Оцінка інноваційного потенціалу Харківського електромеханічного заводу

ВСТУП

В умовах сьогодення в світову економіку активно впроваджуються інновації. Промисловість все активніше застосовує нові технології для виробництва нових товарів. Інновації, в свій час, формують шлях, який забезпечує стійке зростання підприємств та організацій. У галузях, в яких використовуються інновації, підприємства активно змагаються у швидкості їх впровадження. Перемогти в конкурентній боротьбі зараз можливо тільки тоді, коли підприємство буде пропонувати продукцію найвищої якості, виготовлену на новітньому обладнанні за прогресивними технологіями.

Необхідно зазначити, що сьогодні, згідно з оцінкою експертів Світового Економічного Форуму (СЕФ), Україна за конкурентоспроможністю посідає дуже низькі місця серед інших країн світу. Так, за інноваційною компонентою індексу конкурентоспроможності (GCI) Україна займає 86-е місце.

Відставання підприємств України за інноваційною діяльністю від фірм інших країн світу не дозволяє їм забезпечити високу конкурентоспроможність, а значить — і стійке економічне зростання.

Ці обставини зумовлені як проблемами, що склалися у реальній економіці України, так і необхідністю уточнення теоретичних положень і науково — методичних розробок щодо інноваційного розвитку.

Питаннями інноваційної діяльності на різних рівнях ієрархії економіки займалися такі вітчизняні та зарубіжні вчені, як: Геєць В., Гриньов А., Ілляшенко С., Лепейко Т., Чухрай Н.І., Кристенсен К. М., Рейном М. Е., Гончаров В. Н. та інші. Проте потребують подальшого вирішення і уточнення такі питання, як: поняття «інновація» та визначення поняття «інноваційний потенціал підприємства».

У зв`язку з цим дана тема, у якій вирішуються зазначені проблеми, є актуальною.

Мета дослідження. Метою дипломної роботи є узагальнення і розвиток теоретичних і методичних підходів до оцінки інноваційного потенціалу підприємств.

Предметом дослідження є теоретичні положення та організаційно-методичне забезпечення оцінки інноваційного потенціалу підприємств і стратегії їх розвитку.

Об`єктом дослідження обрано процеси розвитку інноваційного потенціалу підприємств.

Для досягнення поставленої мети дослідження було поставлено такі завдання:

проаналізувати тенденції інноваційного розвитку економіки країни;

узагальнити теоретичні підходи щодо визначення поняття «інноваційний потенціал»;

проаналізувати існуючі методи оцінки інноваційного потенціалу підприємств;

визначити теоретичні та практичні основи оцінки інноваційного потенціалу та економічного зростання підприємств на основі інтегральних показників і системи часткових показників;

здійснити оцінку інноваційного потенціалу;

розрахувати економічну та науково-практичну ефективність розроблених пропозицій.

Методи дослідження. Теоретичну та методологічну основу склали фундаментальні положення економічної теорії, менеджменту, наукові праці зарубіжних та вітчизняних учених з проблем інноваційного розвитку. Інформаційною базою дослідження стали нормативно-правові акти України, офіційні матеріали Державного комітету статистики України й органів статистики Харківської області, фінансові та бухгалтерські звітності наукових організацій, фінансової та бухгалтерської звітності ДП ХЕМЗ.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в розробці й обґрунтуванні теоретичних положень і методичних підходів щодо оцінки інноваційного потенціалу підприємств та міститься в такому:

удосконалено:

визначення поняття «інноваційний потенціал» на основі ресурсного підходу, що дозволяє структурувати його за окремими складовими;

методику оцінки інноваційного потенціалу, яка базується на системі інтегрального та часткового показників, які виявлені методом багатомірного факторного аналізу та враховує наступні складові інноваційного потенціалу: трудова, науково-технічна, майнова, фінансова та організаційна;

організаційну структуру ДП ХЕМЗ.

У процесі дослідження було використано такі наукові методи: системного підходу — для обґрунтування теоретичних засад розвитку інноваційного потенціалу підприємств; аналізу та синтезу, індукції та дедукції - для деталізації і уточнення предмету дослідження; таксономічного і факторного аналізу — для оцінки інноваційного потенціалу підприємств; графічний — для ілюстрації результатів дослідження; прийоми порівняння та узагальнення — для визначення показників оцінки інноваційного потенціалу.

1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ МЕТОДИЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОЦІНКИ інноваційного потенціалу підприємств.

1.1. Теоретичні підходи до визначення поняття інноваційного потенціалу

Головним чинником економічного зростання й забезпечення належного місця вітчизняної економіки у світовій економічній системі є ефективне використання інновацій, які перетворюються на вирішальний фактор соціально-економічного розвитку і відіграють провідну роль у вирішенні економічних, екологічних, соціальних та культурних завдань. У цьому зв’язку особливої актуальності набуває розгляд комплексу питань щодо інноваційної діяльності підприємств і, зокрема, інноваційного потенціалу як системного показника, що характеризує рівень ефективності підприємства у реалізації стратегії інноваційного розвитку.

Надійним підґрунтям для забезпечення ефективності інноваційної діяльності є інноваційний потенціал, який визначає рівень інноваційних можливостей усіх суб'єктів господарської діяльності. Слід зазначити, що питанням формування інноваційного потенціалу в економічній літературі приділяється досить багато уваги, однак існуюча інформація, найчастіше, носить суперечливий характер.

Від величини інноваційного потенціалу залежить вибір тієї або іншої стратегії інноваційного розвитку. Так, якщо у підприємства є всі необхідні ресурси, то воно може піти по шляху стратегії лідера, розробляючи й впроваджуючи принципово нові або базисні інновації. Якщо інноваційні можливості обмежені, то доцільно їх нарощувати й обирати стратегію послідовника, тобто реалізовувати поліпшуючі технології.

