Проповідь

Дорогі брати і сестри в Христі! Мене запросили до вас на великопісні реколекції, щоб напередодні пасхальних свят краще підготувати нас до зустрічі великодня третього тисячоліття. Дивлюся на вас очима віри і з радістю приходжу до вас з доброю новиною. Сердечно вас усіх вітаю. Прошу, молімося зараз разом, перед реколекціями, про світло Св. Духа. Ви моліться до Бога, щоб дав мені добре зерно Слова Божого для вас, а я, сіяч цього слова, молитимуся, щоб ви були добре зораною землею, життєдайною, відкритою і готовою прийняти цей спасенний засів. Пам’ятайте застереження Господа: «Мають вуха, але не чують …» А навіть, якщо комусь вдасться почути, то він не завжди виконує те, що почув. Тоді людина будує дім на піску. Скільки таких домів збудовано на Україні!

Молімося! Прийди, Св. Духу! Тільки ти наділюєш людські душі світлом, силою, любов’ю. Але Ти роздаєш твої дари — ласки найрадше серед тиші й самоти. Тому благаємо тебе: благослови спасенний дух реколекції, що намагаються якнайбільше людей вирвати з сучасного життєвого гамору, щоб у затишку цього святого храму передумати план свого спасіння й оновлення Духа. Благослови всіх, хто сьогодні прийшли. Дай нашій молоді, дай нашій інтелігенції глибоке розуміння й замилування у духовних вправах, а учасників реколекцій наділюй світлом, щоб вони пізнали своє життєве завдання. Своєю силою укріпи їхню волю на великі і святі постанови, зроби їхні сумління чутливими, щоб ішли за найлегшим твоїм порухом і так виховалися не тільки на сучасних святих, але й на Апостолів серед сучасного світу. А ти, Маріє, Вчителько Апостолів і найкращий взоре внутрішнього життя, візьми діло реколекцій під свою особливішу опіку, дай йому зріст і тривалих успіхів на славу Твого Сина й вічне добро безсмертних душ. Отче наш … Богородице Діво …

У своїх місійних подорожах зайшов Ап. народів св. Павло до славного міста столиці Греції, Атен. «Дивлячись на місто, повне ідолів, дух його кипів у ньому. Тож він розмовляв з юдеями й богобійними … і Він подав доказа всім, із мертвих його воскресивши». (Діяння 17, 16−31) …

Так почав св. Павло свою св. Справу. Зачав проповіддю про Ісуса Божого Сина, так і ми, за Божою ласкою, починаємо наші реколекції. «ми проповідуємо Христа розп’ятого — Христа, Божу могутність і Божу мудрість». Як сам Христос послав Святих Апостолів проповідувати свою Божу науку, так він посилає і нас через свою св. Церкву. І я не що інше буду вам проповідувати, а лише Божу істину.

Реколекції - це проповідь св. Євангелії. «ідіть же по всьому світу та проповідуйте Євангелію всякому творінню. Хто увірує й охриститься, той буде спасеннийа хто не увірує, той буде осуджений» (Мр. 16, 15−16). «Дана мені всяка влада на небі й на землі. Ідіть, отже і зробіть учнями всі народи … навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав» (Мт. 28, 18−20) «Як мене послав Отець, так я посилаю вас». (Ів. 20, 21). «Ми співробітники Божі, ви ж божа нива» (1 Кор. 3, 9). Я, на ниві наших душ, маю посіяти зерно Христової Євангелії. Про це говорить Господь Ісус у притчі. «Вийшов сіяч сіяти своє зерно. І як сіяв, одне впало край дороги й було потоптане, і птиці небесні його видзьобали. Друге упало на камінь і, зійшовши, висохло, бо вогкости не мало. Інше впало між тернину, і тернина вигнавшися з ним вкупі, його заглушила. Врешті інше впало на добру землю, і зійшовши, сторицею вродило» (Лк. 8, 5−8).

Дорогі у Христі! У ваші душі я кидатиму зерно божого слова. Від вас залежатиме, який плід воно принесе. Я вірю, що ви будете тою доброю землею, яка принесе плід, як не сто, як не шітдесять, то напевно бодай тридцять разів.

Реколекції - це час святий. Час виключно і повністю присвячений для Бога й ваших безсмертних душ.

Тому не мушу заохочувати вас до участі в реколекціях, які ма­ють на меті добре підготувати нас до зустрічі третього тисячо­ліття християнства. Візьмімо в них участь і то з усіма членами нашої родини, бо всі ми є місіонерами силою святого хрищення: «Усі ми, що в Христа христилися, в Христа зодягнулися» , — ка­же святий Павло (Гл. З, 27) «Ісус Христос вчора, сьогодні - той самий навіки» (Євр. 13, 8) і завжди ставить ті самі вимоги, щоб ми були милими дітьми Божими. Ними стаємо під час нашого хри­щення, про що, на жаль, часто забуваємо в щоденному житті. Тому мати наша, свята Церква дбає, щоб нам, дітям своїм, постій­но про це пригадувати, а реколекції - час для цього найвідповід-ніший. Тому хочемо собі ще раз нагадати, що перш за все ми — діти Божі і Богнаш небесний батько. Всі ми між собою брати і сестри, тому нашим обов’язком є не тільки пам’ятати про спільного нашого батька у щоденному своєму житті, але й жи­ти, як личить дітям Божим. Всі ми одна велика християнська родина і Бог перебуває між нами. «Христос посеред нас» , — на­гадує нам священик у церкві, і ми відповідаємо: «Є і буде!» А Хрис­тос посеред нас, між нами тому, що такою була його свята воля, бо заповів, що нас не залишить сиротами (Ів. 14,18), що залишиться з нами по всі дні нашого життя аж до кінця світу (Мт. 28, 20). І є з нами вже дві тисячі років, ділить з нами долю і недолю, залишається з нами у пресвятій тайні Євхаристії, своїй благо­вісті, у своїй святій Церкві, яку для нас оснував, щоб нами, як мати опікувалася і нам постійно пригадувала, хто ми, яке наше завдан­ня і що нам робити, щоб осягнути життя вічне. І саме Церква, свята Христова обручниця, нам нагадує, що настав святий і відповідний час реколекцій. «Ось тепер — час сприятливий, ось тепер — день спасіння» (2 Кр. 6, 2).

Маємо тепер застановитися над станом своєї душі. Може щось треба змінити чи виправити у нашому теперішньому житті? Тому використаймо цей час, щоб більше молитися про Божу поміч. «Без мене ви нічого не можете вчинити» , — каже Христос (Ів. 15,5), бо не самим хлібом живе людина, але і словом Божим, — вчить нас правда непомильна (Мт. 4, 4- Лк. 4, 4). А скільки є проблем на­ших особистих, сімейних, громадських, церковних і державних, які треба обговорити з Христом на цих реколекціях. Тому, допоможи нам, Боже. Амінь.

1. Повернення до Бога В період великого посту, під час реколекцій особливе місце відводиться на святі наші розважання, які нас повинні збли­зити до Бога, які нам мають нагадати, хто ми, звідки і яке наше зав­дання, що нас чекає після цього життя.

Ми віримо, що Ісус є тут, з нами, бо ми згромаджені в його ім'я, бо ми послухали його Церкву, прийшли послухати його слово, щоб пригадати собі, пощо живемо на цьому світі, яке наше завдан­ня, щоби щось почути про свою душу і про того Небесного Отця. Отже ж, той Ісус Христос, що дві тисячі років тому сказав, що там «де двоє або троє зібрані в моє ім'я, там я є серед них» (Мт. 18, 20), той самий Ісус Христос є тут між нами. Ми прийшли його послухати. Тому привітаймо його знаною піснею «Витай між нами, Христе витай…» (Всі співають).

