Педагогічна діяльність С.Ф. Русової

Науковий реферат Педагогічна діяльність С.Ф.Русової.

ВСТУП Нинішній непевний час українського шкільництва та педагогіки сягає у 20−3 0-ті роки, коли тоталітарний режим обірвав процес відродження української національної системи освіти та виховання, що мав місце в У HP, та в період «українізації» в У РСР. «Марш мільйонів на шляху до української школи» було зупинено. Розпочався шалений наступ на здобутки української культури, освіти, науки. Школа була перетворена на засіб геноциду проти українців, головним завданням якого стала русифікація корінного населення, спотворення його національного світогляду, свідомості, характеру, відлучення від традицій, звичаїв, культури свого народу.

Активні просвітителі, що виявили себе у процесі розбудови національної системи освіти і виховання, С. Ф. Русова, М. С. Грушевський, 1.1. Огієнко, Н.Д. Полонська-Василенко і чимало інших зазнають переслідувань та принижень, їхні праці забороняються. Пізніше така ж доля спіткала видатного українського педагога Григорія Вашенка.

Сьогодні ми повертаємося до їхньої спадщини, яка є цінним дороговказом на шляху розбудови української національної школи. Цій проблемі присвятила своє життя Софія Федорівна Русова — видатний педагог, історик, письменниця, видавець, громадський і політичний діяч України, світогляд якої склався у процесі спілкування з визначними діячами української культури: М. Старицьким, М. Лисенком, П. Чубинським, М. Драгомановим, В. Антоновичем, Русовим та ін.

Народилася Софія Русова (дівоче прізвище Ліндфорс) у 1856 р. у с. Олешня на Чернігівщині в аристократичній сім'ї, її батьки були іноземного походження: батько, Федір Ліндфорс, шведського, а мати, Ганна Жерве, французького. Софія, зростаючи в українському середовищі, серцем і душею прийняла біль України і віддала всі свої сили на визволення її народу з темряви.

Педагогічну діяльність Софія розпочала у 1871 р. П’ятнадцятирічною дівчиною разом із сестрою Марією організувала перший у Києві український дитячий садок. Про цей період свого життя Софія згадувала: «Коли я подала моє прохання тодішньому попечителеві шкільної округи Антоновичеві, він з недовір'ям похитав головою: „Ви самі ще дитина… Хто ж вам довірить дітей“. Але все ж дав свій дозвіл». З цього часу і аж до смерті (померла 1940 р. у Празі) вона невтомно і незрадливо працювала на ниві українського шкільництва.

Ким тільки не доводилося працювати С. Русовій: вихователем дитячого садка, вчителем школи, викладачем і професором на Вищих жіночих курсах, у Фребелівському педагогічному інституті в Києві, у Кам’янець-Подільському університеті (лектором педагогіки), професором педагогіки Українського педагогічного інституту імені М. Драгоманова у Празі. Вона була членом Української Центральної Ради, головою Департаменту дошкільної та позашкільної освіти в уряді УНР, фундатором жіночого руху в Україні, співробітником багатьох журналів, співзасновником Української педагогічної академії тощо.

Хоч якими б питаннями державної, наукової чи громадської діяльності займалася С. Ф. Русова, проблеми виховання і освіти української молоді у неї завжди були на першому плані. Дітей вона вважала найдорожчим скарбом, і тому постійно піклувалася про зростання майбутнього народу. Аналізуючи стан тодішнього навчання української молоді, С. Русова гнівно засуджувала колоніальну систему освіти, яка калічила розум і душу дітей, кидала їх на розпуття. Школа засуджувалася нею як така, що не відповідає національному духовному складові українського народу, а народ зневірився у такій школі. З цієї причини С. Ф. Русова все своє життя присвятила пошукам шляхів створення і розбудови української національної школи. Куди б не кидало її життя — працюючи на Чернігівщині, в Києві, Кам’янець-Подільському, перебуваючи в еміграції, педагог-просвітитель відкриває нові школи, дитячі садки, в яких навчає дітей, допомагає вчителям та вихователям по-новому підійти до виховної справи. Прикладом творчого, мистецького розуміння освітнього процесу є створені нею український буквар, читанка, посібники з географії Європи, географії позаєвропейських країн тощо.

Перу Софії Русової належать фундаментальні праці з педагогіки: «Дошкільне виховання», «Теорія і практика дошкільного виховання», «Дидактика», «Сучасні течії в новій педагогіці», «Роль жінки в дошкільному вихованні», «Моральні завдання сучасної школи», «Єдина діяльна (трудова) школа», «Нова школа» та ін.

Багато педагогічних творів С.Ф. Русової досі не опубліковано. Одні лише назви цих праць становлять довжелезний списоксеред них найбільш фундаментальними є «Соціальне виховання, його значення в громадському житті», «Практичні поради до виховання дітей», «Національна школа у різних народів», «Середньовічні університети» .

