Розробка програми зменшення собівартості продукції ВАТ «Дніпропетровський хлібозавод № 9»

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ЕКОНОМІКИ ТА ПРАВА КАФЕДРА ЕКОНОМІКИ ПІДПРИЄМСТВА ДИПЛОМНА РОБОТА спеціаліста РОЗРОБКА ПРОГРАМИ ЗМЕНШЕННЯ СОБІВАРТОСТІ ПРОДУКЦІЇ.

ВАТ «ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ХЛІБОЗАВОД N 9» .

Студентки групи ЕП 2001 зс ПОНОМАРЬОВОЇ.

ІННИ МИХАЙЛІВНИ Спеціальність — 7.50 107.

Економіка підприємства Керівник дипломної роботи к. е. н., доцент ШАПОВАЛ В.М.

Дніпропетровськ 2006.

Анотація.

Дипломна робота спеціаліста на тему — РОЗРОБКА ПРОГРАМИ ЗМЕНШЕННЯ СОБІВАРТОСТІ ПРОДУКЦІЇ ВАТ «ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ХЛІБОЗАВОД N 9» .

Керівник проекту.

Предметом дослідження є процеси формування собівартості виробництва та реалізації хлібобулочної продукції підприємства — відкрите акціонерне товариство ВАТ «Дніпропетровський хлібозавод № 9» (м. Дніпропетровськ).

Об'єктом дослідження виступає рівень собівартості виробництва та реалізації хлібобулочної продукції ВАТ «Дніпропетровський хлібозавод № 9» .

Мета дипломної роботи полягає в розробці заходів, направлених на зниження собівартості та підвищення конкурентоспроможності продукції ВАТ «Дніпропетровський хлібзавод № 9».

Інформаційно-методологічна база досліджень дипломної роботи — звітні документи ВАТ «Дніпропетровський хлібозавод № 9» за 2002 — 2006 роки, статистичні та нормативні документи в області діяльності підприємств по виробництву хлібобулочної продукції.

Актуальність отриманих в дипломному дослідженні результатів полягає в наданні ВАТ «Дніпропетровський хлібозавод № 9» обгрунтованих рекомендацій по шляхам зниження собівартості випускаємої продукції за рахунок технічного переоснащення виробництва новими високопродуктивними роторними печами «МуссонРотор77/99» виробництва ЗАТ НПП «Восход» (Росія) на газовому паливі з продуктивністю 5000 кг хліба за зміну.

КЛЮЧОВІ СЛОВА: РИНОК ХЛІБА, АКЦІОНЕРНЕ ТОВАРИСТВО, ДИВІДЕНДИ, ВИТРАТИ, СОБІВАРТІСТЬ, «СОЦІАЛЬНИЙ ХЛІБ» .

Дипломна робота спеціаліста складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку літератури. Роботу подано на 100 стор., вона містить 30 таблиць, 21 рисунок, додатки на 54 стор., список джерел — 47 найменувань.

Зміст.

• Вступ
• Розділ 1. Сутність та основні фактори формування собівартості продукції підприємства.
• 1.1 Сутність та характеристики собівартості продукції
• 1.2 Методи планування собівартості продукції
• 1.3 Собівартість продукції за статтями калькуляції
• 1.4 Сучасні методи і способи зниження собівартості продукції
• Розділ 2. Аналіз собівартості продукції ВАТ «ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ХЛІБОЗАВОД № 9» У 2003 — 2006 роках
• 2.1 Загальна характеристика ВАТ «Дніпропетровський хлібозавод № 9»
• 2.2 Економічна діагностика фінансовоекономічного стану ВАТ «Дніпропетровський хлібозавод № 9»
• 2.3 Аналіз структури собівартості продукції
• 2.4 Аналіз динаміки зміни собівартості порівняльної продукції
• Розділ 3. Шляхи зниження собівартості продукції ВАТ «ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ХЛІБОЗАВОД № 9»
• 3.1 Специфіка державного регулювання та розвитку конкуренції на ринку хліба в Дніпропетровській області у 2003 — 2006 роках
• 3.2 Оцінка обгрунтованості планового рівня собівартості продукції
• 3.3 Шляхи зниження собівартості продукції
• 3.4 Оцінка рівня зниження собівартості продукції та підвищення ефективності роботи підприємства за рахунок впровадження нових хлібопекарень «ВОСХОД»
• Висновки
• Перелік джерел літератури
• Додатки

Вступ.

Актуальність дослідження формування собівартості продукції підприємства та шляхів її зниження полягає в тому, що це основна складова загальної конкурентоспроможності підприємства в ринковій економіці і тільки вихід на ринок з конкурентноздатним товаром дає можливість підприємству вижити в умовах ринку.

Предметом дослідження є процеси формування собівартості виробництва та реалізації хлібобулочної продукції підприємства — відкрите акціонерне товариство ВАТ «Дніпропетровський хлібозавод № 9» (м. Дніпропетровськ).

Об'єктом дослідження виступає рівень собівартості виробництва та реалізації хлібобулочної продукції у ВАТ «Дніпропетровський хлібозавод № 9» .

Мета дипломної роботи полягає в розробці заходів, направлених на зниження собівартості та підвищення конкурентоспроможності продукції ВАТ «Дніпропетровський хлібозавод № 9» .

