Дослідження проблеми бюрократизму у фейлетонах І. Ільфа та Є. Петрова

ЗМІСТ ВСТУП РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТВОРЧОСТІ І. ІЛЬФА І Є. ПЕТРОВА РОЗДІЛ 2. ПРОБЛЕМА БЮРОКРАТИЗМУ В ФЕЙЛЕТОНАХ І. ІЛЬФА І Є. ПЕТРОВА2

2.1 Сутність бюрократизму як соціального явища

2.2 Сатиричне висвітлення проблеми бюрократизму в фейлетонах І. Ільфа і Є. Петрова ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП Творчість видатних радянських сатириків Іллі Ільфа і Євгенія Петрова, незважаючи на дещо ідеологічну специфіку, яка у ній виявляється, і безумовне прийняття соціально-політичних і культурних установок комуністичної партії, досі актуальна і викликає інтерес читачів і дослідників. Доволі значимою частиною спадщини письменників є їх фельетоністика, яка друкувалася у різних газетах та журналах другої половини 1920;х років — першої половини 1930;х: «Гудок», «Сміхач», «Чудак», «Червоний перець», «Крокодил», «Правда», «Літературна газета» та ін. Коло питань, які підіймали сатирики у творах фейлетонного жанру, надзвичайно широкий: це бюрократизм, міщанство як моральне явище, проблеми побуту радянської людини, недоліки в різних сферах народного хазяйства, ситуація в мистецтві та літературі доби, життя з рубежем.

Оповідання, нариси і фейлетони Ільфа і Петрова можуть здатися цілком вивченими — про це можна судити хоч би за частотою звертань радянських літературознавців до їх дослідження, як сучасниками письменників, так і ученими пізнішої епохи — 1950;70-х років. На перевірку це зовсім не так. Роботи представників радянської науки, присвячені питанню, грішать відсутністю глибини і відвертою тенденційністю. У монографічному дослідженні творчості сатириків — Б. Галанова (1961) — про фейлетони говориться побіжно, основна увага ученого зосереджена на романах. Роботи, присвячені теорії і практиці російської сатири і, зокрема, фейлетону ([6], [7], [21]), показують більшою мірою формальну сторону фельетоністики цих авторів (стиль, мову), проблематика розглянута, досить поверхнево, в тому ж ідеологічному ключі. Тим цінніше дане звернення до аналізу одного з аспектів проблемного шару фейлетонів Ільфа та Петрова. Актуальність роботи зумовлена, по-перше, тим фактом, що явище бюрократизму залишається болісним питанням сучасного суспільства; по-друге — полемічністю жанрових форм сатири та гумору; по-третє - недостатнім ступенем вивченості теми.

Мету курсової роботи становить дослідження проблеми бюрократизму у фейлетонах І. Ільфа та Є. Петрова.

Мета зумовила вирішення наступних завдань:

— дати загальну характеристику творчості І. Ільфа і Є. Петрова;

— висвітити сутність бюрократизму як соціального явища;

— розкрити своєрідність сатиричного погляду на проблему бюрократизму у фейлетонах письменників.

Об'єктом дослідження у курсовій роботі є фейлетони І. Ільфа і Є. Петрова «Кабинет восковых фигур», «Кооп-генералы», «Титаническая работа», «Чарльз-Анна-Хирам», «Полупетуховщина», «На волосок от смерти», «Довесок к букве «Щ», «Секрет производства», «КЛООП», «Человек в бутсах», «Веселящаяся единица», «Здесь нагружают корабль», «Маленькая Ху-Ху», «Великий канцелярский шлях», «Директивный бантик», «Костяная нога», «Безмятежная тумба».

Предметом — проблема бюрократизму у вказаних творах.

У ході дослідження використані наступні методи: метод вивчення літературознавчих джерел, культурно-історичний, метод проблемного аналізу художнього твору.

Структура роботи. Дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел, який нараховує 24 позиції.

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТВОРЧОСТІ І. ІЛЬФА І Є. ПЕТРОВА Славетний письменницький дует народився під час роботи над романом «Дванадцять стільців» (1928). Але до цього Ілля Ільф (1897 — 1937) і Євген Петров (1903 — 1942), які співпрацювали у численних виданнях тієї пори, вже були доволі популярними авторами фейлетонів та оповідань. Відомий критик-формаліст В. Шкловський називав їх яскравими представниками так званої «південно-західної школи» радянської літератури — маються на увазі автори, які були вихідцями з Одеси (крім Ільфа та Петрова, це Ю. Олєша, В. Катаєв, Е. Багрицький, І. Бабель, В. Інбер). Інтерпретуючи цю назву ширше, ніж просто географічну, дослідник ставив наголос на слові «західна», вбачаючи у цьому вираження літературних інтересів та смаків цієї групи письменників — вони розвивали традиції літератури Західної Європи (французької, італійської, німецької).

В молодості, ще живучи в Одесі, Ілля Файнзильберг (справжнє ім'я Ільфа) перепробував безліч професій: електромонтер, статистик, бухгалтер, адміністратор. Але, за його власним визнанням, «после подведения баланса победила литературная, а не бухгалтерская деятельность» [4, с. 12]. У 1920 році в Одесі, після остаточного затвердження радянської влади, почалося пожвавлення в діяльності літературних гуртків і груп. Відкривається декілька кафе, яким власники намагалися надати характер літературних і артистичних об'єднань. Був організований «Колектив поетів» — до нього входили В. Катаєв, Е. Багрицький, Ю. Олєша. Збори гуртка відвідує і Ільф, спочатку як слухач, потім, і як безпосередній учасник, що виступав з власними віршами. Паралельно він пробує себе на журналістському терені, працюючи в ЮгРОСТА і різних одеських газетах [3],.

Саме репортерська «школа» сприяє улаштуванню Ільфа в газету «Гудок» майже одразу по приїзду в Москву в 1923 році - в якості редактора читацьких листів («літобробник»). Незабаром він починає писати і власні замітки, коментарі, а потім і фейлетони — на знаменитій «четвертій» смузі «Гудка». Ця сторінка з самого початку була віддана листам робочих кореспондентів («рабкорів»), в яких розкривалася «транспортная тирания мелочей» [4, с. 42]: нехлюйство, безгосподарність, пияцтво, бюрократизм. Досить швидко вона стала «літературною», відділом сатири і гумору, тут публікувалися не лише власне «сигнали» про безлади, але і фейлетони, авторами яких були Зубіло (Ю. Олєша), В. Катаєв, М. Булгаков, Є. Петров, А. Зорич та ін. У 1920;ті роки Ільф співпрацює, також, у «Сміхачі», «Червоному перці», «Занозі», «Чудаку», «Вечірній Москві», «Радянському екрані» [3],.