У широкому розумінні поняття «потенціал» (лат. «potentia» — сила) — це засоби, запаси, джерела, що є в наявності и можуть бути використані, приве-дені в дію для досягнення певної мети, виконання плану, розв’язання завдань, можливості якої-небудь соціальної системи у певній області. [12, c. 47 — 49].

Поняття «інноваційний потенціал» стало концептуальним відображенням феномена інноваційної діяльності та отримало свій розвиток з початку 80-х років XX ст. Не так давно воно стало вводитись в число понять економічної науки як економічна категорія. В останній час все більше дослідників та вчених приділяють увагу вивченню окремих аспектів інноваційного потенціалу.

В науковій літературі відсутнє єдине визначення сутності інноваційного потенціалу. Так, Є. В. Лапін [8, С. 173] розглядає його як спроможність створювати нововведення власними силами або придбавати їх збоку, а також: ефективність впровадження інновацій в практику господарської діяльності. Результатом реалізації інноваційного потенціалу він вбачає:

освоєння нової та модернізація продукції, що випускається;

розробка та впровадження у виробництво нових машин, обладнання, інструментів, нових конструкційних матеріалів;

розробка та впровадження у виробництво нових технологій та способів виробництва продукції;

удосконалення та розробка нових методів, засобів та правил організації та управління виробництвом.

Близьким до попереднього визначення є позиція Н. С. Краснокутської, яка під інноваційним потенціалом розуміє можливості в сфері розробки та впровадження інновацій.

Р. А. Фатхутдінов визначає інноваційний потенціал як міру готовності організації виконати задачі, які забезпечать досягнення поставленої інноваційної мети, тобто міра готовності до реалізації інноваційного проекту або програми інноваційних перетворень та впровадження інновації. Автор розглядає розвиток організації як реакцію на зміну зовнішнього середовища і підкреслює її стратегічний характер.

С. М. Ілляшенко під інноваційним потенціалом розглядає деяку критичну масу ресурсів господарюючого суб'єкта (інтелектуальних, науково-дослідних, інформаційних і т. д.), необхідну і достатню для його розвитку на основі постійного пошуку і використання нових сфер і способів реалізації ринкових можливостей, які відкриваються перед ним, що пов 'язано з модифікацією існуючих і формуванням нових ринків збуту. Автор більш детально виділяє наступні складові інноваційного потенціалу: ринковий, інтелектуальний, кадровий, технологічний, інформаційний, інтерфейсний та науково-дослідний потенціали.

В. А. Верба та І. В. Новікова пропонують під інноваційним потенціалом підприємства розуміти сукупність інноваційних ресурсів, які перебувають у взаємозв'язку, та умовозабезпечуючих чинників (процедур), які створюють необхідні умови для оптимального використання цих ресурсів з метою досягнення відповідних орієнтирів інноваційної діяльності та підвищення конкурентоспроможності підприємства в цілому. Серед інноваційних ресурсів автори виділяють кадрові, науково-технічні, виробничо-технологічні, фінансово-економічні. Основними стимуляторами умовозабезпечуючих чинників (інноваційних процедур) є мотиваційний механізм, інноваційна культура та організаційно-управлінська структура.

І. Балабанов під інноваційним потенціалом розуміє «сукупність окремих видів ресурсів, включаючи матеріальні, інтелектуальні, інформаційні та інші ресурси, необхідні для здійснення інноваційної діяльності». А. В. Гриньов розглядає інноваційний потенціал як сукупність усіх наявних матеріальних і нематеріальних активів, що використовуються в процесі здійснення інноваційної діяльності.

Дехто з дослідників вважає, що до складових інноваційного потенціалу повинні включатися тільки ті його ресурси, які можуть бути використані при реалізації всіх етапів життєвого циклу виробів.

Інші вчені розглядають інноваційний потенціал як спроможність підприємства розробляти та впроваджувати нововведення згідно з необхідними якісними стандартами з метою адаптації до змін у зовнішньому середовищі і виділяють у його складі кадрову, інформаційно-методологічну, матеріально-технічну та організаційно-управлінську складові.

Але більшість керується так званим ресурсним підходом, тобто уявляє інноваційний потенціал як сукупність ресурсів, виділяючи найчастіше такі його елементи, як кадрова, інформаційно-технологічна, організаційна й матеріально-технічна складові.

Інноваційний потенціал варто розглядати з погляду комплексного й системного підходів. З позицій системного підходу інноваційний потенціал є невід'ємною частиною сукупного потенціалу підприємства й у свою чергу являє собою цілісну динамічну соціально-економічну систему. З позицій комплексного підходу інноваційний потенціал являє собою комплексну структуру, що складається із сукупності взаємодіючих елементів різного ступеня складності й організації.

Згідно із Законом України «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні», інноваційний потенціал являє собою «сукупність науково-технологічних, фінансово-економічних, виробничо-соціальних та культурно-освітніх можливостей країни (галузі, регіону, підприємства тощо), необхідних для забезпечення інноваційного розвитку економіки» .

Інноваційний потенціал слід розглядати як складну динамічну систему генерування, накопичення і трансформування наукових ідей та науково-технічних результатів в інноваційні продукти, процеси. Інноваційний потенціал підприємства — це підсистема цілісної системи, в якій він взаємодіє з іншими потенціалами підприємства (кадровим, науково-технічним, технологічним тощо).

Інноваційний потенціал складає основу загального економічного потенціалу підприємства, органічно входячи до його складових і визначає потенційну можливість підприємства щодо здійснення інноваційного розвитку або росту.

