Патріотичне виховання молоді засобами соціально-культурної діяльності

КУРСОВА РОБОТА

Тема: Патріотичне виховання молоді засобами соціально-культурної діяльності

(з дисципліни " Теорія і практика соціально-культурної діяльності" )

Київ 2012

Зміст

• Вступ
• 1. Патріотичне виховання молоді: історичний та теоретико-методологічний аспект
• 1.1 Завдання національно-патріотичного виховання
• 2. Патріотичне виховання молоді засобами соціально-культурної діяльності в сучасних умовах розвитку
• 2.1 Негативні прояви відсутності патріотичного виховання
• 3. Шляхи оптимізації сучасного патріотичного виховання молоді висновки
• Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми. На сьогоднішній день патріотичне виховання зійшло як мовиться «нанівець». Багато десятиліть українські землі були під владою різних держав, які забороняли розповсюдження української пропаганди. Крім того відсутність загальної державної базової ідеології. Виховання патріотизму ускладнене відсутністю методичної літератури в яких могли б знайти рекомендації і поради з цієї проблеми. Настав час відроджувати українське національно-патріотичне виховання засобами соціально-культурною діяльністю і водночас піднести його на сучасний рівень розвитку. Вчені одностайні в думці, що патріотизм передбачає розвиток у молоді шанобливого ставлення до рідного та інших народів, власної держави, здатності до зміцнення й захисту демократичного суспільства.

Стан розробленої проблеми. Не мало вчених піднімали проблему патріотичного виховання. Окремі аспекти патріотичного виховання розроблені О. Бандурою, Я. Калакурою, І. Бех, В. Гонський та інші.

На думку історика Я. Кулакури: заповненню цих прогалин сприятиме пошук і обґрунтування відомостей на такі важливі питання, як: коли й за яких умов зародився український патріотизм; які етапи у своєму розвитку він пройшов; чим він є на сьогодні; що необхідно робити для того щоб ефективно використати історичне підняття для поліпшення патріотичного виховання молоді.

Велику допомогу в процесі теоретичного усвідомлення нових тенденцій у вітчизняній науці надає вивчення робіт Б. Чижевського, К. Чорна які в основу патріотичного виховання ставлять національну свідомість та наголошують на усвідомленні безперечної цінності Батьківщини.

Об'єктом дослідження. Патріотичне виховання молоді.

Предметом дослідження. Патріотичне виховання молоді засобами соціально-культурної діяльності.

Мета курсової роботи — дослідити історичний теоретико-методичний аспекти патріотичного виховання молоді;проаналізувати стан патріотичного виховання молоді засобами соціально-культурною діяльністю в сучасних умовах; запропонувати шляхи оптимізації патріотичного виховання молоді засобами соціально-культурної діяльності (спираючись на зарубіжний досвід).

Методи дослідження: вивчення наукової і методичної літератури з проблеми роботи; цілеспрямоване спостереження, анкетування, бесіди, тестування, вивчення результатів діяльності молоді, рейтинг; експеримент — з метою перевірки дієвості методів; статистична обробка результатів експериментальної роботи.

Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, двох підрозділів, висновку та списку використаних джерел, який містить 19 положення.

1. Патріотичне виховання молоді: історичний та теоретико-методологічний аспект

Патріотизм як почуття особливої любові до Батьківщини є ознакою духовності. Бездуховна людина не може мати патріотичних почуттів узагалі. Патріотизм як любов до свого народу, нації, Батьківщини є рисою внутрішньої свободи добровільного самовизначення особистості; означає духовну зрілість, усвідомлення безперечної цінності своєї країни.

Як досить складне, багатозначуще поняття патріотизм складається з системи певних компонентів [1, с. 55].

Когнітивний компонент патріотизму містить цінності патріотичного спрямування, у яких акумулюються знання про державу, народ, його історію та сучасність. Когнітивний компонент патріотизму визначається розумінням атрибутів власної держави, своїх прав і обов’язків, переконанням у розвитку України як демократичної держави та розумінням важливості саморозвитку для всілякого сприяння зміцненню державності й суспільного добробуту.

Етноідентифікаційний компонент постає як досвід ідентифікації особистості з етносом, його традиціями й культурою. Він виявляється у здатності включатися в діяльність, спрямовану на пізнання культури й традицій свого регіону для збереження цих надбань для майбутніх поколінь.

Емоційно-мотиваційний компонент — це багатство почуттів, переживань, потреб, мотивів патріотичного спрямування. Цей компонент формується в процесі навчальної, краєзнавчо-пошукової, предметно-перетворювальної діяльності, спрямованої на збереження історичної пам’яті рідного краю, пам’яток культури, ушанування визначних осіб конкретного регіону. Наявність переживань, потреб та мотивів патріотичного спрямування дозволяє активно включатися в різноманітні види діяльності.

Практичний компонент — здатність до предметно-перетворювальної, краєзнавчо-пошукової діяльності та роботи зі збереження рідної природи та пам’яток національної культури. У практичному компоненті патріотизму суттєвим є виявлення пізнавальних, пошукових, організаторських, предметно-перетворювальних умінь та вмінь суб'єкт-суб'єктної взаємодії як основи патріотичних навичок.

Формування пізнавальних, пошукових, організаторських, предметно-перетворювальних, емпатійних навичок створює умови для розвитку патріотичних почуттів які, завдяки зміцненню внутрішньої мотивації, є основою становлення патріотичних переконань.

Дослідження сутності та шляхів формування українського патріотизму належить до винятково актуальних і ключових проблем теоретичного і прикладного українознавства. У масовій свідомості патріотизм — це передусім любов до Батьківщини і діяльність на її користь.

Філософсько-політологічна та педагогічна наука трактує патріотизм (від грецького patris — батьківщина, вітчизна) як усвідомлену й діяльну любов до своєї Батьківщини, відданість своєму народові, готовність заради них піти на жертви, здійснити подвиг.