Тематичний спектр фельетоністики Іллі Ільфа досить широкий: політичні питання; критика недоліків в роботі державних установ, транспорту, медицини, торгівлі; зображення міщанства, висміювання обивательщини; проблеми мистецтва (особливо кінематографу), тощо. Зазвичай фейлетони Ільфа спиралися на багатий фактичний матеріал, який давало авторові листування з читачами, листи рабкорів, повідомлення періодичного друку, особисті спостереження і враження.

Євгеній Петров, фактично як і Ільф, розпочинає літературну діяльність з роботи кореспондента ЮгРОСТА в Одесі. У 1923 році він переїжджає в Москву, де з 1924 року працює в журналі «Червоний перець», а з 1926 — в «Гудку». Крім того, письменник публікує фейлетони і гумористичні оповідання в журналах «Сміхач», «Вогник», «Дивак», «Крокодил». Б. Галанов відмічає надзвичайну працьовитість молодого автора, швидкість його «комічної реакції», обумовленої спеціалізацією і тенденцією до «лематизації» у багатьох виданнях: «В „Смехаче“ один номер был детский, другой — английский, третий — приключенческий, затем специальный номер о скуке. Петров писал „на заданную тему“ в каждый номер по фельетону» [3, с. 58]. На відміну від ранніх творів Ільфа, які розкидані по сторінках різних періодичних видань 20-х років, оповідання і фейлетони Петрова видавалися окремими збірками вже у той час: «Радости Мегаса» (1926), «Без доклада» (1927), «Случай с обезьяной» (1928), «Невероятно, но…» (1928), «Шевели ногами» (1930). Проблеми, до яких звертався Петров у своїх творах, співпадали з основними тенденціями газетно-журнальної журналістики: діяльність радянських підприємств, організацій і установ, моральний стан сучасної людини, становище мистецтва і культурного життя.

Поштовхом до спільної діяльності стала ідея Валентина Катаєва, брата Євгена Петрова, який у кінці 20-х років був набагато відоміший та досвідченіший за своїх колег. «Давно пора открыть мастерскую советского романа. …Я буду Дюма-отцом, а вы будете моими неграми. Я вам буду давать темы, вы будете писать романы, а я их потом буду править» [20, с. 463], — сказав він Ільфу і Петрову. Враховуючи їх професійні навички як фейлетоністів, Катаєв запропонував їм сюжет: пошуки коштовностей в одному з дванадцяти стільців, які були розвіяні революційним буревієм по різних куточках Росії. Сюжет дозволяв нанизувати епізоди-фейлетони, почасти вже опубліковані, почасти написані спеціально для роману, і створити з них сатиричний огляд. Опублікований у журналі «30 днів» у 1928 році, роман одразу ж приніс його авторам всесоюзну популярність. Ще за життя письменників (протягом 30-х років) він був перевиданий 10 разів, перекладений на всі європейські мови і деякі східні.

Оповідь у «Дванадцяти стільцях» вирізнялася надзвичайною свободою суджень, готовністю пародіювати сучасні політичні та ідеологічні кліше. Багато виразних формул та реплік одразу ж увійшло в мовленнєвий вжиток. Головне відкриття сатириків — фігура Остапа Бендера з його блискучою дотепністю, артистизмом, винахідливістю, здатністю створювати геніальні комбінації. Цей літературний персонаж й досі залишаються загадковою фігурою — дотепер у літературознавчій науці ведуться суперечки, сучасні дослідники говорять у зв’язку з ним про трагедію невикористаних, незатребуваних можливостей: «Главное ощущение (пусть даже неосознанное), возникающее у читателей… можно свести к выводу, что настоящим преступлением было не использовать этот могучий творческий дар, загнать на обочину жизни, превратить в мелкого жулика человека, предназначенного для неизмеримо более важного поприща» [19, с. 178]. Стверджують, також, що Ільф і Петров почасти скупили давній гріх класичної російської літератури, де фігура підприємця з’являлася перед читачем в образі шахрая Чичикова («Мертві душі» М.В. Гоголя) або у маловиразному вигляді Штольца («Обломов» І.О. Гончарова). Як персонаж роману сатиричного Остап Бендер наділений специфічною художньою функцією — бути «лакмусовим папірцем», який виявляє скриту сутність усього, до чого торкається. Походження героїв дозволили авторам показати усі сторони радянського суспільства і недоліки людської натури.

Надзвичайна популярність роману міцно поєднала разом імена його творців, тим самим значною мірою визначила їх подальшу творчу долю. Протягом 1928 — 1931 років епізодично вони ще публікують оповідання і фейлетони окремо, більшість яких навіть стилістично не відрізняються від таких, що написані ними спільно. Робляться спроби написання сатиричних творів — обидва рази за замовленням відомих журналів: повість «Світла особистість» («Вогник», 1928) — «провінційна» сатира з елементами фантастики, у якій описувалися звичаї (жанр, популярний у 1920;ті роки), та «1001 день, або Нова Шахерезада» («Чудак», 1929) — за визначенням авторів, серій гротескних новел, у яких критикувались бюрократично-управлінські звичаї. Ільф і Петров проявили у цих творах частково з нових сторін, частково — у знайомих за «Дванадцятьма стільцями» ракурсах — яскравий талант гумористів і сатириків.

Сучасний дослідник Ю. Н. Толутанова, розглядаючи творчість І. Ільфа і Е. Петрова, акцентує гуманізм письменників — на багато проблем вони дивилися з точки зору простої людини, «их волновало равнодушное отношение к людям, имевшее многообразные проявления» [22, с. 136], — коментар дійсно справедливий. Оповідання, фейлетони та повісті сатириків, розкриваючи різноманітні недоліки в роботі тієї або іншої господарської сфери (залізниця, житловий сектор, поштовий і телеграфний зв’язок, торгівля, освіта, адміністрування заводів і фабрик), підкреслюють, що коренем усіх проблем в новій державі якраз і є байдужість, стороння по відношенню до окремої людини позиція.

Влітку 1929 року у письменників виникла ідея воскресити Остапа Бендера, так «легковажно», за їх власним зізнанням, «вбитого» у фіналі першого роману. Але задум роману склався не одразу. Спочатку Ільф і Петров збиралися створити книгу «Великий комбінатор», у якій показувалася би афера Бендера міжнародного масштабу, потім автори вирішили повернутися до вже спробуваної у «Дванадцяти стільцях» схемі. Роман отримав назву «Золоте теля», була створена перша частина, але подальша робота постійно припинялася, автори не могли визначитися з фіналом. Тільки поїздка з письменницькою бригадою на будівництво Турксибу навесні 1930 року підказала характер кінцівки, і невдовзі роман був завершений. Він публікувався у журналі «30 днів» у 1931 році. Потім впродовж 30-х років книга витримала 8 перевидань. Офіційна критика негативно поставилася до цього твору та навіть перешкоджала його публікацією книгою. Але в 1932 році відбулися зміни в літературній ситуації країни (ліквідація усіх літературних угруповань та створення єдиного союзу радянських письменників), і офіційне визнання Ільфа і Петрова прийшло якось непомітно, немов само по собі [4],.

