Емоційно-стилістичні забарвлені слова

Реферат з дисципліни «Вступ до мовознавства»

на тему:

Емоційно-стилістичні забарвлені слова Виконав студент група ПР-31

Рудич В.О.

Вступ Слово є центральною функціонально-структурною одиницею мови. Словниковий склад мови налічує не просто набір слів. Лексичне багатство мови забезпечує тонше сприйняття навколишнього світу, глибше проникнення в нього і точніше мислення як для всього суспільства, так і для кожного окремого індивіда, що володіє цим багатством. Питання і проблема лексикології, експресивності і виразності мови і досі залишаються відкритими, оскільки суспільство не стоїть на місці, розвивається, дає нові запити, вимагає нових розробок, які б відповідали новим вимогам. Тому в лексиці існує проблема перекладу текстів, тому що дуже важко передати думки та настрій автора, які він хотів передати у своєму творі, на іншу мову. Тему свого реферату «Емоційно-стилістичні забарвлені слова» я обрала не випадково, оскільки при вивченні літературних творів зіткнулася з тим, що переведення їх на іншу мову не завжди відображає саме ту думку, яку хотів сказати автор тексту перекладу. Також мене зацікавило саме поняття «експресивна лексика», її походження та доцільність вживання.

Питанням емоційно-експресивного забарвлення і функціонально-стильовій приналежності слів, лексикології в цілому займалися Дудик П. С., Шевчук С. В., Кроче Б.,

Мойсієнко, О.В., Фосслер К., Кочан І.М., Поберезька Г. Г., Волинець І.М., та інші. Зокрема

Б. Кроче вважає, що основна функція мови — експресивна, під кутом зору якої має вивчатися мова, точніше індивідуальне мовлення, що постає у вигляді великої кількості індивідуальних творчих мовних актів. Мова не розвивається, а відтворюється кожним окремим індивідом (К. Фосслер). Використовується мова для спілкування всіх індивідів, стаючи колективною творчістю, яка змінюється відповідно до культурних потреб мовного колективу. К. Фосслер визначальною серед усіх галузей мовознавства називає стилістику, яка дає змогу вивчати індивідуальну духовну творчість у мові, адже фрази речення будуються під кутом зору вимог стилістики.

Перед собою я поставила за мету дослідити емоційно та стилістично забарвлену лексику української мови, переконатися у необхідності вживання таких виражальних засобів мови, а також знайти стильові відмінності лексичного складу мови, користуючись у роботі словниками та навчальними посібниками.

1. Функції та класифікація експресивних засобів мови Мовлення людини — одна із визначальних складових її Я. Мовлення в межах кожного стилю літературної мови супроводжується певною експресією. Експресивними є виражальні засоби мови, наділені почуттєвістю, емоційністю. Вони надають висловлюванню певного колориту, тональності. У мисленно-почуттєвій сфері мовця виявляється його ставлення до адресата мовлення. Залежно від мети і життєвої ситуації мовлення буває емоційно нейтральним або урочистим, офіційним, фамільярним, інтимно-ласкавим, гумористичним, сатиричним або й саркастичним.

Використання мови у різних сферах діяльності людини зумовило стилістичну диференціацію лексики. Для передавання певної інформації в усній чи письмовій формі підбирають нейтральні або стилістично забарвлені слова, відповідно до мети поєднують їх.

У своїй більшості слова виконують оцінно-експресивну функцію, завдяки якій у семантиці слів можуть бути закладені почуття радості, захоплення, ніжності, незадоволення, обурення, глузування тощо. Емоційно забарвлені лексеми, які слугують для опису почуттів, а також для передачі емоційних відтінків в оцінці явищ, подій, людей, називають ексресивами (експресемами) .

Слова вузького стилістичного призначення називають маркованими. До них належать:

1.Емоційно забарвлені слова;

2.Слова професійно-виробничої лексики;

3.Діалектизми тощо.

Вжиті у тексті, вони називаються стилісистемами.

Мова має достатньо засобів для вираження емоцій. Пропущені через мислення і психіку людини, ці засоби відразу ж актуалізуються, стають підсилено виразними. До них належать емоційні слова, які бувають двох типів:

а) такі, що не мають поняттєвої основи і виражають лише емоції;

б) такі, що виражають одночасно і поняття, і емоції.

