Особливості організації роману Мері Шеллі «Франкенштейн»

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1 ХАРАКТЕРИСТИКА ОПОВІДІ ТА ЖАНРУ РОМАНУ

1.1 Поняття «оповіді» в епічному тексті

1.2 Жанр роману в англійській літературі 18−19 ст

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ОРГАНІЗАЦІЇ ОПОВІДІ РОМАНУ «ФРАНКЕНШТЕЙН»

2.1 Історія створення роману

2.2 Композиційна організація роману

2.3 Образ оповідачів у романі та характеристика оповіді

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП Роман — це епічний жанр, в основі якого лежить зображення приватного життя лю-дини в нерозривному зв’язку із суспільним розвитком.

Жанровими ознаками роману є розгалуженість фабуль-них ліній сюжету, детальне розкриття життєвих доль ба-гатьох героїв протягом тривалого часу, іноді всього життя. Герої зображуються в суспільних взаєминах і побуті, на-одинці із собою, зі своїми проблемами та переживаннями, розкривається їх психологія та настрої. У романі органічно переплітаються різні види організації мови — моноло-ги, діалоги та полілоги, різного роду авторські відступи та характеристики. Роман має багату творчу історію. Його коріння сягає доби пізнього еллінізму.

Романтизм — один із найважливіших напрямів, який охопив літературу, науку, мистецтво, та інші сфери духовної культури, починаючи з середині останнього десятиліття XVIII ст. до першої половини XIX ст. у країнах Європи та Америки. Появу нового напряму більшість дослідників називають романтичною революцією в художній культурі людства.

В історії світової літератури роман «Франкенштейн» (1818) англійської письменниці Мері Шеллі (1797−1851) вважають шедевром. Доля швейцарського вченого Франкенштейна, який створив живу істоту з неживої матерії і перетворився в жертву і одночасно ката власного винаходу, стала особливим знаком, який з часом охоплює все більш широкі культурологічні круги, далеко йдучи від позначеної письменницею проблеми.

Серед робіт вітчизняних і зарубіжних науковців можна виділити Ж. Дельозу, Ю. Лотмана, А. Вуліса, С. Аграновича, І. Саморукову, С. Ґілберт, С. Ґубар. Їх роботи свідчать про актуалізацію перевтілення і дзеркальності як функціонального еквіваленту процесів, які відбувались у романтизмі.

Роман Мері Шеллі «Франкенштейн» підтверджує уявлення про національну специфіку англійського романтизму, пов’язаної з дбайливим ставленням до традицій епохи Просвітництва.

Актуальність теми курсової роботи визначається складністю та багатогранністю романтизму як художнього напряму та світоглядної системи, що зумовлює інтерес дослідників до даного явища.

Об'єктом дослідження є література періоду романтизму.

Предметом дослідження є роман М. Шеллі «Франкенштейн.

Метою дослідження є визначення оповіді в романі Меллі Шеллі «Франкенштейн»

В ході роботи були поставленні такі задачі:

охарактеризувати поняття «оповіді» в епічному тексті;

висвітлити світоглядні та суспільно-політичні чинники виникнення та формування романтизму в літературі;

дослідити жанр роману, риси та його особливості в англійській літературі 18−19ст.;

РОЗДІЛ 1 ХАРАКТЕРИСТИКА ОПОВІДІ ТА ЖАНРУ РОМАНУ

1.1 Поняття «оповіді» в епічному тексті

Сучасний літературний епос має досить розвинену ієрархію жанрів. Класифікація жанрів, співвідносних з епічним родом літератури, може ґрунтуватися на різних принципах їх розподілу: за часом виникнення, особливостями мовної організації (прозаїчної чи віршової) і т. д. Найчастіше епічні жанри групують за ознакою обсягу їхньої тематики, тобто більшої чи меншої повноти охоплення дійсності. Залежно від масштабів зображення подій і доль розрізняють три групи епічних жанрів. До великих жанрів належать епопея (іноді роман-епопея) і роман, до середніх — повість, малі жанри репрезентують новела, оповідь, есе, нарис, фейлетон, памфлет, міф, легенда, притча, казка. Ми розглядатимемо організацію оповіді в епічному тексті.

Епос (epos) у перекладі з грецької мови — слово. Це оповідна форма літератури. Ференц, Н. С. Основи літературознавства: підручник / Н. С. Ференц — Київ: Знання, 2011. — с. 128] Платон вважав, що в епосі поєднуються ліричні елементи і драматичні (наслідування). На думку Арістотеля, автор епосу веде розповідь «про події як про щось стороннє, як це робить Гомер, або від самого себе, не заміняючи себе іншим і виводячи усіх зображуваних осіб у дії». За Ґете і Шиллером, автор розповідає про подію, переносячи її в минуле, а в драмі змальовує її такою, що відбувається тепер. На думку Гегеля, епос відтворює об'єктивність в об'єктивізуючій формі. В. Кожинов відносить епос, як і драму, до зображувальних видів мистецтва.

Також, можна відмітити, що в епічних творах життя змальовується як щось зовнішнє по відношенню до автора і персонажів. Здається, що автор стоїть збоку і розповідає про те, що знає, бачив. З того, як письменник описує події, характери, можемо зробити висновок, як він ставиться до зображуваного.

Події в епосі змальовуються як такі, що вже відбулися, тому про них розповідається у минулому часі. Теперішній і майбутній час використовується для надання динамічності і яскравості розповіді. Епічні твори пишуть здебільшого прозою. Усі вони мають розповідний характер.

