Тема руйнівної сили снобізму у романі Ч. Діккенса «Великі сподівання»

Тема руйнівної сили снобізму у романі Ч. Діккенса «Великі сподівання»

Зміст Вступ Розділ 1. Сюжетно-композиційні та ідейні особливості роману Ч. Діккенса «Великі сподівання»

Розділ 2. Тема руйнівної сили снобізму у романі «Великі сподівання»

Висновки Список літератури

Вступ

Інтерес до творчості Діккенса (Charles Dickens 1812−1870), до його неординарної особистості зберігається й понині.

Це пояснюється передусім тим, що Ч. Діккенс звертає увагу на найболючіші проблеми свого часу, на місце і роль особистості в житті суспільства: «Записки Піквікського клубу («The Posthumous Papers of the Pickwick Club), нарис «Різдвяний обід» («A Christmas Carol») (тут Діккенс вперше звернувся до теми Різдвяного свята як символу сімейної злагоди й затишку.

У 1850 році він розпочав роботу над «Історією Англії для дітей», що мала стати захоплюючою і романтичною. У цей період Діккенс активно працює в різних жанрах, проте перевагу віддає роману та його жанровим формам: історичний роман («Повість про два міста» «A Tale of Two Cities», 1859), соціальний роман («Крихітка Доррін» «Little Dorrit», 1855−1857), детектив («Таємниця Едвіна Друда» «The Mystery of Edwin Drood», 1870), роман-утопія («Тяжкі часи» «Hard Times: For These Times», 1854).

«Великі сподівання» («Great Expectations», 1860) — автобіографічний роман. Багато своїх власних переживань, своєї власної туги вклав у цей роман автор. За попереднім планом роман мав скінчитися трагічно, тоді як Діккенс завжди уникав сумних фінальних картин для своїх творів. З добрих міркувань про людину він не зважився закінчити «Великі сподівання» повною їх катастрофою. Але весь задум роману ясно веде до такої розв’язки.

Літературна і життєва діяльність Чарльза Діккенса знайшли своє відображення в науково-критичних працях Е. Дайсона, Ед. Джонсона, Дж. Пірсона, Д. Прістлі, Е. Вілсона. Невідомими фактами поповнює класичну біографію Діккенса, написану Д. Форстером, праця американського дослідника Е. Джонсона «Чарльз Діккенс. Його трагедія і тріумф» (1952) (Johnson, E. Dickens: His Tragedy and His Triumph).

У колишньому СРСР про Діккенса писали А.А. Анікст, В.В. Івашева, І.М. Катарський, Н. П. Михальська, М. А. Нерсесова, Т.І. Сільман, М. П. Тугушева, М. В. Урнов та інші дослідники. В основному це біографічні та літературознавчі праці (50−60-ті роки XX ст.), в яких наголос робився на так званому «критичному реалізмі», письменника, що викриває вади буржуазного суспільства.

Актуальність теми курсової роботи визначається тим, що дослідження роману «Великі сподівання» розглядалося зазвичай з точки зору «критичного реалізму» і багато соціально-філософських, гуманістичних ідей цього твору залишено поза увагою дослідників. Дослідження ідей гуманізму, духовного єднання особистості та світу, пошук власного «я» у досліджуваному романі розкриває нові грані цього роману.

Метою курсової роботи є аналіз художнього втілення теми руйнівної сили снобізму у романі Ч. Діккенса «Великі сподівання».

Визначена мета зумовила виконання наступних завдань:

— визначити місце соціально-авантюрного означеного роману у творчості Ч. Діккенса;

— дослідити автобіографічні мотиви у романі;

— розкрити соціально-філософське підґрунтя роману;

— проаналізувати художнє втілення теми руйнівної сили снобізму у романі.

Об'єктом дослідження є роман Ч. Діккенса «Великі сподівання».

Предметом дослідження виступає специфіка відображення теми руйнівної сили снобізму у романі «Великі сподівання»

Джерельною та теоретичною базою для написання курсової роботи послужили: роман — Ч. Діккенса «Великі сподівання» в українському перекладі та мовою оригіналу, науково-критична література про письменника, а також науково-теоретичні праці, пов’язані з дослідженням англійської літератури кінця XX століття.

Методи дослідження — системний, описовий методи з елементами текстуального аналізу.

Курсова робота складається із вступу, двох розділів, висновків та списку літератури. У першому розділі «Сюжетно-композиційні та ідейні особливості роману Ч. Діккенса «Великі сподівання» розглядається жанрова специфіка соціально-авантюрного роману Ч. Діккенса, виявляються автобіографічні мотиви роману, а також визначається соціально-філософські та гуманістичні ідеї роману. У другому розділі «Тема руйнівної сили снобізму у романі «Великі сподівання» аналізується тема пошуку власного «Я» та художнє втілення теми руйнівної сили снобізму для особистості. У «Висновках» підведені загальні результати усього курсового дослідження.

діккенс сподівання автобіографічний снобізм

Розділ 1. Сюжетно-композиційні та ідейні особливості роману

Ч. Діккенса «Великі сподівання»

Роман Ч. Діккенса «Великі сподівання» (1860−1861) характеризується рядом загальних рис, які дозволяють говорити про розвиток і закріплення тенденцій детективного жанру в творчості автора.

Всякого роду таємничі пригоди, переодягання, зникнення, «воскресіння з мертвих» (на основі уявної смерті героя), викрадення, пограбування, вбивства — усе це являється неминучим аксесуаром детективного жанру. Твори такого роду наповнені дивними, страшними персонажами: лунатиками, морфіністами, курцями опіуму, всякого роду маніяками або шарлатанами, гіпнотизерами, віщунами і т. п. Уся ця література, особливо романи Вілкі Коллінза, мали на Ч. Діккенса безперечний вплив [3, с. 120].

