Особливості здійснення державного регулювання ринків фінансових послуг

КурсоваДопомога в написанніДізнатися вартістьмоєї роботи

Особливості здійснення державного регулювання ринків фінансових послуг (реферат, курсова, диплом, контрольна)

План

Вступ
1. Поняття та види фінансових послуг
2. Договір про надання фінансових послуг
3. Умови створення та діяльності фінансових установ
4. Державне регулювання ринків фінансових послуг
5. Органи, які здійснюють державне регулювання ринків фінансових послуг
Висновок
Список джерел

Вступ

Побудова економіки ринкового типу та реформування соціальної сфери України відбуваються в умовах гострої нестачі інвестиційних ресурсів. Важливим джерелом цих інвестицій може виступати вітчизняний ринок фінансових послуг. Крім того, високий рівень його розвитку здатний прискорити процес інтеграції України у світовий ринок і тим самим створити сприятливі умови для залучення іноземного капіталу в національну економіку.

На жаль, сучасний стан вітчизняного ринку фінансових послуг характеризується неоднаковим рівнем розвитку ключових сегментів — банківського, страхового та фондового, нерозвиненістю матеріальної бази, високим ступенем ризиків, пов’язаних із фінансовими операціями, крайньою нестабільністю рухів курсів акцій, низькими інвестиційними якостями цінних паперів, достатньо великою часткою спекулятивного обігу, агресивної конкуренцією за відсутності традицій ділової етики, обмеженням відкритого доступу до інформації про стан ринку тощо.

Загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг, здійснення регулятивних та наглядових функцій за діяльністю з надання фінансових послуг установлює Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» .

Метою Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» є створення правових засад для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні та єдиної державної політики у фінансовому секторі країни.

1. Поняття та види фінансових послуг

Поняття безпосередньо фінансової послуги визначене у ст. 1 ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг». Під фінансовою послугою розуміються операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, — і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. [3]

Визначальними ознаками фінансової послуги є: а) у разі надання фінансова послуга передбачає здійснення операцій з фінансовими активами; б) фінансова послуга надається фінансовою установою, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичними особами — суб'єктами підприємницької діяльності.

Відповідно до статті 1 ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансовими активами є кошти, цінні папери, боргові зобов’язання та право вимоги боргу, що не віднесені до цінних паперів.

Відповідно до частини 1, 2 статті 4 ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансовими вважаються такі послуги:

1) випуск платіжних документів, платіжних карток, дорожніх чеків та/або їх обслуговування, кліринг, інші форми забезпечення розрахунків;

2) довірче управління фінансовими активами;

3) діяльність з обміну валют;

4) залучення фінансових активів із зобов’язанням щодо наступного їх повернення;

5) фінансовий лізинг;

6) надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту;

7) надання гарантій та поручительств;

8) переказ коштів;

9) послуги у сфері страхування та у системі накопичувального пенсійного забезпечення;

10) професійна діяльність на ринку цінних паперів, що підлягає ліцензуванню;

11) факторинг;

11-¹) адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах;

12) управління майном для фінансування об'єктів будівництва та/або здійснення операцій з нерухомістю відповідно до Закону України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» ;

13) операції з іпотечними активами з метою емісії іпотечних цінних паперів;

14) банківські та інші фінансові послуги, що надаються відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність» .

2. Фінансові послуги, надання яких передбачається іншими законами, підлягають включенню до переліку, визначеного частиною першою цієї статті. Надання фінансових послуг, не включених до зазначеного переліку, забороняється. [3]

Доцільно розглянути правове забезпечення окремих видів фінансових послуг:

1. Випуск платіжних документів, платіжних карток, дорожніх чеків та/або їх обслуговування, кліринг, інші форми забезпечення розрахунків, переказ грошей. Загальні засади функціонування платіжних систем, а також поняття та загальний порядок проведення переказу грошей визначає Закон України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» від 05.04.01.

2. Довірче управління фінансовими активами, залучення фінансових активів із зобов’язанням щодо наступного їх повернення. На підставі ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 і за умови отримання письмового дозволу Національного банку України банки мають право здійснювати довірче управління коштами та цінними паперами за договорами з юридичними та фізичними особами.

У гл. 70 Цивільного Кодексу (ст. 1029 ЦК) також зазначено, що за договором управління майном одна сторона (установник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов’язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача). [2]

Крім того, у Законі України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» від 30.10.1996 містяться визначення діяльності з управління цінними паперами та діяльністі з управління активами.

Діяльність з управління цінними паперами — діяльність, що здійснюється від свого імені за винагороду протягом визначеного терміну на підставі відповідного договору щодо управління переданими у володіння цінними паперами, які належать на правах власності іншій особі, в інтересах цієї особи або визначених цією особою третіх осіб.

Діяльність з управління активами — діяльність, що здійснюється за винагороду компанією з управління активами на підставі відповідного договору про управління активами, які належать інвесторам на праві власності. [8]

3. Діяльність з обміну валют. Підставою проведення операцій з валютними цінностями є ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» .

До валютно-обмінних операцій з іноземною валютою і дорожніми та іменними чеками належать: а) купівля у фізичних осіб — резидентів і нерезидентів готівкової іноземної валюти за готівкові гривні; б) продаж фізичним особам-резидентам готівкової іноземної валюти за готівкову гривню; в) зворотний обмін фізичним особам-нерезидентам невикористаних готівкових гривень на готівкову іноземну валюту; г) купівля-продаж дорожніх чеків за готівкову іноземну валюту, а також купівля-продаж дорожніх чеків за готівкові гривні; д) конвертація (обмін) готівкової іноземної валюти однієї іноземної держави на готівкову іноземну валюту іншої іноземної держави; е) прийняття на інкасо банкнот іноземних держав та іменних чеків.

Порядок організації торгівлі іноземною валютою встановлений Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і контролю» від 19.02.1993. Відповідно до ст. 6 Декрету торгівля іноземною валютою на території України резидентами і нерезидентами — юридичними особами здійснюється через уповноважені банки та інші фінансові установи, що одержали ліцензію на торгівлю іноземною валютою Національного банку України. Уповноважені банки та інші фінансові установи, що одержали ліцензію Національного банку України, мають право від свого імені і за свій рахунок купувати іноземну валюту готівкою у фізичних осіб — резидентів і нерезидентів, а також продавати її фізичним особам — резидентам.

4. Фінансовий лізинг. Загальні правові та економічні засади фінансового лізингу в основному визначені Цивільним кодексом України (ст. 806 ЦК), Господарським кодексом (ст. 292 ГК), а також Законом України «Про фінансовий лізинг» від 16.12.1997.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» фінансовим лізингом визнається вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу.

За договором фінансового лізингу лізингодавець зобов’язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її в користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше від одного року за встановлену плату (лізингові платежі). [11]

5. Надання коштів у позику, у тому числі й на умовах фінансового кредиту, надання гарантій та поручительств.

