Допомога у написанні освітніх робіт...
Допоможемо швидко та з гарантією якості!

Меценатство як соціально-культурне явище

КурсоваДопомога в написанніДізнатися вартістьмоєї роботи

Престиж школи, науковий рівень навчання забезпечують викладачі. Чи не головна заслуга К. Острозького в тому, що він зумів зібрати під одним дахом видатних педагогів, і не лише українських, але з різних куточків Європи. У школі-академії при дворі князя Острозького зібралося сузір'я талановитих, всебічно освічених, як на свій час, людей. Захарія Копистенський так охарактеризував коло острозьких… Читати ще >

Меценатство як соціально-культурне явище (реферат, курсова, диплом, контрольна)

Зміст Вступ

Розділ 1. Роль меценатства у збереженні культурної спадщини

1.1 Феномен меценатства

1.2 Крізь століття — з даром до нащадків

Розділ 2. Створення перших вищих навчальних закладів України Острозької та Києво-Могилянської академій як результат філантропічної діяльності видатних українських меценатів

2.1 Острозька слов’яно-греко-латинська академія

2.2 Києво-Могилянська академія

Висновки

Список використаних джерел

Вступ Актуальність теми дослідження. Нині дедалі виразніше постає тенденція до поглибленого й детального розгляду низки ігнорованих або сфальсифікованих раніше історичних явищ. У контексті висловленого увагу сучасних учених привертає меценатство як вид суспільно-корисних дій у сфері культури. Саме через призму історії меценатства проступає еволюція соціально-економічного та культурного статусу найвідоміших покровителів мистецтва, їх роль і місце в системі загальносвітової культури, можливим стає розкриття духовного єства благодійника, його способу життя. Адже без цього неможливо дати повної характеристики культурному життю в Україні, з’ясувати спонукальні мотиви меценатства і, відповідно, його роль в збереженні пам’ятників вітчизняної історії та культури.

Усвідомлення меценатства актуально з погляду сприймання досвіду вітчизняних меценатів минулого в плані пошуку фінансової бази для здійснення культурних та соціальних заходів в сучасній Україні, зокрема, підтримки закладів освіти.

Дослідження меценатства епохи Українського Відродження має на меті розкрити позитивний досвід в розвитку національної освіти.

Утративши свій культурний цвіт у боротьбі з монголо-татарською навалою, Київська Русь, її українські землі стали здобиччю литовських, польських і угорських феодалів. Поневолювачі українського краю повсюдно запроваджували католицьку віру, намагалися витіснити із сфери вжитку та культурного життя рідну мову.

Полонізація українського народу набула великого розмаху, та саме колоніальний гніт розбудив національну свідомість українців. Українське культурне відродження розгорталося на національній основі, але, безперечно, в тісному зв’язку і під впливом світових культурних процесів. На розвиток суспільної думки, освіти і культури справили вплив ідеї Гуманізму і Реформації, які панували у Європі в XV-XVII ст.

Не зважаючи на велику шкоду, якої завдали Україні монголо-татарські спустошення, чужинські впливи, війни та чвари, закладені з часів Київської Русі традиції благодійницької діяльності не були забуті.

У період Українського Відродження отримала поширення приватна благодійність. Очевидно, на Україні досить живучими залишились благодійницькі традиції споруджувати церкви, школи, лікарні, бібліотеки, започатковані князями Київської Русі. Сповідуючи ідеї людинолюбства, а можливо, прагнучи увічнити своє ім'я в історії рідного народу, чи протистояти польській шляхті, захищаючи станові інтереси, українські князі, гетьмани, козацька старшина Запорізької Січі та інші покровителі розвитку церкви, освіти та культури будували споруди, що принесли славу Україні.

Серед українського панства були меценати піонерів українського друкарства і шкільництва. Завдяки діяльності українських меценатів була створена Острозька школа-академія, яка стала однією з перших шкіл вищого ступеня в Україні і найвизначнішою серед православних навчальних закладів ХVI-XVII ст., та згодом Києво-братська колегія, що у 1701 р. отримала офіційний статус Академії.

Ще до виникнення Острозької та Києво-Могилянської академій, на землях, населених українцями, вже існували школи вищого типу, засновані переважно домініканами та ієзуїтами. В кінці XVI — на початку XVII ст. в Україні існувало близько десяти таких колегій. А генеузці заснували свою колегію в Києві ще століттям раніше. Всі ці заклади не могли не підносити і не поширювати серед місцевого населення ідей значення освіти й науки в суспільному житті. Але через конфесійно-культурну відмінність і відчуженість життя українського народу від його духовних традицій ці ідеї не могли тут глибоко вкорінитися.

Попри всю їхню привабливість вони слугували справі покатоличення та полонізації української молоді, відривали її від мови, віри, звичаїв, духовних і моральних традицій власного народу, вели до втрати нею національної ідентичності. Прилучення до універсалів європейської культури здійснювалося в цих колегіях і школах не через органічне поєднання загальнолюдського й національного, а через відторгнення від вітчизняної основи. Для українського народу, який боровся за своє виживання, збереження й передачу наступним поколінням своєї культури, ці школи були непридатними, оскільки вели до цілком протилежних результатів. Тому українські інтелектуали шукали шляхів до піднесення рівня власної освіти і використання нею здобутків у галузі науки й культури інших народів.

Дві українські академії - Острозька та Києво-Могилянська виплекали у своїх стінах еліту рідного краю — видатних письменників, полемістів, друкарів, філософів, твори яких виховували молодь в дусі благочестя, патріотизму, гуманізму. Тим самим вони справили вплив на розвиток соціальної освіти в епоху Українського Відродження.

Об'єкт дослідження — меценатство як соціально-культурне явище.

Предмет дослідження — створення перших вищих навчальних закладів України — Острозької та Києво-Могилянської Академії як результат філантропічної діяльності видатних українських меценатів.

Мета дослідження — з’ясувати вплив благодійної діяльності видатних українських меценатів на розвиток національної освіти і культури.

Поставлена мета зумовила необхідність вирішення таких завдань:

проаналізувати історіографію та джерельну базу дослідження;

уточнити ключові поняття дослідження (благодійництво, меценатство, філантропія);

на основі історико-порівняльного аналізу традицій українського благодійництва різних часів виявити особливості благодійництва (меценатства) у сфері освіти, культури, науки та дослідити їх значення для української нації.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел.

