Замки України

Зміст

• Вступ
• Розділ 1. Загальна характеристика України
• 1.1 Історико-культурний потенціал України
• 1.2 Стан краєзнавчої вивченості замків України
• Розділ 2. Замки, як туристські об'єкти України
• 2.1 Характеристика замків-музеїв
• 2.2 Характеристика замків-руїн
• 2.3 Характеристика замків-залишків
• Розділ 3. Проблеми та перспективи використання замків україни, як туристських об'єктів
• Висновки
• Список використаних джерел
• Додатки

Вступ

Актуальність теми. Архітектура з усіх видів діяльності людини найбільше пов’язана із суспільством і відображає всі сторони його життя.

Як соціальне явище — ця діяльність людини, подана в матеріалізованій формі. Однієї із форм були замки.

Оскільки життя в Україні протікало серед безлічі воєн, число замків і фортець з кожним століттям ставало все більшим. Як у княжі часи укріпленні міста, так пізніше оборонні замки служили для населення захистом у часи воєнної небезпеки. Деякі замки дійшли до нас через віки і принесли з собою історію українського народу. Але набіги ворогів та дві світові війни зруйнували більшість з них. Та й ці руїни є не менш привабливими для туристів, ніж цілі замкові комплекси. Вони містять в собі історичну архітектурну цінність, і мають велике значення в розвитку української національної культури. Замки стали важливим об'єктом для туризму в Україні. Вони огортають новоприбульців романтичним серпанком давно минулих часів, справляють незабутнє враження — ваблять до себе, наче стара, забута казка. Будівлі становлять довершений твір, над яким працювало по черзі кілька поколінь.

Замки України з сивою історією знайшли своє нове призначення: стали музеями, картинними галереями, туристичними родзинками країни, майданчиками для театральних постановок та музичних концертів, довкола них ведеться значна науково-дослідницька робота, постійно ведуться археологічні дослідження. Результатом цих досліджень є наукові праці та виставки, на яких трапляються справді унікальні експонати.

Україна має великі рекреаційні ресурси, до яких належать географічні об'єкти, що використовуються чи можуть бути використані для відпочинку, туризму, лікування, оздоровлення населення, а також суттєво вплинути на розвиток економіки країни. Саме тому, актуалізується необхідність проведення аналізу використання замків України, як туристських об'єктів.

Метою роботи є характеристика стану замків України, визначення проблем і перспектив використання замків України, як туристських об'єктів.

Зазначена мета зумовила виконання наступних завдань:

— надати загальну характеристику України, як туристського регіону;

— надати характеристику замків України;

— визначити основні проблеми та перспективи використання замків України.

Об'єктом дослідження є замки України.

Предметом дослідження є особливості використання в сучасному туризмі замків України.

Теоретичною базою дослідження виступають праці, монографії, статті та довідникові видання відомих вчених у галузі міжнародного туризму. В процесі написання даної курсової використано сукупність загальнонаукових методів: метод аналізу наукових праць, метод аналізу, метод порівняння, а також — поєднання краєзнавчого та історичного методів, і міждисциплінарного підходу з використанням даних історії, економіки та інших дисциплін.

Структурно курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновку, 32 використаних джерел, 5 рисунків, 5 додатків, загальний обсяг роботи — ____ сторінки друкованого тексту.

замок україна туристський об'єкт

Розділ 1. Загальна характеристика України

1.1 Історико-культурний потенціал України

В умовах розбудови незалежної Української держави і пов’язаних з цим процесів пробудження національної самосвідомості, об'єкти культурної спадщини, що стали свідками багатовікової історії українського народу, хранителями його духовної і матеріальної культури, відіграють важливу соціальну роль, вони є основою пізнання минувшини, всебічного осмислення життя народу. За кількістю пам’яток, наявністю шедеврів Україну можна без перебільшення віднести до країн з багатою історико-культурною спадщиною. На державному обліку перебуває понад 147 тисяч пам’яток археології, історії, архітектури та містобудування, монументального мистецтва. Чимало пам’яток мають загальнодержавне значення, а такі, як Києво-Печерська лавра та Софія Київська, за рішенням ЮНЕСКО включені до реєстру Всесвітньої культурної спадщини. Пам’ятки культурної спадщини — і ті, які є символами національної культури та відомі на світовому рівні, й пам’ятки регіонального значення — є джерелом поглиблених досліджень і вироблення нових знань, наукових теорій і гіпотез, що впливають на свідомість суспільства, формують його культурний світогляд, почуття національної гідності. Усвідомлення значення культурного надбання є рушієм для зростання незмінного прагнення до пізнання, до ідентичності, що має прояв у бажанні повторно відкрити власну історію, традиції, духовне коріння. Важливого значення для вітчизняної культури з позицій збереження, а часом і відтворення пам’яток набувають музеї, які зосереджують у своїх фондах найбільш цінні джерела і виконують роль наукових центрів з їх вивчення. Тож, охорона і збереження історико-культурної спадщини та природно-заповідного фонду стали пріоритетним напрямом культурного будівництва у державі.

Історико-культурні туристські ресурси — це історичні особливості, об'єкти і явища матеріальної і духовної культури, які були створені в процесі історичного розвитку і створюються в сучасних умовах, певної території і можуть бути використані для задоволення духовних, пізнавальних і інтелектуальних рекреаційних потреб. Серед культурно-історичних об'єктів провідна роль належить пам’ятникам історії й культури, які відрізняються найбільшою привабливістю й на цій основі служать головним засобом задоволення культурно-пізнавальних потреб. Наукова класифікація пам’ятників, відбиває сформований порядок і форми державного обліку цього виду ресурсів, потреби практики й має на увазі специфіку кожного виду. Залежно від їхніх основних ознак пам’ятники історії й культури підрозділяються на п’ять основних видів: історії, археології, містобудування й архітектури, мистецтва, документальні пам’ятники.

Історико-культурні ресурси України є важливою (а для окремих регіонів — основною) складовою туристського потенціалу. Вони відзначаються великою різноманітністю і включають археологічні та історичні знахідки, середньовічні фортифікаційні споруди і печерні міста, культові об'єкти різної конфесійної належності, палацові ансамблі, місця історичних подій, а також специфічні локальні особливості культури і побуту різних етнічних груп українців та інших народів, що населяють територію країни. Найважливішою, складовою історико-культурної спадщини є пам’ятки архітектури і містобудування. В Україні на державному обліку перебуває близько 15,7 тис. архітектурно-історичних пам’яток. Значно чисельнішою є група унікальних пам’яток, виявлених порівняно недавно, їх хронологічний діапазон надзвичайно широкий: від античних давньогрецьких полісів Північного Причорномор’я і давньоруських архітектурних споруд Києва, Чернігова, Овруча до творів класицизму і модернізму ХІХ-ХХ століть.

Найдавніші в Україні пам’ятки архітектури і містобудування зосереджені в Північному Причорномор'ї. Це давньогрецькі поліси Херсонес (Севастополь), Пантікапей (Керч), Ольвія (Очаків), Керкінітида (Євпаторія), Тіра (Білгород — Дністровський), Неаполь Скіфський (Сімферополь) та ін. В Криму, в Бахчисарайському районі, виявлені також найдавніші з відомих печерних міст — Ескі-Кермен (V-VІ), Мангуп-Кале (VІ-ХV), Чуфут-Кале (Х-ХVІІІ) — і Успенський печерний монастир (VІІ-ХІХ). Серед подібного роду пам’яток представляють інтерес ранньослов’янські печерні храми в с. Міжгір'я Тернопільщині («Святиня язичницька») та в с. Бокота на Хмельниччині.