У епічних творах характери розкриваються в діях, вчинках, жестах, міміці, мові.

Оповідь — невеликий за розміром епічний жанр художньої літератури. «Обсяг життя», який може бути «схоплений» жанром оповідання, практично не обмежений, але найбільш традиційні риси естетичної вибірковості оповідання «тяжіють» до зображення, в основу якого покладений певний випадок із життя або яка-небудь акцентована особливість людського характеру. Під оповіддю в сучасному літературознавстві розуміють епічний твір, оснований на зображенні однієї події із життя героя. Одноподійність вважається головною ознакою жанру оповідання. Одноподійність як риса, що суттєво визначає жанрову суть оповіді, зумовлює специфіку її ідейно-тематичного змісту: однопроблемність, «одночуттєвість» душевного настрою тощо, та сюжетної побудови: для оповіді, як правило, характерна одна сюжетна конфліктна ситуація, перевага сюжетного начала над фабульним, тобто переважний інтерес не до самої події, як такої, а до способу її художнього зображення.

Своєрідна «пам'ять жанру» про своє походження в оповіді - настанова на достовірність, істинність, тобто підкреслювання того, що описуваний факт не плід фантазії, а дійсно мав місце в житті оповідача, — може також визначати і специфіку художньої структури оповіді, її розповідного кістяка, що ведеться часто від першої особи: «Я докопався до жанрового визначення „оповіді“ у 20 — 50-ті роки XIX століття, — писав Ю. Тинянов у листі до В. Шкловського в 1927 році. — „Оповідь“ … це жанр, в якому обов’язково був оповідач».

Оповідь спочатку велася від особи автора або героя-оповідача і являло собою недіалогізований переказ. Ця жанрова складова не зникає повністю з розвитком та еволюцією жанру оповіді після становлення її в літературній традиції, а набуває особливої, дуже поширеної художньої форми, в якій автор вводить до фабули своєї оповіді особливого героя-оповідача, від особи якого організовується розповідь про певний випадок, який мав місце у його житті, що створює ілюзію більш безпосереднього, «живого» переказу, це немовби підвищує «авторитет» оповідача як очевидця або учасника подій, про які йдеться.

Традиційність такої художньої структури оповіді виходить з її потенційного нахилу до майже документальної, фіксованої точності в характері зображення, що пояснюється загальною комунікативною спрямованістю жанру — його прагненням винести на «суд» читачів певний проблемний аспект, ситуацію з життя, яка потребує етичної оцінки її останніми.

Потрібно відмітити, що кожний персонаж, задіяний у оповіді, може включатися до самостійного фрагменту сюжету, де теж спостерігаються прояви універсально-культурного структурування тексту.

Треба зазначити, що епічним оповідям зазвичай властива оповідальність, досить розвинений сюжет, рушієм якого є вчинки та дії героїв (персонажів). Оповідач такого твору певною мірою «відсторонений» від об'єкта зображення — це виявляється передусім у певній нівеляції суб'єктивного погляду на подію та її оцінках, особливо емоційних. Епічний текст виражає позицію певної спільноти людей.

Особливості епічного художнього мислення були окреслені ще на етапі розвитку творчої свідомості, коли розпочиналося формування класового суспільства, відбувалася етнічна консолідація та виникали перші державні утворення, проте епос сягає своїм корінням оповідального фольклору докласового суспільства, і саме у фольклорі виникли його класичні форми. Оповідь в епічному тексті відрізняється простотою і послідовністю, не дивлячись кількість дійових осіб.

Отже, з цього стає зрозумілим, що оповідь в епічному тексті - це послідовність подачі художньої інформації, сюжетно-композиційна та мовленнєва її реалізація. Завдяки цьому прийому в оповіді виявляється філософський і морально-етичний зміст тексту.

Кожна літературна епоха позначається на розвитку жанрів. Межі між ними є досить рухливими, кожен літературний твір вносить щось своє в жанрову еволюцію.

1.2. Жанр роману в англійській літературі 18−19 ст.

Роман — ліричний жанр найпоширеніший у XVIII-XX століттях; великий за обсягом, складний за будовою епічний твір, у якому широко охоплені життєві події, глибоко розкривається історія формування характерів багатьох персонажів. Українська енциклопедія. /Офіційний сайт/ [електронний ресурс] режим доступу: — http://www.uapedia.com.ua/]

Етапним для жанрового розвитку роману було 18 ст. Саме тоді, в епоху Просвітництва, постали авантюрний роман («Історія Жіль Блаза» Алена-Рене Лесажа), сентиментальний роман («Сентиментальна подорож» Лоренса Стерна), готичний роман («Замок Отранто» Гораса Волпола), а також роман з елементами сатири й пародії («Мандри Гуллівера» Джонатана Свіфта, «Історія пригод Джозефа Ендрюса та його приятеля Авраама Адамса» Генрі Філдінга).

Як головний жанр у 18ст. роман виступає насамперед в англійській літературі. Класичних рис роман досягає у 19ст. як реалістичний роман, якому передують романи, писані романтиками, -Йоганном Вольфгангом фон Ґете, Вальтером Скоттом, Віктором Гюґо, Жорж Санд. Романтики розвинули роман історичний («Айвенго», «Роб Рой» Вальтера Скотта), стали з'єднувальною ланкою між романтичним і реалістичним романом.