Розділ 1. Роль меценатства у збереженні культурної спадщини

1.1 Феномен меценатства

У сучасному світі такі явища як «благодійність» та «меценатство» трактуються по-різному, тому проблема походження благодійності, місця благодійної діяльності в системі суспільних відносин, форм благодійності та їхня еволюція, співвідношення понять «благодійність» та «меценатство» все ще залишається дискусійною.

У наукових колах зустрічаються досить різноманітні дефініції поняття «благодійність». У вузькому розумінні «благодійність» — це надання матеріальної допомоги нужденним людям (бідним, сиротам, інвалідам й т.ін.). У широкому розумінні - це безоплатна діяльність зі створення і передачі фінансових, матеріальних й духовних цінностей (благ) для задоволення істотних потреб людини, соціальної групи чи соціальної верстви.

Енциклопедичний словник ХІХ століття Ф. Брокгауза та І. Ефрона трактує «благодійність» як прояв співчуття до ближнього і моральний обов’язок заможного поспішати на допомогу незаможному. Тлумачний словник В. Даля характеризує особистість благодійника як «творящего, делающего добро другим».

Як соціальне явище благодійність виникає в античному суспільстві, з його соціальним і майновим розшаруванням, з появою бідних, але вільних громадян, чиє тяжке становище викликало співчуття у більш заможних людей.

Християнство з його ідеологією загальної любові і людинолюбства, що зародилося, звело благодійність в норму життя, здатну забезпечити людині порятунок душі.

Благодійність як цілеспрямована діяльність на користь іншим має досить багато різновидів або форм. Це і філантропія (людинолюбство), і піклування (від рос. «призревать», тобто «обратить взор со вниманием»), патронаж, покровительство, спонсорство. Один з видів благодійності у сфері культури зазвичай характеризується як меценатство.

Слово «меценат» увічнило пам’ять про реальну людину, яка жила в І столітті до н.е. в Римі і носила це ім'я. Гай Цильній Меценат (74 р. до н.е. — 8 р. н.е.) був відомим державним діячем при імператорі Октавіані Августі.

Про Мецената відомо, що він знатний і багатий, належав до стану вершників, вважався нащадком етруських царів. Походження і стан дозволяли йому зробити видатну кар'єру в Римі. Проте, — окремий випадок у той час, — «честолюбство», заздрість, недоброзичливість були йому зовсім чужі. Меценат не займав офіційних державних посад. Він вів досить незалежний спосіб життя, був прихильником епікурівської філософії. Кращі поети того часу знаходили в Меценаті уважного покровителя і захисника. Він протегував, надаючи матеріальну підтримку Вергілію, Горацію, Луцію Варію Руфу, Сексту Пропорцію та іншим.

Піклування про поетів зробило ім'я Мецената символом фінансової, економічної, політичної і навіть релігійної підтримки творчої і просвітницької діяльності літераторів, музикантів, архітекторів, скульпторів, художників, вчених, педагогів — тих, хто був талановитий, але не мав фінансових засобів.

Слід зазначити, що Меценат не був єдиним римлянином, що протегував мистецтву і культурі. Багаті римські громадяни вважали своїм обов’язком брати на себе витрати по задоволенню різних міських потреб, будували амфітеатри, храми. Таким чином, багатство накладало на свого власника немовби суспільну повинність служити задля загальної користі, проявляти щедрість відносно співгромадян і держави.

Меценат поклав початок безкорисливому ставленню до культури, що одержало подальше, найбільш повне втілення в діяльності благодійників. З того часу слово меценат вживається у значенні - «багатий покровитель наук та мистецтв».

Термін «меценатство» досліджується та аналізується у працях сучасних українських науковців Л. Лавриненка, Т. Рашко, О. Донік, М. Слабошпицького, у нормативно-правових актах, довідникових виданнях тощо [14, 7, 22].

Так, кандидат педагогічних наук, доцент Л. Я. Лавриненко у своїй статті дає наступне визначення меценатству: «меценатство — це діяльність, що спрямована на підтримку та стимулювання різного роду творчих ініціатив в області мистецтва, освіти і культури. Для меценатства характерно, що фінансування при цьому відбувається у вигляді приватних дарів чи грошових внесків без попереднього розрахунку на отримання взамін прямої чи прихованої вигоди.

Тетяна Рашко зазначає, що меценатство передбачає матеріально незацікавлену і гуманістичну діяльність, яка, однак, може винагороджуватися і славою і престижем [7, с. 173].

Михайло Слабошпицький — відомий письменник, виконавчий директор Ліги українських меценатів стверджує: «…людину, яка підтримує служителів муз, потрібно називати меценатом. Зараз звичайне благодійництво, філантропію ототожнюють з меценатством. Філантропія не менш важлива, але добродійництво загалом і підтримку мистецтв (можливо, ще й освіти) слід би було розділяти. Меценатство — цілком український феномен. Бо, скажімо, за часів бездержавності або гетьманської України, кожен представник козацької старшини мав неписаний обов’язок — зі своїх грошей утримувати монастирі. А монастир на той час — це й богадільня, і лічниця, і школа, і літописна студія» [22, с. 69].

1.2 Крізь століття — з даром до нащадків

Розвиток традицій благодійності та меценатства в Україні, як і в будь-якій іншій державі, тісно зв’язаний з її історією. Виникнення благодійності як суспільного явища сягає корінням глибокої давнини. У давніх слов’ян воно традиційно було пов’язано з поширенням християнства. У Київській Русі благодійність виявлялася, насамперед, як особистісні, приватні взаємини князів, духовенства, з одного боку, та калік, жебраків, хворих — з іншого. [4, с. 6].

Iсторiя України численна iменами меценатiв, дiяльнiсть яких почалася з часiв Київської Русi i продовжувалася в наступних столiттях. Давнi грамоти зберегли iмена жертводавцiв на просвiтнi цiлi: Красовський, Лангиш, Корнякт, Олена Горностаєва (походила з родини Чарторийських i була фундатором Пересопницького монастиря; в цьому монастирi збереглося знамените «Пересопницьке Євангелiє», написане розмовною українською мовою).

Неоднозначною у розвиткові української культури в XVI ст. — першій половині XVII ст. була позиція соціальної еліти. Своєю меценатською діяльністю прославилися князь Костянтин (Василь) Острозький, князь Юрій Слуцький, Єлизавета (Галшка) Острозька. Цей перелiк продовжують Ганна Гайська, Софiя Чарторийська, Раїса Могилянська-Вишневецька (сестра Петра Могили).