Рукописи книг С.Ф. Русової «конають» у колись головному архіві України, досі залишаючись невідомими українському читачеві. Дивна доля дивної жінки, унікального педагога ще не знайшла свого літописця, котрий проаналізував би її, бо кілька статей про С. Ф. Русову ще не створюють її творчого педагогічного портрета, а ми, її нащадки, «безмежно вдячні» цій прекрасній жінці, яка не злякалася в’язниць і утисків, не спинилася на вихованні лише своїх дітей, а їх було четверо. Зазначимо, що за «українофільську діяльність», як писала сама С. Ф. Русова, її не раз заарештовували. Зокрема, двічі вона сиділа у київській Лук’янівській в’язниці, а також у Катеринославі та Харкові. Ми вдячні їй за ту педагогічну спадщину, що, безумовно, принесе велику користь працівникам дошкільного виховання, вчителям і широкій педагогічній громадськості.

її невтомна педагогічна, наукова та громадська діяльність була спрямована на розробку концепції національної освіти і виховання. Українська національна школа, на думку С.Ф. Русової, має на меті виховати українськими засобами розумну, працьовиту дитину, не відірвану від свого рідного народу, а навпаки — пов’язану з ним пошаною до всього свого, знаннями того, серед чого вона виростає.

З таких дітей Україна справді мала б рідних синів — щирих робітників на ниві народній, творців її майбутньої літописної долі. Отже, національна система освіти і виховання має формувати національне свідомих громадян української держави. Ці пере­конання С.Ф. Русової стали нормою її життя, науковою позицією, мірилом справжньої духовної цінності.

На жаль, і в умовах незалежної суверенної України часто здійснюється безнаціональне виховання, що веде до подальшого духовного занепаду та, за висловом О. Потебні, «спідління нації» .

С.Ф. Русова наполягала, щоб виховання розпочиналося з народження дитини. Засобами колискової, забавлянок, народних казок, ігор, пісень, лічилок, загадок тощо мають здійснюватися прилучення дітей до національної культури та етнізація особистості. Педагог стверджує: «Нація народжується коло дитячої колиски, лише на рідному грунті, серед рідного слова, пісні здатна вирости національне свідома дитина». Найдієвішим засобом національного виховання Русова визнає рідне слово. Саме через слово дитина сприймає духовні цінності народу, його світобачення та світосприймання, здійснюється її художньо-образне мислення, засвоюються нею мораль, історичний досвід народу тощо.

У системі національної освіти і виховання Софія Русова надзвичайну увагу приділяла дошкільному вихованню, яке, на її думку, є мостом, що перекидається між школою і родиною. Саме в цей період закладаються цільність особистості, її устремління, нахили. Коли дитячий «ранок», пише С. Ф. Русова, проходить за несприятливих обставин, дитина виростає слабкою, з хисткою волею й небезпечними нахилами.

У своїх працях «Націоналізація дошкільного виховання», «В дитячому садку», «Дошкільне виховання» та ін. С. Ф. Русова глибоко розробляє методику навчання та виховання дітей: досліджує проблеми розвитку мови і мовного навчання, науки чисел, морально-соціального виховання, підготовки педагогічних кадрів (садівниць) тощо.

Не применшуючи ролі дошкільного виховання, Русова виключне значення у зрощуванні дітей надає матері, називаючи її найкращим керманичем, природною вихователькою.

С.Ф. Русова не визнає альтернативи національному вихованню, вважаючи, що тільки національне виховання забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти. Вона прагне, щоб педагог не був скутий догматичними циркулярами, якими визначаються зміст освіти та добір методів навчання. Вчитель має бути розкутим і самостійним у складанні навчальної програми, у використанні форм та методів навчальної діяльності.

Головним завданням педагога С. Ф. Русова вважає розвиток самостійності дитини. Треба «не вчити дитину, не давати їй готове знання, хоч би й саме початкове, а більш усього збудити в дитині її духовні сили, розворушити цікавість, виховати її почуття, — щоб очі дитини вміли бачити, вуха дослухатися до всього, рученята вміли заходжуватися й коло олівців, і коло ножиць, і коло глини, й коло паперу» .

С.Ф. Русова категорично засуджує бездумну сувору шкільну дисципліну, виступає за панування в навчальному закладі жвавого настрою, веселості, поваги, уваги і любові до дітей.

С.Ф. Русова переконана в тому, що в рідній школі розкриватимуться всі природні задатки дитини, яка набуватиме гармонійного розвитку. Це можливо за умов, якщо виховання буде індивідуальним, пристосованим до природи дитининаціональнимвідповідатиме соціально-культурним вимогам життябуде вільним, незалежним від певних вимог на ґрунті громадської організації.

Рідна, українська, школа, на думку С.Ф. Русової, є першою політичною і соціально-педагогічною вимогою кожного народу, який скидає з себе ланцюги гніту, скидає ту кригу байдужості, якою скуто було його серце за часів утисків і пригноблення вільної думки, його національної свідомості. Варто прислухатися до цієї позиції видатного педагога і державного діяча і в наш час, бо неувага держави до розбудови національної школи сьогодні гальмує розвиток самої держави.

