ідеологічному про­сторі України постійно стикаються інтереси, цінності певних полі­тичних і владних, провладних і опозиційних структур та угрупу­вань, які мають характер протистояння та відкритої боротьби. У такі процеси втягуються якнайширші верстви населення, і серед них молодь. Це перший аспект трансформаційних змін, що відбу­ваються в суспільстві.

Другим аспектом є зміни в світовому та загальноєвропейсько­му просторі, що також мають тенденцію до багатовимірності: тут стрімко змінюються суспільний напрям діяльності, ринок праці, розширюються комунікації та інформаційне поле, відбувається вільний рух людей і товарів, уніфікуються системи освіти. В су­часному світі багато економічних, соціальних і культурних явищ існують і розвиваються як мережеві, тобто такі, що об'єднуються між собою й ігнорують кордони, особливо політичні та адміністра­тивні.

Україна вже частково стала частиною глобалізаційних процесів, характерних для нинішніх реалій. Вони викликають у людства не лише оптимістичні, а й правомірно песимістичні погляди на такий напрям розвитку, який породжує розрив між людьми: багаті, як люди, так і держави, багатіють, а бідні - біднішають. Великі багатонаціональні і транснаціональні компанії значно сильніші за держави. В останній доповіді Програми розвитку ООН говориться про те, що багатство 200 найбагатших людей світу перевищує су­марний прибуток держав, де проживає 41% світового населення (2,3 млрд людей). Цей стан екстраполюється на системи освіти та на процеси виховання.

Третій аспект, може, й найважливіший з усіх — це процес реформування й модернізації на­ціональної освітньої системи, її модифікації та трансформації. Він тісно пов’язаний з перши­ми двома аспектами, але має й свої складові: зміна підходів до організації освітнього простору, розширення змістового напов­нення освіти, її об'єктивізація та варіативність, національна й загальногуманістічна спрямова­ність, підвищення ефективності та якості освіти, внесення ін­формаційно-комп'ютерної скла­дової, кореляція із загальноєв­ропейськими та світовими культурно-інформаційними проце­сами тощо.

Такими є сучасні аспекти становлення і розвитку вихов­них процесів. Адже все почи­нається спочатку не тільки з на­родженням дитини, а й з того, що ця дитина, підліток, юнак або дівчина приходить щоразу в оновлене і трансформоване су­спільство, в нові контексти, які передбачають нові підходи, нові завдання та їх розв’язання.

Подивимося, які ж конкретні трансформаційні зміни найбіль­ше впливають на загальновиховний контекст, і спробуємо з’я­сувати, які завдання стоять пе­ред нами і чи можемо ми щось зробити. Зазначимо при цьому, що в Україні трансформаційні зміни пов’язані передусім з роз­витком громадянського суспіль­ства як всеохоплюючого фено­мена, як показника і рушійної сили трансформаційних змін. Цей процес поставив перед нами досить гострі питання і пробле­ми, а саме:

1. Взаємовідносини процесів виховання і навчання. Через ра­дянську традицію, яка теоретич­но розмежовувала процеси на­вчання й виховання дітей, навіть організовувала дискусії щодо правомірності висунення тези «виховуюче навчання», ми до сьогодні розглядаємо дещо від­окремлено ці два процеси. Зви­чайно, не можна їх ототожню­вати, проте зараз важливо підхо­дити до модернізаційних змін з позицій єдиного цілісного педагогічного процесу. Такий підхід передбачає насамперед перехід від пріоритетної цінності само­го знання до підходу, що спи­рається на індивідуальний досвід дитини, на цій основі - до пошуку шляхів формування компетенцій для визначення, орієн­тації, стимулювання розвитку дитини.