У XVII-XVIII ст. освiтi, культурi допомагали Єлизавета (Галшка) Гулевичiвна, Петро Конашевич-Сагайдачний, Петро Могила, Iван Мазепа.

Хоча меценатство начебто більше личило ясновельможним, не всі з жертводавців належали до цієї верстви. Меценатами ставали люди з інших суспільних прошарків — ті, що змогли розбагатіти власною працею. У другій половині ХІХ — ХХ століть розвивається промисловість, з’являється клас підприємців, але не всі з них належали до дворянського роду. Багато хто з нових буржуа запозичував звички й спосіб життя аристократії. Скоріш через прилучення до освіти, культури приходить до них усвідомлення суспільного значення меценатства. Деякі з цих людей своєю благочинною діяльністю сприяли розвитку української культури, збереженню для наступних поколінь надбань вітчизняної та зарубіжної культури. Безперечно, така діяльність — приклад справжнього патріотизму.

Для України меценатство мало особливу вагу. Брак постійного й достатнього фінансування, ясна річ, украй негативно відбивався на розвитку національної культури та освіти. Тому в часи бездержавності «малоросійська» культура й освіта змогли розвиватися значною мірою завдяки меценатській підтримці, а не на гроші з імперської скарбниці.

Усім відомі прізвища цукрозаводчиків Терещенків, Симиренків, Яхненків, Бродських. Ці родини володіли й великими земельними угіддями. Микола Артемович, перший з Терещенків, почав збирати твори видатних майстрів живопису. Колекціонерами українського, російського, зарубіжного мистецтва стали і його сини Іван та Олександр, донька Варвара й зять Богдан Ханенко, брат Федір. Члени родини були одними з найперших збирачів українського мистецтва, зокрема творів Тараса Шевченка. Наступним кроком стало створення власних картинних галерей та дарування їх місту. Музей мистецтв Богдана та Варвари Ханенків (колишній Музей західного мистецтва, якому сьогодні повернули його початкову назву) — подарунок подружжя Києву. Сучасний музей російського мистецтва починався з приватної колекції Федора Терещенка, галерея якого була до послуг відвідувачів ще за життя колекціонера. Археологічна колекція Богдана Ханенка лягла в основу Київського художньо-промислового та наукового музею (попередника Національного художнього музею). Педагогічний музей (де свого часу засідала Центральна Рада, нині це Будинок учителя) спорудив та облаштував купець Семен Могилевцев.

Крім того, Терещенки матеріально підтримували творчу молодь. Іван Миколайович більш як чверть століття фінансував Київську рисувальну школу Мурашка, де здобули освіту багато українських художників. Його син Михайло виділив 50 тисяч карбованців на утримання консерваторії. Сім'я вносила свою частку в спорудження храмів, надавала кошти на встановлення пам’ятників не тільки російським державним діячам, а й відомим українцям (Миколі Гоголю в Ніжині, Івану Котляревському в Полтаві).

Годилося б ще сказати про освітянські справи. У 1871 р. Григорій Галаган заснував і в подальшому утримував Колегію Павла Галагана в м. Києві, у 1876 р. пожертвував власний маєток у с. Дігтярі Прилуцького пов. Полтавської губ., брав участь у заснуванні чоловічої та жіночої гімназій у м. Прилуках. Колегія Павла Галагана виховала плеяду науковців та діячів культури: філолог, сходознавець, поет, перекладач Агатангел Кримський, ботанік Липський, історик Петрушевський, юрист Грабар та багато інших. Саме тут уперше в Києві (1917 року) почали вивчати українську мову, літературу та історію.

Єлизавета Іванівна Скоропадська (1832−1890) — українська громадська діячка і меценатка, тітка гетьмана П. Скоропадського, дружина Лева Милорадовича, сина відомого Г. Милорадовича. Підтримувала своїми пожертвами українські видання та недільні школи, жіночу гімназію в Полтаві. Заснувала на свої кошти школу в с. Рибці поблизу Полтави. Після заборони видань українською мовою у Російській імперії пожертвувала гроші на розвиток українського руху в Галичині - зокрема, на товариство «Просвіта» та журнал «Правда». Внесла 20 тис. австрійських крон для заснування у Львові Літературно-наукового товариства ім. Т. Шевченка. (1873; з 1893 — Наукове товариство ім. Т. Шевченка). З 1878 р. очолювала Полтавське філантропічне товариство.

Сергій Федорович Грушевський, батько відомого історика, заповів 100 тисяч капіталу у відсоткових паперах на початкове міське училище: 50% - на його спорудження та відсотки з решти — на подальше утримання. У 1917;му там також запровадили викладання українською мовою.

Розмаїття iмен XIX ст. свiдчить про суттєвий вплив меценатiв на розвиток культури: Олександр та Iлля Безбородьки (утримували Нiжинську гiмназiю), Павло Бiлецький-Носенко, подружжя Русових, Харитоненкiв, Алчевських.

Добродійництво, або, як казали римляни, меценатство, набуло особливого поширення серед шанованих, багатих і не дуже, знаних українців. Меценатом, хоч і не вельми заможним, був письменник Михайло Старицький, який продав власний маєток на Поділлі, аби допомогти звестися на ноги професійному українському театру, створивши славнозвісну театральну трупу корифеїв Марка-Кропивницького, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського, Марії Заньковецької. При цьому його не дуже цікавили особисті доходи. Він навіть зазнав відчутних збитків, бо платив акторам ставки, яких не мали на той час і актори російських імператорських театрів. [27, с. 3].

Микола Лисенко за гроші, зібрані громадськістю до ювілею композитора, для поправки його здоров’я, відкрив у Києві музично-драматичну школу. З ініціативи й активної участі Миколи Артемовича та його дружини Пелагеї Георгіївни у рідному Глухові були збудовані чоловіча та жіноча гімназія, Федорівське міське училище, назване на честь померлого брата Федора, ремісниче училище, учительський інститут та церква св. Дмитра Ростовського при ньому, притулок для дітей-сиріт.

Коштом найвідомішого українського мецената цукрозаводчика М. Терещенка було збудовано також низку навчальних столичних закладів: чоловічу гімназію на Печерську (нині Український транспортний університет), зразкове міське училище (Інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого), жіночу торгівельну школу (Інститут удосконалення вчителів), бактеріологічний інститут (інститут епідеміології та інфекційних захворювань ім. Л. Громашеського), фінансовано Педагогічний музей (Будинок вчителів), жіночу гімназію на Подолі, училище для сліпих, церковно-парафіяльну школу, комерційне й реальне училище. Микола Артемович зробив найбільший з усіх підприємців внесок — 150 тис. крб. — на будівництво політехнічного інституту; впродовж багатьох років був почесним опікуном 1-ї гімназії, допомагав іншим освітнім закладам. Онукові Миколи Артемовича Михайлу Івановичу Київ завдячує заснуванням консерваторії.