Правила надання фінансових кредитів установлюються Національним банком України (стосовно банківських кредитів), а також Кабінетом Міністрів України (стосовно небанківських фінансових організацій) відповідно до законодавства.

Правові засади здійснення операції позики закладено у гл. 71 ЦК. Статтею 1046 ЦК визначено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку саму суму грошових коштів (суму позики) або таку саму кількість речей того самого роду та такої самої якості. Поряд з цим гл. 71 ЦК жодним чином не обмежує статусу учасників договору позики. Тобто сторонами договору позики за ЦК можуть бути фізичні та юридичні особи незалежно від їхнього правового статусу (а не виключно фінансові установи і фізичні особи — підприємці). [2]

Згідно зі ст. 200 ГК гарантія є специфічним засобом забезпечення виконання господарських зобов’язань способом письмового підтвердження (гарантійного листа) банком, іншою кредитною установою, страховою організацією (банківська гарантія) про задоволення вимог управненої сторони в розмірі повної грошової суми, зазначеної у письмовому підтвердженні, якщо третя особа (зобов'язана сторона) не виконає вказане в ньому певне зобов’язання, або настануть інші умови, передбачені у відповідному підтвердженні.

6. Послуги у сфері страхування та накопичувального пенсійного забезпечення.

Відповідно до ст. 352 ГК страхування — це діяльність спеціально уповноважених державних організацій та суб'єктів господарювання (страховиків), пов’язана з наданням страхових послуг юридичним особам або громадянам (страхувальникам) щодо захисту їх майнових інтересів у разі настання визначених законом чи договором страхування подій (страхових випадків), за рахунок грошових фондів, які формуються через сплату страхувальниками страхових платежів. Ліцензійні умови провадження страхової діяльності затверджені Розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України (далі - Держфінпослуг) від 28.08.2003 № 40. [2]

Складовою частиною системи накопичувального пенсійного забезпечення є система недержавного пенсійного забезпечення, яка ґрунтується на засадах добровільної участі фізичних та юридичних осіб, крім випадків, передбачених законами, у формуванні пенсійних накопичень з метою отримання учасниками недержавного пенсійного забезпечення додаткових до загальнообов’язкового державного пенсійного страхування пенсійних виплат.

Правові, економічні та організаційні засади недержавного пенсійного забезпечення в Україні визначає Закон України «Про недержавне пенсійне забезпечення» від 09.07.2003. Послуги у сфері накопичувального забезпечення надаються на підставі пенсійного контракту. Відповідно до ст. 55 Закону України «Про недержавне пенсійне забезпечення» пенсійний контракт є договором між пенсійним фондом та його вкладником, який укладається від імені пенсійного фонду його адміністратором та згідно з яким здійснюється недержавне пенсійне забезпечення учасника або кількох учасників фонду за рахунок пенсійних внесків такого вкладника. [12]

7. Торгівля цінними паперами. Відповідно до ст. 4 Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» від 30.10.1996 торгівля цінними паперами — здійснення цивільно-правових угод з цінними паперами, які передбачають оплату цінних паперів проти їх поставки новому власнику на підставі договорів доручення чи комісії за рахунок своїх клієнтів (брокерська діяльність) або від свого імені та за свій рахунок з метою перепродажу третім особам (дилерська діяльність), крім випадків, передбачених законодавством.

8. Факторинг. Загальні умови та порядок здійснення факторингових операцій визначаються ЦК (гл.73), ГК (ст. 350 ГК), Законом України «Про банки і банківську діяльність» (ст. 47 Закону), іншими законами, а також нормативно-правовими актами Національного банку України.

Відповідно до ст. 1077 ЦК за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов’язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов’язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). [12]

2. Договір про надання фінансових послуг

Фінансові послуги відповідно до ст. 6 Закону України «Про фінансові послуги та ринок фінансових послуг» надаються суб'єктами господарювання на підставі договору.

Договір, якщо інше не передбачено законом, повинен містити:

1) назву документа;

2) назву, адресу та реквізити суб'єкта господарювання;

3) прізвище, ім'я і по батькові фізичної особи, яка отримує фінансові послуги, та її адресу;

4) найменування, місцезнаходження юридичної особи;

5) найменування фінансової операції;

6) розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків;

7) строк дії договору;

8) порядок зміни і припинення дії договору;

9) права та обов’язки сторін, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору;

9-¹) підтвердження, що інформація, зазначена в частині другій статті 12 цього Закону, надана клієнту;

10) інші умови за згодою сторін;

11) підписи сторін. [3]

Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, встановлює додаткові вимоги до договорів про надання фінансових послуг фізичним особам, якщо це не врегульовано законом.

При укладенні договору юридична або фізична особа мають право вимагати у суб'єкта підприємницької діяльності надання балансу або довідки про фінансове становище, підтверджені аудитором (аудиторською фірмою), а також бізнес-план, якщо інше не передбачено законодавством України.

Фінансовим установам забороняється в односторонньому порядку збільшувати розмір процентної ставки або інших платежів, передбачених кредитним договором або графіком погашення боргу, за винятком випадків, встановлених законом.

Фінансовим установам забороняється вимагати дострокового погашення несплаченої частини боргу за кредитом та розривати в односторонньому порядку укладені кредитні договори у разі незгоди позичальника із пропозицією фінансової установи збільшити процентну ставку або інший платіж, передбачений кредитним договором або графіком погашення боргу.

Підстави, порядок та правові наслідки припинення дії договорів про надання фінансових послуг визначаються цивільним законодавством, законами з питань регулювання окремих ринків фінансових послуг, а також укладеними відповідно до них договорами.

Держфінпослуг установлює додаткові вимоги до договорів про надання фінансових послуг фізичним особам, якщо це не врегульовано законом.

Враховуючи, що послуги з надання кредиту, страхування, поруки, гарантії відповідно до Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» віднесені до різновидів фінансових послуг, їх реалізація стає можливою за умови дотримання вимог вказаного законодавчого акта.

ринок фінансова послуга регулювання Регулювання питань відносно договору про надання фінансових послуг може здійснюватися на підставі норм кількох галузей права. Проте основою зазначених договорів є загальні та спеціальні положення норм цивільного права.

В системі цивільних правочинів договори про надання фінансових послуг виділяються тим, що їх вчинення становить безпосередньо предмет діяльності банківських та/чи інших фінансових установ (а в передбачених законом випадках і нефінансових установ) з приводу здійснення банківських та/чи інших фінансових операцій.

З наведеного випливає особливість договорів про надання фінансових послуг, яка полягає в тому, що завжди одним із учасників правочину виступає банк та/чи інша фінансова установа (або нефінансова установа у встановлених законом випадках), а предметом дій, як правило, є грошові кошти чи інші фінансові активи.