Вже після війни, у 1948 році почалися «злигодні» дилогії про Остапа Бендера. Тоді була прийнята постанова Секретаріату союзу письменників з приводу перевидання романів Ільфа і Петрова. У цьому документі книга іменувалася «пасквилянтской и клеветнической»; про перевидання її говорилося, що воно «может вызвать только возмущение со стороны советских читателей» [11, с. 148]. Була підготовлена і відповідна постанова ЦК ВКП (б) «О грубой ошибке издательства „Советский списатель“», у результаті якої обидва романи та імена їх авторів попали у «зону заборони». Тільки після 1956 року, з початком «відлиги», твори опинилися у фарватері передперебудовного процесу, формуючи амбівалентний характер моральної атмосфери.

З 1929 року письменники виступають у пресі, перш за все, як сатирики-новелісти і фейлетоністи. Їх спільна творчість розгортається у журналах «Вогник», «Чудак», «Крокодил». Свої твори вони підписували псевдонімами «Ф. Толстоєвський», «Віталій Пселдонімов», «Дон Бузіліо». В «Чудаку» вони були штатними співробітниками: Петров вів відділ гумористичної суміші «Веселящий газ», Ільф займався підбором матеріалу для відділу критики «Рычи — читай». Оповідання і фейлетони цих років увійшли у збірку «Як створювався Робінзон» (1933). У 1933;35 роки їх мала проза публікується масовими тиражами у вигляді невеличких авторських збірок «Байдужість» (1933), «Сильне почуття» (1933), «Директивний бантик» (1934), «Почуття міри» (1935), «Чудові гості» (1935) [3],.

Фактично останньою книгою Ільфа і Петрова стала «Одноповерхова Америка» (1936). Вона була створена за враженнями від майже піврічної подорожі письменників Америкою (у 1935 — на початку 1936). Тут вони вперше з’явилися перед читачами не як сатирики, а як талановиті автори нарисів, уважні спостерігачі життя, які мислять публіцистично і здатні до глибокого аналізу соціальних явищ. Вони навмисно обрали такий проблемний ракурс зображення Америки («одноповерхова»), який був найменш політично затасканий і в той самий час таким, що дуже багато обіцяв у художньому плані. За жанром, це нариси подорожей, доволі рідка художньо-публіцистична форма. Ця книга, яка навмисно писалася нарізно (20 глав — Ільф, 20 — Петров, і тільки 7 — спільно), показала, що за роки творчої співдружності у них сформувався єдиний літературний стиль та звичка навіть наодинці з собою мислити і писати за двох.

Їх останнім спільним твором стало оповідання «Тоня» (на матеріалі американських вражень, з героїнею, яка мала реальний прототип; опубліковано у журналі «Знамя» наприкінці 1937 року, вже після смерті Ільфа). Це був ще один досвід нової для письменників реалістичної оповідної манери, на цей раз у жанрі камерної психологічної повісті. Тут зіставлялися два соціально контрастних типи побутової свідомості - американська і радянська.

Після смерті співавтора у 1937 році Петров гостро переживає необхідність немов би заново формувати свою письменницьку індивідуальність. Він обмірковує план книги «Мій друг Ільф», своєрідного мемуарно-біографічного роману, готує до видання чотирьохтомник своїх з Ільфом творів (1938;39) та випускає у світ «Записні книжки» Ільфа (1939). Петров, також, продовжує журналістську діяльність у газеті «Правді», стає заступником редактора «Літературної газети», а с 1940 року — редактором журналу «Вогник». У передвоєнні роки творчість Петрова зосереджена в галузі кіноі театральної драматургії. Раніше, ще разом з Ільфом, вони написали декілька кіносценаріїв, у більшості не екранізованих. За їх сценарієм (спільно з В. Катаєвим) був поставлений знаменитий фільм «Цирк» (1936), але у титрах, у зв’язку з незгодою з багатьма режисерськими переробками, їх імена були зняті. Для театру Ільф і Петров написали водевіль «Сильне почуття» (1933) і сатиричну комедію «Багата наречена» (1936), яка так і не була поставлена [4],.

Таким чином, творчість Ільфа і Петрова включає у себе зразки різних жанрів. Напевно, перш за все, вони залишаться в історії російської літератури як майстри сатири і гумору. Розкриваючи різні сторони життя радянського суспільства 20-х — початку 30-х років, письменники особливо системно звертались до проблеми бюрократизму, аналізу особливостей її зображення в фейлетонах цих авторів і присвячена дана робота.

РОЗДІЛ 2. ПРОБЛЕМА БЮРОКРАТИЗМУ В ФЕЙЛЕТОНАХ І. ІЛЬФА І Є. ПЕТРОВА

2.1 Сутність бюрократизму як соціального явища Приступаючи до аналізу особливостей зображення феномену бюрократизму в творах радянських сатириків, з’ясуємо його загальну суть і характеристики, а також — його російську «своєрідність». Передусім, необхідним представляється розділення понять бюрократизму і бюрократії. Остання виступає стандартним і у багатьох відношеннях єдино можливим способом організації справ в сучасному суспільстві. Свого роду «кривим дзеркалом» подібного, спочатку раціонального, принципу діловодства і являється бюрократизм, під яким прийнято мати на увазі: по-перше, надмірне розростання і безвідповідальність виконавчої влади; по-друге, зневагу до істоти справи заради дотримання формальностей, що веде за собою захоплення канцелярщиною і демагогією; по-третє, підпорядкування інтересів справи виняткове інтересам кар'єри [2], [16],.

Бюрократизм має різні прояви в тій або іншій державі, що завжди обумовлено особливостями історичного розвитку країни, соціально-політичними умовами життя в ній і менталітетом народів, що її населяють. Яким було це явище в Росії до приходу більшовиків показав ще М. В. Гоголь в комедії «Ревізор», з якої можна вивести такі основні риси стилю управління бюрократії в Росії: 1) служу своєму начальникові; 2) суспільству, громадянам служу в тій мірі і таким чином, як цього хочу я сам. При такій організації державної служби на об'єктивність, компетентність, справедливість, діловитість чиновника розраховувати не доводиться: термінів розгляду справ не існує, порядок діловодства і підвідомчість украй невизначені, а головне — у всьому панує свавілля, особистий розсуд того, хто вирішує питання, з неодмінними супутниками — хабарами, здирством, протекцією. Результат справи вирішує не правота людини, не об'єктивні обставини, а його статус, багатство, зв’язки, спритність, уміння «задобрити» потрібну персону.