Ці погляди збігаються із визначенням одного із найавторитетніших енциклопедичних видань: «Патріотизм — любов до Вітчизни, тобто країни, міста, місця, де народився, спільноти індивідів, які мешкають на одній землі, єдині у своїх культурних прив’язаностях і в прагненнях захищати свої цінності». Таке визначення патріотизму дозволяє застосовувати його досить широко щодо рідної країни, локального місця народження, соціальної групи й до субкультури.

Попри те, що за останні двадцять років оприлюднено чимало наукових, науково-популярних і публіцистичних праць, присвячених теоретичним і методичним аспектам патріотичного виховання, ця проблема не знайшла поки належного віддзеркалення в сучасних педагогічних дослідженнях.

Більшість авторів вказують на важливість і значущість патріотичного виховання дітей шкільного віку, але не пропонують цілісної системи роботи в цьому напрямку. Характерною особливістю досліджень, пов’язаних із вихованням патріотизму, є звернення до окремих аспектів проблеми.

Велику допомогу в процесі теоретичного усвідомлення нових тенденцій у вітчизняній науці надає вивчення робіт Б. Чижевського, К. Чорної, які в основу патріотичного виховання ставлять національну свідомість та наголошують на усвідомленні безперечної цінності Батьківщини. З цього погляду національна самосвідомість (передовсім глибинне усвідомлення своєї етнічної належності та своєрідності історичної долі власного народу, які є невід'ємним атрибутом кожної нації) є невід'ємною складовою патріотизму. З іншого боку, вирішувати проблему формування національної самосвідомості можливо лише у зв’язку з духовним розумінням Батьківщини, тому що «Вітчизна — це дух народу в усіх його виявах і творіннях, а національність означає своєрідність цього духу» .

У ряді публікацій подається саме таке сучасне розуміння патріотизму, з’ясовується сутність українського патріотизму, як правило, у взаємозв'язку із національною свідомістю, показуються особливості його виявлення, способи і засоби виховання патріотів.

Дехто з авторів пропонує визначити патріотизм як одну з найбільш значущих, незмінних цінностей, що властива усім сферам життя суспільства й держави, виражає ставлення особистості до своєї Батьківщини й характеризує вищий рівень її розвитку. Це своєрідний фундамент суспільного й державного устрою, ідеологічна опора його життєздатності, одна з основних умов ефективного функціонування всієї системи соціальних і державних інститутів.

Аналіз праць, присвячених патріотичній проблематиці, засвідчує не тільки порівняно активний процес нагромадження знань із цієї актуальної проблеми, але й наявність певних прогалин у дослідженні феномену українського патріотизму, зокрема його історичних та історіографічних засад. Спостерігається й живучість стереотипів радянського минулого, певна штучність моделювання патріота незалежної України на підвалинах комуністичної ідеології. На думку авторитетного історика Я. Калакури, заповненню цих прогалин сприятиме пошук і обґрунтування відповідей на такі важливі питання, як: коли і за яких умов зародився український патріотизм; які етапи у своєму розвитку він пройшов; чим він є сьогодні; що необхідно робити для того, щоб ефективно використати історичне й історіографічне підґрунтя для поліпшення патріотичного виховання молоді.

З’ясовуючи, який зміст вкладається в поняття «історичне та історіографічне підґрунтя українського патріотизму», Я. Калакура виходить із того, що патріотизм має два виміри. З одного боку, це реальна дійсність, суспільно-політичне і духовно-моральне явище, з іншого — науково-прикладна проблема, яка є предметом пізнання різних гуманітарних наук: історії, філософії, політології, психології, педагогіки, соціології, етнології та ін., кожна з яких має свій аспект пізнання.

Комплексне ж дослідження українського патріотизму можливе на шляху синтезу надбань галузевих наук, тобто з позицій інтегративної системи знань, якою є українознавство. На думку дослідника, історичне підґрунтя патріотизму можна трактувати як сам процес його зародження, розвитку і утвердження, тісно пов’язаний з етногенезом українського народу, його багатовіковою історією самовідданої боротьби за волю і незалежну державу.

Під історіографічним підґрунтям розуміють процес нагромадження знань про український патріотизм, наукове осмислення його сутності та особливостей на кожному історичному етапі, узагальнення досвіду патріотичного виховання і вироблення рекомендацій щодо його удосконалення.

Український патріотизм є, насамперед, категорія суспільної та індивідуальної свідомості, моралі і людських почуттів, соціальної психології, а тому його не можна розглядати у відриві від інших світоглядних і ціннісних орієнтирів, зокрема від почуття гордості за український народ і Україну, любові до неї, героїзму і вірності.

Патріотизм — це і поважливе ставлення до історії своєї країни, свого народу, його традицій, і продукт історичного розвитку, життєдіяльності багатьох поколінь нашого народу. Адже патріотизм дружин княгині Ольги, Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Данила Галицького так само, як і патріотизм запорожців, козацьких полків Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Петра Дорошенка, Івана Мазепи — це ті невмирущі зразки української нескореності і жертовності, на яких виростали й виховувались нові покоління героїв — кирило-мефодіївці, Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, а відтак Микола Міхновський, Дмитро Донцов, Євген Коновалець, Олена Теліга і тисячі інших українців, які надали українському патріотизму виразного національного характеру.

Новим змістом наповнили його державотворці в добу Українських визвольних змагань ХХ ст.: Михайло Грушевський, Симон Петлюра, Володимир Винниченко, Дмитро Дорошенко, В’ячеслав Липинський, Євген Петрушевич, Августин Волошин, а також мільйони українців у роки спротиву більшовицькому і гітлерівському режимам, польським пацифікаторам, російським, угорським і румунським шовіністам.

Комуністична влада впродовж десятиріч усіма засобами силоміць насаджувала так званий радянський патріотизм, але, незважаючи на репресії і голодомори, масові депортації і сталінські концтабори, їй так і не вдалося знищити національний дух українства. Я. Калакура наголошує: не скорилися і не перестали бути українськими патріотами Микола Хвильовий, Лесь Курбас, Сергій Єфремов, Микола Скрипник, Олександр Шумський та ін. Патріотами України залишалися й багато з тих, кого влада зачислила до радянської інтелігенції: Павло Тичина, Максим Рильський, Володимир Сосюра, Андрій Малишко, Олесь Гончар, Іван Крип’якевич.

