Фізична і технічна підготовка борця вільного стилю

Вступ спортсмен тренування силовий гнучкість Підготувати спортсмена високої кваліфікації у будь-якому виді спорту-складна задача як для тренера, так і для самого спортсмена.

Високий рівень сучасного спорту вимагає високих вимог до функціональної і фізичної підготовленості, а знання цих основ допоможе не тільки тренеру, але і самому спортсмену в досягненні високих спортивних результатів.

Тренування є найважливішою частиною спортивної підготовки. Тільки в ній здійснюється формування спеціальних фізичних знань, навиків і умінь, виховання фізичних якостей і підвищення функціональних можливостей організму спортсмена, виховання необхідних якостей особи.

Існують різні сторони спортивного тренування для підготовки спортсменів (технічна, тактична, фізична, психологічна), які в єдності і створюють ту основу педагогічного процесу, який направлений на те, щоб спортсмен умів цілісно реалізуватися в діяльності змагання.

Боротьба — складнокоординаційний вид спорту який вимагає великої віддачі фізичних і психологічних сил.

Метою роботи є вивчення фізичної і технічної підготовки борців вільного стилю.

Задачі роботи:

1. Вивчити сторони спортивного тренування борців і їх взаємозв'язок.

2. Визначити особливості фізичної і технічної підготовки борця.

1. Аналіз основних сторін спортивного тренування спортсменів

1.1 Основні поняття, що включають технічну підготовку спортсменів Діяльність змагання може здійснюватися спортсменом тільки за умови володіння ним довільними спеціалізованими руховими уміннями і навиками, специфічними для конкретного виду спорту. Любий довільний руховий акт людини характеризується двома взаємозв'язаними сторонами: рухової і смислової. Довільним рухом є таке, в управлінні смисловою частиною якого можливе втручання свідомості людини.

Вдосконалення технічної майстерності є однією із задач всесторонньої підготовки спортсмена.

Технічна підготовка — це процес навчання спортсмена техніці рухів засобом ведення боротьби, а також їх вдосконалення. Придбана на основі знань і досвіду, здатність неавтоматизовано управляти рухами в процесі рухової діяльності є умінням. В процесі спортивної діяльності (тренувальної і змагальної) спортсмену необхідно здійснювати рухову діяльність, характерну як для цілісної спортивної вправи, так і для окремих елементів рухів і дій.

Уміння виконувати рухову дію формується на основі певних знань про його техніку, наявність відповідних рухових передумов, в результаті ряду спроб свідомо побудувати задану систему рухів. У процесі становлення рухового уміння відбувається пошук оптимального варіанту руху за допомогою провідної ролі свідомості.

В процесі спортивного тренування рухові уміння несуть допоміжну функцію, яка може виявлятися двояко: по-перше, коли необхідно добиватися міцного освоєння техніки відповідних рухових дій, формування умінь є передумовою для подальшого становлення рухових навиків; по-друге, коли необхідно освоїти вправи, що підводять, для подальшого розучування складніших рухових дій. Велика кількість різноманітних рухових умінь є хорошою передумовою для ефективного технічного вдосконалення.

В процесі освоєння у спортсменів виробляється здібність до творчого мислення, аналізу виконання руху, удосконалюються спеціалізовані сприйняття, здатність об'єднувати прості рухи в складніші дії.

Багатократне (стереотипне) повторення рухів поступово приводить до автоматизації основних елементів їх координаційної структури, до утворення рухового навику.

Руховий навик — це автоматизований спосіб управління рухами в цілісній руховій дії. При цьому автоматизованим рухом стає таке, в якому рухова частина виконується за рахунок управління нижчими відділами ЦНС, а смислова — вищими.

Технічна підготовка для спортсменів, що займаються вільною і греко-римською боротьбою, є однією з основних сторін підготовки.

Техніка боротьби — це з'єднання допустимих правилами змагань прийомів, контрприйомів і захисту. Техніка сучасної боротьби дуже різна і залежить від виду боротьби.

Проте, слід детальніше розглянути руховий навик, оскільки без цього неможливо досягти технічного вдосконалення. Значення рухових навиків витікає з їх характерних рис. Автоматизоване управління рухами є найважливішою особливістю рухового навику через те, що дозволяє звільнити свідомість від контролю за деталями руху і перемкнути його на досягнення основної рухової задачі в конкретних умовах, вибір і застосування найраціональніших для її вирішення прийомів, тобто забезпечити ефектне функціонування вищих механізмів управління рухами. Особливістю навиків є сукупність рухів, що виявляється в ефективній координаційній структурі, легкості їх виконання, раціональної корекції. Рухові навики спортсменів характеризуються високим рівнем досконалості спеціалізованого сприйняття — відчуття темпу і інших особливостей виду спорту. Не менш істотними рисами являється надійність і варіативність рухового навику. Вони характеризуються здібністю до досягнення мети рухової дії при дії несприятливих чинників — зайвого збудження, стомлення, зміні умов зовнішнього середовища.

Вдосконалення прийомів і дій пов’язано з надходженням і використанням інформації двох видів: основної і додаткової.

Основна інформація — поступає від рухового апарату рецетопторів, розташованих в м’язах, сухожиллях, зв’язках і відбиває зміни у довжині м’язів, ступені їх напруги, направленню і швидкості рухів, розташуванню різних ланок тіла.

Інформація про структуру рухів і взаємодію організму спортсмена, із зовнішнім середовищем поступає від органів зору і слуху, вестибулярного апарата, пропріорицепторів і рецепторів шкіри.

Додаткова інформація адресована в першу чергу від свідомості навчиного і здійснюється шляхом розповіді і показу. Ця інформація допомогає скласти уявлення про виконані рухи, що виникають в помилках, в розташуванні фактичного виконання руху із заданим, результативності рухових дій в цілому.

Інформація про рухи, поступаюча в систему управління ними, відіграє значну роль в утворенні нових умінь в автоматизації навиків, в удосконаленні технічної майстерності в цілому. З великої кількості різноманітних рухів відбирається і закріплюються ті, які приводять до бажаного результату. При повторенні ці рухи автоматизуються і утворюють навичку, тоді як решта рухів, що є неефективними, по узагальненому аналізу основної і додаткової інформації, не закріплюються.

