Початк граматичної традиції

Початк граматичної традиції

Вступ

Після поділу Польші у 1772р Галичина потрапляє у склад Австро-Угорської імперії, маючи такі культурні показники: укра-їнські шляхта й міщанство (вищий прошарок) асимільовані польською культурою, духовенство (середній стан) й слеянство-українці за національністю й греко-католики за віросповіданням, а культурноосвіченою є лише одна українська верства-священники. Не чудово, що все культурне життя українців Галичини того години зосереджуються навколо Ваиліанського чину. Саме ченці-василіанці стають ініціаторами нових шкіл; маючи власні лрукарні в Почаєві та Києві, видають книжки церковнослов «янською російською чи майже чистою російською мовами «1). Так, после 1772р у Галичині із «є твори духовного й зрідка світнього змісту, як-от: «Народо віщаніє «чи «Слово народу католіческому «(1778р), «Бесіди парахіяльні «(1789р), «Книжиця для господарства «(1788р), «Політика свідка «(1790р). Досліники вважають, що твори написані мовою, хоч й не чистою російською, але й [1] уже наближеною до неї.

Однак прихильникосвіченого абсолютизму цісар Йосип II закриває більшість греко-католицьких церков й монастирів, вважаючи, що церква винна підлягати державі й цому, цісареві. Звідси зменшується й культурна праця ченців-василіан.

Нова надія на духовний розвій у галичан із «являється із відкриттям у 1787р при Львівському університеті українського відділення, богословні та та філософські науки. У цей годину виникають спроби читати лекції не лише латинською мовою, але й і тодішньою книжною російською. Щоправда, вся наукова традиція викладачів написана-таки іноземними мовами (латинською німецькою й польською). У університеті працюють вчені, котрі в тій чи іншій мірі актуалізували деяку форму літературного викладу, а саме: Петро Лодій (до 1801), Модест Гриневецький (1758−1823), викладач богословія; Арсеній радкевич (1759−1821), викладач схдних мов; єпископ Микола Скородинський (1757−1805), Про. Гарасевич (1763−1830). Наскільки це було б проблематичним, засвідчують рукописні матеріали Я. Головацького про П. Лодія, теоретичної й практичної філософії, викладача математики й нумізматики. За часів його діяльності «въ школахъ усюди вчили класичної латинської мови, а народних мов не дуже до практики викладання », однак П. Лодій лише маттематику читає польською мовою, інші ж дисципліни —тогочасною книжною російською: Языкъ тієї був не словяньский церковний, не руський народний, але й книжковий, злотеный з обох «[2] .Зрозуміло, що П. Лодій, започавши таку мовленнєву практику у вищій школі стоїть перед фактом й термінотворення, й перекладу. Ці проблеми йому припадати вирішувати самостійно, однак його діяльність стає зразком для інших, майбутніх, літературної форми української мови. Очевидно, в своєму імпліцитному вияві й починається теоретичне пізнання цієї форми й досвід такого авторитету, яким був у науці П. Лодій для галичан, дає для інших зразок компромісного, як одну годину, але й цілком вмотивованого під час Лодія шлях побудови літературної форми «з обох «—книжної й народної.

Позитивну роль П. Лодія у формуванні літературної мови в Галичині у свій годину подчеркивает М. Возняк: «як ся мова якою писавши Лодій, був бі вдерталася у школах, від неї легко було б перейти до народної мови «[3].

На жаль, український відділ при Львівському університеті проіснував лише до 1809р., то й не зреалізувавши свого внеску у витворення літературної форми української мови. Через німецьку, польську та чеську літературу до Галичини приходять ідеї романтизму. Вони проявлялися в зацікавленні народною мовою, піснями, народним життям, старовиною. Саме серед св «ященників й виникає увага доживої української народної мови, української творчості.

Чи не найшвидше ці ідеї зреалзувались у проповідях російською мовою, причому навіть над Галичині, а й у Відні, актуалізуючи потреби літературного викладу.

Так, перший парох греко-католицької церкви св. Варвариу Відні о.Єронім стрілецький (1733−1833) свої проповіді продовж 20-ти років виголошує російською (в тієї годину як у Галичині лише польською). На думку дослідників, саме він укладає першу граматику тодішньої української літературної мови, шо становить перехід від церковнослов «янської до української мови[4]. Вочевидь, це було б у 1777р перед цого поїздкою до Відня, граматка має назву «Grammatyka (ruska) krotka przez Streleckiego"(надрукована в Почаєві без вказівки на рік. Вважають, що саме її, ймовірно, малі Снігурський та Пасловський, наступні укладачі граматики руської мови. 5].

І.Лаврівський (1773−1820) — ректор Лвівської греко-католицької семінарії, канонік у Перемишлі— першим у Галичині починає виголошувати проповіді російською мовою, якої уже вважає самостійною й окремою від інших слов’янських мов. Цей дослідник працює над укладенням тлумачного словника української мови, укладає буквар, збирає матеріали до української історії[6] .