Побудова «нового» бюрократизму в Росії розпочалася з діяльності В.І. Леніна. Він бачив причини багатьох знегод радянської влади передусім в старих чиновниках, що несуть в «новий» апарат традиції імперського бюрократизму. Проте ця проблема мала глибші корені. Вона полягала в реальній, власне бюрократичній, політиці революціонерів в питаннях державного будівництва, що привела до появи двох начал: диктаторського, обумовленого прагненням обдарувати усіх щасливим життям, і анархічного беззаконня, що стало нормою нового уряду. Усі владні функції опинилися в руках одній партії. Бюрократизм не лише зберігся, але і почав набирати потужність, яка перевершила колишній «бюрократичний апарат», з’являється новий правлячий клас — партійної бюрократії.

Викликана умовами громадянської війни, система підвищеної винагороди старих фахівців, а потім і інших радянських службовців, починала виділяти новий шар управлінців в привілейований стан. Наслідком прагнення більшовиків до повного перетворення суспільства стало створення численних нових відомчих організацій. За даними соціологів, вже на початку 20-х років число чиновників, в порівнянні з 1913 роком, збільшилося удвічі (з 1 на 15 робітників до 1 на 7). З початком в СРСР індустріалізації і колективізації відбувалося розширення партійних лав, у тому числі і партбюрократії, тобто новий поштовх у своєму розвитку бюрократична система правління отримала в 30-ті роки. І.В. Сталін став спиратися на бюрократію, як на основний інструмент побудови соціалізму. У радах була зведена нанівець самостійність, головну роль в них тепер грали партійні комітети, що фактично здійснювали владні функції, абсолютно не несучи ніякій відповідальності за свої дії. В подальшому своєму «розвитку» бюрократизм у Радянському Союзі означав «отчуждение большой массы рабочих от власти, от управления общими делами. Вместе с этим отчуждением расцвели все характерные для бюрократизма явления: корпоративность, формализм, ведомственность, карьеризм, тщеславие, авторитарность».

Радянська преса і література 1920;х — початку 1930;х років критикувала бюрократизм у різних формах: як прямо, через публіцистику — в статтях, репортажах, памфлетах, так і залучаючи художні засоби — у фейлетонах, оповіданнях, повістях, романах, комедіях. Фактично це було дозволено владою. У 1928 році у зв’язку з виходом в різних виданнях, центральних і периферійних, так званих «Листків робітничо-селянської інспекції» (РКІ) розпочалася ціла кампанія з боротьби проти бюрократизму. Ці «листки» стали регулярно публікуватися і в «Правді» — с 15 березня 1928 року замість відділу «Каленым пером», і називалися — «Под контроль масс». Вони були частиною цілого процесу по раціоналізації народного господарства, що включав у себе боротьбу за економний державний апарат, за спрощення його структури, і були спрямовані проти байдужості, кляузництва, розбазарювання народних засобів, всіляких зловживань. Нерідко смуга «Под контроль масс» присвячувалася одній темі: перевірці прийому відвідувачів в радянських установах, боротьбі з безгосподарністю на будівництві гігантів радянської індустрії, тощо. Нерідко в «Листках РКІ» виступали поети і письменники, зокрема на сторінках «Правди» публікували свої замітки В. Маяковський, М. Кольцов, М. Погодін. Практичним результатом «Листків» стали «чистки» управлінської системи, що регулярно проводилися. Тоді це поняття ще не носило відтінку «фізичного знищення неугодних», що стало характеристикою сталінських «чисток» 30-х років [11],.

І. Ільф та Є. Петров також включилися у загальну тенденцію — критики бюрократизму. У своїх творах різних жанрів (фейлетон, оповідання, нарис, роман) вони розглядали різні прояви цього, безумовно негативного, явища радянської держави. Тож, звернемося до особливостей розкриття бюрократизму цими сатириками у фейлетонах.

2.2 Сатиричне висвітлення проблеми бюрократизму в фейлетонах І. Ільфа і Є. Петрова

І. Ильф і Є. Петров у фейлетонах межі 1920;30-х років демонструють багато якостей радянського чиновництва. Тема влади контор, нескінченних і даремних установ розкривається у фейлетоні «На волосок от смерти» (1930), герої якого, працівники деякого медичного «трехдекадника „Кустарь-невропатолог“ (!), отримують завдання написати нарис про психіатричну клініку. Прибувши в заклад, всюди вони відчувають незвичайно важку атмосферу. Вже при вході швейцар розповідає якійсь жінці:: „Новый-то — буен! Как начал сегодня с девяти утра бушевать, так никакого с ним сладу нет“ [10, с. 616]. У коридорі один „хворий“ бідкається іншому: „Он из меня все жилы вытянул. …Хочет сжить со свету. …И такая меня охватывает тоска, что хочется подальше из этого сумасшедшего дома“ [10, с. 617]. Його співрозмовник у відповідь: „Против меня плетутся интриги… И каждое утро я слышу, как в коридоре повторяют мою фамилию…“ [10, с. 617]. З цієї розмови журналісти роблять висновок, що у них „типичный бред преследования“ [10, с. 617]. У якійсь великій кімнаті сиділа „людина з божевільними очима“, надзвичайно роздратована, яка представилася начальником канцелярії. Від однієї „палати“ до іншої страх газетярів посилюється, у результаті в паніці вони біжать. Журналісти так і не розуміють, що потрапили не в лікарню, поки, виходячи, не прочитали вивіску: „Силостан. Трест силовых аппаратов“. За нестачею часу вони описують усе побачене в нарисі В мире душевнобольных», який отримує схвальний відгук відомого психіатра. Діяльність радянських установ абсурдна, підкреслюють автори цим фейлетоном.

Своєрідним символом цілої системи бюрократизму, укоріненої в новому суспільстві, виступає деяка установа, назва якої винесена в заголовок фейлетону — «КЛООП» (1932). Ніхто із службовців цієї контори не може відповісти допитливому перехожому, ні як розшифровується її назва (директор, працюючий на посаді тільки перший день, пропонує такі варіанти: «Кооперативно-лесо… Нет, лес нет… Кооперативно-лакокрасочное общество… Кооперативно-лихоимочное… кустарно-лихоимочное…»), ні чим в ній займаються. Клоопівці діяльно віддають свій час повної бездіяльності, переливанню із пустого в порожнє. Їх хвилює хіба що повідомлення про продаж бринзи. Стіни цієї таємничої організації обвішані незліченними оголошеннями, наказами, виписками з протоколів, «различного рода призывами и заклинаниями, неизменно начинающимися словом „Стой!“» [10, с. 717]. Більшість цих паперів були пов’язані з громадською роботою, тому зрозуміти власне сферу діяльності установи не представлялося можливим. Оповідач іронічно помічає, що, незважаючи на цей факт, «по некоторым признакам замечалось, что учреждение это любит новшества и здоровый прогресс. Например, бухгалтерия называлась здесь счетным цехом, а касса — платежным цехом. Но картину этого конторского просперити портила дрянная бумажка: „Сегодня платежа не будет“. Очевидно, наряду с прогрессом имелось и отставание» [10, с. 718]. Автори, виступаючи проти бюрократично роздутих штатів різних закладів, засуджують принцип «Де б ні працювати, аби не працювати» і піднімають питання про соціальну функцію радянського чиновництва, про матеріальні засоби, які йому дістаються.