У XX ст., в часи гонiння на все українське, жодне українське видання не виходило без допомоги вiдомого власника цукрових заводiв Василя Симиренка. Вiн за посередництвом Михайла Грушевського пожертвував 100 тис.крб. Науковому товариству iм. Шевченка (НТШ) у Львовi.

Євген Чикаленко, теж власник цукрових заводiв, вiдчутно фiнансував українську культуру.

Створення бiльшостi бiблiотек свiту, як правило, пов’язане з меценатами, благодiйництвом, пожертвами багатих людей у виглядi книжок, грошей на будiвництво бiблiотек, добровiльного надання книжкових колекцiй у користування, вiдкриття та iснування бiблiотек на членськi внески.

Питома вага грошової допомоги закладам освіти призначалася відповідно до духовних заповітів тих чи інших меценатів. Маловідомі за життя — після оприлюднення їх духовних заповітів стали відомі як щедрі меценати культури і освіти. Окрім матеріальної підтримки загальної освіти, меценати приділяли увагу розвитку художніх та музичних шкіл.

Інвестиції української буржуазії в освітянську справу сприяли поширенню позитивного досвіду, пропагували добровільну діяльність, незалежну від держави. Підтримуючи заклади освіти, меценати посередньо сприяли захисту та самостійному становленню молодого покоління, яке бажало отримати освіту. Саме на такому характері допомоги (захист, страхування від життєвих перипетій, активізація внутрішніх сил) базувалося не лише освітянське меценатство, а й соціальне благодійництво. [13, с. 268].

Звичайно, скільки-небудь масштабно і регулярно виявляти діяльне милосердя могли тільки володарі надлишку відповідних матеріальних ресурсів, тобто багаті. Однак ставлення до такої їх діяльності ніколи не було однозначно позитивним. Таким воно залишається й донині… Можливо, насамперед справа в тому, що саме багатство і його володарі нерідко викликали і викликають у людей суперечливі почуття: повагу і заздрість, захоплення і ненависть, поклоніння і осуд, недовір'я й утриманство…

Марксисти пояснювали дії меценатів прагненням отримати соціальні і податкові привілеї, щоб таким чином, зрештою, поліпшити своє матеріальне становище. Учені ж, так би мовити, ідеалісти віддавали перевагу тому, аби розглядати виключно духовні «пружини» соціальної активності благодійників, їх національно-патріотичні, релігійні і культурно-естетичні корені. Очевидно, істина знаходиться посередині…

Та якби там не було, потрібно визнати, що українські благодійники та меценати зробили досить багато корисного для розвитку науки, культури та суспільства в цілому.

На жаль, незважаючи на наявність глибоких соціально-історичних традицій, культура благодійності та меценатства у сучасному українському суспільстві поки ще не набула належного розвитку. Таке ставлення до благодійності не в останню чергу пов’язане з реаліями сьогоднішнього дня. Враховуючи існуючий історичний досвід, слід зазначити, що благодійність ефективно сприяє не тільки становленню і розвиткові науки, культури й освіти, але також і взаємодії особи, суспільства й держави. Сьогодні одну з ключових позицій у здійсненні благодійної та меценатської діяльності відіграють представники так званої бізнес-структури. Але тепер визначальними мотивами прояву благодійності для українських меценатів є не релігійно-етичні, соціальні чи культурні моменти, а лише можливість заявити про себе, підтвердити значимість власної ваги, отримати додаткову рекламу. Тому важливо, щоб у цій справі зазвучала і релігійно-етична, культурна складова, що споконвічно було властиво українському народові.

Розділ 2. Створення перших вищих навчальних закладів україни острозької та києво-могилянської академії як результат філантропічної діяльності видатних українських меценатів

2.1 Острозька слов’яно-греко-латинська академія У другій половині XVI століття відбувся тяжкий перелом для України: на основі Люблінської унії 1569 року Литва й Україна були приєднані до Польщі. Саме ця подія відкрила широку дорогу польському католицизму на українські землі. Розпочалася ідеологічна й культурна експансія Польщі. В Україні будуються польські школи, добре обладнані, з досить високим рівнем навчання.

Деякі українські феодали, будучи палкими ревнителями православ’я, виступали організаторами опору католицькій експансії. Вони розуміли, що для боротьби й протистояння католицизму потрібні освічені люди, а також школи, де підростаюче покоління виховувалося б у патріотичному дусі й на традиціях вітчизняної педагогічної практики [24, с. 33].

Заснування саме у приватних волинських володіннях першої української школи вищого рівня було закономірним явищем. Адже найсприятливіші умови для розвитку української культури на той час склалися саме у Східній Волині. Тут сильними були позиції православних магнатів, які мали можливість матеріально забезпечити різноманітні коштовні починання, зокрема у шкільництві. Активність міщанства була незначною, частково внаслідок приватного характеру абсолютної більшості міст. Їхні мешканці на відміну від міщан державних (королівських) міст користувалися меншою політичною та економічною свободою і загалом мало проявляли себе в громадському житті краю. Особливо не виділялась і місцева церковна ієрархія, яка, як і вся українська церква, перебувала в той час у стані кризи. Ані Луцько-Острозьке, ані Володимиро-Берестейське єпископство не вели перед у культурному русі.

Національний гніт на цих землях відчувався порівняно мало. Мала кількість католиків (переважно поляків) не могла відігравати домінуючої ролі, місцева адміністрація рекрутувалася переважно з числа українців, які ще обіймали всі ключові посади.

До того ж Волинь перед 1569 р. входила до складу Великого князівства Литовського, відомого своєю віротерпимістю. Отож, у силу історично зумовлених причин, провідною культуротворчою силою у 70-х рр. XVI ст. стали великі волинські землевласники.

Те, що вони найбільше були зацікавлені у заснуванні в своєму регіоні школи вищого типу, крім загальнокультурних мотивів, стимулювалось і суто місцевими обставинами. Інкорпорація «литовської» України до польського королівства спричинила певні зміни в побуті.