Реалістичний роман розвивають Оноре де Бальзак, Стендаль, Гюстав Флобер, Чарлз Діккенс, Олександр Пушкін, Лев Толстой, Федір Достоєвський, Панас Мирний, Болеслав Прус та ін.

Потрібно відмітити, що літературний термін слова «роман» використав у XVI ст. англійський літературознавець Джордж Патенхем у праці «Мистецтво англійської поезії» (1586). Спочатку словом «роман» називали будь-які віршовані твори, написані романською, а не латиною. Згодом, так почали називати прозові твори зі специфічною тематикою — любовною.

Говорячи про Англію та розвиток романтизму, не можна забувати і про національні та народні особливості, які зумовили виникнення нового напряму. Основною особливістю саме англійського романтизму є значно довший, ніж у Німеччині або Франції, період предромантизму. Окремі предромантичні твори з’являються в Англії майже протягом усього XVIII ст. Наливайко Д. С, Шахова К. О. Зарубіжна література XIX сторіччя. Доба романтизму: Підручник. — К: Заповіт, 1997. — С. 254]

Предромантизм складався в єдину ідейно-художню систему протягом 30 років (1750 — 1780), коли чітко визначилися складові компоненти цієї системи — готичний роман, сентиментальна поезія, естетика періоду кризи Просвітництва, а також якобінський роман, представлений іменами В. Годвіна, Т. Холкрофта, Е. Інчболда і Р. Бейджа. В епоху предромантизму найбільш яскраво проявився інтерес англійців до національної історії, що підтриманий відкриттями в археології, етнографії, антикварній діяльності, а також в художніх шедеврах Д. Макферсона, Т. Персі, В. Скотта. История зарубежной литературы ХIХ века / Под ред. Н. А. Соловьевой. М.: Высшая школа, 1991. -с. 337] Саме тому готика і середньовіччя викликали значний інтерес у англійців.

Початком романтизму вважають збірник С. Колріджа і В. Вордсворта «Ліричні балади» (1798). У збірці була опублікована передмова, у якій йшлося про основні задачі нового мистецтва, її можна вважати маніфестом раннього англійського романтизму. Але через існування предромантизму виникнення нового напряму не було чимось раптовим.

Розвиток романтизму прийнято поділяти на два етапи. Перший етап англійського романтизму, останнє десятиріччя XVIII ст., представлений «Озерною школою», або лейкістами (від англ. lake — озеро), до яких належали Семюель Тейлор Колрідж, Вільям Вордсворд і Роберт Сауті. Всі вони оспівували Озерний край, через що і отримали назву своєї діяльності. Життя цих трьох поетів мало багато спільного, починаючи від політичних поглядів, завершуючи подальшою зміною напряму творчої роботи, але у них не було на меті створення нової літературної школи, до якої вони були зараховані, як основоположники. Разом з тим їх роль в історії літератури значна; вони вперше відкрито осудили класицистичні принципи творчості. Лейкісти вимагали від поета зображення не великих історичних подій і видатних особистостей, а повсякденного побуту скромних трудівників, простих людей, тим самим, з’явившись послідовниками традицій сентименталізму. Вони апелювали до внутрішнього світу людини. Відродивши інтерес англійців до Шекспіра, поетів англійського Ренессансу, вони закликали до національної самосвідомості, підкреслювали на противагу універсальним класицистичним канонам самобутнє, оригінальне в англійській історії та культурі. Одним із головних принципів нової школи було широке використання фольклору.

Поетична уява, відкриваюча красу, осмислювалася романтиками по-різному. «Лейкісти» бачили у ній божественне одкровення, лондонські романтики вважали, що уява відкриває красу реального світу, але протиставляли цей відкритий ними ідеал краси самій дійсності. Аникин Г. В., Михальская Н. П. История английской литературы: Учебник. — М.: Высшая школа, 1975. — с. 284]

Лейкісти зосереджували увагу на почуттях простих людях, підкреслюючи трагізм долі англійського селянства в період промислового перевороту. «Побут самих неосвічених верств суспільства насичений такими ж стражданнями і радостями, як і побут усіх інших верств населення. У них основні пристрасті серця знаходять кращий поживний грунт. У цих людей елементарні почуття проявляються з більшою простотою і примітивністю» .

Ось наприклад, О. С. Пушкін високо оціняв внесок лейкістів не лише в англійську літературу, а й у світову поезію. Твори англійських поетів, сповнені глибоких почуттів і поетичних думок, виражених мовою чесного простолюдина.

Досліджуючи поезії Вордсворта, можна помітити, що в них часто постає образ жебрака, який іде по безкрайніх дорогах. Безсумнівно, на цей образ його підштовхнула сурова дійсність, коли докорінно змінювалася соціальна структура, через що зник клас вільного селянства і велика кількість сільських трудівників покинули рідні місця в пошуках роботи.

Колрідж, вразливий і нервовий, жив багатим духовним життям. Його поезія поєднує музикальні, словесні та живописні можливості передачі почуттів, настрою та стану душі людини. Вона матеріальна в самому широкому сенсі цього слова, бо сприяла пробудженню відчуттів, емоцій, приводила в рух всю душу людини, всі її можливості та здібності відповідно до їх відносних переваг. [История зарубежной литературы ХIХ века / Под ред. Н. А. Соловьевой. М.: Высшая школа, 1991. — с. 448]

У творчості Сауті, простежується співчуття до бідняків, селянства і простого люду, тобто вся творчість цим пронизана. Він жорстоко критикує війни, через їх нищівні наслідки для народу. А також значною мірою, на відміну від Вордсворта, використовує середньовічні сюжети.