У демократичній рідній школі весь зміст освіти й організація навчання мають відповідати національним інтересам, враховувати освітні традиції українського народу, здобутки національної культури, особливості української дитини. Остання, підкреслює С. Ф. Русова, не дуже експансивна, вона занадто вразлива й часто-густо ховається од інших своїми переживаннямидо неї треба підходити з ласкою, привернути її до себе повагою до її індивідуальності, треба збудити її цікавістьтоді виявиться талановита вдача дитини й озветься її глибока чулість.

Педагог постійно нагадує вчителям про необхідність врахування індивідуальних особливостей дітей. Образно порівнюючи дітей із кущами в саду, вона підкреслює, що як серед розмаїття кущів немає двох однакових, так і всі діти різняться між собою почуттями, думками, характерами, здібностями. Вчитель та батьки мають знати своїх вихованців різнобічне і розвивати їхні духовні та фізичні сили.

С.Ф. Русова розглядає навчально-виховний процес у його єдності, вважаючи, наприклад, що виховувати моральні якості окремо неможливо. На її думку моральним вихованням має бути перейняте все навчання, все життя.

Провідним методом виховання С. Ф. Русова вважає гідний для наслідування приклад дорослих і всіх тих, з ким спілкується дитина. У зв’язку з цим, вважає вона, треба, щоб вихованці у своєму оточенні бачили якнайбільше добра і краси.

Дитина має зростати не пасивним спостерігачем довкілля, а усвідомлювати свої і чужі вчинки шляхом обмірковування, самоаналізу. Вчитель, батьки повинні використовувати кожний випадок боротьби між злом і добром, аби виробити в дітях власні судження, давати змогу в різних обставинах життя виявляти свою «мужність, добре серце і правдиве поводження» .

С.Ф. Русова рішуче відкидає твердження шовіністів про те, що національне виховання приведе український народ до самоізоляції від європейського і світового культурного процесу. І в наш час ці ж спекуляції мають місце з боку різного роду псевдо-інтернаціоналістів. Ніби передбачаючи таке, С. Ф. Русова дає їм обґрунтовану відповідь: «Національне виховання забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти, коли його творчі сили не будуть покалічені, а навпаки — дадуть нові оригінальні, самобутні скарби задля вселюдського поступу: воно через пошану і любов до свого народу виховує в дітях пошану і любов до других народів і тим приведе нас не до вузького відокремлення, а до широкого єднання й світового порозуміння між народами і націями» .

Аналізуючи світовий досвід шкільництва, С. Ф. Русова доходить висновку, що прогресують ті народи, які збудували добре організовану національну школу. За приклад вона ставить народи Німеччини, Англії, Японії, які краще за інших вичерпали у своєму вихованні власні глибокі національні скарби і надали вільний розвиток національній психології. У таких державах національне виховання виробляє у дитини, стверджує С. Ф. Русова, не подвійну хистку моральність, а міцну, цільну особу. Провідне місце у навчанні, фізичному і духовному зростанні дітей С. Ф. Русова надає народному вчителеві. Він має бути національне свідомим українцем, що володіє високим рівнем культури, педагогічними надбаннями попередніх поколінь педагогів, скарбами народної педагогіки, здатний творчо використовувати їх на практиці. Просвітитель застерігала вчителів від рутинерства, формалі­зму, казенної дисципліни. Носій добра і краси, вчитель ніколи не вживає щодо дітей кари або погроз. На переконання педагога, любов до дітей — той ґрунт, на якому виховання досягає своїх завдань.

С.Ф. Русову дуже хвилювала політична і соціальна незахищеність українського вчителя. Постійна матеріальна скрута, переслідування, безправність у всіх сферах життя негативно позначаються на його загальнокультурному і професійному рівні. Такий вчитель мало що може зарадити у виховній справі. Суспільство має створити для вчителя такі умови, щоб він не на словах, а на ділі почувався вільним, щасливим, незалежним у правовому й економічному становищі. Тоді він матиме можливість на творчість, демократизм, у своїх діях здійснюватиме людинотворчу місію в суспільстві.

Роки, що минуло з часу проголошення незалежності Української держави, позначене інтенсивною розробкою та утвердженням законодавчо-концептуальних засад відродження і забезпечення життєдіяльності національної системи освіти, спрямуванням її на нові соціально-культурні орієнтири, переосмисленням та об'єктивним висвітленням українського історико-педагогічного процесу, усвідомленням сутності внеску у його розвиток незаслужено забутих освітніх діячів і педагогів минулого. У цьому контексті аксіоматичними видаються широкі дослідження творчої спадщини подвижників національно-культурного поступу кінця XIX — початку XX ст. та міжвоєнної доби О. Барвінського, А. Волошина, А. Животка, Б. Заклинського, І.Огієнка, С. Смаль-Стоцького, С. Сірополка, І.Стешенка, І.Ющишина, здійснені в 1991;2001 pp.

Лише після проголошення суверенності України предметом наукового аналізу стала багатогранна педагогічно-просвітницька діяльність Софії Федорівни Русової (1856−1940) — педагога європейського рівня, визначного громадського діяча, літературного критика, мемуариста, життя якої було і залишається прикладом служіння українському народові в його прагненні до волі, до утвердження державності, національної системи освіти й виховання.

