Художня та філософська література Стародавнього Риму. 
Романтизм та реалізм в українській літературі ХІХ століття

Художня та філософська література Стародавнього Риму

Стародавній Рим виник на лівому березі річки Тібр. За легендарними відомостями, це відбулося у 754−753 pp. до н. є. центром нового міста стала фортеця на крутому Капітолійському пагорбі.

Культура Рима неповторна й самобутня. І скільки б не говорили про те, що римляни — майстри запозичення, талановиті учні своїх талановитих учителів — етрусків, греків, народів Сходу, — обов’язково слід пам’ятати, що вони завжди оригінальні й самостійні у використанні чужого культурного досвіду.

Римляни створювали культуру, як щось похідне щодо трьох провідних напрямів їх діяльності: військової справи, політики й релігії. Та або інша сфера культури отримувала сприятливі умови для свого розвитку, передусім, залежно від конкретних потреб римського суспільства. Подібна ситуація не сприяла рівномірному, збалансованому розвитку всіх ланок культури, а, навпаки, утворювала стійкі пріоритети.

Головною характерною рисою римської ментальності є практицизм, діловий та прозаїчний підхід до життя. Навпаки, фантастична міфологія заглиблення у витончену поетичну практику, захоплення філософсько-теоретичною думкою — усе це було для римлян чимось неприйнятним, їх оригінальність саме й полягала в постійному прагненні створювати грандіозні форми у мистецтві та в житті.

Біля витоків власне римської науки й філософії стояв Марк Порцій Катон Старший (234−149 pp. до н.е.). Походячи з незнатного роду, Катон провів свою молодість частково в заняттях сільським господарством, частково у військових походах, де виявив себе безстрашним воїном. Катон був активним учасником суспільно-політичного життя Рима, постійно виступав у судах, на народних зборах і в сенаті. Як сенатор Катон виявив себе безкомпромісним захисником древніх римських чеснот і непримиренним ворогом будь-якого іноземного, особливо грецького впливу, в якому він вбачав основну причину псування вдач римського суспільства.

Але Катон був не тільки воїном, оратором і видатним державним діячем. На схилі років він зайнявся літературною працею і здобув собі славу засновника латинської наукової прози. Крім численних промов Катон написав уперше латинською мовою історичний твір, що мав назву «Початки» (Origines), де він виклав зведення про виникнення і ранню історію ряду італійських міст. Крім того, Катон був творцем першої римської енциклопедії. Ця енциклопедія мала форму наставлянь до сина і складалася з кількох частин, присвячених сільському господарству, медицині, військовій справі, ораторському мистецтву і пpaвy.

По закінченні II Пунічної війни (218−201 pp. до н.е.) опозиція проникненню «чужоземних непотребств» і «філеллінів» особливо підсилилася. Неодноразово сенат закривав риторичні школи, створювані греками-відпущениками це, на думку багатьох консервативно мислячих римлян, навчали вигороджувати в судах негідників і обвинувачувати безвинних.

Ha вимогу Катона з Рима були вислані прибулі з посольством грецькі філософи, після того як один з них — Карнеад, що належав до Нової Академії вимовив спочатку промову в похвалу справедливості, а потім — не менш переконливо — проти її, посилаючись на те, що, якби римляни шанували справедливість, вони повинні були б повернути все завойоване ними.

В обстановці порушення стійкості полісних відносин і поступового занепаду республіканського ладу ідеологічне життя Рима суттєво ускладнилося. Особливо слід відзначити дві галузі грецької ідеології, що стали джерелами нових розумових течій у римському суспільстві. Це — грецька філософія і грецька риторика.

У першій половині II ст. до н.е. ці дисципліни вважалися ще небезпечним нововведенням. Розпад внаслідок захоплення величезних матеріальних ресурсів традиційної римської моралі підвищило, однак, інтерес до грецьких філософських учень. Одночасно романофільські налаштована верхівка грецького суспільства йшла назустріч цьому інтересу і пристосовувала свій теоретичний продукт до потреб римського нобілітету.

Грецький історик Полібий (бл. 201−120 pp. до н.е.), що прожив кілька років (167−150 pp.) у Римі як заручник, став першим теоретиком римського світового панування. Він пояснював успіхи Рима досконалістю римського державного ладу, в якому поєднані належним чином усі три відомі форми правління — монархія, аристократія й демократія. Згідно із Полібієм прості, не змішані, форми правління неминуче вироджуються, а змішана форма, реалізована в Римі, створює ідеальну державну рівновагу. У цьому вченні римський нобілітет одержав теоретичне обґрунтування свого традиційного державного устрою.