Архітектурна спадщина періоду Київської Русі (ІХ-ХІІІ) в її первісному вигляді збереглася лише частково. Це Софійський собор, Золоті ворота, церква Спаса на Берестові, Успенський собор і Троїцька надбрамна церква в Києво — Печерській Лаврі, Михайлівський собор Видубицького монастиря, Михайлівський Золотоверхий монастир, церкви Богородиці Пирогощі та Кирилівська в Києві, Спаський собор, Борисоглібський собор, Іллінська церква, Єлецький Успенський монастир, П’ятницька церква в Чернігові, церква Василя в Овручі, Спасо-Преображенський собор у Новгород-Сіверському, Юріївська98 (Успенська) церква в Каневі, Успенський собор у Володимир-Волинському, церква Св. Пантелеймона в с. Шевченкове Івано-Франківської області, церква Св. Миколи у Львові, «Горянська ротонда» в Ужгороді, церква Іоанна Предтечі в Керчі та ін.

Серед фортифікаційних споруд, що збереглись на території України слід відзначити Генуезькі фортеці в Судаку і Феодосії (ХІV-ХV), фортеці і оборонні замки в Кам’янець-Подільському (ХІ-ХVІІІ), Кременці (ХІІ-ХІV), Білгород — Дністровському (ХІІІ-ХV), Ужгороді (ХІІІ-ХVІ), Луцьку (ХІІІ-ХV), с. Невицьке Закарпатської обл. (ХІІІ-ХVІІ), Мукачевому (ХІV-ХVІІ), Бучачі (ХІV-ХVІІ), Острозі Рівненської обл. (ХІV-ХVІ), Сутківцях (ХІV-ХVІІ), Свіржі (ХVІ-ХVІІ), Дубно (ХV-ХVІІ), Корці (ХV-ХVІІІ), Меджибожі (ХV-ХVІІІ), Жовкві (XVI), Бережанах Тернопільської обл. (XVI), Скалі-Подільській (XVI), Олесько (ХVІ - ХVІІ), Збаражі Тернопільської обл. (XVII), Києві (XVII-XIX), Кіровограді та Керчі (обидві - XVIII) та ін. Територіально фортифікаційні споруди сконцентровані в Тернопільській, Львівській, Рівненській областях, тим часом у Лівобережній Україні вони взагалі не збереглися.

1.2 Стан краєзнавчої вивченості замків України

У багатій історико-архітектурній спадщині України визначне місце належить пам’яткам оборонної архітектури — фортецям, замкам, оборонним храмам, міським укріпленням. Упродовж багатьох століть роль оборонних споруд була провідною в системі міст і містечок. Без перебільшення можна сказати, що від рівня організації оборони залежала доля всіх поселень.

Споруди оборонного типу, або, як ми тепер їх називаємо, пам’ятки оборонного будівництва, зводили як для захисту від ворожих нападів, так і для оборони великих феодалів і магнатів від народного гніву і частих взаємних нападів феодалів-сусідів. Потреба в обороні краю з кожною наступною епохою видозмінювала архітектурну монументальність оборонних споруд краю. Завдяки цьому на місці давніх дерев’яно-земляних укріплень давньослов’янських градів з’являються кам’яні укріплення княжих резиденцій і палаців, а згодом — укріплені династичні замки і садиби господарів краю. У період пізнього середньовіччя оборонну роль в Україні відігравали не лише замки і фортеці, а й численні церкви і монастирі.

З часів Київської держави і Галицько-Волинського князівства оборонні споруди у первісному стані не збереглися, адже вони були переважно дерев’яні. У XIII ст. на заміну дереву як основному будівельному матеріалу прийшов камінь та обпалена цегла. Перші цегляні замки були збудовані на галицьких і волинських землях. У цей час багато монастирів також було огороджено цегляними стінами. Спорудження замків, фортець з дерева продовжувалося до XVI ст. Проте вдосконалення вогнепальної зброї, розширення населених пунктів зумовили поступовий перехід до будівництва кам’яних оборонних споруд. Дерев’яні стіни фортець набули геометрично правильних форм, товщина та висота оборонних стін значно збільшилися. У XVI-XVII ст. кам’яні споруди — замки і монастирі - остаточно витіснили дерев’яні оборонні споруди попередніх епох.

Замки і монастирі - це найбільші за розмірами історичні споруди в забудові населених пунктів. Завдяки своїм масштабам вони досі виступають композиційними центрами багатьох історичних міст і сіл України (Києва, Переяслава, Чигирина, Полтави, Путивля, Чернігова, Глухова, Батурина, Охтирки, Новгорода-Сіверського, Львова, Кам’янця-Подільського, Білгорода-Дністровського, Жовкви, Дрогобича, Белза, Судака та ін.). Деякі з наших міст — Київ, Львів, Володимир-Волинський, Луцьк, Путивль, Новгород-Сіверський, Білгород-Дністров-ський — мали надзвичайно розвинену й складну систему укріплень, що формувалися понад півтисячоліття. Головні траспортні торговельні шляхи проходили через більшість укріплених міст та містечок. Торговельні зв’язки міст різних реґіонів України, завдяки укріпленим територіям, сприяли не лише розвиткові внутрішнього ринку, але й міжнародній торгівлі.

Найбільша кількість замків, фортець та оборонних монастирів збереглася до нашого часу на заході України.

Перші науково-краєзнавчі описи замків та монастирів України почали проводитися в XIX ст. Члени Одеського товариства історії і старовини видали кілька книг, в яких наведені історико-архітектурні характеристики багатьох фортець та замків Бессарабії, Поділля та Волині.

Дослідження замків Галичини, виконане в другій половині XIX ст. істориком А. Чаловським, цінне тим, що автор використав архівні матеріали. У книзі, крім тексту, є рисунки і плани замків у Бережанах, Добромилі, Кудринцях, Окопах, Пньові, Сидорові, Старому Селі, Свіржі, Теребовлі, Чорткові, Збаражі, Раківці, Галичі. У наступній книзі А. Чаловського у співавторстві з істориком Б. Янушем описані замки, монастирі, церкви, костели та синагоги Тернопільського воєводства. Крім того, у Львівській бібліотеці НАЛ України є рукописний фонд імені А. Чаловського, в якому зберігається багато інвентарних описів XVII-XIX ст. замків і монастирів Галичини. У них практично зібрано матеріал про спорудження, функціонування, реконструкції та зруйнування замків, фортець і монастирів у Львівській, Івано-Франківській і частково Тернопільській областях.

Про пам’ятки історії і культури Поділля, насамперед, фортеці краю, видана в 1901 р. книга краєзнавця В. Гульдмана. Креслення планів замків у ній відсутні. Матеріали книги були використані для складання археологічної карти Подільської губернії. Про замки Поділля видано кілька книг польського історика Юзефа Роме. У книзі про Кам’янець-Подільський автор детально описує фортецю, історію її будівництва та реконструкції.

Значну роботу з дослідження замків Поділля провів історик та краєзнавець Ю. Сицинський. Уперше характеристика замків і фортець зроблена автором на основі вивчення історичного матеріалу та археологічних досліджень. Текст доповнюється фотографіями замків і їх планами.

Перші дослідження замків Волині в кінці XIX — на початку XX ст. здійснили мистецтвознавець Ю. Дуткевич, мистецтвознавець і етнограф А. Шрусевич. В їхніх працях описані фортифікації в Луцьку, Володимирі-Волинському, Олиці, Клевані, Ізяславі, Острозі, Новомалині, Корці. Про пам’ятки історії Волині, а саме замки та монастирі, є публікації В. Собецького та А. Яблоновського, краєзнавців А. Фотинського, С. Каретніко-ва та Б. Вітте, етнографа С. Кордасевича, священика Синдульського.

У другій половині XIX ст. в Україні розпочали проводити археологічні розкопки. Вони стали невід'ємною частиною при дослідженні замків та монастирів, особливо їх зруйнованих частин. Археолог В. Антонович у 1900 р. видав археологічну карту Волинської губернії, яка супроводжувалася текстовим матеріалом на 130 сторінках.

Архітектор Л. Маслов опублікував декілька статей про архітектуру Луцького замку та оборонних веж Волині в журналі «Наша культура» в 1937 р. Археолог О. Цинкаловський у 1936 р. в журналі «Життя і знання» дав історико-архітектурну характеристику найстаріших культових споруд Волині. Більшість замків і монастирів Волині була описана названими дослідниками.

