Держава в системі соціального партнерства

Держава в системі соціального партнерства Зміст Вступ

1. Місце держави у соціальному партнерстві

2. Роль держави в системі соціального партнерства

3. Держава і консенсус в партнерських відносинах

4. Держава як виразник загальної волі народу

5. Соціальне партнерство і регулювання безробіття

6. Державний мінімальний соціальний стандарт Висновок Список літератури Вступ У світовій практиці все більш рельєфно виявляються дві основні моделі держави з різними їх модифікаціями. Перша — так звана ліберальна модель. Вона ґрунтується на мінімізації державної власності. І відповідно — абсолютизації приватної, що передбачає різке скорочення соціальної функції держави. Ліберальна модель ґрунтується на принципі саме виживання, формування особистості - незалежної, яку належить тільки на себе, з певною системою моральних понять («якщо ти живеш бідно, то ти сам в цьому і винен»). До першої моделі ближче за все держава в США. У Росії ця модель наполегливо впроваджувалася спочатку урядом Гайдара, а згодом — з деякими модифікаціями — урядом Черномирдіна.

Друга модель — соціально-орієнтована. Вона ґрунтується на вільному співіснуванні різних форм власності сильної соціальної функції держави. Соціально-орієнтоване держава бере на себе цілий ряд загальнонаціональних функцій, наприклад, в галузі освіти, охорони здоров’я, пенсійного забезпечення. Воно в більшій мірі захищає людину. Друга модель характерна в основному для європейських, і особливо для скандинавських країн: Ізраїлю, Канади.

Найбільш концентроване вираження соціально — орієнтована модель розвитку отримала в такому понятті як «соціальна держава». Вона закладена і в Конституції Російської федерації, де встановлено, що Російська Федерація — соціальна держава, політика якої спрямована на створення умов, що забезпечують гідне життя і вільний розвиток людини. Соціальна держава має пряме відношення до соціального партнерства, тому що саме соціальне партнерство і передбачає соціально — орієнтовану політику, що проводиться державою.

1. Місце держави в соціальне партнерство Соціальна відповідальність держави проявляється в тому, що воно виконує ряд найважливіших соціальних функцій: коригує стихійні процеси поляризації багатств, не допускає того, щоб соціальна диференціація в суспільстві перейшла допустимі межі. У соціальній політиці це означає пере розподіл (на основі закону) частини багатств для підтримки незаможних верств — у цьому полягає істотне значення соціальної держави; визначає прожитковий мінімум, який реалізує через встановлені закони про мінімальні розміри заробітної плати, пенсій, допомоги по безробіттю; - забезпечує громадянам певний комплект безкоштовних послуг у галузі освіти, охорони здоров’я, екологічної безпеки, доступності до культурних благ; створює мінімальні необхідні умови для соціального страхування.

Виступаючи як суб'єкт соціального партнерства, держава виконує в необхідних випадках також свої адміністративні та інформаційні функції. Держава, наприклад, яка взяла на себе обов’язок розвивати підприємницьку культуру, здатне через засоби масової інформації, мистецтво та інші канали впливу наочно рекламувати підприємництво як благо для суспільства. Якщо в суспільстві культивується уявлення про те, що створення власної фірми — справа престижне і достойне, а на людину, який створив власну справу, дивляться з схваленням, бажаючих наслідувати його приклад знайдеться чимало.

Саме держава, і тільки воно, об'єднує всіх громадян країни і здатне (з цієї причини) представляти їх спільні потреби, інтереси та цілі, висловлювати загальну волю народу, закріплювати її за допомогою законодавства та інших форм правотворчості, забезпечувати втілення її в життя, застосовуючи найрізноманітніші методи, аж до прямого примусу.