Дуже важливим в процесі навчання є результативність техніки.

Результативність техніки обумовлена її ефективністю, стабільністю, варіатівністю, економічністю мінімальної тактичної інформативністю для суперника.

Ефективність техніки визначається її відповідністю вирішуваності задач і високим кінцевим результатом, відповідністю фізичної, технічної, психологічної і інших видів підготовленості.

Стабільність техніки пов’язана з її перешкодостійкістю, незалежністю від умов змагань, функціонального стану спортсменів.

Слідує звернути увагу на те, що сучасна тренувальна і особливо змагальна діяльність характеризується великою кількістю «збиваючих чинників». До них відносяться: активна протидія суперників, прогресуюче стомлення, незвична манера суддівства, незвичне місце змагань, устаткування, недоброзичлива поведінка уболівальників і ін. Здібність спортсмена до виконання ефективних прийомів і дії в складних умовах є основним показником стабільності техніки, і багато в чому визначає рівень технічної підготовленості в цілому.

Варіативність техніки визначається здібністю спортсмена до оперативної корекції рухових дій залежно від умов змагань з боротьби. Прагнення спортсменів зберігати тимчасові, динамічні і просторові характеристики рухів в будь-яких умовах боротьби, змагання до успіху не приводить.

Особливе значення варіативності техніки має у видах боротьби з постійними але змінними ситуаціями, гострою недостатністю часу для виконання рухових дій, активною протидією супернику і т.п. В зв’язку з цим найважливішою стороною технічної підготовленості спортсмена є здатність об'єднати різні технічні прийоми в раціональний ланцюг рухових дій (техніко-тактичний комплекс) залежно від ситуації, характерної для конкретного моменту змагальної діяльності. Раціонально побудований техніко-тактичний комплекс дій дозволяє оптимальним чином зв’язати між собою послідовні локальні дії нападу і захисту, що застосовуються в раціональному ланцюгу, що забезпечує досягнення заданого кінцевого результата з урахуванням манери поведінки суперника.

Економічність техніки характеризується раціональним використовуванням енергії при виконанні прийомів і дій, цілеспрямованим використанням часу і простору. За інших рівних умов, кращим є той варіант рухових дій, котрий супроводжується мінімальними енерговитратами, найменьшою напругою психічних здійбностей спортсмена. Застосування таких варіантів техніки дозволяє вагомо інтенсифікувати тренувальну і змагальну діяльність.

У єдиноборствах, складнокоординаційних видах спорту важливим показником економічності є здібність спортсменів до виконання ефективних дій при їх невеликій амплітуді і мінімальному часі необхідного для виконання.

Мінімальна тактична інформованість техніки для суперника є важливим показником результативності в спортивних іграх і единоборствах. Досконалою тут може бути тільки техніка, яка допомагає маскувати тактичні задуми і діяти несподівано. Тому високий рівень технічної підготовленості передбачає наявність здібності спортсмена до виконання таких рухів, які з одного боку достатньо ефективні з погляду досягнення мети, а з іншої - не мають чітко виражених інформативних деталей.

Технічна підготовленість багато в чому визначається тією кінцевою ціллю, на досягненні якої направлена відповідна рухова дія. Ця кінцева мета не співпадає в різних видах спорту. Так, наприклад спортивна техніка в швидкісно-силових видах спорту із створенням передумов до розвитку максимальних показників потужності і ефекту використання для цього функціональних резервів, зовнішніх сил і інерції.

Технічне вдосконалення в циклічних видах спорту, пов`язанних з проявом витривалості, вимагає високої ефективності стандартних повторюваних рухів з погляду їх стійкості, варіативності, економічності. Технічна оснащеність в єдиноборстві зв’язана як з широтою технічного арсеналу, так і з умінням спортсмена вибирати і реалізовувати найефективніші рухові дії в варіатівних ситуаціях при недостатній інформації і гострому дефіциті часу.

До основних задач, які підлягають рішенню в процесі технічної підготовки спортсмена, необхідно віднести наступне:

· досягнення високої стабільності і раціональної варіативності спеціалізованих рухів, прийомів, що становлять основу техніки виду спорта;

· послідовне перетворення освоєних прийомів, доцільне і ефективне використання дій на змаганнях;

· удосконалення структури рухових дій, їх динаміки і кінематики з урахуванням індивідуальних особливостей;

· підвищення надійності і результативності техніки дій спортсмена у екстремальних умовах змагань;

· вдосконалення технічної майстерності спортсменів, виходячи з вимог спортивної практики і досягнень науково-технічного прогресу.

Засобами практичного рішення задач вдосконалення технічної майстерності спортсменів є вправи змагань, тренувальні форми вправ змагань, спеціальні подготовчі і допоміжні вправи, різні тренажерні пристрої і ін.

В процесі спортивного вдосконалення застосовується словесні, наочні і практичні методи. Залежно від кваліфікації спортсменів, рівня їх підготовленості, етапу навчання рухам переважно використовується та або інша методики їх поєднання. Практичну значимість набуває проблемне навчання рухам, а також методам моделювання, лінійного і розгалудженого програмування учбового матеріала, потребуючого ефективно вирішувати рухові задачі різної координаційної складності. Так при навчанні складним рухам ефективним є алгоритм розгалудженого типу, включаючи чотири рівня дидактичних матеріалів (учбових знань) підлягаючих засвоєнню. Перший рівень містить завдання по структурі і функціям, відповідно розучуваній вправі; другий — учбові знання, необхідні для розвитку фізичних якостей, що забезпечують виконання; третійзавдання, формуючі нові навики спеціального значення; четвертий — контрольні завдання, які на зворотному зв’язку дають інформацію про якість навчання.

Останніми роками при навчанні рухам, особливо складним, в практику широко стали використовувати наочні методи, що дозволяють спортсмену оперативно одержувати інформацію про темпоритмові, просторові і динамічні характеристики рухів і на цій основі коректувати процес навчання.