Замки Закарпаття досліджувалися відомим українським археологом Я. Пастернаком. У своїй роботі «Середньовічні городи на Закарпатті», яка видана у Львові в 1932 p., автор описав 15 замків реґіону.

Фортеці та монастирі Криму вперше описані російськими дослідниками в XIX ст. Мистецтвознавець М. Кондаков, історики Г. Котов і Є. Марков, краєзнавець В. Смирнов досліджували пам’ятки історії Криму, починаючи з часів дохристиянського Херсонеса до періоду Кримського ханства. Зроблені фотографії та замальовки фортець у Судаку, Феодосії, Алушті, Гурзуфі, монастирів у Бахчисараї та Старому Криму.

Усі 16 фортець Дніпровської лінії на Лівобережній Україні описані істориком Я. Новицьким у 1905 р. У книзі 176 сторінок тексту, є фотографії і плани деяких фортифікацій.

Історик І. Буцманюк описав монастир-фортецю в Міжгір'ї. Мистецтвознавець В. Січинський провів дослідження Крехів-ського монастиря, а історик Б. Рокуз — монастиря в Городенці. Інженер К. Шмигродський описав пам’ятки Золочева, включаючи монастир. Краєзнавець Т. Маньковський досліджував культову архітектуру періоду бароко і рококо у Львові.

Дослідженням замкових та монастирських комплексів України у радянський період історії присвячені роботи Ю. Асеева, С. Безсонова, С. Висоцького, Б. Возницького, Г. Логвина, Б. Ти-мощука, К. Терещука, В. Вуйцика, М. Говденко, Є. Лопушин-ської, Г. Мезенцевої, І. Могитича, Ю. Нильговського, В. Ок-сійчука, О. Пламеницької, В. Савченка, Т. Товстенка, М. Холо-стенка, П. Юрченка. У повоєнні роки дослідження пам’яток ведуться широким колом спеціалістів, включаючи архітекторів, істориків, мистецтвознавців, археологів, краєзнавців, етнографів, художників, інженерів.

Фундаментальні дослідження пам’яток архітектури України, включаючи чимало замкових і монастирських комплексів, провів професор Ю. Асеев. У численних монографіях та наукових статтях автор дослідив архітектуру Київської Русі, стольного Києва, Лівобережжя, Придніпров'я, Криму.

Численні наукові праці видатного українського професора Г. Логвина присвячені дослідженню пам’яток архітектури України в усіх реґіонах. Ним неодноразово обґрунтовувалася пріоритетність використання оборонних пам’яток нашої землі для цілей туризму й екскурсійно-музейного краєзнавства.

Замкові комплекси Галичини і Поділля досліджували П. Раппопорт, М. Каргер, Ю. Нельговський, М. Рожко, О. Мацюк, які вивчення архітектурної цінності пам’яток поєднували з аналізом різноманітного історичного архівного матеріалу, фактичного сучасного стану фортифікацій.

На початку 1960;х pp. усі пам’ятки архітектури (в тому числі оборонні споруди України) мали обмірні креслення, на багато з них складено короткі історичні довідки.

Протягом останніх років проводиться інтенсивна робота над складанням каталога оборонних споруд України, які існували від найдавніших часів до кінця XVIII ст. Це давньоруські укріплені городи, пізніші (XIV-XVIII ст.) міста-фортеці, замки, оборонні монастирі, церкви, костели, синагоги, військові укріплення (табори), сторожеві вежі, оборонні дзвіниці тощо. На території України взято на облік близько 5 тис. таких об'єктів.

Замкові та монастирські комплекси України, що збереглися до наших днів, розташовані в реґіонах Волині, Галичини, Поділля, Карпат, Буковини, Лівобережжя, Придніпров'я та Криму. В силу історичних причин багато замків і монастирів XI-XVIII ст. краще збереглися у Західній Україні.О. Мацюк у своїй праці «Замки і фортеці Західної України. Мандрівки історичні» (1997 р.) розробив туристично-краєзнавчі маршрути до пам’яток оборонного будівництва Західної України.

Розділ 2. Замки, як туристські об'єкти України

2.1 Характеристика замків-музеїв

Ужгородський замок розташований в центрі міста на Замковій горі. Це унікальний зразок укріплень бастіонного типу на закарпатських землях, шедевр романського архітектурного стилю. Споруди фортеці відносяться до XII-XIII століття.

Ужгородський замок розташувався на високій горі вулканічного походження, що нависає над річкою Уж (див. додаток А). Муроване укріплення було зведено у XIII столітті на місці давньоруського городища IX-XIII століття. Протягом XIII — першої половини XVI століття замок неодноразово витримував облоги, руйнувався й відбудовувався. Найзначнішою була перебудова замку наприкінці XVI століття, виконана під керівництвом італійських майстрів на основі новітніх досягнень тогочасного фортифікаційного мистецтва. В цей час формується планування системи замкових укріплень, що дійшло до наших днів. У 1728 і 1879 роках замок був істотно пошкоджений пожежею.

Головною спорудою замку був палац, додатково захищений з південно-східної і північно-східної сторін невисокою стіною з мостом, що був перекинутий через рів і вів до північного палацового в'їзду. На південний захід від палацу стояла замкова церква. До наших днів Ужгородський замок зберіг свою регулярну п’ятикутну конфігурацію плану. Він складається з п’яти загострених бастіонів з оборонними стінами. В'їзд розташований в нижньому ярусі в'їзної башти, спотвореної пізніми перебудовами, обрамлений порталом з тесаних білокам'яних блоків і перекритий хрестовими зведеннями. Стіни і бастіони фортеці складені з андезиту. Первинний підйомний міст замінений насипом.

У 1968 році почата реставрація замку. У 1979 році з північного боку відреставрували міст, перекинутий через рів, що частково зберігся, навколо палацу, частина оборонних стенів і бастіонів, дахи і внутрішній дворик замку.

У південно-західній частині Мукачева стоїть овіяний легендами і бойовою славою Мукачівський замок (див. додаток Б), один із найцінніших історичних і воєнно-архітектурних пам’яток Закарпаття ХІV-XVIІ століть. Замок розташований на горі вулканічного походження висотою 68 м і займає площу 13 930 м². Точної дати заснування замку немає, але в документах, які датуються XI століттям, він уже згадується. З 1396 по 1414 роки замком володів Подільський князь Федір Корятович. Він значно розбудовує і укріплює замок, перетворює його у свою резиденцію. В цей же час у скелястій горі був вирубаний 85 метровий колодязь. Протягом ХV-XVI століть замок знаходився в руках багатьох володарів, які проводять його розбудову і укріплення.

В цей час в оборонній системі замку було 14 веж, а у верхній частині знаходився великий палац. В 1633 році Мукачівській замок придбав Трансільванський князь Дєрдь І Ракоці з правом успадкування. Князі династії Ракоці перетворили замок в столицю свого князівства і володіли ним до 1711 року. Після смерті Дєрдя І Ракоці в 1648 році його дружина Жужанна Лорантфі продовжує реконструкцію замку і споруджує ще дві тераси — Середню і Нижню, а також зовнішнє оборонне кільце. В 1649 році в замку побували посланці гетьмана Богдана Хмельницького, які вели переговори з Дєрдем її Ракоці про спільні дії проти Польщі. З 1685 по 1688 роки замок переживає одну з найбільших облог, яку здійснили війська Австрійського імператора. Керувала обороною замку вдова князя Ференца І Ракоці Ілона Зріні. Після захоплення замку австрійці його реконструювали, що зробило його найсильнішою фортецею на сході Австрійської імперії. З 1703 по 1711 роки замок стає оплотом національно-визвольної війни угорського та всіх інших народів, що населяли край, проти австрійського гніту. Очолив війну син Ілони Зріні Ференц II Ракоці. Після поразки визвольної війни замок поступово втрачає своє стратегічне значення. В 1782 році тут відкривається політична в’язниця Австрійської монархії, в якій на протязі більше ніж 100 років перебувало понад 20 тисяч в’язнів. В липні 1847 року замок-в'язницю відвідав видатний угорський поет Шандор Петефі.