Структура інноваційного потенціалу представлена єдністю трьох його складових: ресурсної, внутрішньої, результативної, які співіснують, взаємно передбачають і обумовлюють одна одну.

Ресурсна складова інноваційного потенціалу залежить від можливостей використання кожного одиничного господарського ресурсу в інноваційному процесі. Інтенсифікація інноваційної діяльності дозволяє підвищити ефективність використання ресурсної складової, а значить, і інноваційного потенціалу в цілому. Головним принципом виділення ресурсних елементів потенціалу є їх функціональна роль в інноваційному процесі. Ця складова включає у себе матеріально-технічні, інформаційні, фінансові, трудові ресурси. Кожна зі складових грає важливу роль, впливаючи на якісну та кількісну оцінку інноваційного потенціалу.

Внутрішня складова інноваційного потенціалу — це інститути, або суб'єкти інноваційної діяльності, які забезпечують: внутрішні процеси інноваційної діяльності (винахід і виробництво нового продукту); безпосереднє впровадження нових технологій; взаємозв'язок об'єкта дослідження (підприємства) як з наукою, яка надає прогресивні ідеї і вже оформлені інноваційні розробки, так і з ринком, який споживає готовий продукт, а також методами, організації управління інноваційним процесом.

Результативна складова — це реальний фактичний інноваційний продукт, отриманий в інноваційному процесі, тобто досягнутий рівень інноваційного потенціалу.

В економічній літературі ще не існує чіткого визначення сутності інноваційного потенціалу підприємства. Цей факт значною мірою підтверджується існуванням великої кількості трактувань поняття інноваційного потенціалу, що, у свою чергу, може породжувати проблеми розробки науково-практичних рекомендацій по його використовуванню. Все вищесказане зумовлює необхідність уточнення його сутності і структури.

Узагальнюючи науково-практичний матеріал щодо сутності інноваційного потенціалу підприємства, умовно можна виділити чотири підходи до його трактування (виходячи з ключових слів, що частіше за все використовуються, при його визначенні). Сутність інноваційного потенціалу зображено на рис. 1.1.

Рис. 1.1 Сутність інноваційного потенціалу

Найпоширенішим підходом є ресурсний, згідно якому поняття інноваційного потенціалу трактується як сукупність ресурсів, необхідних для здійснення інноваційної діяльності підприємства. При цьому визначення авторів відрізняються складом ресурсів. Так, окрім матеріальних, фінансових, інформаційних, науково-технічних ресурсів, додатково виділяють виробничі і інтелектуальні ресурси [11, c. 64 — 65], кадрові і інфраструктурні ресурсні складові [12, c. 34 — 35]. У свою чергу Новікова І.В. підтримує трактування поняття крізь призму ресурсів, але акцентує увагу на тому, що окрім ресурсів слід враховувати каталізатори, під якими розуміє умови, які забезпечують оптимальне використовування інноваційних ресурсів. Так до основних складових каталізаторів слід відносити мотиваційний механізм, інноваційну культуру підприємства і його організаційно-управлінські елементи.

Другий підхід до визначення інноваційного потенціалу — це його характеристика як міри готовності до здійснення інноваційної діяльності.

Подальша конкретизація виконана А.А.Бовінім, який додає, що нововведення можуть створюватися як своїми силами в підрозділах НІОКР, так і може отримуватися у вигляді патентів, ліцензій на винаходи і ноу-хау.

Третій підхід визначається здатністю підприємства розробляти і реалізовувати інноваційні проекти [15, c. 56]. Таке визначення інноваційного потенціалу підприємства враховує з одного боку потенційні можливості до здійснення інноваційної діяльності, а з іншого — наявність ресурсів.

Четвертий підхід до трактування інноваційного потенціалу полягає, в його розгляді з погляду сукупності можливостей підприємства в інноваційній сфері. Так відповідно думці Д.И. Кокуріна інноваційний потенціал містить невикористані, приховані можливості накопичених ресурсів, які можуть бути приведені в дію для досягнення цілей економічних суб'єктів [16, c.111].

Таким чином, проаналізовані підходи розкривають різні сторони інноваційного потенціалу. В більшості випадків, характеризуючи сутність поняття інноваційного потенціалу, упускаються якісь моменти, тим самим скорочуючи її зміст. Аналізуючи вищенаведені підходи, пропонується під інноваційним потенціалом підприємства розуміти сукупність ресурсів і умов діяльності підприємства, які формують готовність, необхідність і здатність організації до успішної інноваційної діяльності.

Сутність будь-якого об'єкту достатньо повно розкривається за допомогою виявлення його структури. В зв’язку з цим окремо слід зупинитися на основних компонентах досліджуваної категорії. При цьому раніше вказаний підхід до розуміння потенціалу як сукупності наявної (явної) і прихованої його складових, безумовно, є доречним, оскільки показує наскільки велике все те невивчене, приховане, невикористане, наскільки могутнім є інноваційний потенціал сам по собі, наскільки широким є поле потенційних можливостей. Проте цей підхід не дозволяє повною мірою розкрити зміст інноваційного потенціалу і, отже, не може бути використаний для розробки конкретних практичних рекомендацій по його формуванню і ефективному використовуванню. В зв’язку з цим надалі виходитимемо з того, що структура інноваційного потенціалу може бути представлена єдністю трьох його складових: ресурсної, внутрішньої і результативної, які співіснують взаємно, припускають і обумовлюють одна одну. Більш детально проаналізуємо зміст і значущість вказаних складових.