Для отримання посад в установах, де попередньо панувала українська мова, стало потрібне досконале володіння польською та латинською, загалом вищий освітньо-культурний рівень. Цього потребувало і загальнодержавне політичне життя (сеймики, з'їзди, сейми), до якого прилучилися волинські феодали.

Система домашнього, прицерковного чи примонастирського навчання шляхетських та міщанських дітей вже не відповідала вимогам часу. Натомість висилання юнаків на студії в польські, а тим більше закордонні вищі школи, потребувало значних витрат. До того ж вони, як і католицькі та протестантські школи Речі Посполитої, прямо чи посередньо сприяли полонізації української молоді. Вирішити ці непрості проблеми і були покликані гурток інтелектуалів у Миляновичах та школа вищого типу в Острозі.

Створення першого навчального закладу вищого ступеня — Острозької греко-слов'яно-латинської школи, заснованої князем Острозьким у 1576 р., стало потребою часу і своєрідним символом боротьби проти польсько-шляхетського і католицького засилля [28, с. 74].

Костянтин-Василь Костянтинович Острозький (1526−1608) походив з родини Острозьких, найбагатшого і найвпливовішого князівського роду України XVI — початку XVII століття. Серед його предків генеалогічна традиція кінця XVI — початку XVII століття називає Руса і давньоруських князів — Рюрика, Володимира Святославича, Ярослава Мудрого та Данила Галицького. Батько Констянтина-Василя — Костянтин Іванович Острозький — великий гетьман литовський [9, с. 156].

Молодий Острозький дістав гарну освіту, про що свідчить його листування та промови в сенаті.

Залишившись фактично єдиним спадкоємцем свого багатого батька, Острозький отримав у володіння величезні маєтності на Волині, Київщині, Поділлі та Галичині, які давали щорічно прибуток понад 1 мільйон злотих. Острозький володів також значними земельними маєтками в Угорщині та Чехії.

Політичну кар'єру Острозький почав в 1550 році, отримавши від великого князя литовського посаду старости володимирського і маршалка волинського. В 1559 році Острозький стає воєводою київським, що значно сприяло посиленню його впливу на політичне життя України. 1569 року стає сенатором [6, с. 543].

Економічна потужність маєтностей княжого роду та його неабиякий політичний вплив швидко робить Острозького «некоронованим королем Русі», що проводить відносно незалежну політику в руських землях.

Він зберігав вірність своїй нації, був поборником православ’я, виступав проти католицизму й унії, підтримував діяльність братств, сприяв поширенню освіти й книгодрукування в Україні. Як писав його сучасник Захарій Копистянський: «Князь Острожский Василий Константинович… в двух достоинствах преславный — в делах и правоверии… Преграда железная на Украине, страх и трепет татарам, слава и свеча ясносветлая королевства Польского…» [15, с. 60].

Вибір князем Острога для влаштування академії, друкарні і літературно-наукового гуртка був невипадковим. Насамперед з престижних міркувань, йому важило те, щоб розмістити академію в «домоначальному граді» — місті, яке дало назву родові - і одному з осередків православної Луцько-Острозької єпархії. При кафедральному соборі - замковій Богоявленській церкві - не раз перебував владика із клірошанами. Відповідної ваги осередкові надавало і те, що на зламі XVI — XVII ст. князівський двір (в Острозі та Дубні) ставав центром політичного життя України. Закладати школу Острозький почав в 1577 році, для чого побудував окремий будинок у місті Острозі, у своєму замку. Споруджував школу «майже з королівським розмахом» [10, с. 540].

Значні суми записала їй близько 1579 р. і його племінниця, дочка його брата Іллі, кн. Галшка Острозька. Вона надала на «шпиталь и академию острозьку, на манастиръ святого Спаса недалеко Луцка над рекою Стыром и на сели Доросиню» шість тисяч коп грошей.

Про Острозьку академію згадується в багатьох джерелах різного періоду. Серед них знаходимо й історико-педагогічні праці, науковим об'єктом дослідження яких була діяльність Острозької школи [24, с. 38].

У різних документах вона іменується ще як колегіум, школа [15, с. 57], школа підвищеного типу [24, с. 37].

Михайло Грушевський писав, що місто Острог на Волині в 1580—1590 роках стає видатним центром літератури й освіти. У ньому знаходили собі притулок багато волелюбних вигнанців, сміливих мислителів, які зазнавали переслідувань у себе на батьківщині. Серед них — Ян Чех, польський математик і філософ Ян Лятос та ін. [5, 174].

На діяльність Острозької школи значний вплив мали вчені з Греції. Грецька освіченість у ХV столітті перебувала в тісному взаємозв'язку з італійською гуманістичною культурою й була перейнята реформаторськими ідеями, які сучасні педагоги називають «особистісно орієнтованим вихованням». Грецьку мову викладали відомі грецькі вчені, «доктори наук латинських і еллінських» Кирило Лукаріс, Діонісій Палеолог і Никифор. Це теж мало вплив на подальші взаємовідносини учнів та вчителів Академії, на її дух співпраці та співтворчості. Недаремно вона здобула в Європі славу «Острозьких Афін».

Питання визначення Острозької академії як вищого навчального закладу, звичайно ж, складне. Річ у тім, що втрачено необхідні документи, які могли б пролити на нього світло. Проте істина завжди конкретна. Позиція Костянтина Харламповича сформульована так: Острозький колегіум переріс середню школу й не доріс до вищої, однак саме з нього почалося створення українських вищих навчальних закладів, і саме в цьому полягає його унікальне значення. Як зазначає А. Алексюк, «на сьогодні найбільш аргументованою є точка зору Ігоря Мицька, який встановив, що заснована Острозька академія була наприкінці 1576 року й стала невдовзі першою в східних слов’ян школою вищого типу. Дослідники засвідчують, що для свого часу Острозька академія „стояла дуже високо“. Істотним є й те, що К. Острозький заснував не лише Академію, а й чимало інших шкіл, зокрема в Турові (1572), Володимирі-Волинському (1577) та інших містах».

О.Апанович зазначає, що «Острозька школа мала своєрідний триступінчатий характер. Вона об'єднувала елементарну школу з середньою та началами вищої».

В Острозі першодрукарем Іваном Федоровим був виданий буквар саме для елементарних класів цієї школи. Разом з тим сучасники називали її колегіумом, тобто визначали її як середню. І викладання знаменитих «семи вільних наук» було типовим для середньої школи того часу. Ректор Герасим Смотрицький називав же її академією. Дійсно, програма, рівень підготовки викладачів і учнів свідчить про належність цієї школи до типу вищих. Ознакою вищого навчального закладу було й те, що в Острозі вдосконалювалися в науках люди, що вже мали певний рівень освіти.