У колі друзів та однодумців популярного римського аристократа Сципіона Молодшого (бл. 185−129 pp. до н.е.) налагоджувався зв’язок грецької науки й філософії з ідеологічними запитами римської знаті. Придатна для цієї мети філософська система була створена Панетієм (бл. 180−110 pp. до н.е.), засновником так званої «середньої Стої». У цій еклектичній філософії, що представляла собою поєднання стоїцизму з теоріями Платона й Аристотеля, сувора мораль «древньої Стої» була пом’якшена. Пристосований для Рима варіант елліністичної філософії відрізняється позитивним, оптимістичним світосприйняттям і не містить у собі елементів стомленої відчуженості від світу.

Слідом за стоїцизмом у Рим стали проникати й інші філософські системи. Для наростаючої в останній період існування республіки суспільної байдужності характерне поширення епікуреїзму, що одержав блискуче вираження у філософській поемі Лукреція «Про природу речей» і наклав значний відбиток на літературу початку Імперії.

У І ст. знайомство з філософією зробилося в колах римської знаті вже ознакою гарного тону; молоді люди нерідко закінчували свою освіту поїздкою в Афіни для занять у відомих філософських школах. Але власне кажучи філософія залишалася долею не багатьох. Той розумовий розвиток, якого вимагала нова культура, досягався шляхом вивчення риторики.

Риторика стала актуальною в Римі в обох своїх функціях: і як теорія красномовства, і як популярне пояснення основ етики рабовласницького суспільства. Риторичне навчання стало необхідною частиною аристократичної осовіти. Воно здійснювалося на грецьких зразках, лише потім приступали до вправ у складанні промов і офіційних текстів латиною.

Слідом за філософією й риторикою в Римі починає розвиватися наука. За зразком елліністичної філології створюється римська філологія, видаються й коментуються древні тексти. Особливо продуктивною була вчена діяльність Марка Теренція Варрона (116−27 pp. до н.е.), автора численних трактатів з мови, літератури і стародавностей Рима. На основі стоїчної філософії набуває наукового характеру і римська юриспруденція.

Результати запозичень римлянами досягнень грецької культури визначалися різними чинниками. Дуже важливо враховувати, що римляни І ст. до н.е. знайомилися вже не тільки і не стільки з еллінською, скільки з елліністичною культурою, основу якої становив уже не світогляд громадян вільного поліса, а підданого елліністичних царів, тоді як римлянин того часу, незважаючи на кризу римської громади, усе ще відчував себе вільним громадянином.

Синтез римської й грецької культури, підготовлений тривалим процесом еллінізації Рима, отримав літературне втілення в багатобічній творчості Марка Туллія Цицерона (106−43 pp. до н.е.). Адвокат, політичний діяч і блискучий письменник, останній значний ідеолог римського республіканського ладу, що обґрунтовував його за допомогою грецьких політичних теорій, Цицерон є, водночас, найбільшим майстром красномовства.

У своїй державній діяльності Цицерон був невдачливий і недалекоглядний. Нерішучий у відповідальні моменти, безмірно марнолюбний, він часто втрачав почуття політичної реальності і погано розбирався в людях.

Цицерон був одним із найосвіченіших людей свого часу, але він не був самостійним мислителем, та й сам не приписував собі філософської оригінальності. Він визнавав свої трактати скоріше компіляціями, в яких йому належить тільки стилістичне оформлення. Філософські й риторичні добутки його найчастіше мають діалогічну форму і побудовані подібно до арістотелевських діалогів.

Мова латинської прози сягає в Цицерона не тільки художньої досконалості, але і небувалої ще гнучкості, здатності виражати різноманітні відтінки складних думок. Жоден давньоримський письменник не справив такого впливу на наступну історію європейської культури, як Цицерон. Цицерон був визнаний найбільшим майстром римської прози, ім'я його стало синонімом красномовства.

Рим у І ст. до н.е. уже перебуває на рівні сучасної йому грецької культури і навіть певним чином впливає на неї. Новоутворена єдність елліністично-римської культури дуже помітна в художній сфері.

Ускладнення соціальної структури римського суспільства, необхідність вирішення багатьох нових проблем керування великою державою сприяли динамічному розвитку римського права, що до кінця Республіки перетворилося на складну правову систему.