П.Пасловський (1792−1846) — парох церкви св. Варвари у Відні теж виголошує проповіді російською мовою, укладає навіть із них збірник. Пише рукописну граматику української мови. 7] На думку М. Возняка, саме вон служити основою для першої друкованої української граматики в Галичині- граматики Й. Левицького.

І. Ольшовський (1784−1804)—парох при церкві св. Варвари в одному із листі до Віденськоїконсисторії у 1812р вже подчеркивает відмінність живої української мови від мови літературної. 8].

І.Снігурський (1784−1847) як парох при церкві св. Варвари у Відні із 1812р виголошує проповідь російською мовою (до нього це робили І.Стрілецький й І. Ольшовський). Прогресивний діяч свого години, який ширити ідеї щодо окремішності української мови від інших, її самостійність. Дбає про розвиток української свідомості в представників духівництва Підтримує прогресивні починання серед молодшого духівництва- І.Могильницького, І.Лаврівського, Й. Лозинського, Й.Левицького. Залешились твори в рукописному варанті, серед них й проповіді російською мовою. 9] Яскравим свідченням року них дослідників до літературної форми є рукописні граматики. Наприклад, П. Паславський залишив «Скорочену руську граматику й збірник проповідей», котрі, нажаль, згоріли. 10] І.Лаврінський почав працювати над своєю граматикою у 1815р; У листі до О. Востокова У 1822 він вже згадує, що праця наближається до завершення, однак й на період 1832р все ще бракувало останньої частини-синтаксису (цікаво, що перша друкована граматика в Галичні Й. Левицького «Grammatik der ruthenischer oder klein-russischen sprache in Calizien» (Перемишль, 1834) присвячена саме І.Лаврінському). Працював над своєю граматикою й І.Могильницький (1777−1831). Відомо, що митрополит М. Левицький просити дозволу на друк цієї роботи в губернатора грн. Тааффевже 18 вересня 1823р. Після клопотань з’являється повідомлення від 10 лютого 1824р, що «друкови рукописи не стоїть нічого на перешкоді .2.

Як бачимо завдяки діяльності греко-католицьких священників у галичині починається відлін власної граматичної традиції, котра стає базою у формуванні знання про українську літературну мову. Тому вважаємо, що вушко наукового пізнання літературної форми має свої особливості.

По-перше, воно та відштовхується від знання церковнослов’янської мови, чого не трапилось у граматичній традиції східної України. Перша граматика української мови О. Павловського (1818р) орієнтується на живу народну мову. З цого години окреслюється дві традиції наукового пізнання літературної форми. Представники першої, щ найшвидше зароджується в Галичині, зазнали впливу церковнослов’янської мови; на думку М. Драгоманова, «не посміли узяти в основі своїх виводів граматичних малоруську простонародну мову, а намішали із нею у свої граматики і церковних і російських елементів».Представники другої традиції, що зароджується дещо пізніше, ніж у Галичині, орієнтуються на живу народну мову.

По-друге, печаток наукового пізнання літературної форми зазнає впливу збоку граматичної теорії, котра стає своєрідним орієнтиром у виробленні галицькими дослідниками власої традиції розуміння сучасності літературної мови. Так, починається граматична теорія для галичан від граматики М. Смотрицького й закінчується діяльністю славістівкінця XVIII й початку XIXст, як від: Й. Добровського, В. Копітора, П. Карамзина, М. Гречка, Лінде, О. Востокова та ін., у працях, які знову зачіпалася проблема зв’язку церковно слов’янської мови із національними літературними мовами. Про ті, у якій мірі чинник зв’язка відіграє своєї ролі у формуванні граматичних погляідв, засвідчує діяльність І.Лаврінського. Ставши ректором греко-католицької семінарії, він добровільно починає викладати українську мову. Зрозуміло, що постає перед проблемою підручника, оскільки граматика М. Смотрицького для цого непридатна. Вочевидь, моделював літературну форму в дусі галицької граматичної традиції, бо як лише ознайомився із граматикою О. Павловського, приступивши до роботи над нолвим варіантом свого підручника[11]. Цей момент виразно ілюструє орієнтирів у теоретичному пізнанні літературної мови.

Теоретичне підгрунтя кодифікаторської діяльності галицьких мовознавців.

Мовознавці Галичини починали пізнання літературної форми української мови в умовах мегасоціуму Австро-Угорщини, який об'єднав духовне надбання різних народів— слов’янських й не слов’янських отож дослідники були знайомі із результатами наукових досліджень з культурно-історичного ареалу, що мав центр у Відні. Українці Ро-сійської імперії із огляду на економічну, адміністративно-державні й політичні зв’язки, а також звжаючи на російську літературну мову як основний засіб мовноївзаємодії належали уже до іншого культурно-історичного простору.