До першого типу належать емоційні вигуки, що є експресивними знаками найрізноманітніших психічних переживань суб'єкта (про них уже йшлося).

Емоційні лексеми другого типу поділяються на 2 види:

1. Слова, що називають певні емоції та переживання: любов; веселий; радіти; журба; гніватися; ненавидіти. Емоційно забарвлені лексеми, які слугують для опису почуттів, а також для передачі емоційних відтінків в оцінці явищ, подій, людей, називають ексресивами (експресемами)

2. Слова, в значення яких закладений оцінний елемент. Вони позначають:

— осіб за зовнішністю, рисами характеру, вчинками: красень, баламут, дурень, гульвіса.

— частини людського організму (в тому числі й переносному значенні): баньки, морда, пузо, паща;

— деякі предмети: речі, барахло, лахи, мотлох;

— назви деяких приміщень і споруд: конура, заклепок, палац;

— назви деяких опредмечених дій людини: відвага, вірність, егоїзм, ницість, підлість;

— назви деяких абстракцій: зло, зрада, щастя, горе, біда;

— опредмечені риси й ознаки людини: безстрашний; вередливий, ледачий, паскудний.

— неопредмечені дії та стани людини: варнякати, гамселити очухатися, патякати;

— багатьох ознак дії: відважно, мудро, підло, цинічно тощо.

Окрім аксіологічно-емотивних нашарувань, слова можуть містити у собі натяк на належність до певної типової сфери їх застосування. Такі соціально марковані одиниці називають, як уже згадувалося раніше, стилістемами; їх особливістю є наявність, окрім лексичного та граматичного значень, ще й значення стилістичного, тобто ознаки закріпленості за певним функціональним стилем української мови.

Здатність слова набувати додаткових експресивних або стилістичних відтінків, які накладаються на основне значення слова у процесі комунікації і надають йому певного типу, колориту, називається конотацією. Якщо формальні параметри слова, його граматичну структуру та основне лексичне значення можна ототожнювати з його «тілом», то конотація — це той «дух», який дозволяє слову ожити і отримати свій неповторний «присмак» як ізольовано, так і в кожній окремій ситуації, у кожному контексті. Конотація надає лексемі індивідуальності.

Отже, за ознакою наявності або відсутності супровідної конотативної інформації можемо виокремити такі три лексичні групи: стилістично забарвлена лексика, емоційно забарвлена лексика, емоційно та стилістично нейтральна (міжстильова) лексика.

2. Емоційно забарвлена лексика Експресія може виявлятися лексично, коли корінь слова містить позитивний чи негативний семантичний заряд, або за допомогою словотворчих афіксів, які механічно «прищеплюють» слову нові відтінки.

Виокремлюємо 2 групи лексичних експресивів:

1.Внутрішньосистемні (інгерентні, фонові, словникові, парадигматичні) експреси ви — слова, семантичне ядро яких саме собою привносить позитивну або негативну інформацію; більшість таких одиниць належать до абстрактної лексики (радість, сум, ненависть, ніжність, гріх, любов, щасливий, милий, хороший, жахливо, здорово тощо. Експресія таким мовним знакам притаманна внутрішньо, вона є постійною і невід'ємною їхньою ознакою у будь-яких ситуативно-контекстуальних умовах.

Інгерентна експресивність характерна також для відгуків та звуконаслідувальних слів: Вовк м’ясиво хап — і драла! Та мене ще хіть забрала. На вечерю курку взять (І.Франко) Апріорі емоційного забарвленими словами є вульгаризми: пика, морда, брехати; жаргонізми: кльово, западало; лайливі слова. Вони мають яскраво виражену внутрішню експресію авторські неологізми (оказіоналізми): демагог нути, фурорист зустрічається у творах М. Хвильового; чукрен, чухраїнці - у Остапа Вишні. Урочистою експресивністю, глибоко викоріненою в семантичну структуру слів, характеризується так звана поетична лексика (поетизми) — вживані переважно у художньому мовленні слова, надають йому милозвучності, піднесеності, образності, іноді - високо парності (линути, розмай, ліра, муза, парнас, симфонія, німфа, воля).