Є всі підстави вважати Острозьку академію таким навчальним закладом, який не тільки готував учених-богословів, був православним релігійним осередком всієї України в ті бурхливі часи боротьби поміж християнськими вченнями. Це була, насамперед, шкільна установа. Її організатори прагнули зберегти традиції Київської Русі як основу самобутності української культури й протиставити їх наступу католицизму та ополяченню. В Острозі вивчали грецьку, слов’яно-руську й латинську мови, тому Академію часто називали «Тримовний ліцей», «Граматична школа», «Греко-слов'янська школа» або «Слов'яно-греко-латинська Академія» [19, с. 59].

Як згадувалося вище, в Острозі викладали «сім вільних наук», що поділялися на «тривіум», який складався з граматики, риторики, діалектики (мистецтво диспуту), і «квадріуму», куди входили арифметика («лічба й рахування»), геометрія («землі розмірення»), музика, астрономія. Проте аналіз джерел свідчить, що в Острозькій академії вивчалися також предмети, що не входили до «тривіуму» й «квадріуму». Учні оволодівали старослов’янською, грецькою, латинською й польською мовами, вивчали поезію та історію. Викладання філософії поряд з теологією в ту добу було прерогативою вищих навчальних закладів. Цей перелік засвідчує, що в Острозькій академії пріоритетною вважалася греко-візантійська культурна традиція. З мов перевага віддавалася старослов’янській, а також українській, що була близькою до народної, розмовної. В острозькій школі не занедбували й воєнні науки, спудеї часто робили вправи в стрілянні з гармат і рушниць, їздили на конях, пробували, як далеко летять стріли з луків [15, с. 58].

Престиж школи, науковий рівень навчання забезпечують викладачі. Чи не головна заслуга К. Острозького в тому, що він зумів зібрати під одним дахом видатних педагогів, і не лише українських, але з різних куточків Європи. У школі-академії при дворі князя Острозького зібралося сузір'я талановитих, всебічно освічених, як на свій час, людей. Захарія Копистенський так охарактеризував коло острозьких діячів: «Згромадилися тут ритори, рівні Демосфену, та інші різні філософи; знайшлися й знамениті математики та астрологи. Церква та двір князя були повні православних учителів, євангельських і апостольських,… які знають богословіє й праву віру від богословів Діонісія, Афанасія та інших багатьох і від соборів та патріярхів східних». У складі педагогів, за оцінкою проф. Лук’яновича, були «представники всіх галузей тодішньої науки — медицини, астрології, філософії, богослов’я, проповідництва», математики. Як засвідчує один із найавторитетніших дослідників історії Острозької академії Ігор Мицько, запрошених фахівців «було тут більше, ніж у будь-якому навчальному закладі православного спрямування в Європі XVI—XVIII ст.» [18, с. 185]. Більшість із них викладали в Академії, працювали в друкарні, входили до складу науково-літературного перекладацького гуртка.

В Острозькій академії працювали Особистості з великої літери. Назвемо декотрих із них.

Кирило Лукас — навчався в Падуї, слухав там лекції Галілео Галілея; Ян Лятос — професор Краківського університету, якого церковники вигнали з Польщі за вільнодумство. Тут починав свою педагогічну діяльність Іван з Вишні, звідсіля він пішов на Афон, щоб стати відомим письменником-полемістом Іваном Вишенським. Герасим Смотрицький — перший ректор Академії - родом із місцевих українців, подільський шляхтич, був писарем у Кам’янець-Подільському старостві. Людина високоосвічена й надзвичайно обдарована, активний діяч Острозького літературно-наукового гуртка, один із перших українських релігійних полемістів, автор знаменитої праці «Ключ царства небесного» (Львів, 1587), один із видавців «Біблії», автор «Передмови» до неї й віршованої посвяти князеві Острозькому. Клірик Острозький (рр. н. і см. невід.) — український письменник-полеміст. Його справжнє ім'я залишається невідомим. Твори цього автора написані яскравою, образною мовою, близькою до народної української. Дем’ян Наливайко — український церковний діяч і письменник. Високоосвічена людина, поет, перекладач проповідей Івана Золотоуста. Д. Наливайко був прихильником педагогічних новацій, зокрема створення паралельних текстів, написаних старослов’янською й українською мовами.

Славу школи створюють її вихованці, характер їх подальшого життєвого шляху. Серед тих, хто отримав освіту в Острозькій школі, бачимо гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, автора славнозвісної «Граматики» Мелетія Смотрицького, церковного, політичного й освітнього діяча Іова Борецького, білоруського поета Андрія Римшу, культурного діяча, письменника й перекладача Гаврила Дорофієвича та інших.

Однією з вирішальних умов успішної діяльності острозького науково-освітнього центру був тісний зв’язок педагогічного процесу Академії з дослідницькою діяльністю науково-перекладацького гуртка та роботою друкарні. Це особливо виразно простежується на другому етапі діяльності Академії з появою в Острозі нових учених і педагогів як українських, так і зарубіжних. Вочевидь, значною мірою це зумовлювалося загостренням ідеологічної боротьби напередодні й після проголошення Берестейської унії 1596 року.

Серед острозьких друків особливий успіх мали «Буквар», «ради научения детского», виданий у 1578 році на основі львівського «Букваря» (1574 року); «Новий Завіт з Псалтирем» та окреме видання алфавітно-предметного покажчика до нього — «Книжка, собрание вещей нужнейших» (1580); «Хронологія» Андрія Римші, листівка церковнослов’янською, староєврейською та українською мовами у вигляді віршованого пояснення назв місяців року (1581) [10, с. 541].

І, нарешті, найголовніше видання того часу — «Біблія» (1581) — основоположна книга християнського світу, відповідь на нагальну потребу в умовах гострої ідеологічної боротьби мати таку книгу саме в кириличному варіанті. Це був великий поступ, особливо якщо врахувати, що католицьке видання «Біблії» було здійснене на 20 років раніше, а видання кальвіністів — на 8 років раніше. «Острозька біблія» й закурений порохом мушкет, — як влучно висловився Є. Маланюк, — це могло би бути гербом тієї вікопомної доби на переломі XVI — XVII століть" [15, с. 60].

Острозька академія згуртувала навколо себе справді визначні наукові сили, внаслідок чого вона змогла «дати освіту значній кількості молоді й підготувати чимало видатних діячів».