Як відомо, що всі види спортивної підготовки тісно зв’язані, наступний вид спортивної підготовленості який ми розглянемо є тактична підготовленість.

2. Фізичні якості, як безпосередньо становлячі фізичну підготовку спортсменів і особливості їх розвитку Фізична підготовка — також є однією з найважливіших складових частин спортивного тренування, направлена на розвиток рухових якостей — сили, швидкості, витривалості, гнучкості, координаційних здібностей. Вона підрозділяється на загальну, спеціальну і допоміжну підготовку.

Загальна фізична підготовка — направлена на гармонійний розвиток різних рухових якостей, опосередковано впливає на досягнення високих результатів у вибраному виді спорту.

Допоміжна фізична підготовка — будується на базі загальної фізичної підготовки. Вона створює спеціальну основу, необхідну для ефективного виконання великих об'ємів роботи, направленої на розвиток спеціальних рухових якостей. Така підготовка сприяє підвищенню функціональних можливостей різних органів і систем організму. При цьому поліпшується нервово-м'язова координація, підвищується здібність спортсменів до перенесення великих навантажень і ефективність відновлення після них.

Спеціальна фізична підготовка — направлена на розвиток рухових якостей відповідно до вимог, специфіки конкретного виду спорту, особливостям, передбачуваної змагальної діяльності.

Кількість різних проявів окремих рухових якостей дуже велике, тому удосконалення кожного з них вимагає диференційованої методики. У єдиноборстві виникає проблема швидкого реагування на несподівані дії супротивників, прояву високих швидкісних якостей при виконанні окремих прійомів, швидкості орієнтування, ухвалення рішень, переміщень, атакуючих і захисних дій в умовах суворого дефіциту часу, перешкод зі сторони супротивника, складної взаємодії з суперником.

Диференційований підхід до методики фізичної підготовки необхідно і по відношенню до різних груп видів спорту, і по відношенню до різних рухових якостей — швидкісних і силових здібностей, витривалості, координаційних здібностей, гнучкості.

Далі, ми розглянемо всі фізичні якості, які безпосередньо є складовими фізичної підготовки.

2.1 Розвиток швидкісних здібностей Під швидкісними здібностями спортсмена слід розуміти комплекс функціональних властивостей, що забезпечують виконання рухових дій за мінімальний час. Розрізняють елементарні і комплексні форми прояву швидкісних здібностей.

Елементарні форми виявляються в латентному часі простих і складних реакцій, швидкості виконання окремого руху при незначному впливі опору, частоті рухів.

Необхідно враховувати, що швидкісні здібності у всіх елементарних формах їх прояву, в основному, визначаються двома чинниками: оперативністю діяльності нейромоторного механізму і здатністю до якнайшвидшої мобілізації складу рухової дії. Перший чинник багато в чому обумовлений генетично і удосконалюється в дуже незначному ступені .Так, час простої реакції у осіб, що не займаються спортом, звичайно коливається в межах 0,2 — 0.3 сек., у кваліфікованих спортсменів 0.1 — 0.2 сек. Таким чином, в процесі тренування час реакції звичайно не може бути збільшеним більш ніж на 0.1сек. Другий чинник піддається тренуванню і представляє основний резерв в розвитку елементарних форм швидкості. Тому швидкість конкретної рухової дії забезпечується головним чином за рахунок пристосування моторного апарату до заданих умов рухової задачі і оволодіння раціональної м’язовою коордінацією, сприяючих повноцінному використовуванню індивідуальних здібностей нервово-м'язової системи властивих даній людині.

Доцільні і результативні реагування спортсменів (особливо в складних ситуаціях в єдиноборствах) можуть бути пояснені виконанням дій по типу реакцій передбачення (антиціпації). В цьому випадку спортсмен реагує не на прояви того або іншого подразника, а передбачує (за часом або простором) початок або появу сигналу для своїх дій, передбачає момент і місце дії суперника або партнера.

Реакція передбачення є однією з форм вірогідності прогнозування, найважливішою якістю, що забезпечує результативність діяльності спортсмена в складних швидкісних взаємодіях.

Комплексні форми прояву швидкісних здібностей в складних рухових актах, характерних для тренувальної і змагальної діяльності в різних видах спорту забезпечуються елементарними формами прояву швидкості в різних поєднаннях і в сукупності з іншими руховими якостями і технічними навиками. До таких комплексних проявів відноситься здібність до досягнення високого рівня дистанційної швидкості, уміння швидко набирати швидкість на старті,

виконувати з високою швидкістю рухи, продиктовані ходом змагань, підсічки і кидки в боротьбі і ін.

Однієї з основних передумов комплексних проявів швидкісних здібностей є рухливість нервових процесів, що виражається в досконалості протікання процесів збудження і гальмування в різних м’язових волокон, їх еластичність, розтяжність, рівень м’язової і міжм'язової координації.

В умовах комплексного прояву швидкісних якостей в сучасному спорті виділяють такі специфічні режими швидкісної роботи:

Ациклічний — характеризується одноразовим проявом концентрованого вибухового зусилля; стартовий розгін, що виражається в швидкому нарощуванні швидкості з місця із задачею досягти її максимальних показників за короткий проміжок часу; дистанційний — зв`язаний з підтримкою заданої швидкості пересування по дистанції.

Режим ациклічної роботи визначається головним чином величиною м’язових зусиль, раціонально організованих в часі з простором: чим більша ділянка розгону і чим більше сила, що прикладається, тим вища його швидкість. Збільшення швидкісних здібностей спортсмена при виконанні ациклічної роботи може бути, в першу чергу, забезпечено підвищенням здатності центральної нервової системи і могутньої ефективної імпульсації залучених в роботу рухових одиниць, підвищенням внутрішньом'язової і міжм'язової координації, розглядом можливостей алактатного механізму вивільнення енергії, формуванням доцільної біодинамічної структури рухової дії.