Роман «Великі сподівання» цікаво порівняти не лише з ранніми творами Ч. Діккенса, але і з романами О. де Бальзака. Більше ранні твори Ч. Діккенса, і «Холодний будинок» і «Крихітка Дорріт», надзвичайно близькі творчості Бальзака по своїй темі і по самому напряму думки. Ч. Діккенса і Бальзака передусім зближує сама грандіозність художнього задуму, хоча цей задум і утілюється у них по-різному.

Але хоча «Великі сподівання» теж присвячені певною мірою втраченим ілюзіям, характер розчарування героїв Ч. Діккенса дуже далекий від бальзаківського [6, с. 95].

Сюжет роману розгортається настільки індивідуалізовано, що узагальнювальна тенденція в ньому існує десь поряд з «особистим» досвідом героя. Дійсність змальована в досить похмурих тонах (особливо лондонські епізоди), але сам герой охоче погодився б існувати в ній за сприятливіших умов, міг би, кінець кінцем, пристосуватися і до цих обставин

І в той же час ця «пристосовність» героя (у поєднанні з деякими іншими негативними рисами, про які ще буде сказано) теж не знаходить однозначної моральної оцінки на сторінках роману.

Усе це можливо лише тому, що соціальний пафос автора тут приглушений і що інтерес роману значною мірою зосереджений на з’ясуванні того, хто є дійсним покровителем героя, тобто на з’ясуванні «таємниці», що не має широкого узагальнювального значення.

У цьому романі Ч. Діккенс частково повертається до своїх більше ранніх творів, в центрі яких стоїть фігура знедоленого маленького героя, у центрі усіх випробувань суворого життя.

Піп нагадує і Олівера Твіста і Девида Копперфільда. Та і сама побудова роману як би повертає нас до вихідних позицій Діккенсовської поетики, коли сюжет твору будувався навколо біографії героя і в основному з нею співпадав («Олівер Твіст», «Ніколас Нікльбі», «Девид Копперфільд»). Такий метод «однолінійної» побудови тим більше природний в тих випадках, коли розповідь, як в «Великих сподіваннях», ведеться від першої особи, і, отже, об'єм зображуваної дійсності повністю співпадає з індивідуальним досвідом героя [10, с. 8].

Вже з самого початку роману оповідання йде по двох лініях: в підкреслено побутовому плані описується будинок старшої сестри Піпа, лютої місіс Джо Гарджері, сама вона і її чоловік, зворушливо-добродушний коваль Джо, а також їх найближче оточення. З веселим гумором простежуються пригоди Піпа в рідному будинку: дружба Піпа і Джо, цих двох страждальників, гноблених лютою сестрою і дружиною, епізод крадіжки напилка і пирога, тривожні переживання Піпа під час святкового обіду, коли проводиться неприємна паралель між поросям на блюді і ним самим.

Другий план оповідання пов’язаний з надзвичайними подіями в житті юного Піпа, з його «особистою біографією», і вводить нас в атмосферу кримінально-детективного роману. Так перші сцени роману розігруються на кладовищі, де на могилах батьків героя відбувається зустріч з каторжником, що має вирішальне значення для усієї подальшої долі Піпа.

Навіть зворушливі подробиці про раннє сирітство хлопчика (згадаємо для порівняння історію Олівера) дані тут не лише в сентиментальному плані, але оточені елементами авантюрно-кримінальної літератури таємниць і жахів.

І далі, як би різко не мінялося життя героя, доля усе знову і знову приводить його до похмурих боліт позаду кладовища, спокій яких нерідко порушується появою збіглих злочинців, що шукають тут укриття.

Цей другий план роману, пов’язаний з вторгненням в життя Піпа похмурого, гнаного усіма каторжника Абеля Мегвіча, увесь побудований на таємницях, з першої зустрічі і кінчаючи усіма тими епізодами, коли незнайомець незбагненним чином дає знать Піпу про себе і про свою прихильність до нього [20, с. 58].

Ця, на перший погляд нез’ясовна, прихильність Мегвіча призводить не лише до того, що він забезпечує Піпу завидне існування «юнака з багатого будинку». Але, ризикуючи життям, заради зустрічі з ним повертається в Англію (тут ще раз напрошується порівняння з Бальзаком: мотив залежності молодої людини з буржуазного суспільства від знехтуваного цим суспільством злочинця).

У історії Мегвіча кримінально-детективна лінія роману знаходить своє найбільш яскраве втілення. Лише до кінця розкриваються усі складні сюжетні лінії, що зв’язують Піпа з цією людиною через таємничий будинок міс Хевишем, а також з її вихованкою Естеллою, яка виявляється дочкою Мегвіча.

Проте, незважаючи на підкреслену залежність лінії Мегвіча від традиції «страхітливого» і детективного жанру, його історія, проте, не позбавлена і соціально-викривального значення. Вищою точкою тут є розповідь про його минуле життя, де Мегвіч на наших очах зростає в патетичну, трагічну фігуру вічно гнаного страждальника. Промова його звучить звинувачувальним актом буржуазному ладу:

«In jail and out of jail, in jail and out of jail, in jail and out of jail. There, you’ve got it. That’s my life pretty much, down to such times as I got shipped off, arter Pip stood my friend.