У часи хрущовської відлиги і брежнєвщини як справжні українські патріоти виступили шістдесятники та інакодумці - дисиденти і правозахисники: Василь Симоненко, Петро Григоренко, Микола Руденко, Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл, Іван Дзюба, Михайло Брайчевський, брати Горині, Валерій Марченко та сотні інших. Хіба можна уявити без їхньої участі відновлення державної незалежності України?

Серйозною перешкодою на шляху формування українського патріотизму є споживацька психологія, рецидиви космополітизму і так званого пролетарського інтернаціоналізму, а також комплекс малоросійства, який продукує відчуття меншовартості, безбатьківства, байдужого ставлення до інтересів української нації.

Де кореняться причини цих негативних явищ? На думку Я. Калакури, вони теж мають історичне підґрунтя. Упродовж багатьох століть підколоніального статусу України, духовного рабства її народу відбувалася деформація суспільної свідомості, її денаціоналізація і деморалізація, що й формувало манкуртство, конформізм, пристосуванство, паралізувало волю й гідність частини людей, сіяло зневір'я у власні сили.

Українському суспільству нав’язувалася фальшива, спотворена історія, ідеологія периферійності і меншовартості, так званого пролетарського інтернаціоналізму як форми антипатріотизму. На справжніх героїв-патріотів накидалось тавро зрадників, ворогів, що в кінцевому рахунку призвело до морально-духовного каліцтва багатьох українців.

Історичний досвід переконливо доводить, що справжній патріотизм не може бути ні наднаціональним, ні позанаціональним. Це явище завжди національне, бо воно — не тільки продукт соціально-історичного розвитку, але й генетико-біологічного, природно-ментального. П. Кононенко, досліджуючи взаємообумовленість таких понять, як національна ідея, нація, націоналізм, аргументовано показав, що останній є виявом патріотизму.

Чим вирізняється український патріотизм з-поміж інших, скажімо, від німецького, польського, російського чи французького? Насамперед тим, що він — творіння українського етносу, української нації, невіддільний від її генетичного коду, історії і ментальності. Самобутність і неповторність українського народу сто п’ятдесят років тому переконливо довів Микола Костомаров у відомій праці «Дві руські народності», наголосивши на історично й генетично сформовані відмінності українців у народній філософії, релігії, побуті, психофізичному розвитку, характері, у підходах до державотворення, у ставленні до інших народів. Український патріотизм через історичні обставини сформувався як визвольний і протестний, проникнутий духом нескореності, національної гордості, ідеями свободи, волі і власної державності.

Патріотичне виховання — планомірна виховна діяльність, спрямована на формування у вихованців почуття патріотизму, тобто доброго відношення до батьківщини та до представників спільних культури або країни. Таке виховання включатиме розвиток любові до батьківщини, національної самосвідомості й гідності; дбайливе ставлення до рідної мови, культури, традицій; відповідальність за природу рідної країни; потребу зробити свій внесок у долю батьківщини; інтерес до міжнаціонального спілкування; прагнення праці на благо рідної країни, її народу. Має застосовування як у сім'ї та школі, так і в державних і громадських організаціях, засновуючись на впевненості в позитивному ефекті такого ж відношення.

Метою національно-патріотичного виховання є сприяння вихованню у молодого покоління почуття патріотизму, формування особистості на засадах духовності, моральності, толерантності, забезпечення створення умов для інтелектуального, культурного та фізичного розвитку, реалізації науково-технічного та творчого потенціалу молодих громадян, а також сприяння ефективній діяльності центрів патріотичного виховання молоді

Предмети уваги патріотичного виховання зображені на рис. 1. Метою національно-патріотичного виховання є формування у молодого покоління високої патріотичної свідомості, почуття любові до України, пошани до видатних вітчизняних історичних діячів, готовності до виконання громадянських і конституційних обов’язків. Патріотичне виховання включає у себе соціальні, цільові, функціональні, організаційні та інші аспекти. Головною складовою патріотичного виховання є формування у молоді любові до рідної країни, що здійснюється в першу чергу сім'єю, безпосереднім соціальним оточенням через передавання певних культурних традицій, звичаїв, обрядів, вірувань. Значну увагу патріотичному вихованню молоді приділяють органи державної влади, які здійснюють його переважно через формування готовності до захисту Вітчизни, поваги до до чинного законодавства та засад демократичної, правової держави, поваги до української історії, видатних пам’яток культури.

Рис. 1. Предмети уваги патріотичного виховання

Виховання молоді на кращих прикладах життя борців за становлення української державності є одним з найбільш важливих шляхів формування історичної пам’яті. Патріотичне виховання молоді сприяє конструюванню національного історичного наративу через донесення до молоді правдивої інформації про героїчне минуле українського народу та звільненню історії від ідеологічно заангажованих, а то й відверто маніпулятивних трактувань радянсько-імперської доби.

Одним з перших законодавчих актів з питань патріотичного виховання став Указ Президента від 27 квітня 1999 року № 456 «Про заходи щодо розвитку духовності, захисту моралі та формування здорового способу життя громадян», на підставі якого Постановою КМУ від 15 вересня 1999р. № 1697 була затверджена «Національна програма патріотичного виховання громадян, формування здорового способу життя, розвитку духовності та зміцнення моральних засад суспільства». Одним з головних завдань цієї програми було забезпечення формування та розвитку у молоді загальнолюдських та національних цінностей. Програма передбачала реалізацію ряду заходів, спрямованих на фізичне та духовне гартування молоді. Серед чисельних заходів треба відзначити впровадження серед учнівської молоді гри-випробування «Котигорошко», яка спрямована на виховання молоді на українських традиціях та формуванню у неї здорового способу життя. Для посилення Національної програми у 2001 році було видано розпорядження Президента України № 173/2001; рп «Про заходи щодо подальшого вдосконалення системи патріотичного виховання молоді», згідно якого під час формування Державного бюджету України на 2002 і наступні роки вимагалося обов’язкове планування коштів, необхідних для виконання Програми, та рекомендувалося місцевим органам виконавчої влади і органам місцевого самоврядування більш активно брати участь у реалізації заходів Програми, залучаючи для цього, крім бюджетних коштів, інші джерела фінансування, не заборонені законодавством.