Зі створенням Острозької академії, формуванням науково-освітнього центру, головним чином у зв’язку з підготовкою до видання Біблії, заснуванням в Острозі літературно-наукового гуртка почалося відродження української культури наприкінці XVI — в першій половині XVII століть. Приходиться лише дивуватися, як у таких важких умовах, коли йшли безперервні війни, коли територію України, її душу шматували держави-сусіди, нашим співвітчизникам, зокрема Костянтину Острозькому, вдалося зробити те, що він зробив. Розвиваючи культуру, шкільництво, обороняючи православну віру, вони тим самим зберегли наш народ як націю. Бо духовність — це на той час єдине, що живило народ, гарантувало його майбутність [25, с. 10].

Занепад Острозької академії, як і всього Острозького культурно-освітнього центру, почався незабаром після смерті князя Костянтина Острозького і був прямим наслідком переходу міста Острога до спадкоємців. Його діти й онуки окатоличилися і перейшли в табір противників православ’я [3, с. 76].

Як свідчить унікальний документ «Постановєнє на Академіє Острозской», датований приблизно після 1629, на потреби Академії ще на початку XVII ст. з більмазького фільварку (окраїна Острога), а також із Завидова та Борисова (під Острогом) й суразьких володінь виконувалися різні повинності, відповідно до «фундушу і листовного надання від світлої пам’яті князя його милості небощика старого (тобто, князя Острозького, який помер 1608) з оренди суразької на школу Острозьку». Можна припустити, аналізуючи цей документ та залучаючи інші свідчення, що припинення надання підтримки і субсидій Академії після смерті князя Острозького призвело до згортання її діяльності. Висококваліфіковані викладачі-чужоземці вже не мали змоги приїжджати до Острога. Почав розпадатися літературно-публіцистичний гурток, згортала свою діяльніть друкарня. Цей процес, однак, тривав близько 10 років і у 1636 р. Острозька академія припинила своє існування [20, с. 6].

Все ж вироблена в Острозі система шкільництва не зникла безслідно. Сформований власне тут тип національного вищого навчального закладу православного спрямування слов’яно-греко-латинська академія — був перенесений до Києва і дав імпульс відкриттю Києво-Могилянської Академії, звідки поширився до Молдавії та Москви. У тому, що Київ перейняв естафету українського вищого шкільництва, була закономірність. Саме завдяки «острожанам» близько 1615 р. (час поступового занепаду Академії) тут утворилися два культурно-освітні осередки — братство зі школою та літературно-перекладацький гурток з друкарнею при Печерській Лаврі. До їх становлення, зокрема, доклали зусиль Іов Борецький, перший ректор братської школи, та лаврський архімандрит Єлисей Плетенецький. Вже на їх основі Петро Могила у 1632 р. зміг заснувати Київську Академію.

Насіння науки й освіти, що вкинула щедра рука Костянтина Острозького в український ґрунт, зійшло рясними сходами. В Острозі не тільки визначився тип вищої школи, що став характерним для східнослов'янських земель протягом довгого часу, а й склався взаємозв'язок школи з культурним і суспільно-політичним життям суспільства. Острозька академія відіграла значну роль у розвитку вітчизняної науки, культури й освіти. [24, с. 40].

2.2 Києво-Могилянська академія Виникла Києво-Могилянська академія на хвилях національно-культурного відродження України кінця XVI — початку XVII ст. й швидко стала осередком освітньої, наукової, мистецької інтелігенції, яка формувала духовний світ, суспільно-політичну думку й національну консолідуючу свідомість українців. [12, с. 11].

Києво-Могилянська академія була першим вищим навчальним закладом, що відповідав запитам і потребам духовного життя українського народу в період радикальних світоглядних і суспільно-політичних змін, народно-визвольної боротьби, формування національної церкви та держави.

Виникненню Києво-Могилянської академії передував культурно-національний рух, що в умовах посиленого наступу на соціальні й духовні інтереси українців, який чинився правлячими колами Речі Посполитої, швидко набрав характерних особливостей. Свідомі громадяни, світські й духовні, інтелігенція і козацтво об'єдналися до справи захисту духовних та національних інтересів України. Найголовнішим завданням вони вважали виховання громадян, гідних своєї історії й відповідальних за майбутнє вітчизни. Шлях до цього торували через освітню й культурну діяльність, віру.

Поступово центром духовного життя стає Київ. До Києва потягнулися культурно-освітні діячі з різних земель України.

Серед них були письменники, поети, педагоги, перекладачі, вчені, богослови, книговидавці, гравери, художники. Це Захарія Копистенський — письменник, автор історичного твору «Полинодія» (1622); Павло Беринда — лінгвіст, гравер, енциклопедист, автор «Лексикону славеноросского» (1627), удостоєний в Києві титула «архитипографа церкви Руської», Тарасій Земка, письменник, знавець мов, редактор; Лаврентій Зизаній — автор підручників для шкіл, педагог, «муж словеснійша, дидаскал і витія»; Кирило Дорофеєвич, Олександр Митура, Тарасій Вербицький, Андрій Ніколаєвич та інші.

Просвітники гуртувались навколо друкарні Києво-Печерського монастиря під покровом його архімандрита Єлисея Плетенецького.

Діяльність Лаврського гуртка справляла помітний вплив на патріотичні почуття громадян, на їх бажання прислужитися загальним інтересам. До них належала й знатна киянка із шляхетського роду Волині Галшка Гулевичівна (Єлизавета Василівна Гулевичівна-Лозчина (1577−1642). Це була освічена жінка, патріотка. Вона добре розуміла необхідність розвитку вітчизняної освіти [28, с. 75].

14 жовтня 1615 р. вона вписала до Київських магістратських книг дарчу такого змісту:

«Я, Гальшка Гулевичівна, дружина його милості Стефана Лозки, маршалка Мозирського, за згодою його милості засвідчую моїм добровільним листом, що я з любові і прихильності до братів моїх — народу українського і во спасіння душі своєї з давніх часів мала намір робити добро для церкви Божої і вчинити благодійну справи потребуючим її. І тому правовірним і благочестивим християнам народу українського, якого б вони не були стану і чину, я на вічні часи даю, записую й відказую мій власний маєток, що користується правами й вольностями дворянськими — власний мій двір разом з землею і будинками, отримані мною відреченого мужа мого в місті Києві у вічній дар. А то все дарую на школу для дітей як дворянських, так і міщанських, на монастир і гостинний двір для мандрівників духовних східної церкви. А щоб тая фундація набрала сили, то я відразу в той двір із землею школу упровадила й упроваджую, віддаючи рівно всім духовним і світським на вічні часи» [11, с. 68].

