Твір-відгук на самостійно прочитану книгу Заціпенів Батурин... (за романом Романа Іваничука «Орда»)

Твiр-вiдгук на самостiйно прочитану книгу Зацiпенiв Батурин… (за романом Романа Iваничука «Орда»).

Iсторичний роман Р. Iваничука «Орда» — художнiй аналiз трагiчних подiй XVIII столiття, пов’язаних з руйнуванням славної козацької столицi — Батурина.

Батурин сьогоднi — це селище мiського типу Бахмацького району Чернiгiвської области на р. Сейм, неподалiк вiд залiзничної станцiї Бахмач. Вiдомий вiн ще з 1625 року. При гетьманах Д. Многогрiшному, I. Самойловичу, I. Мазепi був столицею України. Пiсля переходу Мазепи на бiк шведського короля Карла XII князь О. Меншиков винищив усе населення Батурина.

Роман «Орда» розпочинається страшною картиною винищення населення Батурина: «Орда вже ревiла моторошним ревом… рубали шаблями й бойовими сокирами козацькi голови, удари падали на спини й потилицiжiнки вибiгали на мур i кидалися на вiрну смерть у Сейм… Ординцi ревiли вже в Батуринi — там лизнули насурмонене небо першi язики пожеж» .

Головний герой твору — вчений протоiєрей схимник Єпiфанiй, улюбленець Мазепи. Його очима ми бачимо палаючий Батурин — горiло все, крiм садиби В. Кочубея, котрий зрадив I.Мазепу. Очима Єпiфанiя ми бачимо Мотрю Кочубеївну, котра з матiр’ю залишилася в Батуринi.

Дорiкала мати доньку: «У всьому винна тiльки ти!» «У чому я повинна, мамо? Що я любила гетьмана i вiрила в його рятiвниче призначення на Українi? Що вiн мене любив?» .

…Мотря нiби прокинулась, побачивши Єпiфанiя. Єдине, що хотiла знати — останнi слова гетьмана перед вiд'їздом за Десну: «Що гетьман передав для мене?» В образi Лебедицi з’явиться Мотря Кочубеївна перед Єпiфанiєм. Ось що вона розповiла йому про себе: «Полишивши свою лиху матiр, дiйшла до Полтави iз своїм чоловiком генеральним суддею Чуйкевичем. Недовго жила з ним: перед битвою Чуйкевич перейшов на бiк Петра… Я ж подалася в монастир» .

Служитель Покровської церкви Єпiфанiй перемагає зрадника-вовку лаку полковника Носа, котрий наказував йому знайти i вбити Мазепу…

Роман «Орда» Р. Iваничука я б назвала не лише iсторичним, а ще й фiлософським: автор ставить перед читачем питання фiлософського плану — про життя i смерть (фiзичну i духовну), про честь i ганьбу. «Минув час подвигiв, настала пора працi. Спершу треба засвiтити храмовi свiчки в людських душах!» — сказав так Єпiфанiй i пiшов через степи до Високої Могили. А при зустрiчi з Мамаєм йому належать слова: «Я пiду шукати духовного шляху для нашого воскресiння. Бо ще не раз виб’ють вороги з наших рук меча. Тож мусим кувати iншу зброю, яку нiхто здолати не може, — мисль i дух…» .

Це — нiби про нас сьогоднiшнiх. Зброя наша, шлях до воскресiння — це мисль i дух.