Без сумніву, зазначені вимоги до цивільно-правового договору мають застосовуватись і до всіх його різновидів, в тому числі і до договору про надання фінансових послуг. Таким чином, враховуючи викладене, слід наголосити, що договір про надання фінансових послуг, як і будь-який інший цивільно-правовий договір, можна розглядати як:

а) правову форму, на підставі якої вчиняється дія (надання послуги);

б) спосіб конкретизації дій, які повинні вчиняти сторони;

в) узгоджене волевиявлення сторін, націлене на отримання відповідного результату;

г) засіб взаєм його контролю поведінки сторін (належне виконання зобов’язань, встановлення відповідальності), який сприяє досягненню очікуваних результатів.

Висвітлюючи правову природу договору про надання фінансових послуг через норми про договір з надання послуг, слід зауважити, що в даних договірних правовідносинах беруть участь дві сторони — виконавець та замовник, які повинні виконувати відповідні зобов’язання, а саме: виконавець на замовлення другої сторони договору (замовника) повинен надати послугу (вчинити відповідну дію або здійснити відповідну діяльність), а замовник повинен сплатити на користь виконавця за надану останнім послугу, якщо інше не встановлено договором (ст. 901 ЦК України).

Оскільки коло виконавців нормами ЦК України чітко не встановлено, вони визначаються залежно від різновиду послуги, що надаватиметься певним послугонадавачем.

З огляду на вимоги Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», послугонадавачами фінансових послуг можуть бути лише юридичні особи або фізичні особи-суб'єкти підприємницької діяльності, які мають нормативно визначене право на це, тобто наділені визначеним законом правовим статусом і здійснюють свою діяльність відповідно до своїх статутних документів, закону, а у випадках, встановлених законом, і спеціального дозволу (ліцензії).

Стосовно замовника (споживача послуги) зауважимо, що законодавство не обмежує їх коло. Отже, ним може стати будь-яка особа — юридична або фізична, яка звернеться до послугонадавача з метою отримання певної фінансової послуги.

З огляду на це, всі договори з надання послуг можна вважати публічним договором (ст. 633 ЦК України), хоча на сьогоднішній день це питання залишається дискусійним. Дана норма не повною мірою відповідає реаліям здійснення певної господарської діяльності. Так, наприклад, не всі види банківських послуг можуть мати публічний характер, а саме — залучення депозитів від юридичних осіб (дотримання публічності встановлено лише при укладенні депозитних договорів з фізичними особами згідно з ч.2 ст. 1058 ЦК України); здійснення розрахунково-касового обслуговування юридичних осіб (встановлення пільгових умов обслуговування на окремі види послуг для пріоритетних клієнтів); надання кредитів певним позичальникам — юридичним і фізичним особам (встановлення пільгових відсоткових ставок за користування кредитом, зменшення комісійних винагород тощо). Безумовно, надання банком послуг на інших умовах, ніж ті, що носять публічний характер, зобов’язує його дотримуватися певних вимог щодо правильного оподаткування таких операцій та коригування регулятивного капіталу банку у встановлених законодавством випадках. Вважаємо, що відхилення банку від публічних умов (тобто надання послуг не за звичайними цінами відповідно до вищезазначеного закону) не може бути підставою для встановлення нікчемності укладеного договору (ч.6 ст. 633 ЦК України) чи визнання його недійсним за встановленими законом підставами.

Оскільки чинне законодавство не може бути повністю вичерпним, будь-які неврегульовані законом договірні відносини з надання певних послуг можна підвести під норми про загальний договір з надання послуг. Про це зазначає ч.2 ст. 901 ЦК України, але за умови, що це не суперечитиме суті відповідного зобов’язання. [2]

Розглядаючи ст. 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», слід зазначити, що структура договору про надання фінансових послуг складається з необхідних (істотних) для цивільно-правового договору умов, зокрема найменування фінансової операції; розміру фінансового активу, зазначеного у грошовому виразі; строків його внесення та умов взаєморозрахунків тощо.

При укладенні відповідного різновиду договору про надання фінансових послуг, наприклад страхування кредитного, про банківський рахунок, необхідно закріпити в тексті договору всі його істотні умови, встановлені для даного виду зобов’язальних правовідносин ЦК України (зокрема статтями 979,1054, 1066), якщо інше не буде встановлено законом (законами України «Про страхування», «Про банки і банківську діяльність», «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати», «Про захист прав споживачів» тощо), з урахуванням передбачених ст. 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» істотних умов договору про надання фінансових послуг, які носять загальний характер. Відповідно до ст. 215 ЦК України недотримання сторонами даного договору вимог закону (зокрема відсутність хоча б однієї з істотних умов договору, встановлених законом) може призвести до визнання його недійсним з настанням відповідних правових наслідків.

Аналіз статей 901−907 ЦК України та норм Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» дає можливість виявити загальне відображення суті договору про надання фінансових послуг. Застосовуючи вказані положення, виділимо специфічні ознаки, власне, договору про надання фінансових послуг.

1. Наявність визначеного законом суб'єктного складу вказаного зобов’язання — виконавця (послугонадавача) і замовника. В силу обмеженого законом кола виконавців надавати фінансові послуги можуть лише юридичні особи та фізичні особи-суб'єкти підприємницької діяльності, які зареєстровані у встановленому законом порядку як фінансові установи, або які не належать до фінансових установ відповідно до закону (див. підпункт 7 п. 1 ст.1 та п. 4 ст.5 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»). Замовником може бути будь-який суб'єкт цивільного права споживач таких послуг — юридична або фізична особа.

2. Право надання певної фінансової послуги повинно ґрунтуватись на нормах закону, установчих документах виконавця послуги та у випадках, передбачених законом, на підставі наданої уповноваженим органом виконавцю відповідної ліцензії (див. п. 2 ст.7 та ст. 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»).

3. Наявність специфічного об'єкта — інструмента, з яким відбувається надання фінансової послуги. З метою правильного та однозначного розуміння поняття об'єкта фінансової послуги, необхідно розмежувати об'єкт від предмета зобов’язання з надання фінансових послуг: предмет договору про надання фінансових послуг включає дії у вигляді фінансової послуги як діяльності послугонадавача, тобто здійснення ним відповідних фінансових операцій, а об'єкт — це те, з чим пов’язані дії послугонадавача, тобто з фінансовими активами (підпункт 4 п. 1 ст.1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»), з якими особи здійснюють фінансові операції (кошти, цінні папери та деякі інші види цінностей).

4. Надання фінансової послуги здійснюється за попереднім замовленням споживача такої послуги. Тобто, поки споживач не доручить виконавцю здійснити відповідні дії (надати послугу), зобов’язання з надання фінансової послуги не виникає.