У її структурі стали виділяти чотири основних частини: 1. Право квіритів — найдавніше ядро, що тяжіє до «Законів XII таблиць», звичаям предків і релігійних розпоряджень. 2. Цивільне право — сукупність норм, що збагачують найдавніше ядро новими законами, прийнятими на народних зборах, едиктами преторів, постановами сенату. 3. Право народів — сукупність юридичних норм, що регулюють правовідносини між громадянами й негромадянами. 4. Природне право, за словами одного з римських юристів, — це ті норми, яким природа навчила все живе, сюди відносили укладення шлюбного союзу, народження потомства і його виховання.

Наприкінці І ст. до н.е. система римського права охоплювала широке правове поле, практично включаючи всі сфери життєдіяльності численного населення величезної Римської держави. Сама чіткість у розмежуванні цих частин права і саме визначення цих частин права стали великим досягненням римської юриспруденції.

Тонким знавцем літератури і мистецтва в Римі в той період був Меценат. Меценат збирав навколо себе поетів і намагався спрямувати їх інтереси в потрібному напрямі. Певних успіхів у цьому відношенні він досяг, хоча одне з найважливіших побажань принцепса залишилося все ж невиконаним: жоден із видатних поетів не погодився взяти на себе складання епосу, в якому прославлялись би «діяння» Августа. Гурток Мецената був важливим центром нового руху в римській поезії. Першим прийшов у гурток Мецената мантуанець Вергілій (70−19 pp. до н.е.). У цій трохи провінціальній молодій людині Меценат Зумів угадати майбутнього великого поета.

Вважалось, що Вергілій був щирим прибічником Августа і пропагував його політику, переконаний у її корисності для римського народу. За Вергілієм, Рим повинен панувати над усіма народами. Нехай інші досягли більших успіхів у мистецтві й науках, Рим правитиме світом.

Безсмертним ім'я Вергілія зробила поема «Енеїда», яку він писав 10 років. Усе, що було тоді дорогим серцю римлянина, всі офіційні ідеї початку принципату відбилися в ній. Август наказав по смерті Вергілія видати поему, хоча сам поет заповів її спалити як не достатньо довершену. Вергілій не приховував від античного читача свій намір об'єднати в «Енеїді» тематику обох славетних гомерівських поем — «Іліади» і «Одіссеї». Але на відміну від гомерівського епосу, який цілком заглиблюється в минуле, у Вергілія міф завжди переплетений із сучасністю, а випробування Енея є лише багатозначним початком уготованої долею римської величі.

Поетичний талант іншого видатного поета — Горація (65−8 pp. до н.е.) найповніше розкрився у віршах про кохання. Цим творам притаманні довершеність форми, особлива легкість і грація. Ідеал безтурботного користування життям набуває у Горація свого класичного літературного виразу. Всі часто суперечливі настрої Горація були близькі сучасникам, його звучні вірші тішили слух, і, мабуть, нікому не здавалося дивним, що Горацій висловлював упевненість у вічності своєї слави.

Сенсом життя третього великого поета августівської доби — Овідія (43 р. до н. є.- бл. 18 р. н. є.) теж була поезія. Потяг до віршування з дитинства був в Овідія нездоланним: «що ні намагався я сказати прозою, виходили вірші». Близько 1 р. до н.е. з’являється найбільш знаменитий з його творів — «Наука любові», а згодом — епілог до неї, «Ліки від любові». Після цього Овідій узявся за створення двох великих епопей, що повинні були стати вінцем його творчості, — «Метаморфози», віршований звід майже всієї грецької міфології, і «Фасти», віршовані варіації на теми повного римського релігійного календаря.

Світ — гра дій і протидій, нескінченно складна і струнка, але в цій грі ніхто не програє, треба тільки знати правила гри і вміти ними користатися. Зразком таких правил і є знаменита Овідієва «Наука любові», де йдеться винятково про закони любовного залицяння, любовного «так» і «ні». Система виграшних і програшних ходів представлена тут із зухвалою докладністю і послідовністю: спершу поради чоловіку, де знайти подругу, як її залучити, як її удержати, потім поради жінкам, як відповідати на ці дії, і, нарешті, вже в «Ліках від любові», ті ж самі поради вивертаються навиворіт, пояснюючи, як позбутися від захоплення і вийти з гри.