Згідно завдання на дослідження дипломної роботи:

В першому розділі роботи розглянуті теоретичні питання:

сутності та характеристик собівартості продукції;

методи планування собівартості продукції;

структурування собівартості продукції за статтями калькуляції;

сучасні методи і способи зниження собівартості продукції;

2. У другому розділі роботи:

проведений аналіз загальних характеристик ВАТ «Дніпропетровський хлібозавод № 9»;

виконана економічна діагностика фінансово-економічного стану ВАТ «Дніпропетровський хлібозавод № 9» у 2003 — 2006 роках;

проведений аналіз структури собівартості продукції та динаміки зміни собівартості порівняльної продукції у 2003 — 2006 роках;

3. У третьому розділі роботи: досліджена специфіка державного регулювання та розвитку конкуренції на ринку хліба в Дніпропетровській області у 2003 — 2006 роках;

проведена оцінка обгрунтованості планового рівня собівартості продукції та відповідні шляхи її зниження;

обгрунтований проект зниження рівня собівартості продукції та підвищення ефективності роботи підприємства за рахунок впровадження нових хлібопекарень «ВОСХОД — 5000» ;

Інформаційно-методологічна база досліджень дипломної роботи — звітні документи ВАТ «Дніпропетровський хлібозавод № 9» за 2002 — 2006 роки, статистичні та нормативні документи в області діяльності підприємств по виробництву хлібобулочної продукції.

Методи досліджень: проведення горизонтального (індексно-хронологічного) та вертикального (структурно-хронологічного) аналізу балансу та фінансової звітності підприємства, аналіз фінансових коефіцієнтів, калькуляційні розрахунки собівартості виробництва продукції, прогнозування інвестиційної привабливості бізнес-планів впровадження альтернативних варіантів нового обладнання.

Актуальність отриманих в дипломному дослідженні результатів полягає в наданні ВАТ «Дніпропетровський хлібозавод № 9» обгрунтованих рекомендацій по шляхам зниження собівартості випускаємої продукції за рахунок технічного переоснащення виробництва новими високопродуктивними роторними печами «МуссонРотор77/99» виробництва ЗАТ НПП «Восход» (Росія) на газовому паливі з продуктивністю 5000 кг хліба за зміну. При впровадженні нового обладнання на підприємстві ВАТ «Дніпропетровський хлібозавод № 9» буде досягнутий рівень рентабельності акціонерного капіталу не нижче рівня альтернативної ставки доходності капіталу в Україні, тобто підприємство стає інвестиційно привабливим і може розширювати обсяги акціонерного капіталу за рахунок додаткових емісій акцій.

Розділ 1. Сутність та основні фактори формування собівартості продукції підприємства.

1.1 Сутність та характеристики собівартості продукції.

Собівартість промислової продукції (робіт, послуг) — це виражені в грошовій формі поточні витрати підприємства на її виробництво і збут.

Витрати на виробництво утворюють виробничу (заводську) собівартість, а витрати на виробництво і збут — повну собівартість промислової продукції. Перелік включених до собівартості поточних витрат визначено ст. 9 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» .

Метою обліку собівартості продукції є своєчасне, повне і достовірне визначення фактичних витрат, пов’язаних з виробництвом і збутом продукції, обчислення фактичної собівартості окремих видів та всієї продукції, а також контроль за використанням матеріальних, трудових та грошових ресурсів. Дані обліку витрат використовуються для оцінки та аналізу виконання планових показників, визначення результатів діяльності структурних підрозділів та підприємства в цілому, фактичної ефективності організаційнотехнічних заходів, спрямованих на розвиток та удосконалення виробництва, для плановоекономічних та аналітичних розрахунків. У зв’язку з цим слід забезпечити повне зіставлення планових та звітних даних щодо складу і класифікації витрат, об'єктів і одиниць калькулювання, методів розподілу витрат за плановими (звітними) періодами.

Собівартість реалізованої продукції (робіт, послуг) складається з виробничої собівартості продукції (робіт, послуг), яка була реалізована протягом звітного періоду, нерозподілених постійних загально-виробничих витрат та наднормативних виробничих витрат.

Усі витрати на виробництво включаються до собівартості окремих видів продукції, робіт і послуг (у тому числі окремих виробів, виготовлених за індивідуальними замовленнями) чи груп однорідних виробів.

Залежно від виду витрати класифікуються за економічними елементами та за статтями калькуляції. Під елементами витрат розуміють економічно однорідні види витрат. Витрати за статтями калькуляції — це витрати на окремі види виробів, а також витрати на основне і допоміжне виробництво.

За способами перенесення вартості на продукцію витрати поділяються на прямі та непрямі.

До прямих витрат належать витрати, пов’язані з виробництвом окремих видів продукції (на сировину, основні матеріали, напівфабрикати, комплектуючі тощо), які можуть бути безпосередньо включені до їх собівартості.

До непрямих витрат належать витрати, пов’язані з виробництвом кількох видів продукції (витрати на утримання та експлуатацію устаткування, загально-виробничі, загальногосподарські витрати), що включаються до собівартості за допомогою спеціальних методів. Непрямі витрати утворюють комплексні статті калькуляції (тобто складаються з витрат, що включають кілька елементів), які відрізняються за їх функціональною роллю у виробничому процесі.

За ступенем впливу обсягу виробництва на рівень витрат вони поділяються на умовно-змінні та умовно-постійні.

До умовно-змінних витрат належать витрати, абсолютна величина яких зростає із збільшенням обсягу випуску продукції і зменшується з його зниженням. До умовнозмінних витрат належать витрати на сировину та матеріали, покупні комплектуючі вироби, напівфабрикати, технологічне паливо й енергію, на оплату праці працівникам, зайнятим у виробництві продукції (робіт, послуг), з відрахуваннями на соціальні заходи, а також інші витрати.

Умовно-постійні — це витрати, абсолютна величина яких із збільшенням (зменшенням) випуску продукції істотно не змінюється. До умовно-постійних належать витрати, пов’язані з обслуговуванням і управлінням виробничою діяльністю цехів, а також витрати на забезпечення господарських потреб виробництва.

За календарними періодами витрати на виробництво поділяються на поточні та одноразові. Поточні (тобто постійні) — звичайні витрати або витрати, у яких періодичність менша, ніж місяць. Одноразові (тобто однократні) — витрати, які здійснюються періодично (періодичність більша, ніж місяць) і спрямовуються на забезпечення процесу виробництва протягом тривалого часу.