Ресурсна складова інноваційного потенціалу, є свого роду «плацдармом» для його формування. Вона включає наступні основні компоненти, що мають різне функціональне призначення: матеріально-технічні, інформаційні, фінансові, людські та інші види ресурсів. Так, матеріально-технічні ресурси, являючи собою «речовинну основу, визначають техніко-технологічну базу потенціалу, яка надалі впливатиме на масштаби і темпи інноваційної діяльності». У свою чергу самі вони формуються в галузях, що виготовляють засоби виробництва, які шляхом вживання нових технологій закладають в них потенційні можливості, реалізовані або нереалізовані згодом. Наступна компонента ресурсної складової - інформаційний ресурс (такі її активні форми як бази знань, моделі, алгоритми, програми, проекти і т.д.) подібно ферменту переводить матеріальні чинники з латентного полягання в активне. Даний вид ресурсів, на відміну від інших, практично невичерпний. З розвитком суспільства і активізацією використовування знань, запаси інформаційного ресурсу не зменшуються, а, навпаки, збільшуються. При цьому цей вид ресурсів не самостійний і сам по собі має лише потенційне значення, тільки об'єднавшись з іншими ресурсами — досвідом, працею, кваліфікацією, технікою, технологією, енергією, сировиною, він з’являється як рушійна сила інноваційного потенціалу. Фінансові ресурси входять до складу ресурсної складової інноваційного потенціалу як органічна єдність наявних ресурсів і невикористаних можливостей їх альтернативного вкладення. Таким чином, вони характеризуються тією сукупністю джерел і запасів фінансових можливостей, які є в наявності і можуть бути використані для реалізації конкретних цілей і завдань. При цьому об'єм фінансових ресурсів відображає фінансову потужність, здатність системи брати участь в створенні матеріальних благ і наданні послуг. Проте, крім забезпечуючої функції фінансові ресурси виконують і страхову функцію, безпосереднім чином дублюючи, а також вимірюючи в грошових одиницях матеріально-технічні, інформаційні, людські і інші ресурси, що входять до складу інноваційного потенціалу. Таким чином, значення цього ресурсу неоднозначне. З одного боку через свою обмеженість він вимушує шукати більш економічний варіант, виходити з того, що є, інтенсифікувати використовування наявних чинників, тобто приводить в рух всю систему. З іншою — його лімітований характер може загальмувати або погасити формування і реалізацію самого інноваційного потенціалу. Проте, одне залишається безперечним — цей вид ресурсів безпосереднім чином (якісно і кількісно) впливає на інноваційний потенціал. Наступною компонентой ресурсною складовою інноваційного потенціалу є людський ресурс (капітал, чинник), який не просто виконує забезпечуючу функцію, а виступає головною креативною силою, оскільки все народжується саме в головах людей. Слід зазначити, що вказана компонента — це не власне живі люди і не знання самі по собі (хоча в даний час останні з основної умови розвитку виробництва перетворилися на його головний і неодмінний чинник, перейшовши в якісно нове полягання). Це сукупність проінвестованих суспільно доцільних виробничих і загальнолюдських навиків, знань, здібностей, якими володіє людина, які йому належать, невідємлемі від нього і практично використовуються в повсякденному житті. Важливим є те, що вказана компонента робить безпосередній вплив не тільки на ресурсну складову інноваційного потенціалу, але і на внутрішню і, особливо, результативну. [23, c. 104]

Іншою складовою інноваційного потенціалу, не менше важливою, ніж ресурсна, є результативна складова, яка виступає віддзеркаленням кінцевого результату реалізації наявних можливостей (у вигляді нового продукту, одержаного в ході здійснення інноваційного процесу). Таким чином, вона — свого роду цільова характеристика інноваційного потенціалу. Важливість цієї складової і доцільність відособленого виділення підтверджується тим, що її збільшення, у свою чергу, сприяє розвитку решти складових (наприклад, ресурсної). Іншими словами результативна складова, сама, являючи собою результат кількісної і якісної зміни, несе в собі потенційні можливості висновку на новий рівень функціонування, як інноваційного потенціалу, так і системи в цілому.

Третьою складовою інноваційного потенціалу, є внутрішня складова — так званий «важіль», що забезпечує дієздатність і ефективність функціонування всіх попередніх елементів. В цілому, вказана складова характеризує можливість цілеспрямованого здійснення інноваційної діяльності, тобто визначає здатність системи на принципах комерційної результативності привертати ресурси для ініціації, створення і розповсюдження різного роду новин. Таким чином, внутрішню складову можна охарактеризувати через процеси створення і упровадження нового продукту, забезпечення взаємозв'язку новатора як з наукою, що надає прогресивні ідеї, так і ринком, споживаючим готовий продукт, а також методи і способи управління інноваційним процесом. Вказана складова є досить складною і важливою, і тому для детального її аналізу окремі автори пропонують використовувати структурно-інституційний і функціональний підходи. При цьому перший — вичленяє структуру інноваційної діяльності з погляду системи інституційних суб'єктів, її здійснюючих, а також економічні зв’язки із зовнішніми для неї сферами — наукою і виробництвом, а другий — виявляє тимчасові закономірності інноваційного процесу — виробництво інноваційного продукту, його обмін, розподіл, споживання і відновлення циклу інноваційного процесу, за яке і відповідає внутрішня складова інноваційного потенціалу.

В науковій літературі відсутнє єдине визначення сутності інноваційного потенціалу. Тому роздивимось більш детально поняття інноваційний потенціал, аналіз цього поняття наведено у таблиці 1.1.

Таблиця 1.1 Аналіз поняття «інноваційний потенціал»

Враховуючи проаналізовану літературу, доцільно подати таке визначення інноваційного потенціалу підприємства, як сукупність організованих у певних соціально-економічних формах ресурсів, що можуть за певних діючих внутрішніх і зовнішніх чинників інноваційного середовища бути спрямовані на реалізацію інноваційної діяльності, метою якої є задоволення нових потреб суспільства.