В 1896 році в’язниця в замку була ліквідована. Замок поступово приходив в занепад та руйнувався. В період Чехословацької республіки (1919;1938 роки) в замку були розташовані військові частини. Під час Другої світової війни замок займають угорські війська. Після визволення в 1944 році та возз'єднання Закарпаття з Радянською Україною в замку знаходилось профтехучилище. Нині в Мукачівському замку розміщений історичний музей.

Поблизу c. Чинадійово на території розкішного парку санаторію «Карпати» знаходиться колишній мисливський замок Шенборнів (див. додаток В). Після поразки визвольної війни 1703−1711 років всі маєтки князя Ференца II Ракоці перейшли до королівської казни, а в 1728 році вся Мукачівсько-Чинадіївська домінія була подарована цісарем Карлом VI архієпископу Лотару-Францу фон Шенборну (1655−1729) у довічну власність, який в свою чергу доручив управління володіннями кузену та майбутньому спадкоємцю Фрідріху-Карлу фон Шенборну (1674−1746). Для ведення всіх справ було призначено управляючих і час від часу відправлялись інспектори для перевірки.

Граф Фрідріх Карл фон Шенборн для економічного розвитку краю заселив Мукачівсько-Чинадіївську домінію переселенцями з Німеччини, яким для заохочення видавались паспорти, грошові винагороди, земельні ділянки та матеріали для будівництва житла. Крім того ремісники звільнялись від податків на десять років, а селяни — на шість. В 1746 році Мукачівсько-Чинадіївську домінію успадкувала австро-угорська гілка родини — Шенборни-Бухгейми, які на відміну від своїх німецьких родичів вели світський спосіб життя. Новою володаркою маєтностей стала графиня Шенборн-Менфред. За господарювання її сина Євгена-Ервіна фон Шенборна-Бухгейма (1738−1817) домінія почала швидко розвиватися, завдяки продуманій політиці розвитку сільського господарства та ремесел.

У родини Шенборнів стало доброю традицією щоосені навідуватися у Сент-Міклош (назва Чинадійово почала використовуватися з 1944 року) і влаштовувати полювання. Саме для цього в 1890—1895 роках в урочищі Берегвар на місці дерев’яного мисливського будиночку Ервіном-Фрідріхом фон Шенборном-Бухгеймом (1842−1903) було побудовано замок-палац, куди він та його спадкоємець Фрідріх-Карл фон Шенборн-Бухгейм (1869−1932) запрошували іменитих гостей з Будапешта та Відня.

В проект замку архітектора З. Грессерсона було закладено особливу символіку. Для прикладу, в Європі, а особливо у Німеччині, зустрічаються замки, в яких кількість веж відповідає кількості днів у році, а в проекті замку Шенборнів за основу був взятий астрономічний рік: кількість вікон — 365 — відповідає кількості днів у році, 52 кімнати — кількості тижнів, 12 входів — кількості місяців.

Замок побудований з цегли і покритий фігурною черепицею, а в архітектурному відношенні близький за типом до французьких ренесансних замків «доби мушкетерів», де кожна деталь — чи то димохід, чи то вежа — не просто виконують свої прямі функції, але і виступають окрасою будівлі. Особливу атмосферу задає різномасштабна конструкція дахів. Двері під'їздів та вікна над ними прикрашені вітражами. На годинниковий вежі можна бачити фамільний герб родини Шенборнів, на чотирьох різних за формою вежах замку встановлено флюгери, на яких вибито дату побудови замку — 1890. Замок складається з двоповерхового південного парадного крила, що завершується величною чотириповерховою вежею з годинником та двоповерхового північного господарського крила, які об'єднує церква-каплиця.

Замок розташований в центрі так званого англійського парку-дендрарію, який займає 19 га. Місце для розміщення замку було вибране настільки вдало, що навіть не було потреби змінювати довколишній ландшафт. У парку росте безліч рідкісних видів рослин: самшит, катальпа, сосна Веймута, канадська ялина, японська вишня, рожевий бук, італійська гліцинія, сріблястий клен, оцтове дерево та інші. Тут можна зустріти також цікавих представників тваринного світу. Озеро на території парку за своєю формою повторює контури Австро-Угорської імперії того часу. На озері плавали лебеді, а графські гості катались на човнах. У 1928 році після земельної реформи здійсненої чехословацьким урядом, Мукачеве-Чинадіївська домінія була ліквідована. Граф, щоб не втратити своїх володінь організував фінансову операцію, за якою концерн «Біньон» з французьким, швейцарським та чеським капіталом придбав землі домінії за мінімальну ціну і відразу ж передав їх фірмі «Латориця», головним акціонером якої був граф Шенборн.

Напередодні Другої світової війни замок Шенборнів хотів придбати сам Герман Герінг, але президента тоді вже існуючої Карпатської України А. Волошина не привабила обіцяна позика в 10 мільйонів марок, що на той час була досить не великою сумою, і німці отримали відмову. Останній власник мисливського палацу граф Георг-Ервін фон Шенборн-Бухгейм (1906;1989) залишив Мукачеве у вересні 1944 року. В 1945 році замок було реорганізовано у будинок відпочинку, а у 1958 році, після візиту М. Хрущова, на його базі був відкритий перший кліматологічний санаторій в Закарпатті, який спеціалізувався на лікуванні серцево-судинних (кардіоневрологічних) захворювань. Будівля замку стала головним корпусом комплексу. Для огляду та екскурсій з 9.00 до 17.00 відкриті камінний зал та бібліотека замку. В інтер'єрі частково збереглися парадні сходи та комини. В приміщеннях замку проходили зйомки кількох сцен радянського фільму-бестселлеру «Сімнадцять миттєвостей весни» та казки «Снігова королева» .

На території парку діє бювет з мінеральною водою «Поляна Купель» та є справжнє «Джерело Краси» з цілющою водою. Навпроти входу до санаторію, якраз біля траси Мукачеве — Стрий знаходиться гарна старовинна будівля залізничної станції «Санаторій Карпати». В архітектурному плані будівля залізничної станції повністю повторює романтичний стиль палацу. Графи Шенборни в кінці 19 століття потурбувалися про зручне транспортне сполучення на території своїх володінь. За півгодини ходьби від верхнього корпусу санаторію «Карпати» розташована так звана «Графська галявина» з хрестом. За легендою, саме на цьому місці, катаючись на санках, на смерть розбився графський син.

2.2 Характеристика замків-руїн

Перші захисні укріплення на Закарпатті з’являються у бронзовому віці. Це були просто городища-гради, укріплені земляним валом. Найбільш завершену форму оборонної споруди мали замки ХІ-ХVІІ ст.

До величезної та величної Чорної Гори (568 м над рівнем моря) на Закарпатті притулилося старовинне місто Виноградів. На початку Х століття Угочай (так називали цю землю колись) захопили угорці, а вже в ХІІІ століття місто згадується під назвою Севлюш — що якраз і перекладається як «Виноградне». Сучасний Виноградів повністю заслуговує на свою назву. Схили Чорної Гори вкриті виноградниками, сади щоліта дарують персики, абрикоси та винні ягоди, алеї та вулиці міста засаджені сакурами, каштанами та магноліями. Розкішна та щедра природа здавна приваблювала як поселенців, так і войовничих зайд.

Для захисту населення в ХІ столітті зводиться на плато біля Чорної Гори перше укріплення — замок Канків (Канко), вотчина місцевого слов’янського феодала. Йшли роки, замок змінив русинських власників на угорських магнатів. Севлюш пишається тим, що він перший з поселень краю в 1262 році удостоївся привілею називатися королівським містом. Міщани мали власний суд та самоврядування, обирали свого старосту та священика. Навіть могутні барони шанували права міста — їм не дозволялося селитися у місті. З того часу Севлюшське право — велика, по-справжньому королівська нагорода для міст Закарпаття. Канків перетворюється з дерев’яного дитинця в кам’яний рицарський замок, що пильним вартовим оберігав соляний шлях, який пролягав Тисою.