Швидкість ациклічної роботи і ефективність стартового розгону в значній мірі залежить від рівня максимальної потужності - результату комплексного прояву сили і швидкості. Прояв потужності виявляється рівнем розвитку її силового (динамічна і швидкісна сила) і швидкісного (час реакції, час одиночного руху) компонентів і здібністю до їх комплексної реалізації в умовах виконання конкретної рухової дії.

Необхідно диференціювати методику розвитку локальних здібностей (час реакції, одиночного руху, частоти рухів) і методику вдосконалення комплексних швидкісних здібностей. При цьому слід враховувати, що елементарні форми прояву швидкості лише створюють передумови для успішної швидкісної підготовки, а розвиток комплексних швидкісних здібностей повинно складати її основне місце. Комплексні прояви швидкісних здібностей витікає з змагальної діяльності в конкретному виді спорту.

Отже, робота над підвищенням швидкісних якостей спортсмена може бути розділена два взаємозв'язані етапи:

· етап диференційованого вдосконалення окремих складових швидкісних здібностей (час реакції, час одиночного руху, і ін.);

· етап інтегрального вдосконалення на якому відбувається об'єднання локальних здібностей в цілісні рухові акти.

Засобами швидкісної підготовки є різні вправи, з необхідною швидкою реакцією, високою швидкістю виконання окремих рухів, максимальною частотою рухів. Ці вправи можуть носити загально-підготовчий, допоміжний і спеціальний характер.

Ефективним засобом комплексного вдосконалення швидкісних здібностей є вправи змагань.

Методики вдосконалення рухових реакцій повинна враховувати необхідність аналітичного підходу: спочатку — роздільне вдосконалення рухової структури моторного компоненту (техніка руху) і часу прихованого періоду, а далі - поліпшення координаційної взаємодії прихованого періоду і моторного компоненту реакцій відповідно з ситуацією удосконалюваної дії. Не дивлячись на різнохарактерність вимог до вибору засобів і методів, використовуваних для вдосконалення реагування, можна виділити деякі загальні положення методики:

· освоєння кожного виду реакцій (простих, диференційованих і т.д.);

· кожен вид реагування спочатку вдосконалюється самостійно без об'єднання з іншими;

· принципово загальна методична установка полягає в поступовому вдосконаленні простих і диференційованих реагувань;

· вдосконалення антиціпацій (просторових і тимчасових) відбувається після освоєного технічного фундаменту;

· педагогічні задачі вдосконалення повинні вдосконалюватися шляхом постійного нарощування і чергування якісних вимог у вправах.

При вдосконаленні здібностей з реагування повинні враховуватися наступні задачі:

· скорочення часу моторного компоненту прийому;

· зменшення часу прихованого періоду дії;

· вдосконалення умінь передбачати тимчасові і просторові взаємодії.

Не слід думати, що такі форми швидкості, як час одиночного руху і навіть час реакції найкращим чином удосконалюється при виконанні рухів з мінімальним обтяженням і з граничною допустимою швидкістю. При цих незначних обтяженнях спортсмену не вдається забезпечити інтенсивну пропріоцептивну афферентацію супроводжуючу рух, активізуючи тим самим формування ефективної центральної моторної програми. Якщо ж швидкісні вправи виконуються з певним обтяженням, імпульсна афферентна імпульсація допомагає встановленню раціональної узгодженості і швидкості включення м’язів з ходом виконання рухів, швидкому залученню в роботу необхідної кількості рухових одиниць, тобто виробленню оптимальної

внутрішньом'язової і міжм'язової координації.

Серед ефективних педагогічних засобів стимуляції швидкісних якостей слід зазначити виконання короткочасних вправ в кінці занять аеробного характеру, побудованих на великий об'єм роботи з помірною інтенсивністю. В цьому випадку спортсменам часто вдається проявити швидкісні якості на рівні, недоступному на початку тренувального заняття, безпосередньо після розминки. Обумовлено це перш за все позитивним впливом тривалого виконання щодо малоінтенсивної роботи на поліпшення міжм'язової і внутрішньом'язової коордінації, налагодження оптимального взаємовідношення рухових і вегетативних функцій.

2.2 Сила і силова підготовка Під силою людини слід розуміти здібність її долати опір або протидіяти йому за рахунок діяльності м’язів.

Процес силової підготовки направлений на розвиток різних силових якостей: максимальної і вибухової сили, силової витривалості. Силова підготовка передбачає не тільки підвищення максимальних показників силових якостей, але і вдосконалення здібностей до їх утилізації в процесі змагальної діяльності, засноване на оптимальному співвідношенні рівня розвитку силових якостей в досконалості спортивної технікі і діяльності вегетативних систем.

Сила може проявлятися при ізометричному (статичному) режимі роботи м’язів, коли при напрузі вони не змінюють своєї довжини, і при ізотонічному (динамічному) режимі, коли напруга пов’язана зі зміною довжини м’язів. При ізотонічному режимі виділяються два варіанти: концентричний (долаючий), при якому опір долається за рахунок напруги м’язів при зменшенні їх довжини і ексцентричний (поступальний), коли здійснюється протидія опору при одночасному розтягуванні, збільшенні довжини м’язів.

Як вже згадувалося вище, виділяють такі види силових якостей:

— під максимальною силою слід розуміти якнайвищу можливість, які спортсмен здатний проявити при максимальному довільному м’язовому скороченні. Рівень максимальної сили виявляється у величині зовнішніх опорів, які спортсмен долає або нейтралізує при повній довільній мобілізації можливостей своєї нервово-м'язової системи. Максимальну силу людини не слід утотожнювати з абсолютною силою, яка відображає резервні можливості нервово-м'язової системи. Як показують дослідження, ці можливості не можуть повністю виявитися навіть при граничній вольовій стимуляції, а можуть бути виявлені лише в умовах спеціальних зовнішніх дій (електростимуляції м’язів, примусовому розтягненні гранично скороченої мускулатури). Максимальна сила багато в чому визначає спортивний результат в таких видах спорту, як важка атлетика, легкоатлетичні метання стрибки і спринтерський біг, різні види боротьби, спортивна гімнастика.