Сьогодні в світі поширюють­ся нові характеристики знань: широта, універсальність, гнуч­кість, еволюційність, релевантність. Цим визначаються й характер їх інтерпретації, особливості оволодіння ними, у зв’язку з чим відбувається при­скорена відмова від успадкова­них канонів і правил, тобто роз­гляду знання як кінцевого ре­зультату процесу навчання і його певної абсолютної цінності. Які ж тенденції в освіті протистоять такому підходові? І що тоді має бути закладено в єдиний педа­гогічний процес? Це, на наш погляд, знання і компетенції щодо громадянського суспіль­ства, прав та обов’язків люди­ни, засад її діяльності. Попри різні організаційні підходи в різних державах щодо включен­ня цих знань до єдиного педа­гогічного процесу, єдиним ви­ступає положення про необхід­ність не лише введення відповід­них курсів до змісту освіти (громадянознавство та практичне право, які сьогодні мають тен­денцію до зникання із шкільно­го компонента нашої основної школи), а й насичення всього змісту освіти когнітивними умін­нями та компетеїшіями про пра­во і політику, мораль та їх роль у сучасному світі, про знан­ня сьогоднішнього світу і процедурні вміння застосовувати ці знання.

2. Інша проблема, тісно по­в'язана з попередньою, — мета навчально-виховного процесу. Вона є і метою, і певним резуль­татом. Якої мети маємо досягти в результаті виховання? На що маємо спиратися у визначенні пріоритетів? Дуже часто ми, на­уковці, відштовхуємося в розбудові виховних концепцій, пара­дигм, технологій від власних уподобань, власних знань і пе­реконань. Звичайно, це дуже добре, але існують уже напра­цьовані загальноєвропейські та загальносвітові документи, під якими, до речі, поставила підпис і Україна, тобто ратифікувала їх. Вони мають виступати загально­теоретичними засадами наших виховних програм, концепцій, технологій, систем. Це насампе­ред Конституція України, Де­кларація і Конвенція про права дитини (1989, Україна, 1991), Всесвітня декларація про вижи­вання, захист і розвиток дітей. Проголошені там ідеї та прин­ципи мають принаймні врахо­вуватися при розробці відповід­ної проблематики. Це ідеї вихо­вання вільної й автономної осо­бистості, яка визнає й усвідом­лює свої права та обов’язки в суспільствіідеї рівності, свобо­ди, достоїнства, визнання осо­бистістю верховенства Законудо цих положень сьогодні дода­ються ідеї підтримки культурних прав (насамперед мовних).

Нині міжнародна спільнота надає значно більшого значен­ня питанням формування обо­в'язків і відповідальності як но­вим моральним основам спіль­ного суспільного життя. А чи можемо ми назвати пошуки й дослідження саме в цих аспек­тах? Виховання толерантності поваги і врахування прав та сво­бод іншого, не схожого на тебе, ми відносимо до засад вихован­ня лише тоді, коли йдеться про поліетнічні угруповання, а не висувається загальнометодичним підходом. Але ж національ­не виховання в Україні, де на­ціональні меншини нині станов­лять 22% всього населення, має обов’язково спиратися на ідеї виховання толерантності й полікультурності, якщо ми вважає­мо, що розбудовуємо грома­дянське суспільство і рухаємося до Європи.

3. Третя складова впливу трансформаційних змін на ви­ховний процес — це проблема взаємовідносин і взаємовпливів особистості й колективу (може­мо оперувати іншими терміна­ми: група, угруповання, спільно­та, громада, організація). Біль­шість зусиль, уваги та пошуків сьогодні спрямовується на осо­бистість, індивіда — його мож­ливості, здатності. І це цілком виправдано через табуювання цієї проблематики в попередні роки й кінець кінцем тому, шо саме особистість є суб'єктом життєдіяльності. Та ось ми вже понад 10 років розробляємо цю тематику, вишукуємо особистісно орієнтовані підходи навіть у глибокій давнині, але так і за­лишилися обабіч загальновизна­них у світі теорій розвитку осо­бистості (психоаналітична, біхевористська, екзистенціальна, гуманістична, когнітивна тощо), які не ввійшли до теоретико-методологічних засад науково-по­шукової діяльності.