До другого покоління романтиків насамперед треба віднести Дж. Г. Байрона, П.Б. Шеллі і Дж. Кітса. Вони цікавляться долею нового, але вже достатньо великого і сильного в Англії класу — робітничого, його боротьбою за свої права, за кращу долю. У їх творчості відображені мотиви загадкового Сходу, екзотичного Півдня, про що свідчать поява таких творів: «Старий мореплавець», «Паломництво Чайльд-Гарольда «, «Повстання Ісламу», та інших тематично характерних саме на цьому етапі розвитку романтизму в Англії.

Таким чином, ці дві тенденції, це заглиблення в суто національне провінційне, сільське життя, з одного боку, й опанування простором далеких країн і континентів аж до космічного простору включно — з іншого — складають своєрідність національного варіанту романтизму, яскравіше виражену в англійських авторів, ніж у німецьких чи французьких. У жанровому відношенні в англійському романтизмі помітна перевага лірики, ліро-епічних форм і роману, над традиційним епосом чи драмою.

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ОРГАНІЗАЦІЇ ОПОВІДІ РОМАНУ «ФРАНКЕНШТЕЙН»

2.1. Історія створення роману

" Франкенштейн" - видатний пам’ятник світової літератури. Факт, що був аксіомою ще років двадцять назад, у наші дні раптом знайшов статус теореми, яку треба доводити й доводити.

На тій, принаймні, території, на якій випало жити й думати нам. Це обставина від початку до кінця протиприродно. І від початку до кінця продиктовано сиюминутними причинами. Вони втратять свою цінність і гаданий глибокий зміст дуже незабаром. Але поки рідна наша країна — безлика територія, люди живучі в ній — народонаселення, а безсумнівні культурні цінності - сумнівні, і тому мимоволі доводиться мати на увазі весь цей абсурд, коли намагаєшся щось зробити або сказати. І тим не менш, проте «Франкенштейн» видатний пам’ятник світової літератури. Без знання цього роману неможливо скласти повне й об'єктивне подання про звивисті шляхи, якими рухається людство в порожнечі й холоді Космосу. Ідеї, покладені в основу «Франкенштейна», дивним образом співзвучні не тільки тим далеким дням, коли роман писався, не тільки нашим і майбутнім після нас дням, але й дням, що передували його появі на світ.

У цьому добутку відбита вічна трагедія несумісності живого й трепетного подиху життя й штучних (нехай і митецьких) підробок під нього. Створювачці літературного твору «Франкенштейн» і образа Франкенштейна, яка от уже майже двісті років є своєрідним символом, було дев’ятнадцять років. Вона народилася в сім'ї відомих англійських письменників кінця ХVIII століття Вільяма Годвина й Мері Уолстонкрафт, що були у свій час «володарями дум» англійського суспільства. Серед учнів Вільяма Годвина значилися видатні поети У. Вордсворт і С. Кольридж, що багато про що говорить. [Мері Шеллі. Гальванізований жах Франкенштейна /стаття/[електронній ресурс] режим доступу: http://tabys.info/zirki/meri-shelli-galvanizovanij-zhax-frankenshtejna.html. — 2014]

Мері Уолстонкрафт прославилася пропагандою жіночої рівноправності. Вона вмерла через кілька днів після народження доньки, назавжди залишившись для тої предметом поклоніння. Так само, як і батько, що написав в 1793 році, за чотири роки до народження Мері, «Дослідження про політичну справедливість», що зробила величезний вплив на багатьох культурних людей його епохи. «Немає нічого дивного в тім, що я, донька батьків, що займають видне місце в літературі, дуже рано початку помишлять про творчість, — відзначала пізніше М. Шеллі. — Я псувала папір ще в дитячі роки, і улюбленою моєю розвагою було «писати різні історії». Її дитинство пройшло в сільській місцевості, у Шотландії.

Вільям Годвін женився в другий раз. Йому доводилося займатися принизливою й вимотуючою літературною поденщиною, щоб прокормити численну сім'ю: Мері, її старшу сестру Фанні (позашлюбну дочку Мері Уолстонкрафт), сина й дочку другий місіс Годвін від першого шлюбу, малолітнього Вільяма — плід його любові із другий міссіс Годвін. Він у той час уже не походив на «володаря дум». Багато старих друзів відвернулися від нього. Зате з’явилися нові. У їхньому числі юний спадкоємець баронетского титулу й неабиякого стану Перси Біші Шеллі, якому незабаром, поряд з Байроном, призначено було зайняти одне з перших місць в англійській поезії. Роман між Шеллі й шістнадцятирічної Мері був бурхливим і буяв тими переживаннями й пригодами, що властиві романтичному початку XIX століття й що здаються в наші дні неприродними й навмисними.

Побачення, що призначалися в могили Мері Уолстонкрафт. Втеча з батьківського будинку разом із Клер Клермонт, дочкою другий міссіс Годвін. Переслідування Херріет Вестбрук, дружини Шеллі, дочки трактирника, на якій той женився зовсім юним. Вони не тільки «писали різні історії», але й життям своєї ілюстрували правдоподібність цих історій, як ні неймовірними здавалися б ті сторонньому оку. Поезія й трагедія рівною мірою відзначали їхнє реальне життя — продовження вигаданої. Отруїлася Фанні. Утопилася Херриет. Шеллі позбавили батьківських прав на нього з Херріет дітей. Стала коханкою Байрона й народила від нього дочка Клер Клермонт. [М. У. Шеллі (З авторської Передмови до видання 1831 р.) ]

І на цьому тлі зовсім інше життя. Байрон пише «Чайльд Гарольда». Шеллі створює кілька поем. Його юна дружина теж пробує себе в літературі. Щоденність щосили намагається зробити з них «звичайних» людей, але вони успішно рвуть її пута, рівняючи свої справи й думки по зірках.