— Швидкісна (вибухова) сила — це здатність нервово-м'язової системи до мобілізації функціонального потенціалу для досягнення високих показників сили в максимально короткий час.

Вирішальний вплив швидкісна сила робить як результат в різних видах боротьби. Швидкісну силу слід диференціювати в залежності від величини проявів сили в рухових діях, пред’являючи різні вимоги до швидкісно-силових можливостей спортсмена.

Швидкісна сила, яка проявляється в достатньо великому опорі, прийнято визначити як вибухову силу, а сила, що проявляється в умовах протидії відносно невеликим і середнім опорам з високою початковою швидкістю, прийнято вважати стартовою силою. Вибухова сила може виявитися вирішальною при виконанні кидків в боротьбі, а стартова сила при виконанні дій в партері.

— Силова витривалість — це здатність тривалий час підтримувати достатньо високі силові показники. Рівень силової витривалості проявляється в здатності спортсмена долати стомлення, в досягненні великої кількості повторень рухів або тривалому прикладанню сили в умовах протидії зовнішнього опору. Силова витривалість знаходиться в числі найважливіших якостей, визначає результат в багатьох видах змагань циклічних видів спорту, а також і в спортивній боротьбі.

Слід враховувати, що всі вказані види якостей виявляються не в ізольованій, а в складній взаємодії, визначеній специфікою вигляду боротьби, техніко-тактичним арсеналом спортсмена, рівнем розвитку інших рухових якостей.

Тема нашої роботи безпосередньо пов’язана з діяльністю борців і їх підготовчим процесом, і для чіткішого уявлення про всі види підготовки розглянемо фізичну підготовку борців вольного стилю.

Питання фізичної підготовки борця є одним з головних в сучасній практиці спортивного тренування. Слід виділити 2 види фізичної підготовки:

· загальна фізична подготовка — невід`ємна частина тренувального процесу борця, будь-якого рівня підготовленості. Її роль змінюється з підвищенням спортивної кваліфікації, обліком індивідуальної підготовки борця і періодом підготовленості до змагань. Загальна фізична підготовка для спортсменів-початківців і розрядників складає приблизно 50% учбового матеріалу всього тренування (для КМС і МС 30−40%). На спеціальну підготовку — 30−35% часу, що відводиться на фізичну підготовку борця. Вправи загальної і спеціальної підготовки в підготовчий період складають 50%, змагання — 20%.

Спеціальна фізична підготовка — це спеціальні вправи борця, які застосовуються в боротьбі. До них відносяться вправи на зміцнення м`язів шиї: борівський міст, трикутник; прості форми боротьби, страхувальні вправи і самострахувальні при падінні з партнером і без партнера, спеціальні підвідні вправи борця з партнером для удосконалення техніки і фізичних якостей (з тренувальним чучелом, на гімнастичній стінці, гімнастичних снарядах, з еспандером, гумовим джгутом).

Розвиток загальної і спеціальної фізичної підготовки планують відповідно до етапу тренувального процесу, умов занять, фізичної підготовленості спортсменів і завдань, які стоять перед борцями.

Процес силової підготовки в сучасному спорті направленого на розвиток силових якостей, підвищення активної м’язової маси, зміцнення сполучної і опорної тканин, поліпшення статури.

Важливою стороною силової підготовки є і підвищення здатності спортсменів до реалізації силових якостей в умовах тренувальної і змагальної діяльності конкретного виду спорту, що вимагає забезпечення оптимального взаємозв'язку сили із спортивною технікою, діяльністю вегетативної нервової системи, іншими руховими якостями.

Сучасні методи і засоби силової підготовки надають виключно інтенсивну дію на організм спортсмена, особливо на його опорно-руховий апарат і нервову систему.

Оптимізація силової підготовки в напрямі більш повної її відповідності вимогам спорту сприяє останніми роками впровадженню різних тренажерних пристроїв, а також розробці ефективних методичних прийомів, що дозволяють значно диференціювати режими роботи м’язів при виконанні силових вправ, органічно пов’язати процес силової підготовки з особливостями змагання і тренувальної діяльності в конкретному виді спорту. Саме ці чинники встановлені в основу виділення методів силової підготовки ізометричного, концентричного, ексцентричного, пліометричного, ізокінетичного видів змінних опорів.

Ізометричний метод — основою методу є напруга м’язів без зміни їх довжини, при нерухомому положенні суглоба.

Концентричний метод — заснований на виконанні рухових дій з акцентом на долаючий характер роботи, тобто одночасною напругою і скороченням м’язів.

Ексцентричний метод — тренування цим методом передбачає виконання рухових дій поступального характеру, з опором на навантаження, гальмування і одночасним розтягненням м’яза.

Пліометричний метод — заснований на використовуванні для стимуляції скорочень м’язів кінетичної енергії тіла (снаряда).

Ізокінетичний метод — в основі методу лежить такий режим рухів, при якому при постійній швидкості руху м’яза долають опір, робота з субмаксимальною напругою, не дивлячись на зміни в різних суглобових кутах, співвідношення важелів або моментів обертання.

Метод змінних опорів — зв’язаний з використанням достатньо складних і дорогих тренажерів, конструктивні особливості яких дозволяють змінити величину опору в різних суглобових кутах по всій амплітуді руху і пристосовувати її до реальних силових можливостей м’язів залучених в роботу в конкретний момент руху.

2.3 Гнучкість і методи її вдосконалення Гнучкість — це морфофункціональні властивості апарату рухів і опори, які визначають амплітуду рухів спортсмена. Термін «гнучкість» більш прийнята для оцінки сумарної рухливості в суглобах всього тіла, коли ж мова йде про окремі суглоби, правильніше говорити про їх рухливість (рухливість в гомілкостопних, в плечових суглобах і т.п.).

Загальнопідготовчі вправи, вживані для розвитку гнучкості, є рухами, заснованими на згинанні, розгинанні, нахилах, поворотах. Ці вправи направлені на підвищення рухливості у всіх суглобах і здійснюються без урахування специфіки виду спорту.