Оригінальна і яскрава, легка й афористична, поема відразу врізувалася у свідомість читачів, викликаючи захват тих, хто поділяв настрій поета, і збурювання тих, хто його не поділяв. Восени 8 р. н.е. Овідій був викликаний до Августа. Август особисто видав едикт, що присуджував Овідія до заслання. Місцем поселення було призначене місто Томи (сучасна Констанца в Румунії) — біля Дунаю, на Чорному морі, на віддаленій окраїні римського світу.

Друга половина І ст. н.е. була плідна на видатних римських істориків. Це іудей Йосип Флавій (37 p.- після 100 p.), Пліній Молодший (61/62 p.- бл. 114 p.), Тацит (бл. 58 p. — бл. 117 p.), Плутарх (бл. 45 р. — бл. 127 p.), Светоній (бл. 70 p.- бл. 140 p.), Арріан (між 95 p.-175 p.). Усім цим історикам хронологічно передував римський історик Тит Лівій (59 р. до н.е.-17 р. н.е.) — автор «Римської історії від заснування міста» у 142 книгах, із яких до нас дійшло лише 35.

Флавій під час Іудейської війни 66 — 73 pp. здався римлянам. Єрусалим і Ієрусалимський храм були зруйновані, а Флавій уцілів і опинився в Римі, де написав ряд видатних праць: «Іудейська війна», «Іудейські стародавності», автобіографічну повість «Життя». Цими своїми великими творами Йосип Флавій познайомив освічених римлян з іудейською історією й культурою.

Гай Транквілл Светоній у праці «Життя дванадцяти цезарів» (8 книг) описав цезарів від Юлія Цезаря до Доміціана.

Культурне життя в перші століття Імперії строкате й різноманітне. Особливо активне воно було у великих центрах Імперії — Александрії, Римі, Афінах, Пергамі, Родосі, Карфагені. Александрія вважалася в доконстантинову епоху другим містом Римської імперії і першим торговим центром світу. Тут концентрувалася в той час уся мудрість Сходу й Заходу.

В цю епоху діяли такі відомі філософи, як Філон Александрійський (бл. 20 р. до н. є.- 54 р. н.е.), стоїки Луцій Анней Сенека (4 р. до н. є.- 65 р. н.е.), Епіктет (бл. 50 p.- бл.130 p.), Марк Аврелій (121−180 pp.), пропагандист кинізма Діон Хрисостом (бл. 40-бл.120 pp.), головний представник пізнього скептицизму Секст Емпірик, неопіфагореєць Аполлоній Тіанський, неоплатоніки Плотін (204−270 pp.), Порфирій (232−304 pp.), Ямвліх (першій пол. II ст.), ранньохристиянські мислителі Климент Александрійський (пом.215 p.), Іриней Ліонський, Тертулліан (пом. 230 p.), Купріян, Арнобій (І пол. III ст.), Лактанцій (240−320 pp.).

У сфері гуманітарних наук і мистецтва пізня античність дала світу письменника, філософа-мораліста й історика Плутарха (бл. 46 p.- бл. 127 p.), сатириків Лукіана із Самосати (бл. 120−180) і Юнія Ювенала (бл. 60 p.- бл. 127 p.), письменника Апулея (II ст.), байкаря Федра (бл. 15−70 pp.).

У цей період були написані знамениті трактати Філостратів (Старшого й Молодшого) «Про картини» і «Опис статуй» Калістрата (IV ст.), що поклали початок європейському мистецтвознавству. У 20-ті роки н.е. з’явилася капітальна праця з географії Страбона (64 р. до н.е. — 23 р. н.е.), а в другій пол. І ст. Пліній Старший (23−79 pp.) створив свою грандіозну «Природну історію», фундаментальну енциклопедію з географії, ботаніки, зоології, мінералогії.

У першій половині II ст. жив видатний учений — астроном, математик, оптик, географ і філософ, — Клавдій Птолемей (90−160 pp.). Головна праця Клавдія Птолемея — «Велика побудова» по іронії історії була більш відома в Європі в середні століття під арабською назвою «Аль-магест». До часів Птолемея нагромадилася велика кількість астрономічних спостережень, які свідчили, що планети на тлі «нерухомих» зірок рухаються не так, якби вони рухалися навколо Землі по окружностях і рівномірно.