Роль витрат при здійсненні економічних розрахунків полягає в такому:

витрати утворюють нижню межу встановлюваної на виготовлену продукцію (товари, роботи, послуги) ціни;

облік складових витрат дає змогу виділити найбільш значимі елементи і після здійснення технікоекономічного аналізу впливати на їх зменшення;

аналіз витрат дає можливість товаровиробнику порівнювати власні витрати із середньогалузевими, а також з витратами конкуруючих підприємств;

величина витрат визначає рівень рентабельності (прибутковості) виготовлення продукції (товарів, робіт, послуг);

групування витрат за калькуляційними елементами і обчислення собівартості виробленої (реалізованої) продукції (товарів, робіт, послуг) є якісною характеристикою та узагальнюючим показником ефективності досліджуваного виробництва.

До виробничої собівартості продукції (робіт, послуг) включаються:

прямі матеріальні витрати;

прямі витрати на оплату праці;

інші прямі витрати;

змінні загально-виробничі та постійні розподілені загально-виробничі витрати.

До складу прямих матеріальних витрат включається вартість сировини та основних матеріалів, що утворюють основу вироблюваної продукції, купівельних напівфабрикатів та комплектуючих виробів, допоміжних та інших матеріалів, які можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об'єкта витрат.

Прямі матеріальні витрати зменшуються на вартість зворотних відходів, отриманих у процесі виробництва.

До складу прямих витрат на оплату праці включаються заробітна плата та інші виплати робітникам, зайнятим у виробництві продукції, виконанні робіт або наданні послуг, які можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об'єкта витрат.

До складу інших прямих витрат включаються всі інші виробничі витрати, які можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об'єкта витрат, зокрема відрахування на соціальні заходи, плата за оренду земельних і майнових паїв, амортизація, втрати від браку, які складаються з вартості остаточно забракованої з технологічних причин продукції (виробів, вузлів, напівфабрикатів), зменшеної на її справедливу вартість, та витрат на виправлення такого технічно неминучого браку.

До складу загально-виробничих витрат включаються:

витрати на управління виробництвом (оплата праці апарату управління цехами, дільницями тощо; відрахування на соціальні заходи й медичне страхування апарату управління цехами, дільницями; витрати на оплату службових відряджень персоналу цехів, дільниць тощо);

амортизація основних засобів загально-виробничого (цехового, дільничного, лінійного) призначення;

амортизація нематеріальних активів загально-виробничого (цехового, дільничного, лінійного) призначення;

витрати на утримання, експлуатацію та ремонт, страхування, операційну оренду основних засобів, інших необоротних активів загально-виробничого призначення;

витрати на вдосконалення технології й організації виробництва (оплата праці та відрахування на соціальні заходи працівників, зайнятих удосконаленням технології й організації виробництва, поліпшенням якості продукції, підвищенням її надійності, довговічності, інших експлуатаційних характеристик у виробничому процесі; витрати матеріалів, купівельних комплектуючих виробів і напівфабрикатів, оплата послуг сторонніх організацій тощо);

витрати на опалення, освітлення, водопостачання, водовідведення та інше утримання виробничих приміщень;

витрати на обслуговування виробничого процесу (оплата праці загально-виробничого персоналу; відрахування на соціальні заходи, медичне страхування робітників та апарату управління виробництвом; витрати на здійснення технологічного контролю за виробничими процесами та якістю продукції, робіт, послуг);

витрати на охорону праці, техніку безпеки і охорону навколишнього природного середовища;

інші витрати (внутрішньозаводське переміщення матеріалів, деталей, напівфабрикатів, інструментів зі складів до цехів і готової продукції на склади; нестачі незавершеного виробництва; нестачі і втрати від псування матеріальних цінностей у цехах; оплата простоїв тощо).

Загально-виробничі витрати поділяються на постійні і змінні.

До змінних загально-виробничих витрат належать витрати на обслуговування і управління виробництвом (цехів, дільниць), що змінюються прямо (або майже прямо) пропорційно до зміни обсягу діяльності. Змінні загально-виробничі витрати розподіляються на кожен об'єкт витрат з використанням бази розподілу (годин праці, заробітної плати, обсягу діяльності, прямих витрат тощо), виходячи з фактичної потужності звітного періоду.

До постійних загально-виробничих витрат відносяться витрати на обслуговування і управління виробництвом, що залишаються незмінними (або майже незмінними) при зміні обсягу діяльності. Постійні загально-виробничі витрати розподіляються на кожен об'єкт витрат з використанням бази розподілу (годин праці, заробітної плати, обсягу діяльності, прямих витрат тощо) при нормальній потужності. Нерозподілені постійні загально-виробничі витрати включаються до складу собівартості реалізованої продукції (робіт, послуг) у періоді їх виникнення. Загальна сума розподілених та нерозподілених постійних загально-виробничих витрат не може перевищувати їх фактичну величину.

Перелік і склад змінних і постійних загально-виробничих витрат установлюються підприємством самостійно.

Відповідно до п. 17 П © БО 16 витрати, пов’язані з операційною діяльністю, не включаються до собівартості реалізованої продукції (товарів, робіт, послуг). Вони в свою чергу поділяються на:

адміністративні витрати;

витрати на збут;

інші операційні витрати.

До адміністративних витрат відносяться загальногосподарські витрати, спрямовані на обслуговування та управління підприємством, зокрема:

загальні корпоративні витрати (організаційні витрати, витрати на проведення річних зборів, представницькі витрати тощо);

витрати на службові відрядження і утримання апарату управління підприємством та іншого загальногосподарського персоналу;

витрати на утримання основних засобів, інших матеріальних необоротних активів загальногосподарського використання (операційна.

оренда, страхування майна, амортизація, ремонт, опалення, освітлення, водопостачання, водовідведення, охорона);

винагороди за професійні послуги (юридичні, аудиторські, з оцінки майна тощо);

витрати на зв’язок (поштові, телеграфні, телефонні, телекс, факс тощо);

амортизація нематеріальних активів загальногосподарського використання;

витрати на врегулювання спорів у судових органах;

податки, збори та інші передбачені законодавством обов’язкові платежі (крім податків, зборів та обов’язкових платежів, що включаються до виробничої собівартості продукції, робіт, послуг);

плата за розрахунково-касове обслуговування та інші послуги банків;

інші витрати загальногосподарського призначення.