Аналіз та узагальнення відомих в літературі підходів до визначення інноваційного потенціалу та його складових можуть бути адаптовані для оцінки інноваційного потенціалу підприємства. При цьому повинні бути враховані всі ресурсні складові інноваційного потенціалу, що було виділено. Кількісний інтегральний показник інноваційного потенціалу підприємства формується за складовими, які характеризують такі ресурси: інтелектуальні, науково — технічні, майнові, фінансові та організаційні.

1.2 Методичні підходи до оцінки інноваційного потенціалу

Як правило, дослідження готовності підприємства до новацій проводиться на основі оцінки його інноваційного потенціалу. Основними методами, вживаними для діагностики різних складових потенціалу, є: експертний, бальний, факторний методи, рейтинговий порівняльний аналіз, економіко-математичні методи, машинне імітаційне моделювання і ін.

Форма діагностики потенціалу може залежати від організаційно управлінської структури, галузевої специфіки і т.д. Як правило, застосовують наступні основні форми діагностики потенціалу:

комплексне дослідження (одночасно аналізуються всі основні складові економічної спроможності підприємства);

поелементне дослідження (аналізуються критерії, які в сукупності визначають здатність підприємства вирішувати його основні задачі).

Оцінку інноваційного потенціалу доцільно здійснювати у формі комплексного дослідження. Методика оцінки інноваційного потенціалу, пропонована Тріфіловою А. А. наступна.

У економічній теорії і господарській практиці для вирішення задач з аналізу економічних можливостей підприємств широко застосовується методика оцінки фінансової стійкості, характеризуючи здатність економічного суб'єкта забезпечувати виробничий процес:

власними оборотними коштами;

власними оборотними коштами і довгостроковими кредитами;

власними оборотними коштами, довгостроковими і короткостроковими кредитами.

Однією з основних задач аналізу фінансової стійкості підприємства є визначення ступеня забезпеченості запасів і витрат власними і позиковими джерелами їх формування, а також співвідношення об'ємів власних і позикових засобів. Такий аналіз проводиться на основі матеріалів фінансової звітності. Використовування методики цього аналізу дозволяє виявити відповідність або невідповідність (надлишок або недолік) засобів для формування запасів і дозволяє відповісти на питання: чи під силу підприємству покриття власних виробничих витрат. Для повного віддзеркалення різних видів джерел (власних засобів, довгострокових і короткострокових кредитів і позик) в теорії фінансового аналізу [44, c. 265] необхідно спочатку здійснити розрахунок нижченаведених показників:

наявність власних оборотних коштів;

наявність власних оборотних коштів і довгострокових позикових джерел для формування запасів і витрат;

загальна величина основних джерел засобів для формування запасів і витрат.

На основі цих показників, що характеризують наявність джерел, які формують запаси і витрати для виробничо-господарської діяльності, розраховуються величини, що дозволяють оцінити розмір (достатність) джерел для покриття запасів і витрат:

Показники забезпеченості витрат і результатів джерелами їх формування є базою для класифікації фінансово-економічного стану підприємства по ступеню його фінансової стійкості.

У теорії фінансового аналізу [35, c. 174] прийнято виділяти чотири основні типи фінансової стійкості:

абсолютна стійкість фінансового стану, коли джерелами покриття витрат, що використовуються, є власні засоби.

нормальна фінансова стійкість, коли джерелами покриття витрат, що використовуються, є власні засоби і довгострокові кредити.

нестійке фінансове положення, коли джерелами покриття витрат, що використовуються, є власні засоби, довгострокові і короткострокові кредити і позики.

кризове фінансове положення, коли у підприємства відсутні джерела покриття витрат.

Розвиток існуючої методики і включення до складу аналізованих витрат витрати, пов’язаних з розробкою і упровадженням нових та/або поліпшуючих технологій, дозволить відповісти на питання: чи під силу даному підприємству разом з формуванням ресурсів, необхідних для поточної виробничо-господарської діяльності, ще і реалізація вибраної стратегії інноваційного розвитку. Інакше кажучи, при такому підході можна проаналізувати інноваційні можливості (потенціал) підприємства по ефективному забезпеченню існуючих і знов освоюваних технологій. Для цього при оцінці відповідності наявних і необхідних засобів по забезпеченню виробничо-господарської діяльності до складу аналізованих витрат слід включити також і інноваційні потреби, які необхідні для упровадження в господарський оборот нової, або базисної технології та/або поліпшуючої.

Підставивши у формули розрахунку абсолютного, нормального і нестійкого фінансового стану витрати на розробку і упровадження базисних та/або поліпшуючих інновацій, одержимо величини, що дають оцінку достатності (потенціалу) джерел не тільки для покриття поточних виробничо-господарських запасів і витрат, але і інноваційних витрат, пов’язаних з реалізацією тих або інших інноваційних проектів. У зв’язку з цим розрахунок джерел формування результатів і витрат для забезпечення виробничого процесу і інноваційного розвитку прийме наступний вигляд:

надлишок або недолік власних оборотних коштів для забезпечення виробничого процесу і для упровадження поліпшуючих технологій;

надлишок або недолік власних оборотних коштів і довгострокових позикових джерел формування виробничо-господарських запасів витрат;

надлишок або недолік загальної величини основних джерел для формування запасів і витрат;

Показники забезпеченості виробничо-господарських запасів і витрат, а також витрат по реалізації стратегій інноваційного розвитку джерелами їх формування можуть також бути базою для класифікації інноваційно-фінансової стійкості, або інноваційного потенціалу підприємства.