Гнучкість багато в чому визначає рівень спортивної майстерності в різних видах спорту. При недостатній гнучкості ускладнюється і уповільнюється процес засвоєння рухових навиків, обмежується рівень прояву сили, швидкісних і координаційних здібностей, погіршується внутрішньом'язова і міжм'язова координація, знижується економічність роботи, зростає вірогідність пошкодження м’язів сухожиль і суглобів. Недостатній рівень гнучкості є також причиною зниження результативності тренування направленого на розвиток інших рухових якостей. Відомо, що недостатня рухливість в суглобах не дозволяє в належній мірі використовувати еластичні властивості заздалегідь розтягнутих м’язів для підвищення ефективності силової підготовки, обмежувати можливості методів тренування направлених на вдосконалення економічності роботи, підвищення потужності робочих рухів, покращення координаційних здібностей.

Різні види спорту пред’являють специфічні вимоги до гнучкості, що обумовлене, перш за все, біомеханічною структурою змагальної вправи.

Розрізняють активну і пасивну гнучкість.

Активна гнучкість — це здатність виконувати рухи з великою амплітудой за рахунок активності груп м’язів, оточуючий відповідний суглоб.

Пасивна гнучкість — здібність до досягнення якнайвищої рухливості в суглобах за допомогою дії зовнішніх сил. Показники пасивної гнучкості завжди вищі за показники гнучкості активної.

Робота над розвитком гнучкості може бути розділена на два етапи:

1) етап збільшення рухливості в суглобах;

2) етап підтримки рухливості в суглобах на досягнутому рівні. Розвиток рухливості в основному здійснюється на першому етапі підготовчого періоду, а в змагальному періоді звичайно підтримується рухливість в суглобах на достатньому рівні, а також розвивається рухливість в тих суглобах, в яких вона найбільш важлива для досягнення високих результатів в змагальній вправі.

Окрім активної і пасивної гнучкості також розрізняють аналітичну, гранично можливу активність, обмежувачі якої є будова відповідних суглобів.

Діяльність змагання в різних видах спорту пред’являє високі вимоги до рухливості в суглобах. При виконанні окремих елементів техніки анатомічна рухливість в суглобах може досягати 85−95% і більше. Слід враховувати, що надмірна гнучкість може привести до негативних наслідків, дестабілізувати суглоби і підвищити ризик травматизму.

Як вже згадувалося вище загальнопідготовчі вправи, які використовують для розвитку гнучкості, є рухами, заснованими на згинанні, розгинанні, нахилах, поворотах. Для підвищення рухливості у кожному суглобі звичайно використовують комплекс споріднених вправ, різносторонньо впливаючих на суглобові утворення і м’язи, обмежуючі рівень гнучкості.

Засоби, вживані при розвитку гнучкості, розділяються також на вправи, що розвивають пасивну і активну гнучкість. Розвитку пасивної гнучкості сприяють різні пасивні рухи, виконані за допомогою партнера і різних обтяжень (гантелі, амортизатори, еспандери і т.п.) з використанням власної сили (притягання тулубу до ніг, ніг до грудей, згинання кисті однієї руки іншою і т.п.) або власної маси тіла; статичні вправи утримання кінцівки в положенні, що вимагає граничного прояву гнучкості.

Активну гнучкість розвивають вправи, виконувані як без обтяжень, так і з ними. Це різного роду махові і пружні рухи, ривки і нахили. Застосування обтяжень (гантелі, набивні м’ячі, гриф штанги, амортизації, різні силові тренажери і т.п.) підвищує ефективність вправ внаслідок збільшення амплітуди руху за рахунок використовування енергії.

Вправи на гнучкість широко використовують в розминку перед тренувальним заняттям, вони також складають значну частину ранкової зарядки.

При плануванні роботи над розвитком гнучкості необхідно пам`ятати, що активна гнучкість розвивається в 1,5−2 рази повільніше ніж пасивна. Різний час потрібен на розвиток рухливості в різних суглобах. Швидше підвищується рухливість в плечовому, ліктьовому, променевозап`ястному, суглобах хребетного стовпа.

Однією з серйозних проблем методики фізичної підготовки кваліфікованих спортсменів є поєднання роботи над розвитком гнучкості кістки і силових якостей. Важливо добитись не тільки високого рівня розвитку гнучкості і сили, але і забезпечити відповідність розвитку цих якостей між собою. Порушення цієї вимоги призводить до того, що одна з якостей, що має нижчий рівень розвитку, не дозволяє повною мірою проявляти іншу якість.

Тому методика розвитку гнучкості припускає не тільки відповідність цієї якості з силовими здібностями спортсмена, але і забезпечує в процесі спортивного тренування умови для сумісного їх розвитку.

На практиці слід підбирати такі допоміжні і спеціальнопідготовчі вправи силової спрямованості, які б створювали умови для розвитку або підтримки досягнутого рівня гнучкості.

Це може бути здійснено незначною корекцією тих вправ, що широко застосовуються або при деякій зміні конструкції або положенню тренажерних пристроїв.

2.4 Розвиток витривалості

Витривалість — це здатність організму тривалий час зберігати працездатність.

Розвитком загальної витривалості переслідує дві основні задачі: створення перспективи для переходу до підвищених тренувальних навантаження і перехід витривалості на вибрані форми спортивних вправ. Це передбачає істотні відмінності в засобах і методах розвитку загальної витривалості залежно від вимог, диктованих специфікою різних видів спорту.

В процесі розвитку витривалості застосовуються найрізноманітніші по характеру тривалості вправи. У арсеналі засобів розвитку загальної витривалості - вправи, побудовані на матеріалі різних циклічних видів спорту, спортивних ігор, різних вправ виконуваних на силових тренажерах.

Вправи змагань є могутнім засобом цілісного вдосконалення спеціальної витривалості. При проходженні дистанції в умовах відповідальних змагань, сутичках. У спортсменів спостерігається глибша мобілізація можливостей функціональних систем в порівнянні з виконанням аналогічних вправ в процесі тренування.