Браття любі, я розпочну сьогоднішню науку легендою. А кожна легенда, як відомо, має в собі якусь істину. Була на світі одна бід­на вдовиця з малою дитиною. Така бідна, що навіть не мала чим нагодувати дитину. Та бідна жінка з дитиною вибралася до лісу. Думала назбирати там яких ягід, грибів, щоб потім мати хоч якусь поживу. Раптом зауважила, що опинилася в лісі перед якоюсь сті­ною. Скільки разів туди ходила, тої стіни ніколи не бачила. А тепер перед нею — стіна. І та стіна починає розсуватися, відкриваючи печеру. Поволі, з острахом заходить бідна вдова до тієї печери.

Спиняється осліплена яскравим зблиском неземних скарбів. Чо­го ж там, в тій печері тільки не було: повно коштовних каменів, діамантів, золота, багатства, бери скільки хочеш. Несподівано чує вона голос:

— Маєш часу небагато, вибирай що хочеш, але спіши і не забудь взяти зі собою те, що найважливіше.

— Добре, добре, — відповідає розгублено жінка.

Положила жінка дитину на землю, розклала хустину, набирає собі того всього. І те гарне, і те дороге, і те би придалося! Назбира­ла цілу хустку. Зав’язала. Та де там. Не може підняти. І нема нікого, щоб їй хто завдав на плечі. Та й як би завдав хто, то не понесе, бо тягар завеликий. Тому розвиває ту хустку назад. Треба щось викинути. Але що? Все таке цінне, таке важливе! Тут чує знову:

— Спішися, бо часу маєш небагато.

— Добре, добре, — відповідає.

Зачинає щось там відкидати, перебирати, тоді стає їй того шкода, бере знову, тоді відкидає. Знову чує таємничий голос:

— Спішися, бо часу маєш небагато. Але не забудь взяти най­важливіше.

Мучилася так бідна жінка довший час, врешті щось там взяла, щось таки відкинула. Ледве-ледве взяла той клунок на плечі, зі­бралася йти.

— Спішися, бо часу маєш небагато, але не забудь взяти най­важливіше, — ще раз застеріг голос.

— Добре, добре, — відповіла поспіхом.

Та й пішла. Вийшла з печери, стіна закрилася, аж тоді спам’я­талася, що залишила в печері свою дитину. Збагнула, що забула найважливіше! Для кого ж буде тепер все майно, здобуте такою дорогою ціною?

Браття любі! Я вам казав, що кожна легенда має в собі якусь правду. Чи ж в нашому житті щось подібне не відбувається? Чи ж до нас не доходить голос Божий:

— Поспішай, часу маєш небагато, але не забудь про найваж­ливіше.

А скільки нам того часу залишилось, звідки знаємо? Тому чуємо голос Божий, що говорить до нас через свої заповіді. Маємо ті заповіді Божі і знаємо їх напам’ять.

Голос Божий промовляє до нас через Церкву. Христос сказав, що не залишить нас сиротами (їв. 14,18) і залишився у своїй Церкві. А Церква постійно нам пригадує, хто ми і яке завдання маємо.

Маємо святі Тайни, через які стаємо Божими дітьми — Тайну хрищення, святу Тайну сповіді, Тайну подружжя, в якій також жи­ве Христос, бо, «де двоє або троє зібрані в моє ім'я, там я серед них» (Мт. 18, 20). І спеціально для того беремо шлюб в церкві, а не живе­мо «на розписці», бо хочемо мати святу Тайну, а в ній хочемо за­безпечити собі поміч Божу, щоб нам Бог благословив в нелегкому нашому житті.

Промовляє до нас Бог і через нашу совість, і як нас наша со­вість, той голос Божий застерігає перед злом. А як картає, якщо не послухаємо його часом!

Нехай дійде до нас голос Божий і тепер, в часі великого посту. Прийдімо, подивімся скільки людей горнеться до святого При­частя, то також мусить і нам про щось говорити, бо без причини вони не йдуть. Видно щось там знаходять, якусь поміч дістають. Це і мене має спонукати, принаймні раз у рік очистити своє серце і зблизитися до святого Причастя. Бо наш Спаситель для того за­лишився серед нас, щоб ділити з нами долю і недолю в нашому нелегкому житті.

Промовляє до нас Господь і через оточуючу природу, навіть через пори року. Дивіться, недавно була зима і все померзло, ніби неживе. Тепер весна. Трохи сонце пригріло, — як все пробудилося, як береться до життя. То Бог нас закликає. Символом того весня­ного життя є те, що ми повинні також оживити своє внутрішнє життя, яке спало, яке було занедбане. Маємо очистити гріховний порох. Треба зробити порядок у своїй душі, як робити порядки в хаті перед Великоднем.

І через хвороби не раз промовляє Бог до свого створіння. Була людина здорова і раптом захворіла. Це також голос Божий, Божий знак, що в нас там несподівано щось занепало, змінилося.

Промовляє до нас голос Божий і через смерть наших най­дорожчих, найближчих чи знайомих. Різними способами промов­ляє до нас Господь. Слухаймо все голосу Божого, бо то є святий і благословенний час реколекцій. Треба переглянути наше життя, переглянути І застановитися: заповнити прогалини, позагоювати рани усунути гріховне порохно, замінити смерть життям Божим. Це ціль і життя наших реколекцій, бо тепер, в часі реколекцій панує такий спеціальний настрій — всі йдуть до сповіді і ми також. Справ душі не можемо відкладати на майбутнє.

Допоможи нам у цьому, Всемогутній Боже, щоб ми добре використали цей час святих реколекцій, бо, дійсно, часу життя небагато, а маємо спасти душуце наш найсвятіший обов’язок. «Ось теперчас сприятливий, ось тепер — день спасін­ня» (2 Кр. 6, 2), час святих реколекцій і віднови нашої душі. Ма­ти Божа, спомагай нас своєю ласкою. Амінь.

2. Повернення до Бога Нічого так не бажає ворог нашого спасіння, як того, щоб ми відклали на майбутнє виправлення нашого життя. Розповідають, що Велзевул екзаменував молодих чортиків. На іспиті запитує одного:

— Що ти скажеш людям, як їх переконаєш, щоб вони прийшли до пекла?

— Буду їм говорити, щоб не молилися, — відповідає молодий чортик-студент.

— Ти дурний. Іспиту не склав. А ти, що скажеш?- звернувся до іншого.

— А я скажу, щоб не ходили до церкви.

— І ти не мудріший. Іди ще вчися! А ти, що скажеш?- питає наступного.

— Та я скажу, що треба молитися, треба ходити до церкви і спо­відатися, але маєте ще час. Будете старі, то будете тим всім за­йматися. Зараз треба насолоджуватися життям, поки молоді!

— О, дуже мудро, дуже добре. Ти склав іспит. Як так будете всі поступати, то наповните пекло.

Мої любі, чи це не є правдою нашого життя? Як часто ми від­кладаємо найважливіші справи нашого життя. Маю ще час…

А скільки разів бідна жінка плаче, намагається переконати свого чоловіка, а він тільки одне твердить: «То моя справа!» Не твоя, а ваша спільна справа — спасіння одне одного. То не може бути справа моя чи твоя, бо в родині немає «я» і «ти», а є лише «ми» ! Скільки не раз сліз пролиє бідна мама, щоб син покаявся, звернув з блудної дороги. Тому почуймо голос Божий і в голосі наших батьків, жінки, а не раз і чоловіка. Щоб не було запізно!

Читаєте пресу і напевне знате, що немає доби, щоб не сталося якогось нещастя, трагічного випадку, чи якихось катаклізмів. Скільки було тих повеней, землетрусів навколо нас лише в мину­лому році. Ніколи не знаємо, що може нас стрінути через хвилину.

Скільки людей, сідаючи не раз поспіхом до літака, авта чи по­їзда ніколи не здогадуються, що не повернуться більше назад і не прибудуть до місця призначення. Не встигнуть також зробити колись відкладеної справи щодо спасіння власної душі. Бо — запізно!