Духовне життя імперії породжує філософське вчення стоїцизму з його ідеалами духовної волі, рівності всіх перед обличчям невблаганної долі, її неминучістю, невідворотністю. Стоїки, як-от: придворний Нерона, філософ Сенека (4−65 pp.), імператор Марк Аврелій (121−180 pp.), раб Епіктет (бл. 50 p.- бл. 130 p.), — виступили із закликом до людини, що, на їхню думку, навіть у найстрашніших умовах, усупереч їм, повинна прагнути до моральної досконалості. Людина, безпомічна перед підступництвом і злістю собі подібних, іграшка долі, — могла і повинна була, за переконанням стоїків, знайти опору в самій собі, у своєму розумі. І ця воля дозволяє людині стати доброчесною й активно стверджувати в житті добро.

Неможливість відшукати ідеал у земних межах усе частіше схиляла думку до пошуків його в божественному. Не тільки грецькі, але й єгипетські, індійські, єврейські, халдейські, ефіопські й інші вірування уражали уяву римлян. Ворожбити й провісники з усіх кінців величезної держави збиралися в Римі, росла віра в чудеса. Пошуки ідеалу й інтерес до божественного, надприродного повинні були призвести до ідеї єдиного бога. Вона вперше пролунала в працях Плотіна (III ст.). Бога, про якого говорить Плотін, не можна зрозуміти розумом чи відчуттям, із ним можна злитися тільки в чесноті, самозаглибленні, у відході від земної суєти. У працях Плотіна вперше для Рима пролунала думка про відплату людині за добро і зло.

Поряд зі стоїцизмом, у Римі поступово розширює свій вплив християнство, що прийшло зі східних римських провінцій. Раніше християнство як світогляд виявилося багато в чому близьким до стоїцизму. Але стоїцизм був усе-таки трохи аристократичним, зверненим до розуму. Християнство ж не є філософією, це релігія, заснована на вірі. Воно виникло як масове явище спочатку в низах суспільства, уже потім захоплюючи і його верхи. Християнство принесло щось зовсім незвичайне в моральність і залучило до себе представників різних соціальних прошарків. Моральність християнська виявилася одночасно індивідуалізованою, особистісною і вселюдською.

Романтизм та реалізм в українській літературі ХІХ століття

український література римський романтизм В 50−60-ті роки XIX століття українська література йшла, в основному, шляхом реалізму. Послідовники Тараса Шевченка Марко Вовчок, Л. Глібов, С. Руданський, А. Свидницький, Ю. Федькович збагатили красне письменство новими темами, образами, жанрами. У цей же час в художній прозі паралельно співіснує етнографічно-побутова традиція, представлена творами П. Куліша, Ганни Барвінок, О. Стороженка. Вона продовжує кращі тенденції літератури 30−40-х років.

Українська проза цього періоду позначена різноманітними жанрово-стильовими пошуками. Дебютує в жанрі оповідання Марко Вовчок, пізніше з’являється соціальна її повість «Інститутка». Значне місце займають її антикріпосницькі оповідання соціальної та сімейно-побутової тематики («Козачка», «Горпина», «Сестра», «Свекруха»). Майстерно використовуючи принцип контрастного зображення, письменниця протиставляє світлі поривання людей і жорстоку дійсність. Галерея жіночих образів — Олеся, Горпина, Одарка доносить до читача весь жах безправного становища жінки-кріпачки.

Соціальні проблеми визначають гострі конфлікти і в оповіданнях Ю. Федьковича («Хто винен?», «Сафат Зінич», «Максим Чудатий»). Письменник звертається до психологічного аспекту в зображенні конфлікту. У його прозі переважають теми з жовнірського та селянського життя, і всі вони здійснені в оповідній манері. Але особа оповідача в них не є сталою. Часто вона переходить у постать самого письменника («Люба-згуба», «Кобзар і жовніри»). Залежно від особистості оповідача стиль оповідань Ю. Федьковича набуває певного забарвлення: якщо це селяни («Хто винен?»), то в творі переважають глибокий ліризм і особливості усного мовлення.

Романтизм, який проявляється в українській культурі наприкінці 20−30-х років XIX ст., помітно вплинув на подальший розвиток літератури, на творчість цілої генерації українських письменників. Як відомо, цей напрям з’явився у Західній Європі наприкінці XVIII ст. як противага класицизму. Будучи загальноєвропейським явищем, романтизм у кожній національній літературі проявив себе самобутньо і відіграв помітну роль у процесі формування націй.

Важливе значення для розвитку романтизму в Україні мали європейські романтичні школи: французька (В. Гюго), англійська (Дж. Байрон, П. Шеллі), німецька (Й. Гете, Ф. Шіллер), польська (А. Міцкевич, С. Гощинський).