Публікація фейлетону «КЛООП» в «Правді» має цікаву історію. Його прочитав сам Сталін і доручив головному редакторові газети, своєму колишньому секретареві, Л. Эрліху розібратися, «что за люди Ильф и Петров и можно ли им доверять» [22, с. 11]. Незабаром Эрліх опублікував статтю, в якій вказав, що більшість творів авторів є корисною і потрібною сатирою, і тут же додав: «К сожалению, этого нельзя сказать о фельетоне „Клооп“». Критик послався на те, що «многие читатели не поняли фельетона»: «Ошибка авторов — ошибка литературного приема. Фельетон разработан так, что типическое исключение звучит, как типическое правило. Что это за учреждение „Клооп“? Это не конкретное советское учреждение, а учреждение „вообще“» [24, с. 16]. Ці факти підкреслюють серйозність та безапеляційність критики, продемонстрованої Ільфом і Петровим.

Мотив тотального неробства, безцільного проведення часу чиновника за конторським столом проходить через фейлетон «Чарльз-Анна-Хирам» (1929). Його сюжет будується навколо факту перебування в Радянському Союзі одного американського інженера. Він їхав в Москву повний ентузіазму, готовий багато працювати. Потрапивши в трест, з яким був підписаний договір, американець спочатку ніяк не може дочекатися начальника, що поїхав у відрядження, потім його впродовж двох тижнів установчі співробітники водять по музеях і театрах. Отримавши півмісячну платню, іноземець виражає переконання, що йому заплатили даремно, на це йому відповідають: «Вы же ездите к нам каждый день!» [10, с. 594]. Щоб якось заспокоїти завзятого інженера, йому виділяють окремий стіл. Через два місяці нічогонероблення обурений американець вимагає дати йому нарешті роботу, пригрозивши поскаржитися у вищестоящу інстанцію. У результаті до нього вирішили «применить репрессии» [10, с. 595] і відправили його до глухої провінції на завод, чому інженер був надзвичайно радий. Сатирики явно протиставляють закордонний і «наш» методи ведення справ. Незабаром після публікації фейлетон був використаний в романі «Золоте теля» як один з епізодів діяльності «Геркулеса».

У книзі «Сатирические жанры русской советской литературы» Л.Ф. Єршов як одну з типових особливостей творчого почерку фейлетоністів Ільфа та Петрова виокремлює «сатирический портрет, тесно слитый с лаконичным воспроизведением социально-бытовой атмосферы, которая породила отрицательного героя» [6, с. 128]. Показовий у даному випадку фейлетон «Кабинет восковых фигур» (1929). На самому його початку дійсно описується реальний музей воскових фігур, які «поражают зрителя сходством своим с живыми существами» [10, с. 572]. Автори, відштовхуючись від цієї картини, зображують «воскових фігур» — чиновників Самари. Зовнішньо вони здаються живими, а насправді не такими: «…работа их — только видимость работы… И чем больше эти фигуры работают и скандалят, тем больше убеждаются в том, что они мертвы» [10, с. 572]. У фейлетоні пропонуються найбільш типові риси представників цього «кабінету» (невипадково в назву винесено саме це поняття, а не «музей», так сатирики налаштовують читача на те, що об'єкт критики — чиновницький апарат).

Передусім, це — зловживання службовим положенням: службовець Окрместхоза Юдін, явився в «зубобольницу» і зажадав прийняти його дітей поза чергою на тій основі, що він член партії і займає певний пост. Інша характеристика експонатів самарського «музею» — відношення до своїх обов’язків як-небудь і витрата казенних коштів (це розкрито на образі юрисконсульта Болонкіна). Ще одна «типова поза» описаної Ільфом і Петровим експозиції - самодурство і байдужість до простої людини, пересічного громадянина нового суспільства — показана через образ О.Є. Морозової. Можливо, прізвищем автори натякають на бояриню XVII століття, відомою своєю прихильністю до старообрядності, — так затверджується думка про те, що подібні чиновники повинні давно канути в лету.

Гра з назвою проявляється і у фейлетоні «Кооп-генералы» (1929) — про бюрократів залізниці, що довгий час відмовляються від відкриття їдальні для робітників. Коли, все-таки, вже після судового розгляду, їдальня була відкрита, управління «Казанської дороги» написало «зухвалий» лист прокуророві, суть якого зводилася до того, що вони зробили добру справу з послуги. Показано зарозуміле ставлення і байдужість чиновників до потреб звичайних людей. Невипадково фейлетон має підзаголовок, що розкриває істинне обличчя описаних потім діловодів: «Общество транспортных бюрократов под названием: «Мне все равно. Лопайте, что хотите». — Содружество чинуш и лентяев: «А мы просо вытопчем, вытопчем» [10, с. 573].

З фейлетону у фейлетон проходить авторська критика формалізму і демагогії радянського управлінського апарату. Ілюстрацією сатиричного погляду на ці аспекти бюрократизму може служити фейлетон «Веселящаяся единица» (1932). Підкреслюється, що «діяльність» чиновників охоплює абсолютно усі сторони життя радянської людини і зокрема — відпочинок в парку. «Идеологи отдыхательного дела», як ведеться, ведуть боротьбу «за здоровое гулянье» [10, с. 708], підключають до неї якомога більше людей та промовляють доповіді такого типу: «Товарищи, давно уже пора дать отпор вредным и чуждым теорийкам о том, что гулять можно просто так, вообще. Надо наконец осмыслить этот гулятельно-созидательный процесс, который некоторыми вульгаризаторами опошляется названием прогулки… Мы должны, мы обязаны дать нагрузку каждой человеко-гуляющей единице. И эта единица должна… не гулять, а… проводить огромную прогулочную работу» [10, с. 708]. Нагнітаючи пародійні елементи, сатирики примушують персонажів самовикриватися. Бюрократи, в гіршому значенні слова, безмірно дорожать набором казенних слів, найчастіше абсурдних, базіканням вони відхрещуються від справжньої справи. Ільф і Петров розкривають протиріччя між гучним словом і нікчемним і шкідливим зайняттям чиновників. Висміювання гасел, (приміром «Превратим парк в кузницу выполнения решений съезда профсоюзов», «Превратим реку в незыблемую гранитную цитадель здорового отдыха» [10, с. 711]), дозволяє яскраво продемонструвати цю особливість.