Улітку 1816 року Шеллі приїхали у Швейцарію. Їхнім сусідом виявився Байрон. Через «дощову й непогожу погоду, що стояла майже все літо, вони змушені були більшу частину часу проводити будинку. Щоб розважитися, Байрон запропонував, щоб кожний з них — Шеллі, Мері, сам Байрон і його лікар Полідорі - склав яку-небудь страшну історію. Крім Мері, ніхто з них умов гри не виконав. Втім, і в Мері спочатку нічого не вийшло. А як викристалізувалася в неї щаслива ідея «Франкенштейна» вона розповіла п’ятнадцять років через, готовлячи книгу для серії «Зразкові романи»: «Лорд Байрон і Шеллі часто й подовгу розмовляли, а я була їх старанним, — але майже безмовним слухачем. Один раз вони обговорювали різні філософські питання, у тому числі секрет зародження життя й можливість коли-небудь відкрити його й відтворити «…» Поки вони розмовляли, підійшла ніч; було вже за північ, коли ми відправилися на спочинок. Поклавши голову на подушки, я не заснула, але й не просто задумалася. Уява владно заволоділа мною, наділяючи картини, що були мені, яскравістю, який не володіють звичайні сни. Очі мої були закриті, але я якимось внутрішнім поглядом надзвичайно ясно побачила блідого адепта таємних наук, що схилився над створеним їм істотою. Я побачила, як ця огидна істота спершу лежала недвижно, а потім, корячись якійсь силі, подало ознаки життя й незграбно засувалося. «…» Я не відразу прогнала жахливу мару; воно ще тривало. І я змусила себе думати про іншому. Я звернулася думками до мого страшного оповідання — до нещасливого оповідання, що так довго не виходило! Про, якщо б я могла скласти його так, щоб змусити й читача пережати той же страх, який пережила я в ту ніч! І отут мене опромінила, думка, швидка як світло й настільки ж радісна: «Придумала! Те, що налякало мене, налякає й інших; досить описати примару, що з’явилася вночі до моєї постелі». [Шеллі П. Б. Письма. Статті. Фрагменти. М., 1972]

Вона цю примару успішно описала. Так яскраво й вражаючи, що з 1818 року, коли «Франкенштейн» був уперше опублікований, людство дивується йому.

Мері Шеллі прожила довгу й не дуже щасливе життя. Умерла вона в 1851 році. Написавши до «Франкенштейна» кілька добутків, вона й після нього продовжувала займатися літературною працею, опублікувавши в 1826 році ще один фантастичний роман — «Остання людина». Однак тільки «Франкенштейну» призначено було стати явищем світової культури.

Технологічну, так сказати, сторону своєї удачі Мері Шеллі вичерпно пояснила сама: «Творчість складається в здатності відчути можливості теми й в умінні сформулювати викликані нею думки». Що з’явився в напів'яві півсні влітку 1816 року примара в цьому змісті М. Шеллі «використовувала» сповна. Однак «Франкенштейн» не залишився «романом жахів», якихось були десятки до нього і якихось з’явилося сотні після.

2.2 Композиційна організація роману роман франкенштейн оповідь Композиційна організація того чи іншого художнього твору може вбирати в себе і «розміщення персонажів (їх „систему“), й зіставлення сюжетних епізодів, і порядок повідомлення про хід подій, і зміну прийомів оповіді, і взаємоспіввіднесеність деталей зображуваного, і співвідно-шення глав, абзаців, строф і окремих словесних зворотів». Індивідуальні особливості композиційної побудо-ви конкретних художніх творів великою мірою залежать від їхньої родової та жанрової належності. В кінцевому підсумку специфіку композиційної організації художнього твору визначає форма художньої реалізації покладеного в його основу конфлікту.

Роздуми людства щодо проблем пошуку першосутності життя, ролі особистості в контексті всесвіту споконвіку втілювались у певних літературних образах, мотивах і сюжетах, які за глибиною свого художнього узагальнення вийшли за межі конкретних творів та зображеної в них історичної доби. Ці поняття містять у собі невичерпні можливості філософського осмислення буття й характеризують вузлові моменти літературної спадковості та історико-літературного процесу.

Своєрідність існування традиційних образів, сюжетів та мотивів у романі М. Шеллі «Франкенштейн «допомагає з’ясувати аналіз тексту твору.