Король Карл Роберт не стерпів сваволі місцевого феодала Боршо Бенедека — і його війська штурмом беруть фортецю, не лишаючи від укріплення каменю на камені. Щоправда, той самий король пізніше відбудував замок та подарував у 1399 році барону П. Перені - за відчайдушну сміливість у битві з турками у 1396 році. Барон віддає войовничі стіни ченцям: фортецю передали під францисканський монастир. А сам Перені будує біля підніжжя гори двоповерховий палац, який зберігся і до наших днів: у колишній баронській вотчині в старому парку сьогодні радяться освітяни: тут розміщено райвно.

Навіть мирні поселенці-ченці не врятували Канків від руйнування: у 1566 році австрійські війська під проводом генерала Текелеші захопили замок-конвент. Така сумна доля чекала споруду через перехід одного з Перені на бік реформації. Король-католик такої наруги над своєю релігією не стерпів.

Відповісти на питання, чому у місті Севлюш, центрі Угочанського комітату, замок називали не севлюшським, а Канків, допоможе стара легенда. Кажуть, у часи міжусобиць, які настали з припиненням династії Арпадів, замком володів розбійник Канко. Та є інша версія: начебто монахи в замку носили верхній одяг з овечої вовни, який називали «канко» .

До руїн замку веде крута стежка. Попереду відкривається карколомна панорама тридцятитисячного міста з націленими у небо вежами старовинних храмів різних конфесій. За спинами лишається могутній масив одинокої Чорної Гори. А перед очима — руїни давньої твердині. Зараз важко визначити, де тут стояла віки тому в'їзна брама, а де були житлові приміщення. Навіть від чотирикутника оборонних стін залишилося небагато, що вже казати про залишки п’яти веж у кутах споруди. У середині замку місцями де-не-де видно фрагменти проміжних стін. Кажуть, з замку вів у місто підземний хід. Традиційна легенда будь-якої фортеці у Виноградові все ж має під собою деяке підґрунтя: принаймні, хід на довжину 12 метрів було знайдено — а далі наказано його засипати глиною.

Метрах в 60−70 на північний схід від замкового ядра бовваніють залишки старовинного готичного храму. На захід від фортеці на найвищій частині замкової гори зберігся — чи не найкраще з усього комплексу — кам’яний куб. Це — невеличка каплиця з круглим вівтарем, зведена у ХVІ столітті. Деякі жителі Виноградова пам’ятають, що ще не так давно капличку вкривав бляшаний дах, а на стінах можна було помітити старовинні розписи. Зараз стан міні-храму мало відрізняється від оплакуваних дощами та снігами забутих руїн Канкова поруч.

Селище міського типу Королево у Виноградівському районі Закарпатської області розташоване у долині р. Тиса на висоті 146 м над рівнем моря. Селище з усіх боків оточують гори: г. Чорна, 568 м, г. Саргедь, 393 м, г. Камінь, 347 м, г. Фрасин, 821 м, г. Кобола 615 м, г. Іросла 598 м, г. Тупий, 878 м, г. Товста, 798 м. Перша письмова згадка про Королево датується 1264 роком.

Королево відоме перш за все руїнами замку Ньолаб (або Нялаб, угорською Nyalаb Vаrat). Історія замку має дві версії походження історичну та народну.

За народною версією власником замку був пихатий лицар Ньолаб. Нерозділене кохання перетворило його на злого та безжального розбійника, який грабував довколишні міста та села. Розбійника спіткала страшна смерть — він втопився в Тисі разом зі своїм конем. За історичними даними в 9−10 століттях на місці замку існувало слов’янське городище, яке зруйнували татари і саме на його руїнах угорський король Іштван V (роки правління 1270−1272) збудував дерев’яний мисливський будинок, від чого село і отримало свою назву — Королево (угорською Kirаlyhаzа «дім короля»). Загалом за всю свою багатовікову історію село мало різні назви: Фелсас, Кіральгаза, Кралово-над-Тисой і врешті Королево.

За свідченнями угорських літописців замок Ньолаб було побудовано наприкінці 13 століття королем Ласло IV Куном (р. п.1272−1290) на місці мисливської резиденції. Споруда неправильної форми мала дві тераси і за своєю формою була схожа на пшеничний сніп (угорською nyalab — в’язка, оберемок, пук). Ймовірно саме завдяки схожості на сніп замок і отримав свою назву. А можливо й тому, що він виконував функцію своєрідного митного посту і звідси здійснювався контроль сплаву Тисою солі, деревини, хутра та інших цінних товарів. Купці, щоб пройти митний пост, сплачували мито — в’язку, оберемок тощо товару. Кам’яна фортеця з більше ніж двометровими стінами, довжиною верхньої частини 57 м, та шириною — 47 м мала велике значення для охорони кордонів держави. Ньолаб є єдиним відомим замком цього періоду в історичному комітаті (графстві) Угоча північно-західної частини Угорського королівства.

До 1301 року Ньолаб належав родині Арпад, але згідно з історичними документами часів Ласло ІV замок належав також угорським феодалам Убулі, а згодом був відібраний феодалами Томашами. На початку 14 століття Ньолаб було сильно пошкоджено королівськими військами Кароя (Карла) І Роберта Анжуйського (р. п.1301−1342), який силою зброї утверджував свою владу та прагнув покарати зрадника Беке Боршо, феодала який виступив на боці його супротивників та переховувався у Томашів.

Не зважаючи на значну руйнацію, замок досить швидко відбудували. Для цього навіть були спеціально запрошені італійські архітектори під керівництвом Арістотеля Фіоравенті.

Замок було частково перебудовано — добудовано башту на південному боці скали та кілька споруд, що значно підвищило його оборонну спроможність. Після остаточної перемоги Карой Роберт подарував Ньолаб з навколишніми землями та численними привілеями волоському воєводі Богдану. В 1342 році корона перейшла до Лойоша (Людовика) І Анжу Великого (р. п.1342−1382). Він дарує замок своїй дочці Марії І Анжу та її чоловікові Жигмонду Люксембургу.

З 1378 року Ньолаб, Хустський замок та вся домінія за королівські борги були подаровані волоським воєводам Драгу та Балку, але вже в 1405 році король Жигмонд (Сигізмунд І) Люксембург (р. п.1387−1437) передає Ньолаб та довколишні села роду Перені, який володів цими землями аж до 20 століття. Проте волоські воєводи до кінця 15 століття намагалися повернути свої землі, постійно нападали на володіння Перені і навіть розпочали судовий процес та все було марно. Постійні напади змусили баронів Перені укріпити замок.

Ньолаб витримав кілька облог 1514 року (повстання під керівництвом Дердя Дожі) та 1661 року (напад турецьких військ) і лише у 1672 році замок було знищено австрійськими солдатами за наказом імператора Ліпота (Леопольда) I (р. п. з 1657 до 1705), тому що один з Перені створив там своєрідний штаб для угорської знаті, яка брала участь у повстанні проти Габсбургів. До наших днів від замку лишились фрагменти кількох стін, частина башти, що має назву «Сфінкс» та місток над ровом.

В 1858—1859 роках на території колишнього замку були проведені археологічні розкопки. Частину зі знайденого можна побачити сьогодні у Національному музеї Угорщини, а частина знаходиться у приватних колекціях. Доля чудових гобеленів, картин, зброї та коштовностей, що знаходились у замку в момент його знищення, на жаль, не відома. На замковому подвір'ї в 1993 році відновлено невеличку церкву Пресвятої Діви Марії, побудовану в 1530 році Яношем Перені. На фасаді церкви є розписи із зображенням замку.

Неподалік стежини, що веде до замку стоїть досить цікавий в архітектурному плані храм, що належить до чоловічого греко-католицького монастиря.