У деяких зразках фейлетонного жанру у Ільфа і Петрова виникає тип кар'єриста і пристосованця. Так, директор «вкусового комбината «Щи да каша» Аматорський («Довесок к букве «Щ» (1930)) намагається очистити свою установу від розумних, небезталанних людей, які можуть зайняти його місце. Автори роблять іронічну обмовку: «Хотелось ему одним махом определить способности своих подчиненных, выделить способных и оттеснить на низшие ступени служебной лестницы глупых и нерадивых» [10, с. 612]. Для цього він довіряє якомусь графологові зразки почерку своїх співробітників. Дослідження показало, що в конторі є одна видатна людина, «геніальний індивідуум» — найдрібніший службовець Кипяткевич (він заплатив графологові за відмінну характеристику, сподіваючись на підвищення), його і звільняє боязкий начальник. А герой фейлетону «Титаническая работа» (1929) студент Прелюбодяєв додає масу зусиль (хабарі, знайомства), щоб його не розподілили на Урал або Сахалін рядовим інженером, а залишили в Москві в «теплій» конторі з можливістю кар'єрного зростання.

Багато фейлетонів Ільфа і Петрова торкаються ролі, причому визначальної, чиновників у сфері мистецтва і літератури. Так автори розкривають сумну тенденцію свого часу. Приміром, у фейлетоні «Полупетуховщина» (1929) «ответственные лица» скликають «обширное сверхобщее собрание» [10, с. 599], щоб вирішити питання про «оздоровлення естради», яка наскрізь напиталася духом міщанства. Або: колегія, що займається організацією зйомок кінофільмів, з фейлетону «Секрет производства» (1931) схвильована тільки наявністю «бумажки, оправдательного документа» [10, с. 633], а не якістю, не кажучи вже про художні якості картини. Кінобюрократів не дуже цікавить навіть сенс сюжету, його успіх у публіки або думка критиків, головне, щоб «проблемы все до одной затронули» [10, с. 635]. Режисери, усвідомлюючи абсурдність сценарію («но ведь это написано в плане бреда» [10, с. 634]), все-таки погоджуються знімати фільм, здаючись на аргументи начальника виробничого відділу («За сценарий деньги плачены. Надо ставить» [10, с. 634]. Бюрократична машина, що видає нескінченні розпорядження, на зразок «циркуляра о необходимости культивировать советскую комедию» [10, с. 634], має безмірну владу в усіх питаннях творчості, — констатують стан речей сатирики.

У ряді фейлетонів висміюється дурість, боязнь уславитися таким, що відстав від насущних проблем і нових віянь в соціумі (зазвичай забезпечуваних «руководящей и направляющей силой советского общества», тобто КПРС, в 30-ті роки — ВКП (б)), боязнь відповідальності чиновників від мистецтва, що йдуть на поводі у шахраїв, що знають про вказані слабкості управлінського апарату. Зокрема, герой фейлетону «Человек в бутсах» (1932), дехто Лютиков, являється до якоїсь установи, що відає театральними справами, і переконує начальника виділити гроші на постановку «замечательной пьесы о моторах» [10, с. 651], вправно педалюючи останні установки партії: «У меня не может быть ничего общего с людьми, которые смазывают важнейший вопрос о технической пропаганде» [10, с. 651]. Добившись свого, він благополучно зникає і з’являється в іншому відомстві з новою ідеєю.

У фейлетоні «Здесь нагружают корабль» (1932) дехто Самецький, який що займається громадською роботою, придумує всілякі кружки і легко маніпулює начальством, що намагається якось обмежити його бурхливу діяльність: «Я рассматриваю этот возмутительный факт… как выпад против всей нашей советской общественности и прессы» [10, с. 657]. Вже назвою твору автори метафорично ілюструють «роботу» головного героя («навантажувати співробітників» громадською діяльністю) з відомою грою «навантажувати корабель», в яку грають «только в часы отчаянной скуки, когда гостей решительно нечем занять» [10, с. 657]. Суть гри зводиться до наступного: вибирають яку-небудь букву алфавіту і по черзі називають всілякі предмети або навіть абстрактні поняття, що розпочинаються з цієї букви, якими і «вантажать корабель». Так підкреслюється алогічність і непотрібність модного в усіх радянських конторах віяння. Фейлетон закінчується досить оптимістично — занадто завзятого працівника все-таки звільняють: «он перегрузил свой корабль. И корабль пошел ко дну» [10, с. 658]. Сатирики сподіваються, що описане явище буде викоренено.

Ще одна сфера життя радянського суспільства, де зміцнюється бюрократизм, — література і мистецтво. Літературна тематика у фейлетонах радянських сатириків якнайповніше і яскраво проявилася в циклах «Под сенью изящной словесности» (1932;33) та «Искусство для Главискусства» (1934). Така цілеспрямована увага до літературної ситуації в країні цілком закономірна. У квітні 1932 року виходить відома постанова Політбюро ЦК ВКП (б) «Про перебудову літературно-художніх організацій», з якої розпочалася підготовка Першого з'їзду радянських письменників (1934). Незважаючи на посилення контролю влади над мистецтвом, Ільф і Петров висміюють «творчість на замовлення» у фейлетонах 1932;1934 років. Їх критика не спрямована проти обмежень письменників, що накладаються новим Союзом, в темах, а тим більше — методів їх відображення, їх сатиричний запал батожить безталанність і чиновницький підхід до творчості. Відомі фейлетони «Великий канцелярский шлях» (1932), «Как создавался Робинзон» (1932), «Куда уходят капитаны» (1932) пронизані критикою письменників-халтурників і, як їх називають сатирики, «гарпунників». У «Великом канцелярском шляхе» представлений образ письменника Самообложенського, що збирається написати «давно задуманный роман-двулогию …к пуску первой очереди московского метрополитена» [10, с. 669]. Більше звиклий засідати в нескінченних комісіях, яких велика кількість в літературних і «навкололітературних» установах, він знаходить нову форму для своєї книги, присвяченої любові, з примітною назвою «Пятое колесо» — протокол. У видавництві цей опус прийняли на ура і відразу ж запропонували принадну посаду: Ваша двулогия — великолепный творческий документ, говорящий за то, что вы смогли бы занять у нас должность начальника канцелярии. Какой слог! Какая форма!" [10, с. 671]. Він погоджується і незабаром заслуговує репутацію «дельного работника». Цю історію Ільф і Петров резюмують: «правда в составляемых им отношениях проскальзывает иногда излишняя писательская легкость, ненужная метафоричность, но его… начальство убеждено, что со временем это пройдет бесследно» [10, с. 671]. Таких пристосованців, справжніх чиновників, а не творців, дуже багато в сучасній літературі, переконані сатирики.