Для нас сьогодні ще не запізно. Ми сьогодні ще в поїзді нашо­го життя. Ми їдемо. І прийшли сьогодні на реколекції, щоб багато справ, які є в нашому житті, врешті полагодити.

Щоб не було колись каяття без вороття. В одного відомого ан­глійського письменника несподівано помирає молода дружина. Він тільки тепер розуміє, як мало приділяв їй часу і уваги, бо був завжди зайнятий своїми справами. Плаче тепер, побивається. Цілує свою померлу дружину: «Ти мені така дорога, я тебе так любив, але я ніколи не мав часу сказати тобі про це! О! Якби я мав ще хоч кілька хвилин, щоб тобі сказати, як я тебе любив!» .

Запізно. Вже не скаже. А хоч скаже, то вже не поможе, бо не по­чує вона того.

Не один в годині смерті скаже: «Мій Боже, коли б я ще мав хоч кілька годин, щоб міг ще піти до церкви помолитися, і врешті, по-людськи висповідатися! Щоб ще хоч раз вислухати Службу Божу.» Запізно. Вже ноги не слухають, руки не піднімаються. Уста змовкають.

Скільки разів мене кликали до шпиталю. Приходжу, а той хво­рий не подає вже ознак життя, машина тільки за нього дихає. Питаю: «Чи чуєш мене, я священик. Як мене чуєш, то жалуй за гріхи» , — нічого не реагує. А раз так трапилось, що нічого не реагував, а з очей виплили сльози. Видно, він був свідомий, але не міг говорити. Тоді спокійно я дав розрішення, бо важливий є жаль. А жаль він вира­зив хоч через сльози.

Тепер, в час реколекцій, вертають з дороги блудні сини. Часами — і блудні доні. Так, була собі одна така доня. Опустила вона свою матір і пішла з хати до міста. Пішла — і не знати, де її шукати. Різні недобрі чутки доходять до матері про її доню. Серце матері болить і страждає. Не витримала вона і пішла за донею. Прийшла вона в місто. А воно — велике, чуже. Що ро­бити? Де свою доню шукати? А мала ж та мати кілька своїх знимок зі собою. От і витягла вона їх, витягла ще й чисті картки па­перу, причепила знимки до карток, а на картках написала два сло­ва: «Доню, вертайся!» Та й розвісила ті картки у різних місцях.

Йшла якось та блудна доня вулицею. Раптом бачить — на стовпі картка, а на ній — мамина знимка і написані маминою рукою слова: «Доню, вертайся!». Ворухнулося щось у ній, промовило. В тій же хвилі вирішує вона повернутися додому. Дісталася до се­ла аж вночі. Йде додому і тривожиться: як увійде так пізно? Двері ж певно замкнені. Підходить до хати — аж двері незамкнені. Ввійшла до середини, глянь — а мати, щаслива, чекає на неї:

— Доню моя! Відколи ти пішла з хати, ті двері були відчинені день і ніч, щоб ти могла кожної хвилі повернутись! То, доню — двері мого серця материнського!

Так чекає кожного дня і години наш милосердний Отець, щоб ми могли кожної хвилини найближчим поїздом до нього поверну­тися. Сьогодні поїзд Божого милосердя заїхав до вашої парафії. Отже, хто чує, що в нього щось там не так, не в порядку, нехай постановить собі найближчим поїздом вертатися до Небесного Отця, а тоді буде радість велика в небі, навіть над одним грішни­ком, що навертається, ніж над 99, що не потребують поправи.

Повертаймося, бо годинник смерті б'є кожного дня. Б'є без перерви 24 години на добу. Але в той благословенний час святого ювілею тут, у вас, б'є годинник Божого милосердя, Божої любові, без перерви, з великою силою і наснагою, з благословенням. Скористаймо з часу Божої ласки, заки вдарить востаннє годинник нашої смерті. Амінь.

1. Для чого живу Дві тисячі років тому Ісус говорив до своїх учнів і його слова актуальні і по сьогоднішній день. Дві тисячі років лунають ті слова в наших храмах: «Прийдіть до мене всі обтяжені, струджені, а я вас скріплю, втішу, успокою» (Мт. 11,28).

Є така картина професора Реч, що називається «Боротьба за душу людську». Що ж там, на тій картині? Саркофаг, труна, а на ньому шахівниця. З однієї сторони — череп, а з другої - змій. З однієї сторони шахівниці розсівся сатана, а з другої - юнак, задуманий над ходом шахівниці. Від його ходу залежить доля його душі. Гра йде за його душу. Ангел-хоронитель аж затулив собі очі, так боїться за того хлопця. Той ще має останній шанс. Тремтить, щоби останній хід хлопця не став фатальним. Багато вже фігур тієї шахівниці здобув сатана. Здобув невинність, молитву, здобув любов. Тепер все має вирішити останній хід.

Мої любі, чи така гра за нашу душу не відбувається в кожному з нас? Скільки-то за останній лише рік здобув сатана фігур і з на­шої шахівниці? Не одне здобуває у нашої молоді - невинність, мо­литву, почуття, а ще недавно все було добре. Здобув любов, здобув невірність подружню, не один аборт здобув для себе. А скільки тих своїх фігур ми самі, не опираючись, йому віддавали?

Часто говоримо про душу. Чим же ж є наша душа? Знаємо, що людина — це тіло і душа. Про тіло знаємо все. Дбаємо про нього, кормимо, а хлопці часто й поять його, бо воно так хоче! Наші коха­ні жіночки щоденно фарбують його, прикрашають. А всі разом до­купи — лікуємо його, бо тих хворіб, не знати навіть яких скільки маємо. Лікуємо хвороби, бо кожному його життя миле, але знаємо, що кожне тіло раніше чи пізніше піде туди, звідки вийшло, до землі.

А душа? Мало ми згадуємо про душу, бо все зайняті тільки ті­лом. Душу спихаємо на сірий кінець. А вона є важливішою за тіло. Вона від Бога вийшла і до Бога має повернутися. Вона вічна, вже як заіснувала раз, то ніколи не перестане існувати. Навіть як не хо­чемо, вона жити буде вічно. Отже ж, чим є наша душа? Яка її вар­тість, що Ісус Христос сказав: «Хто б цілий світ здобув, а душу свою занапастив, то що йому це поможе» або «Що людина може дати взамін за свою душу» (Мр. 8,36−37).

В часі Великого посту часто співаємо в церкві «Під хрест твій стаю». То ж станьмо духом під тим хрестом і спитаймо: «Сину Бо­жий, чого варта моя душа? Нащо був твій вертеп, твої ясла, на­що ти, як мала немічна дитина, прийшов до нас перед двома ти­сячами років? Нащо були твої трирічні мандрівки, нащо ти жив у Назареті, нащо були твої повчання, притчі? Про ту заблукану овечку, яку ти знайшов замотану десь у терні, як ніжно її ви­ймаєш, кладеш собі на рамена, і тішишся нею, як мала дити­на (Лк. 15,4−7). А нащо була така близька нам притча про блудно­го сина? Хто з нас не бачить себе самого в тій притчі? Чому так радієш, як той син заблуканий вертається? Ти не чекаєш, поки він прийде до тебе, але ти сам спішиш йому назустріч. Береш його у свої рамена… Обняв, поцілував, наказуєш бенкет робити: ра­дійте, бо син мій любий віднайшовся! (Лк. 15,11−32). Нащо була твоя цілопальна жертва, страсті, твоє бичування і терням увін­чання? Нащо спливала кров по твоєму тілі? Нащо твій хрест на Голгофті і ти, розтягнений, як струна на ньому закликаєш: «Прийдіть до мене всі» (Мт. 11, 28) і дивіться, як «Бог полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав» (їв. З, 16). А той син єдинородний полюбив нас аж до смерті, до гробу, мало того, аж поза гріб, бо за­лишився з нами навіки в куснику Євхаристійного Хліба. І нащо твої святі Тайни? Чи щоб люди їх часто безчестили? Бо вже і в нас, в Україні були випадки, що розбивали церкви, кивоти руйнували і святі Тайни зневажали. Нащо ти допустив ту зневагу, що в Нью-Йорку в часі служби Божої, яку відправляв кардинал О’Конор і розділяв святе Причастя, до храму святого Патрика впала група гомосексуалістів. Один з них замішався між вірними і прийняв Ісуса в святому Причастю. Тоді вийняв з уст того Агнця Божого, обернувся до людей і сказав: «О, дивіться, що я думаю про вашо­го Бога» , — вкинув його на землю і подопкав своїми ногами.