Поблизу села Кам’яниця, на горі за Ужом, ліворуч від траси погляд вихоплює серед вершин дерев силует високої башти над сірою стіною. Краса природи в Невицькому переплітається із романтикою минулого. Сиві мури древнього замку вінчають крутий скелястий пагорб над долиною. Трьома зяючими бійницями дивиться він на гори, що оточують його, на зелену долину Ужа (біля м. Ужгород). В документах даний замок згадується у 1317 році, хоча очевидно виник раніше. Народні перекази і легенди приписують спорудження замка слов’янській княгині ще до приходу угорських племен в Придунайську низовину.

Замок, за легендою повинен був захищати перш за все наречених, від чого й пішла назва замка. Наречена (місцевою говіркою) — невістка. Потім слово «невістський» перетворилося на слово «невицький». Інша легенда приписує спорудження замка княжні на ім'я Погана Діва (див. додаток Г).

Початок XIV століття в Угорщині, Словаччині і Закарпатті ознаменувався феодальними міжусобицями і боротьбою за королівську владу. Повстанці, захопивши Невицький замок, перетворили його в свій оплот. Повстання незважаючи на велику хоробрість повстанців, було придушено і Невицький замок пав у 1322 році.

Замок вперто не піддається руйнівним силам часу. Стіни його збереглись до висоти двох, а навіть трьох поверхів. Над ними велично стримить висока чотиригранна кам’яна башта. Одна із легенд говорить, що стіни мають таку міцність, тому що Погана Діва наказала домішувати у розчин молоко і яйця, що викликало великий голод. Після придушеного повстання, яке згадувалося раніше, замок був подарований графам Другетам, рід яких володів три з половиною століття Ужгородом і всією Ужанською долиною. За деякими даними в середині XVII століття замок був зруйнований трансільванським князем Дьєрдєм Ракоці II.

Минали роки і сторіччя. В гордій самотності стояв овіяний легендами замок. А навколо нього йшло своїм руслом життя. Дійшовши до наших часів, замок змінився невпізнанно. Насамперед він був реставрований, були збудовані мости і асфальтована доріжка, що веде майже під самий замок.

Руїни замку розташовано на рівнинній околиці селища Середнє (угорською Szerednye, чеською Serednе, словацькою Serednе/Serednovo, німецькою Serednje, польською Serednie) Ужгородського району, що знаходиться в передгір'ї Карпат — Маковиці.

На території сучасного селища археологами були виявлені предмети доби неоліту — 4 тисячоліття до н. е. та доби бронзи — 2 тисячоліття до н. е.

Назву селища пов’язують з його розташуванням відносно двох найбільших міст Закарпаття — Ужгорода та Мукачеве, а також відносно центру долини, в якій воно знаходиться. Муроване укріплення було засновано чернечим орденом тамплієрів у XII столітті.

Після 1312 року замком володіли ченці ордена Святого Павла, а пізніше — родина феодалів Другетів, власників Ужгородського замку. В XVIII столітті замок утратив своє стратегічне значення і поступово занепав. Своєрідністю замку є те, що його укріплену основу становила лише одна, квадратна в плані (19×19 м) триярусна башта-донжон.

Її муровані з каменю стіни, на кутах викладені з білокам'яних тесаних блоків, сягають товщини 2,5−3 м. Вхід у башту здійснювався з другого рівня через дерев’яні приставні сходи, які прибирали в разі облоги укріплення. Перший ярус башти зі склепінчастими перекриттями використовувався як господарське приміщення; два вищих рівні призначалися для помешкання. Для зв’язку між приміщеннями по вертикалі застосовувалися внутрішні сходи.

Зовні донжон оточували мури завтовшки 1 м, утворюючи в плані квадратне укріплення з чотирма наріжними баштами та в'їзною брамою. Наступна лінія захисту складалася з внутрішнього та зовнішнього земляних валів і рову між ними. Загальні параметри всього укріплення становили 240×210 м.

Від старовинного замку збереглися лише рештки мурувань башти-донжона. Руїни замку є унікальною пам’яткою оборонної архітектури ХІІ-ХІІІ століття, яка репрезентує ранній тип укріплень на українських землях.

Середнянський замок, мабуть, не є настільки цікавим в плані мальовничості руїн, як в тому, що він є єдиним замком тамплієрів на території сучасної України, і це була найсхідніша оборонна споруда тамплієрів на території Європи.

2.3 Характеристика замків-залишків

Залишки Вишківського замку знаходяться біля смт. Вишково Хустського району Закарпатської області (див. додаток Д). Місцем будівництва укріплення була обрана гора, заввишки 589 м. Гора розташована у межах Гутинського масиву, на південний схід від сучасного селища Вишково, яке колись мало статус міста. За 3 кілометри на південь від гори проходить сучасний українсько-румунський кордон, а за 3 кілометри на північ — протікає річка Тиса. Вже після будівництва укріплень гору стали називати «Варгедь» («Vбrhegy» — угорською Замкова гора).

В письмових джерелах замок уперше згадується у 1281 році, коли на горі неподалік від Вишково феодали з роду Чепа будують замок. З одного боку цей форпост мав захищати приватні феодальні володіння, з іншого боку у нього було важливіше завдання загальнодержавного значення — замок захищав соляні копальні Марамороша і контролював перевезення солі по Тисі. Вишківський замок був одним з декількох «соляних» замків (три інші - Хустський замок, замок Нялаб і Виноградівський замок Канків), зведених уздовж Тиси, які брали участь у захисті так званого «соляного шляху». Цей шлях брав початок від багатих соляних копалень Солотвино і тягнувся до Центральної Угорщини. Торгівля сіллю приносила Угорщині величезний прибуток, тому забезпечення безпеки соляних копалень і соляного шляху мало першочергову важливість для Угорського королівства.

У 1329 році король Карл Роберт, що зайняв трон Угорщини в 1301 році, доклав чимало зусиль, щоб придушити опір феодалів і посилити централізацію влади. У 1329 році Вишково перестало бути приватним феодальним володінням і перейшло в статус коронного (королівського) міста. У цей же період був утворений Марамороський комітат (територіально-адміністративна одиниця Угорського королівства), Вишково отримав статус центру цієї області. Тут же розташовувався комес (правитель) комітату. Вишківський форпост стає королівським замком і займає становище головного укріплення комітату.

Хустський замок — фортифікаційна споруда, що існувала в 11−18 століттях у м. Хуст. Замок був побудований як угорська королівська фортеця для захисту соляного шляху з Солотвина та прикордонних районів. Його будівництво почалося в 1090 році та було закінчено за короля Бели ІІІ у 1191 році.

Про замок згадує турецький мандрівник Евлія Челебі: «Хустський замок розташований на вершині гори Хасана. Мури його високі і товсті, і своєю могутністю він схожий на фортецю Іскандер, бо висота його вже сягає неба. Дахи палаців вкриті кольоровою черепицею, дахи церков — залізом, хрести на них — з чистого золота і так сяють, що в того, хто дивиться на них, втомлюються очі і він змушений, з повагою до них, опускати погляд». На окраїнах міста Хуст підноситься вулканічного походження гора, на якій в 11−12 столітті збудовано замок-фортецю.

З 1281 по 1321 роки твердиня належала князям Галицько-Волинської держави. У 1480 році Хустський замок угорський король Матіаш Корван дарує королеві Беатріс Арагонській. В 1511 році Ласло II віддав Хустський замок з усіма його маєтностями в оренду за 20 тисяч золотих угочанському жупану Габору Перені. У 16−17 століттях за Xуст і його замок часто воювали Габсбурґи і семигородські князі, на нього нападали турки і татари. Останній бойовий виступ Хустського гарнізону стався в 1717 році, коли солдати атакували 12-тисячну татарську орду поблизу Вишкова.