Можна виділити чотири основні типи інноваційного потенціалу підприємства, що дозволяють відповісти на питання: чи під силу підприємству упровадження нової технології в господарський оборот при одночасному забезпеченні фінансових потреб поточної виробничо-господарської діяльності. Згрупуємо і представимо в таблиці 1.2. можливі типи інноваційного потенціалу господарюючого суб'єкта.

Таблиця 1.2 Типи інноваційного потенціалу підприємства

Як бачимо, оцінка інноваційного потенціалу дозволяє, перш за все, проаналізувати фінансову стійкість підприємства до інноваційного розвитку. Визначення на цій основі типу інноваційного потенціалу дозволяє проконтролювати правильність вибраного напряму інноваційного розвитку з позицій сучасного і подальшого фінансового стану підприємства. Сформований метод може стати змістовною основою формування стратегії інноваційного розвитку і ефективної комерціалізації нових технологій.

У підприємств з’являється ефективний інструмент оцінки інноваційних можливостей, а також вибору вірогідно реалізованих стратегій технологічного розвитку [56, c. 205]. На етапі розробки стратегічних планів підприємство може виключити з числа даних альтернатив нездійсненні (з погляду фінансового забезпечення) проекти і уникнути надалі проблеми упущеної вигоди, обумовленої заморожуванням інноваційних проектів.

Розглянемо підхід до оцінки інноваційного потенціалу, запропонований С. В. Смерічевською. Інноваційний потенціал підприємства залежить від ряду факторів, що визначають його формування, розвиток і рівень використання. На процес формування інноваційного потенціалу впливають в основному такі фактори, як: стан інноваційного клімату регіону діяльності підприємства; особливості інноваційної діяльності підприємства; розвиненість і гнучкість оргструктури управління інноваційною діяльністю, системи мотивації; оптимізація комплексу маркетингу. Рівень використання інноваційного потенціалу, у свою чергу, залежить від якості прийнятих інноваційних і інвестиційних рішень на кожному етапі інноваційного процесу, а також від ступеня інформаційної забезпеченості цього процесу.

З огляду на усе вищесказане, необхідно відзначити, що оцінка інноваційного потенціалу підприємства повинна бути спрямована на виявлення і вивчення факторів, що впливають на його формування, розвиток і реалізацію з метою визначення ступеня використання інноваційних можливостей підприємства і на цій основі зробити висновок про рівень інноваційної активності підприємства.

Інноваційний потенціал у світовій практиці управління оцінюється показником «ТАТ», під яким розуміють час з моменту усвідомлення потреби або попиту на новий продукт до моменту його відвантаження на ринки у значних кількостях.

Однак в сучасних умовах з метою розробки ефективного механізму управління інноваційним потенціалом доцільно використовувати систему показників, які більш детально і всебічно характеризують стан і рівень використання інноваційного потенціалу підприємства.

Слід відзначити, що в ході проведення діагностики інноваційного потенціалу підприємства виникає ряд проблем. Основна проблема пов’язана з недостатністю необхідної аналітичної інформації. Існування цієї проблеми викликано відсутністю діючого механізму статистичного обліку інноваційної діяльності підприємств різних галузей.

Так на сьогодні тільки для промислових підприємств передбачається звіт з форм: № 1-інновація «Обстеження технологічних інновацій промислового підприємства» та № 2- інновація «Інноваційна активність підприємств». Але цього недостатньо для ретельного аналізу. Для торгових підприємств зовсім не передбачається ніякої статистичної звітності з інноваційно їдіяльності, що ускладнює проведення аналітичного обстеження цього напрямку діяльності торгових підприємств. Слід відмітити, що на більшості досліджуваних підприємств в управлінському і фінансовому обліку не виділяються дані з інноваційної діяльності, що також ускладнює діагностику інноваційного потенціалу.

Друга проблема пов’язана безпосередньо з оцінкою інноваційного потенціалу. Слід зазначити, що подібний аналіз досить складний і трудомісткий. Складність розглянутої проблеми полягає в тому, що оцінку окремих елементів інноваційного потенціалу неможливо здійснити кількісно і в цьому випадку застосовується метод експертних оцінок, який базується на суб'єктивних думках експертів і не містить традиційних розрахунків.

Оцінку інноваційного потенціалу підприємства доцільно здійснювати в наступній послідовності:

аналіз структури інноваційного потенціалу;

виявлення ступеня використання внутрішніх інноваційних можливостей підприємства;

оцінка рівня інноваційної активності підприємства.

Інноваційний потенціал варто розглядати з погляду комплексного й системного підходів. З позицій системного підходу інноваційний потенціал є невід'ємною частиною сукупного потенціалу підприємства й у свою чергу являє собою цілісну динамічну соціально-економічну систему. З позицій комплексного підходу інноваційний потенціал являє собою комплексну структуру, що складається із сукупності взаємодіючих елементів різного ступеня складності й організації.

Перший етап оцінки інноваційного потенціалу — аналіз структури інноваційного потенціалу припускає вивчення стану кожного його елемента на основі методу експертних оцінок.

Бальна оцінка використання підприємством потенціалу кожного з елементів інноваційного потенціалу здійснювалася з використанням розробленої шкали:

0 балів — зовсім не використовується потенціал елементу;

1 бал — низький рівень використання потенціалу елементу;

2 бали — середній рівень використання потенціалу елементу;

3 бали — високий рівень використання потенціалу елементу.

Слід відмітити, що чим вище рівень використання складових елементів інноваційного потенціалу, тим більше у підприємства конкурентних переваг для здійснення ефективної інноваційної діяльності.