Розміщення Галичини на межі цих двох ареалів— західноєвропейського та східноєвропейського —уможливлювало досту п до наукової практики різних вчених. Тому граматичні роботи І.Могильницького містять посилання на твори Й. Добровського, В. Копітара, П. Шафарика, М. Лооносова, М. Ггеча, О. Павловського, О.Востокова. Й. Лозинський у своїх працях апелює до поглядів Й. Добровського, П. Шафарика, В. Копітара, П. Павловського, О. Бодякського, Я. Грімма. як засвідчують роботи Я. Головацького, Вінг теж звертається до творів Й. Добровзького, В. Копітара, П. Шафарика, О. Востокова, М. Надеждіна, М. Максимовича, М. Крамзина, Бандтне, В. Даля, М. Цертелева, Й.Гердера.

Цілком логічно рпипустити, Взаємозв'яязок між Європейським науковим контекстом був значно глибшим, ніж це може відобразити система пояснень у мовознавчих дослідженнях. І як підтверження цого маємо міркування О. Маковея про одну з причин виступу Й. Лозинського з статею про правописну тему «O uprowadzeniu alecadta polskiego go pisminnictwa rusciego" — орієнтацію на правописну практику у південних слов’ян на початку XIX ст. А це ознучає, що Й. Лозинський зважає але в критику В. Клпітаром основ російської абетки у «Grammatik der Slarishen Sprache in Krain, Kärnthen and Steyermark» (1808р); б) на ідею укладання латинської абетки для всіх слов’н, якої випустив А. Пухмаєр, за що його критикував Й. домбровський; в) на зреформований Вуком Каджичем сербський правопис у роботи «Wuk's Stephanowithsch Kleine serbische Grammatyk, verdeutscht und mit einer Vorrede von Jacob Grimm"(Leipzig und Berlin 1826); р) на міркування П. Шафарика у роботи Geschichte der Slavichen Sprache und Literatur (Ofen, 1826). Тобто ідеюю Й. Лаврінського про латину в письменній практиці можна несподівано побачити в іншому контексті правопису, який бі лише сприяв єдності слов’янських мов.

Знання праць Й.Домбровського. Завдяки працям цого вченого Європа дізнається про славістику як науку. Діяльність дослідника відбувається на переломі двох епох — раціоналізму й романтизму. «У своїх творах він вказував … на красу і досконалість церковнослов’янської мови та на тих користи, що їхні церковно слов’янські мови можуть із цеї високо культивованої мови найстаршогописменства більшости Слов’ян."[12] Такі думи протистояли полокофільогічним настроям української інтелігенції в Галичині й скеровували їхні міркування про літературну форму в нове русло: із одного боці, разом із пошаною до церковнослов’янською мови повертали пошану й любов до рідного слова (так смердоті Бачили, що Й. Домбровський знає староукраїнські літературні пам’ятки); із іншого боці, смердоті культивували й потребу в Галичині книжної мови; а із третього — смердоті були тім грунтом, на якому виростали уже власні подивися галицьких мовознавців. Щодо останього то показовими є подивися І.Могильницького про самостійність й окремленість української мови від інших, до які то й не прийщов Й.Домбровський.

Й.Домбровський виступає прихильником об'єднання слов’янських діалектів із допомогою однієї літературної мови. Тому «виступив проти роздроблення слов’янського світу на багато літературних мов»; розвиток слов’янських мов видавався йому занепадом «старих досконалих форм й тому він закликав, щоби при творенні літературної мови спірати її на традиціях старої слов’янської кулатури"[13]. Не чудово, що саме под впливом таких думок у галичан формується ідея мовної культури й мовної свідомості, котра їхні прив’язувала до пам’яток старого письменства; звідси ідея літературної мови на народній основі ще не мала перспективи не лише розвитку, але й і навіть появи.