Замок був знищений від блискавок під час бурі - одна з них попала в порохові склади у 1766 році. Жупанат спробував зберегти замок, почав ремонт, але це виявилося безнадійно. 1773 року імператриця Марія Терезія послала свого сина Йосифа оглянути замок. Він розпорядився перевести гарнізон до Мукачева. В 1798 році буря пошкодила останню башту замку. Влада дала місцевій громаді дозвіл розбирати замок на будівельне каміння. За 20 кілометрів на північний захід від Вишківського замку будується потужний кам’яний замок у місті Хусті, який бере на себе функції головного укріплення Марамороського комітату. Паралельно з ростом могутності Хуста тривав занепад Вишківського замку, який втратив колишнє значення. Ймовірно, вже до початку 15 століття замок був повністю покинутий і більше не відновлювався. Вишківський замок проіснував відносно недовго — близько 100 років.

На території села Вари виявлено залишки старослов’янського городища ІХ-ХІ століття (захисні вали). За твердженням угорського літописця Аноніма, на місці Варів ще до приходу угорців був дерев’яний замок Боршо, в якому проживали підлеглі східнослов'янського князя Салана. У 826 році після триденної облоги замком оволоділи угорці. Після татарської навали 1241 року замок став занепадати. Коли він був зруйнований, невідомо. Можливо, під час міжусобиць після смерті останнього представника династії Арпадів, на початку ХІV століття. Його залишки, невелика вежа і часовня, були зруйновані польськими військами у 1657 році.

Бронька — село, центр сільської Ради. Розташована на березі річки Боржави, за 28 км від районного центру (Іршави). Перша згадка про село є в писемних джерелах 1454 року. Але ще з другої половини ХІІІ століття тут існував феодальний замок. Коли і хто його побудував, невідомо, занадто мало для цього письмових джерел. Бронецький замок — найменш відомий серед усіх замків Закарпаття. Перша згадка про фортецю стосується 1273 році. В грамоті угорського короля Ласло ІV сказано, що замок був відібраний у ворогів його батька Іштвана V. Останні письмові відомості, які знайдені на сучасному етапі про Бронецький замок — це згадка у грамоті останнього Арпадовича — угорського короля Ендре ІІІ. Залишки бронецького замку збереглися до цього часу.

Розділ 3. Проблеми та перспективи використання замків україни, як туристських об'єктів

У сучасному світі відпочинок, рекреація, туризм, оздоровлення — що врешті-решт означає здоров’я — є найвищою соціальною цінністю. Тому за останні кілька десятків років у світі поступово зростає значення туризму і рекреації. Це пов’язано в першу чергу із значним ростом доходів населення економічно розвинутих країн, зростанням загальноосвітнього рівня людей, розвитком транспортного сполучення.

Певна територія зі значною кількістю рекреаційних ресурсів — це потужний потенціал розвитку міжнародного туризму, який у багатьох країнах світу є прибутковою галуззю національної економіки. Тому, оскільки Закарпатська область багата на природні та соціокультурні ресурси, виникла потреба визначити яким саме рекреаційним потенціалом вона володіє та визначити напрямки оптимізації розвитку туристичної діяльності.

По території України пролягає багато різноманітних туристичних маршрутів гірських, водних, пішохідних, велосипедних, автомобільних. У регіоні не тільки унікальні природні можливості, а і надзвичайна культурно-історична спадщина. Велика перспектива розвитку молодіжного, сімейного туризму (спортивний, екотуризм, пригодницький, релігійний, конференц-туризм, тематичний, індивідуальний, пізнавальний). Закарпатська область визнана найбільш перспективною рекреаційною зоною (здравницею) Європи, тут можливо цілорічне (позасезонне) обслуговування туристів. Туризм в Закарпатті має особливе значення тому що він об'єднує сучасну інфраструктуру з унікальними історичними і культурними аспектами.

Закарпаття — це чудовий край з мальовничими ландшафтами, які приваблюють туристів не тільки з України, а й з усього світу. Це край з всесвітньо відомими мінеральними джерелами, край садівництва і виноградарства. Закарпаття — це край «зеленого золота» — лісів, садів і виноградників, край мальовничих гір і долин, багатих цілющими мінеральними джерелами. Своєрідна краса природи, м’який клімат, курорти й архітектурні пам’ятники, чудесні літні і зимові маршрути, зручні шляхи сполучення — усе це зробило область краєм масового туризму. Щорічно область відвідує багато іноземних туристів.

Для розвитку туризму в Україні, особливо пізнавального, велике значення мають пам’ятки історії, архітектури та культури. На Закарпатті на порівняно невеликій площі сконцентрована значна частина пам’яток історії, архітектури та культури, добре збереглися звичаї та обряди, оригінальний фольклор, художні промисли, що також підвищує туристичний інтерес і виступає значним рекреаційним ресурсом. В області висока щільність середньовікових замків — 12 одиниць, це можна вважати однією з туристичних візитівок Закарпаття.

Ужгородський, Мукачівський та Чинадіївський замки за своїм станом є придатними для проведення екскурсій. Інші дев’ять замків менш, але також можуть бути використані для туристично-екскурсійного обслуговування відпочиваючих. Закарпатська область володіє також значною кількістю пам’ятників дерев’яної народної архітектури XVII-XIX століть, є багато адміністративних, культових і житлових кам’яних споруд VII-VIII століття на території Закарпаття збережено 118 дерев’яних церков, збудованих упродовж останніх п’яти сторіч. В області на облік взято понад 700 пам’яток історії та культури, в тому числі понад 100 пам’яток архітектури. Пам’ятки архітектури в області охоплюють період в понад 1000 років і репрезентують всі основні стилі європейської архітектури.

Географічне розташування Закарпаття в центрі Європи сильно вплинуло на його не тільки політико-економічне життя, а й на культурні досягнення. У замках Закарпаття туристи можуть бачити майже всі європейські архітектурні стилі від пізньовізантійського, романського, готичного, трохи ренесансу, барокового, класичного, романтичного і до стилів кінця ХІХ початку ХХ століття — еклектики, функціоналізму, конструктивізму.

Там навмисно випустили археологічні пам’ятки хоча і вони являються надбанням архітектури. Причиною цьому стало практичне невикористання місць розкопок та місцезнаходження різноманітних археологічних знахідок. Здебільшого вони знищуються в сільськогосподарських цілях та не підлягають охороні, винятком або прикладом може слугувати Боржавський замок у с. Вари, Берегівського району, що водночас є пам’яткою археології і архітектури, як земляне фортифікаційне укріплення або даккське городище в Малій Копані, Виноградівського району.

Взагалі, щоб сприяти збільшенню туристських потоків до замків Закарпаття треба, по-перше, залучати іноземних туристів, а отже для цього треба будувати сучасні готелі, які б змогли задовольнити більшість потреб споживача за більш-менш прийнятну ціну.

Важливе значення має підтримання старовинних замків у належному стані, своєчасне проведення реставраційних і ремонтних робіт, а для цього залучення нових спонсорів та інвесторів.

Також дуже актуально застосовувати різні види реклами для залучення якомога більшої кількості туристичних потоків.

Висновки

Дана робота узагальнює і розвиває науково-методичні засади функціонування рекреаційного комплексу в Закарпатті та питання стимулювання його розвитку. На основі системного аналізу здійсненого дослідження замків Закарпаття можна сказати про можливість та необхідність пріоритетного розвитку на території Закарпаття цілісного туристично-рекреаційного комплексу. Цьому мають сприяти галузевий склад господарства регіону, природно-кліматичні умови, вигідне транспортно-географічне розташування, наявний потенціал туристично-рекреаційних ресурсів, зовнішньоекономічні і етнокультурні зв’язки.

Таким чином, можна підсумувати, що Закарпаття має перспективи й ресурси для розвитку туристичної інфраструктури. Те, що туризм є галуззю, що активно розвивається, доводить, що у швидкому майбутньому саме ця галузь буде приносити Закарпаттю більшу частину свого доходу. Отже, дослідивши замки Закарпаття, можна зробити наступні висновки:

Закарпаття сторіччями формувало свою особливу історію, культуру, ментальність і, навіть, електоральні смаки, які збереглися в радянський період і роки незалежності і продовжують виділяти найзахіднішу область країни серед інших регіонів.