Нащо, Ісусе те все, нащо ти те все допустив? І чуємо його від­повідь: «Для душ людських, щоби не занапастили себе, щоби не за­гинули. На те моя кров, на те моя цілопальна жертва, щоби їх спасти. Дорого я заплатив за вас, бо хочу їх всіх спасти, хочу, щоб всі були зі мною там, де я є (їв. 14, 3). Це вічне призначення наше. Бог у своєму милосерді дає нам можливість це усвідомити. Це час святих реколекцій. У нашому щоденному житті не завжди про це пам’ятаємо, бо час біжить і ми з ним все чимось зайняті. «Ми за останні роки пішли так швидко вперед, що тепер мусимо затримуватись хоч трішки, щоб дати змогу нашим душам догнати нас» , — каже Міхаель Енде. На реколекціях є нагода затриматись трохи, щоб збагнути, що багато маємо справ і то важливих, але найголовніша — це спасіння нашої душі. Інші справи можуть ви­конати за нас інші, може, й краще за нас, але тієї останньої ніхто, крім нас самих виконати не може. Зауважує святий Августин: «Створив, ти, нас, Боже, без нас, але спасти нас без нас не можеш». Ми самі мусимо приложити тут свою руку. Поможи нам у цьому, Всемогутній Боже! Амінь.

2. Для чого живу Дорога людська душа, вона більша, ніж небо і земля, ніж все­світ цілий. Твоя душа витворена найвеличнішим художником, са­мим Господом Богом на образ і подобу Божу. Не знищи того образу. Така є твоя душа. Це — твоя вартість.

А коли хочемо знати більше, чого варта душа, слухаймо, що каже про неї церква. Вона вам буде постійно нагадувати про ваші душі. Для того працюють місіонери і священики. Спитаймо їх, скіль­ки варта ваша душа?

Святий Франциск Ксаверій, найбільший після апостола Павла місіонер світу, який перейшов через Індію, Пакистан, станув на гра­ниці розлогого Китаю, а там більше мільярда населення і сказав: «Боже, дай мені ті всі душі.» .

Дивіться, який захланний місіонер! А наш святий Йосафат, душехватом його називали. І він подібно просив: «Боже, дай мені ласку, щоб я всі душі запровадив до неба.» .

Знаєш, кого ще можна запитати про вартість своєї душі? Са­тани, найбільшого ворога Божого і твого. Він також добре знає, чого варта твоя душа. Тому він працює день і ніч. Він не спить, коли ми спимо, він гарує день і ніч, щоб твою душу здобути. А часами і він не має що робити. В одній місцевості зауважили чорта, що сидів собі на паркані, заложивши ногу на ногу ще й підсвистував. Це ви­кликало здивування:

— Що ти тут робиш?

— А нічого.

— Як нічого, чому тут сидиш.

— Мені сказали, щоби стягав людей до пекла, але тут люди самі йдуть до пекла. Я тут не маю що робити.

Знаємо вже, чого вартує наша душа, вона більша, ніж всесвіт цілий. А всесвіт незміримий. Ще в 1977 році американці вислали свій космічний супутник «Вояжер І». За той час віддалився він від зем­лі десь на 10 мільярдів кілометрів. Ця величезна дистанція навіть важко вкладається в нашу свідомість. Особливо, якщо врахувати, що радіосигнал з цього рукотворного апарата доходить до землі лише через 10 годин. Він літає вже 22 роки. Який же незміримий є Божий світ. А душа моя, душа людська більша, як цілий той Божий світ. Вона від Бога вийшла, Бог її створив, тому вона така важлива.

Ми дорого куплені. Тепер розуміємо журбу святої Церкви за на­ші душі. Для чого молитви, Служби Божі, постійні нагадування про найважніше — спасіння душі? І тільки її одну, ту мою душу мушу спасти! Знаємо, яке наше призначення, яке наше завдан­ня — що до неба маємо прийти, та це часто сприймаємо як заба­ву в небо і пекло замість наполегливої праці над спасінням сво­єї душі. Дитина плаче над зіпсутою забавкою, закохані - над за­губленою любов’ю, вдова тужить, що втратила чоловіка, хтось побивається за викраденими грошами… А хто плаче над безсмерт­ною душею?

Один священик зауважив чоловіка, що прийшов до церкви з пе­сиком. Не витримав бідний священик, підійшов до нього і каже: «Пане, маєте дуже гарного песика. Миле Боже сотворіння. Але, пане чи така сама гарна ваша душа, чи так дбаєте про свою душу як про свого песика?» .

Одного разу святого Івана Боска запитали:

— Слухай, святий, скажи, які нам поставити номери, щоб ви­грати в лотереї?

— Поставте 2, 6, 10,14 і виграєте.

— А що ці номери означають?

— 2 — дві найважливіші заповіді любові. Будеш любити Бога свого всією душею, всім серцем своїм, всіма силами і думками сво­їми. Друга, подібна до першої - будеш любити ближнього свого, як самого себе (Мт. 22,37−40). Як себе самого любити ми знаємо, не треба пригадувати. Такою любов’ю маємо любити ближнього.

— 6 — то заповіді церковні. Знаємо ті церковні заповіді. Одна з них, знаєте напам’ять, в неділі і свята Службу Божу набожно слухати.

— 10 — то 10 заповідей Божих. Заповіді Божі також знаємо на­пам'ять — є один Бог і його ім'я святе. Невільно присягати фаль­шиво. Маємо шанувати батьків своїх. Але і батьки мають обов’яз­ки супроти дітей. Є все в тій десятці.

— 14 — то найважливіші діла милосердя: 7 діл милосердя для душі і 7 діл милосердя для тіла.

І коли ми те все виконаємо — вистачить, сповнимо волю Божу, святість осягнемо. Тому поставте в лотереї нашого щоден­ного життя на номери 2, 6, 10, 14 — заповіді любові, заповіді Божі й церковні, діла милосердя, а виграєте лотерею велику — щасли­ву вічність.

Не покладайся на приятелів чи рідних, ні не відкладай спасіння своєї душі на майбутнє, бо люди забудуть про тебе скоріше, ніж думаєш. Коли сам про себе тепер не подумаєш, то хто про тебе подумає? Сказав святий Августин: «Створив ти нас, Боже, без нас, але спасти нас без нас не можеш». Мусимо самі до цього приложити свою руку, витягнути її по готове наше спасіння. Але й ти, Боже, поможи нам у цьому важливому ділі. Мати Божа, заступни­це наша перед Богом, спомагай нас. Амінь.

Про гріх

Дорогі Браття і Сестри! Під час цих місій пригадуємо основ­ні правди святої нашої віри. Ми питаємо себе, звідки прийшли, для чого і куди прямуємо. А йдемо ми до того, звідки ми вийшли, тобто до Бога.

Ось сьогодні дзвони знову звістили, що хтось уже закінчив свою земну мандрівку. І так є всюди. Кожен чоловік приходить на світ і з нього відходить скоріше чи пізніше. Отже ж, ми від Бога вийшли і колись, покидаючи цей світ, маємо відійти до нього. Біда в тому, що на нашій поворотній дорозі до того, від кого ми вийшли, зустрічаємо перешкоду, яка нас стримує, яка нам не дозволяє повернутися до Бога. Тією перешкодою і є гріх. Але йдеться про це, щоб наше повер­нення до Бога було гідним, щоб нам осягнути життя вічне і щасливе. Знаємо ж, що життя вічне призначене кожній людині і осягнемо його, незважаючи, хочемо ми того чи не хочемо. Виходячи з основних учень нашої віри, будемо роздумувати про вічність щасливу.