5. Фінансова послуга надається в процесі здійснення професійної діяльності послугонадавача. Наявність професійного характеру надання фінансової послуги підтверджується, зокрема, положеннями підпункту 6 п. 1 ст.1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», відповідно до якої до ринків фінансових послуг належать професійні послуги на відповідних ринках послуг — банківських, страхових та інших послуг, визначених зазначеним законом. Основний зміст зазначеної професійної діяльності становлять два обов’язкові елементи: а) комерційна мета (наявність мети у вигляді отримання прибутку чи збереження реальної вартості фінансових активів і встановлення імперативно оплатного характеру зазначених правочинів) та б) банківський, страховий чи інвестиційний характер операцій, які забезпечують обіг фінансових активів, тобто неодноразове, а систематичне вчинення або з наміром їх постійного вчинення, що свідчить про професійний характер їх вчинення згідно з вимогами відповідного ринку фінансових послуг.

6. Оплатність фінансової послуги проявляється в отриманні прибутку або збереженні реальної вартості фінансових активів. Отримання прибутку є характерною ознакою підприємницької діяльності (ст. 42 Господарського кодексу України), що свідчить про наявність підприємницького характеру здійснення фінансової послуги, який (підприємницький характер) в обов’язковому порядку ґрунтується на о платності такої послуги. Факт залучення грошових коштів осіб у банківські вклади (депозити) не потребує від них здійснення оплати на користь банку. Плату за зберігання грошових коштів на банківському вкладі у банківській установі отримує лише клієнт (вкладник) у вигляді відсотків. Але завдяки здійсненню таких операцій банк спроможний надавати й інші види послуг, зокрема кредитування, як одне із основних джерел отримання прибутку. Отже, здійснення банківською установою вищезазначених операцій загалом дає підстави стверджувати про наявність оплатного характеру банківських послуг.

Договір про надання фінансових послуг є імперативно-оплатним і не може бути безоплатним, оскільки це суперечитиме підприємницькій природі діяльності послугонадавача і може створити загрозу фінансовій стабільності останнього, іншим послугоотримувачам, відповідному сегменту ринку фінансових послуг в цілому.

7. Притаманність довірчого (фідуціарного) характеру при вчиненні вказаної послуги, який проявляється у встановленні додаткових вимог до послугонадавача щодо піклування за інтересами замовника. Така спрямованість послуги передбачає дії її виконавця виключно або переважно в чужих інтересах (зокрема клієнта), надання послугонадавачем інформації, достатньої для своєчасного прийняття замовником рішень в ситуації конфлікту інтересів, виникнення загрози його інтересам тощо.

Договір про надання фінансових послуг покликаний поєднувати в собі будь-які види зобов’язань з надання послуг грошово-кредитного характеру і встановлювати загальні (універсальні) правила застосування для кожного з наведених зобов’язань. [13]

3. Умови створення та діяльності фінансових установ

Згідно п. 1 ч.1 ст. 1 ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансова установа — юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов’язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку.

Відповідно до ст. 7 Закону особа набуває статусу фінансової установи тільки після внесення про неї запису до Державного реєстру фінансових установ. Документом, що підтверджує статус фінансової установи, є свідоцтво про реєстрацію фінансової установи.

Державний реєстр фінансових установ є системою одержання, нагромадження, зберігання, захисту, використання та поширення адміністративної інформації (даних) про фінансову установу. Положення про Державний реєстр фінансових установ затверджено розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 28.08.2003 № 41.

Реєстр створено з метою сприяння захисту інтересів споживачів фінансових послуг та забезпечення державного регулювання ринків фінансових послуг, а також для забезпечення органів державної влади, органів місцевого самоврядування, учасників ринків фінансових послуг інформацією про фінансові установи, які включені до Реєстру.

У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій.

Крім того, фінансова установа може розпочати надання фінансових послуг, тільки якщо:

1) облікова і реєструвальна система відповідає вимогам, установленим нормативно-правовими актами;

2) внутрішні правила фінансової установи узгоджені з вимогами законів України та нормативно-правових актів державних органів, що здійснюють регулювання та нагляд за ринками фінансових послуг;

3) професійні якості та ділова репутація персоналу відповідають установленим законом вимогам.

Наприклад, така фінансова установа, як страховик (страхова компанія) може розпочати свою діяльність лише після виконання таких основних умов: а) отримання свідоцтва про державну реєстрацію; б) отримання свідоцтва про реєстрацію як фінансової установи (по суті, друга державна реєстрація);

в) реєстрації своїх правил страхування в Держфінпослуг; г) отримання ліцензії на здійснення страхової діяльності з конкретного виду страхування; д) виконання вимог щодо формування статутного капіталу.

Додаткові умови здійснення діяльності фінансовими установами містяться в ст. 10 Закону України «Про фінансові послуги та ринок фінансових послуг», а саме:

1) керівник або службовець фінансової установи не можуть брати участь у підготовці та прийнятті рішення щодо взяття фінансовою установою будь-якого зобов’язання на їх користь;

2) керівник, службовець або призначений експерт фінансової установи не можуть брати участь у підготовці та прийнятті рішення на користь установи або підприємства, в якому вони, їх близькі родичі або підприємство, яким вони володіють, мають діловий інтерес;

3) особа, яка є членом органу управління або службовцем фінансової установи, може укладати договори з цією фінансовою установою щодо надання такій особі відповідних фінансових послуг на умовах, що не відрізняються від звичайних;

4) особа, яка є членом органу управління фінансової установи, не може укладати договори щодо надання цій фінансовій установі професійних послуг (робіт), якщо загальні збори власників не нададуть попередньої згоди на укладення такого договору.

Залежно від видів фінансових послуг, що надаються фінансовими установами, вони можуть діяти як універсальні та спеціалізовані.

Юридична особа набуває статусу фінансової установи після державної реєстрації і внесення інформації про неї до відповідного реєстру фінансових установ. Ведення Державного реєстру банків забезпечує Національний банк України, Державного реєстру небанківських фінансових установ (за винятком професійних учасників фондового ринку) — Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України, Державного реєстру професійних учасників фондового ринку — Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку.

За умови одержання ліцензії на здійснення фінансових послуг фінансова установа може розпочати свою професійну діяльність.

Фінансові установи створюються у відповідних організаційно-правових формах, що регламентуються законодавством. Зокрема, банки в Україні можуть створюватись у формі акціонерних товариств та кооперативних банків, довірчі товариства — у формі товариств з додатковою відповідальністю, корпоративні інвестиційні фонди — у формі відкритих акціонерних товариств, ломбарди можуть діяти як державні підприємства або повні господарські товариства.

При створенні фінансової установи або у разі збільшення нею розміру статутного (пайового) капіталу, капітал установи формується виключно у грошовій формі і розміщується на банківських рахунках комерційних банків.

