Засудження війни в творі Довженка «Україна в огні»

Засудження вiйни в кiноповiстi Олександра Довженка «Україна в огнi» .

Коли славний князь Iгор вiв свої хоробрi полки на ратнi подвиги за землю Руську, небо послало йому лиховiсний знак — сонячне затемнення. Може, то було застереження всьому роду людському: вiйна — це велике зло, це потьмарення розуму i затемнення душi? Для чого люди навчилися вбивати один одного, кому потрiбна вiйна? Невже її вигадала людина — Боже створення, вища iстота на землi? Якi темнi сили беруть у свiй полон цiлi народи?

Наш пiсенний край нiколи не торкала ця смертельна отрута вбивства i руйнування. За всю свою iсторiю Україна жодного разу не пiшла вiйною на iнший народ, не зазiхнула на чужi землi, чуже багатство. А захищатися доводилося нерiдко. I пережити найстрашнiшу з воєн — другу свiтову. Довгий час ми не знали всiєї правди про неї. Та сьогоднi до нас доходять документальнi й художнi твори, забороненi ранiше як «антирадянськi» чи «нацiоналiстичнi». Серед них кiноповiсть Олександра Довженка «Україна в огнi» — чесна, неприхована правда про перший перiод вiйни.

Близько до серця взяв письменник долю рiдного народу в грiзний час, коли над Україною нависла смертельна загроза фашистського рабства: «О українська земля, як укривавилась ти! Рiки кров’ю поналива но, озера слiзьми та жалем… Степи гнiвом утоптано та прокляттям, та тугою i жалем». Високим патрiотичним пафосом, народнопоетичною образнiстю цi рядки через столiття перегукуються з безсмертним «Словом о полку Iгоревiм». Письменника звинувачували у трагедiйному звучаннi його твору, бо це було вiдступом вiд принципiв соцреалiзму. Та зображення життєвої правди без фальшi та прикрас були для Довженка важливiше за всякi догми. Вiн на власнi очi бачив увесь жах вiйни, який до глибини душi сколихнув його палку, вразливу натуру. Здається, свiт збожеволiв, одурманений запахом кровi, i котиться до якоїсь темної прiрви, до свого кiнця. Горять хати, рвуться снаряди, стовпи вогню та диму здiймаються до самого неба, а купка звироднiлих нелюдiв сновигає мiж людьми, вириваючи з рук матерiв заплаканих дiтей та кидаючи їх у те пекельне полум’я… То вже нiби й не реальнiсть, а якийсь дикий, лихий сон, бо лежить поза межами людського розуму та болю. «Не стало прекрасного села. Не стало нi хат, нi садкiв, нi добрих лагiдних людей. Однi тiльки печi й печища бiлили серед попелу й вугiлля, та де-не-де висiли трупи на ушулах чи на грушах. Нiкому було нi плакати, нi кричати, нi проклинати» .

Хто ж допустив такої страшної наруги над цiлим народом? Може, тi, що вiддiлили нас вiд нашого минулого, вiд загальнолюдських та нацiональних духовних цiнностей, привiвши до iсторичного безпам’ятства? «Обучали класам», виховували нiгiлiстiв, зрадникiв, «людей-гвинтикiв». А самi бездарно стояли бiля керма, втративши всяку вiдповiдальнiсть за долю народу. Промовистим є той епiзод, де Лаврiн Запорожець знiмає з покуття портрет Сталiна i ставить його долi. Адже пророцтва «батька усiх часiв i народiв» ганебно провалилися у самому початку вiйни. I вже безпечно та хазяйнувато походжають українською землею всiлякi фон Краузи, ведуть фiлософськi розмови про високi матерiї i при цьому, нiби мiж iншими, вiшають, допитують, розстрiлюють. Вiйна розкидала по ворожих таборах батькiв i синiв — Товченкiв, Хуторних, Гаркавенкiв. Правда, непутящi дiти прозрiвають вiд жахливої правди вiйни, усвiдомлюють свою страшну помилку i поспiшають виправити її, та не всi. Дехто так i лишається зрадником, покидьком, полiцаєм.

А нашi багатостраждальнi жiнки! Через яке пекло їм довелося пройти! Приниженi, понiвеченi, згвалтованi, вони не втрачали людської гiдностi, сили духу, життєвої мудростi. «Ми матерi нашого народу, говорить Олеся своїй подрузi Христi. — Треба все перенести, треба родити дiтей, щоб не перевiвсь народ». Обидвi випили свою гiрку чашу страждань до дна. Сповна розплатилася Олеся за ту нiч любовi й щастя з Василем, що зiгрiвала серця закоханих серед цього несамовитого розгулу божевiлля i смертi. Не змiлiла душею, не зламалася, не озлобилася. I тiльки сивою стала, бо пережила вiчнiсть. Не такою сильною виявилася Христя, та й для її згорьованого серця знаходяться лiки — безжалiсна помста.

I хоч як не вiдвертали наш народ вiд його iсторiї, нацiональна генетична пам’ять зберегла її для нас. Коли Лаврiн Запорожець побачив перед собою невблаганне обличчя смертi, раптом озвався у ньому голос його далекого предка Байди: «I стрепенулася у Запорожця нелюдська жадоба життя. З широких українських степiв, з ярiв i темних байракiв повiяло на нього смалятиною iсторiї, головешками, димом i кривавою парою». З козацьким завзяттям кидається вiн у нерiвний бiй за життя i перемагає. У цьому епiзодi Запорожець уособлює силу i безсмертя українського народу, який мужньо винiс на своїх плечах воєнне лихолiття i зумiв загоїти страшнi рани, вiдродитися до нового життя.

Написана по гарячих слiдах вiйни, кiноповiсть передає глибоке душевне потрясiння Довженка всенародною трагедiєю. Самою своєю назвою твiр тривожно перегукується з патрiотичною поезiєю Тараса Шевченка. Два великi сини українського народу нiби спiлкуються i радяться мiж собою через вiдстань часу. Бо вiддаль нiчого не значить для справжньої любовi. Не злякавшись гнiву й осуду Сталiна, Олександр Довженко заступився за свiй народ, який понiс тяжкi втрати. Змалювавши криваве, потворне обличчя вiйни, збагнувши її нелюдську, диявольську суть, письменник виступає палким противником будь-якого насильства i кровопролиття. Вiйна — то ознака духовної деградацiї i звироднiння людства. Український народ завжди прагнув до мирного життя, а кров i вогонь були «посланi йому ганебною iсторiєю Європи» .