Мої любі, що таке гріх? Ми часто про нього чуємо. Навчаючи дітей, повторюємо їм часто те слово «гріх»: Того не роби, бо «гріх», там не слухай, бо «гріх», а такого навіть не думай, бо також «гріх». Ну, а діти, як і старші, або послухають, або не послухають, особли­во тоді, коли стануть перед «гріхом», який обіцяє щось приємне. Отже, що таке «гріх», у чому він полягає? Чому, не знаючи, що це поняття означає, часто говоримо про нього. І чому не маємо іноді сили противитися гріхові, коли добре розуміємо його суть. Та найчас­тіше ми кажемо, що не знаємо, що таке гріх.

Отже ж, щоб ми знали і щоб могли стерегтися його, дозволю собі це розважання посвятити темі гріха. Лише тоді, коли добре збагнемо, чим є гріх, зможемо його зненавидіти і так легковажно не будемо на нього зважуватися.

Чим є гріх… Мій гріх, твій гріх, брате, сестро…

Розказують, що до св. Альфонса Лігорі прийшов один чоловік, який був легковажним і розпусним. Жодні нагадування до нього не доходили, бо пив собі і легким серцем доповняв гріхи. Так, як воду п'ється, так він тими гріхами кормив свою душу. Св. Альфонс Ліго­рі закликав його до себе. Думав той чоловік, що святий має для нього якусь роботу, бо сам був художником. Йде він до єпископа з тим наміром, що буде мати свіжий заробок. Приходить, застукав до його кімнати і чує: «Прошу». Відчиняє двері і до середини не може ввійти. Чому?! Бо на підлозі лежить велике розп’яття-хрест. І щоб увійти до кімнати, обов’язково мусив ступити на той хрест. Завагався якось той грішник, як буде ступати по хресті, як буде наступати на розп’яття… Святий Альфонс це зауважив, і каже до нього так: «Ну, сміло, брате, сміло, не бійся, чого боїшся! Скільки разів ти топтав по хресті і не боявся, а тепер боїшся? Ступай, топчи!» … І цього було достатньо! Вже не ступив, не потоптав більше Хреста, але, зворушений цією Божою благодаттю, попросив єпископа про сповідь. Довго тривала сповідь, але відійшов уже іншою людиною, бо зрозумів, що гріх — це ніщо інше, як тільки топтання хреста.

Отже, мусимо знати, що робимо, на що йдемо, коли чинимо свій власний гріх. Не згадуємо сьогодні того гріха, що ми його приволок­ли зі собою, гріха Адама і Єви: він перейшов на всіх нащадків, і ми його позбулися на святому хрещенні. Але про той гріх роздумуємо, який ми вже самі зробили, на який не раз так легко йдемо. Коли приходить спокуса, то як маємо діяти, щоб до нас дійшло, що ми тим самим топчемо закон Господній. Його воля свята, його волято Він сам, а грішник каже: «Не Твоя, Боже, воля, але моя буде воля, я так хочу». Отже, щоб гріх був дійсно потоптанням хреста, мусить він бути в повній мірі свідомий і добровільно сподіяний.

Скаже Господь уже в старому завіті: «Поставив Я перед тобою огонь і воду, благословення і прокляття, до чого хочеш, протягуй свою руку» (Втр 11, 26−28). Коли людина обирає гріх, то протягає руку до прокляття, вогню. То мусить бути добровільна і свідома дія.

З історії перших християн довідуємось, що вони могли лишень посипати кадила на вогонь перед поганським божком і були б вільні від тортур, але знали, що тим самим відречуться правдивого Бога. Тому ми маємо такі моменти в історії нашої Святої Церкви, з історії мучеництва, коли вороги примушували ісповідника тримати руку з кадилом над вогнем перед поганським жертовником, проти волі пу­стити те кадило на вогонь поганському божкові, але він стиснув руку і тримав міцно, що рука згоріла і кадило в цій руці згоріло, а Божого закону не було переступлено. Бачите, що то значить сильна воля, коли мученик свідомо знав, що йде на терпіння і випробову­вання, щоб не зрадити Господа і Бога свого. Тому погодився, щоб краще рука згоріла, ніж мав він горіти вогнем пекельним цілу віч­ність. З історії перших християн бачимо, як добре вони розуміли, що то значить гріх свідомий і добровільний. А як легко в наш час декотрі відрікаються святої правдивої віри, віри своїх батьків. Часто ніхто їх до цього і не змушував, отак легко ніби рукавиці стягнув, замінив свою прадідівську віру, Володимирову тисячолітню віру, на віру іншу, може, легшу, може, чимось цікавішу чи вигіднішу. Ми знаємо добре історію своєї Церкви і історію правдивої віри і знаємо також, хто і коли позакладав інші секти чи релігії, до яких нас постійно перетягають. Не маємо іноді відваги і сили рішуче випросити їх з хати, прилюдно заперечити їх вчення. В таких ситуаціях треба бути рішучим. Мусимо собі добре усвідомити, чим є гріх від­ступництва від віри, свідомий і добровільний.

Гріхи ще ділимо на важкі і легкі. Які ж гріхи відносимо до важких? Це ті, що виступають проти Божих законів, проти Божих заповідей. «Не будеш мати інших богів, крім мене, — каже Господь вже в Старому Завіті. — Я є Господь, Бог твій» .

— Не правда, я сам для себе є паном, — каже грішник.

— Отже ж, не Твоя воля, Боже, але моя буде, і не Твою буду волю чинити, але свою власну. Так, як мені хочеться.

Це і є важкий гріх проти першої заповіді.

Каже Господь: «Моє ім'я святе, і не будеш взивати імени Госпо­да Бога твого надармо». Та грішник в імені Божому присягає вір­ність і любов своїй жінці на те, щоб дослівно за 2−3 тижні щонай­більше місяць зламати дану присягу, зневажаючи тим самим другу Божу заповідь.

Каже Господь: «Пам'ятай день святий святкувати». І ще додат­ково заповідь церковна каже, щоб вислухати набожно службу Божу в той день. А грішник каже не раз: «А я, напевне, не буду того виконувати. Я прийшов пізно з дискотеки, чи був там десь на імени­нах, чи на якійсь іншій забаві, а потім ще й фільм цікавий затягну­вся далеко за північ. Я, напевно, не буду на Службі Божій, бо мушу виспатися» .

Четверта заповідь Божа вчить: «Шануй батька і матір твою». Як часто чуємо: «Та що тих старих слухати, я мудріший, а вони, може, читати і писати не вміють. Чому їх маю слухати, коли маю свій розум». Не одну гірку сльозу витисне з очей батька, матері такий син чи доня. Не раз і таке може трапитись, коли стареньких батьків рідні діти з хати викидають, голодом морять. Та згадана заповідь Божа звертається не тільки до дітей. Коли батьки занедбують хрис­тиянське виховання своїх дітей, коли дають згіршення своєю пове­дінкою, недорослим дітям чи онукам, то також є важким гріхом і переступленням четвертої Божої заповіді.

" Не убий" - каже Господь у п’ятій заповіді. А як часто відбирає­ться життя за тих марних кілька копійок. Знаєте самі, бо у Верхов­ній Раді говорилося, що вчетверо зросла злочинність у самому Києві і в Київській області з минулого року. Дуже дешево в модерному світі ціниться людське життя. Та п’ята Божа заповідь стоїть в обо­роні не тільки нашого ближнього, але й нас самих. Не вбивай себе, свого здоров’я через алкоголь, наркотики. Є ще одне страшне вбив­ство — вбивство ненароджених дітей, світла Божого. Життя, яке за­чалося в лоні, появилося не випадково, бо Бог є дателем життя. Він і тільки Він має право його дати і забрати. І коли простягаємо руку по чуже життя, то це дуже важкий злочин.