2. Контекстуальні (адгерентні, синтагматичні) експресиви — нейтральні одиниці, які набувають, експресії лише у відповідному контексті. Такий процес найчастіше відбувається при творення метафор та епітетів: змія (про злу людину), котик (про людину лагідну), порожній (про духовно збіднену людину). При перенесенні частини лексичного значення на інший об'єкт виникає додаткове семантичне навантаження та емоційне забарвлення: «Ніс жовтень намальовані валізи щедрот осінніх»; «Ці втомлені слова, ці олов’яні лиця. Ці сутінки в очах у кожного із нас» (А. Мойсієнко).

Слова, в яких емоційність виражається словотворчими засобами, творяться за допомогою:

1) суфіксів — демінутивних (здрібнілості) -очк, -ок, -ик, -еньк та ін.: сонечко, котик, білесенький; меліоративних (пестливості) -есеньк, -ісіньк, -юсіньк тощо: маленький, мацюпусінький, мацюпенічкий; у тому числі - комбінацій з усіченням, що характеризує дитячу лексику: питки, моня, циця, льоля, ляля; пейоративних (згрубілості) — иськ (о) , — юр (а), юг (а), -ище, -юк (а) тощо: собацюра, страховисько, злюка. Наприклад: очища в лоб позападали, сметаною позапливали (І. Котляревський)

2) префіксів нат-, над-, пре-: найважливіше справді надзвичайно просте; я вивчила нові західнянські слівця, а також навчилася пречудово вимовляти: «Прошу» і «Що то є?» (із молодіжного мовлення в Інтернеті).

Завдяки словотворчим афіксам твориться більшість фольклоризмів — стилістичних одиниць, що мають виразне фольклорне походження: гай зелененький, коник вороненький, темная нічка, сива голубонька, славний козаченько. Продуктивними для народно-пісенних зворотів є творення коротких форм прикметників: зелен, славен, повен; та нестягнених прикметникових форм: золотая срібні, чистеє, синєє.

Народно поетична, або фольклорна, лексика вживається у народних формах та піснях, а також використовується письменниками для надання творам фольклорного колориту.

3.Стилістично забарвлена лексика Оцінки та емоції виражаються за допомогою наявних у словниковому складі лексичних засобів, які використовуються у різних функціональних стилях української мови — розмовно-побутовому, що властивий усному мовленню та офіційно-діловому, художньому, епістолярному, які функціонують переважно в писемній формі мовлення.

Стилістично забарвлена лексика, називаючи певні реалії, одночасно дає їм оцінку, вказує на сферу спілкування: сонечко, селюк, плентатись.

1.Офіційно діловий стиль має такі основні ознаки — конкретність, точність, лаконічність, стандартизація висловів, відсутність експресивно оцінних нашарувань, вживання слів тільки у прямому значенні. Офіційно ділова лексика вживається у різних ділових паперах, договорах, угодах. У її межах виділяють терміни юридичної та дипломатичної сфери: ратифікація, апеляція, конвенція; так звані канцеляризми (мовні кліше) — сталі форми словосполучень: дати інструкцію, прийняти резолюцію, вжити заходів; певний відсоток слів, які вже є загальновживаними: посол, прокурор,

Концентроване вживання такого типу слів співвідносить ситуацію з офіційним рівнем людського спілкування.

2. Науковий стиль виконує насамперед інформативну функцію. Його головні ознаки — чіткість, предметність, об'єктивність, логічна послідовність, доказовість, лаконічність, однозначність; лексика наукового стилю увиразнюють такі словесні одиниці як різногалузева термінологія та загальнонаукова абстрактна лексика: система, структура, аналіз, доказ, висновок, зумовленість, взаємодія.

3. Публіцистичний стиль за лексичним складом дуже різноманітний. Хоч він і зачіпає суспільно-значущі питання зі сфери ідеології, політики, моралі тощо, проте розрахований на здійснення емоційного впливу на читача. Цей фактор зумовлює використання у ньому емоційно концентрованих виразів позитивного або негативного звучання поряд із фаховою термінологією. Його основу становлять: слова на позначення суспільно-політичних явищ: демократія, агітація, гуманність, свобода, добробут; слова урочисто-піднесеного звучання: ідея, свобода, героїзм, честь, самовідданість; слова викривальної семантики: запроданець, загарбник, визискувач. Тематика публіцистичних текстів є дуже різноплановою, тому, в залежності від предмета зображення вони можуть містити незначну кількість жаргонізмів, професіоналізмів, термінів тощо.

Завдяки значній кількості вживаних засобів ця сфера багата на синоніміку і поєднує в собі лексику різних стилів, у тому числі й усного розмовно-побутового мовлення.