Витрати на збут включають витрати, пов’язані з реалізацією (збутом) продукції (товарів, робіт, послуг), зокрема:

витрати пакувальних матеріалів для упакування готової продукції на складах готової продукції;

витрати на ремонт тари;

оплата праці та комісійні винагороди продавцям, торговельним агентам та працівникам підрозділів, що забезпечують збут;

витрати на рекламу та дослідження ринку (маркетинг);

витрати на передпродажну підготовку товарів;

витрати на відрядження працівників, зайнятих збутом;

витрати на утримання основних засобів, інших матеріальних необоротних активів, пов’язаних зі збутом продукції, товарів, робіт, послуг (операційна оренда, страхування, амортизація, ремонт, опалення, освітлення, охорона);

витрати на транспортування, перевалку і страхування готової продукції (товарів), транспортно-експедиційні та інші послуги, пов’язані з транспортуванням продукції (товарів) відповідно до умов договору (базису) поставки;

витрати на гарантійний ремонт і гарантійне обслуговування;

витрати на страхування призначеної для подальшої реалізації готової продукції (товарів), що зберігається на складі підприємства;

витрати на транспортування готової продукції (товарів) між складами підрозділів (філій, представництв) підприємства;

інші витрати, пов’язані зі збутом продукції (товарів, робіт, послуг).

До інших операційних витрат включаються:

витрати на дослідження та розробки відповідно до П © БО 8 «Нематеріальні активи» ;

собівартість реалізованої іноземної валюти, яка для цілей бухгалтерського обліку визначається шляхом перерахунку іноземної валюти в грошову одиницю України за курсом Національного банку України на дату продажу іноземної валюти, плюс витрати, пов’язані з продажем іноземної валюти;

собівартість реалізованих виробничих запасів, яка для цілей бухгалтерського обліку складається з їх облікової вартості та витрат, пов’язаних з їх реалізацією;

сума безнадійної дебіторської заборгованості та відрахування до резерву сумнівних боргів;

втрати від операційної курсової різниці (тобто від зміни курсу валюти за операціями, активами і зобов’язаннями, що пов’язані з операційною діяльністю підприємства);

втрати від знецінення запасів;

нестачі й втрати від псування цінностей;

визнані штрафи, пеня, неустойка;

витрати на утримання об'єктів соціально-культурного призначення;

інші витрати операційної діяльності.

Класифікація витрат операційної діяльності за економічними елементами відбувається в такій послідовності:

матеріальні витрати;

витрати на оплату праці;

відрахування на соціальні заходи;

амортизація;

інші операційні витрати.

До складу елемента «Матеріальні витрати» включається вартість витрачених у виробництві (крім продукту власного виробництва):

сировини й основних матеріалів;

купівельних напівфабрикатів та комплектуючих виробів;

палива й енергії;

будівельних матеріалів;

запасних частин;

тари й тарних матеріалів;

допоміжних та інших матеріалів.

Вартість зворотних відходів, отриманих у процесі виробництва, не включається до елементу операційних витрат «Матеріальні витрати» .

До складу елемента «Витрати на оплату праці» включаються заробітна плата за окладами й тарифами, премії та заохочення, матеріальна допомога, компенсаційні виплати, оплата відпусток та іншого невідпрацьованого часу, інші витрати на оплату праці.

До складу елемента «Відрахування на соціальні заходи» включаються:

відрахування на пенсійне забезпечення;

відрахування на соціальне страхування;

страхові внески на випадок безробіття;

відрахування на індивідуальне страхування персоналу підприємства;

відрахування на інші соціальні заходи.

До складу елемента «Амортизація» включається сума нарахованої амортизації основних засобів, нематеріальних активів та інших необоротних матеріальних активів.

До складу елемента «Інші операційні витрати» включаються витрати операційної діяльності, які не увійшли до складу вищевказаних елементів, зокрема витрати на відрядження, на послуги зв’язку, плата за розрахунково-касове обслуговування тощо.

До фінансових витрат відносяться витрати на проценти (за користування кредитами отриманими, за облігаціями випущеними, за фінансовою орендою тощо) та інші витрати підприємства, пов’язані із залученням позикового капіталу.

Втрати від участі в капіталі є збитками від інвестицій в асоційовані, дочірні або спільні підприємства, які обліковуються методом участі в капіталі.

До складу інших витрат включаються витрати, які виникають під час звичайної діяльності (крім фінансових витрат), але не пов’язані безпосередньо з виробництвом та/або реалізацією продукції (товарів, робіт, послуг). До таких витрат належать:

собівартість реалізованих фінансових інвестицій (балансова вартість та витрати, пов’язані з реалізацією фінансових інвестицій);

собівартість реалізованих необоротних активів (залишкова вартість та витрати, пов’язані з реалізацією необоротних активів);

собівартість реалізованих майнових комплексів;

втрати від неопераційних курсових різниць;

сума уцінки необоротних активів і фінансових інвестицій;

витрати на ліквідацію необоротних активів (розбирання, демонтаж тощо);

залишкова вартість ліквідованих (списаних) необоротних активів;

інші витрати звичайної діяльності.

Надзвичайні витрати включаються до фінансової звітності за вирахуванням суми, на яку зменшується податок на прибуток від діяльності підприємства внаслідок збитків від надзвичайних подій.

Виробнича собівартість продукції зменшується на справедливу вартість супутньої продукції, яка реалізується, та вартість супутньої продукції в оцінці можливого її використання, що використовується на самому підприємстві. Перелік і склад статей калькулювання виробничої собівартості продукції (робіт, послуг) установлюються підприємством самостійно. Класифікація витрат за елементами використовується при визначенні собівартості продукції в середньому по галузі, по промисловості, на окремих підприємствах незалежно від типу виробництва, номенклатури продукції, виробничої структури.