Гра-змагання М. Шеллі з її чоловіком П. Б. Шеллі та Дж. Байроном стала причиною виникнення цього роману. Бажання перемогти спонукало молоду письменницю використати увесь її літературний досвід і знання. Отже, М. Шеллі виходить за рамки однієї літературної стилізації і не задовольняється легендарним мотивом, схрещуючи античну, біблійну, середньовічну традиції. На змістовому і сюжетно-формальному рівні цей роман М. Шеллі будується на трансформації міфу про Прометея — культурного героя. Ігрова стихія романтичного світосприйняття М. Шеллі, в основі якого лежить загублена гармонія, трансформує два варіанти прометеївського міфу. За давньогрецькою міфологією Прометей — бунтівний титан, який вкрав вогонь з Олімпу, щоб за його допомогою врятувати людство (Есхіл, «Прикутий Прометей»). До цього тлумачення звертались також Дж. Байрон і П. Б. Шеллі. Римський варіант міфу трактує Прометея як творця людини, а не його рятівника (Овідій, «Метаморфози»). Поведінка людей, сформованих романтичним стилем і світоглядом, трансформується в певний сценарій. Віктор Франкенштейн та істота, створена ним, — постаті небуденні, сповнені мрій і сподівань, великі у добрі і злі, ідеалісти, розчаровані несправедливістю і недосконалістю, тобто справжні романтичні персонажі. Їх життя будується за схемою-сценарієм реалізації романтичного героя, а саме: незвичне народження, випробування, боротьба з негараздами, нещасливе кохання (якщо воно є), загроза смерті. Ця схема також повністю накладається на образ культурного героя, а саме Прометея. Визначається спільність їхнього конфлікту — конфлікту із законами природи й моральною недосконалістю буття. Подвиг Прометея в романі М. Шеллі здійснює Віктор Франкенштейн, створивши штучну людину, а також його витвір — істота, яка розвинула в собі духовну першооснову, що відрізняє людину від тварини. Отже, Франкенштейн і його витвір — варіанти зруйнованої гармонії. Створюючи істоту, Віктор Франкенштейн намагається вдосконалити, а може, й добудувати себе. Існування двох героїв, які реалізують одну образну деталь в різних варіантах, — невипадкове. Поступове ускладнення монохарактеру, ознаменоване античністю, а потім продовжене класицизмом, нагромаджує потенціал руху і суперечностей доби романтизму, оскільки внутрішнє життя героїв-романтиків перебуває в полі метафізично-екзистенційних борінь.

Ключовий прометеївський мотив у творі М. Шеллі тісно пов’язаний із сюжетом Біблії та міфом про Фауста. У романі відтворено історію з Книги Буття, коли Франкенштейн уподібнюється до Бога-Творця, перебирає на себе функцію створення першої (штучної) людини й переживає розчарування від власного творіння. Людина Франкенштейна, як і штучна істота Гомункул у середньовічній міфології, приречені. «Міфологічна поліфонія» доповнюється образом безвідплатного служіння Ґолема з юдейської міфології. М. Шеллі звертається до схем античного, біблійного і середньовічних сюжетів несвідомо, відчуваючи, що їх образність, сюжетика і мотиви частково відповідають романтичному світосприйняттю. Наливайко Д. С, Шахова К.О.Зарубіжна література XIX сторіччя. Доба романтизму: Підручник. — К: Заповіт, 1997. -с. 243−244]

Романтична авторка створила своєрідну суміш з систем антитетичних екстрем. М. Шеллі відтворює чи навіть стає автором нових сюжетних ліній Книги Буття, коли описує перші хвилини, години, дні, ночі життя щойнонародженої дорослої вже людини. Отже, романтичне світосприйняття стає функціональним елементом, яке спонукало авторку до зближення, порівняння, зіставлення, подвоєння традиційних структур, що привело до оригінальної авторської інтерпретації на формально — змістовому рівні. Через таку гру авторка намагається дати пояснення досить невловимій амбівалентності в рамках однієї особи (потреба безкорисливого служіння і небажання підпорядковуватись чужій волі). Символічність образів «Франкенштейна» допомагає упорядкувати попередній культурний досвід та досвід родової пам’яті і звести його до тимчасового ієрархічного порядку. На нашу думку, авторка робить це несвідомо.

Змістові характеристики традиційних образів Прометея, Бога-Творця тощо нерозривно пов’язані з притаманним їм сюжетом і мотивами. Завдяки тому, що вони відображають суттєві елементи людського буття, їх можна розглядати, по-перше, як психологічні типи, а по-друге, як поведінкові моделі з характерною для них мотивацією. Такі структури мають у своїй основі семантичну універсалізацію високого рівня й через це отримують властивість відроджуватися в рамках духовної свідомості нової культурно-історичної епохи. Це розширює і збагачує змістовий обсяг вічного образу та його сюжетну схему. Інтегральні й диференційні характеристики ускладнюються з погляду синхронії та діахронії їх функціонування. Романтичне світосприйняття М. Шеллі організує і обмежує інтерпретацію її образності, сюжетики і мотивів. Соловьева Н. А. У истоков английского романтизма. — М.: Издательство Московского университета, 1998. — с. 287]

2.3 Образ оповідачів у романі та характеристика оповіді

Мері Воллстонкрафт Шеллі (1797 — 1851) є автором відомого роману «Франкенштейн, або Сучасний Прометей» (1818). Хоча роман написаний на початку XIX ст., коли панувала доба романтизму, і разом із творами В. Скотта він складає романтичну романну структуру на фоні широко розповсюдженої в Англії поезії, в ньому можна знайти ознаки, притаманні не лише цьому літературному напряму. Для більш чіткої оцінки роману варто враховувати той факт, що він був створений на межі трьох естетичних систем: Просвітництва, готики і романтизму, тому властивим є поєднання структурно різних художніх прийомів.

Не зважаючи на те, що у творі в надлишку присутні описи жорстокості створіння Франкенштейна, які слугують доказом того, що роман належить готиці, він значно виходить за межі готичного. Але ця історія перевершила своїх попередників — А. Радкліф, Х. Волпола. На момент створення «Франкенштейна» вже третє покоління читачів захоплювалося готичним романом.