I’ve been done everything to, pretty well — except hanged. I’ve been locked up as much as a silver tea-kittle. I’ve been carted here and carted there, and put out of this town, and put out of that town, and stuck in the stocks, and whipped and worried and drove. I’ve no more notion where I was born than you have — if so much. I first become aware of myself down in Essex, a thieving turnips for my living. Summun had run away from me — a man — a tinker — and he’d took the fire with him, and left me wery cold.

I know’d my name to be Magwitch, chrisen’d Abel. How did I know it? Much as I know’d the birds' names in the hedges to be chaffinch, sparrer, thrush. I might have thought it was all lies together, only as the birds' names come out true, I supposed mine did.

So fur as I could find, there warn’t a soul that see young Abel Magwitch, with us little on him as in him, but wot caught fright at him, and either drove him off, or took him up. I was took up, took up, took up, to that extent that I reg’larly grow’d up took up" [19, с. 292].

Біографія Мегвіча — це варіант біографії Олівера Твіста, позбавлений, проте, істотно важливого елементу, завдяки якому Ч. Діккенс зазвичай рятував своїх добронравних, але знедолених героїв. У історії Мегвіча Ч. Діккенс нарешті показав, що може статися з людиною в капіталістичному суспільстві без тих «добрих грошей», до яких він так часто прибігав у кінці своїх романів, — Мегвіч залишився внутрішньо благородною особою (це видно по його безкорисливій прихильності до Піпа), але і морально і фізично він приречений на загибель. Оптимізм колишніх сюжетних кінцівок в романах Ч. Діккенса тут остаточно зломлений [14, с. 5].

Кримінально-авантюрна атмосфера роману посилюється ще казково-фантастичним елементом. Доля зіштовхує Піпа з міс Хевишем, багатою напівбожевільною старою, і її гарненькою, вередливою і зовсім не доброю вихованкою Естеллою, життєве призначення якої - мстити усім чоловікам за образу, нанесену колись її покровительці.

Будинок міс Хевишем оточений таємницями, Піпа впускають сюди на особливе запрошення старої, яку він, простий сільський хлопчик, з незрозумілих причин повинен розважати.

Образ хазяйки будинку витриманий в казкових тонах. Ось її перший опис, коли Піп входить в її кімнату, назавжди позбавлену денного світла:

«She was dressed in rich materials, — satins, and lace, and silks, — all of white. Her shoes were white. And she had a long white veil dependent from her hair, and she had bridal flowers in her hair, but her hair was white. Some bright jewels sparkled on her neck and on her hands, and some other jewels lay sparkling on the table. Dresses, less splendid than the dress she wore, and half-packed trunks, were scattered about. She had not quite finished dressing, for she had but one shoe on, — the other was on the table near her hand, — her veil was but half arranged, her watch and chain were not put on, and some lace for her bosom lay with those trinkets, and with her handkerchief, and gloves, and some flowers, and a Prayer-Book all confusedly heaped about the looking-glass… It was not in the first few moments that I saw all these things, though I saw more of them in the first moments than might be supposed. But I saw that everything within my view which ought to be white, had been white long ago, and had lost its lustre and was faded and yellow. I saw that the bride within the bridal dress had withered like the dress, and like the flowers, and had no brightness left but the brightness of her sunken eyes. I saw that the dress had been put upon the rounded figure of a young woman, and that the figure upon which it now hung loose had shrunk to skin and bone. Once, I had been taken to see some ghastly waxwork at the Fair, representing I know not what impossible personage lying in state. Once, I had been taken to one of our old marsh churches to see a skeleton in the ashes of a rich dress that had been dug out of a vault under the church pavement. Now, waxwork and skeleton seemed to have dark eyes that moved and looked at me. I should have cried out, if I could [19, с. 149].

Слід додати до цього, що годинник у будинку міс Хевишем зупинився без двадцяти хвилин дев’яти багато років тому, коли вона дізналася про віроломство свого жениха, що черевик її відтоді так жодного разу і не був надітий, що панчохи на її ногах зітліли до дір і що в одній з сусідніх кімнат, що кишіла мишами і іншою нечистю, увесь в павутині, стояв на столі весільний пиріг — подробиці, можливі вже тільки в справжнісінькій казці. Якщо ми згадаємо в зв’язку з цим інші романи Ч. Діккенса, то знайдемо, що удома, оточені таємницями, зустрічалися у нього і раніше.

Атмосфера цієї частини роману значною мірою нагадує атмосферу якої-небудь з казок Андерсена, де герой потрапляє в таємничий замок, в якому живе стара чарівниця і прекрасна, але жорстока принцеса. У думках Піпа міс Хевишем і названа чарівницею він сам — лицарем, а Естелла — принцесою.

Завдяки різкому повороту, як це часто буває у Ч. Діккенса, сюжет роману докорінно міняється, і набуває чинності знову реалістичний план оповідання. Несподіване збагачення (яке Піп неправдиво приписує щедрості міс Хевишем) примушує героя покинути рідні місця, і ми опиняємося в новій і цілком реальній сфері дійсності.

Реалістичний і глибокий по своєму психологічному малюнку і знанню життя епізод прощання Піпа з бідним, скромним Джо і з такою ж скромною і самовідданою Біді, коли Піп мимоволі приймає тон поблажливого покровителя і починає таємно соромитися своїх простодушних друзів [6, с. 99].

У котрий раз Ч. Діккенс приводить свого юного героя в Лондон («Олівер Твіст»), показує йому величезне незнайоме місто, примушує його замислитися над внутрішніми пружинами сучасного буржуазного суспільства. І з цієї миті в романі виникає протиставлення двох світів. З одного боку — світ спокою, тиші і душевної чистоти у будиночку коваля Джо, де мешкає сам хазяїн, якому найбільше йде його робоча сукня, його молоток, його трубка. З іншого боку — «метушня» сучасної капіталістичної столиці, де людину можуть обдурити, пограбувати, убити, і притому зовсім не унаслідок особливої ненависті до нього, а тому, що це «чого-небудь може виявитися вигідно».