Питання патріотичного виховання української молоді декларуються у відповідних правових актах Верховної Ради України, зокрема у Постанові ВРУ N 865-IV «Про заходи Кабінету Міністрів України щодо захисту національних інтересів держави у сферах національно свідомого і патріотичного виховання молодого покоління та забезпечення умов його розвитку» від 22.05. 2003 та Законі України «Про загальнодержавну програму підтримки молоді на 2004;2008 роки» (№ 1281-ІV від 18.11.2003р.). Але через відсутність конкретних механізмів її реалізації та неналежний контроль за її виконанням, програма не була реалізована у повній мірі.

Кабінет Міністрів України змушений був для активізації Загальнодержавної програми підтримки молоді видати розпорядження № 933-р від 9.07.2008р «Заходи щодо виконання у 2008 році Загальнодержавної програми підтримки молоді на 2004;2008 роки». Завдання вдосконалення системи патріотичного виховання молоді також ставилося у розпорядженні Кабінету Міністрів України N 1237-р від 17. 09. 2008 р «Про схвалення Концепції Державної цільової національно-культурної програми розвитку Українського козацтва на 2009;2011 роки» одним із завдань якої є удосконаленню системи виховання молоді на національних традиціях.

1.1 Завдання національно-патріотичного виховання

· Розвиток у суспільстві високої соціальної активності, громадянської відповідальності, духовності, становлення громадянського суспільства, що складатиметься з громадян, які володіють високою свідомістю та здатністю проявити її в повсякденній діяльності з забезпечення сталого розвитку;

· утвердження у суспільстві поваги до культурного та історичного минулого України;

· створення і забезпечення реалізації можливостей для повноцінної соціалізації молодих громадян, більш активного залучення їх у вирішення соціально-економічних, культурних, правових, екологічних та інших проблем, як загальнодержавного так і місцевого значення;

· виховання молодих громадян у дусі поваги до Конституції країни, законності, норм суспільного та колективного життя, створення умова для забезпечення реалізації конституційних прав людини та його обов’язків, громадянського та професійного обов’язку;

· розвиток у громадян почуття гордості, глибокої поваги до символів держави — Герба, Прапора, Гімну України, іншої загальнодержавної та регіональної символіки та історичних святинь, гордості за країну, а також окремі регіони та міста;

· створення умов для посилення патріотичної направленості телерадіомовлення та інших засобів масової інформації при висвітленні подій та явищ суспільного життя, активна протидія анти патріотизму, маніпулюванню інформацією, фальсифікації історії України;

· формування расової, національної, релігійної терпимості, розвиток дружніх відносин між представниками різних етнічних груп.

Основними державними інституціями, що забезпечують питання формування і реалізації державної політики у сфері патріотичного виховання молоді є Міністерство освіти та науки, Міністерство у справах сім'ї, молоді та спорту, РНБО України, Міністерство оборони, Інститут проблем виховання Академії педагогічних наук України та інші.

2. Патріотичне виховання молоді засобами соціально-культурної діяльності в сучасних умовах розвитку

молодь патріотичний виховання культурний За роки незалежності України в східних і південних регіонах країни офіційна урядова позиція змінилася, проте опір такій позиції не тільки не ослаб — але й навіть подекуди набрав агресивних форм. Важливим фактором, що сприяє зростанню розшаровування в суспільстві є те, що задача патріотичного виховання на практиці нерідко здійснюється швидкими казенно-бюрократичними заходами, не приймаючи до уваги побажання місцевого населення.

За роки незалежності України яскраво проявилися негативні наслідки відсутності належного патріотичного виховання (як на Сході, так і на Заході України), зокрема

2.1 Негативні прояви відсутності патріотичного виховання

· Масова трудова еміграція («четверта хвиля»), яка привела до втрати, за експертними оцінками, понад 7 млн. чол.;

· невідповідність дій еліт відносно очікувань та сподівань українського народу;

· неготовність частини творчої інтелігенції до довготривалого творчого процесу підвищення конкурентоздатності української культури, мови.

Серед факторів, які забезпечують стимулювання процесу формування громадянських якостей і переконань, важливе місце має належати соціально-культурній діяльності.

Досвід історичного розвитку переконливо свідчить про послідовно зростаючу роль культурного дозвілля в духовному приєднанні людини до соціуму, в соціалізації і культурній адаптації особистості, у зміцненні суспільних зв’язків між людьми.

Ціннісна система суспільства, що існувала протягом десятиліть, інтенсивно руйнується, натомість нова створюється вкрай повільно. Як зазначають українські соціологи, «ознаки невизначеності, несвідомості та анонімності характеризують загальну українську соціокультурну ситуацію.»

Молоде покоління стоїть перед проблемою вибору. Проте цей вибір став більш складним і непрогнозованим. «Сучасна світоглядна парадигма молодої людини може бути оцінена як маргінальна, де майже немає місця „старим“ орієнтаціям, а „нові“ ще не зайняли свою нішу. Це зумовлює суперечливу модель світоглядних цінностей молодих людей, їх поведінки» .

Але ж саме підростаюче покоління несе в собі потенційну енергію подальшого розвитку. Від того, якою буде молодь сьогодні, які цінності становитимуть ядро її свідомості, від того, наскільки молоді люди будуть готові до нового типу соціальних відносин, залежить, яким буде майбутнє нашої країни. Ускладнення соціальної ситуації, зростання негативних процесів та явищ у середовищі підлітків в Україні - все це потребує вирішення проблеми в контексті світового педагогічного досвіду.