1.2 Методи планування собівартості продукції.

Метою планування собівартості є економічно обґрунтоване визначення величини витрат, необхідних у планованому періоді для виробництва і збуту кожного виду та всієї промислової продукції підприємства, що відповідає вимогам щодо її якості. Розрахунки планової собівартості окремих виробів, товарної і валової продукції використовуються для визначення потреби в оборотних коштах, планування прибутку, визначення економічної ефективності окремих організаційно-технічних заходів та виробництва в цілому, для внутрішньозаводського планування, а також для формування цін.

Планування собівартості продукції є складовою частиною планування діяльності промислового підприємства і представляє собою систему техніко-економічних розрахунків, які відображають величину (зміну величини) поточних витрат чи витрат, що склалися протягом усього промислового циклу.

Планування собівартості продукції виконується з врахуванням взаємозв'язку ціни, обсягу реалізації продукції і її собівартості у виді витрат виробництва.

Показник собівартості, що представляє собою витрати підприємства на виробництво і реалізацію продукції, відноситься до групи якісних показників господарської діяльності.

Основні задачі аналізу та планування собівартості:

дати оцінку рівня і структури витрат на виробництво;

дати оцінку собівартості реалізованої продукції;

призвести поелементний аналіз собівартості;

проаналізувати зміна статей витрат і фактори, що впливають на відхилення витрат від рівня минулого року і плану.

Крім того, усі витрати підприємства поділяються на перемінні, що змінюються пропорційно обсягу виробництва і характеризують господарську активність, і постійні. Постійні витрати — це витрати, що залишаються стабільними при зміні обсягу випуску і характеризуючі ефективність господарювання.

До перемінних витрат відносяться прямі матеріальні витрати, заробітна плата виробничих робітників з відрахуваннями, витрати на зміст і експлуатацію устаткування і ряд інших загально-виробничих витрат.

До постійного відносяться амортизаційні відрахування, оперативні витрати (на оплату управлінському персоналу), науково-дослідні, витрати на рекламу, по дослідженню ринку, комерційні й інші загальногосподарські витрати. Розподіл витрат на постійні і перемінні дозволяє керувати ефективністю виробництва і прогнозувати прибуток. Змінюючи перемінні витрати, продажну ціну одиниці виробу, можна визначити критичну величину обсягу, що при сформованих витратах дає чи прибуток збитки.

Калькулювання собівартості одиниці продукції проводять по наступним статтях:

Перемінні витрати (загальний обсяг витрат прямо пропорційний обсягу продукції, що випускається):

1) Сировина і матеріали за винятком відходів;

2) Паливо й енергія на технологічні цілі;

3) Заробітна плата основних робітників з відрахуваннями на обов’язкове соціальне страхування і пенсійне забезпечення;

Постійні витрати (загальний обсяг витрат не залежить від обсягу продукції, що випускається,):

4) Витрати на зміст і експлуатацію устаткування (включаючи амортизаційні відрахування);

5) Цехові витрати;

6) Загальнозаводські витрати;

Аналізи обсягу виробництва продукції, її реалізації тісно зв’язані з прогнозом оцінки фінансових результатів підприємства. Дуже важливо визначити критичний обсяг виробництва, що забезпечив би беззбиткову діяльність. Для визначення критичного обсягу реалізації використовується наступна формула:

(1.5).

Де N — обсяг реалізації у вартісному вираженні,.

v — перемінні витрати (виробничі),.

c — постійні витрати (періодичні),.

p — прибуток.

Оскільки перемінні витрати (v) знаходяться в безпосередній залежності від обсягу реалізації, то v можна записати як.

(1.6).

Де a — коефіцієнт пропорційності.

Тоді.

. (1.7).

Оскільки, по визначенню, критичним буде обсяг, при якому виторг дорівнює повним витратам (без прибутку), те формула визначення критичного обсягу прийме вид:

(1.8).

чи.

. (1.9).

При обсязі реалізації нижче цієї крапки підприємство буде зазнавати збитків. Ефективність виробництва, його результативність — зіставлення досягнутого і витрат, що забезпечили відповідні досягнення.

Існує цілий ряд методик, що забезпечують визначення беззбитковості роботи підприємства — аналіз витрат (собівартості), прибутку, обсягу продажів і т.д. Без цієї інформації неможливе керування підприємством:

Поріг рентабельності — покриття перемінних витрат і потім покриття постійних.

результат від реалізації продукції.

після покриття перемінних витрат.

N постійні.

витрати.

Поріг рентабельності Обсяг реалізації.

Рис. 1.1 Формування беззбиткової роботи підприємства.

Точка беззбитковості — характеризує досягнення з погляду об'ємних показників.

Обсяг продажів (реалізації).

Витрати Зона прибутковості.

Сукупні витрати виробництва.

Крапка.

беззбитковості.

Перемінні витрати виробництва і реалізації.

Зона збитковості.

Постійні витрати виробництва і реалиазции.

Q (обсяг виробництва і реалізації).

Рис. 1.2 Розрахунок «точки беззбитковості».

Даючи оцінку ефективності витрат на виробництво не слід обмежуватися оцінкою впливу внутрішніх факторів на підприємстві.

Фактори виробництва й обумовлені ними витрати повинні використовуватися підприємством з дотриманням визначеної пропорційності між перемінними і постійними витратами.

1.3 Собівартість продукції за статтями калькуляції.

Багато економістів внесли істотний вклад у вивчення витрат. Наприклад, теорія витрат К. Маркса ґрунтується на двох принципових категоріях — витрати виробництва і витрати обертання. Під витратами виробництва розуміються витрати на зарплату, сировину і матеріали, сюди ж входять амортизація засобів праці і т.д. Витрати виробництва повинні нести організатори підприємства з метою створення товарів і наступного одержання прибутку. У вартості одиниці товару, витрати виробництва складають одну з двох її частин. Витрати виробництва менше вартості товару на величину прибутку.