Формалізм і безроздільна віра в документ виступає об'єктом критики у багатьох фейлетонах сатириків. Суть цієї особливості стосовно галузі літератури прекрасно виражена у фейлетоні «Маленькая Ху-Ху» (1932). Його герой письменник Лутфей Гумиров, користуючись довідкою про те, «что он в самом деле является крупным татарским писателем» [10, с. 680], друкує всілякі опуси в солідних виданнях і заробляє на цьому пристойні гроші. «У нас, к сожалению, до сих пор очень плохо представляют великую разрушительную силу бумажки, снабженной печатью. Обладая таким удостоверением, человек с покосившимися моральными устоями может в очень короткий срок… разорить большую страну. Он может пройти по ней, как Аттила, оставляя позади себя дым пожаров, обуглившиеся останки журнальных редакций, пепел и мусор на месте некогда величественных… издательств», — у серйозному тоні помічають автори. Редактори, що приймають бездарні вірші в друк, хоча і помічають їх дурість, покладаються на посвідчення («Литфонд в человека не верит. Литфонд верит в бумагу» [10, с. 681]), до того ж заспокоює «политическая выдержанность автора» та ряснота ідеології.

У фейлетонах Ільфа і Петрова середини 30-х років бюрократизм залишається об'єктом сатиричного освітлення. У відомих фейлетонах «Директивный бантик» (1934), «Костяная нога» (1934), «Безмятежная тумба» (1934) виведені певні типи службовців різних установ, що зловживають своїми обов’язками, не здатні «увійти в становище» людей, які до них звертаються. Зокрема, у першому з названих фейлетонів мова йде про чиновників, які розпоряджаються у легкій промисловості, відповідають за те, як одягаються радянські громадяни. Починається фейлетон з ліричної картини: на одному з пляжів чорноморського узбережжя знайомляться двоє красивих молодих людей, вони закохуються з першого погляду і навіть вирішують одружитися. Але їх настрій і почуття міняються, тільки-но вони одяглися. «Счастье сияло на лице девушки, когда она обернулась к любимому. Но любимый исчез бесследно. Перед ней стоял кривоногий прощелыга с плоской грудью и широкими, немужскими бедрами. На спине у него был небольшой горб. Стиснутые у подмышек руки бессильно повисли вдоль странного тела. На лице у него было выражение ужаса. Он увидел любимую. Она была в готовом платье из какого-то ЗРК. Оно вздувалось на животе. Поясок был вшит с таким расчетом, чтобы туловище стало как можно длиннее, а ноги как можно короче. И это удалось» [10, с. 735], — описують гумористи зовнішній вигляд закоханих в жахливому одязі. І далі пояснюється образ, винесений у назву фейлетону: «Какой-то швейный начальник спустил на низовку директиву о том, чтобы платья были с бантиками. И вот между животом и грудью был пришит директивный бантик. …Он сделал из девушки даму, фарсовую тещу, навевал подозренья о разных физических недостатках, о старости, о невыносимом характере» [10, с. 736]. Не дивно, що почуття одразу ж зникають і, вже у минулому, закохані розлучаються назавжди. Усю відповідальність за незграбні, давно застарілі фасони, які псують особисте життя звичайних людей, автори покладають на чиновників «Наркомлегпрома». Саме вони затверджують однотипні моделі чорних та сірих відтінків, як іронічно підкреслюють Ільф і Петров, щонайменш на п’ять років. Чиновникам начхати на естетику, моду, зручність, пору року (зимній одяг пускають у продаж літом, і навпаки), потреби людей — головне виконати план.

Соціальне обличчя чинуші показане у фейлетоні «Костяная нога»: «Если создается правило, от которого жизнь советских людей делается неудобной, правило бессмысленное, которое выглядит важным только на канцелярском столе, рядом с чернильницей, а не с живыми людьми, можно не сомневаться, что его создала костяная нога, человек, представляющий себе жизнь в одном измерении, не знающий глубины ее объема» [10, с. 743]. Відштовхуючись від конкретного випадку — неможливості одружитися людям, які прописані у різних містах (зображується вперте слідування правилам в різних установах — ЗАДСі, міліції, вокзальній касі), сатирики роблять глобальне узагальнення щодо визначальної ролі, яку відіграють у повсякденному житті створені бюрократами документи. «Прежде чем прошептать милой: «Я вас люблю», — надо было решительно и сухо сказать: «Предъявите ваши документы, гражданка» [10, с. 744], — з сумною іронією завершується фейлетон.

А в іншому фейлетонному тексті регістраторшу поліклініки письменники характеризують наступними словами: «Кто воспитал эту безмятежную тумбу?.. Тумба проявляет свою строгость там, где нужна простая деловитость, сухость — там, где нужна внимательность, и беспардонность — там, где нужно уважение к жителю социалистической страны» [10, с. 729]. Винесене у заголовок містке визначення стало синонімом грубості і тупої байдужості до людей.

У фейлетонах І. Ільфа і Є. Петрова дається узагальнений портрет радянського бюрократизму, розкриваються його типові властивості, більшість яких були придбані вже при владі більшовиків: демагогія, відомчість, слідування «політичному моменту», кар'єризм. Особливо пригноблює авторів засилля чиновників в мистецтві і літературі. Своїми фейлетонами сатирики намагаються звернути увагу читачів на негативне явище і виражають надію, що ситуація зміниться на краще.

сатирик бюрократизм ільф петров

ВИСНОВКИ

1920;ті роки в історії російської радянської літератури відзначаються бурним розквітом жанрів сатири і гумору. Цей факт зумовлений прагненням молодих письменників переосмислити нову дійсність, розкрити негативні суспільні явища і моральні якості людини. Дуже інтенсивний період переживає і фейлетон, жанр, який сполучає у собі риси публіцистики і художньої літератури. Чільне місце у фейлетоністиці 20-х займає творчість І. Ільфа і Є. Петрова, які співпрацювали в багатьох виданнях тієї доби. Однією з наскрізних тем їх творчості був бюрократизм.