Культурно-дозвіллєва діяльність відкриває педагогіці широкий простір для реалізації її соціальних функцій, а педагогіка надає заняттям в сфері дозвілля розвиваючу спрямованість. За допомогою спільних дій створюються передумови для кращого розуміння механізмів формування особистості в сфері вільного часу і більш ефективного використання в цих цілях різноманітних засобів і методів організації культурного дозвілля.

" Змістовним і організаційно-технологічним ядром соціально-культурної діяльності з самого початку стала культурно-дозвіллєва діяльність. З деякими припущеннями соціально-культурну діяльність можна вважати спадкоємницею культурно-освітньої роботи, яка на етапі демократичного реформування розсталася з довголітньою політичною ангажованістю". Нова діяльність за досить короткий час набула цілого ряду позитивних якостей — вона стала більш органічною за свою попередницю, увійшла до системи повсякденної культури. В ній більше уваги стало приділятися проблемам організації дозвілля, активізувалося відродження фольклорних традицій. Але не обійшлося і без деяких недоліків.

Відзначимо, що характерним для розвинених країн є новий підхід і до культури в цілому, і до організації культурно-дозвіллєвої діяльності. Зростає усвідомлення того, що вільний час і дозвілля ефективно сприяють формуванню високої духовності, громадянськості, фізичної досконалості, задоволенню інтересів і потреб молоді у спілкуванні, творчому розвитку, соціалізації особистості, а правильна його організація здатна пом’якшити соціальну напругу, навіть перевести її в безпечне русло. Організація дозвілля розцінюється як стабілізуючий фактор суспільства.

Аналіз зарубіжного стану проблеми свідчить: дозвілля дітей і молоді є актуальним питанням у всьому світі, бо дозвілля з фактора, що розвиває особистість, за умови його марної розтрати, некваліфікованого керівництва, перетворюється у силу, під впливом якої руйнується, деградує особистість. Все більше вищих навчальних закладів розвинених країн світу ще з середини 60-х років започаткували такі спеціальності, як «соціальний працівник», «педагог вільного часу» .

Сьогодні відбувається посилення процесів, в результаті яких починають активно зближуватися одна з одною культурна, освітня і соціальна сфери суспільного життя. Це повинно об'єктивно вивести проблему змісту культурно-дозвіллєвої діяльності з штучно обмежених рамок і підштовхнути цю діяльність до поліфункціонального розвитку.

Для реалізації цілей громадянського виховання культурно-дозвіллєва діяльність має в своєму арсеналі велику кількість різноманітних специфічних прийомів і форм виховного впливу, які ґрунтуються на соціальному досвіді учнів і спираються передусім на творче, продуктивне мислення, унісонне та полемічне спілкування учнів один з одним та вчителем. Як показав наш досвід, найбільш ефективними методами стимуляції і мотивації інтересу до громадської, суспільно-корисної діяльності є диспути, рольові ігри, створення ситуації апперцепції (опора на життєвий досвід), створення ситуації пізнавальної новини, цікавості.

Сьогодні все більш стає зрозуміло, що організація дозвілля повинна включати не тільки розвиток інтересів, залучення до художньої творчості, спорту, але і правову освіту, формування певного рівню правової культури. Усвідомлення майбутніми громадянами своїх вчинків обумовлює поведінку особистості. В одних випадках — це глибокі переконання, внутрішня потреба діяти у відповідності з вимогами правових норм, в інших — поведінка, що ґрунтується на примусовій силі правових норм. Організаційно-виховна робота має привчати підлітків до громадянської думки, до прийнятих норм поведінки, допомагати усвідомлювати позитивні звичаї і традиції, сприяти становленню гуманістично-орієнтованої особистості, з почуттям власної гідності, яка усвідомлює високу цінність свободи і демократії, поважає права і свободи людини і вміє захищати ці права. Досвід показує, що цьому можуть сприяти такі форми роботи як: клуби юного юриста, допомога в проведенні виборчих кампаній, шкільні штаби порядку, участь у правозахисних акціях, диспути на правову тематику та ін.

Правова свідомість стає дійсною силою, якщо органічно взаємодіє з свідомістю моральною. Моральна свідомість сприяє глибокому засвоєнню правової норми, моральному ставленню до неї. Вона дозволяє бачити і усвідомлювати межу моральної поведінки, за межами якої починаються аморальні і противоправні дії. Моральна культура характеризується єдністю широких етичних знань, моральних переконань, почуттів, потреби жити відповідно до загальнолюдських моральних норм, допомагати людям, робити добро.

Здобуття Україною незалежності та національне самовизначення супроводжуються диференціацією соціально-культурних процесів, урахуванням національних особливостей. Активізуються національно-патріотичні фактори виховання, які стають силою, що спроможна протистояти розповсюдженню невіри, цинізму, аскетизму. Виховання патріотизму сприяє зміцненню єдності всіх людей, що проживають в Украйні. Патріотичне виховання має залишатися одним з основних напрямів їх роботи. Формами патріотичного виховання є патріотичні клуби, військово-спортивні ігри, робота в музеї, пошукова діяльність, участь у гуртках народної творчості та ін.

На території України проживає більше ста народностей і національних меншин. В цих умовах великого значення набуває діяльність різних соціально-культурних інститутів як елемента розвитку національної культури, міжнаціонального спілкування, взаємодії і взаємозбагачення національних культур. Змістовна робота позашкільних дитячих закладів по інтернаціональному вихованню може допомогти в формуванні у дитини інтернаціоналізму як загальнолюдської цінності, що передбачає наявність почуття поваги до інших народів, їх культурно-національних традицій; вихованні культури міжнаціонального спілкування, культури відносин з людьми іншої віри, інших культурних традицій і життєвих орієнтацій. Сприяють цьому такі форми роботи, як клуби інтернаціональної дружби, центри дитячої дипломатії, участь у міжнародних дитячих акціях, форумах та ін., які знаходять сьогодні все більшого розповсюдження.