Однак роботи Й. Домбровського — це спроба науквого пояснення проблем класифікації й статусу слов’янських мов взагалі, й проблем, пов’язаних із російською мовою зокрема. Проаналізувавши кореспонденцію Й. Домбровського із різними слов’янськими мовознавцями, взявши до уваги роботи Й. Домбровського, К. Чехович висвітлює думку Домбровського про українську мову. 1. Й. Домбровський знає укра-їнські землі, хоч там й не був; то в промові перед цісарем Леопольдом II у 1791р він подає статистичні дані про населення слов’янських країн й про Галичину зокрема; зазначаючи, Коли її населення — À 2 580 769 жителів, означаючи їхні терміном «ruзish" — руську; 2. Від польського вченого Бандтневін мав приклади живої української мови із околиць Заліщини та 65 українських пісень із галичини; 3. Цікавиться Буковиною й Великою Україною, має зразки української мови від невідомого харківського кореспондента. 4. Першу граматику української мови О. Павловського отримує тількиу 1826р (Коли й позначилось на його міркування про статус української мови). 5. На означення української мови вживає назви Russia minor (Латинська назва України), Russia alba ma Russia magna (про Білорусію й Росію) 6. Термін russisch у Й. Домбровського багатоозначальний: означає чи східнослов'янські мови, чи рв сійську літературну мову, чи кожну східнослов'янську мову зокрема. 7. Термін ruthenisch — синонім до russisch, у аркушах К. Чехович знаходить ще одну назву — «lingua russica». 8. Й. Домбровський звертає увагу на різницю між російською та російською мовами К. Чехович припускає, що Й. Домбровський міг бачити мішанину церковнослов’янської, української й польської мов у літературних пам’ятках, тому «очевидно пояснює собі як явище упадкове, яку мало доказуват нездатність української мови до вищого культурного життя"[14]. 9. Дивиться на українську мову через призму поширених серед російських й німецтких мовознавців поглядів, що українська мова — це лише російський діалект, попсований польськими впливами.

Погляди Й. Добровського на українську мову виникли й под впливом його геополітичного критерію, застосованого до класифікації слов’янських мов: із огляду на розуміння історичної ролі конкретного народу, його історичної сили колися й тепер. Звідси «великі могутні народи, здібні творити власні держави, є для Добровського репрезентантами головних, т. ДТ. «такуючих"слов'янських мов"(цю думку проповідує в 1792р у першій класифікації слов’янських мов в роботи «Geschichte der Böhmischen Sprache und literatur»)[15].

Крім цього у Й. Добровського був ідея можливих переходів між слов’янськими мовами через географічне положення в минулому й сучасному, вон привела його, по-суті, дол ідеї генеалогічного підпорядкування мов. Звідси в Домбровського виникає теорія «про походження кілкох слов’янських мов із однієї спільної прамови, причому для підтримки такої теорії притягаються спільні язикові прикмети"[16] .

Думки про поділ слов’янських мов п’ять основних (як зазначає К. Чехович: 1. Russisch, 2. Pohlnisch, 3. Illyrisch, 4. Croatish, 5. Böhmisch), обгрунтовані в 1792р, після двох рокта змінюється. Усі слов’янські мови поділяє тепер вже в два класи — східні й західні мови, а кожен клас надалі диференціює. До східних (чи південних мов) належати russian й serlica, до західних (чи півнвчних) — polonica й bohemica. Крім цих головних мов серед слов’янських Й. Добровський виділяє ще «мови мішані чи посередні», котрі мають ознаки від обох класів. Саме такою мовою він вважає українську, однак й тут його подивися змінюють, оскільки вважає її промвжною між сербською та російською, а пізніше між російською та польською. 17].

Й.Добровський дає галичанам важливу ідею — ідею плекання мови, яку охоплює її студіювання, аналізу граматичної структури й лексичного багатства, із одного боці, й розуміння літературної мови як засобу вищого культурнолго життя. За цим крилися глибокі думи кодифікації літературної форми й її функціонаьне навантаження у суспільстві. Бо для Й. Добровського лише та слов’янська мова могла матір статус самостійності, котра мала граматику, словник й літературу цією мовою[18] .

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet.

[1] Олександрович М. Історія нового українського письменства. Станіслав, 1938, із чотирьох.

[2] Возняк М. До характеристики П. Лодія./ ЗНТШ, тCXIII, 1913, кн 1, з 149.

[3] Саме там, з 150.

[4] Олександрович М. Історія нового українського письменництва. з 12.

[5] Брик І.Й. Добровський й українознавство. Причинки до історії словянської Фільольогії/.

[6] Олександрович М. Історія нового українського письменництва, з 11.

[7] Також, з 12.

[8] Шурат У. В. Копітар й єп.Ів.снігурський / ЗНТШ, тCXXV, ЗНТШ, тСXLI-CXLIII. Праці фільольо гічної секції у Львові, 1925. с5−6.

[9] Олександрович М. Історія нового українського письменництва. с10.

[10] Возняк М. Студії над граматиками XIXв. з 4,9.

[11] Андрохович А. І.Лаврінський./ЗНТШ, т.CXXVII. Львів, 1919, з 116.

[12] Чехович До. Іван Могильницький та Йосиф Домбровький./ з 52.

[13] Др.К.Чехович. Іван Могильницький та Йосиф Добровський. з 55.

[14] Чехович До. Йосиф Добровський й українська мова / Slavia, IX, 1930. Praha, з 708.

[15] Чехович До. Йосиф Добровський й українська мова, з 711.

[16] Саме там, з 711.

[17] Саме там, з 713.

[18] Чехович До. Йосиф Добровський й українська мова. З 716.