Загальна характеристика Дефлімпійських ігор. 
Україна на арені Дефлімпійських ігор

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНИВЕРСИТЕТ ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

Дисципліна: Адаптивний спорт

РЕФЕРАТ

На тему: Загальна характеристика Дефлімпійських ігор. Україна на арені Дефлімпійських ігор

Виконав: студент 3 курсу Групи № 33 а Періжок Руслан

Київ — 2012

План

Вступ

1.Перші «Олімпійські ігри для глухих»

2.Істория дефлімпійських ігор

3.Хронологія проведення літніх Дефлімпійських ігор

4.Дефлімпійський дебют самостійної збірної команди України Висновки Використана література

Вступ

Олімпійський рух інвалідів — складова сучасного Олімпійського руху, що об'єднує організації, спортсменів та інших осіб, зокрема людей з особливими потребами. Базуючись на гуманістичних ідеалах, що закладені у Олімпізмі, Олімпійський рух інвалідів є одним з масштабних соціальних явищ сьогодення. У ньому реалізується право кожної особи на заняття спортом та участь у розбудові кращого світу засобами спорту, без дискримінації, на основі взаєморозуміння, дружби, солідарності та чесної гри.

У відповідності із Олімпійською Хартією, критерієм приналежності до Олімпійського руху є визнання МОК. Нині МОК визнані такі Всесвітні комплексні змагання інвалідів як Паралімпійські ігри, Дефлімпійські ігри та ігри Спеціальних Олімпіад, у назвах яких відзеркалено прагнення асоціювання своєї діяльності із Олімпійською. Проте, незважаючи на зростання інтересу науковців до спорту інвалідів та адаптивного фізичного виховання, Дефлімпійський спорт висвітлено досить обмежено порівняно із Паралімпійським та Спеціальним Олімпійським.

Перші «Олімпійські ігри для глухих»

Перші спроби залучення інвалідів з вадами слуху до спорту були здійснені ще в ХІХ столітті, коли у 1888 році в Берліні було засновано перший спортивний клуб для глухих.

Перші «Олімпійські ігри для глухих» було проведено у Парижі (Франція) з 10 по 17 серпня 1924 року завдяки ентузіазму Ежена Рубен-Алке. У змаганнях брали участь представники національних федерацій Бельгії, Великобританії, Голландії, Польщі, Франції та Чехословаччини. До змагань також допустили спортсменів Італії, Румунії та Угорщини, які ще не мали своїх національних федерацій. До програми ігор увійшли п’ять видів спорту: легка атлетика, велоспорт, футбол, стрільба та плавання. Успіх ігор перевершив усі сподівання, і це стимулювало організаторів відповідно до Олімпійських традицій проводити їх щочотири роки.

16 серпня на нараді у Ла Порт Дорс представники клубів та федерацій глухих Бельгії, Великої Британії, Італії, Нідерландів, Польщі, Румунії, Франції, Угорщини та Чехословаччини заснували Міжнародний спортивний комітет глухих (Comit International des Sports des Sourds — CISS (Рис.1).

Істория дефлімпійських ігор

Першим президентом Міжнародного спортивного комітету глухих було обрано Ежена Рубен-Алке (Eugene Rubens-Alcais, 1888−1963), який пропрацював на цій посаді до 1953 р. (Рис.2).

Міжнародний спортивний комітет глухих пізніше став одним із фундаторів сучасного Міжнародного Паралімпійського Комітету [, ].

На Першому конгресі СISS у Брюсселі 31 жовтня 1926 р. був прийнятий статут цієї організації.

До початку другої світової війни до Міжнародного спортивного комітету глухих вступили Німеччина, Швейцарія, Данія, Норвегія, Фінляндія, Швеція, Австрія, США, Японія та Болгарія, а в 1949 році - Іспанія та Югославія. Було проведено перші Міжнародні зимові ігри для глухих.

З свого боку, МОК не залишає без уваги діяльність Міжнародного спортивного комітету глухих з популяризації спорту інвалідів, і з 15 липня 1955 року проголошує офіційне його визнання Міжнародною федерацією з Олімпійським статусом. Цього ж року відбулося приєднання до Міжнародного спортивного комітету глухих Австралії та Нової Зеландії.У 1957 році, на XIV Конгресі Міжнародного спортивного комітету глухих до нього прийняли Аргентину, Грецію, Іран, Ізраїль, НДР, СРСР, Турцію, Уругвай та Чілі.

За заслуги у розвитку спорту серед глухих, реалізацію олімпійських ідеалівта практичний внесок у розвиток Міжнародного Олімпійського руху Міжнародний Олімпійський Комітет у 1966 році нагородив Міжнародний спортивний комітет глухих Олімпійським Кубком Кубертена. На ХІХ конгресі в Берчтесгадені в 1967 році прийняли назву «Всесвітні ігри глухих» .