Категорія витрати обертання зв’язана з процесом реалізації товарів. Додатковими витратами обертання є витрати на упакування, сортування, транспортування і збереження товарів. Цей вид витрат обертання близький до витрат виробництва і, входячи у вартість товару, збільшує останню. Додаткові витрати відшкодовуються після продажу товарів з отриманої суми виторгу. Чисті витрати обертання — витрати на торгівлю (зарплата продавців і т.д.), маркетинг (вивчення споживчого попиту), рекламу, витрати на оплату персоналу штаб-квартири і т.д. Чисті витрати не збільшують вартості товарів, а відшкодовуються після продажу з прибутку, створеного в процесі виробництва товарів.

Сучасні концепції витрат у центрі класифікації містять — взаємозв'язок між обсягом виробництва, витратами і ціною на даний вид товарів. Витрати поділяються на не залежні і залежні від обсягу виробленої продукції.

Постійні витрати не залежать від величини виробництва, існують і при нульовому обсязі виробництва. Це попередні зобов’язання підприємства (відсотки по позиках і ін), податки, амортизаційні відрахування, оплата охорони, орендна плата, витрати на обслуговування устаткування при нульовому обсязі виробництва, зарплата управлінського персоналу і т.д. Перемінні витрати залежать від кількості виробленої продукції, складаються з витрат на сировину, матеріали, зарплату робітникам і т.д. Сума постійних і перемінних витрат утворить валові витрати — суму грошових витрат на виробництво визначеного виду продукції. Для виміру витрат на виробництво одиниці продукції використовуються категорії середніх, середніх постійних і середніх перемінних витрат. Середні витрати дорівнюють частці від розподілу валових витрат на кількість зробленої продукції. Середні постійні витрати визначаються розподілом постійних витрат на кількість зробленої продукції. Середні перемінні витрати утворяться розподілом перемінних витрат на кількість зробленої продукції.

Для досягнення максимального прибутку потрібно визначити необхідний розмір випуску продукції. Інструментом економічного аналізу служить категорія граничних витрат. Граничні витрати являють собою додаткові витрати на виробництво кожної додаткової одиниці продукції в порівнянні з даним обсягом випуску. Вони розраховуються вирахуванням сусідніх значень валових витрат.

У конкретній практиці застосування розрахунку витрат для аналізу діяльності підприємств в Україні й у західних країнах маються як подібності, так і розходження. В Україні широко використовується категорія собівартість, що представляє собою сумарні витрати на виробництво і реалізацію продукції. Теоретично в собівартість повинні входити нормативні виробничі витрати, але на практиці до неї відносять наднормативна витрата сировини, матеріалів і т.д. Собівартість визначають на основі додавання економічних елементів (однорідних по економічному призначенню витрат) чи шляхом підсумовування статей калькуляції, що характеризують безпосередні напрямки тих чи інших витрат для калькулювання собівартості, застосовується класифікація прямих і непрямих витрат (витрат). Прямі витрати — це витрати, безпосередньо зв’язані зі створенням одиниці товару. Непрямі витрати необхідні для загального здійснення виробничого процесу даного виду продукції на підприємстві. Загальний підхід не виключає розходжень по конкретній класифікації деяких статей.

У сучасному економічному аналізі використовується вищеописаний розподіл витрат (витрат) на постійні і перемінні, причому прямі і частина непрямих витрат відносяться до перемінних, а частина непрямих витрат, що залишилася, (не залежних від обсягу виробництва) — до постійних. Нерідко перша з вищевказаних частин непрямих витрат виділяється в окрему групу — частково перемінні витрати, оскільки ці витрати змінюються по своїй величині не в прямо пропорційній залежності від зміни обсягу виробленої продукції. Розподіл витрат на прямі і перемінні дозволяє одержати показник — додану вартість, обумовлену вирахуванням із загального доходу (виторгу) підприємства перемінних витрат. Додана вартість складається, таким чином, з постійних витрат і чистого прибутку. Цей показник дозволяє оцінити загальну ефективність виробництва і реалізації поза залежністю від прямо залежних від величини обсягу виробництва перемінних витрат.

Керування витратами на підприємстві передбачає їхню диференціацію по місцях і центрам відповідальності. Місце витрат — це місце їхнього формування (робоче місце, ділянка, цех). Під центром відповідальності — розуміють організаційна єдність місць витрат з центром відповідальності за їхній рівень.

По центрах відповідальності складаються кошториси (планові витрати), обчислюються фактичні витрати, а для виробничих підрозділів визначається собівартість одиниці продукції (послуг). При цьому важливе значення має розподіл витрат щодо кожного центра відповідальності на прямі і непрямі, перемінні і постійні. Перший розподіл має важливе значення для визначення собівартості окремих виробів (калькулювання). Прямі витрати безпосередньо відносяться на продукцію центрів відповідальності (місць витрат), а непрямі — формуються в цих центрах, а потім розподіляються між окремими видами продукції. Поділ витрат на перемінні і постійні щодо центрів відповідальності (місць витрат) важливий для розрахунку так званих гнучких кошторисів і оцінки діяльності.

Собівартість продукції — один з найважливіших економічних показників діяльності промислових підприємств і об'єднань, що виражає в грошовій формі усі витрати підприємства, зв’язані з виробництвом і реалізацією продукції. Собівартість показує, у що обходиться підприємству продукція, що випускається їм. У собівартість включаються перенесені на продукцію витрати минулої праці (амортизація основних фондів, вартість сировини, матеріалів, палива й інших матеріальних ресурсів) і витрати на оплату праці працівників підприємства (заробітна плата).

Розрізняють три види собівартості продукції. Цехова собівартість включає витрати даного цеху на виробництво продукції. Загальнозаводська (загальнофабрична) собівартість показує усі витрати підприємства на виробництво продукції. Повна собівартість характеризує витрати підприємства не тільки на виробництво, але і на реалізацію продукції. Витрати на виробництво промислової продукції плануються і враховуються по первинних економічних елементах і статтям витрат.