Важливим напрямком роботи закладів соціально-культурної діяльності повинно стати формування політичної культури підростаючого покоління, яка передбачає високий рівень політичної громадянської свідомості. Показниками політичної культури є політична грамотність і активність в політичній самоосвіті: вміння вести дискусію, оцінювати суспільні явища з загальнолюдських позицій, відстоювати і пропагувати свої політичні переконання, прагнення єдності політичної свідомості і дії, слова і діла. Політична культура потребує виховання в дітях цілеспрямованості і активності, відповідальності і свідомої дисциплінованості. Формуванню політичної культури у дітей і підлітків сприяють такі форми культурно-дозвіллєвої діяльності, як політичні клуби, клуби «Юних парламентаріїв», ради самоврядування, зустрічі з державними і суспільними діячами, прес-клуби, диспути та ін.

Ще однією вимогою часу є економічна культура особистості, котра як складова громадянськості передбачає наявність таких якостей, як повага до приватної власності, результатів людської діяльності, почуття хазяїна, задоволення від власної корисності, відчуття радості від досягнення особистого економічного успіху і успіху інших людей, віра в власні можливості в досягненні матеріального добробуту. Для формування цих якостей у дітей і підлітків культурно-дозвіллєвою діяльністю можуть бути використані такі форми роботи, як бізнес-клуби, навчальні цехи, табори праці і відпочинку, біржі праці, аукціони, ярмарки, рольові ігри та ін.

Невід'ємною рисою громадянськості є екологічна культура особистості. Берегти природу, оточуюче середовище — це громадянський обов’язок кожної людини. На початку ХХІ століття гостро поставив перед людством, і особливо перед Україною, проблему екології природи і екології людини. Природна і соціальна екологія поєднують свої предмети і зусилля в сфері діяльності людського розуму на самій планеті і навколо неї, де може і повинна бути досягнута рівновага, сутність якої в збалансованості всередині соціальних і природних об'єктів і між ним. Форми екологічного виховання: штаби охорони природи, екологічні туристичні походи, зелений патруль, зустрічі, екскурсії, олімпіади, конкурси, благоустрій території за участю дітей та ін.

Таким чином, ми розглядаємо патріотизм, моральну культуру, інтернаціоналізм, правову культуру, політичну культуру, економічну та екологічну культури як складові такого складного соціально-педагогічного явища як громадянськість, в якому цілісно поєднуються інтелектуальні, емоційно-вольові і практичні аспекти життєдіяльності людини як члена суспільства. Як складне особистісне утворення, громадянськість, на нашу думку, включає в себе соціально-психологічну, морально-психологічну і професійну готовність вільної особистості до практичної реалізації індивідуально-особистісних і соціально-значущих цілій відповідно до прийнятих в суспільстві принципів і норм.

Як показує світовий досвід, саме громадянськість змушує кожну людину відчувати себе частиною держави, відповідати за її справи і одночасно примушувати державу бути відповідальною перед своїм народом.

Майже головним напрямком у виховній роботі є формування психологічної готовності до дорослого життя. Під психологічною готовністю розуміється наявність потреб та здібностей, що дозволяють з можливою повнотою реалізувати себе у суспільстві як громадянина, у праці та у сімейному житті.

Специфіка соціально-культурної діяльності в процесі формування громадянина полягає насамперед в тому, що на відміну від сфери освіти, як правило, вона носить нерегламентований наднормативний характер. Ця діяльність непідвладна віковим чи іншим обмеженням, не детермінована службовими обов’язками, правилами і нормами. Вона в повній мірі відображує реальні потреби і інтереси людей. І саме в цьому є її неперевершена цінність.

Специфічний характер соціально-культурної діяльності виявляється і в тому, що вона будується на добровільних засадах. Повна добровільність соціально-культурної діяльності дозволяє їй виступати найбільш дієвим засобом урегулювання власної свідомості, поведінки, дій і вчинків. Формування громадянських почуттів і переконань, побудованих на строгому дотриманні добровільності надає можливості самореалізації, розкриттю творчого потенціалу, не виявившегося в сфері освітній, трудовій і суспільно-політичній.

Принципова перевага соціально-культурної діяльності полягає і в тому, що вона зміцнює життєву позицію громадянина і патріота шляхом стимулювання практичної діяльності самих людей, їх ініціативи, активної творчої участі. Вона забезпечує зростання і активність самодіяльності, спрямованої на ствердження громадянських і національних почуттів. Соціально-культурна діяльність притаманними їй засобами ідейно-емоціонального впливу формує суспільно значущі мотиви, які відповідають інтересам розвитку нації, об'єднанню людей, подоланню протиріч, дозволяє перетворювати знання в громадянські почуття і переконання, а надалі і в життєву позицію.

Все більшу значущість в загальній системі культурологічної практики набувають на сучасному етапі проблеми формування людини в діяльності і через діяльність. Не можна забувати, що будь які зміни особистості - це насамперед зміни в змісті і структурі її культури. Діяльність при цьому сприяє перетворенню культури з зовнішньої об'єктивно-предметної в індивідуальну суб'єктивно-психічну форму.

Науковими дослідженнями встановлено, що соціальна діяльність, мотивом якої є користь для суспільства, відповідає дійсним потребам у самореалізації себе як суб'єкту, як особистості, у визнанні дорослими його самоцінності. Діяльність, яка виникає на підставі пізнавальних і культурно-творчих інтересів, як правило, відрізняється високою емоційною насиченістю, що знаходить свій прояв в формі особливого ставлення до цілі, предмету, процесу, інших учасників занять та ін.

Дані соціологічних досліджень засвідчують, що рівень патріотизму українських громадян є недостатньо високим. За даними опитування проведеного Українським центром економічних та політичних досліджень ім. О. Разумкова у 2007 р на запитання «Чи вважаєте Ви себе патріотом України?» 44,2% респондентів відповіли «так», 35,6% «скоріше так», 9,7% «скоріше ні», 4,3% «ні», 6,2% «важко відповісти». Згідно результатів соціологічного опитування, що проводилося Центром соціальних досліджень «Софія» в серпні 2007 року, 40% українців хотіли б виїхати за кордон. Ще кожен шостий громадянин України бажає емігрувати назавжди. Кожен десятий опитаний зовсім не пишається своїм громадянством, «скоріше не пишається» і того більше — 17,2%. Не однозначним виявилося ставлення українців і до Дня незалежності. Згідно соціологічних опитувань, що проводились Центром Розумкова у серпні 2008 року великим святом цей день вважають 16% українців, звичайним святом -44% українців, звичайним вихідним днем — 31% співвітчизників.