Держава єдине і єдино уособлює собою «становий хребет» і одночасно форму («обруч») суспільства. Прибери держава — і розвалиться суспільство на конкуруючі і борються між собою частини, загрузне в нескінченних суперечках, з’ясуванні відносин, затвердження кожним саме своєї «правди» в кривавих сутичках і навіть у громадянських війнах. Послаблюючи його регулюючу, законотворчу та правоохоронну функції, неможливо прийти до цивілізованого соціально — орієнтованого ринку. Місце держави у соціальному партнерстві визначається не тільки його загальноекономічними функціями і регулюючою роллю. Воно виступає в трьох іпостасях: власника, законодавця й арбітра (посередника). Держава продовжує залишатися великим власником і роботодавцем. У цій якості держава через органи виконавчої влади виступає як рівноправна сторона переговорів, укладання угод з іншими суб'єктами соціального партнерства, регулювання соціально-трудових відносин.

Далі, роль держави полягає, зокрема, у розробці відповідного трудового та соціального законодавства. В даний час правова база соціального партнерства в Росії слабка. Розвиваючи її важливо систематично впроваджувати норми міжнародного права, ратифікувати низку конвенцій МОП, які передбачають більш пільгові для працівників і роботодавців умови порівняно з існуючим російським законодавством. Держава повинна відмовитися від політичного маневрування і тиску відносно двох інших партнерів у системі «трипаратизму», передати останнім повноваження, які належать об'єднанням працівників і підприємців. Втручання держави в їх відносини представляється доцільним лише в тих випадках, коли тією чи іншою стороною трудових відносин порушується трудове законодавство; коли обидві конфліктуючі сторони не можуть виробити компромісного рішення; коли досягнутий компроміс завдає шкоди державним інтересам.

2. Роль держави в системі соціального партнерства Основні складові політики держави у сфері соціального партнерства: узгодження між партнерами на вищому (національному) рівні основних напрямків соціально-економічної політики в цілому, включаючи розробку основних критеріїв та показників соціальної справедливості, заходів щодо захисту суб'єктів трудових відносин; формування та вдосконалення механізмів та інститутів, сприяють узгодженню інтересів соціальних партнерів на різних рівнях; створення відповідних органів, комісій, покликаних займатися вирішенням завдань розвитку соціального партнерства і регулювання соціально-трудових відносин; сприяння розширенню участі трудящих в управлінні підприємствами, галузями виробництва, справами держави і суспільства, розвиток і стимулювання переговорного характеру процесу врегулювання виникаючих між сторонами суперечностей і розбіжностей; зниження рівня і пом’якшення гостроти соціальних конфліктів за допомогою розвитку і вдосконалення законно стосовно практики, примирних і погоджувальних процедур.

Соціальність держави в умовах формування ринкової економіки та громадянського суспільства проявляється в тому, що воно бере на себе відповідальність забезпечувати дотримання індивідуальних свобод кожного громадянина і соціальний захист окремих соціальних груп і прошарків. Формування соціальної держави тісно взаємопов'язане з розвитком системи соціального партнерства, яке здатне значно розвантажити державу від багатьох соціальних функцій. Багато приватних фірм та компаній, наприклад, заявляють, що їм необхідні більш тісні контакти з місцевими владними структурами для вирішення різноманітних вузькоспеціалізованих і соціальних, проблем. У свою чергу, місцеві органи влади не проти налагодження тісних взаємин зі світом приватного бізнесу в розвитку соціальної сфери. Однак ситуація, система поділу соціальної відповідальності, як правило, перешкоджає нормальним робочим стосункам місцевої влади з приватними, недержавними підприємствами і організаціями. У зв’язку з цим цільові програми державної підтримки і розвитку підприємництва можуть стати надійною основою для здійснення багатьох конкретних проектів у економічній і соціальній сферах.

Об'єктивні умови складаються таким чином, що владні структури, розвиваючи систему соціального партнерства, повинні постійно вдосконалювати технології та механізм партнерських відносин. Як свідчить сучасна практика, найбільше поширення в діяльності органів державного управління отримали укладення договорів, угод на основі досягнення консенсусу у найважливіших напрямах соціально-економічного та політичного розвитку, шляхом погодження інтересів різних груп, верств і класів.

Консенсус у партнерських відносинах виявляється в наступних трьох основних видах: позитивний, тобто достатній для запобігання розростання соціальних конфліктів, недопущення масових соціальних хвилювань, воєн; негативний, при якому досить високий рівень недовіри між основними суб'єктами соціального партнерства; неоднозначний та двосічний, характеризується стійкою тенденцією зростання соціальних конфліктів, страйків, масових акцій протесту.