Угруповання по первинних економічних елементах дозволяє розробити кошторис витрат на виробництво, у якому визначаються загальна потреба підприємства в матеріальних ресурсах, сума амортизації основних фондів, витрати на оплату праці та інші грошові витрати підприємства. Це угруповання використовується також для узгодження плану по собівартості з іншими розділами техпромфінплану, для планування оборотних коштів і контролю за їхнім використанням. У промисловості прийняте наступне угруповання витрат по їхніх економічних елементах:

сировина й основні матеріали,.

допоміжні матеріали,.

паливо (з боку),.

енергія (з боку),.

амортизація основних фондів,.

заробітна плата,.

відрахування на соціальне страхування,.

інші витрати, не розподілені по елементах.

Співвідношення окремих економічних елементів у загальних витратах визначає структуру витрат на виробництво. У різних галузях промисловості структура витрат на виробництво неоднакова; вона залежить від специфічних умов кожної галузі.

Угруповання витрат по економічних елементах показує матеріальні і грошові витрати підприємства без розподілу їх на окремі види продукції й інші господарські нестатки. По економічних елементах не можна, як правило, визначити собівартість одиниці продукції. Тому поряд з угрупованням витрат по економічних елементах витрати на виробництво плануються і враховуються по статтях витрат (статтям калькуляції).

Угруповання витрат по статтях витрат дає можливість бачити витрати по їх місцеві і призначенню, знати, у що обходиться підприємству виробництво і реалізація окремих видів продукції. Планування й облік собівартості по статтях витрат необхідні для того, щоб визначити, під впливом яких факторів сформувався даний рівень собівартості, у яких напрямках потрібно вести боротьбу за її зниження.

У промисловості застосовується наступна номенклатура основних калькуляційних статей:

1) сировина і матеріали.

2) паливо й енергія на технологічні нестатки.

3) основна заробітна плата виробничих робітників.

4) витрати на утримання і експлуатацію устаткування.

5) цехові витрати.

6) загальнозаводські (загальнофабричні) витрати.

7) втрати від браку.

8) невиробничі витрати.

Перші сім статей витрат створюють фабрично-заводську собівартість. Повна собівартість складається з фабрично-заводської собівартості і позавиробничих витрат.

Таблиця 1.1.

Класифікація витрат по економічних елементах і калькуляційних статтях.

Під структурою собівартості слід розуміти співвідношення окремих елементів витрат, які виражені у відсотках до загальної їх суми.

Групування витрат за статтями калькуляції докладно охарактеризовано нижче.

Витрати, пов’язані з виробництвом продукції (робіт, послуг), під час планування, обліку і калькулювання виробничої собівартості продукції (робіт, послуг) групуються за статтями так, як це було визначено в попередньому параграфі.

Для внутрішньовиробничої економіки підприємства укрупнена класифікація витрат за економічними елементами не дає можливості здійснити детальний аналіз витрат, а також виявити причини, які викликали відхилення від нормального перебігу подій. Калькуляція витрат за калькуляційними статтями полягає в тому, що всі витрати формуються за ознакою виробничого призначення.

Отже, під калькуляцією собівартості розуміють процедуру обчислення вартості одиниці продукції в розрізі калькуляційних статей. Відтак основним завданням аналізу витрат є визначення собівартості одного окремо взятого виду продукції в загальній вартості товарної номенклатури підприємства.

Собівартість включає як прямі, так і непрямі витрати. Якщо оцінка прямих витрат не викликає проблем, то непрямі витрати повинні бути розподілені за видами продукції за допомогою певного принципу, який носить умовний характер внаслідок комплексності і стохастичності процесу формування сукупних витрат.

Найбільш складною стадією визначення точної собівартості одиниці виробу є визначення величини накладних витрат, що припадають на кожну одиницю продукції. Розрахунок накладних витрат спочатку базувався на прямих витратах праці. Останні легко піддавалися підрахунку з урахуванням погодинних ставок, і тому були базою при підрахунку собівартості продукції. Перевагою на користь цього методу була їх значна частка у собівартості продукції завдяки низькому рівню автоматизації.

Однак розвиток ринкових відносин призвів до необхідності розширення асортименту виготовлюваної підприємствами продукції. Товари стали відрізнятися за властивостями, розмірами, витратами ресурсів, складністю дизайну тощо. Завдяки цьому величина накладних витрат досягла тієї межі, де перестала спостерігатися кореляція між ними і прямими витратами праці.

На зміну моделі оцінки за прямими витратами праці в масштабах усього підприємства прийшла інша модель — модель оцінки нормативів цехових накладних витрат на кожен вид продукції. При цьому величини нормативів установлювалися виходячи з особливостей виробничого циклу і залишалися незмінними протягом тривалого часу. Сутність моделі полягала в тому, що спочатку накладні витрати нараховувалися на так звані оцінювані одиниці (на окремі цехи і операції), потім — розподілялися в кожному цеху на окремі види робіт.

Проте ця модель також мала недоліки. При великій варіації видів продукції відбувалася їх систематична переоцінка з високим рівнем виробничих витрат і недооцінка продуктів з низьким рівнем виробничих витрат.

У такій ситуації виникла необхідність у застосуванні більш точного методу, яким виявився метод поопераційного обліку, АВС-метод. Істотним поняттям АВС-методу є поняття провідників витрат (носіїв витрат). Провідник (носій витрат) — будь-який процес (технологічна операція, угода тощо), що призводить до появи певного виду витрат підприємства і розглядається як укрупнено (для всього підприємства), так і деталізовано (в межах конкретного підрозділу підприємства). Він описується за допомогою кількісного показника, який є базовим і використовується як кількісний вимірник відповідного носія витрат.

АВС-метод представляє собою двохстадійний процес розподілу витрат.