Вивчаючи і опановуючи ці загальновизнані теорії розвитку особистості, нам конче потрібно проводити дослідження і буду­вати виховні системи, що спи­раються на співробітництво, участь, діалог і повагу, на колек­тивізм. Адже розвиток грома­дянського суспільства будуєть­ся як взаємодія суб'єктів. Воно складається не стільки з діяль­ності індивідів, скільки із взає­модії груп, об'єднань, закладів, органів місцевого самоврядуван­ня, інших суспільних громадсь­ких формувань. Це передбачає вивчення, дослідження і втілен­ня в життя програм (проектів, моделей) спільної життєдіяль­ності дітей та їх взаємодії. Тут у нагоді можуть стати сучасні фор­ми й методи організації дитячо­го та юнацького (молодіжного) руху, які в сьогоднішній Україні набувають великого значення. Але ми, науковці, маємо досить абстрактне уявлення про ці про­цеси, з одного боку, через їх за­критість, небажання співпрацю­вати, а з іншого — через кано­нічність наших підходів, через невідкритість до нових проблем, що постають у зв’язку з трансформаційними змінами. Але ж ми знаємо, що дуже бага­то дітей є членами асоціальних, маргінальних угруповань, які взагалі закриті для світу дорос­лих. І там вони залишаються наодинці із своїми далеко не дитячими проблемами.

4. Надзвичайно важливі і при­таманні саме нашому, українсь­кому суспільству, особливо в періоди його зрушень і змін, — виховання і духовність, вихован­ня і мораль. Сьогодні ми знову й знову підтверджуємо тезу про втрату попередніх ідеалів, про певний вакуум у царині моралі, духовності. Як видається, це було справедливим для кінця 80-х — середини 90-х років XX ст., пе­ріоду різкого розвінчання соці­алістичних цінностей та ідеалів, моральних орієнтирів, багато з яких були визнані (і справедли­во) міфологічними, штучно створеними. Але нині цей ваку­ум заповнений прищепленими мас-медіа дуже різними і дале­ко не кращими взірцями й ідеа­лами, більш прагматичними, технократично-утилітарними, а інколи й негативного спряму­вання.

Але потяг до духовних по­шуків, загальнолюдських і на­ціональних, гуманістичних ідей, кращих вітчизняних духовних традицій закладений у нашому генотипі, і ми наполегливо шу­каємо форми й методи впливу на дітей.

Нині гостро стоїть проблема виховання духовності й мораль­ності як світськості чи як долучення дитини до релігії, що в деяких науковців і практиків стає альфою і омегою всього ви­ховного процесу. Винесена на широкий загал, вона стає й час­тиною загальнополітичної дис­кусії. Ця проблема — долучення чи недолучення дитини до релігії, місця, форм та засобів цього долучення — зачіпає не лише освітян, а й політиків, ідеологів, представників релігії.

Проблема залишається, і її розв’язання, на наш погляд, по­лягає не в загостренні, поляризації прихильників одних і інших поглядів, а в пошуках шляхів її реалізації відповідно до Консти­туції, законів України про осві­ту, проголошених принципів дитиноцентризму в напрямі гармо­нізації, узгодженості, виваженості підходів на всіх рівнях навчаль­но-виховного процесу і його на­уково-методичного забезпечення, що передбачає повноцінне ви­світлення у ньому всіх основних цінностей і елементів культури (тобто науки, мистецтва, релігії тощо).

У той час, коли ми захоплює­мося дискусіями, що ж таке ду­ховність і моральність, і яке вони мають спрямування, серед мо­лоді від 16 до 25 років значна частина тих, хто хотів би зали­шити Україну. Тільки 46% ви­словлюють бажання залишити­ся її громадянами (Зеркало недели. 2002. — 24 июля. — С. 3). За оцінками соціолога Є. Головахи, сьогодні в Україні спосте­рігається формування феноме­ну «аморальної більшості», яка не визнає чесність і порядність нормами соціальної поведінки, відмовляється від принципів за­гальнолюдської моралі, якщо вони не пов’язуються з особис­тим добробутом.

5. П’ята проблема, яка, ма­буть, перевершує всі останні й висувається на перше місце, — виховання й мас-медіа, в основ­ному телебачення та інформа­ційно-комп'ютерні системи. Це надзвичайно потужні засоби впливу на почуття, світосприй­няття й поведінку сучасної лю­дини. Нинішнє телебачення просто не може не вступати у взаємодію із системою мораль­них цінностей, що існує в суспільстві. Такий вплив часто є руйнівним і особливо щодо таких загальновизнаних етичних категорій і регуляторів поведін­ки, як сором і совість. Ще одна проблема — це телебачення і агресія, яка здатна виробляти в дітей звичку до жахів і байду­жість до страждань інших лю­дей, провокувати власну агре­сивність. До цього треба долучити й комп’ютерні ігри, Інтернет, вільні прогулянки підлітків його сайтами.