3. Держава і консенсус партнерських відносинах Провідним фактором досягнення консенсусу в партнерських відносинах є дотримання законності в діях сторін, формування у них здібності та вміння домовитися між собою. Таким чином, мова йде по суті про узгодження позицій сторін при розробці та здійсненні всієї економічної і соціальної політики держави. У ситуаціях, коли необхідно проведення термінових ринкових реформ, а в суспільстві відсутня політична стабільність, міцне тристоронню згода стає першочерговою потребою. Досягнення згоди в період реформ дозволяє здійснити їх відповідно до корінними інтересами суспільства і зменшує ймовірність того, що основна маса населення, повіривши обіцянкам противників реформ, піде за екстремістами лівого чи правого спрямування.

Процес узгодження та захисту інтересів працівників і роботодавців, підприємців може здійснюватися як безпосередньо, шляхом організації взаємодії органів державного та муніципального управління з представниками профспілок та об'єднаннями роботодавців, так і опосередковано в результаті обміну інформацією, створення сприятливих умов для вирішення виникаючих проблем, ведення переговорів і підписання колективних договорів, угод.

Опосередкований характер взаємодії органів державної влади з громадськими об'єднаннями виражається в тому, що вони, встановлюючи зв’язки, фактично прямо в більшості випадків не взаємодіють з членами профспілок, працівниками трудових колективів, усіма підприємцями, роботодавцями. Тому органи державного та муніципального управління повинні постійно мати на увазі, який авторитет і вплив тих чи інших профспілок, громадських об'єднань підприємців, їх керівних структур серед трудових колективів, працівників галузей, інтереси яких вони представляють.

Органи державної влади та місцевого самоврядування, взаємодіючи в сфері соціального партнерства, виступають не тільки як посередники чи арбітри, які здійснюють узгодження інтересів працівників і роботодавців, але і як власники виробничих потужностей, організатори виробничого процесу і як роботодавці. З цього приводу тривають суперечки, дається різна оцінка ролі держави, владних структур у системі соціального партнерства. Чим же має займатися держава? Виконувати роль медіатора (посередника) або учасника і повноправного партнера в системі трудових відносин? У рамках російської моделі соціального партнерства держава виконує ролі і роботодавця, і посередника, в залежності від питомої ваги контрольного пакету акцій на підприємстві, в акціонерному об'єднанні або в галузі.

Зазначені обставини багато в чому визначають можливості, межі діяльності і поведінки як інститутів державного та муніципального управління, так і профспілок, і об'єднань роботодавців, підприємців, у сфері взаємодії з державою з різних проблем політичної, економічної, соціальної та духовного життя суспільства. Ці ж обставини треба враховувати при аналізі основних напрямів, цілей та завдань розвитку партнерських відносин на різних рівнях. У суб'єктів соціального партнерства можуть і повинні бути як загальні, так і відмінні один від одного мети діяльності, що не тільки природно, а й життєво необхідна для кожної зі сторін партнерської взаємодії.

4. Державу як виразника загальної волі народу Зв’язки інститутів державного та муніципального управління з профспілками та об'єднаннями підприємців, роботодавців можна розглядати з різних позицій: з точки зору узгодження або констатації загальних цілей взаємодії, а також характеристики специфічних напрямків, осмислення особливостей поведінки кожного суб'єкта в залежності від стану справ у сфері соціально-трудових відносин у даний момент або в прогнозованому майбутньому.

Об'єктивно всі три сторони — владні структури, профспілки та об'єднання роботодавців — у своїй діяльності прагнуть до забезпечення економічного і соціального прогресу, до раціонального використання трудового потенціалу, поліпшення умов праці і побуту працівників, до створення ефективної системи колективних договорів та угод і т.д. Відбуваються в економіці, на виробництві процеси найчастіше перешкоджають досягненню названих цілей, створюють ситуацію, при якій державні органи, об'єднання підприємців не в змозі сприяти динамічному розвитку виробництва, втрачають контроль над соціально-економічною обстановкою. У результаті виникають конфліктні ситуації, які нерідко змушують партнерів вступати в конфронтацію, займати позицію протистояння, або організовувати акції протесту.