Український романтизм мав свої, типові тільки для нього, елементи. У ньому знайшли відображення народна поезія, побут, історичне минуле народу і його національна самобутність. Поети-романтики оспівують образ національного героя — козака, самовідданого захисника рідної землі. Розвиткові романтичних тенденцій у літературі цього періоду сприяв той факт, що українські письменники близько стояли до народного життя, користувалися скарбами усної народної творчості. Крім того, романтизм в Україні був покликаний боротися за рідну мову, яка була важливим чинником формування національної самосвідомості і національно-культурного відродження романтики визнавали мову як головний чинник розвитку української національної культури і довели здатність цієї культури творити визнані шедеври. Отже, проблема мови, національної культури посідає одне з основних місць в українському романтизмі дошевченківської доби. Романтизм збагатив українську літературу новими жанрами — баладою, драмою, історичною поемою.

Першим осередком появи романтизму в Україні став Харківський університет, який на початку XIX ст. був центром духовного життя не тільки Слобожанщини, а й усієї України. У 20-х роках професор Ізмаїл Срезневський згуртовує біля себе однодумців, які цікавляться модерними слов’янськими літературами, класичною німецькою філософією, етнографією, усною народною творчістю. Поряд із Срезневським до гуртка харківських романтиків увійшли такі вчені та літератори, як Амвросій Метлинський, Микола Костомаров, Левко Боровиковський, Олександр Шпигоцький. Поет і педагог, збирач фольклору Лев Боровиковський перекладає українською мовою романтичні вірші й балади з англійської, польської, російської мов, пише оригінальні твори з романтичним сюжетом. Визначну роль у розвитку української віршованої мови і техніки віршування відіграв професор літератури, поет, автор праць з філософії, літератури А. Метлинський. Микола Костомаров, що писав під псевдонімом Єремії Галки, у поезії і пісні вбачав величезну силу, яка зможе відродити українську культуру. Наукова спадщина М. Костомарова величезна: у його доробку фундаментальні праці з історії України, історіографії, етнографії.

Зрештою, романтизм в Україні досягає своєї завершеності у творчості співця українського народу, Великого Кобзаря Тараса Григоровича Шевченка. Поява його «Кобзаря» (1840 p.), поеми «Гайдамаки» (1841 p.), збірки «Три літа» (1847 р.) піднесли поета на вершину української літератури. Під впливом творчості Шевченка почала розвиватися не тільки українська література, а й формувалася українська духовність. Поезія Т. Г. Шевченка закликає до своєї, а не чужої мудрості, до збереження славних традицій, до миру й злагоди між людьми. Світогляд Шевченка — це світогляд високогуманної людини, що знає ціну волі, і тому виступає проти будь-якого поневолення.

Поряд з інтенсивним розвитком реалізму в літературі 50—60-х років продовжували жити певні традиції романтизму. Марко Вовчок і Ю. Федькович розгортали деякі конфлікти в руслі саме цих традицій. Наділені надзвичайними пристрастями, герої оповідань «Максим Гримач», «Побратим», «Люба-згуба» — це романтичні характери, що ведуть гостру, непримиренну боротьбу.

Величезний вплив на розвиток національної самосвідомості українського народу мали «Народні оповідання» Марка Вовчка, що з’явилися у 1859 р. Марко Вовчок зробила вагомий внесок у світову літературу, бо її творчість — це набуток трьох літератур: української, російської, французької. Крім того, твори письменниці вже у другій половині XIX ст. перекладалися німецькою, датською, угорською і майже всіма слов’янськими мовами.

У романтичному аспекті подають письменники й епізоди минулого («Кармелюк», «Невільничка» Марка Вовчка, «Чорна рада» П. Куліша). Роман П. Куліша повертає нас до складної історичної доби 1663 року, коли настав спад у героїчному піднесенні, коли більшість козацької старшини виявляла свою зрадницьку суть. Жанр історичного роману з його особливостями дає всеохоплюючу характеристику часу.

Висунутий Кулішем принцип «етнографічної правди», стає настановою для Ганни Барвінок (оповідання «Сирітський жаль», «Нещаслива доля»), Олекси Стороженка («Закоханий чорт», «Не впусти рака з рота»). Найчастіше це обробка легенд, переказів, анекдотів. Герої творів змальовані як зразки моральної досконалості, суспільні проблеми тут не піднімаються, проповідується мир між селянами й панами.

Суттєвим кроком у розвитку великої епічної форми в українській літературі є створення соціально-побутового реалістичного роману.