" Не чужолож" - застерігає шоста заповідь. Скільки ж то людей сьогодні топиться в розпусті, легковажить собі з легким серцем строгу Божу заборону. Той гріх обіцяє людині багато приємностей, але за нього треба платити часто вже тут, у сьогоднішньому житті. Дев’ята Божа заповідь також забороняє навіть і думати про чужу жінку чи чужого чоловіка. Як часто ті заповіді зневажаються і висміюються людьми, так часто ми маємо розбиті подружжя, понівечені долі, покинуті осиротілі діти при живих батьках, венеричні хвороби, СНІД.

Сьома заповідь наказує: «Не кради», а десята навіть не дозволяє пожадати чужого майна, бо чужа власність — то свята власність. Навчив нас комунізм розкрадати, і ми так робили, вважаючи, що робимо добре і відбираємо своє. Але то минулося, маємо вже свою власну Українську державу, і тепер, коли так далі чинимо, то це вже є крадіж нашого власного українського майна. Не вільно нікому розкрадати свою власну державу, тому мусить зникнути той свідо­мий і добровільний гріх. Маємо обов’язок чесно працювати для доб­ра своєї батьківщини, бо чужа власність завжди кличе до свого влас­ника.

Восьмою заповіддю ніби спеціальним муром обгородив Господь Бог те, що найцінніше і найдорожче людині, — добре ім'я.

Правда, як часто цей мур ламає грішник, обкидає брудом добре ім'я свого ближнього. Стається, що люди не можуть знести тієї зне­ваги очорнення і обкиданого свого доброго імени неправдою. Злама­на рука зростається, незданий екзамен складеться іншим разом, але доброго імені людині дуже важко або й неможливо повернути.

Гріх — це насмішка з Бога і з його страждальної Матері. Вона терпіла і страждала під хрестом, дивлячись на смерть свого Сина. «Я ж собі по-своєму все розумію і по-своєму живу, бо так мені подоба­ється» , — каже грішник. Це є гріх свідомий і добровільний. Твій гріх — мій гріх, брате, сестро. Щоб зрозуміти нарешті, чим же є гріх, погляньте на розіп'ятого на хресті Спасителя. Аж такої треба було ціни як смерть Сина Божого, щоб заплатити за наші гріхи. Його терном увінчували, понижували, катували. Вмираючи на хресті, Він оправдує нас перед своїм Небесним Отцем: «Відпусти їм, бо вони не знають що роблять» (Лк 29, 39). Хоча добре знали, що розпинали Сина Божого, Його безмежну любов до нас. І сьогодні багато хто з нас продовжує зневажати Господа своїми свідомими добровільними гріхами.

Ми всі в Христа хрестилися, в Христа зодягнулися, і маємо обов’язок відтворити життя Христа в своєму житті. Ми — діти Божі, а рівночасно собі брати і сестри. Тому нехай гріх, а саме гріх важкий, свідомий і добровільний, буде далеким від нашого життя. Яким тоді виглядатиме наше життя, коли, замість прокляття через гріх, Бог благословитиме нас миром і любов’ю? Нехай Господь благосло­вить нам наше нове з висот народження в часі тих місій, але вже життя без гріха, життя в повноті Христа. Амінь.

Про сповідь

Христос як серцевідець, що диявол, злий дух, як той «лев рикаючий, — як каже апостол св. Петро, — кружлятиме коло душ людських, щоб їх пожерти, звести» (1 Пт 5, 8). На молитві в Оливному Городі перед своїми Страстями кривавило його серце. Стільки ж то душ людських, які він створив, піде за дияволом, а в розвалених храмах Божих сатана сидітеме, мов на троні.

Тому постановив рятувати людство. Перші овочі його відкуплення бачимо, коли по Воскресінні з’являється Син Божий серед своїх учнів-апостолів. Вони спершу не повірили, думали, що духа бачать. «Мир вам. Не бійтесь, то я». Дихнув на них і сказав: «При­йміть Святого Духа. Кому відпустите гріхи — будуть відпущені, а кому затримаєте — будуть затримані» (їв 20,21−23). Пекло затрясло­ся в своїх основах від тих слів, бо ними Бог дає власть людям відпускати наші гріхи, виривати з пекла душі.

Чи нас треба переконувати в правдивості тих слів? Скільки ж то разів, обтяжені гріхами, ми не спокійні, поки не почули від свяще­ника: «Відпускаються тобі гріхи твої». Як тоді легко стає на душі.

Ніколи не забуду молодого хлопця, який по щирій сповіді ска­зав: «Отче, як же ж тепер легко!» .

— А що було тяжко? — питаю я.

— Ой, дуже тяжко, — відповів той.

— Та чого тяжко, то ж було приємне.

— Приємне триває недовго, а потім гріх тяжить, б'є молотом совість, не дає спокою.

Переконуємося не раз, як нам легко стає після сповіді, бо це потреба людської душі. Всі люди мають потребу виговоритися і на­віть, коли зустрічаються незнайомі люди, то обговорюють свої проб­леми. Дійсно, коли чоловік виговориться, поділиться з кимось, йому може стати легше. Та коли людина зустрінеться з Божою любов’ю, яка нам прощає наші провини, тоді насправді на душі стає легко. Тому не дивно, що найбільші безбожники світу, коли помирали, то шукали священика.

Один із них — Вольтер. Він боровся ціле своє життя з Богом, Церквою, зі священством, а в хвилі смерти нелюдською мовою кри­чав, просив, благав, щоб допустили священика. Але цього не стало­ся, помер без сповіді.

Нацистський злочинець Айхман утік далеко, аж на інший кон­тинент. Тікав перед справедливістю, навіть змінив лице пластичною операцією, щоб його ніхто не впізнав. Однак не втік від свого сумління, било воно, як молотом, не давало спокою, що стільки невин­них душ вимордував він в концтаборах. Не міг більше носити свої гріхи в собі, і сам перед собою пробує сповідатися. Записав на магні­тофон свої злочини, ходить по кімнаті, слухає власні гріхи зі свого голосу. Саме так його було викрито.

Часто знаходять на місійних теренах померлих, що не дочекали місіонера, щоб висповідатися. В руках на дерев’яній корі мали ви­писані свої власні гріхи, мовляв, як прийде священик, то відчитає. В такий спосіб, навіть після смерті, мали надію на Сповідь, бо Спо­відь — Боже благословення. Вона замикає перед нами пекло, відчи­няє небо. Вона має вартість Крові Сина Божого. Хоч своєю дорого­цінною Кров’ю Ісус Христос на Голгофі змив наші гріхи, та ключ до відкуплення маємо ми в собі.

Сповідь повертає душі до Бога, виправляє, що знищив гріх, лі­кує, що зранила потуга сатани. Сповідь повалені храми душ підно­сить до небесних вершин. Сповідь — це життя, бо була смерть, а після неї життя ласки. Сповідь — ціна щасливої вічності, яку люди­на тратить гріхом, а через неї дістає її знову. Сповідь гасить пекель­ний вогонь, замикає пекло, а відчиняє небо. Вона є найбільшим Божим благословенням. У книгах пророків читаємо: «Коли б гріхи ваші були, як багряниця, вони стануть білими як снігколи б, мов кармазин, стануть, як вовна» (Іс 1, 18).

Хоч би гріхи наші були численними як зірки на небі, як листя на деревах, як волосся на голові, чи пісок у морі, страшні як про­кляття — милосердя Боже є понад усе. Піднімім серця! Простить Бог кожному, хто до Нього з вірою приходить. Він чекає на блудних синів і їхнє: «Отче, я згрішив» (Лк 15, 21).

Скаже св. Августин: «Створив ти нас, Боже, без нас, але спасти нас без нас не можеш». У нашій свобідній волі або скористатися з того відкуплення, або не скористатися.