Діяльність фінансової установи ґрунтується на засадах її фінансової політики. Фінансова установа самостійно визначає цілі діяльності на ринку, пріоритетні види фінансових операцій, структуру портфеля активів, норму прибутковості фінансових послуг, рівень допустимих ризиків та способи їх мінімізації, шляхи збільшення фінансових ресурсів, методи оцінки фінансового стану клієнтів установи, спосіб обрахунку винагороди за реалізованими фінансовими послугами тощо.

Важливою умовою діяльності фінансової установи є ведення обліку проведених фінансових операцій і подання звітності уповноваженому державному органу у визначеній формі та в зазначені терміни.

Споживачі фінансових послуг мають право контролювати роботу фінансових установ шляхом одержання інформації про їх професійну діяльність. На вимогу клієнта фінансові установи зобов’язані надати таку інформацію:

1) відомості про фінансові показники діяльності фінансової установи та її економічний стан, які підлягають обов’язковому оприлюдненню;

2) перелік керівників фінансової установи та її відокремлених підрозділів;

3) перелік послуг, що надаються фінансовою установою;

4) вартість фінансових послуг;

5) кількість акцій фінансової установи, які знаходяться у власності членів її виконавчого органу, та перелік осіб, частки яких у статутному капіталі фінансової установи перевищують п’ять відсотків;

6) іншу інформацію з питань надання фінансових послуг.

Відповідно до законодавства України фінансова установа зобов’язана здійснювати ідентифікацію:

1) клієнтів, що відкривають рахунки у фінансовій установі та укладають договори про надання фінансових послуг;

2) клієнтів, що здійснюють операції, які підлягають обов’язковому фінансовому моніторингу;

3) осіб, що діють від імені клієнтів фінансової установи.

Фінансова установа може припинити свою діяльність у випадку реорганізації, злиття або ліквідації за рішенням засновників юридичної особи.

Ліквідація фінансової установи може відбутись і за рішенням суду або за рішенням уповноваженого державного органу у випадку систематичного порушення нею вимог законодавства та неспроможності відновити фінансову стабільність.

Для підвищення ефективності діяльності на ринку фінансових послуг фінансові установи мають право на добровільних засадах об'єднувати свою діяльність і створювати об'єднання фінансових установ.

Основними цілями створення об'єднань фінансових установ є:

концентрація капіталу;

підвищення ліквідності та платоспроможності;

розподіл кредитного та інших видів фінансового ризику між учасниками об'єднання;

координація діяльності та централізація функцій фінансових установ;

нагляд за діяльністю учасників об'єднання.

Об'єднання фінансових установ може набути статусу саморегулівної організації учасників ринку у випадку його реєстрації уповноваженим державним органом.

Найбільш поширеними в Україні об'єднаннями фінансових установ є банківські корпорації, банківські та фінансові холдингові групи, об'єднані кредитні спілки.

банківська корпорація — це юридична особа (банк), засновниками та акціонерами якої можуть бути виключно банки. Створюється з метою концентрації капіталів банків — учасників корпорації, підвищення їх загальної Ліквідності та платоспроможності, а також забезпечення координації та нагляду за їх діяльністю;

банківська холдингова група — це банківське об'єднання, до складу якого входять виключно банки. Материнському банку має належати не менше 50% акціонерного (пайового) капіталу або голосів кожного з інших учасників групи, які є його дочірніми банками;

фінансова холдингова група — має складатися переважно або виключно з установ, що надають фінансові послуги, причому серед них має бути щонайменше один банк, і материнська компанія має бути фінансовою установою.

Об'єднані кредитні спілки формуються за рахунок об'єднання діяльності та кредитних ресурсів декількох кредитних спілок (не менше десяти) з метою забезпечення взаємокредитування та підвищення їх фінансової стабільності.

Поряд зі створенням професійних об'єднань фінансові установи можуть створювати неприбуткові асоціації. Такі асоціації не мають права займатися підприємницькою діяльністю, а мають на меті захист та представлення інтересів своїх членів, розвиток міжрегіональних та міжнародних зв’язків, забезпечення наукового та інформаційного обміну, розробку рекомендацій щодо фінансової діяльності тощо. У формі неприбуткових асоціацій діють Асоціація українських банків, Українська асоціація інвестиційного бізнесу, Національна асоціація недержавних пенсійних фондів України і адміністраторів недержавних пенсійних фондів, Національна асоціація кредитних спілок України тощо.

Фінансові установи можна класифікувати, виходячи з видів фінансових послуг, які вони надають. Для аналізу видів фінансових установ варто виходити з специфіки фінансових послуг, що надаються конкретною фінансовою установою та з норм законодавства, що регулюють діяльність цих фінансових установ. Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» до фінансових установ відносить: банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг. Враховуючи наведений перелік, слід надати визначення та коротку характеристику фінансовим установам, що наведені в ньому.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про банки та банківську діяльність» банк — юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб, розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик. Особливість банку, як фінансової установи полягає в тому, що відповідно до Закону України «Про Національний банк України», Закону України «Про банки та банківську діяльність» та статті 21 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» створення, реєстрація банків та ліцензування банківських операцій здійснюється виключно Національним банком України на підставі наведених вище законів та нормативно-правових актів Національного банку України. [6]

Довірчим товариством є товариство з додатковою відповідальністю, яке здійснює представницьку діяльність відповідно до договору, укладеного з довірителями майна щодо реалізації їх прав власників.

Довірителем майна може виступати юридична особа або громадянин, які передають довірчому товариству повноваження власника належного їм майна (коштів, цінних паперів та документів, які засвідчують право власності довірителя) відповідно до умов укладеного між ними договору.

Статутний фонд довірчого товариства повинен становити не менше 1 млн грн і формується виключно за рахунок коштів та цінних паперів учасників. До моменту реєстрації довірчого товариства кожен з його засновників зобов’язаний внести на тимчасовий рахунок не менш як 50% від указаного в установчих документах розміру його вкладу до статутного фонду, що має підтверджуватися документами, виданими комерційним банком. Фінансовий стан засновників (крім фізичних осіб) довірчих товариств щодо їх спроможності здійснити відповідні внески до статутного фонду повинен бути перевірений аудитором (аудиторською фірмою).

Послуги, які довірче товариство надає довірителям майна, є довірчими операціями. Довірче товариство може надавати довірчі операції:

для громадян — збереження та представницькі послуги для обслуговування майна довірителів;

для юридичних осіб — розпорядження майном, агентські послуги, ведення рахунків для власників їх цінних паперів та управління голосуючими акціями, переданими довірчому товариству шляхом участі в загальних зборах акціонерного товариства

Довірчі товариства отримують за умовами укладеного договору право на участь в управлінні акціонерним товариством від імені його акціонерів або державних органів приватизації, які володіють акціями товариств, створених шляхом перетворення державних підприємств у акціонерні товариства.