1.Для розмовно-побутового стилю характерні невимушеність, спонтанність, ситуативна зумовленість. Виразними лексичними ознаками також є вживання розмовних варіантів слів, які мають відповідники в літературній мові.

Розмовному стилю притаманними є: творення слів зі зменшено-пестливим значенням (серденько, мамусю); стилістично знижені, просторічні слова, що іноді перебувають за межами літературної норми (бабище, роззява, дурень, ледащо); утворення синонімічних варіантів для загальновживаних слів (вкрасти — свиснути, потягнути; ударити — заїхати, огріти); стягнення аналітичних (двокомпонентних) назв (електричний поїзд — електричка); велика кількість звертань (котику, сонечку, дядьку, куме).

2.Художньому стилю властиві виразне емоційно-експресивне тло, багата синоніміка і метафорика. Цей стиль базується на взаємодії одиниць усіх функціональних стилів, залежно від тематики твору.

Стилістично забарвлену лексику також поділяють за функціональними принципом на високу (книжну, піднесену) та стилістично знижену.

Книжна (висока) лексика. До неї належать слова, які використовують у літературно-писемному і піднесеному усному мовленні - у книгах, в наукових, публіцистичних, художніх (рідше текстах), офіційному спілкуванні. Це поетична й народно-поетична, наукова, офіційно-ділова лексика та інше. Для книжних слів характерний відтінок піднесеності. Розрізняють такі групи цієї лексики:

1. Власне книжна лексика — слова, що мають відтінок вибірковості, елітності, мудрості, для оволодіння ними необхідно мати освіту, мовний досвід: інсинуація, ремінісценція, репрезентувати, індиферентний, старанність, поклоніння;

2. Офіційна лексика — її використовують в офіційних документах, канцелярському мовленні: заява, нарахування, платоспроможний, квартиронаймач.

3. Висока лексика — до неї належать урочисто-книжні слова, які мають відтінок старовини: заповітний, достоїнство, воїн, торжествувати, обранець, а також поетизми, тобто висока поетична лексика із фольклорним відтінком: вітровіння, борня, блакить, легіт;

4. Професійно-виробнича лексика — охоплює назви професій: електрозварник, сантехнік, космонавт, програміст, механізмів та приладів: екскаватор, комбайн, комп’ютер ;

5. Локальні й темпоральні екзотизми — слова, що відображають реалії життя інших народів і часів: стріт, авеню, бос, лорд, корида, самурай, лучник, кріпак.

Книжні слова мають різний ступінь піднесеності, наприклад: бос, сантехнік. Вони використовуються не тільки в писемному мовленні, а й усному.

Усно-розмовна (знижена) лексика. Вона об'єднує слова зі зниженим відтінком. Зниження може мати різний характер. Виокремлюють такі групи усно-розмовної лексики:

1. Розмовна лексика — справляє враження мовної розкутості, відкрито демонструє почуття мовця: дурниці, розбишака, замазура, маніжитись, пристаркуватий, а також застосування розмовно-побутової та просторічної лексики. Вирізняється великою кількістю діалектизмів, вульгаризмів і жаргонізмів. Оскільки цей стиль є розмовним, то він обслуговує здебільшого неформальне усне спілкування.

Використовується у невимушеному побутовому спілкуванні. Розмовна лексика близька до нейтральної, однак в офіційному мовленні неприпустима. Вона не виходить з, а межі літературної;

2. Просторічна лексика — характеризується згрубілістю і є переважно конотативною, а не денотативною: пузо, варнякати. Її використовують не стільки для називання. Скільки для оцінювання, здебільшого негативного. Просторічна лексика є поза літерною, має відповідники у нейтральній і розмовній лексиці: пика — обличчя, баньки — очі;

3. Лайлива лексика — крайній вияв просторічних слів, що характеризується відтінком грубості і образливості: сволота, падлюка, стерво. Лайлива лексика також не є літературною. Суспільство накладає на цей лексичний шар заборону, однак у сучасній художній літературі це табу нерідко порушується;

4. Діалектна лексика — слова, які поширені лише на певній території: піскіт — «писк, крик», уритно -«сумно». Цей лексичний шар знаходиться за межами літературної мови. При стабілізації лексичних норм діалектизми активно входять в літературну мову, збагачуючи її (трембіта, полонина). Це стосується переважно етнографічних діалектизмів, які називають специфічні предмети: особливі форми одягу (гуня, бурнус, кептар), страви (бануш, потапці) тощо. Більшість діалектизмів не стають літературними словами, оскільки за межами конкретного діалекту не відомі й не зрозумілі носіям мови: жалива (кропива), маржина (худоба).