При розвитку витривалості потрібно підбирати тренувальні вправи і методику їх застосування, щоб, з одного боку, забезпечити реакцію з боку функціональних систем організму, які приводять до зростання витривалості, а з іншого дозволяють виконати великий сумарний об'єм тренувальної роботи.

У практичних цілях витривалість можна розділити на загальну і спеціальну.

Загальна витривалість — здібність спортсмена до ефективного і тривалого виконання роботи помірної інтенсивності (аеробного характеру), в якій бере участь значна частина м’язового апарату.

Окрім цього, загальну витривалість слід визначати як здатність до тривалого і ефективного виконання роботи неспецифічного характеру, що робить позитивний вплив на процес становлення специфічних компонентів спортивної майстерності завдяки підвищенню адаптації до навантажень і наявності явища перенесення тренованості з неспецифічних видів діяльності на специфічні.

Спеціальна витривалість — це здібність до ефективного виконання роботи і подоланню стомлення в умовах детермінованих вимогами діяльністю змагання в конкретному виді спорту.

Відрізняють «спеціальну тренувальну витривалість», яка виражається в показниках сумарного об'єму і інтенсивності специфічної роботи, виконуваної в тренувальних заняттях, мікроциклах і більш крупних утворень тренувального процесу, від «спеціальної змагальної витривалості», яка оцінюється від працездатності і ефективності рухових дій, особливостей психічних проявів в умовах змагань.

Спеціальна витривалість є дуже складною багатокомпонентною якістю. Її структура у кожному конкретному випадку визначається специфікою виду спорту і його певною дисципліною. Залежно від особливостей виду спорту спеціальна витривалість переважно може бути розглянута як локальна або глобальна, аеробна або анаеробна, статична або динамічна, сенсорна або емоційна і т.д.

Звернемо увагу на спеціальну витривалість, оскільки саме вона є невід'ємною частиною фізичної підготовки аеробної діяльності спортсменів.

Для досягнення високого рівня спеціальної витривалості спортсмену необхідно добитися комплексного прояву окремих властивостей і здібностей, в умовах характерних для конкретної змагальної діяльності.

При роботі над розвитком спеціальної витривалості основними вправами є спеціально — підготовчі вправи, максимально наближені до змагань, по структурі і особливостям дії на функціональні системи організму, а також поєднання вправ різної тривалості при виконанні програми окремого заняття.

Наприклад, при розвитку спеціальної витривалості борців використовують імітаційні вправи з партнером, різні кидки манекена, багатократне проведення частин сутички з одним або декількома партнерами, тренувальні сутички характеру змагання, перевищуючі час обмежений правилами змагань і т.д.

В процесі цілісного розвитку спеціальної витривалості слід враховувати, що ефективна діяльність змагання позв’язана з великою варіативністю рухових вегетативних функцій, забезпечуючих високу працездатність спортсмена при великих змінах внутрішнього середовища. У зв’язку з цим при розвитку спеціальної витривалості слід забезпечувати:

· велика різноманітність засобів і методів вдосконалення техніко-тактичних дій і розвитку спеціальної витривалості;

· тісний взаємозв'язок процесів технико-тактичного вдосконалення з розвитком спеціальної витривалості;

· моделювання в умовах тренувальної діяльності всього допустимого спектру станів і реакцій функціональних систем, характерних для діяльності змагання;

· варіативність умов зовнішнього середовища як при розвитку спеціальної

витривалості, так і в процесі техніко-тактичного вдосконалення.

Максимальна різноманітність засобів і методів розвитку спеціальної витривалості - інтенсивність і тривалість вправ, їх координаційної складності, режим роботи і відпочинку при їх виконанні і т.п., допомагає розвитку оптимального взаємозв'язку витривалості і швидкісно-силовими якостями, координаційними здібностями, гнучкістю. Це в значній мірі підвищує спеціальну працездатність спортсмена, результативність діяльності на змаганнях.

2.5 Координаційні здібності

У структурі координаційних здібностей спортсмена в першу чергу слідує виділити сприйняття до аналізу власних рухів, динамічних, тимчасових і просторових характеристик рухів власного тіла, різних його частин в їх складній взаємодії, розуміння задачі, що стоїть перед формуванням плану і конкретного виконання рухів. При всіх цих складових може бути забезпечена ефективна пульсація м’язів і м’язових груп, які необхідно привернути до високоефективного, з погляду координації, виконанню руху і обробка його результатів.

Рівень координаційних здібностей багато в чому залежить від моторної (рухової) пам’яті - властивість центральної нервової системи запам’ятовувати рухи і відтворювати їх у разі потреби.

Моторна пам’ять спортсменів високого класу, особливо тих, які спеціалізуються в складнокоординаційних видах спорту, таких як єдиноборства і спортивні ігри, містить безліч навиків різної складності. Це забезпечує прояв високого рівня координаційних здібностей в найрізноманітніших умовах характерних для тренувальної і змагальної діяльності, в умовах оволодіння новими діями, відтворення найефективніших рухів при дефіциті часу, простору в стані стомлення, при протиборстві суперників, при необхідності імпровізації в несподіваних складних ситуаціях і т.д.

Саме наявність ефективних заготівок в моторній пам’яті зумовлює швидкі і ефективні рухові дії в умовах, коли центральна нервова система не встигає переробляти інформацію, яка надходить від рецепторів.

Важливим чинником зумовлюючим рівень координаційних здібностей, є ефективна внутрішньом'язова і міжм'язова координація. Здатність активізувати необхідну кількість рухових одиниць, забезпечити оптимальну взаємодію м’язів — синергистів, швидкий і ефективний перехід від напруги м’язів до їх розслаблення характерні кваліфікованим спортсменам, відмінним високим рівнем координаційних здібностей.

Розвитком координаційних здібностей тісно пов’язано з удосконаленням спеціалізованих відчуттів, простору, часу, темпу, зусиль, що розвиваються, води, льоду, доріжки і т.д. Оскільки саме з цими здібностями тісно зв’язано, уміння спортсмена ефективно управляти своїми рухами.

