Ступені легеневої гіпертензії за М.М. Амосовим (1997)

I ступінь — 25—50 мм рт. ст.;

II ступінь — 51—75 мм рт. ст.;

III ступінь — 76—110 мм рт. ст.;

IV ступінь — понад 110 мм рт. ст.

Хронічне легеневе серце первинно-судинного генезу називається синдромом Аєрзи—Аррілага; він трапляється рідко, в основному в жінок 20— 40-річного віку. Проявляється стійкою задишкою, болем у ділянці серця («чорна» або «синя» стенокардія), серцебиттям, може з’являтися кровохаркання, кашель, охриплість голосу.

Лікування. Терапія гострого легеневого серця полягає в ліквідації основних причин його виникнення, а також у спрямуванні зусиль на зниження тиску в малому колі кровообігу.

Під час загострення хронічних запальних захворювань використовують антибактеріальну терапію згідно з рекомендаціями, викладеними в попередніх розділах, відхаркувальні засоби, бронхолітики.

Важлива роль у патогенезі розвитку легеневого серця належить гіпоксії, тому доцільно застосовувати оксигенотерапію до 18 год на добу.

З метою зменшення тиску в легеневій артерії призначають еуфілін, теофілін, а також нітрати, інгібітори АПФ (каптоприл), молсидомін, антагоністи кальцію (фелодипін). При явищах декомпенсації легеневого серця використовують сечогінні (верошпірон, урегіт, фуросемід, гіпотіазид), серцеві глікозиди в невеликих дозах.

При тяжкому набряковому синдромі методом вибору є ультрафільтрація крові, кровопускання.

Для поліпшення реологічних властивостей крові використовують антикоагулянти та дезагреганти. У загальному лікуванні слід призначати антиоксиданти, анаболічні гормони, вітаміни групи В, пірацетам (ноотропіл).

Прогноз. При ранній діагностиці та лікуванні хронічного легеневого серця можна подовжити життя хворого на 10—15 років. Первинна легенева гіпертензія завжди закінчується летально.

Профілактика легеневого серця полягає в усуненні причин, які призвели до його формування.

легеневий серце лікування пневмосклероз.