Ми не змушені так далеко йти до Божого милосердя, як той буддійський монах, якого зустрів репортер в Індії.

— Хто ти, чоловіче, що йдеш на колінах?

— Я великий грішник, — відповів. Йду вже тисячу кілометрів на колінах, а ще маю двісті пройти, щоб обмити свою душу в святій річці Гангес. Зрадіє тоді серце моє.

Інший монах йде і, що третій крок, то падає чолом до землі. Хоче змити свої гріхи. Лише раз на 144 роки індуси обходять свій святий рік, який визначається особливим укладенням планет на не­бозводі. Під час останнього святого року 67 мільйонів індусів взяло участь у ритуальній купелі в річці Гангес, щоб очиститися зі своїх гріхів. Преса подавала інформацію про сина, котрий цілий місяць ніс у кошику на плечах свою стареньку 92-літню маму, щоб також могла очиститися від своїх гріхів…

Ми так далеко не мусимо йти. Та ж маємо святу ріку не Гангес, а наш Йордан, в якому обмиваємо свою душу, тобто святу Тайну Покаяння — сповідь.

Тільки крихта доброї волі з нашого боку, тільки те, одне-однісіньке: «Отче, я згрішив» (Лк 15, 21) — І вже Бог прощає, вже вливає в душу освячаючу ласку. Саме на цьому полягає наше нове народжен­ня з висот. Треба нам народитись наново. І в цьому нашому духов­ному з висот відродженні до нового життя в Христі, до життя нашо­го традиційного християнського, нехай нам благословить Бог. Амінь.

Про святе Причастя

Господь наш Ісус Христос виконав свою земну місію і мав відійти до свого Небесного Отця та, побачивши, що його учні засуму­вали, сказав до них: «Не полишу вас сиротами» (Ів 14, 18). В такий предивний і одночасно простий спосіб залишився з нами.

У війську захворів один вояк, втратив свідомість і в безнадійно­му стані лежав у шпиталі. Приїхав батько і застав на лікарняному ліжку свого недужого сина. Стояв біля нього і в розпуці не знав, що робити. Дивився на сина, а той навіть не подавав ознак життя. Тоді закликав сильним голосом: «Сину мій любий, то я, твій батько, при­їхав з дому. Ось маєш хліб, мама спекла, їж, сину». І сталося диво: непритомний кілька днів вояк відкриває очі, впізнає тата. Останка­ми сил намагається сісти, батько йому допомагає. Витягає руки по той хліб, що мама спекла, бере його і хапливо починає їсти…У та­кий чудесний спосіб оздоровився хлопець.

Саме такий хліб, хліб життя дав нам Син Чоловічий, коли гово­рив: «Я є хліб живий, що з неба зійшов. Коли хтось цей хліб їсти­ме — житиме повіки. А хліб, що я йому дам, — це тіло моє, за життя світу» (їв 6, 51). Притому додав: «Коли не будете їсти цього хліба — життя не будете мати в собі. Про яке життя йде мова? Очевидно, про те важливіше, друге наше життя: життя душі, ласки, життя надпри­родне, Боже. Коли його не будемо живити, підсилювати тим хлібом життя, що з неба зійшов, то його не будемо мати в собі. Тому так часто Церква наша пригадує нам слова Божого Серця: «Прийдіть до мене всі обтяжені, струджені, я вас потішу, зміцню, укріплю і за­спокою» (Мт 11, 28).

Запитуємо себе: що ж спонукало Сина Божого, що зволив зали­шитись з нами по всі дні нашого життя аж до кінця світу в такий предивний спосіб? Відповідає його апостол євангеліст св. Іван Бого­слов, що це любов його склонила. «Так Бог полюбив світ, що Сина Свого Єдинородного дав» (їв 3, 16). А Він, щоб нам доказати свою любов, приходить до нас, як маленька немічна дитина в Вифлеємській стаєнці. Хотів стати одним з нас, щоб ми не боялися його Божо­го безмежного маєстату. У виді такої маленької дитини Син Божий приймає людське тіло і приходить до нас. Заради нас людей і нашо­го спасіння сходив Він землю Палестинську вздовж і впоперек. Пра­цював, страждав, навчав, зціляв наші недуги, бо так нас полюбив, а яка вдячність від того — знаємо…

Чи є можливою така любов, чи хтось би за нас віддав життя своє з любові? Може, хтось і знайшовся б, що б віддав життя, але за своїх друзів. Син Божий віддав своє життя за нас, коли ми були не його приятелями, а недругами.

Для Бога немає нічого неможливого. Поки пішов на люту смерть, взяв у свої руки хліб і сказав: «Беріть, їжте, це — моє тіло» (Мт 26, 26) Він — хліб живий, що з неба зійшов. При цьому наказав, коли не будете їсти цього хліба, не будете споживати Його, не будете жи­вити своїх безсмертних душ, не будете мати життя в собі. Він нас постійно закликає, щоб приходили і користали з його запрошення.

При вході до однієї святині є напис: «Я — життя, а ви не шукаєте мене. Я — шлях, дорога, а ви не йдете за мною. Я — світло, а ви не бачите мене. Я — істина, правда, а ви не вірите мені. Я — вчитель, а ви не слухаєте Мене. Я — ваш Господь, а ви непокірні супроти мене. Я — ваш Бог, а ви не молитесь до мене. Якщо ви нещасливі, то не докоряйте мені за це».

Нічого більше не бажає Син Божий, як ділити з нами долю і недолю. Він знав, що без хліба нам буде тяжко на цьому світі. Тому скрив себе під видом хліба, щоб бути нашою силою. Здавалося б, що люди будуть радо горнутися до нього, а тим часом багато сторонять­ся його.

Писав французький письменник Лєжув, що не раз можна на­слухатися нападів на св. Причастя, але я бачив обличчя вмираючих, що променіли надією в хвилі смерти, після прийняття св. Причастя. Я бачив промінь віри, що яснів у церквах на обличчях молоденьких дівчаток, які повертались від Господньої Трапези. Я бачив важко терплячу матір, яка віднайшла спокій у св. Причасті і з усмішкою говорила про свої терпіння. Святим мусить бути те, що таким блиском випромінють лиця людей.

Св. Франціск Салезій каже, що хто більше запрацьований і об-тяжений, той потребує поживнішого корму, хто трудніше має жит­тя, тим більше повинен шукати підтримки в Євхаристійного Ісуса. Святе Причастя є для досконалих, щоб витримали в досконалості. Святе Причастя є для сильних, щоб не послабли. Святе Причастя є для здорових, щоб не захворіли, а для хворих, щоб виздоровіли.

Співаємо в нашій Літургії: «Христос — моя сила», але не раз ми критичним оком дивимося на тих, хто часто приймає св. Причастя.

Так було з капітаном Марбо. Кожного дня був присутній на Службі Божій, причащався, а при цьому був дуже нервовий і не­стриманий. Кричав, сварився зі своїми підопічними хлопцями. Од­ного разу моряки почали його обмовляти. Стояли і говорили між собою, як він може щодня причащатися і бути таким лютим… Не зауважили вони і не бачили, що за їхніми плечима стоїть капітан і це все слухає. Коли оглянувся котрийсь і побачив капітана, то мо­жемо собі уявити його стан. Капітан, усміхнувшись, сказав: «Хлоп­ці, маєте щастя, що я кожного дня приймаю Євхаристійного Ісуса. Христос є моєю силою, бо якби не щоденне св. Причастя, я би вас давно всіх повикидав за борт».

Сказав колись псалмопівець: «Прибите, мов трава, в’яне, моє серце, бо я забуваю їстихліб мій» (Пс 101, 5). Може, тому в сучасно­му світі є стільки зів'ялих сердець і заскорублих душ, що не мають життя в собі? Коли хочемо мати життя в собі, нехай Євхаристійний Ісус буде часткою нашої поживи. Коли ми слабі, немічні, коли нас тягне до злого, і ми вже не маємо сили боротися зі злом у собі і коло себе, повернімо до практики перших християн. У їхніх громадах було неможливим бути на Службі Божій, і не приступити до св. При­частя.