У «Франкенштейні» Мері Шеллі створює відчуття страху і жахливого напруження у поєднанні його з готичними темами відчуження, переслідування, невпинних злодіянь і дивних ландшафтів. Те, що монстр відчужений від людського суспільства — не його провина. Скоріше, уникнення відповідальності зі сторони творця спричинило низку жорстоких дій, які знищили світ Віктора і все, що він любив водночас. Готичний світ, як правило, обмежений і майже одержимий замкнутістю. В цьому романі також, коли герої у суспільстві, їх дії обмежені моральною боротьбою між ними. У готичному світі конфлікти повинні вирішуватися усуненням однієї із сил. Тут немає місця компромісу, боротьби не можна уникнути. Ще однією ознакою готичного є неминучість загибелі, втрати. Так і в романі, що б не робив Віктор, його шлюб з Елізабет приречений і немає жодного виходу. Створіння Франкенштейна також приречений персонаж, бо він не може ні змінити, ні хоча би вплинути на своє становище. Обидва персонажа потрапили у пастку, без права на спокуту чи мир.

Яскраво в готичному стилі зображені ландшафти: гори Швейцарії, схили Шотландії та самотність Північної півкулі. Мері Шеллі використала спустошені, заборонені та екстремальні ландшафти, щоб відобразити психічний стан монстра. Під час його першої зустрічі з природою, він був вражений її м’якістю, кольорами та красою лісів, а наприкінці роману він був сповнений злості і ненависті на льодяних просторах.

У романі «Франкенштейн» існує три оповідачі: Роберт Волтон, Віктор Франкенштейн та істота («демон», «монстр») — зі своїм індивідуальним і деколи схожим оточенням. В основі образів двох дослідників-науковців (Роберта Волтона і Віктора Франкенштейна) діє механізм ігрового дзеркального подвоєння. Роман починається та закінчується листами молодого дослідника півночі Роберта Волтона. Біографія героя є відзеркаленням цілої низки романтичних шаблонів. Роберт Волтон постає вже досвідченим мореплавцем, котрий вирушає в далеку експедицію з благородною метою служити людству і прокласти шлях через північний полюс або пізнати таємницю магніту. Думками й життям Роберта Волтона керує бажання проникнути у сферу незнаного. М. Шеллі зобразила героя, який створив сам себе і пройшов шлях від моряка до першого помічника капітана. Розпочавши підготовку до експедиції, Роберт бентежиться безмежною потребою в другові, відсутність якого сприймається героєм найбільшим нещастям. Він мріяв про друга-наставника, котрий поділяв би плани героя та вчасно виправляв недоліки. Відтак образ Роберта Волтона — проекція власної досконалої особистості у майбутнє, образ ідеального романтичного героя. Пікун Л.В. Своєрідність реалізації гри у романтичному напрямі // Наука і сучасність: збірник наукових праць національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. — К.: НПУ імені М. П. Драгоманова, 2004. — Т.XLV. — С. 197]

В історії життя героїв помітні риси, які дозволяють нам говорити про Роберта Волтона і Віктора Франкенштейна як про двійників. Героїв об'єднує романтична тональність відносин із сестрами — єдиними жінками в житті, здатних їх зрозуміти. Віктор також виявляв пристрасть і завзятість до наук. Віктор Франкенштейн цікавився дослідженнями будови людського тіла й будь-якого живого організму, причинами зв’язку переходу життя у смерть і смерті у життя. У романі й Роберт Волтон, і Віктор Франкенштейн виступають у ролі першопрохідників нових шляхів, дослідників невідомих сил і таємниць. Відтак образ романтичного героя членується М. Шеллі на дві частини. Виокремлюється стадія становлення романтичного героя (Роберт Волтон) і стадія сформованості романтичного героя (Віктор Франкенштейн). Можна стверджувати, що Волтон і Франкенштейн є однією романтичною особистістю. Наведені факти їх біографії та риси характеру свідчать про те, що герої на певному етапі розвитку сюжету можуть дзеркально трансформуватися один в одного.

Віктор Франкенштейн тяжкою працею досяг своєї мети. Він відкрив закони оживлення матерії та створення людини. На цьому етапі розвитку оповіді дзеркальна гра в романі набуває ускладнень. Починає діяти закон дзеркального енантіоморфізму, в основі якого — антитеза та гіпербола. Властивості дзеркала між оригіналом (узагальненим образом романтичного героя) і копією створюють проміжну стадію «монстра», коли внаслідок енантіоморфізму та дзеркальної деформації оригінал піддається спотворенню. Монстр виник унаслідок негативної симетрії образу й виявися енантіоморфічним відбитком романтичного героя. Істота М. Шеллі - плід «монструозної проекції» свого творця. При цьому, на початку монстр містив у собі й позитив (внутрішній світ) і негатив (зовнішній вигляд). Іронічне сприйняття дійсності та скепсис епохи вмотивовували появу такої двоїстості. Творіння Франкенштейна — істота-монстр — образ, який знаходиться в дзеркально-протилежній до Роберта Волтона та Віктора Франкенштейна іпостасі. Зустріч із ним пов’язана з шоком і фіксує момент перетворення, катастрофу ідеалу. Пікун Л.В. Літературна дзеркальна гра набутками культури // Слово і час. — 2004. — № 7. С. 40]

М. Шеллі не дала створінню імені. Упродовж оповіді в залежності від власного душевного стану Віктор називав його «істотою», «бідолахою», «примарою», «демоном», «жахливим монстром» тощо. Істота — індикатор душевних переживань Віктора Франкенштейна.