Як протистояти негативним тенденціям, до яких, до речі, ми дорослі вже призвичаїлися і більш спокійно, ніж кілька років тому, реагуємо на них. Звичай­но, можна продовжувати гово­рити (і цілком правомірно), що одна система освіти, сама педа­гогіка не може розв’язати цих проблем. Але давайте подивимо­ся на неї з іншого боку: чи мо­жемо ми назвати якісь психолого-педагогічні дослідження, при­свячені питанням виховання і впливу телебачення.

Звичайно, передусім у дано­му контексті необхідна наша (батьків, учителів, науковців) власна громадянська позиція, що включає в себе гостру реак­цію на кричущі факти засмічен­ня телебачення грубою порно­графією, насиллям, жахами. Але нам потрібні також і серйозні дослідження, які розкривали б механізми, шляхи й методи впливу на дитину засобів масо­вої інформації й телекомуні­кації, давали розуміння того, як діють новітні технології і які їх наслідки.

Згадаємо й ті колективні та особистісні форми дитячої діяльності, на яких ми самі ви­росли і які лежали в основі всьо­го виховного впливу, емоційно-чуттєвого сприйняття. Це тру­дова спрямованість, різні види творчості, книжки, душевна роз­мова, спілкування і багато інших видів діяльності, пов’язаних із процесом творення матеріально­го або духовного світу. У роз­глядуваному контексті (вплив мас-медіа) дитина перебуває в ситуації дозвілля, не пов’я­заного з процесом творення, діяль­ності, але яке інтенсивно погли­нає дитяче життя. І може, спра­ва не в автоматичному викори­станні комп’ютерів, телевізорів і інших атрибутів сучасної куль­тури, а в людині, у виховному процесі. І в цьому контексті не­обхідні методики, які з дитячо­го віку привчають дітей до самоконтролю при входженні в культурні комунікації. Тоді кож­на людина зможе свідомо оби­рати для себе продукти культур­ного обміну (Л. Березовчук, 2000). Інший бік проблеми, який прямо стосується педагогів і батьків, — конкретні кроки до заповнення дозвіллєвого часу традиційними для виховної практики формами й методами діяльності, причому продуктив­ного спрямування.

6. Наступна виховна пробле­ма, зумовлена трансформацій­ними змінами, — це проблема виховання й ринкових відносин, тобто життя в нових умовах, ча­сто непередбачуваних, кризових, загрозливих. Є достатньо аргу­ментів щодо того, шо найближ­чим часом ці зміни будуть про­відними чинниками формуван­ня суспільної моралі. Ми зараз не говоритимемо про ринкові відносини, але саме вони, їх пе­ребіг у нашій країні визначають стиль, рівень, спрямованість життя дорослих і їхніх дітей. Це питання — ринок і суспіль­ство — стоїть досить гостро не лише в країнах Східної Європи, а й у країнах Європейського Союзу, США у зв’язку з постій­ними трансформаціями. Західні дослідники погоджуються з те­зою про те, що поняття «мати роботу», «робота» стали складо­вою соціального наслідування. Ця тема торкається взаємовід­носин між державою, грома­дянським суспільством і рин­ком. Західні суспільства довго плекали й поширювали ідею про Державу загального добробуту. Ця ідея не справдилася. Нині криза соціального наслідування пояснюється як неуспіх цієї ідеї і пропонується прийняття кон­цепції «ринкового суспільства». Чи готові ми до досліджень ак­туальних питань цього контек­сту? Тобто контексту вихован­ня в ринкових умовах не як про­блему менеджменту, підготовки менеджерів, а формування в осо­бистості захисних, превентивних механізмів ставлення до ринко­вого суспільства, позиції активного втручання, особливо через добровільні асоціації, у викли­ки ринкового суспільства, «як відповіді на зміни, що відбува­ються в наших суспільствах і на недоліки наших політичних, економічних, соціальних і куль­турних структур» (Р. Вебер).