Заключний етап оцінки інноваційного потенціалу передбачує визначення рівня інноваційної активності підприємства за допомогою узагальнюючого показника — коефіцієнту інноваційної активності підприємства, розрахунок якого здійснюється за наступною методикою:

Р ін.акт. = (Рі Wі), (1.1)

де Р ін.акт. — рівень інноваційної активності підприємства;

Рі - експертна оцінка використання і-того елементу інноваційного потенціалу, бали;

Wі - коефіцієнт вагомості і-того елементу інноваційного потенціалу.

Оцінку рівня інноваційної активності підприємства доцільно здійснювати за наступною шкалою: від 0 до 4,0 — низький рівень, від 4,1 — до 8,0 — середній рівень, від 8,1до 11,55- високий рівень.

Результати оцінки стану елементів інноваційного потенціалу повинні лягти в основу розробки комплексу заходів, спрямованих на підвищення інноваційної активності підприємства.

Гриньов А.В. вважає, що оцінку інноваційного потенціалу слід здійснювати з урахуванням впливу зовнішнього середовища та наявних стратегічних можливостей підприємства. [5, c. 23]. Причому доцільно здійснювати аналіз як внутрішнього стану інноваційного потенціалу так і зовнішніх чинників з урахуванням наявного потенціалу конкурентів. Крім того, такий аналіз необхідно здійснювати з урахуванням стратегічних позицій підприємства в минулому, теперішньому і майбутньому часі. Інноваційний потенціал можна досліджувати такими основними методами, як порівняльний, статистичний, факторний та методом експертних оцінок .

Висновки до розділу 1

У широкому розумінні поняття «потенціал» (лат. «potentia» — сила) — це засоби, запаси, джерела, що є в наявності и можуть бути використані, приведені в дію для досягнення певної мети, виконання плану, розв’язання завдань, можливості якої-небудь соціальної системи у певній області.

В результаті аналізу теоретичних аспектів поняття інноваційного потенціалу було обране наступне визначення інноваційного потенціалу: «інноваційний потенціал» — сукупність організованих у певних соціально-економічних формах ресурсів, що можуть за певних діючих внутрішніх і зовнішніх чинників інноваційного середовища бути спрямовані на реалізацію інноваційної діяльності, метою якої є задоволення нових потреб суспільства.

Узагальнюючи науково-практичний матеріал щодо сутності інноваційного потенціалу підприємства, умовно виділено чотири підходи до його трактування (виходячи з ключових слів, що частіше за все використовуються, при його визначенні) — сукупність ресурсів, здатність вдало здійснювати інноваційну діяльність, готовність до нововведень, можливість впровадження інновацій.

Як правило, дослідження готовності підприємства до новацій проводиться на основі оцінки його інноваційного потенціалу. Основними методами, вживаними для діагностики різних складових потенціалу, є: експертний, бальний, факторний методи, рейтинговий порівняльний аналіз, економіко-математичні методи, машинне імітаційне моделювання і ін

Аналіз літературних джерел щодо оцінки інноваційного потенціалу дає можливість зробити висновок про неоднозначність у підходах різних авторів та відсутність єдиної системи показників, які б найбільш чітко оцінювали інноваційний потенціал. Проте існує єдина думка авторів про важливість оцінки інноваційного потенціалу, тому що результати оцінки дають змогу розробки комплексу заходів, спрямованих на підвищення інноваційної активності підприємства.

Інноваційний потенціал варто розглядати з погляду комплексного й системного підходів. З позицій системного підходу інноваційний потенціал є невід'ємною частиною сукупного потенціалу підприємства й у свою чергу являє собою цілісну динамічну соціально-економічну систему. З позицій комплексного підходу інноваційний потенціал являє собою комплексну структуру, що складається із сукупності взаємодіючих елементів різного ступеня складності й організації.

2 КОМПЛЕКСНИЙ АНАЛІЗ ДІЯЛЬНОСТІ НДЦ ІПР НАН УКРАЇНИ ТА ДП ХЕМЗ

2.1 Аналіз законодавчої бази України щодо інноваційної діяльності

Сучасна нормативно-правова база (закони, укази Президента, підзаконні акти у формі постанов Уряду, наказів центральних органів виконавчої влади тощо) стосовно науково-технічної та інноваційної діяльності налічує близько 200 документів.

Зокрема, національне інноваційне законодавство включає норми Конституції України, Господарського кодексу, Закону України «Про інноваційну діяльність», Закону України «Про пріоритетні напрями розвитку інноваційної діяльності в Україні», Закону України «Про інвестиційну діяльність», Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність», Закону України «Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків» та інших нормативно-правових актів, які визначають правові, економічні та організаційні засади державного регулювання інноваційної діяльності в Україні, встановлюють форми стимулювання державою інноваційних процесів і спрямовані на підтримку розвитку економіки України інноваційним шляхом.

Вихідні правові передумови державної інноваційної політики закладено в Конституції України. Стаття 54 гарантує громадянам свободу наукової і технічної, а також інших видів творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав. У цій самій статті визначено, що держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв’язків України зі світовим співтовариством.

Крім згаданих законодавчих актів, слід окремо відмітити прийняту Верховною Радою України 13 липня 1999 року Концепцію науково-технічного та інноваційного розвитку України. Концепція містить основні цілі, пріоритетні напрями та принципи державної науково-технічної політики, механізми прискореного інноваційного розвитку, орієнтири структурного формування науково-технологічного потенціалу та його ресурсного забезпечення. Вона визначає засади взаємовідносин між державою та суб'єктами наукової та науково-технічної діяльності, які ґрунтуються на необхідності пріоритетної державної підтримки науки, технологій та інновацій як джерела економічного зростання, складника національної культури, освіти та сфери реалізації інтелектуального потенціалу громадян. Дія Концепції розрахована на період стабілізації економіки та досягнення постійного її розвитку.