На першій стадії накладні витрати співвідносяться з визначеними базовими показниками (часом роботи технологічного устаткування, кількістю операцій контролю якості тощо). На другій стадії витрати визначаються за кожним видом виробничої діяльності відповідно до носіїв витрат. Прикладами операцій-носіїв витрат є переналагодження устаткування, контроль якості, замовлення на виробництво (складання графіків), робота технологічного устаткування, споживання енергії тощо.

АВС-метод іноді називають операційною оцінкою. Його головна перевага полягає в тому, що він дозволяє точно відстежити причини виникнення накладних витрат і тим самим точно визначити собівартість одиниці продукції.

Процедура АВС-методу включає чотири етапи:

аналіз бізнес-процесу виробництва продукції;

визначення операційних центрів;

відстеження витрат за операційними центрами;

вибір провідників (носіїв) витрат.

Перший етап полягає в систематичному вивченні операцій, які утворюють виробничий процес, на цьому етапі ідентифікують виробничі операції. З точки зору управління витратами слід розподілити всі операції на дві групи: операції, що додають цінність продукції (безпосередньо пов’язані з виробництвом) і операції, що не додають цінності продукції (інші операції, включаючи переміщення продукту від однієї до іншої дільниці тощо).

Процедура цього етапу здійснюється в такій послідовності:

а) будується діаграма процесу з деталізацією кожного кроку за операціями від моменту одержання сировинно-матеріальних ресурсів до виготовлення готової продукції. Для кожної операції повинен бути задокументований час обробки, очікування, кількість перероблюваних сировини і матеріалів тощо. Час операції вказується в діаграмі як індикатор споживання ресурсів продуктом;

б) кожна операція аналізується на приналежність до першої чи другої групи;

в) визначаються шляхи виключення операцій, що не додають цінності продукції.

Другий етап передбачає визначення операційних центрів.

Операційний центр — частина виробничого процесу, для якої складається звітність за витратами при виконанні окремих операцій. Операції доцільно розподіляти на чотири групи:

Операції на рівні одиниці продукції (наприклад, споживання енергії, обслуговування, непрямі витрати праці).

Партіонні операції — операції, здійснювані щоразу при переміщенні чи виготовленні партії продукції (наприклад, переналагодження устаткування, доставка продукції споживачу).

Операції для окремих видів продукції — операції, які здійснюються при необхідності і охоплюють бізнес-процеси, направлені на випуск широкого асортименту продукції.

Загально-виробничі операції (наприклад, управління підприємством, страхова діяльність тощо) — операції, виконувані на рівні усього випуску продукції.

Необхідність групування операцій за операційними центрами обумовлена збільшенням розходжень між видами продукції і бажанням одержати більш точну інформацію про виробничі витрати з виготовлення продукції.

Третій етап передбачає відстеження витрат за операційними центрами. З метою уникнення отримання недостовірних даних підприємство надає перевагу прямому відстеженню витрат за кожним операційним центром.

Четвертий етап передбачає вибір провідників витрат.

Як вже визначалося, витрати розподіляються за видами продукції. Це відбувається через вибір провідників витрат, які повинні бути описані за допомогою відповідного показника.

Основні переваги АВС-методу:

поліпшує систему обліку витрат підприємства, допомагає в отриманні більш точних результатів;

збільшує число облікових одиниць, використовуваних для акумуляції наклад них витрат (за цехами і відділами);

змінює базу, використовувану для нарахування накладних витрат на продукцію (будь-які базові показники, простежені за продукцією чи виконуваними операціями);

змінює сприйняття різних видів накладних витрат, які формально є непрямими витратами (використання енергії, контроль якості, переналагодження устаткування);

дає можливість управлінцям приймати дієві рішення щодо вибору ефективної маркетингової стратегії випуску прибуткової продукції і контролю витрат на стадії їх виникнення.

Істотними недоліками використання АВС-методу є:

довільність у виборі базового показника;

значні витрати на дослідження операцій, оформлення документації тощо.

Як було визначено, усі виробничі витрати розділяються на витрати прямих матеріалів, прямої праці і загально-виробничі накладні витрати. Якщо перші дві групи відносяться до прямих змінних витрат (безпосередньо відносяться на виготовлену продукцію), то загально-виробничі накладні витрати є змішаними (включають як змінну, так і постійну компоненти).

Змінні виробничі накладні витрати варто відносити на собівартість готового продукту, тому що вони включають витрати на силову енергію, непрямі матеріали, упакування, контроль якості тощо, разом з тим постійні виробничі витрати потребують розподілу за такими варіантами:

включення їх до складу виробничої собівартості рівномірно;

віднесення їх на сукупність витрат, пов’язаних з реалізацією продукції в конкретний період, подібно до збутових і адміністративних витрат.

Іншими словами, ключовим питанням оцінки собівартості продукції є вибір періоду для віднесення постійних виробничих витрат: періоду їх фактичної появи чи періоду реалізації продукції.

Існує два методи калькуляції собівартості:

метод поглинених витрат, при якому усі виробничі витрати (змінні і постійні) відносяться на собівартість виробленої продукції і пропорційно розподіляються між реалізованою продукцією і продукцією, що залишилась на складі;

метод прямих витрат, при якому змінні витрати відносяться на вироблену продукцію, а постійні витрати відносяться на реалізовану продукцію.

Для того щоб зрозуміти принципове розходження між цими підходами, варто пам’ятати, що із загального обсягу виробленої продукції тільки частина реалізується (приносить дохід), а інша частина залишається на складі. Це є типовою ситуацією сьогодення. Адже стовідсоткове спрогнозувати і спланувати виробничо-господарську діяльність конкретного підприємства в часі неможливо.

При застосуванні методу прямих витрат постійні виробничі витрати — це витрати, пов’язані зі сприянням виробництву, а не з випуском конкретних одиниць продукції. Тому їх варто враховувати як витрати конкретного періоду і відразу списувати на реалізовану в даному періоді продукцію. При застосуванні методу поглинених витрат для оцінки запасів на складі необхідно враховувати постійні виробничі витрати, необхідні для виробництва продукції.