Подібну тенденцію ми спостерігаємо і у молоді. Згідно результатів соціологічного опитування серед молоді, зокрема випускників загальноосвітніх навчальних закладів, що проводилося фондом «Демократичні ініціативи» у кінці 2008 року тільки близько 30% опитаних школярів вважає, що головне, що об'єднує населення України у єдину націю це патріотичні почуття громадянина України. Об'єднуючими чинниками також були визнані рівні права громадян України (34%), єдина державна мова (31%), спільна історія (25%). У частини школярів можна відмітити прагнення до виїзду за кордон (зокрема 40% молодих українців не хотіли б проживати в Україні, а прагнуть виїхати в країни зарубіжжя (у країнах Західної Європи бажають жити 18%, у США — 12%, у Росії - 10%). Частина студентства також прагне до виїзду за кордон. За даними Державного інституту розвитку сім'ї та молоді майже 30% українських студентів планують назавжди залишити Україну після навчання, а ще 25% хотіли б поїхати на заробітки за кордон. Хоче ці прагнення зумовлені не стільки відсутністю патріотичних почуттів, скільки неможливістю в повній мірі реалізувати свій потенціал і мати достатній рівень матеріального благополуччя на Батьківщині.

Організовуючи виховну роботу з патріотичного виховання, потрібно враховувати, що в Україні історично склався широкий спектр регіонально-політичних та регіонально-культурних відмінностей, існує неоднозначне ставлення населення до багатьох подій минулого та сучасності. Cаме патріотизм, громадянськість повинні об'єднувати українців, зберегти те, що протягом століть було нашою метою, — незалежну державу. Одним із важливих об'єднавчих чинників у суспільстві може слугувати збереження культурної та історичної спадщини, що підтверджується даними соціологічних досліджень, що наводить Центр Разумкова. Так, на запитання «Який із п’ятьох зазначених чинників найбільше об'єднує або може згуртувати народ України в єдину спільноту?» 8,1% респондентів відповіли — «Знання і розуміння української культури та мови», 11,5% - «Спільна культурна й історична спадщина», 11,5% - «Спільні політичні принципи й ідеї», 28,2% - «Рівні права і співіснування в рамках однієї держави (України), 33,4% - «Прагнення до істотного підвищення добробуту всіх громадян України», 7,3% - «Важко відповісти» .

У цих умовах постає необхідність розв’язання на державному рівні найгостріших проблем, пов’язаних з вихованням патріотизму та формування національної свідомості населення України як основи консолідації суспільства і зміцнення держави. В Стратегії національної безпеки України зазначається, що заради консолідації українського суспільства слід поширювати серед різних соціальних, вікових, освітніх, культурних верств Українського народу ідею спільності історичної долі, переваг тісної співпраці і взаємодопомоги, безпосередньої залежності успішності кожного громадянина України від рівня єдності українського суспільства, що сприятиме формуванню національної ідеї в її широкому, світоглядному розумінні.

Але особливу увагу потрібно приділяти саме молоді. Патріотичне виховання молоді сьогодні є одним з найголовніших пріоритетів гуманітарної політики в Україні, важливою складовою національної безпеки України. Ставлення владної еліти до виховання молоді на кращих зразках історії рідного народу, його досвіду, традицій, освіти та культури, вищих християнських ідеалів, є лакмусовим папірцем її справжніх намірів у будівництві соборної самостійної держави національного типу.

3. Шляхи оптимізації сучасного патріотичного виховання молоді

У зарубіжних країнах патріотичне виховання є невід'ємною складовою гуманітарної безпеки держави. Там значну увагу приділяють факторам, які впливають на відчуття патріотизму: мові, державним символам, національній аудіо-відео та друкованій продукції, національним героям, національним подіям, нормам поведінки керівництва країни, культурі та звичаям народу, системі державної пропаганди.

Наприклад у США для пропаганди дуже активно використовують державний прапор. У Франції та Німеччині законодавство жорстко регламентує використання іноземних мов та аудіо-візуальної продукції на іноземній мові. В Данії виписані етичні стандарти суспільства. В багатьох країнах живуть по заповідях з Біблії та Корану. У Китаї, Північній Кореї та В'єтнамі активно просувається жорстка державна пропаганда.

Сусідні країни — Польша та Росія мають значні напрацювання у сфері патріотичного виховання населення. Зокрема польським урядом розроблена і реалізується програма, яка має назву «Патріотизм завтрашнього дня». Відповідно до неї у різних містах Польщі місцева влада влаштовує дні національного прапора. У агітаційних роликах на телебаченні та на радіо лунають пісні, які обіцяють, що Польща перетвориться на державу, що базуватиметься на принципах верховенства права, солідарності та справедливості. Програма спрямована здебільшого на молодих людей, яких закликають залишатися на Батьківщині і будувати тут своє майбутнє. Патріотичне виховання у Польші розпочинається з дошкільного віку. Дітей ще з садочка вчать, як виглядає прапор, вчать національного польського гімну, виховують у них локальний патріотизм. Дошкільнят водять по музеях рідного міста, показують пам’ятники, знайомлять з місцевими героями, з місцевими традиціями. Дитину вчать розуміти, ким вона є, пізніше її почуття патріотизму розширюється до містечка, згодом до воєводства, і врешті - до держави загалом.