Держава, об'єднуючи всіх громадян країни, здатне представляти в системі соціального партнерства їх загальні інтереси і цілі, висловлювати загальну волю народу, забезпечувати втілення її в життя, застосовуючи найрізноманітніші технології, в тому числі умиротворення, стримування, розколу «по горизонталі» і «по вертикалі «. Реалізацію технології умиротворення можна простежити на прикладах залучення держслужбою, органами влади на свій бік лідерів окремих профспілок з метою створення свого роду противаг менш лояльним профспілковим об'єднанням і організаціям. Головним компонентом технології стримування є принципова відмова владних структур, роботодавців від будь-яких поступок у соціально-економічній політиці, передусім у питаннях фінансування. Технології стримування підкріплюються найчастіше фактичною відмовою інститутів державної влади при певних умовах від взаємодії з профспілками, групами і комітетами тиску. Іноді навіть оголошуються свого роду заборони на лобіювання конкретних соціальних питань. На практиці технології стримування реалізуються владними структурами шляхом використання превентивних заходів: а саме, у відповідь, зустрічного тиску на профспілки, реорганізації окремих ланок системи державного управління. Як відомо, реорганізація, приміром, міністерств, відомств, комітетів, зниження статусу одних і підвищення ролі інших органів державного управління ускладнюють вхід груп тиску профспілок у владні структури, усувають певною мірою затвердилися процедури прийняття спільних рішень, договорів, угод, а також дезавуює раніше прийняті. У системі соціального партнерства інститутами державної влади достатньо ефективно використовуються технології «розколу по горизонталі», що виражаються у задоволенні групових домагань одних — менш слабких та протидію іншим — більш сильним — профспілковим об'єднанням та організаціям; у створенні виконавчою владою альтернативних груп тиску та забезпеченні ними підтримки в інтересах проведення економічних реформ. Технології стримування, як свідчить досвід, здійснюються і шляхом «розколу по вертикалі». Це виражається в перенесенні взаємодії влади з конфліктуючими корпоративними групами на індивідуальний рівень.

5. Соціальне партнерство і регулювання безробіття соціальний трудовий цивільний законодавство У 1998 р. прийнята і реалізується «Федеральна цільова програма сприяння зайнятості населення РФ за 1998;2000 роки». У ній включений спеціальний розділ «Соціальне партнерство на ринку праці». У ньому визначено роль роботодавців і представників колективів працівників у вирішенні (без прямої участі держави) питань організації робочого часу, заробітної плати, забезпечення підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників. Однак ситуація на ринку праці продовжує залишатися складною. У багатьох регіонах склалася критична ситуація на місцевому ринку праці, намітилася тенденція стихійного відтворення кризового стану та тривалої тривалості безробіття.

Політика зайнятості має істотне значення для формування цивілізованого ринку праці та запобігання соціальних вибухів. Вона тісно пов’язується зі структурною перебудовою, з перетворенням форм власності і загальною стратегією розвитку економіки, з заходами щодо розвитку дрібного підприємництва.

У регулюванні безробіття акцент переноситься з пасивних заходів на активні. Пасивні заходи спрямовані головним чином на вирішення проблем «надлишків» робочої сили. Сформований рівень зайнятості розглядається як реально існуюча даність. Активні заходи передбачають позитивний вплив на наявний рівень зайнятості шляхом створення необхідних умов для збільшення числа робочих місць, у тому числі за рахунок підвищення кваліфікації робочої сили. Виплата допомоги безробітним ув’язується з проведенням активних заходів з підвищення придатності цих людей для ринку праці. Велике значення надається місцевим ініціативам з працевлаштування, заохочення інноваційної та підприємницької діяльності. З метою розвитку регіональної соціальної мобільності в ряді регіонів застосовуються компенсації витрат на переїзд на нове місце роботи і проживання.