5. Жаргонізми й арготизми — слова, притаманні певному колективу, обмеженому професійно або соціально: буштирака — «палиця», висулька — «яблуко"(лірницьке арго). Цей шар лексики є засобом спілкування, не розрахованого на стороннє розуміння. Обмеження може доходити аж до конспіративності, наприклад, у лірницькому жаргоні української мови ХІХ ст. існували слова хаза — «хата», лавда — «голова», дулясник — «вогонь».

Усі групи усно-розмовної лексики, крім розмовних слів, не входять до літературної мови. Розмовна, просторічна, лайлива і діалектна лексика, а також жаргонізми й арготизми вживаються певними соціальними верствами у певних ситуаціях.

Використання кожної групи книжної й усно-розмовної лексики не обмежене одним функціональним стилем. У художньому стилі представлені всі стилістичні групи лексики. Доречне поєднання, комбінування їх залежно від теми, настрою, зображувальних ситуацій є основою майстерності письменника.

Поділ лексики за належністю до окремих функціональних стилів не є абсолютним, оскільки й самі стилі не є чітко фіксованими, розмежованими та непроникними. Лексика суспільно-поетична знаходить місце серед приватних побутових розмов на політичну тематик, публіцистичний стиль вільно поєднує використання жаргонізмів та вузькоспеціальної термінологій. А художній стиль інкорпорує і творчо переосмислює словесний запас, належний до усіх функціональних сфер.

Лексика не може чітко поділитися на емоційно та стилістично наповнену, ці поняття є дифузними: тяжіння слова до одного зі стилів може зумовлювати наявність або відсутність у нього експресії, або ж емоційне тло лексеми зумовлює її належність до одного з функціональних різновидів мови.

4. Класифікація фразеологізмів

Існують різні класифікації фразеологізмів. Найвідомішою є класифікація фразеологізмів за ступенем злютованості їх компонентів, яку розробив французький мовознавець Ш. Баллі і доповнив російський мовознавець В. В. Виноградов (1894−1969).

За цією класифікацією фразеологізми поділяють на фразеологічні зрощення, фразеологічні єдності та фразеологічні сполучення.

Фразеологічні зрощення — семантично неподільні фразеологічні одиниці, значення яких не випливає зі значень їх компонентів.

Наприклад: собаку з'їсти «бути майстром у якійсь справі». Тут власні значення слів собака і їсти не відіграють жодної ролі, бо неможливо пояснити, чому знання й досвід передбачають поїдання собак.

До фразеологічних зрощень належать такі фразеологізми, як укр. точити ляси (баляндраси) «вести пусті розмови», пекти раків «червоніти від сорому», дати кучми «побити», підсунути свиню «підступно завдати прикрощів комусь», збити з пантелику «викликати розгубленість у кого-небудь, дезорієнтувати»; рос. бить баклуши «нічого не робити, байдикувати», как пить дать «напевне», реветь белугой «сильно плакати», сапоги в смятку «нісенітниці», у черта на куличках «дуже далеко»; польськ. dac deba «втекти» (буквально: «дати дуба»), англ. a fishy story «видумка» (дослівно: «риб'яча розповідь, казка»), to show the white feather «злякатися» (буквально: «показати біле перо»).

Фразеологічні зрощення називають ще ідіомами (від гр. idioma «самобутній зворот»), під якими розуміють фразеологізми з повною втратою внутрішньої форми. Пояснити, як склалося значення ідіом, — складна етимологічна проблема. Так, наприклад, англ. tit to tat має значення «око за око», але пояснити, що означають слова tit і tat, ніхто не може.

Ідіоми неможливо дослівно перекласти на іншу мову. До ідіоми в іншій мові можна лише відшукати ідіому-відповідник, якщо така є, або перекласти її одним словом чи вільним словосполученням. Скажімо, англ. skeleton in the cupboard перекладається як «сімейна таємниця», хоч дослівний переклад — «скелет у буфеті», англ. to wear one’s heart on one’s sleeve перекладається як «бути відкритим, відвертим», хоча дослівний переклад — «носити серце на рукаві» .