Яскравою сторінкою життєпису Софії Русової є 1922;1940 pp. — період еміграції в Чехо­словацькій Республіці, де, як і тисячі інших борців за державну незалежність України, вона опинилася після поразки національних визвольних змагань 1917;1920 pp. і де закінчився її життєвий шлях. Тут найповніше виявився її талант як організатора українських шкіл і наукових установ, педагога-практика, вченогознайшла своє продовження започаткована на рідній землі громадська культурно-освітня діяльністьміжнародного характеру набула популяризаторсько-просвітницька робота. В еміграції вийшли друком її найфундаментальніші праці, провідні положення яких і сьогодні не втратили своєї суспільно-педагогічної актуальності. В умовах колишньої УРСР вони були недоступними, а тому впродовж півстоліття залишалися не відомими ні науковцям, ні, тим більше, широкому загалу.

Водночас іще на початку XX ст. творчий доробок С. Русової привернув увагу передової частини громадянства наддніпрянської та наддністрянської частин України. Так, огляди, рецензії, коментарі, замітки, у яких оцінювалися його окремі аспекти, перед Першою світовою війною були вміщені в періодичних виданнях царської Росії («Украинская жизнь») та Буковини й Галичини («Каменярі», «Літературно-науковий вісник»). У 1913;1914 і в 1918рр. на сторінках «Літературно-наукового вісника» побачила світ трилогія Н. Романович-Ткаченко «Мандрівниця», присвячена громадській діячці і написана з використанням фактів із її біографії. Але найбільше прижиттєвих публікацій про С. Русову з’явилося в 1920;х-1930;х pp. у західноукраїнських часописах. Л. Білецький, Д. Дорошенко, Н. Дорошенко, О. Дучимінська, А. Животко, У. Кравченко, К. Малицька, М. Омельченко, М. Рудницька, М. Шаповал, Я. Ярема та ін. висвітлювали основні віхи життя і праці Софії Русової як взірець для наслідування молодшими поколіннями організаторів та учасників національно-культурного руху в умовах відсутності власної держави, наголошували на її внеску у розвиток національної освіти і педагогічної думки.

У міжвоєнний період перші спроби наукового осмислення місця і ролі С. Русової в українському національному державотворенні, осягнення суті її творчої спадщини були здійснені за межами України: на Далекому Сході - К. Слоновською, у США — Б. Залевським, у ЧехословаччиніВ.Лащенком. Із публікацій представників української діаспори другої половини XX ст. заслуговують на увагу статті про Софію Русову В.Єрмоленко, Н. Ліндфорс-Михалевич, О. Лятуринської, Г. Мандрики, Ю. Русова, О. Русової-Базілевської.

Початки русовознавства в незалежній Україні пов’язані з розсекреченням архіву С. Русової в 1990р. Із 1992р. вивчення творчих надбань вченої включено до програми з історії педагогіки України для всіх спеціальностей педагогічних інститутів, а в 1994 р. біографічні відомості та положення кон­цепції української національної школи Софії Русової знайшли відображення в курсі лекцій «Історія української школи і педагогіки» В. Кравця (Тернопіль, 1994).

В останні роки, особливо у зв’язку з відзначенням у 1996 р. 140-річчя від дня народження С. Русової, вийшли друком окремі наукові праці, статті у фахових виданнях Н. Дичек, І.Зайченка, Н. Калениченко, В. Качкана, Є.Коваленко, З. Нагачевської, О. Проскури, О. Сухомлинської, у яких аналізуються громадсько-педагогінна діяльність і провідні ідеї науково-теоретичного доробку вченоївідбулися всеукраїнські науково-практичні конференції, педагогічні читання (Івано-Франківськ, Київ, Ніжин-Чернігів та ін.). Завдяки цьому ім'я і творча спадщина Софії Русової повертаються в теорію та практику української національної системи освіти.

Важливі грані громадсько-культурної діяльності та педагогічної творчості Софії Русової розкривають дисертаційні дослідження І.Пінчук — «Освітня діяльність і педагогічні погляди С. Русової (1856−1940) (1994) — Н. Маліновської - «Методика використання лінгводидактичних ідей С.Ф.Русової у навчанні дошкільників переказу художніх текстів» — В. Сергеєвої - «Проблеми дошкільного виховання в педагогічній спадщині Софії Русової» (1997) — Г. Груць — «С.Русова і просвітительський рух в Україні» (1999).

Проте переважна більшість праць сучасних дослідників стосується життя і просвітницько-педагогічної роботи С. Русової на рідній землі. Якщо ж аналіз еміграційного доробку вченої і здійснюється, то він подається або в контексті іншої проблеми, або не охоплює всього спектру її діяльності та творчості за межами України.