7. Хотілось би додати до оз­начених проблем проблему ви­ховання дітей у сім'ї. І ця вічна проблема сьогодні перебуває та­кож у контексті трансформа­ційних змін: змінюється статус, склад сім'ї, її функції, їх відоб­раження в мас-медіа тощо. Тоб­то виховання в сім'ї великою мірою сьогодні залежить від за­гальних соціальних контекстів, як і від безпосередніх умов жит­тя і розвитку дитини.

До дослідження процесів, що відбуваються в сім'ї, долучають­ся відносно автономні інститу­ції. Це й інститут сім'ї і молоді, який проводить велику роботу в даному напрямі, і Академія пе­дагогічних наук України (її вне­сок досить скромний), і неуря­дові громадські організації, які дедалі більше займаються під­тримкою сім'ї і дитини. Консо­лідація зусиль у цьому напрямі життєво необхідна, особливо через закритість проблематики, специфіку її розгляду.

Ми зупинилися на ключових, на наш погляд, аспектах загальновиховного процесу, які виз­начаються сьогодні трансформа­ційними змінами. В їх структурі перебувають найважливіші ін­ституції соціалізації - сім'я, школа, дитяче середовище, за­соби масової комунікації та ін­формації, які не виступають єди­ною ієрархічною системою, їх вектор і міра впливу дедалі біль­ше автономізуються, як автономізується і зростаюча особис­тість. Зазначимо також, що чим вищий рівень функціональної організованості, тим сильніша потреба особистості в нефор­мальних, нерегламентованих стосунках. Індивідуально-емо­ційні потяги дитини виходять за рамки інструментально-органі­зованих. Тобто, крім соціальних, економічних, культурологічних трансформаційних змін, що відбуваються в Україні і висту­пають як об'єктивні щодо став­лення до виховного процесу, в самому вихованні існують по­стійні трансформації суб'єкта виховного процесу, які мають, крім наявних, усвідомлених пе­дагогами змін, свої латентні, неусвідомлені, стихійні, що ста­новлять неабияку складову загальновиховного процесу.

Отже, повертаємося до дум­ки про те, що виховання сьо­годні - це процес з дуже багать­ма невідомими й цього невідо­мого з кожним днем стає більше й більшеми діємо великою мірою вірогідності. І оскільки існує така велика різно­манітність умов і учасників загальновиховного процесу, при визначенні й прийнятті суспіль­ством мети виховання кожен учитель, педагог, науковець ма­ють знайти свою стежку, що веде до виховання громадянина від­критого суспільства. Адже це су­спільство не можна побудува­ти — його можна виростити в собі, в своїх дітях, сформував­ши творче, критичне мислення. Бо особистість, здатна до судження, аналізу, творчос­ті, — перспектива й мета всієї соціальної, освітньої, правової політики — основна передумо­ва розширеної форми демократії (Ю. Габермас).

І тут нам у нагоді стануть чис­ленні прояви педагогічної твор­чості керівників шкіл, учителів, педагогів-практиків, які колек­тивно і самостійно розробляють системи, проекти, концепції роз­витку виховання в конкретній школі, позашкільному закладі тощо. Вони більш чітко й адек­ватно реагують на виклики часу, бо мають справу з конкретними дітьми, конкретними умовами, в конкретних регіонах. Методом пошуку, проб і помилок визна­чають інструменти засвоєння все нових і нових контекстів педаго­гічної дійсності.

В освітньому просторі Украї­ни має місце широкий діапазон різних підходів до процесу вихо­вання, що аргументуються змі­ною сьогоднішніх контекстів і новими виховними ситуаціями. До знаних імен М. Гузика, М. Чумарної, П. Лосюка, В. Хайруліної, А. Сологуба слід додати й багато імен творчих директорів та вчителів, які ініціюють і впровад­жують цікаві ідеї.

На виховному полі України присутній і ініційований гро­мадськими та недержавними організаціями досвід впровад­ження новітніх технологій під­тримки дитинства, корекції та стимулювання діяльності, що практично випадає з поля зору академічної науки.

Поєднання зусиль, допомога науковців у теоретичному об­грунтуванні, більш життєва й практична спрямованість наших академічних пошуків, намаган­ня знайти (спираючись на прак­тику) відповіді на виклики ча­су — такий плідний шлях у важ­кому, багатогранному процесі - процесі виховання майбутніх і сьогоднішніх громадян України.