У Російській Федерації реалізується державна програма «Патріотичне виховання громадян РФ на 2006;2010 роки». Державна патріотична програма передбачає охоплення патріотичним вихованням всіх категорій громадян, але найпріоритетнішим напрямом програми є патріотичне виховання дітей та молоді. Головні акценти робляться на роботу в освітніх установах як інтегруючих центрах спільної виховної діяльності шкіл, сім'ї й громадських організацій. Програма передбачає участь у ній засобів масової інформації, які займатимуться пропагандою патріотизму, формуванням державного замовлення на виробництво продукції патріотичної спрямованості. Держава також надає значну підтримку поширенню патріотичної тематики в телепередачах, виданнях патріотичної преси, творах літератури і мистецтва.

Обсяг фінансування даної програми становить 497,8 мільйони рублів (17 мільйонів 480 тисяч доларів), зокрема 378,05 мільйони рублів — за рахунок коштів федерального бюджету, а 119,75 мільйони рублів — за рахунок коштів позабюджетних джерел, що виділяються з фондів творчих союзів, організацій культури, спортивних, наукових та інших організацій, які беруть участь в патріотичному вихованні, а також коштів юридичних і фізичних осіб, що поступають у порядку безвідплатної допомоги, шефства і спонсорства.

Варто привернути увагу до «Концепції національно-патріотичного виховання молоді», затвердженої наказом Міністерства у справах сім'ї, молоді та спорту, Міністерства освіти і науки, Міністерства оборони та Міністерства культури і туризму 27 жовтня 2009 року.

Мета Концепції національно-патріотичного виховання полягає у створенні методологічних засад для системної і цілеспрямованої діяльності органів державної влади і громадськості щодо виховання молодої людини — патріота України, готового самовіддано розбудовувати її як суверенну, демократичну, правову і соціальну державу, виявляти національну гідність, знати і цивілізовано відстоювати свої громадянські права та виконувати обов’язки, сприяти громадянському миру і злагоді в суспільстві, бути конкурентоспроможним, успішно самореалізуватися в соціумі як громадянин, сім'янин, професіонал, носій української національної культури.

Згідно з нею, ідеалом виховання виступає різнобічно та гармонійно розвинений національно свідомий, високоосвічений, життєво компетентний громадянин, здатний до саморозвитку та самовдосконалення.

В основу системи національно-патріотичного виховання покладено ідею розвитку української державності як консолідуючий чинник розвитку суспільства й нації в цілому. Форми й методи виховання базуються на українських народних традиціях, кращих надбаннях національної та світової педагогіки й психології.

Однак особливістю України, на відміну від, скажімо, сусідніх країн Польщі чи Росії, є те, що бездержавність, тривале перебування під чужою владою не лише породили в нашому народі неповагу до цієї влади та часом явну, а частіше — приховану непокору, а й досі зумовлюють нехтування тепер уже «своєю» владою. Водночас не лише українські скоробагатьки, а й представники різних щаблів влади вже незалежної України часто-густо не усвідомлюють свого високого призначення, розуміють його не як служіння народу, з якого вийшли, а розглядають лише як нагоду до власного збагачення, чим дають численні підстави до саме таких почуттів.

Найбільш прикрим є те, що навіть політична сила, яка прийшла до влади на хвилі народного волевиявлення та отримала величезний кредит народної довіри, зуміла швидко розтринькати його. Сталося це, не в останню чергу, завдяки невідповідності між діями багатьох осіб з її складу, спрямованих, як виявилося, насамперед на вдоволення особистих амбіцій та матеріальних запитів, та тими очікуваннями, що покладалися народом на цю силу.

Дослідники зауважують, що певне непорозуміння в українців часто викликає саме поняття «держава», яке в одному контексті ототожнюється лише із суспільною надбудовою, владними інституціями всіх гілок та щаблів, а в іншому — з усією країною, суспільством, усім тим, що абсолютизоване у заклику «Будуймо Державу!» та заповіді українських націоналістів «Здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбі за неї!». Отож якщо для творців «громадянського суспільства», представників «третього сектора», зрештою, для багатьох «маленьких громадян» держава досі виступає як антагоніст, «неминуче зло», то націонал-патріоти ототожнюють себе з нею. Таким чином, невідповідність бажаного з дійсним у сучасній Україні відчувається національно свідомими людьми особливо гостро.

У Концепції зазначається, що головною домінантою національно-патріотичного виховання молоді є формування в особистості ціннісного ставлення до навколишньої дійсності та самої себе, активної за формою та моральної за змістом життєвої позиції. Більше того, здійснення системного національно-патріотичного виховання є однією з головних складових національної безпеки України.

Національно-патріотичне виховання формується на прикладах історії становлення Української державності, українського козацтва, героїки визвольного руху, досягнень у галузі політики, освіти, науки, культури і спорту.

Концепція національно-патріотичного виховання передбачає створення цілісної системи національно-патріотичного виховання молоді шляхом реалізації таких виховних завдань [14]:

· забезпечення сприятливих умов для самореалізації особистості в Україні відповідно до її інтересів та можливостей;

· виховання правової культури, поваги до Конституції України, Законів України, державної символіки — Герба, Прапора, Гімну України та історичних святинь;

· сприяння набуттю молоддю соціального досвіду, успадкування духовних та культурних надбань українського народу;

· формування мовної культури, володіння українською мовою та її вживання як духовного коду нації;

· формування духовних цінностей українського патріота: почуття патріотизму, національної свідомості, любові до українського народу, його історії, Української Держави, рідної землі, родини, гордості за минуле і сучасне на прикладах героїчної історії українського народу та кращих зразків культурної спадщини;

· відновлення і вшанування національної пам’яті;

· утвердження у свідомості громадян об'єктивної оцінки ролі українського війська в українській історії, спадкоємності розвитку Збройних Сил у відстоюванні ідеалів свободи та державності України та її громадян від княжої доби, Гетьманського козацького війська, військ Української народної республіки, Січових стрільців, Української повстанської армії до часів незалежності;

· формування психологічної та фізичної готовності молоді до виконання громадянського та конституційного обов’язку щодо відстоювання національних інтересів та незалежності держави, підвищення престижу і розвиток мотивації молоді до державної та військової служби;