У фейлетонах межі 1920;30-х років сатирики демонструють багато якостей радянського чиновництва. Тема влади контор, нескінченних і даремних установ, діяльність яких абсурдна, розкривається, зокрема, у фейлетоні «На волосок от смерти». Своєрідним символом цілої системи бюрократизму, укоріненої в новому суспільстві, виступає організація, назва якої винесена в заголовок фейлетону — «КЛООП». Автори, виступаючи проти бюрократично роздутих штатів різних закладів, засуджують принцип «Де б ні працювати, аби не працювати» і піднімають питання про соціальну функцію радянського чиновництва, про матеріальні цінності, які йому дістаються. Мотив тотального неробства, безцільного проведення часу чиновника за конторським столом проходить через фейлетон «Чарльз-Анна-Хирам» — тут протиставляється закордонний і «наш» методи ведення справ. Ціла галерея чиновників проходить перед очима читача у фейлетоні «Кабинет восковых фигур». Їх основні риси: зловживання службовим положенням, відношення до своїх обов’язків як-небудь і витрата казенних коштів, самодурство і байдужість до простої людини, пересічного громадянина нового суспільства.

Ільф і Петров нещадно критикують формалізм і демагогію радянського управлінського апарату. Ілюстрацією сатиричного погляду на ці аспекти бюрократизму може служити фейлетон «Веселящаяся единица». У ньому підкреслюється, що «діяльність» чиновників охоплює абсолютно усі сторони життя радянської людини і зокрема — відпочинок в парку. Нагнітаючи пародійні елементи, сатирики примушують персонажів самовикриватися. Бюрократи безмірно дорожать набором казенних слів, базіканням вони відхрещуються від справжньої справи. Автори розкривають протиріччя між гучним словом і нікчемним і шкідливим зайняттям чиновників. Висміювання гасел дозволяє яскраво продемонструвати цю особливість.

Багато фейлетонів Ільфа і Петрова торкаються ролі, причому визначальної, чиновників у сфері мистецтва і літератури. Так автори розкривають сумну тенденцію свого часу (фейлетони «Полупетуховщина», «Секрет производства»). Бюрократична машина, що видає нескінченні розпорядження, має безмірну владу в усіх питаннях творчості, — констатують стан речей сатирики. Незважаючи на посилення контролю влади над мистецтвом, письменники висміюють «творчість на замовлення» у фейлетонах 1932;1934 років. Їх сатиричний запал батожить безталанність і чиновницький підхід до творчості. Відомі фейлетони «Великий канцелярский шлях», «Как создавался Робинзон», «Куда уходят капитаны» пронизані критикою письменників-халтурників і «гарпунників».

У фейлетонах Ільфа і Петрова середини 30-х років бюрократизм залишається об'єктом сатиричного освітлення. У відомих зразках жанру «Директивный бантик», «Костяная нога», «Безмятежная тумба» виведені певні типи службовців різних установ, що зловживають своїми обов’язками, не здатні «увійти в становище» людей, які до них звертаються.

Бюрократизм є однією з постійних тем у творчості І. Ільфа і Є. Петрова. Їй присвячені не тільки твори фейлетонного жанру. Зокрема, діяльність чиновників різних рангів відтворена у сатиричній повісті «1001 день, или Новая Шахерезада». Дослідження проблематики цієї книги буде проведено вже в межах бакалаврської роботи.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Барштейн А. И. Некоторые проблемы развития журнальной сатиры 1920;х годов: автореферат дисс. …канд. филол. наук. Спец. 10.01.02 «Русская литература» / А. И. Барштейн. — М., 1972. — 18 с.

2. Битем Д. Бюрократия / Д. Битем // Социологический журнал. — 1997. — № 4. — С. 64−72.

3. Вулис А. И. Ильф, Е. Петров: очерк творчества / А. Вулис. — М.: Гос. изд-во художественной литературы, 1960. — 373 с.

4. Галанов Б. Илья Ильф и Евгений Петров. Жизнь. Творчество / Б. Галанов. — М.: Советский писатель, 1961. — 310 с.

5. Гиршман М. М. Литературное произведение. Теория и практика анализа / М. М. Гиршман. — М.: Высшая школа, 1991. — 155 с.

6. Ершов Л. Ф. Сатирические жанры русской советской литературы / Л. Ф. Ершов. — Л.: Издательство «Наука», 1977. — 284 с.

7. Журбина Е. И. Теория и практика художественно-публицистических жанров. Очерк. Фельетон / Е. И. Журбина. — М. Мысль, 1969. — 400 с.

8. Замалеев А. Ф. Русская политология: обзор основных направлений / А. Ф. Замалеев, И. Д. Осипов. — СПб.: Изд-во СПбГУ, 1994. — 208 с.

9. Заславский Д. Истоки и пути фельетона / Д. Заславский. — М.: Огонек, 1931. — 96 с.

10. Ильф И., Петров Е. Полное собрание в одном томе / И. Ильф, Е. Петров. — М.: «Издательство АЛЬФА-КНИГА», 2009. — 1280 с.

11. История русской литературы ХХ века (20−50-е годы): литературный процесс / Учебное пособие. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 2006. — 776 с.

12. Курляндская С. В. Фельетон — жанр сатирический (по материалам советской литературы и критики 20-х годов) / С. В. Курляндская. — М.: Издательство МГПУ им. В. И. Ленина, 1967. — 32 с.

13. Макаренко В. П. Бюрократия и государство / В. П. Макаренко. — Ростов-на-Дону: Слияние, 1987. — 209 с.

14. Манаков В. С. Сатирико-юмористическая проза. Проблемы жанра и стиля / В. С. Манаков. — Сыктывкар, 1986. — 87 с.

15. Мысляков В. А. Искусство сатирического повествования / В. А. Мысляков. — Саратов, 1966. — 298 с.

16. Оболонский А. В. Бюрократия и бюрократизм (к теории вопроса) / А. В. Оболонский // Государство и право. — 1993. — № 12. — С. 30−41.

17. Периклис П. Бюрократизм и социалистические перевороты XX века / П. Периклис. — М., 1996. — 314 с.

18. Русская литература ХХ века. Прозаики, поэты, драматурги: Биобиблиографический словарь: В 3 т. / Под общей редакцией Н. Н. Скатова. — М.: ОЛМА-ПРЕСС Инвест, 2005. — Т.2. — 720 с.

19. Сарнов Б. Что же спрятано в «Двенадцати стульях»? / Б. Сарнов // Октябрь. — 1992. — № 6. — С. 175−179.

20. Советские писатели. Автобиографии: В 2 т. — Т.1. — М.: Советский писатель, 1959. — 578 с.

21. Стрельцов Б. В. Фельетон: Теория и практика жанра / Б. В. Стрельцов. — Минск, 1983. — 64 с.

22. Толутанова Ю. Н. Советская сатирическая публицистика М. Зощенко, И. Ильфа и Е. Петрова двадцатых — первой половины тридцатых годов: автореферат дисс. … канд. филол. наук. 10.01.10. — М., 2005. — 20 c.

23. Хализев В. Е. Теория литературы / В. Е. Хализев. — М.: Высшая школа, 2002. — 437 с.

24. Эрлих А. Разгром равнодушных / А. Эрлих // Художественная литература. — 1933. — № 5. — С. 16.