Ч. Діккенс завжди був невичерпний в створенні фігур, символізуючих цей страшний світ кровожерного егоїзму. Але тут він менш, ніж раніше, прибігає до метафоричної і маскуючої символіки готичного роману, а малює людей такими, якими вони щодня і кожну годину породжуються прозою капіталістичного існування.

Одна з колоритних фігур цієї частини роману — клерк Веммік, життя якого різко ділиться на дві половини. З одного боку — висушуюча і озлобляюча робота в конторі Джаггерса, де Веммік весело демонструє Піпу зліпки з фізіономій страчених злочинців і хвастає своєю колекцією кілець і інших цінних «сувенірів», які він добув з їх допомогою. А з іншої - домашня ідилія Вемміка, з садком, з парником, з пташником, з іграшковим звідним мостом і іншими безневинними фортифікаційними хитрощами, із зворушливою дбайливістю про глухого старого батька [17, с. 63].

На запрошення Вемміка Піп побував у нього в гостях (згідно з обраним біографічним методом, герой повинен особисто побувати у будинку у людини абсолютно йому чужої, для того, щоб домашня обстановка його могла бути описана в романі), — і ось на інший ранок вони поспішають в контору: «By degrees, Wemmick got dryer and harder as we went along, and his mouth tightened into a post-office again. At last, when we got to his place of business and he pulled out his key from his coat-collar, he looked as unconscious of his Walworth property as if the Castle and the drawbridge and the arbor and the lake and the fountain and the Aged, had all been blown into space together by the last discharge of the Stinger» [19, с. 211].

Така влада буржуазної «діловитості» і її вплив на людську душу. Черговим страшним символом цього світу є в «Великих надіях» фігура могутнього адвоката Джагтерса, опікуна героя. Де б не з’являлася ця впливова людина, яка, як здається, тримає у своїх руках усіх обвинувачів і усіх відповідачів, усіх злочинців і усіх свідків і навіть самий лондонський суд, де б він не з’являвся, навколо нього поширюється запах запашного мила, витікаючий від його рук, які він ретельно миє в особливому приміщенні своєї контори, як після відвідувань поліції, так і після кожного чергового клієнта. Кінець трудового дня знаменується ще детальнішим обмиванням — аж до полоскання горла, після чого вже жоден з прохачів не наважується наблизитися до нього. Брудна і кривава діяльність Джаггерса як не можна яскравіше підкреслена цією «гігієнічною» процедурою. [20, с. 57].

Ч. Діккенс відтворює в цьому романі і інші сфери дійсності, зображення яких знайоме нам по більше ранніх творах. Таке сімейство містера Покета, лондонського наставника Піпа, зображене в тонах безсюжетного гумористичного гротеску і аналогічне сімейство Кенвігзів, що дуже нагадує аналогічне сімейство, в романі «Ніколас Нікльбі».

З віртуозною майстерністю малює Ч. Діккенс щонайповніший хаос, який панує у будинку Покетів, де дружина містера Покета зайнята читанням книг, куховарка напивається до безпам’яті, діти самі по собі, під час обіду безслідно пропадає печеня і т. д.

Особливість побудови сюжету пов’язана також відображенням актуальних проблем сучасного автору життя суспільства.

Головний герой знову з’являється у Ч. Діккенса з поверненням до біографічної побудови сюжету. Але характер його вже встиг сильно змінитися, ми згадували про ті не особливо благородні почуття, які опанували Піпа з моменту його збагачення. Автор малює свого героя пихатим, інший раз себелюбним, легкодухим. Його мрія про багатство невід'ємна від мрії про «благородну» біографію. Покровителькою своєю він хотів би бачити одну тільки міс Хевишем, свою любов до Естелли він не відділяє від прагнення до забезпеченого, витонченого і красивого життя. Коротше кажучи, Піп, будучи дуже далекий від вульгарних пройдисвітів і шахраїв, від «лицарів наживи», якими кишить роман, все ж виявляє схильність і до показної розкоші, і до марнотратства, і до неробства.

Марнославство, легкодухість і егоїзм Піпа особливо яскраво проявляються в мить, коли він знову стикається зі збіглим каторжником і дізнається ім'я свого істинного благодійника. Попри те, що багатство Піп здобуте для нього Мегвичем ціною величезних зусиль і жертв і є знаком самої безкорисливої любові до нього, Піп, повний «благородної» відрази, егоїстично мріє відбутися від нещасного, такого, що ризикнув життям заради зустрічі з ним. Тільки подальші суворі випробування примушують Піпа інакше віднестися до Мегвича.

Таким чином, особливість побудови композиції та сюжету роману пов’язана з традиціями реалізму та детективного жанру. Сильними в романі також є і біографічні мотиви, що проявляються у творенні образів персонажів та головного героя. Також слід наголосити, про зв’язок цього роману із ранніми творами автору.

Ідейна спрямованість роману, хоч і не дуже, явно, але носить соціальний характер. Згубна дія великого міста, відірваність від природних коренів, марнотратство та снобізм — головні вади, які засуджує автор в своєму романі.