Багатогранність творчого доробку вченої останніх 18 років життя, його значення для сучасної теорії та практики національної освіти й виховання і недостатнє вивчення покликали до життя пропоновану читачам наукову розвідку «Творча спадщина Софії Русової періоду еміграції». При цьому поняття «творча спадщина» автором трактується як результат діяльності Софії Русової, спрямованої на розгортання українського культурно-освітнього процесу в еміграції, організацію українських навчальних закладів і наукових установ у ЧСР, розвиток національної педагогічної думки, що знайшла відображення в її опублікованих і рукописних працях 20-х-ЗО-х pp. XX ст.

5. У педагогічних творах Софії Русової 1922;1940 pp.:

— осмислюються й обґрунтовуються наукові засади педагогіки на основі глибокого аналізу попередніх і сучасних їй надбань вітчизняної та зарубіжної педагогічної думки, найновіших досягнень у галузі психології, філософії, соціологіїуроків творення національного шкільництва й педагогіки періоду визвольних змагань українського народу 1917;1920 pp.;

— простежується намагання «психологізувати» та «соціологізувати» педагогіку, що свідчить про педагогічно-психологічний і соціально-педагогічний характер ідей С. Русової, забезпечує перспективу створення особистіснота суспільно-зорієнтованої гуманістичної системи освіти, як це передбачено сучасними державними освітніми документами;

— теоретичні дослідження зосереджуються навколо центральної ідеї: національна освіта, школа, виховання — головна умова відродження і розвитку нації та державності, засіб формування громадянина-патріота, високоморальної особистості.

В історико-педагогічному доробку вченої акцентується на проблемах еволюції національного шкільництва у державах-колоніях, що, як і Україна, спромоглися стати незалежними або активно виборювали незалежність, а історія шкільництва трактується як невід'ємна складова загальнокультурного розвитку країн і народів. Крім того, оцінюється роль державних, культурноосвітніх діячів і визначних педагогів країн Заходу і Сходу в утвердженні національної системи освіти, що зумовлювалося прагненням С. Русової скористатися їхнім досвідом для відродження рідномовної школи й української педагогіки.

Висока культура, свідомість, європейський рівень освіченості С.Ф. Русової сприяли тому, що питання які вона вивчала і розробляла теоретичні положення і методичні скарби, зібрані й опрацьовані для вихователів, учителів, батьків, надзвичайно потрібні нам сьогодні.

Принципове значення має, зокрема, праця «Дошкільне виховання» найшла друком у 1918 р. її зміст склали лекції з педагогіки і психології, які Софія Федорівна читала майбутнім педагогам. Коло охоплених питань окреслюють розділи:

1. 1)Дошкільне виховання.

2. 2)Знання дитини.

3. 3)Творці дошкільного виховання.

4. 4)Зовнішні чуття.

5. 5)Дитяча гра — забава.

6. 6)Ручна праця.

7. 7)Розвиток мови дитини.

8. 8)Річеве (предметне) навчання.

9. 9)Наука чисел у дошкільному вихованні.

10. 10)Моральне виховання.

11. 11)Естетичне виховання.

12. 12)Підготовка садівниць.

13. 13)Сучасні дитячі садки.

14. 14)Український дитячий садок.

Педагогічна спадщина Софії Русової допоможе сміливо й компетентно ставити і вирішувати сучасні проблеми національного виховання дошкільнят у сім'ї і в дитячому садку. «Мішнішою нацією в наш часи виявила себе та, яка краде других вичерпала в своєму вихованні свої глибокі національні скарби й національній психології дала вільний розвиток». Національне виховання виробляє у людини не подвійну хистку моральність в міцну, цільну особу… вона через пошану і любов до других народів виховує в дітях пошану і тим приведе нас не до вузького відокремлення, а до широкого єднання й світового порозуміння між народами і націями" .

С.Русова робить висновки про те, що гармонійну людину можна виховати за таких умов: виховання має бути індивідуальним, пристосованим до природи дитини (це нині лягло в основу нової концепції дошкільного виховання. яка ставить на перше місце завдання виховання особистості дитини з урахуванням її інтересів, потреб, вікових можливостей, рівня розвитку) — виховання має бути національним (тепер маємо подбати і про українські дитячі садки, і про забезпечення можливостей для національного виховання представникам інших народів, що населяють Україну) — виховання має відповідати соціально-культурним вимогам часувиховання має бути вільним. Незалежним від тих чи інших у рядових вимог, ґрунтуватись на громадській організації (уже і перед нами постала потреба деполітизації виховання і навчання — рано чи пізно вона буде розв’язана прогресивно).

Ідею українського дитячого садка С. Русова розкривала на основі аналізу напрямків дошкільного виховання. теоретичних концепцій і практичних варіантів дитячих закладів, які снували у світі - в Росії, Європі, Америці. Праці Руслової з питань дошкільного виховання це не тільки історія української педагогічної думки, частка її скарбниці. Це змістовний, глибокий, науковий, всебічний аналіз специфіки нашого національного дитячого садка, на який мають не тільки орієнтуватись, а й спиратися сучасна педагогічна наука і практика.

Яку ж систему принципів побудови українського дитячого садка подає Софія Русова?

Насамперед вона підкреслює і обґрунтовує, що дошкільне виховання будується на новітніх положеннях психології і педагогіки про закономірність та умови розвитку, дитини про найбільш доцільні методи виховання.