ВИСНОВКИ Основними рисами романтизму, який докорінно змінив усю систему цінностей, а отже і світогляд в цілому, є активний інтерес до історичних явищ, до особистості, характеризується також наданням великого значення уяві, почуттям, інтуїції, ірраціональному, фантастичному і навіть містичному, загалом виявляв більш філософський підхід до світу. У різних країнах романтизм знайшов різні способи відображення.

Дослідивши роман М. Шеллі «Франкенштейн, ми виявили, що в цілому, твір є поєднанням традицій романтизму. Популярність роману зумовлена філософськими ідеями, наявними у творі. Одвічні питання — чи може людина виконувати роль Творця і подібно йому створювати прекрасне, і чи має вона право на проникнення у таємниці природи — набувають у романі однозначної відповіді, беручи до уваги трагічні наслідки боротьби Віктора Франкенштейна.

Роман М. Шеллі «Франкенштейн» виник у результаті гри-змагання з Дж. Байроном та П. Шеллі. У 1816 р. Дж. Байрон запропонував задля розваги написати страшну повість. М. Шеллі, запрошена до гри, намагалася відповідати чоловічим нормативам. Атмосфера постійного інтелектуального пошуку, яка створювалася П. Шеллі та Дж. Байроном, і, як зазначають дослідники, «імпровізація, яку стимулював дух суперництва» цікаві дискусії з поетами, допомогли здійснити задум М. Шеллі - написати твір, який, звертаючись до наших потаємних жахів, породив нервове тремтіння; такий, щоб читач боявся озирнутися назад; щоб у нього захолонула кров у жилах й гучно калатало серце.

Ми можемо зробити висновки, що герої М. Шеллі - це яскраво виражені бінарні структури з екстремальними проявами, які походять від міфологічних пластів. Функціонуючи з законами романтичного світогляду, роман М. Шеллі став актом буття і з часом, отримуючи самостійне життя, виявився пам’ятною сторінкою історії. Романтична ідея роману вимагала від творчої особистості ретельного аналізу емоційних почуттів, що спричинили відтворення з глибин підсвідомості «такого сну, як Франкенштейн».

Віктору Франкенштейну та істоті характерні наступні типові риси: 1) самотність, потворність, непередбачуваність у підступництві негативного двійника; 2) загальні корені, а саме — первісна єдність; 3) індивідуальний простір для кожного з двійників; 4) поєдинок між двійниками і смерть одного з них. Завдяки романтичній грі М. Шеллі, двійники-антагоністи перетворюються на перевтілені симетричні й асиметричні образи.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ Аникин Г. В., Михальская Н. П. История английской литературы: Учебник. — М.: Высшая школа, 1975. — с. 284

Елистратова А. Предисловие // Шелли М. Франкенштейн, или Современный Прометей. — М. Художественная литература, 1965. — С. 3−23.

Жирмунський В.М. Англійский передромантизм // Жирмунський В. М. З істории західноєвропейських літератур. — М.: Наука, 1981. — С. 153.

История зарубежной литературы ХIХ века / Под ред. Н. А. Соловьевой. М.: Высшая школа, 1991. -с. 337

История зарубежной литературы ХIХ века / Под ред. Н. А. Соловьевой. М.: Высшая школа, 1991. — с. 448

Копалейшвили Н. Г. Роман М. Шелли «Франкенштейн или современный Прометей»: Автореф. дис. канд. филол. наук: 10.01.05 / Тбилисский государственный педагогический университет им. А. С. Пушкина. — Тбилиси, 1975. — 25 с.

М. У. Шеллі (З авторської Передмови до видання 1831 р.)

Мері Шеллі. Гальванізований жах Франкенштейна /стаття/[електронній ресурс] режим доступу: http://tabys.info/zirki/meri-shelli-galvanizovanij-zhax-frankenshtejna.html. — 2014

Наливайко Д. С, Шахова К. О. Зарубіжна література XIX сторіччя. Доба романтизму: Підручник. — К: Заповіт, 1997. — С. 254

Наливайко Д. С, Шахова К.О.Зарубіжна література XIX сторіччя. Доба романтизму: Підручник. — К: Заповіт, 1997. -с. 243−244

Пікун Л.В. Літературна дзеркальна гра набутками культури // Слово і час. — 2004. — № 7. С. 40

Пікун Л.В. Своєрідність реалізації гри у романтичному напрямі // Наука і сучасність: збірник наукових праць національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. — К.: НПУ імені М. П. Драгоманова, 2004. — Т.XLV. — С. 197

Прецедентний текст: [Електрон. ресурс]. — Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/Прецедентний_текст Соловьева Н. А. У истоков английского романтизма. — М.: Издательство Московского университета, 1998. — с. 287

Спарк М. Мери Шелли // Эти загадочные англичанки. — М.: Прогресс, 1992. — С. 234−362.

Струкова Т. Долгая жизнь романа Мэри Шелли «Франкенштейн» // Литература. — 2002. — Вип. 28.

Українська енциклопедія. /Офіційний сайт/ [електронний ресурс] режим доступу: — http://www.uapedia.com.ua/

Ференц, Н. С. Основи літературознавства: підручник / Н. С. Ференц — Київ: Знання, 2011. — с. 128

Чудовище Франкенштейна: [Електрон. ресурс]. — Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/Чудовище Франкенштейна Шеллі П. Б. Письма. Статті. Фрагменти. М., 1972