Розділ 2. Тема руйнівної сили снобізму у романі «Великі сподівання»

Тема великих сподівань та втрачених ілюзій була поставлена та розроблена в західноєвропейській літературі раніше, ніж роман Діккенса (Charles Dickens) «Великі сподівання» («Great Expectations») побачив світ. Класичний, найяскравіший приклад цього — романи Бальзака. По суті, «великі сподівання» Діккенса — це «втрачені ілюзії» Бальзака. Тільки в англійському визначенні розбитої долі більше гіркоти, іронії і скепсису. І результати краху Діккенса цікавлять не стільки в плані соціальному, скільки в морально-етичному. Діккенс зумів внести і в образ свого героя, і в опис його історії щось своє, індивідуальне та неповторне.

Роман «Великі сподівання» займає особливе місце у творчій спадщині Діккенса. Це не лише найкращий твір, створений в останнє десятиліття його життя, але й найбільш цільне, гармонійне, і, можливо, найбільш глибоке за змістом творіння письменника [6, c. 386].

Символічною є назва роману. Головний герой Філіп Пірріп, або Піп (Philip Pirrip, nicknamed Pip), подібно до багатьох персонажів Діккенса, багато очікує від життя. І його сподівання навіть починають збуватися. Несподівано у нього, простого сільського хлопчини, з’являється невідомий благодійник. Піп їде до Лондона, його приймає вище суспільство, він смітить грошима, стає «справжнім джентльменом».

У глибині душі Піп сподівається, що його облагодіяла міс Хевішем (Miss Havisham), дивна багата дама. В її будинку час зупинився, і все почало поволі занепадати, коли її наречений не прийшов за нею в призначений день весілля. Всі надії згоріли, коли погасли свічки на весільному торті [12, c. 275].

Будинок міс Хевішем оточений загадками: «I had heard of Miss Havisham up town — everybody for miles round had heard of Miss Havisham up town — as an immensely rich and grim lady who lived in a large and dismal house barricaded against robbers, and who led a life of seclusion». Піпа впускають сюди за особливим запрошенням міс, яку він, простий сільський хлопчик, за незрозумілих причин повинен розважати: «I sometimes have sick fancies,' she went on, `and I have a sick fancy that I want to see some play. There, there!' with an impatient movement of the fingers of her right hand; `play, play, play!» [19, с. 147].

Образ господині дому витриманий в готичних тонах. Ось її перший опис, коли Піп заходить до її кімнати, назавжди залишеної без денного світла: «She was dressed in rich materials — satins, and lace, and silks — all of white… Some bright jewels sparkled on her neck and on her hands, and some other jewels lay sparkling on the table… I saw that the bride within the bridal dress had withered like the dress, and like the flowers, and had no brightness left but the brightness of her sunken eyes. I saw that the dress had been put upon the rounded figure of a young woman, and that the figure upon which it now hung loose, had shrunk to skin and bone» [19, с. 149].

В будинку міс Хевішем Піп знайомиться з вродливою дівчинкою. Естелла (Estella) — вихованка міс Хевішем, яку вона взяла до себе для того, щоб убивши в дитині серце, зробити це створіння знаряддям помсти чоловікам. У неї, за задумом міс Хевішем, будуть закохуватися, але сама вона ніколи не буде здатна на справжнє почуття. Але Піп нічого не знає про «сподівання» міс Хевішем. Навпаки, він вірить, що міс Хевішем, подарувавши йому багатство і знатність, планує одружити його на Естеллі. «She had adopted Estella, she had as good as adopted me, and it could not fail to be her intention to bring us together. She reserved it for me to restore the desolate house, admit the sunshine into the dark rooms, set the clocks a-going and the cold hearts a-blazing, tear down the cobwebs, destroy the vermin — in short, do all the shining deeds of the young Knight of romance, and marry the Princess» [19, с. 150].

Надії Піпа руйнуються в той самий момент, коли він дізнається, що його благодійник — каторжник-утікач Мегвіч (Abel Magwitch), котрого колись маленький Піп зустрів на кладовищі, на могилі батьків, і котрому дав поїсти. («At such a time I found out for certain, that this bleak place overgrown with nettles was the churchyard; and that Philip Pirrip, late of this parish… `Hold your noise!' cried a terrible voice, as a man started up from among the graves at the side of the church porch. `Keep still, you little devil, or I’ll cut your throat!») [19, с. 120]. Мегвіч, заробивши чимало грошей в Австралії, не забув зроблене йому добро і вирішив зробити із Піпа джентльмена.

Переставши бути «зробленим» джентльменом, Піп учиться бути джентльменом справжнім. Перший урок на цьому шляху — урок праці. Мегвіч помирає у в’язниці, у Піпа немає більше грошей. Наступна задача — навчитися розпізнавати обличчя за маскою. Моральне прозріння настає, коли Піп починає бачити в Мегвічі не каторжника й вигнанця, а людину, яка чесно заробила свої гроші.

Другим важливим моральним уроком є хвороба Піпа (символічне звільнення від обману). У ці важкі дні йому по-іншому бачиться характер доброго й смішного Джо Гарджері (Joe Gargery), якого він в часи свого «джентльменства» соромився. За маскою незграбної, несвітської людини він знову побачив справжнє обличчя.

Дуже важливо, що тепер Діккенс називає джентльменом коваля Джо Гарджері. В цьому образі багато справжнього, глибокого демократизму. Діккенс поважає Джо за його порядність, за його тверезий і разом із тим добрий підхід до життя. Джо не живе у світі «великих сподівань», і тому Діккенс ставить його так високо [12, c. 412].

«Великі сподівання» — це не тільки роман про особисту долю Піпа, і не тільки захоплюючий твір із детективною лінією — з’ясування таємниць Піпа, Естелли, міс Хевішем. Детективний сюжет тут є другорядним. Долі дійових особ роману безкінечно переплітаються: Мегвіч — благодійник Піпа, але він же батько Естелли, котра, подібно Піпу, живе в дурмані «великих надій» і вірить у своє шляхетне походження. Служниця в будинку Джеггерса — колишня вбивця — виявляється матір'ю цієї холодної красуні. Компесон (Compeyson), зрадливий наречений міс Хевшем, — заклятий ворог Мегвіча.