Досить часто в літературі цього періоду зустрічається такий жанровий різновид, як оповідання-казка. Твори Марка Вовчка «Невільничка», «Кар'мелюк», «Дев'ять братів і десята сестриця Галя» поетизують волелюбні народні характери. У них частково використано умовний елемент, прийом казкової оповіді, основну увагу тут несе життєвий матеріал.

Поширюється також в літературі художній нарис з елементами публіцистики, етнографії. У деяких нарисах відображались економіка і відносини пореформеного села («Розмова в клуні» С. Войтока, «Заметки о нашей сельской жизни» О. Кониського), інші мали суто етнографічний характер («Великдень у подолян» А. Свидницького, «Різдвяні святки» М. Номиса).

У 70−90-ті роки XIX століття в українську літературу вступають чимало нових прозаїків — Панас Мирний, І. Нечуй-Левицький, І. Франко. В їхніх творах порушено глибинні проблеми епохи, художньо зафіксовано зрушення і зміни у всіх сферах народного життя. Значних художніх результатів досягли у своїх творах також Б. Грінченко, Н. Кобринська, М. Павлик, Т. Бордуляк, О. Маковей. Помітно змінюється форма оповіді — від усної до об'єктивно-побутової, соціально-психологічної, соціально-філософської.

Соціально-побутові романи, повісті та оповідання порушували найгостріші питання суспільного життя — безземелля, солдатчину, бурлакування. Зокрема, у творах І. Нечуя-Левицького, присвячених показу селянського життя, охоплено широкий історичний проміжок, починаючи від панських часів й закінчуючи розвитком капіталістичних відносин на початку нового століття.

" Микола Джеря" (1876) несе гострий соціально-викривальний зміст, зображує жах часів кріпацтва, умови й характер праці втікачів-кріпаків, висуває, за словами І. Франка, «лицарський тип, що втілює невмирущість вільнолюбства українського народу» .

Повість «Бурлачка» відображує період першого пореформеного десятиріччя. Центральний жіночий образ допомагає авторові провести читача шляхом знедоленої жінки-покритки: бурлакування, безпритульність, експлуатація на заводі. Засобами внутрішньої мови, точними пейзажними замальовками, асоціативними паралелями повно й багатогранно розкривається у творі характер головної героїні Василини.

Одна з найталановитіших реалістичних соціально-побутових повістей І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім'я» насичена епізодами сімейного життя, які в сатиричній і гумористичній стихії розкривають егоїзм, бездуховність та черствість рідних між собою людей. Широко використано у творі арсенал фольклорних засобів, який допомагає глибшому розкриттю художніх образів.

Перший в українській літературі соціально-психологічний роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (1880) Панаса Мирного простежує розвиток характерів протягом цілих історичних епох, в умовах соціально-економічних змін і оновлень. «Будинком з багатьма прибудовами й надбудовами» — так назвав композицію цього роману О.І. Білецький. Через складну архітектоніку глибоко і всебічно розкриваються внутрішні закономірності народного життя, підіймаються його глибинні пласти. Головний сюжетний стрижень твору пов’язаний з образом селянина-бунтаря Чіпки Вареника. Із психологічною достовірністю Мирний розгортає ретроспекцію біографії героя, підводить нас до причин, які зробили з нього «пропащу силу» .

Ще одна жіноча доля постає в романі Панаса Мирного «Повія» (1883). Христя, пройшовши всі кола поневірянь, повертається до рідного дому, щоб померти там на порозі… У творі органічно поєднані нищівна соціальна критика пореформеної дійсності і тонкий психологічний аналіз. Особливо виразно звучить у творі ліричний струмінь, що проймає авторську мову при зображенні поведінки персонажів, описі їх зовнішності, зокрема Христі, де часто авторська мова непомітно зливається з її думками, мріями, переживаннями.

Соціально-філософську тенденцію в прозі представляють повісті Панаса Мирного «Лихі люди», «На дні», а також «Борислав сміється» І. Франка, «Пропащий чоловік» М. Павлика. Ці твори, викриваючи існуючий лад, у романтично піднесеному плані малювали окремі риси суспільного майбутнього.

" Борислав сміється" І. Франка присвячений спробі першого організованого страйку в Галичині. Тут широко змальовано робітниче життя, побут, умови важкої праці. Через художні образи й сюжетні перипетії І. Франко на локальному матеріалі доносить до нас думки із своєї статті «Мислі о еволюції в історії людськості» .