Закарпаття — це чудовий край з мальовничими ландшафтами, які приваблюють туристів не тільки з України, а й з усього світу. Це край з всесвітньо відомими мінеральними джерелами, край садівництва і виноградарства. Закарпаття — це край «зеленого золота» — лісів, садів і виноградників, край мальовничих гір і долин, багатих цілющими мінеральними джерелами. Своєрідна краса природи, м’який клімат, курорти й архітектурні пам’ятники, чудесні літні і зимові маршрути, зручні шляхи сполучення — усе це зробило область краєм масового туризму. Щорічно область відвідує багато іноземних туристів.

Для розвитку туризму, особливо пізнавального, велике значення мають пам’ятки історії, архітектури та культури. На Закарпатті на порівняно невеликій площі сконцентрована значна частина пам’яток історії, архітектури та культури, добре збереглися звичаї та обряди, оригінальний фольклор, художні промисли, що також підвищує туристичний інтерес і виступає значним рекреаційним ресурсом. В області висока щільність середньовікових замків — 12 одиниць, це можна вважати однією з туристичних візитівок Закарпаття.

Пропозиціями для Закарпаття на найближче майбутнє є:

— розробка та організація місцевих, регіональних маршрутів.

— підвищення якості туристичних послуг, відповідальності туристичних організацій за виконання конкретних програм.

— забезпечення доступності туристичних послуг для споживачів з різними матеріальними можливостями, молоді, що навчається, військовослужбовців, ветеранів.

— розвиток місцевої бази регіонального туризму з залученням ресурсів інших галузей господарства та зарубіжних інвесторів.

— підвищення уваги до підбору та виховання кадрів для туристичної діяльності.

— збільшення числа музеїв, картинних галерей та вистав, які увійдуть до маршрутів, відновлення та реставрація пам’яток історії та культури.

Закарпаття володіючи великим туристичним потенціалом, в даний час має порівняно нерозвинену туристичну інфраструктуру, що не дозволяє істотно збільшити розвиток іноземного туризму і залучати туристів з інших регіонів України. Матеріальна база туризму потребує реконструкції, потрібне істотне розширення мережі туристичних об'єктів та послуг.

Необхідно здійснити заходи по формуванню бази та кваліфікованих кадрів для розвитку туристично-рекреаційного комплексу Закарпаття. Паралельно потрібно докласти всіх зусиль для збереження існуючої бази туристично-рекреаційного комплексу, зберегти високопрофесійний медичний та туристичний персонал, здійснити заходи з пошуку потенційних інвесторів і забезпечити залучення їх коштів в підприємства галузі.

В цей же час на державному рівні слід встановити правовий режим максимальної підтримки і стимулювання рекреаційної галузі, що дозволить створити широкий спектр конкурентоспроможних рекреаційних продуктів. Роль держави (в особі центральних та місцевих органів влади) на цьому етапі полягає у розробці рекреаційної політики та планів розвитку туризму, створенні відповідної інфраструктури, сприятливого економічного, регуляторного, податкового та політичного середовища, яке б забезпечувало збільшення надходжень інвестиційних коштів, постійний ріст туристичного бізнесу та давало б можливість пропагувати країну, як державу з розвинутою рекреаційною індустрією та формувати її позитивний імідж.

Список використаних джерел

1. Закон України «Про туризм» // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1995, № 31, ст. 241.

2. Аріон О.В. Організація транспортного обслуговування туристів: Навчальний посібник. — К.: Альтерпрес, 2008. — 192 с.

3. Бабарицька В. К. Менеджмент туризму. Туроперейтинг: Навч. посібник/ В. К. Бабарицька, О. Ю. Малиновська. — 2-е вид., перероб. та доп. — К.: Альтерпрес, 2008. — 288 с.

4. Біляченко В.Д., Зайцева В. М., Гурова Д. Д., Зайцева О. Л. Туристські ресурси України. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. — Запоріжжя: ТОВ «ЛІПС» ЛТД, 2010. — 328 с.

5. Бірічева Н. В. Моя Україна. Комплексний довідник. — Харків: Ранок, 2008. — 400 с.

6. Бичко І.В. Українська культура: Історія і сучасність: Навч. посібник — Львів: Світ, 2009. — 326 с.

7. Вегеш М. М. Карпатська Україна. Документи і факти. — Ужгород: Карпати, 2009. — 432 с.

8. Вечерський В. В. Втрачені святині. — Київ: Техніка, 2009.

9. Вечерський В. В., Тарасов С. О. Замки і фортеці України. — Львів: Балтія, 2010. — 64с.

10. Вечерський В. В. Українські монастирі та замки. — Київ: Фоліо, 2008.

11. Гукіна Г. О., Сердюк О. В. Замки та фортеці України. — Київ: Мистецтво, 2009.

12. Замки Закарпаття. — [Електронний ресурс] - Режим доступу до сайту:. [Посилання дійсне на 18.03.2013 р.]

13. Закарпаття — чудовий край. — [Електронний ресурс] - Режим доступу до сайту:. [Посилання дійсне на 17.03.2013 р.]

14. Кифяк В. Ф. Організація туристичної діяльності в Україні. — Чернівці: Зелена Буковина, 2008. — 324 с.

15. Кульчицький І.М., Назаркевич Ю. О. Карпати, рік за роком (1963;2003). — Львів: Балтія, 2008. — 232 с.

16. Лесик О. В. Замки та монастирі України / О. В. Лесик. — Львів: Світ, 2011. ;

17. Любіцева О.О., Панкова Є.В., Стафійчук В.І. Туристичні ресурси України: навчальний посібник. — Київ: Альтерпрес, 2011. — 372 с.

18. Матвійчук О. П. Закарпаття туристичне. Путівник. — Львів: Центр Європи, 2010.

19. Мацюк О. Н. Замки і фортеці Західної України. — Львів: Балтія, 2008. — С.178−181.

20. Мунін Г. Б., Роглєв Х.Й., Гаца О. О. Визначні пам’ятки Західної України. — Київ: Мистецтво, 2011.

21. Панкова Є.В. Туристичне краєзнавство. Навчальний посібник. — К.: Альтерпрес, 2009. — 352 с.

22. Петранівський В.Л., Рутинський М. Й. Туристичне країнознавство. Навчальний посібник. — Київ: Знання, 2010. — 575 с.

23. Пилипчук П. В. Карпати від, А до Я. (1963;2005). — Львів: Галицька видавнича спілка, 2008. — 154 с.

24. Пламенецька О. М. Фортеці й замки України // Пам’ятки України. — Київ: Знання, 2008.

25. Рутинський М. Й. Замковий туризм в Україні. — Київ: Альтерпрес, 2009. — С.95−100.

26. Рутинський М. Географія туризму України. — К.: Центр навчальної літератури, 2009. — 158 с.

27. Скляренко В. М., Іовлева Т.В., Панкова М. О. Україна: повна енциклопедія. — Київ: Фоліо, 2010. — 464 с.

28. Собашко В. Н. Дорогами і стежками Карпат. — Львів: Центр Європи, 2009.

29. Сокол Т. Г. Організація туристичної діяльності в Україні: Навч. посіб. — К.: Музична Україна, 2008.

30. Сотов В. П., Коровай І.В. Мукачево. — Ужгород: Карпати, 2007.

31. Троян М. В. Мукачівський замок. — Ужгород: Карпати, 2009. — 56 с.

32. Ткаченко Т.І. Сталий розвиток туризму: теорія. Методологія, реалії бізнесу: Монографія. — Київ: Вища школа, 2009. — 537 с.

33. Трубчанінов С.В. Країна замків і фортець. — Кам'янець-Подільський: Преса, 2010. — 48 с.

Додатки

Рис. А.1 — Ужгородський замок

Рис. Б.1 — Мукачівський замок Паланок

Рис. В.1 — Чинадієве. Замок Шенборн

Рис. Г.1 — Невицький замок Другетів (руїни)

Рис. Д.1 — Вишківський замок (залишки)