Другий принцип концепції С. Русової полягає в тому, що в дитячому садку має панувати національний дух, виховання має будуватися на демократичному грутні - так. як колись, ще в 9 ст., на ньому закладалась українська національна школа. Здійснюючи аналіз української духовності, педагог виділяє у ній такі основні риси: перш за все, — це праця, невпинна хліборобська праця, завдяки якій вони споконвіку годували і себе, і сусідів, і інших. Специфіка селянської праці вимагає, щоб «діти стояли якнайближче до природи» .

Ще одна характерна риса українського народу і його духовності, зазначена С. Русовою, — багатюща астетична творчість, яка протягом віків виявляється у словесних творах і піснях, орнаментах, архітектурі: «Це такий фактор, який має впливати на розвиток наших дітей, щоб найкраще викликати в них творчість в цьому ж напрямку». Ідея виховання творчої особистості висувається у більшості праць С. Русової. Так, у «Новій школі» вона пропонує різні види занять (спостереження, читання, розповідання казок) поєднувати з малюванням: «Малюнок дитячий — се мова дитяча щира й самостійна» .

Головний висновок Русової - все виховання дітей" має бути позначене мистецтвом, естетичним сприйманням і емоціями.

Щодо морального виховання, то тут, за концепцією Русової також треба орієнтуватися на національні риси, зумовлено фізичним оточенням (географічним розташуванням, кліматом, природою (та історією краю, українського народу. За своєю природою українці індивідуалісти і неабиякі гумористи. С. Русова надзвичайно тонко описує особливості розуміння малими дітьми релігійних постулатів, наголошує на тому, що вихователі (вживає тодішню назву — садівниці) повинні особливо чуйно ставитися до релігійних почуттів і духовного життя дитини, дуже ретельно обмірковувати свій вплив. В українців релігія тісно пов’язана з культом природи, яка дає у змогу дитині глибоко відчувати і переживати невимовну красу. Русова подає чудові описи таких свят, як Різдво, Маковія, Спаса, всенощної на Великдень, а далі тактовно висловлює до морально-релігійного виховання, спираючись на досвід своєї сучасниці, відомого італійського педагога: «Монтессорі теж визнає потребу релігійного виховання, але, як і до усього другого, ставиться і до цього питання дуже просто: в садку висить картина — Мадонна Рафаеля, діти співають молитви» — от і усе. Задля українських дітей бажано переводити в життя релігійне виховання в згоді з народними звичаями, з родинними нахилами, з індивідуальними змаганнями самої дитини.

У згадуваній праці «Нова школа» з особливою увагою розглядається організація дитячих свят: «В кожнім святі треба єднати народне, національне, фольклорне з загальнокультурним і давати щось естетичне, прекрасне, радісне, веселе.

Важливим завданням дошкільного виховання за С. Русовою, є розвиток творчих здібностей дитини. Творчі сили дітей в українському садку пробуджуються і розвиваються саме засобами національного матеріалу: це виготовлення виробів з глини, дерева, декоративний розпис, вишивання різних видів. А ще в садку має лунати гарна українська пісня, плекатися рідна мова — у творах словесних самих дітей і в розповідях виховательки. В такій атмосфері рідного життя, ласки і праці, цілком сприяючих для розвитку творчих сил і міцного громадського свідомого робітника.

Над концепцією національного виховання С. Ф. Русова працювала багато років. Це була основна ідея і основна тема, що об'єднує більшу частину її досліджень. Русова мріяла і заповідала, щоб ширилися нові дитячі садки по всій Україні. Закладаючи нові основи для нового виховання, яке дасть українському народові свідомих і чесних людей, громадян, що викують і здобудуть йому і долю і волю.

" НОВІ МЕТОДИ ДОШКІЛЬНОГО ВИХОВАННЯ"

Софія Русова

Золоті джерела праць Софії Русової - це не тільки історія педагогічної і психологічної думки, це і абсолютний сучасний погляд на загальну проблему, конкретні завдання, відповідні умови, форми і методи організації дошкільного виховання. Фрагменти з її книжки — «Нові методи дошкільного виховання», що вийшла у Празі 1927 р. у видавництві «Сіяч» при Українському Високому Педагогічному Інсти­туті їм, М. Драгоманова, як посібник (на правах рукопису) для тих, хто здобував професію дошкільного працівника. У ній розкриваються завдання дошкільного, виховання, подається характеристика вікового, розвитку дітей" С. Ф. Русова поєднувала в собі глибокого психолога, педагога і методиста водночас. Це той рідкісний випадок, який дає змогу розглядати дитину і процес її виховання цілісно, не розриваючи її по окремих науках і методиках.

Примітка: друкується зі збереженням лексики і стилістики оригіналу з наближенням до сучасної орфографії,.

П. РОЗВИТОК СВІДОМОСТІ

Якщо ми будемо лише пасивно спостерігати, як росте, розви­вається дитина, то сама дитина буде шукати активного впливу, автори­тету, без якого вона почуває себе безпомічною і безпорадною. А тому треба насамперед якнайкраще придивитися, пізнати душевний і фізич­ний стан дитини, розібратись у тому, до чого вабить дитину, та від нього її відвертає.