Держава в союзі з роботодавцями, підприємцями, профспілками виконує впливову роль у вирішенні багатьох інших соціально значимих проблем як удосконалення системи оплати праці, охорони і забезпечення його безпеки. Незважаючи на те, що складна система партнерських відносин, досить активно адаптується до нових економічних умов, ще не в повній мірі вдається встановити баланс інтересів найманих працівників і роботодавців та реалізувати заходи, спрямовані на підвищення економічних результатів роботи підприємств і галузей у регіонах.

6. Державних мінімальних соціальних стандартів Під державним мінімальним соціальним стандартом розуміється встановлений законом РФ мінімально необхідний рівень соціальних гарантій, які висловлюються в соціальних нормах.

У результаті встановлення та застосування державних мінімальних соціальних стандартів з’являється можливість проведення більш ефективних заходів щодо: забезпечення задоволення найважливіших потреб населення в основних матеріальних благах та соціальних послугах; використання коштів бюджетів усіх рівнів та державних позабюджетних фондів на соціальні потреби; державної підтримки розвитку соціальної сфери і соціальної захисту населення; вирівнювання рівня соціального розвитку на території суб'єктів РФ; концентрації фінансових ресурсів на пріоритетних напрямках державної соціальної політики.

У законопроекті пропонується встановлювати державні мінімальні соціальні стандарти в якості основи для нормативного закріплення доходів і витрат на соціальний розвиток за рівнями бюджетної системи РФ і місцевими органами самоврядування. До складу системи державних мінімальних соціальних стандартів включені стандарти у сфері доходів та СЗН, освіти, охорони здоров’я, культури, юридичної допомоги громадянам та житлово-комунальній сфері. Номенклатура типів відповідних державних мінімальних соціальних стандартів і нормативів фінансових витрат на забезпечення їх реалізації сформовані за пропозиціями заінтересованих міністерств і відомств.

Система державних мінімальних соціальних стандартів висувається в якості бази для формування і виконання соціальних статей бюджетів всіх рівнів і міжбюджетних відносин, а також формування та використання позабюджетних фондів. При визначенні бюджетного фінансування галузей соціальної сфери на черговий рік кожному розпоряднику бюджетних коштів на основі державних мінімальних соціальних стандартів і нормативів поточних і капітальних витрат на їх забезпечення необхідно встановлювати державні та муніципальні завдання з надання соціальних послуг. Пропонується використовувати програми, прогнози, і схеми соціально-економічного розвитку, а також плани і програми розвитку галузей соціальної сфери на відповідній території.

У законопроекті встановлюється відповідальність керівників та посадових осіб за недотримання і неналежне використання фінансових коштів, виділених на забезпечення реалізації державних мінімальних соціальних стандартів. Контроль за забезпеченням та дотриманням державних мінімальних соціальних стандартів рекомендується здійснювати у формі парламентського, адміністративного та громадського контролю на основі принципу гласності.

Висновок Які ж уроки можна було б отримати з російського досвіду на рубежі XX-XXI ст. для органів державної влади та реалізації ними своїх функцій у системі соціального партнерства?

По-перше, — усвідомлення, що сучасна держава має звільнитися від госмонополізма в економіці і, використовуючи макроекономічні регулятори, задавати «правила гри», забезпечувати їх дотримання незалежними суб'єктами соціального партнерства.

По-друге, — подолання госмонополізма в економіці можливе лише цілеспрямованими спільними зусиллями владних структур, представників об'єднань працівників, роботодавців і бізнесу. У системі соціального партнерства органи державної влади повинні забезпечувати відповідність результатів переговорів, договорів, угод цілям державної соціально-економічної політики, сприяти суспільно-політичному самовизначення соціального шару роботодавців, підприємців. Зусилля органів виконавчої влади мають бути спрямовані на узгодження інтересів різних соціальних груп, верств суспільства, їх громадських організацій з метою вирішення актуальних завдань у соціально-трудовій сфері.