Фразеологічні єдності-семантично неподільні фразеологічні одиниці, цілісне значення яких умотивоване значенням їх компонентів.

Значення фразеологічної єдності виникає внаслідок узагальненого переносного значення вільного словосполучення. Це результат образного метафоричного переосмислення словосполучення. Як приклади можна навести такі фразеологічні єдності: зробити з мухи слона «перебільшити щось», пальцем не ворухнути «нічого не зробити», мілко плавати «не мати достатніх здібностей, сил, знань для певної справи; погано розумітися на чомусь», прикусити язика «замовчати», тримати камінь за пазухою «приховувати ненависть до кого-небудь; готувати помсту», гнути спину «важко працювати», плисти за течією «пасивно підкорятися обставинам»; рос. брать быка за рога «починати з найважчого», сесть в лужу «оскандалитися», положить зубы на полку «голодувати, відчувати нестаток» .

Як бачимо, для фразеологічних єдностей характерна семантична двоплановість. В окремо взятих ізольованих від контексту таких зворотах не можна однозначно встановити їх семантику, бо такі словосполучення можуть уживатися як вільні у прямому значенні і як фразеологічні в переносному, тобто вони е омонімічними. Наприклад: Стоматолог закінчив примірку і поклав зуби на полицю. Гроші вичерпались, і йому довелося на деякий час покласти зуби на полицю; Плисти за течією ріки значно легше, ніж проти течії. Він усе своє життя плив за течією, ніколи не чинив спротиву. Дівчина намилила голову, а потім змила її теплою водою. На зборах йому добре намилили голову.

Фразеологічні сполучення — звороти, в яких самостійне значення кожного слова е абсолютно чітким, але один із компонентів має зв’язане значення.

Наприклад: брати участь, досада бере, розквасити ніс; рос. закадычный друг, уклончивый ответ, щекотливый вопрос, потупить глаза, одержать победу, нанести поражение; англ. to break silence «порушити мовчання», to make friends «подружитися»; нім. die Kraft nehmen «позбавити сил», das Wort ergreifen «брати слово» .

У кожному наведеному звороті всі слова мають своє значення, але одне зі слів реалізує таке значення, як правило, тільки в цьому звороті. Так, скажімо, слово розквасити реалізує значення «розбити до крові» лише зі словами ніс, обличчя та їх синонімами. Слово брати має значення «проймати» тільки у сполученнях зі словами досада, злість (не можна сказати радість бере, щастя бере тощо). Російське слово одержать актуалізує значення «здобути» тільки в поєднанні зі словами победа і верх (не можна сказати одержать образование, одержать деньги тощо), а закадычный «щирий» загалом поєднується лише зі словом друг.

Ті мовознавці, що дотримуються широкого розуміння фразеології, тобто відносять до неї комунікативні одиниці (речення) і будь-які влучні (крилаті) фрази, виділяють четвертий тип фразеологізмів — фразеологічні вирази.

Фразеологічні вирази — стійкі за складом і вживанням семантично подільні звороти, які складаються повністю зі слів із вільним значенням.

Фразеологічні вирази — це прислів'я, приказки, афоризми відомих політиків, письменників, діячів науки й культури: Не все золото, що блищить; Крапля камінь точить; Сім раз відмір, один відріж; І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь (Т. Шевченко); Караюсь, мучусь, але не каюсь (Т. Шевченко); Борітеся — поборете (Т. Шевченко); Лиш боротись — значить жить (І. Франко); Та є печальна втіха далебі; комусь на світі гірше, ніж тобі (Ліна Костенко); Любви все возрасты покорны (О. Пушкін); Перейти рубікон (Цезар); У здоровому тілі здоровити дух (Ювенал); Вірю, бо це абсурд (Августин); Гроші не пахнуть (Веспасіан); Добрим и намірами вимощене пекло (С. Джонсон); Блажен муж, що не йде на раду нечестивих (Біблія).

Фразеологізми — це майже завжди яскраві, образні вирази. Вони є важливим експресивним засобом мови. Кожна культурна людина повинна володіти цим скарбом літературної мови.