Спеціальних засобів вдосконалення координаційних здібностей в циклічних і швидкісно-силових видах дуже мало, тому по мірі поглиблення спортивної спеціалізації слід вводити чинник різноманітності при виконанні звичних дій з тим, щоб забезпечити зростанню вимоги до координації рухів.

Велике значення для підвищення рівня координаційних здібностей має адаптація діяльності різних аналізаторів у відповідності зі специфічними здібностями конкретного виду спорту. Під впливом тренування функції багатьох аналізаторів поліпшуються.

Координаційні здібності, засновані на прояві рухливих реакцій і просторово тимчасових антиціпацій, лежать в основі діяльності спортсменів в несподіваних і швидкозмінюваних ситуаціях.

Передбачати дистанційні взаємостосунки з партнерами і супротивниками, перемикатися від одних дій до інших, вибирати момент для початку дій найпоширеніші спеціалізовані уміння спортсменів, які вимагають розвитку наступних здібностей:

· диференціювати і антиціпувати просторово тимчасові компоненти ситуацій змагань;

· вибирати момент початку рухів в цілях успішної протидії супротивнику або взаємодії з партнером по команді;

· адекватно визначати напрям, амплітуду, швидкісні характеристики, глибину і ритм дій, своїх, супротивника і партнерів.

Всі ці здібності розвиваються в процесі відпрацювання обумовлених дій, дій з вибором, перемиканням; у вправах становлячи задачі варіювання швидкістю, ритмом, амплітудою дій, тимчасовими параметрами взаємодії з супротивником (партнером).

Специфічні координаційні здібності про які йде мова, навіть у висококваліфікованих спортсменів розвинені неоднаково. У кожного спортсмена є свої сильні і слабкі сторони підготовленості, при чому перші можуть компенсувати наявність других.

У літературі відмічається найтиповіші варіанти компенсації:

· недоліки тактичного мислення компенсуються швидкістю рухливих реакцій, стійкістю і розповсюдженням уваги, відчуттям часу, дистанції, моменту та ін.;

· недоліками розподілу уваги компенсуються швидкістю сприйняття і розумових операцій, точністю м’язово — рухових диференціацій;

· недоліки перемикання уваги компенсуються здатністю точно прогнозувати зміну ситуації, відчуттям часу та ін.;

· недостатня швидкість рухових реакцій компенсується здібністю до прогнозування, відчуттям дистанції, відчуттям часу, розповсюдженням уваги і його стійкості, тактичним мисленням і ін;

· недостатня точність рухової диференціації компенсується увагою, швидкістю рухових реакцій, відчуттям часу і ін.

Координаційні здібності спортсмена дуже різноманітні і специфічні для кожного виду спорту. Проте їх можна диференціювати на окремі види під особливостям прояву, критеріям оцінки і факторам, які їх обумовлюють.

З координаційних здібностей можна виділити наступні види: здібність до оцінки і регуляції динамічних і просторово-часових параметрів руху;

· здібність до збереження стійкості пози (рівноваги);

· відчуття ритму;

· здібність до орієнтування в просторі;

· здібність до довільного розслаблення м’язів;

· координованість рухів;

У тренувальній і змагальній діяльності всі вказані здібності виявляються не в чистому вигляді, а в складній взаємодії. У конкретних ситуаціях окремі координаційні здібності виконують провідну роль, інші - допоміжну, при цьому можлива миттєва венозна зміна ролі різних здібностей у зв’язку зі зміною зовнішніх умов.

Висновки

1. Тренування є найважливішою частиною спортивної підготовки, направлена на виховання необхідних якостей особи, формування спеціальних знань, навиків і умінь, виховання фізичних і психологічних якостей для реалізації в змагальній діяльності спортсмена в конкретному виді спорту.

2. Знання основ всіх сторін спортивного тренування, а також уміле їх використання в учбово-тренувальному процесі сприятиме якіснішій підготовці висококваліфікованих спортсменів.

3. Важливою стороною технічної підготовленості спортсменів, що займаються вільною боротьбою, є здатність об'єднати різні технічні прийоми в раціональний ланцюг рухових дій залежно від ситуації, характерної для конкретного моменту діяльності. Засобами практичного рішення задач вдосконалення технічної майстерності слугують тренувальні форми спеціально-підготовчих, допоміжних і змагальних вправ.

4. Залишаючись складнокоординаційним видом спорту, вільна боротьба вимагає від спортсмена володіння сучасними засобами тактичних прийомів і дій виходу з різних швидко-змінних ситуацій.

5. Фізична підготовка борця включає в собі розвиток всіх фізичних якостей сукупність яких — і є той багаж, на якому будується процес навчання технічним прийомам і діям спортсмена.

Список використаної літератури

1. Теорія спорту./ Під. ред. В. Н. Платонова. — ДО.: Віща школа. Головне видавництво, 1987. — 424 с.

2. Богдан І.Г. Класична боротьба. -К.: Здоров’я, 1972. -123 с.

3. Уїлмор Дж.Х., Костілл Д.М. Фізіологія спорту і рухової активності. — ДО .: Олімп. літ-ра., 1997. — 503 с.

4. Матвєєв С. Ф. Боротьба самбо. — ДО.: Здоров’я, 1977. — 152 с.

5. Алиханов И. «Техника и тактика вольной борьбы»;

6. Богдан І., Дубовис М. «Спортивна боротьба в школі»;

7. Галковский Н. М., Катулин А. З. Спортивная борьба. Учебник для ИФК М. ФиС 1988 г.;

8. Маслініков І. «Боротьба вільна і класична»;

9. Матущак П. Ф. Сто уроков вольной борьбы. Алма-Ата 1990 г.;

10. Пинигин П. «Дело жизни моей — борьба»;

11. Шахмурадов Ю. А. Вольная борьба. М. 1997 г.;

12. Ярыгин И. «Ты выходишь на ковер», Москва, «Советская Россия», 1989.