Однак велика кількість злочинців у романі не лише данина кримінальній літературі. Це засіб, за допомогою якого Діккенс показує злочинну дійсність. Таким чином Діккенс розвінчує не лише «великі надії» Піпа й Естелли, але й усієї Англії, яка, як вважалося, вступила в нову безхмарну фазу свого розвитку. На прикладі долі Піпа, Естелли, міс Хевішем Діккенс не просто викриває їх особисті вади — марнославство, зарозумілість, паразитизм. Він виявляє національну хворобу — снобізм. І вражає цю ціль не менш успішно, ніж Теккерей (William Thackeray) у «Книзі снобів» («Snob Papers») чи «Ярмарку марнославства» («Vanity Fair») [13, c. 278].

Автор змальовує свого героя марнославним, себелюбним, малодушним. Його мрія про багатство невіддільна від мрії про «шляхетну» біографію. Своєю покровителькою він хотів би бачити одну тільки міс Хевішем, своє кохання до Естелли він не відділяє від прагнення до забезпеченого, витонченого і красивого життя. Коротше кажучи, Піп, будучи досить далеким від вульгарних пройдисвітів і шахраїв, від «лицарів наживи», якими кишить роман, все ж виявляє схильність і до показної розкоші, і до марнотратства, і до неробства.

Марнославство, малодушність й егоїзм Піпа особливо яскраво проявляються в момент, коли він знову зустрічається з каторжником-утікачем і дізнається ім'я свого справжнього благодійника. Незважаючи на те, що багатство Піпа добуте для нього Мегвічем ціною величезної завзятості, зусиль і жертв і є знаком безкорисливої любові до нього, Піп, сповнений «благородної» відрази, егоїстично мріє позбитися цього нещасного, що ризикнув життям заради зустрічі з ним. Тільки подальші суворі випробування змусять Піпа інакше поставитися до Мегвіча і здійснять облагороджуючий вплив на його характер [1, c. 206].

Реалістичний і глибокий за своїм психологічним зображенням і знанням життя епізод прощання Піпа з бідним, скромним Джо і такою ж скромною і самовідданою Бідді (Biddy), коли Піп мимоволі приймає тон поблажливого покровителя і починає потайки соромитися своїх простодушних друзів. Ці перші дні його соціального звеличення означають тим самим і моральний занепад — Піп уже наблизився до світу життєвої мерзенності, в яку неминуче повинен буде зануритися у зв’язку зі своїм збагаченням. Правда, мотив «падіння» героя не стає ведучим і випливає значною мірою лише при кожній зустрічі з Джо. «Добре начало» в Піпі все ж перемагає, незважаючи на всі випробування [12, c. 174].

Піп, який з дитинства мріяв, що на нього звалиться багатство, — і саме «благородне» багатство, що йде від міс Хевішем, — бачить, що отримані капітали нічого хорошого йому не принесли, що від них не лишилося нічого, окрім боргів і невдоволення собою, що життя його протікає безплідно і безрадісно.

«Добрі гроші» виявилися марними грошима, і на завершення ще й «страшними грошима», так що до фіналу романа Піп приходить розбитим і спустошеним, він відпочиває душею біля чужого сімейного вогнища, — правда, з боязкою надією на те, що раніше горда і неприступна, а тепер теж покарана життям, сумирна Естелла розділить із ним решту життя.

Тут Діккенс знову приходить до свого основного висновку про те, що прості люди, люди праці, якими є коваль Джо і його вірна Бідді, кладають найбільш чесну і надійну частину суспільства [6, c. 298].

Клерк Уеммік (John Wemmick) в конторі Джегерса — ще один приклад того, що робить із особистістю суспільство. Уеммік різний, він існує в двох іпостасях; він «роздвоївся». На роботі - сухий, пунктуальний, розважливий. В конторі Джагерса він весело демонструє Піпу зліпки з облич страчених злочинців і вихваляється своєю колекцією каблучок та інших цінних «сувенірів», котрі він добув з їх допомогою. Дома, в своєму маленькому саду, з парником, з пташками, з іграшковим підйомним мостом, із зворушливою турботою про глухого старенького батька, він добрий і людяний («Wemmick's house was a little wooden cottage in the midst of plots of garden, and the top of it was it cut out and painted like a battery mounted with guns.») [19, с. 210]. Виявляється, що суспільне і людяне — поняття несумісні.

За запрошенням Уемміка Піп побував у нього в гостях — і ось наступного ранку вони поспішають в контору: «As soon as we advanced forward Wemmik grew steadily drier and harsher, and his mouth shut up again, turning into a mailbox. When at last we entered the office room and he pulled the key, he forgot, maybe, your estate in Uoluort and his castle and the bascule bridge, and gazebo and the lake and fountain, and his old blind father» [19, с. 211].

Таким є вплив суспільства на людську душу. Черговим страшним символом цього світу є в «Великих сподіваннях» фігура адвоката Джагерса (Mr. Jaggers), опікуна героя. Де б не з’являлася ця впливова людина, котра, як здавалося, тримає в своїх руках усіх обвинувачів і всіх відповідачів, усіх злочинців і всіх свідків і навіть сам лондонський суд, де б він не з’являвся, навколо нього поширюється запах ароматного мила, що йде від його рук, які він ретельно миє в особливому приміщенні своєї контори, як після відвідування поліції, так і після кожного клієнта. Кінець трудового дня знаменується ще більш детальним обмиванням — аж до полоскання горла, після чого вже жоден із відвідувачів не наважується наблизитися до нього. Брудна і кривава діяльність Джагерса найбільш яскраво підкреслюється цією «гігієнічною» процедурою. Даний момент іронізує ситуацію — іронізує високопосадовців, особливо судову справу в тогочасній Англії [12, c. 419].