Бувають такі парохії, де майже вся церква приступає до св. При­частя. Тоді часто можна почути, мовляв, коли ж вони всі сповідали­ся? Мусимо пояснювати їм терпеливо, що приступаємо до Причастя, щоб не грішити, а висповідатися достатньо раз на місяць. Скільки людей є таких, що не мають тяжкого гріха, могли би прийти до Причастя щодня, але перешкоджає така немудра практика, що спо­відатися і причащатися вистачає тільки раз на рік.

По інших церквах, по інших сектах, а навіть у наших братів православних, ми не бачимо зовсім того життя. Там практика спові­ді і причастя відбувається раз на рік. Цілий Божий рік ніхто не причаститься, тому там холод, там немає любові, тому є місце для ненависті. Ми ж хочемо жити в любові, в мирі, в радості, бо ми не самі, з нами Христос, з яким ми єднаємося в св. Причасті.

Та була і така немудра практика по деяких наших парафіях, що коли минав Великий піст, то сповідальниці і клячники, де сповіда­лися люди, виносили на стрих. Тому Церква і повертається до пер­ших часів християнства, де всі присутні на Літургії приймали Ісуса Євхаристійного, бо хотіли мати життя Боже в собі. Перші віки хри­стиянства — віки живої віри, віки, які родили святих.

У сьогоднішньому світі так мало святих прибуває до Царства Божого тому, що забувають їсти Хліб, дарований нам з висот. По­вертаймося до практики перших християн. Приступаймо часто до св. Причастя, щоб Христос міг увійти в наше життя і залишатися там з нами, благословляти нашим змаганням, трудам і працям, на­шим родинам і всьому нашому українському народові. Амінь.

Ключі до щастя.

Реколекції наближаються до кінця. Настрій такий святочний, піднесений, небуденний. Добре нам тут було. Але не завжди буде так ясно, сонячно в ваших серцях, як сьогодні, під кінець тих спа­сенних духовних вправ. Може вже завтра небо вашого життя за­криється хмарами. Може яка хвороба, смерть найближчих, люд­ська злоба, змусить вас клякнути над гробом сьогоднішньої радос­ті. Для нас, християн-католиків немає проблем, яких не можна роз­в'язати. Наші смутки, болі, досвіди, навіть гріхи розв’язує велика любов Бога, велика надія, велика молитва й чинна любов до ближ­нього. Це — джерела сили, ключі до щастя, сонячні шляхи до раю.

Любов Бога.

Наш Бог — це Бог любові. Це не Перун з громами і блискавка­ми. Він сам шукає нужди, щоб потішати, прощати. Нема жертви, на яку наш Спаситель не спромігся б для людей. «Бог так полю­бив світ, що Сина свого Єдинородного дав…» (Ів. З, 16). А той Син готовий мільйони разів піти на страсті й смерть за нас. Як же не лю­бити нам такого Бога? Поступати треба так, як той старшина. Його більшовики мають стратити й кажуть:

— За хвилину згинеш, собако! А він відкриває свої груди:

— Стріляй, ось тут є серце, яке любить Бога. І не раз, а тисячу разів готове за нього вмерти.

Так. Завжди були люди, які любили Бога і готові були вмерти за нього.

Апостол Іван навчає: «Дітоньки, любіть Бога, бо він перший нас полюбив» (1 Ів. 4,19). Тому молимося: «Господи, до тебе я прибігаю, навчи творити волю твою, бо ти — Бог мій» (Славослов'я). Бо в тебе є джерело життя. «Хвалимо тебе, благословимо тебе, кланяємось тобі, славимо тебе, дякуємо тобі, заради великої твоєї слави» (Сла­вослов'я).

Надія на Бога.

На морі зірвалася страшна буря, так, що кораблем кидає, як тріскою. Подорожуючі і команда перелякані, бояться загинути. Лише один маленький хлопчик не боїться і спокійно каже до інших: «Не тривожтеся, капітан корабля — мій батько. Він нас вирятує!» Шаліла і над нами не раз буря, вже, може, не залишалось жодної надії на рятунок, однак Небесний Отець чував, вирятував нас. Хто знає, може завтра знов шалітиме буревій на наших життєвих доро­гах? Кому довіритись? Знаємо кому довіритись, браття. Довірмо­ся Богові, надіймось на нього. Надія — це радість. Надією, немов хлібом кормилися мільйони, що йшли через бурі життя і не зблу­дили. Хоч би все довкола нас перетворювалося в руїни, я далі буду надіятись на Господа. «Хоч би ти мене вбив, я далі надіятись буду на тебе Господи» , — твердив праведний Йов.

" Тільки Богові честь і слава" , — читаємо напис на одному із хра­мів. Прославляйте його, хваліть його, бо добрий, бо повік його ми­лосердя.

Любов ближнього.

" Нову заповідь даю вам, щоб ви любили один одного, як я по­любив вас" (їв. 13,34).

Адам після свого гріха побачив море поту, сліз і крові. Звідкіля це? Бо люди забувають, що ближні - це храми Божі, живі кивоти, тому ненавидять і кривдять одні одних.

Вмирає Інокентій III, що за життя опікувався вдовами й сирота­ми. Діла милосердя відчинили йому брами раю.

Питає молодий хлопець священика:

— Отче парох, де є небо?

— Йди, сину до бідної хворої вдови, заопікуйся сиротами, за­неси їм молока, ліки… Тоді спитаєш, де небо. Повертається через якийсь час:

— Отче парох, небо в мені, в обтертих сльозах, прощенні, ділах милосердя.

Люби ближніх і наслідуй того, хто перейшов через життя й усім добро чинив.

Ампер звертається до Озанама: «Чуєш, як великі світи молять­ся? Бачиш, який великий Бог і чим є наше знання перед ним?» .

Озанам відповідає Амперу: «Друже, який великий Бог! І чим є наше знання перед ним?!» .

Англієць Бранкс, відбувши подорож довкола світу сказав: «Я ба­чив пана й Господа всесвіту всюди — в морях, заходах сонця, ти­хих ночах, під час бурі й спокою, на острівцях, в тіні пальм, в очах диких людей. Я чув його в їхніх співах, в чудових святинях я бачив пана всесвіту» .

І я бачу сьогодні Бога у ваших очах і в очах ваших дітей, ва­ших сльозах і постановах. В громах і райдугах на вашому життє­вому небосхилі. В злиднях, недостатках і добробуті знову бачу його, доброго Бога. Він так близько до нас. Він у нас. Часто пригадує нам Церква слова: «Христос посеред нас». Розважайте над тим. Господа прославляйте й вихваляйте його повіки. Хваліть його за взором небесних планет.

" О, глибино багатства, мудрості і знання Божого! Які незбаг­ненні його постанови і недослідимі його дороги" (Рм. 11, 33). Про­славляйте його, бо коли будете мовчати, каміння голоситиме його славу. Прославляйте його щоденною молитвою. «Щодня я буду тебе благословити і хвалити ім'я твоє на віки вічні» (Славослов'я). Про­славляйте його молитвою і Божественною Літургією. Хваліте Гос­пода і прославляйте, бо славить його небо і земля, бо славлять його Ангельські хори і воїнства небесні. Прославляйте його, бо славить його сонце й місяць і всі ясні зорі. Бо славлять його води, кити і всі морські безодні.

Прославляйте його, бо славить його вогонь і град, сніг і туман і буйний вітер, який виконує його слово. Бо славлять його звір ди­кий і скот усілякий, гад і птах крилатий. Велич його понад землю і небо. Усе, що живе нехай хвалить Господа, бо добрий, бо повік ми­лість його. «Благословенний ти, Господи, Боже отців наших, і хваль­не і прославлене імя твоє на віки» (Славословіє). Амінь.