Філософські роздуми Григорія Сковороди про людське щастя (II варiант)

Фiлософськi роздуми Григорiя Сковороди про людське щастя (II варiант) Чи є така пташка, яка б змогла прожити без крил, без польоту, без неба? Чи є на свiтi хоч одна людина, яка з малих лiт не прагнула б вiдшукати в цьому життi своє земне щастя? Та кожен уявляє його по-своєму. Для одного це синиця в жменi, для iншого — журавель у небi. А скiльки гiрких розчарувань буває на схилi лiт, коли розвiюються старi iлюзiї i приходить прозрiння! I тодi людина, яка досягла всiх земних благ, почуває себе глибоко нещасною. Якби можна було почати життя заново, вона прожила б його зовсiм iнакше. А вже пiзно. Бо пiдступила та грань, за якою на неї чекають тлiн i вiчний морок. А могло б початися безсмертя… Та душа не прокинулася вчасно, не пiднялась над суєтою буття, не полетiла до свiтла, не пiзнала справжнього щастя. То ж у яких свiтах його шукати, як розпiзнати? Над цим вiчним питанням замислювались найбiльшi мудрецi свiту. Серед них i наш український фiлософ та поет Григорiй Савич Сковорода.

У своїх фiлософських трактатах, байках, поетичних творах Сковорода роздумує над природою людського щастя i шляхами, що ведуть до нього. Щоб бути щасливим, вважає поет, не треба шукати багатства, чинiв, слави, бо все те скороминуще i тлiнне. Не тiло повинно панувати над людиною, забираючи її в полон своїх нiкчемних потреб, а дух, що єднає нас iз Вiчнiстю, з Богом. Часто люди блукають свiтом у пошуках химерного щастя, страждають i зневiрюються, бо всi їхнi зусилля виявляються марними. А бути щасливим зовсiм не важко, варто лиш стати мудрiшим i заглянути у своє серце. Адже Царство Боже в нас самих. То ж пiзнай самого себе! Щастя — у серцi, серце — в любовi, любов — у законi Вiчного. Всi люди рiвнi перед Богом, i кожен може досягти щастя. Його не купиш за грошi, воно дається завжди безкоштовно. Бо цiна його вимiрюється не грошима, а зрiлiстю душi. Неодмiнною умовою щастя є чесне життя. Той, хто має чисту совiсть, не боїться смертi.

Хто ж бо зневажить страшну її сталь?

Той, в кого совiсть, як чистий кришталь.

Кожна людина — то окремий свiт, складний i таємничий. Тiльки пiзнаючи цей свiт, можна виявити нахили i здiбностi, данi нам Богом, i присвятити себе справi, яка принесе радiсть i задоволення. «Сродна» праця робить людину по-справжньому щасливою, бо труд — основа нашого життя. У байцi «Бджола i Шершень» стверджується думка про те, що «сродна» праця є потребою душi, а не важким обов’язком. Бджола усвiдомила цю iстину, бо мудрiша за Шершня, який нiкому не приносить нiякої користi, а тiльки користується плодами чужої працi. Хiба мало таких пристосуванцiв у наш час? Наживаються за чужий рахунок i смiються над «дурними», що потом заробляють свою чесну копiйку. Вони й не пiдозрюють, наскiльки обкрадають самi себе, адже не судилося їм пiзнати справжнього щастя. Хiба може бути щасливою людина, яка не реалiзувала своїх можливостей? Це як квiтка, що так i не розцвiла, засохла пуп’янком. Щоб цього не сталося, Сковорода радить виховувати дiтей вiдповiдно до їх здiбностей i особливостей характеру. У фiлософському трактатi «Алфавiт, чи Буквар свiту» однiєю з умов щастя проголошується також дружба з людьми, близькими за iнтересами та переконаннями. Тiльки тодi може прокластися мiсток вiд серця до серця, коли немає мiж ними глухої стiни нерозумiння. Важко спiлкуватися людям з рiзним рiвнем духовного розвитку. Проте й ворожнечi мiж ними не повинно бути. Бо любов до ближнього — то найголовнiший закон життя нашого. Якщо людина живе за Божими заповiдями, приборкує свої бажання, прямує до правди, то вона не розминеться зi щастям. Сковорода проповiдував просте, убоге життя, близьке до природи:

В город не пiду багатий — у полях я буду жить,.

Вiк свiй буду коротати там, де тихо час бiжить.

Свою фiлософiю поет пiдтвердив власним життям. Вiн жив так, як учив. Мiг стати придворним спiвцем, а став мандрiвним учителем. Мiг надбати багатство, а надбав мудрiсть. Мiг жити в розкiшних палацах, а обрав замiть них широкi шляхи та зеленi дiброви. Так i мандрував вiд села до села, щедро даруючи людям скарби свого серця, ведучи таємну розмову з деревами, квiтами, пташками, творячи тиху молитву до Бога у величному храмi природи. I всмiхалось до нього ласкаве сонце, i пестили його шовковi трави, i земля дарувала силу й натхнення. А люди тягнулися до свiтла, яке вiн випромiнював, вдячно ловили слово iстини i бережно клали до скарбницi життєвої науки. А щоб невичерпним було джерело мудростi, фiлософ власноручно викопав цiлющу лiсову криницю. I ось уже два столiття до її нескаламученої води спрагло припадають чистi серцем i душею. Може, i їм вiдкривається таємниця людського щастя? I тодi прозрiлi серця шукають iншi стежки у свiтi, обминаючи пастки життєвих втiх i насолод, як обходив їх Сковорода, бо то рабство i смерть для душi… Невiльник не буває щасливим. Тому порви пута рабства i лети до волi, до щастя, до безсмертя! Таким було слово iстини, яке поет лишив у спадок своїм близьким i далеким нащадкам.

" Свiт ловив мене, та не пiймав" , — написано на могилi Григорiя Сковороди. Вiн пiшов iз життя без розпачу i скорботи, спокiйно i радiсно, бо знав, що за цiєю межею зустрiнеться з Вiчнiстю. Життєвi спокуси не пiймали його у свої тонкi сiтi, свiтлої душi не порушило зло, заслiплене сяйвом її чистоти. Кришталевiй совiстi не загрожував страх смертi i тлiну. Фiлософiя щастя справдилась цiлим життям i своєю достовiрнiстю приваблює тих, хто дорiс до неї зрiлiстю i чистотою душi.