У 1983 р. Міжнародний Спортивний Комітет глухих прийняв дві класифікації членства, угоду про вибір місця проведення ігор за шість років заздалегідь, а також положення про обмеження числа супроводу посадовими особами спортсменів команд на Всесвітніх іграх глухих. Цього ж 1983 р. Міжнародний Спортивний Комітет глухих разом з іншими організаціями з метою збільшення коштів, що їх використовують у здійсненні фінансової підтримки міжнародних спортивних організацій інвалідів, взяв участь у заснуванні Міжнародний спортивний фонд інвалідів.

Міжнародний Спортивний Комітет глухих спільно з іншими організаціями брав участь у створенні Міжнародного Координаційного Комітету, Міжнародного спортивного фонду інвалідів, Міжнародного Паралімпійського Комітету, проголошенні гасла «Рівність через спортивні змагання» тощо. З 1985 року прапори Міжнародного Олімпійського Комітету та Міжнародного Спортивного Комітету глухих майорять на літніх та зимових Всесвітніх іграх глухих. У 1990 році, У 1990 p. на конгресі Міжнародного Спортивного Комітету Глухих у Гронінгені (Нідерланди), що він був профінансований Міжнародним Олімпійським Комітетом, була підписана угода про співпрацю між Міжнародним Паралімпійським Комітетом та Міжнародним Спортивним Комітетом глухих. Основними її положеннями було визнання Всесвітніх ігор глухих змаганнями того ж статусу, що ї Паралімпійські ігри; визнання Міжнародного Спортивного Комітету глухих організацією, що проводить змагання серед глухих; визнання незалежності та автономності усіх національних федерацій глухих спортсменів; домовленість про фінансову підтримку Міжнародного Спортивного Комітету глухих на пропорційній основі тощо.

Але згодом Міжнародний Паралімпійський Комітет, який фінансувався МОК, перетворився на самостійний центр з управління паралімпійським рухом, став домінувати у спортивному русі інвалідів, проводив свою роботу безпосередньо з національними спортивними організаціями інвалідів, минаючи інколи Міжнародний Спортивний Комітет глухих і, як правило, національні федерації глухих. З 90-х років ХХ століття у багатьох країнах національні федерації глухих стали втрачати свої зв’язки з Національними Олімпійськими Комітетами, втрачати підтримку з боку національних спортивних організацій інвалідів.

За свідченням екс-президента Міжнародного Спортивного Комітету глухих Джералда Джордана (Jerald Jordan) Міжнародний Спортивний Комітет глухих також звинувачував Міжнародний Паралімпійський Комітет у тому, що виділені йому кошти не були розподілені згідно із угодою між організаціями [,, ].

Тому у 1993 р. на конгресі Міжнародного Спортивного Комітету глухих у Софи (Болгарія) було поставлено питання або про вихід з Міжнародного Паралімпійського Комітету, або припинення ігри глухих та участь у Паралімпійських іграх. Було офіційно надіслано листа до МОК, у якому організація ставила питання про визнання ним ігор глухих у випадку виходу Міжнародного Спортивного Комітету глухих зі складу Міжнародного Паралімпійського Комітету. Разом з тим, Міжнародний Спортивний Комітет глухих цікавили умови участі глухих спортсменів у Паралімпійських іграх. МОК не надав офіційної відповіді, але неофіційно дав зрозуміти, що цінує членство Міжнародного Спортивного Комітету глухих у Міжнародному Паралімпійському Комітеті. Міжнародний Спортивний Комітет глухих залишився членом МПК, але прийняв рішення про продовження проведення Всесвітніх ігор глухих та недоцільність участі глухих у Паралімпійських іграх.

Недоцільність участі у Паралімпійських іграх обґрунтовувалася тим, що глухі вважають себе не інвалідами, а частиною культурної та мовної меншості людства — здоровими людьми без фізичних та психічних ушкоджень; змагання глухих спортсменів проводяться по тим же спортивним правилам як і у здорових спортсменів, за винятком деяких змін технічного характеру (дії арбітрів повинні бути чітко видимими, наприклад, світловими сигналами). Крім того, на Паралімпійських іграх глухі спортсмени мали змагатися не з іншими інвалідами, а з спортсменами своєї міжнародної федерації. Тому цілком логічно виникло питання про доцільність відмови від своїх змагань, що проводилися 75 років. Ще одним аргументом був мовний бар'єр, що існує між глухими спортсменами та спортсменами інших нозологій. Висловлювалось також застереження, що участь значної кількості глухих спортсменів у Паралімпійських іграх може спричинити до зменшення кількості учасників змагань, що їх представляють інші спортивні федерації інвалідів, а це не відповідає інтересам цих організацій і завданням Паралімпійських ігор. В свою чергу, Міжнародні Паралімпійський Олімпійський комітети продовжили визнавати Всесвітні ігри глухих та Міжнародний Спортивний Комітет глухих.

Згідно з дозволом МОК з 2001 року Всесвітні ігри глухих офіційно називаються Дефлімпійськими іграми.