По-третє, необхідно чітко визначити межі та функції державної служби, владних структур по відношенню до профспілкам, громадським об'єднанням підприємців, роботодавців. Завданням політичного керівництва все більше стає організація і вдосконалення на практиці вже досягнутої згоди щодо цілей реформ. У зв’язку з цим доцільно:

? підготувати концепцію взаємодії органів влади з профспілками громадськими організаціями підприємців, роботодавців, яка сприяла б подоланню політичного відчуження, удосконалення організаційних форм соціального партнерства;

? сформувати систему колективно-договірного регулювання соціально-трудових відносин на основі соціальних стандартів та індикаторів;

? розробити загальні принципи ведення переговорів, підготовки і укладання угод на федеральному, регіональному та територіальному рівнях, приєднання до укладених угод, поширення їх дії на організації, що не брали участь в переговорному процесі; сформувати критерії визначення показності об'єднань профспілок та роботодавців, їх повноважності на ведення колективних переговорів;

? підготувати правові основи, що забезпечують участь представників об'єднань профспілок та роботодавців у розробці законодавчих та основних нормативних актів, що відносяться до соціально-економічної політики.

Встановлення партнерських відносин із суспільно-політичними та суспільно-цивільними формуваннями на території дозволяє владі не тільки успішно вирішувати електоральні проблеми, сприяє зниженню соціальної напруженості в регіоні і муніципальній освіті, а й знизити фінансові витрати за рахунок: побудови механізмів адресної соціальної допомоги; сприяння переходу громадських організацій з позиції прохачів до надання населенню різного типу соціальних послуг і виходу на самозабезпечення; передачі некомерційним організаціям третього сектору деяких адміністративних функцій на основі конкурсності соціального і муніципального замовлення; залучення в місто (район, округ, муніципальне утворення) шляхом створення силами НКО соціально значущих проектів і програм, інвесторів та донорів, додаткового фінансування з федеральних програм і від вітчизняних та зарубіжних благодійних Фондів; використання ресурсів благодійництво та потенціалу волонтерської діяльності.

У результаті звернення до нових ресурсів можлива зміна існуючого сьогодні стереотипу, що розглядає економіку як поповнювати дохідну частину бюджету, а соціальну сферу — як витратну його складову. При цьому виникає нове бачення території та регіону як сфери не тільки «реальної» чи «соціально-орієнтованої» економіки, а й цілісною — «соціальної економіки», що, у свою чергу, може усунути поблажливо-патронує ставлення місцевої влади до населення та громадськості, мобілізувати активність жителів на розвиток міста, району, території, а також розкрити можливості людського потенціалу для вирішення спільних нагальних проблем.

Ідея партнерства стане рушійною силою, у випадку якщо «опанує народними масами». Довіра між партнерами — різними суб'єктами соціально-економічного розвитку території, виникає при «прозорості» та відкритості взаємних намірів і дій. Особливо це стосується прийняття стратегічних, життєво важливих рішень щодо міського розвитку: місцевого бюджету, містобудування, ринку праці та зайнятості, міграцій, безпеки та правопорядку, житлово-комунальної реформи, соціальних програм, економічної і промислової політики і т.д.

Список літератури

1. Юр'єва Т.В. Соціальна економіка: Учеб. для студ. вузів, які навчаються за економ, спец. — М.: Дрофа, 2001. — 352 с. ISBN 5−7107−4289−9

2. Серія ЕКОНОМІКА. Соціальна політика. Державний Університет ВИЩА ШКОЛА ЕКОНОМІКИ. Підручники для Вищої школи. 2003 — 2005. ТОВ «ВД РІВНОВАГА». Програма «Електронна книга» .

3. Серія ЕКОНОМІКА. Економіка соціальної сфери. Державний Університет ВИЩА ШКОЛА ЕКОНОМІКИ. Підручники для Вищої школи. 2003 — 2005. ТОВ «ВД РІВНОВАГА». Програма «Електронна книга» .

4. Іванова В.М., Безгрошових Т.І. Управління зайнятістю населення на місцевому рівні: Учеб. посібник. — М.: Фінанси і статистика, 2002. — 192 с.: Іл.

5. Соціальна політика: Підручник / За заг. ред. Волгіна Н.О., М.: Изд-во РАГС, 2003. — 548 с.