«Починаючи з «Великих сподівань» та закінчуючи «Загадкою Едвіна Друда» («The Mystery of Edwin Drood»), ми можемо спостерігати процес поступового зниження соціального пафосу та переключення уваги Діккенса на детективно-кримінальну тему. У цьому відношенні «Великі сподівання» займають проміжне місце, оскільки кримінальна тема та детективне розкриття таємниці ще не повністю оволоділи сюжетом і залишають місце також і для відносно широкої картини соціальної реальності - епізодів міського життя Піпа. Головний герой Піп стикається там з такими ілюзіями, як кар'єризм, мрії про славу та багатство, про блискавичне майбутнє, а в кінці - розчаровується після знайомства зі «справжнім» життям: «…he will come into a handsome property. Further, that it is the desire of the present possessor of that property, that he be immediately removed from his present sphere of life and from this place, and he brought up as a gentleman — in a word, as a young fellow of great expectations». «My dream was out; my wild fancy was surpassed by sober reality; Miss Havisham was going to make my fortune on a grand scale» [19, с. 385].

«Великі сподівання» — дуже сумний роман: майже всі надії раннього Діккенса зруйновані. Не врятує його навіть щаслива кінцівка — возз'єдання Піпа й Естелли. Та й щаслива вона лише формально. Як складеться доля цих змучених, згорьованих і самотніх людей, невідомо. Тепер, після всіх страждань, що випали на їх долю, у них зовсім інше, набагато більш драматичне розуміння щастя.

Можна порівняти «Великі сподівання» Діккенса з «Втраченими ілюзіями» Бальзака («Illusions perdues»). У бальзаківського героя також відбувається розчарування в житті. Однак при цьому у Бальзака кожне розчарування молодої людини є результатом чергового зіткнення з яким-небудь типовим проявом оточуючої реальності. Кожне розчарування бальзаківського героя — це результат досвіду, конкретного пізнання, це ознака набутої мудрості. А ідейним підсумком твору «Великі сподівання» є критичне викриття дійсності, пристосування до якої купується ціною втрати усього прекрасного, що закладене в людині. Піп швидше розчаровується в казці, яку він сам собі створив — його опікуном виявляється Мегвіч, а Естелла ніколи не стане його коханою дружиною.

Соціальний пафос автора тут приглушений, а інтерес роману в значній мірі зосереджений на виясненні того, хто справжній покровитель героя, тобто на вияснення «таємниці», котра не має широкого узагальнюючого значення [3, c. 121].

Проте, якщо розглядати життя та побут Піпа з самого початку, то ми уявляємо дерев’яний будинок з кузнею — типове життя сільської сім'ї: «Joe's forge adjoined our house, which was a wooden house, as many of the dwellings in our country were — most of them, at that time…» [19, c. 12]; критикуємо стосунки між чоловіком та дружиною — проблема сімейного характеру: «She was not a good-looking woman, my sister; and I had a general impression that she must have made Joe Gargery marry her by hand» [19, c. 35]; вивчаємо ставлення до дитини — придушення її особистості: «Where have you been, you young monkey?», «Who brought you up by hand?» [19, c. 41]; відношення вищих за рангом до робітників, організацію та розгляд судового процесу тощо.

Історією поступової зміни Піпа крізь увесь роман Діккенс зумів показати важливий соціально-економічний аспект. Оскільки промисловий переворот продовжував змінювати торгівлю в Англії протягом усього ХІХ століття, то поступово з’явився середній клас, де перед тим владарювали лише аристократи. Загалом, Піп представляє «джентльмена» середнього класу, який до цього часу жив іншим — сільським, простим життям, а тепер він джентльмен, котрий знаходиться в комфортних, «шляхетних» умовах, незважаючи на той факт, що він жив у набагато біднішому середовищі.

Якби Піп народився на століття раніше, йому не вдалося б так легко вирости у соціальному статусі («My dear friend,' said Mr. Pumblechook, taking me by both hands, when he and I and the collation were alone, `I give you joy of good fortune. Well deserved, well deserved!»), тому що середньому класу не було доступу до вищих щаблів суспільства, а Мегвіч не зміг би досягти успіху в ризикованих торгівельних спекуляціях («I've been a sheep-farmer, stock-breeder, other trades besides, away in the new world…») [19, c. 278].

Отже, можемо відзначити, що з однієї сторони на тлі загадок, невизначеності, невміння поводитися в окремих колах суспільства, в романі Чарльза Діккенса стійко укріплюються соціальні проблеми та протиріччя.

Висновки Чарльз Діккенс — один з основоположників реалістичного методу, творчість якого зробила помітний вплив на розвиток реалізму не лише в англійській, але і в європейській літературі в цілому.

Але в його творах разом з реалістичними картинами сучасної дійсності є присутніми і романтичні мотиви і риси детективного жанру. Ч. Диккенс намагається вирішити громадські протиріччя через примирення між соціальними шарами. Він дарує своїм героям щастя за допомогою «добрих грошей» деяких благодійників. При цьому герої не завжди зберігають свої моральні цінності.