Висновки український мова лексичний експресив Отже, провівши власні дослідження над емоційно та стилістично забарвленою лексикою, з’ясувавши стильові відмінності лексичного складу мови, переконалася у необхідності її використання для урізноманітнення, надання відтінку і емоційності людської мови. В процесі роботи над рефератом я користувалася такими методами: порівняльним (порівнювала різні види лексики, намагаючись відшукати у них характерні ознаки, що їх відрізняють), індуктивним (намагалася виокремити окремі риси, дослідити детально кожний різновид стилістичної та емоційної лексики, виходячи з цілого) та емпіричним. Використовувала спеціальну навчальну літературу та користувалася словниками. Визначила основні принципи, класифікацію та засоби творення експресивної лексики, вдосконалила свої навички та вміння, а також ознайомилася з попередніми дослідженнями видатних мовознавців, зокрема Дудика П. С., Шевчука С. В., Кроче Б., Мойсієнка О.В., Фосслера К., Кочана І.М., Поберезької Г. Г., Волинця І.М. та інших.

Тож в своєму висновку хотіла б підсумувати і виділити, те що вважаю головним. Зазначу, що лексика є найбагатшим і найшвидкоплиннішим пластом мови. Лексику вивчає така мовознавча наука як лексикологія. Вона досліджує слова з точки зору їх значень, емоційного забарвлення, вживання і походження. Використання мови у різних сферах діяльності людини дало поштовх до її поділу на нейтральні та стилістично забарвлені слова.

Стилістично забарвлена лексика розподіляється певною мірою за функціональними стилями. Вживання стилістично забарвленої лексики повинне бути завжди стилістично вмотивоване, оскільки одне недоречно використане експресивно-емоційне слово може змінити семантику всього тексту в цілому.

Варто зазначити, що експресивна лексика надає висловлюванню більшої виразності, образності, помітніше впливає на почуття співрозмовника, читача.

Тож провівши роботу над рефератом, я переконалася в необхідності використання експресивної та стилістичної лексики, адже вона створює певний колорит у мовленні, надає йому певних відтінків, увиразнює та передає почуття та емоції, без яких, власне, і неможливе життя на Землі.

Список використаної літератури

1. Ганич Д.І., Олійник І.С. Словник лінгвістичних термінів. — К.: Вища шк., 1998. С. 291 -292.

2. Дудик П. С. Стилістика української мови: Навч. посіб. — К.: Видавничий центр «Академія», (Серія «Альма-матер»).2005. — 368 с.

3. Зеленько А. С. Загальне мовознавство: Навч. посіб. — К.: Знання, 2010. — 380 с.

4. Карпенко Ю. О. Вступ до мовознавства: підручник. — 2-ге вид., стер./ Ю. О. Карпенко. — К.: Видавничий центр «Академія», (Серія «Альма-матер»).2009. 334с.

5. Котляревський І.П. Повне зібрання творів. — К.: Наук. думка, 1969. — 510 с.

6. Кочан І.М. Лінгвістичний аналіз тексту: Навч. посіб. — 2-ге вид., перероб. І доп. — К.: Знання, 2008. — 423 с.

7. Мацько Л.І., Мацько О. М., Сидоренко О. М. Українська мова: Навчальний посібник. Донецьк: ТОВ ВКФ «БАО», 2007. — 480 с.

8. Поберезька Г. Г., Волинець І.М. Лінгвістичні основи документознавства та інформаційної діяльності: Навч. посіб./ За ред. І.П. Ющука. — К.: Знання, 2008. — 351с.

9. Мойсієнко А.К., Бас-Кононенко О.В., Бондаренко В. В. та ін. Сучасна українська літературна мова: Лексикологія. Фонетика: підручник — К.: Знання, 2010. — 270с.

10. Франко І.Я. Лис Микита: казка для мол. та серед. шк. віку /І. Франко; під ред.

М. Т. Рильського; худож. С. П. Караффи-Корбут. — Львів: Каменяр, 1981. — 102 с.

11. Чабаненко В. А. Стилістика експресивних засобів української мови. — Запоріжжя, 1993. — 360 с.

12. Шевчук С. В., Кабиш О. О, Клименко І.В. Сучасна українська літературна мова: Навч. посіб. — К.: Алерта, 2011 — 544 с.

13. Шкуратяна Н. Г., Шевчук С. В. Сучасна українська літературна мова: Модульний курс: Навч. Посіб — К.: Вища шк., 2007. — 823 с.

14. Ющук І.П. Українська мова. — К.: Либідь, 2004. — 640 с.