Хронологія літніх та зимових Дефлімпійських ігор представлена у табл.1−2 відповідно. Яскраво виражена тенденція збільшення кількості спортсменів та країн-учасниць Дефлімпійських ігор.

Хронологія проведення літніх Дефлімпійських ігор

Дефлімпійський дебют самостійної збірної команди України

дефлімпійська гра глухий інвалід Вперше збірна команда глухих України (С.Городок, І.Кузнєцова, Т. Губар, Г. Коєв, М. Закладний, Г. Литвиненко, Н. Бойчук, І.Виговська, О.Євстратова, Т. Кука, Г. Немялковська, Н. Ніколаєва, Л. Сінчук, Л. Тяка) виступила самостійною командою на ХVІІ Всесвітніх літніх іграх глухих у 1993 році в Софії (Болгарія), де здобула 2 золотих, 4 срібних та 2 бронзових медалі. Узагальнені результати виступів спортсменів України у Дефлімпійських іграх у складі самостійної збірної команди подано у табл.2.

На ХVІІІ Всесвітніх іграх глухих у 1997 році в Копенгагені (Данія) взяли участь Г. Головкін, А. Бентега, О. Ходаков, Д. Дяченко, Т. Губар, С. Городок, І.Ізбаш, І.Кузнєцова, Г. Коєв, В. Степанов, Р. Білявський, Г. Литвиненко, В. Санькін, О. Юрик, О. Лаврик, М. Закладний, Н.Божко. Було завойовано 5 золотих, 10 срібних та 5 бронзових нагород. У неофіційному заліку команда України посіла дев’яте місце за кількістю золотих медалей, а за заліковими очками — п’яте місце.

Висновок

Дефлімпійський спорт є повноцінною складовою Олімпійського руху інвалідів. Більше того, саме спортивні заняття і змагання глухих були підґрунтям розвитку сучасного спорту інвалідів. Перші спроби залучення інвалідів з вадами слуху до спорту були здійснені ще в ХІХ столітті, коли у 1888 році в Берліні було засновано перший спортивний клуб для глухих, а Перші «Олімпійські ігри для глухих» було проведено у Парижі (Франція) з 10 по 17 серпня 1924 року. Міжнародний Спортивний Комітет глухих спільно з іншими організаціями брав участь у створенні Міжнародного Координаційного Комітету, Міжнародного спортивного фонду інвалідів, Міжнародного Паралімпійського Комітету. Проте, у 1993 р. на конгресі Міжнародного Спортивного Комітету глухих у Софії (Болгарія) було поставлено питання або про вихід з Міжнародного Паралімпійського Комітету, або припинення ігор глухих та участь у Паралімпійських іграх. Міжнародний Спортивний Комітет глухих залишився членом МПК, але прийняв рішення про продовження проведення Всесвітніх ігор глухих та недоцільність участі глухих у Паралімпійських іграх. Недоцільність участі у Паралімпійських іграх обґрунтовувалася тим, що глухі вважають себе не інвалідами, а частиною культурної та мовної меншості людства — здоровими людьми без фізичних та психічних ушкоджень; змагання глухих спортсменів проводяться за тими ж спортивним правилам як і у здорових спортсменів, за винятком деяких змін технічного характеру (дії арбітрів повинні бути чітко видимими, наприклад, світловими сигналами). Крім того, на Паралімпійських іграх глухі спортсмени мали змагатися не з іншими інвалідами, а з спортсменами своєї міжнародної федерації .

Використана література

1. Указ Президента України «Про Національну доктрину розвитку фізичної культури і спорту» (Із змінами, внесеними згідно з Указом Президента N 1505/2005 (1505/2005) від 21.10.2005.

2. Спорт сьогодні і завтра / За ред. Михайлушка Є.О. — К., 2005.

3.Энциклопедия Олимпийского спорта / Под общ.ред. В. Н. Платонова. Т.2. — К.: Олимпийская литература, 2004. — 583 С.

4. Корабликов В. А., Рухлядев А. Н. Физическая культура и спорт глазами глухих спортсменов // Социально-економические проблемы воспитания спортсменов в условиях перестройки советского общества: Тез.докл. — Москва, 1990. — С. 139−140.

5. Крет Я. В. Критерії діагностики психофізичного розвитку дітей і підлітків у системі корекційної роботи: Навчальний посібник. — Запоріжжя: ЗДУ, 2003.-92 с.

6. Рибальченко М. П. Етапи розвитку спортивного руху нечуючих України. — К., 1998. — 63 с.

7. Римар О. Спорт неповносправних: історія та сучасність. — Л.: Видавничий центр Національного університету імені Івана Франка, 2001. — 56с.

8. Римар О. В. Історико-соціальні аспекти розвитку параолімпійського руху в Україні: Дис… канд. наук з фіз. вих. і спорту: 24.00.01 / ЛДІФК. — Л., 2002. — 212 с.