Відповідно до законодавства державну підтримку одержують суб'єкти господарювання всіх форм власності, що реалізують інноваційні проекти, у тому числі підприємства всіх форм власності, які мають статус інноваційних.

З огляду на вищезазначене, постає необхідність повного розуміння терміну «інновацій» з законодавчої точки зору.

Відповідно до сучасного міжнародного стандарту, закріпленого у документах Європейської комісії, інновація розглядається як кінцевий результат творчої діяльності, який отримав втілення у вигляді новітньої або вдосконаленої продукції, що реалізується на ринку, або нового чи вдосконаленого технологічного процесу, який використовується у практичній діяльності.

Вищенаведені визначення інновації певною мірою знайшли своє відтворення у статті 1 Закону України «Про інноваційну діяльність», де інновації надається універсальне визначення: інновації - новостворені (застосовані) і (або) вдосконалені конкурентоздатні технології, продукція або послуги, а також організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і (або) соціальної сфери.

Інноваційна діяльність, як і базова категорія «інновація», не має однозначного визначення серед науковців, а визначення інноваційної діяльності в законодавстві України не узгоджені між собою.

Так, статтею 1 Закону України «Про інноваційну діяльність» передбачено, що інноваційна діяльність — діяльність, що спрямована на використання і комерціалізацію результатів наукових досліджень та розробок і зумовлює випуск на ринок нових конкурентоздатних товарів і послуг.

Статтею 3 Закону України «Про інвестиційну діяльність» інноваційну діяльність визначено як одну із форм інвестиційної діяльності, яка здійснюється з метою впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво і соціальну сферу, що включає: випуск і розповсюдження принципово нових видів техніки і технології; прогресивні міжгалузеві структурні зрушення; реалізацію довгострокових науково-технічних програм з великими строками окупності витрат; фінансування фундаментальних досліджень для здійснення якісних змін у стані продуктивних сил; розробку і впровадження нової, ресурсозберігаючої технології, призначеної для поліпшення соціального і екологічного становища.

Господарський кодекс України розглядає інноваційну діяльність лише у сфері господарювання та визначає її як діяльність учасників господарських відносин, що здійснюється на основі реалізації інвестицій з метою виконання довгострокових науково-технічних програм з тривалими строками окупності витрат і впровадження нових науково-технічних досягнень у виробництво та інші сфери суспільного життя (стаття 325).

Держава, як один із основних суб'єктів інноваційної діяльності, забезпечує впровадження інноваційних процесів у національну економіку та встановлення досконалого правового регулювання відносин у цій сфері.

Зокрема, державне регулювання інноваційної діяльності, як передбачено статтею 6 Закону України «Про інвестиційну діяльність», здійснюється шляхом:

визначення і підтримки пріоритетних напрямів інноваційної діяльності державного, галузевого, регіонального і місцевого рівнів;

формування і реалізації державних, галузевих, регіональних і місцевих інноваційних програм;

створення нормативно-правової бази та економічних механізмів для підтримки і стимулювання інноваційної діяльності;

захисту прав та інтересів суб'єктів інноваційної діяльності;

фінансової підтримки виконання інноваційних проектів;

стимулювання комерційних банків та інших фінансово-кредитних установ, що кредитують виконання інноваційних проектів;

встановлення пільгового оподаткування суб'єктів інноваційної діяльності;

підтримки функціонування і розвитку сучасної інноваційної інфраструктури.

Спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності є Державне агентство України з інвестицій та інновацій (Держінвестицій), діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Першого віце-прем'єр-міністра України. До основних завдань Держінвестицій належить: участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері інвестицій та інноваційної діяльності та створення національної інноваційної системи для забезпечення проведення ефективної державної інноваційної політики, координація роботи центральних органів виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності (постанова Кабінету Міністрів України «від 16 травня 2007 р. N 749 «Деякі питання Державного агентства України з інвестицій та інновацій»).

Державні пріоритети інноваційної діяльності викладені в Законі України «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні», що визначає правові, економічні й організаційні засади формування та реалізації пріоритетних напрямів інноваційної діяльності в країні.

Пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні - науково, економічно і соціально обґрунтовані та законодавчо визначені

напрями інноваційної діяльності, спрямовані на забезпечення потреб суспільства у високотехнологічній конкурентоспроможній, екологічно

чистій продукції, високоякісних послугах та збільшення експортного потенціалу держави.

Пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні зобов’язують органи виконавчої влади всіх рівнів створювати режим найбільшого сприяння виконанню робіт, спрямованих на реалізацію відповідних пріоритетних напрямів, та концентрації на них фінансово-економічних та інтелектуальних ресурсів.

Стимулювання конкуренції та обмеження монополії забезпечує поширення інновацій на загальноекономічному рівні. Нормативною базою сприяння конкуренції є антимонопольне законодавство, спрямоване на розвиток конкурентного підприємництва, обмеження діяльності підприємств-монополістів, створення передумов для демонополізації економіки, запобігання недобросовісній конкуренції.

Отже, для переходу економіки країни на інноваційний шлях розвитку необхідне досконале нормативно-правове забезпечення. Норми про інноваційну діяльність, що містяться в багатьох актах різних галузей законодавства України і за якими інновації є складовими інвестиційного процесу, утворюють в Україні законодавчу базу для здійснення і розвитку науково-технічної та інноваційної діяльності, яка має досить виразні ознаки постійного вдосконалення, але результативність її впливу на розвиток інноваційних процесів ще недостатня.