… Важним фактором для своєрідного виявлення дітей е веселість у життю так у родинному оточенні, як і в дитячому садку. Це не значить, що мусить бути постійний тарарам і галас, НІ, веселе життя, де панує радість, виникає з доцільного поділу часу на працю й спочинок, від ігри, відповідної до дитячих Інтересів, від сонця, що мусить світити в дитячих кімнатах, від щирості і приязні, що панують у кожній дитячій установі, від задоволення своєю працею, від контакту з товаришами, що захоплені однаковими інтересами, від краси шкільної хати, де завше мусить бути чисто, ясно, оздоблено, від краси природи тощо.

Ш. ІНТЕРЕСИ ДИТИНИ В РІЗНОМУ ВІЦІ

… Дитина е справді експерементатор, і нам треба за нею слідкувати на наших предметних лекціях у дитячому садку. Свобода рухів, як того вимагає Монтессорі, е конечною передумовою здоро­вого, правильного розвитку дитини, ці рухи ці мають бути найрізнома­нітніші, а наша доля приводити їх до найкращої координації.

У дитячих установах повинно бути досить вільного простору і в хаті, й надворі, щоб діти мали змогу вільно рухатись. Використовуючи рухливість дітей можна різноманітне, впливати на їх виховання, бо ніщо так не привчає до дисципліни, як гімнастика й взагалі координація рухів" Ніщо не дає дитині такої надзверхньої культурності, як ритмічна гімнастика, пластика рухів, танці. Дуже розвиває здібність до висловлення, до яскравої уяви драматизація оповідання самостійними рухами дітей,.

ІV. ВПРАВИ СМИСЛІВ.

… Дитині треба давати якнайбільше естетичних приймань — Як природних, так і штучно-мистецьких. Вони розвивають не лише естетичний смак дитини, а й її фантазію, виповнюючи її свідомість красивими образами. Вчинки дитини викликають її інтерес, неоднако­вим в різних періодах віку й які в загальних рисах слідують один за одним в такому порядку: інтерес до мови (1−3 р), до гри (2−5р), до казок (3−6 р), загальний інтерес до всього, що виявляється питанням «через що?», «нащо?» .

… Для музичного виховання треба насамперед привчити дитину слухатидо 3 р краще не вчити її співати. Добре, коли менші діти слухають, як співають старші діти, бо вони до цього прислухаються з найбільшою увагою й ці співи несвідомо затямлюють.

Вправи смислів мають розвинути не тільки гостроту органу, а й сенсорну пам’ять, пам’ять усіх смислових вражень, наприклад, малювати кольоровий найпростіший орнамент на дощі, звернути на нього увагу дітей, а на другий день повинні би. діти самі його з пам’яті намалювати, додержуючись того ж порядку в розполозі фарб.

…Щодо окремих смислів, то слух найкраще розвивається музикою. Монтессорові хвилини абсолютної тиші - мовчанки, коли діти прислухаються то тих непомітних узагалі звуків, на які вони на час Ігри й не звертали жодної уваги. В такій тиші педагог тихо викликає кого-небудь Із учнів по йменню — так можна перевірити чут­ливість слуху в різних дітей,.

V.ГРА Нічого так не потребує дитина, як можливості вільно гратися, через що, в кожному дитячому садку повинна бути досить велика кіль­кість різноманітних цяцьок, щоби кожна дитина могла бавитися, знаходячи те, що більше відповідає її нахилам та її бажанням. Завше краще, щоби виграшки для дітей були зв’язані з рухами — щось возити, кидати (м'ячі, серсо, візочки). Треба заводити різних звірят, щоб привчати дітей до уходу за ними і до ласкавого з ними повод­ження.

Цікаво збирати народні дитячі забавки, щонаприклад, у нас на Україні продаються по ярмарках і зроблені самими дітьми, або для дітей селянськими майстрами. Багато вже написано про те, яке велике значення має для дітей гра, вона їх стихія — в іграх наби­рають вони сили, розвиваються фізично й духовно. Гра є дуже важливий фактор виховання, бо в іграх суцільно виявляється природа дитини і грою можна її або стримати від небажаних поступків, або викликати до бажаних, усі народи мають свої стародавні ігри, що на перших порах мали характер ритуальних відправ, а лише згодом набрали характеру гри. Ці ігри часто повні гарних естетичних рухів, як наприклад, ваші веснянки, тай перейняті вони національним духом, який треба обов’язково вносити в життя кожної дошкільної органі­зації. Ігри відповідно до розвитку дітей мають свій розподіл.

1. Прості руханки — бігати наввипередки, перебігати із кутка у куток.