Не тільки жанрова, але й тематична розмаїтість визначає багатство реалістичної прози 70—90-х років. Поряд з традиційними темами, що не втратили своєї актуальності (кріпаччина, життя духовенства, солдатчина), розгортаються нові. Згадана повість І. Франка «Борислав сміється» висунула нову для української літератури тему робітничого руху.

Такою ж новою темою стало змалювання життя інтелігенції. Першими ще в 60-ті роки до проблеми «нових людей» звернулись О. Кобинський, І. Нечуй-Левицький, О. Пчілка, І. Франко, М. Коцюбинський. Тип діяча-культурника, який виступає за національну освіту, представляють твори О. Кониського («Семен Жук і його родичі», «Непримиренна»), Б. Грінченка («Сонячний промінь», «На розпутті»), І. Нечуя-Левицького («Хмари»). Реалістичні образи українських інтелігентів в цих творах розгортають свою діяльність, незважаючи на урядові заборони, розвивають культуру, несуть в народ ідеї національної самосвідомості.

У повісті «Лихі люди» та оповіданні «Народолюбивець» Панас Мирний виводить ще один тип «нових людей» — борців за соціальне та національне визволення. Ці люди — діячі часів народництва. Вони прихильники не тільки освіти серед народних мас, але й пропагандисти методів революційної боротьби, ідеалів нового суспільного ладу.

Багата творчість письменника — романтика Степана Руданського. У його доробку ліричні пісні, історичні поеми «Павло Полуботок», «Мазепа», «Іван Скоропада», переклади «Іліади» Гомера, «Слова о полку Ігоревім» тощо.

Романтична традиція також продовжується багатьма авторами в 70—90-ті роки. Події далекого минулого стають для письменників основним матеріалом, що дозволяє говорити про насущні національні проблеми сучасності. Герої повістей Є. Грушкевича («Марія, княжна руська»), І. Грабовича («Марта Борецька») виступають носіями надзвичайних пристрастей, їхні пригоди змальовано в романтичному дусі. Художньо довершеним твором цього ряду є повість І. Франка «Захар Беркут». Скрупульозно і детально письменник передає дух, настрій древніх часів. Захар Беркут і Максим виступають як справжні народні герої, вони не протиставлені народу, а є його живою, органічною часткою.

У романтичному руслі писали свої твори також І. Нечуй-Левицький («Запорожці»), Б. Грінченко («Галіма», «Олеся»).

Стильова розмаїтість української прози другої половини XIX століття відзначається розвитком, поряд з ліро-епічним та епічним, гумористичного та сатиричного стилів. Продовжувачем традицій Г. Квітки-Основ'яненка був І. Нечуй-Левицький. Гумор в його повістях та оповіданнях «Кайдашева сім'я», «Не можна бабі Парасці вдержатись на селі» не стільки розважає читача, скільки примушує його замислитись над життєвими проблемами та конфліктами, що викликають цей «сміх крізь сльози». У сатиричному світлі змальовує І. Нечуй-Левицький численних представників духовенства, викриваючи їхню убогість та бездуховність («Афонський пройдисвіт», «Старосвітські батюшки та матушки», «Поміж ворогами»).

Чимало зразків гострої соціальної сатири є також у прозі І. Франка. Його гнівний погляд було звернуто до вищих верств суспільства — польської шляхти, духовенства, буржуазії. Нищівно викривав він також політику уряду Австро-Угорщини («Свинська конституція», «Опозиція», «Звірячий бюджет», «Свиня»).

Творчі здобутки українських прозаїків другої половини XIX століття стали якісно новим етапом в літературі, збагативши її новими темами, стильовими напрямами. Кращі зразки творів П. Мирного, І. Франка, І. Нечуя-Левицького сягають світового рівня.

Список використаної літератури

1. Бобахо В. А., Левкова С. И. Культурология. — М, 2000.

2. Бокань В. Культурологія. — К., 2000.

3. Історія світової культури / Керів. авт. кол. Л.Левчук. — К., 1999.

4. Культурологія: теорія та історія культури. Навчальний посібник / За ред. І.І.Тюрменко, О. Д. Горбула. — К., 2004.

5. Павленко Ю. В. Історія світової цивілізації. — К., 2000.

6. Світова художня культура / О. Щолокова, ін. — К., 2004.

7. Українська та зарубіжна культура / За ред. М.Заковича. — К., 2000.

8. Шевнюк О. Культурологія. — К., 2004.