Так розпочала свою діяльність школа, яка ввійшла в історію як Київська братська школа, родоначальниця Києво-Могилянської академії.

Коли Галшка Гулевичівна дарувала свою землю на школу й монастир, цим вона підтримала Київське братство, яке на той час формувалося в Києві, але, не маючи пристанища, ще не заявило про себе. Тепер Київське братство мало свою землю, юридичну адресу. Братству, під його опіку й передавала Галшка засновану нею школу. Варто підкреслити, що вчені Лаврського гуртка також вступили до Братства, що мало неабияку вагу в становленні та розвитку Київської братської школи. За дарчим записом Гулевичівни, на дарованій нею землі фундувалася не лише школа, а й монастир. То була також традиція українських братств: вони гуртувались біля монастирів або створювали їх з метою підтримки шкіл, їхніх учителів й неімущих учнів, друкарень тощо. Таким став і Братський Богоявленський учительний монастир у Києві, історія якого тісно пов’язана з історією Києво-Могилянської академії. Першу церкву — Богоявленську з приділом Благовіщення — збудував у ньому гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний.

1693 р. на місці старої дерев’яної церкви гетьман Іван Мазепа звів нову — кам’яну, в козацькому бароковому стилі. Вона стала окрасою всього Києва, провідним архітектурним центром Подолу.

Велику підтримку Братська школа отримала від гетьмана Війська Запорозького Петра Конашевича-Сагайдачного. Він був не лише талановитим полководцем, але й мудрим політиком, добре розумів значення національної освіти й виховання. Є дані, що вже в Острозькій школі, вихованцем якої був Сагайдачний, він цікавився справами захисту вітчизни й православної релігії від утиску чужинців.

1620 р. гетьман Сагайдачний вступає до Київського братства «зі всім Войськом». Таким чином, Братство й школа отримують могутній захист, а козацтво стає силою, що підтримує загальнонародні інтереси, зокрема конче необхідну для становлення української державності освіту й науку.

Окрім того, як член Братства й опікун Києво-Братського училищного монастиря Сагайдачний підтримував їх матеріально. А помираючи в Києві від ран, заподіяних йому в Хотинській битві, Сагайдачний майже все своє майно й гроші заповів Київській, а також Львівській і Луцькій школам «на науку і виховання бакалаврів учених… дітям християнським… за чим би наука тривати могла вічнії і потомнії часи». [26, с. 6].

Віддаючи шану славному гетьману, неперевершеному керманичу Війська Запорозького, поховали кияни його в неділю проводную 10 квітня 1622 р., «з великим плачем Запорозького Війська і всіх людей православних» на землі Київської братської школи при Богоявленській церкві. А на плиті надгробній вирізьбили: «Тут зложив Запорозький гетьман свої кості, ранений на війні за вольності вітчизни». Спудеї школи вшанували пам’ять свого покровителя урочистими «Віршами на жалісний погреб… Петра Сагайдачного, гетмана», складеними спільно з ректором Касіяном Саковичем. На честь Петра Сагайдачного і сьогодні стоїть у глибині двора НаУКМА дерев’яний хрест, зведений як дань пам’яті славетному гетьману.

Традицію, започатковану Петром Сагайдачним, — підтримувати Київську братську школу, продовжили й наступні гетьмани Війська Запорозького й України, зокрема, Іван Петрижицький, Богдан Хмельницький, Іван Самойлович, Іван Мазепа та ін. [21, с. 186].

Б. Хмельницький, зокрема, так писав про Київську колегію: «Понєже несть угодно залишити те місце святеє, котре предки наші, а найпаче Петро Конашевич-Сагайдачний… спорудив, да пам’ять вічная буде від тих училищ братських київських» [23, с. 30].

Раніш говорилося, що лаврські вчені вступили до братства. Таким чином, Київська братська школа від початку отримала добрих учителів. Серед них були такі відомі вчені, автори книг і підручників, як Ісайя Копинський, Захарія Копистенський, Лаврентій Зизаній, Олександр Митура й інші.

Варто згадати й перших ректорів. Перші її ректори були відомі своєю вченістю в усьому просвіченому слов’янському світі. У 1615−1619 рр. ректорував Йов (в миру Іван Матвійович) Борецький, родом із села Бірча (Галичина), навчався в Острозькій, потім у Краківській і Замойській академіях, викладав у Львівській братській школі, був її ректором. З його ім'ям пов’язаний цілий період в просвітницькому рухові України. Був прихильником поширення освіти серед народу. Вважав, що саме від освіти залежить суспільний прогрес. Свою педагогічну, просвітницьку, письменницьку діяльність він підпорядкував вирішенню найголовнішої тогочасної проблеми — пробудженню національної свідомості українців, захисту православної церкви й визволенню вітчизни від іноземного гніту. З 1619 р. Борецький — настоятель Михайлівського Золотоверхого монастиря, в 1620 р. обраний митрополитом Київським.

У 1619−1620 рр. ректором Київської братської школи був Мелетій (в миру Максим) Смотрицький. Родом з с. Смотрич (Поділля), син першого ректора Острозької школи (академії) Герасима Смотрицького. Навчався в Острозі й Віленській академії. Слухав лекції в Лейпцизькому, Віттенберзькому й Нюрнберзькому університетах. Мав ступінь доктора філософії й медицини. Письменник-полеміст, автор знаменитого «Треноса» (1610) й інших творів. Один із засновників філологічної науки в Україні, автор «Граматики словенської» (1619 р.), що була відома у всьому вченому, насамперед слов’янському, світі.

Третім ректором Київської братської школи у 1621−1624 рр. був Касіян (у миру Калліст) Сакович. Походив із с. Потеличі на Галичині, навчався в Краківській та Замойській академіях. Знав багато мов, володів поетичною майстерністю. Його «Вірші на жалосний погреб… Сагайдачного» (1622) є взірцем поетичного мистецтва того часу. Відомий Сакович і як автор підручників з філософії для братських шкіл «Арістотелівські проблеми» (1620) та «Трактат про душу» (1625). Те, що керівництво школою й викладання в ній здійснювали такі високоосвічені й талановиті люди, дає підставу вважати, що навчальна справа в ній була на високому рівні.

Показати весь текст
Заповнити форму поточною роботою