На пізньому етапі творчості романтичні тенденції змінюються критичнішим відношенням до дійсності, протиріччя сучасного йому суспільства висвічуються письменником гостріше. Ч. Діккенс приходить до висновку, що одних «добрих грошей» мало, що благополуччя не зароблене, а придбане без яких-небудь на те зусиль, перекручує душу людини. Що і відбувається з головним героєм роману «Великі сподівання». Він розчаровується і в моральних основах багатої частини суспільства.

Глибоке усвідомлення внутрішнього розриву між світом бажаним і світом існуючим стоїть за діккенсовськиою пристрастю до гри контрастами і до романтичної зміни настроїв — від нешкідливого гумору до сентиментального пафосу, від пафосу до іронії, від іронії знову до реалістичного опису. На пізнішій стадії діккенсовської творчості ці зовнішні романтичні атрибути більшою частиною відпадають або ж придбавають інший, похмуріший характер.

Ч. Діккенс цілком занурений в конкретне буття свого часу. У цьому його найбільша сила як художника. Його фантазія народжується як би в надрах емпірії, створення його уяви настільки одягнене плоттю, що їх важко відрізнити від справжніх зліпків з дійсності.

Подібно до кращих письменників-реалістів свого часу, інтереси яких не йшли глибше ніж зовнішня сторона явищ, Ч. Діккенс не задовольнявся простим констатуванням хаотичності, «випадковості» і несправедливості сучасного життя і тугою по неясному ідеалу. Він неминуче підходив до питання про внутрішню закономірність цього хаосу, про ті соціальні закони, які їм все ж управляють.

Тема снобізму, який руйнує моральне обличчя і духовність головного героя — основний мотив в романі «Великі сподівання». У романі автор засуджує вади великого міста і згубного впливу «легких» грошей.

Марнославство, легкодухість і егоїзм Піпа особливо яскраво проявляються в мить, коли він знову стикається зі збіглим каторжником і дізнається ім'я свого істинного благодійника. Попри те, що багатство Піпа добуто для нього Мегвічем ціною величезних зусиль і жертв, і є знаком самої безкорисливої любові до нього, Піп, повний «благородної» відрази, егоїстично мріє відбутися від нещасного, що ризикує життям заради зустрічі з ним.

Таким чином, «добрі гроші», вірніше — їх фікція, які несуть за собою лише егоїзм, марнославство, снобізм і марнотратство, повторно викриваються в романі вже в історії самого Піпа. Піп, що з дитинства мріяв, що на нього звалиться багатство, — і саме «благородне» багатство, що йде від міс Хевишем, — бачить, що отримані капітали нічого хорошого йому не принесли, що від них не залишилося нічого, окрім боргів і невдоволення собою, що життя його тече безплідно і безрадісно.

Список літератури

1. Алексеев М. П. Английская литература: Очерки и исследования. — СПб.: Наука, 2001. — 461 с.

2. Аникст А. А. Английская эстетика 1830 — 1860 гг. // История эстетики. Памятники мировой эстетической мысли. — М.: Искусство, 1967. — Т.3. — 820 с.

3. Гениева Е. Ю. Диккенс. // История всемирной литературы. — Т. 1. — М.: Наука, 1989. — С. 120−130.

4. Диккенс Ч. Большие надежды. Пер. с англ. М. Лорие. — М.: Азбука-Аттикус, 2010. — 544 с.

5. Дьяконова Н. Я. Философские истоки миросозерцания Ч. Диккенса // Известия АН. Серия литературы и языка. — М., 1996. — Т. 55. — № 1. — С. 17−28.

6. Ивашева В. В. Творчество Диккенса. — М.: Московский ун-тет, 2007. — 425 с.

7. Клименко Е. И. Рассказчик у Диккенса. // Вестник Ленингр. ун-та. — 1965. — № 2. — Серия истории языка и литературы, — Вып. 1. — С. 128 — 137.

8. Лібман З. Я. Чарлз Діккенс: Життя і творчість. — К.: Дніпро, 1982. — 186 с.

9. Михальская Н. П. Чарльз Диккенс: Очерк жизни и творчества. — М.: Учпедгиз, 1999. — 122 с.

10. Нерсесова Т. И. Творчество Чарльза Диккенса. — М.: Знание, 1957. — 32 с.

11. Обельцева М. Двойная жизнь Чарльза Диккенса // Вокруг света. — 2007. — № 4. — С. 5−9.

12. Пирсон Х. Диккенс. — М.: АСТ, 2005. — 511 с.

13. Сильман Т. И. Диккенс. Очерки творчества. — Л.: Художественная литература, 1990. — 407 с.

14. Скуратовская Л. И. Творчество Диккенса: Учеб. пособие для студентов-филологов. — Днепропетровск: ДГУ, 1969. — 22 с.

15. Тайна Чарльза Диккенса: Библиографические разыскания / Сост. Е. Ю. Гениева, Б. М. Парчевская (раздел «Диккенс в русской печати»); Отв. ред., предисл. и вступ. ст. Е. Ю. Гениева. — М.: Книжная палата, 1990. — 536 с.

16. Тугушева М. П. Чарльз Диккенс: Очерк жизни и творчества. — М.: Детская литература, 1999. — 209 с.

17. Уилсон Э. Мир Чарльза Диккенса. — М.: Прогресс, 1995. — 320 с.

18. Федорова Н. Он искренне любил детей… К 150-летию со дня рождения Ч. Диккенса. // Семья и школа,. — 1962. — № 2. — С. 35 — 39.

19. Dickens Ch. Great Expectations. — L.: Wordsworth Editions Limited, 2000. — 448 р.

20. Davies James A. The Textual Life of Dickens’s Characters Text. — London: Macmillan, 1989. — 187 р.