Довірчі операції від імені довірчого товариства здійснюють його учасники — довірені особи. Дії довірених осіб мають бути спрямовані виключно на реалізацію інтересів власників за умовами укладеного між ними договору. Довірені особи особисто виконують свої обов’язки перед довірителями майна. Установчим договором може бути передбачена передача повноважень довіреної особи іншому учаснику, а також іншій особі за довіреністю на строк, що не перевищує одного року. Якщо учасником довірчого товариства виступає юридична особа, то довірчі операції від її імені здійснює представник, уповноважений цією юридичною особою. Всі операції, що провадяться за рахунок коштів, переданих довірителям майна, виконуються після підписання платіжних документів всіма довіреними особами довірчого товариства і ведуться окремо.

Вартість майна, яке довірена особа бере на обслуговування у довірителів майна, не повинна сумарно перевищувати частки довіреної особи в статутному фонді довірчого товариства та відповідно її особистої додаткової відповідальності. Джерелом прибутків довірчого товариства є плата, яку отримують довірені особи за здійснення довірчих операцій. Розмір плати, якщо інше не передбачено законодавством, встановлюється в договорі між довірителями майна та довіреною особою.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про кредитні спілки» кредитна спілка — це неприбуткова організація, заснована фізичними особами, професійним спілками, їх об`єднаннями, на кооперативних засадах з метою задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні та наданні фінансових послуг за рахунок об`єднаних грошових внесків членів кредитної спілки.

Національна асоціація кредитних спілок надає наступне визначення: кредитна спілка — це неприбуткова громадська організація, що діє на кооперативних засадах з метою соціального захисту своїх членів шляхом здійснення взаємокредитування за рахунок їх акумульованих заощаджень. Неприбутковість кредитної спілки полягає в тому, що вся її діяльність спрямована не на отримання прибутку, а на надання кредитних та ощадних послуг своїм членам. Кредитна спілка — це форма самоорганізації людей, які, об'єднавшись власними силами, створюють для самих себе можливість задоволення своїх потреб у фінансовій сфері. Кредитна спілка — це самоврядна демократична організація, в якій члени і лише члени визначають види послуг, які нею надаються, та встановлюють умови їх надання.

До фінансових послуг, що надає кредитна спілка та які підлягають ліцензуванню належить: діяльність кредитної спілки з залучення внесків (вкладів) членів кредитної спілки на депозитні рахунки та діяльність кредитної спілки з надання фінансових кредитів за рахунок залучених коштів, крім внесків (вкладів) членів кредитної спілки на депозитні рахунки.

Як і будь-яка інша фінансова установа, кредитна спілка має право надавати лише фінансові послуги, що є виключним видом її діяльності. Крім того, кредитна спілка має право надавати лише ті фінансові послуги, що передбачені її Статутом та надавати, які вона має право відповідно до законодавства України. Надання фінансових послуг, що підлягають ліцензуванню можливе лише після одержання кредитною спілкою відповідної ліцензії.

Регулювання, нагляд та контроль за діяльністю кредитних спілок здійснює Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України.

До установ накопичувального пенсійного забезпечення належать:

1) недержавні пенсійні фонди як юридичні особи, які мають статус неприбуткових організацій, та провадять діяльність виключно з метою накопичення пенсійних внесків на користь учасників пенсійного фонду з подальшим управлінням пенсійними активами, а також здійснює пенсійні виплати учасникам зазначеного фонду у визначеному чинним законодавством порядку на підставі укладених пенсійних контрактів;

2) страхові організації, що здійснюють накопичувальне пенсійне забезпечення шляхом укладення договорів страхування довічної пенсії, страхування ризику настання інвалідності або смерті учасника фонду відповідно до законодавства про страхування;

3) банківські установи, що здійснюють накопичувальне пенсійне забезпечення шляхом укладення договорів про відкриття пенсійних депозитних рахунків для накопичення пенсійних заощаджень відповідно до законодавства про банківську діяльність.

Для пенсійних фондів недержавне пенсійне забезпечення є виключним видом діяльності. Активи пенсійного фонду (пенсійні активи) формуються за рахунок внесків до пенсійного фонду (пенсійних внесків) та прибутку (збитку) від інвестування пенсійних внесків.

За видами пенсійні фонди можуть утворюватися як відкриті пенсійні фонди, корпоративні пенсійні фонди та професійні пенсійні фонди. Єдиним органом управління пенсійного фонду є рада пенсійного фонду (рада фонду). Учасниками фонду можуть бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства. Участь фізичних осіб у будь — якому недержавному пенсійному фонді є добровільною. Фізична особа може бути учасником кількох пенсійних фондів за власним вибором.

Засновником відкритого пенсійного фонду можуть бути будь-які одна чи декілька юридичних осіб з урахуванням обмежень, встановлених чинним законодавством. Засновником корпоративного пенсійного фонду може бути юридична особа-роботодавець або декілька юридичних осіб — роботодавців, до яких можуть приєднуватися роботодавці-платники. Засновником (засновниками) професійного пенсійного фонду можуть бути об'єднання юридичних осіб-роботодавців, об'єднання фізичних осіб, включаючи професійні спілки (об'єднання професійних спілок), або фізичні особи, пов’язані за родом їх професійної діяльності (занять). Роботодавець, який виявив бажання стати платником уже створеного корпоративного пенсійного фонду, укладає з радою цього пенсійного фонду договір про участь у корпоративному пенсійному фонді.

Державна реєстрація пенсійного фонду та видача йому відповідного свідоцтва проводяться Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України. Пенсійний фонд набуває статусу юридичної особи та права на провадження діяльності з недержавного пенсійного забезпечення з моменту його реєстрації в Державній комісії з регулювання ринків фінансових послуг України та отримання відповідного свідоцтва.

На сьогодні визначення, ломбарду, як фінансової установи, можна знайти лише в проекті Закону України «Про ломбарди та ломбардну діяльність», відповідно до якого: ломбард — це фінансова установа, виключним видом діяльності якої є надання на власний ризик фінансових кредитів фізичним особам готівкою або у безготівковій формі за рахунок власних або залучених коштів, крім депозитів, під заставу майна та майнових прав на визначений строк і під відсоток, а також надання супутніх ломбардних послуг. Аналіз Положення про порядок внесення інформації про ломбарди до Державного реєстру фінансових установ, затверджене розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 18 грудня 2003 року за № 170 дає змогу дати таке визначення ломбарду: ломбард — це фінансова установа, виключним видом діяльності якої є надання на власний ризик фінансових кредитів фізичним особам за рахунок власних або залучених коштів, під заставу майна на визначений строк і під процент та надання супутніх послуг ломбарду. Наведене визначення по суті збігається з визначенням, що надається проектом Закону України «Про ломбарди та ломбардну діяльність».