2. Ігри, що випливають Із Інстинкту переймання. Дівчатка люблять грати в господарство, повторювати в грі родинні звичаї, які їх найбільш зацікавили. Щоб розвинути в дітях зацікав­леність, треба щоби в тих іграх, якими сугестивне захоплюємо дітей проступали обидва процеси — переймання й творчість. Дуже бажано збирати наші стародавні українські ігри й користуватись тими із них, що найкраще придались би в дитячих садках. Не треба гри механізувати, а ширше давати дітям можливість до гри вносити щось нове, якусь іншу комбінацію, свої творчі ремарки. Ігри старших дітей, так само наближатимуться до драматизації різних оповідань і до ілюстрації лекцій" тільки в складнішій формі. Діти знайомляться з побутом дикунів і радо імітують його в Іграх. Так само, наприклад, грають у Робінзона Крузо.

Для дітей 5−6 років доброю розвагою може бути театр ляльок або театр тіней, особливо коли вони самі нароблять ляльок чи то ви ріжуть їх з паперу й ними проілюструють свої улюблені казки.

VІ. ПРАЦЯ ДІТЕЙ Ручну працю треба починати з найпростішої, щоби діти відразу могли її без сторонньої допомоги виконати за тим зразком, що його подасть керівник школи. Треба підібрати найбільш підхожий матеріал і терпеливо не перешкоджати дітям самостійно ним орудувати.

З окремих праць велике значення має дитячий малюнок. Він має значення як показчик, бо виявляє психологію дитини, силу та правдивість тих вражень, що дитина придбала. Є ще друге значення малюнка — мистецьке, естетичне — та насолода, що він дає при доброму навчанні, особливо малюнок фарбами.

Ліпка так само як і малюнок служить для дітей тої самої мети. Ліпка добре розвиває уяву, допомагає малюнкові. Матеріалом для ліпки може бути пісок, глина, пластилін, розмочений папір, Діти також люблять вирізати різні забавки (Різдвяну ялинку). Вирізані забавки можна склеювати й так складати цілі малюнки. Ця праця може бути Індивідуальною й спільною для цілої групи" Гарною утилізацією ліпки та вирізування може бути утворення ляльково­го театру або театру тіней. В цій праці приймають участь усі старші діти для утворення приємної розваги для малих дітей…

Концепція національної системи освіти і виховання С.Ф. Русової має надзвичайну актуальність для розбудови незалежної Української держави. Нею керуються держава і суспільство у розв’язанні сучасних проблем вдосконалення діяльності системи національної освіти і виховання в Україні.

Заповітом і наказом звучить звернення С.Ф. Русової до сучасного покоління: «…Народ, що не має своєї школи, попасає задніх, йому замкнено двері до пишного розвитку своїх культурних сил, він засуджений на пригноблене становище, на постійне вживання чужого хлібаживе він не по своїй живій думці, а чужим розумом. Такому народові, який не має своєї школи й не дбає про неї, призначені економічні злидні й культурна смерть. Ось через що сучасним гаслом усякого свідомого українця мусить бути завдання: рідна школа на Вкраїні» .

Найбільш викристалізованою в науковій спадщині Софії Русової періоду еміграції є ідея нової української школи — єдиної, діяльної, обов’язкової і безплатноїтакої, що базується на принципах активності, індивідуалізації, соціалізації, гуманізації, природоі культуровідповідності виховання. Найголовнішою ознакою школи суверенної держави у працях С. Русової виступає її національний характер. Він визначається українознавчим спрямуванням змісту навчання, превалюванням у ньому рідної мови, географії та історії України, природоі краєзнавствапристосованістю до народного світогляду, до надбань національної культури в цілому.

Підґрунтям виховної діяльності школи в незалежній Україні С. Русова проголосила культ своїх Нації і Батьківщини. Водночас наголошувала на потребі доведення шкільного життя до розвитку «в дітях широкого почуття симпатії до всіх людей, до якої б раси вони не належали, яку б віру не ісповідували». Тобто національний характер школи, за Софією Русовою, виключає утиски й переслідування представників інших національностей.

Нова школа повинна передусім дати дітям національне виховання, метою якого в широкому значенні виступає «відбудова Батьківщини», відродження й утвердження незалежної України. Цей національний виховний ідеал, за переконанням педагога, не перечить найвищим ідеалам культури й гуманності, тобто має загальнолюдський характер.

Серцевиною національного виховання в новій українській школі і водночас його метою у вузькому значенні С. Русова вважала формування національно-патріотичної свідомості, що включає етнічне, національно-політичне, державно-патріотичне самоусвідомлення особистості.

Саме така школа, за висновком педагога, — не лише головний засіб для поглиблення знань, але й важливий чинник соціально-економічної і культурно-освітньої самореалізації народу, формування свідомого громадянина, джерело вільного розвитку дитини, виявлення її самостійних творчих сил.

7. Аналіз змісту наукової, публіцистичної, мемуарної, епістолярної спадщини Софії Русової періоду еміграції підтверджує її приналежність до когорти визначних українських педагогів, фундаторів педагогіки українського зарубіжжя, сподвижників національної педагогічної думки міжвоєнного періоду. Водночас вивчення творчого доробку вченої 1922;1940 pp. довело співзвучність його ідей із сьогоднішніми концептуальними положеннями національної системи освіти, національно-громадянського виховання підростаючого покоління, що відповідає потребам сучасного державного будівництва в Україні.