Особливість ломбарду, як фінансової установи полягає в тому, що до сьогодні діяльність ломбардів не регулюється спеціальним законом.

Згідно Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» ломбарди належать до фінансових установ, видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а саме надання коштів у позику на умовах фінансового кредиту. Фінансовий кредит ломбарду забезпечується заставою майна.

Ломбард надає фінансові послуги — операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, — і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. Основним видом фінансових послуг, що надаються ломбардом, — це надання грошових коштів в позику, в тому числі на умовах фінансового кредиту. Аналіз Положення про порядок внесення інформації про ломбарди до Державного реєстру фінансових установ, що затверджене розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 18 грудня 2003 року за № 170⁵² дає змогу виділити наступні фінансові послуги, що можуть бути надані ломбардом:

надання фінансових кредитів за рахунок власних коштів;

надання фінансових кредитів за рахунок залучених коштів.

Під фінансовим кредитом ломбарду слід розуміти надання ломбардом коштів у позику, забезпечених заставою, на визначений строк та під процент.

Під залученням коштів ломбарду слід розуміти банківські кредити та будь-які залучені кошти від юридичних осіб відповідно до законодавства України.

Крім фінансових послуг ломбард має право надавати і супутні послуги. Супутні послуги ломбарду — послуги, які є передумовою надання фінансового кредиту або випливають з його надання.

До супутніх послуг ломбарду, якщо інше не встановлено законом, належать:

оцінка заставленого майна відповідно до чинного законодавства та/або умов договору;

надання посередницьких послуг зі страхування предмета застави на підставі агентського договору зі страховою компанією;

реалізація заставленого майна відповідно до чинного законодавства та/або умов договору. [14]

4. Державне регулювання ринків фінансових послуг

Згідно п. 10 ч.1 ст. 1 ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» державне регулювання ринків фінансових послуг — здійснення державою комплексу заходів щодо регулювання та нагляду за ринками фінансових послуг з метою захисту інтересів споживачів фінансових послуг та запобігання кризовим явищам. Згідно статті 19 ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», метою державного регулювання ринків фінансових послуг в Україні є:

1) проведення єдиної та ефективної державної політики у сфері фінансових послуг;

2) захист інтересів споживачів фінансових послуг;

3) створення сприятливих умов для розвитку та функціонування ринків фінансових послуг;

4) створення умов для ефективної мобілізації і розміщення фінансових ресурсів учасниками ринків фінансових послуг з урахуванням інтересів суспільства;

5) забезпечення рівних можливостей для доступу до ринків фінансових послуг та захисту прав їх учасників;

6) додержання учасниками ринків фінансових послуг вимог законодавства;

7) запобігання монополізації та створення умов розвитку добросовісної конкуренції на ринках фінансових послуг;

8) контроль за прозорістю та відкритістю ринків фінансових послуг;

9) сприяння інтеграції в європейський та світовий ринки фінансових послуг.

Згідно ст. 20 ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» державне регулювання ринків фінансових послуг здійснюється в таких формах:

1) ведення державних реєстрів фінансових установ і реєстрів осіб, які не є фінансовими установами, але мають право надавати окремі фінансові послуги, та ліцензування діяльності з надання фінансових послуг;

2) нормативно-правового регулювання діяльності фінансових установ;

3) нагляду за діяльністю учасників ринків фінансових послуг (крім споживачів фінансових послуг);

4) застосування уповноваженими державними органами заходів впливу;

5) проведення інших заходів з державного регулювання ринків фінансових послуг.

5. Органи, які здійснюють державне регулювання ринків фінансових послуг

Державне регулювання ринків фінансових послуг здійснюється:

1) щодо ринку банківських послуг — Національним банком України;

2) щодо ринків цінних паперів та похідних цінних паперів — Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку;

3) щодо інших ринків фінансових послуг — спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг.

Антимонопольний комітет України та інші державні органи здійснюють контроль за діяльністю учасників ринків фінансових послуг та отримують від них інформацію у межах повноважень, визначених законом.

Указом Президента України від 4 квітня 2003 р. № 292/2008 затверджено Положення про Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України (Держфінпослуг).

Держфінпослуг є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом і одночасно спеціальним уповноваженим органом виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг у межах, визначених законодавством.

Основними завданнями Держфінпослуг у межах її повноважень є:

1) проведення єдиної та ефективної державної політики у сфері надання фінансових послуг;

2) розроблення і реалізація стратегії розвитку ринків фінансових послуг;

3) здійснення державного регулювання та нагляду за наданням фінансових послуг і додержанням законодавства в цій сфері;

4) захист прав споживачів фінансових послуг через застосування заходів впливу з метою запобігання порушенням законодавства на ринках фінансових послуг та їх припинення;

5) узагальнення практики застосування законодавства України з питань функціонування ринків фінансових послуг, розроблення і внесення пропозицій щодо його удосконалення;

6) запровадження міжнародно визнаних правил розвитку ринків фінансових послуг;

7) сприяння інтеграції в європейський та світовий ринки фінансових послуг.

Держфінпослуг має право в межах своїх повноважень:

1) вимагати під час реєстрації фінансових установ та ліцензування їх діяльності документи, визначені законодавством України;

2) одержувати в установленому порядку від фінансових установ звітність та іншу інформацію згідно із законодавством, а від підприємств, установ (у тому числі банків), організацій та громадян — інформацію, необхідну для виконання покладених на Держфінпослуг завдань;

3) здійснювати інспектування фінансових установ, а також їх споріднених та афілійованих осіб;

4) залучати спеціалістів центральних і місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій усіх форм власності (за погодженням з їхніми керівниками), консультативних та експертних організацій до розгляду питань, що належать до її компетенції, а також зовнішніх експертів, які мають відповідну кваліфікацію, до проведення перевірок (інспектування) фінансових установ;

5) вимагати від посадових осіб фінансових установ, діяльність яких підлягає регулюванню і нагляду з боку Держфінпослуг, надання пояснень, необхідної інформації та документів;

6) досліджувати дані про клієнта фінансової установи тільки з метою виконання завдань нагляду;

7) установлювати порядок та форму ведення обліку договорів страхування і вимог (заяв) страхувальників щодо виплати страхової суми або страхового відшкодування;

8) проводити перевірки, у тому числі тематичні та зустрічні, щодо правильності застосування страховиками законодавства України про страхову діяльність і достовірності їх звітності за показниками, що характеризують виконання договорів страхування; призначати не частіше від одного разу на рік проведення за рахунок страховика додаткової обов’язкової аудиторської перевірки з визначенням аудитора;

9) видавати приписи страховикам про усунення виявлених порушень законодавства про страхову діяльність, а в разі їх невиконання зупиняти чи обмежувати дію ліцензій цих страховиків до усунення виявлених порушень або приймати рішення про відкликання ліцензій та виключення з державного реєстру страховиків;

10) видавати приписи страховим посередникам про усунення виявлених порушень законодавства, а в разі їх невиконання приймати рішення про виключення страхового або перестрахового брокера з державного реєстру страхових та перестрахових брокерів;

11) одержувати в установленому порядку від аварійних комісарів інформацію, необхідну для виконання покладених на неї завдань, у тому числі інформацію про обставини і причини настання страхового випадку та заподіяну шкоду;

12) застосовувати до фінансових установ, які не додержуються законів та інших нормативно-правових актів, що регулюють діяльність з надання фінансових послуг, такі заходи впливу: а) зобов’язати порушника вжити заходів до усунення порушення; б) вимагати скликання позачергових зборів учасників фінансової установи; в) накладати штрафи відповідно до закону; г) тимчасово зупиняти дію або анулювати ліцензію на право здійснення діяльності з надання фінансових послуг; д) відсторонювати керівництво від управління фінансовою установою та призначати її тимчасову адміністрацію; е) затверджувати план відновлення фінансової стабільності фінансової установи; є) порушувати питання про ліквідацію фінансової установи;

13) призначати проведення примусової санації фінансової установи у випадках та порядку, установлених законом;

14) звертатися до суду з позовом про скасування державної реєстрації страховика (перестраховика) або страхового посередника у випадках, передбачених законом;

15) засновувати друковані засоби масової інформації, а також висвітлювати питання розвитку та функціонування ринків фінансових послуг в інших засобах масової інформації;

16) одержувати в установленому порядку від органів статистики, центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування інформацію, документи та матеріали, необхідні для виконання покладених завдань;

17) користуватися базами даних Національного банку України, Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, які ведуться з метою регулювання ринків фінансових послуг і забезпечення діяльності фінансових установ, та надавати відповідну інформацію зазначеним органам;

18) утворювати в разі потреби за погодженням з Національним банком України, Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку, Антимонопольним комітетом України, міністерствами та іншими заінтересованими центральними органами виконавчої влади комісії та робочі групи;

19) у межах співробітництва з міжнародними організаціями, державними органами і неурядовими організаціями іноземних держав:

а) надавати та одержувати інформацію з питань нагляду за фінансовими ринками й установами, яка не становить державної таємниці та не призводить до розголошення професійної таємниці;

б) надавати інформацію стосовно до діяльності окремих фінансових установ у випадках і в порядку, встановлених у відповідних міжнародних договорах, учасником яких є Україна;

в) брати участь у міжнародних конференціях, симпозіумах, семінарах, зустрічах, нарадах з питань, що належать до її компетенції;

г) репрезентувати Кабінет Міністрів України за його дорученням у міжнародних організаціях та укладати в межах своїх повноважень міжнародні договори. [4]

Висновок

Важливість державного регулювання ринку фінансових послуг, перш за все, обумовлена необхідністю забезпечення єдності ринку, нагляду за функціонуванням фінансових установ і захисту прав споживачів фінансових послуг. Регулювання має забезпечувати належне виконання ринком фінансових послуг основної функції - розподілу і перерозподілу фінансових активів між сферами економіки, регіонами країни та країнами в межах світового ринку.

Слід відмітити, що система державного регулювання ринку фінансових послуг має забезпечувати покращення інвестиційного середовища, захист інтересів споживачів фінансових послуг, справедливе ціноутворення, усунення системних ризиків, функціонування ринку фінансових послуг як механізму економічного розвитку.

В Україні державне регулювання ринку фінансових послуг здійснюється відповідно до встановлених зобов’язань і вимог діяльності споживачів та учасників ринку фінансових послуг з врахуванням його стандартів, державної реєстрації фінансових установ, ліцензування та нагляду за їх професійною діяльністю, захисту інтересів споживачів фінансових послуг.

Список джерел

1. Господарський кодекс України: станом на 8 жовтня 2014 року. — Х.: Право, 2014. — 216 с.

2. Цивільний кодекс України: станом на 5 квітня 2015 року. — Х.: Право, 2015. — 440с.

3. Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг: закон України від 12.07.2001 № 2664-III [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon1. rada.gov.ua/cgi — bin/laws/main. cgi? page =2&nreg=2664−14

4. Положення про Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України: постанова Кабінету Міністрів України від 03.02.2010 № 157 [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon1. rada.gov.ua/ cgi-bin/laws/main. cgi? nreg=157−2010;%EF.

5. Про затвердження Положення про Державний реєстр фінансових установ: Держфінпослуг; Розпорядження, Положення, Форма типового документа від 28.08.2003 № 41 [Електронний ресурс]: Ошибка! Недопустимый объект гиперссылки.

6. Про банки і банківську діяльність: закон України від 07.12.2000 № 2121-III [Електронний ресурс]. — Режим доступу: Ошибка! Недопустимый объект гиперссылки.

7. Про національний банк України: закон України від 20.05.1999 № 679-XIV [Електронний ресурс]. — Режим доступу: Ошибка! Недопустимый объект гиперссылки.

8. Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні Верховна Рада України; Закон України від 30.10.1996 № 448/96-ВР [Електронний рерурс]. Режим доступу: http://zakon4. rada.gov.ua/laws/show/448/96-вр

9. Про страхування: Закон України від 07.03.1996 р. № 85/96-ВР (в ред. від 04.10.2001. — № 2745-III Відом. Верхов. Ради. — 2002. — № 7. — Ст.50) // Відом. Верхов. Ради України. — 1996. — № 18. — Ст.78.

10. Про систему валютного регулювання і контролю: Кабінет Міністрів України; Декрет від 19.02.1993 № 15−93 [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon2. rada.gov.ua/laws/show/15−93

11. Про внесення змін до Закону України «Про лізинг»: Верховна Рада України; Закон України від 11.12.2003 № 1381-IV [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon4. rada.gov.ua/laws/show/1381−15

12. Про недержавне пенсійне забезпечення: Верховна Рада України; Закон України від 09.07.2003 № 1057-IV [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon. rada.gov.ua/laws/show/1057−15/ed20120101

13. Поняття та види фінансових послуг: [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://buklib.net/books/28 166/

14. Договір про надання фінансових послуг: [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://pidruchniki.com/1 833 101 349 936/pravo/dogovir_pro_nadannya_fnansovih_poslug

15. Умови створення та діяльності фінансових установ: [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://referati. me/hozyaystvennoe-pravo/umovi-stvorennyata-diyalnosti-finansovih.html

16. Господарське право: підручник / Д. В. Задихайло, В. М. Пашков, Р. П. Бойчук та ін.; за заг. ред. Д. В. Задихайла, В. М. Пашкова. — Х.: Право, 2012. — 696 с.

Показати весь текст

Заповнити форму поточною роботою