«Українська пiсня — це генiальна поетична бiографiя українського народу» (Олександр Довженко)

" Українська пiсня — це генiальна поетична бiографiя українського народу" (Олександр Довженко).

Без пiснi, що менi оспiвала мати,.

Я навiть дня прожити би не змiг.

/ В. Вихрущ /.

Горять у вогнi часу храми i фортецi, пергаменти лiтописань, розсипається на порох матерiальна культура, iржавiють i розчиняються у землi знаряддя працi. Але залишаються майже в первозданному виглядi мова i пiсня — незнищеннi скарби, котрi, хоч i забарвленi вiдтiнками епох, пошарпанi вiтрами вiкiв, несуть у собi безсмертну душу народу.

Великий наш народ i великi, прекраснi його духовнi скарбисеред них уже вiки вечiрньою i свiтанковою зiрницею висяює, тривожить, бентежить i радує серце людей народна пiсня, де в одно, як три казковi дороги, зiйшлися нетлiнне слово, глибина душевностi, чарiвнiсть мелодiї.

Скiльки їх, виплеканих талановитим українським народом, вилетiло iз його вуст та й полетiло пiснею через вiки i роки. Пiснi iсторичнi, козацькi та чумацькi, пiснi-веснянки, обжинковi, колисковi, лiричнi, пiснi про кохання. Долю-життя своє переспiвав наш народ у пiснi.

Перелетiмо на крилах пiснi у давно минуле, в отi хмарнi, неспокiйнi часи, коли неволя та недоля ламали крила i життя нашого народу, коли ординцi та яничари на торговицях трьох материкiв продавали дiтей України:

Зажурилась Україна,.

Що нiгде прожити:

Гей витоптала орда кiньми.

Маленькiї дiти,.

Ой маленьких витоптала,.

Великих забрала,.

Назад руки постягала,.

Пiд хана погнала.

Лише кiлька рядкiв, а який страшний свiт лихолiття, свiт журби, стогону, навiть через столiття, оповиває нашi душi. Народну мужнiсть i звитягу тих сивих часiв найвиразнiше вiдчуваємо в козацьких пiснях. Хiба ми не захоплюємося силою, вiдвагою, рiшучiстю козака Морозенка? Ординцi живцем вирвали у нього серце, вже мертвий стоїть вiн на Савур-могилi й дивиться на свою Україну. Це пiсня-заповiт вiдданостi рiднiй землi. А думи, а iсторичнi пiснi про боротьбу проти польської шляхти, про нацiонально-визвольну боротьбу. I Кармелюк, i Сiрко, i козак Голота — вони теж героїчна сторiнка українського народу, оспiвана в пiснi. На безкраїх українських степах, на безмiр'ї дикого поля минулих рокiв народилась чумацька пiсня. Бiднiсть, нестатки гнали чумакiв у дорогу. Зрiдка в чумацьких пiснях озиваються мотиви радостi, щасливого кохання, а найбiльше — у них бринить безталання вбогого:

Гей! Гей! Гей! Та хто горя не знає,.

Та нехай мене спитає, та гей!

Гей, гей, гей! Та вирiс я в наймах, i неволi,.

Та не знаю нi щастя, нi долi, гей!..

Має пiсня 20 рядкiв, а як у нiй вiдтворено життя! Чуєте, ось бренькнула струна бандури — i полилася некваплива розповiдь про крiпаччину i рекрутчину. Цi пiснi — присуд ганебному крiпосництву i крiпосникам. Через складнощi життя, нестатки, безрадiсть, нещастя наш народ зумiв пронести безмiрну людянiсть, сердечнiсть, любов. Нiжнiстю i любов’ю сповненi колисковi пiснi. Колискова — це пiсня материнсь кої душi, безмежної любовi й ласки, неповторної нiжностi:

Коли м’який, ласкавий, тихiй вечiр

Лягає спати у траву шовкову,.

Сон нiжний землю обiйма за плечi ;

Тодi я чую неньки колискову.

Люблять дiти, i я згадую, як любила, коли сон заколисує, слухати ласкаву, нiжну мамину пiсню. I як прикро зараз, часом, але бiльшiсть молодих мам не знають колискових, а спiвають дiтям свої улюбленi пiснi. Але ж такi пiснi не зможуть заронити у дитячi душi зернятка народної пiснi. Ми зобов’язанi терпеливо i мудро причащати дiтей цiлющою росою нашої пiснi, розквiтлої ще раз, почутої заново, щоб кожне слово зазвучало в нiй неповторним акордом. А з якою насолодою ми сприймаємо пiснi про кохання. Скiльки їх — море! Вони ввiбрали у себе всю розмаїтiсть почуттiв, усю таємничiсть i глибину людської душi, але це не тiльки «чистi» пiснi про кохання, про нiжнiсть закоханих сердець, тут ми теж почуємо вiдгомiн iсторiї. Згадаймо такi перлини, як «Козаченьку, куди йдеш?» або «На добранiч усiм на нiч» :

Ой чи явiр, чи не явiр,.

Чи зелена та яворина,.

Помiж всiма дiвоньками.

Тiльки менi ти одна мила.

Пiснi про кохання, лiричнi пiснi перекидають мiсток iз давнини у сучаснiсть. Ми захоплюємося спiвом прекрасних українських спiвачок Софiї Ротару i Надiї Шостак, Таїсiї Повалiй та Iрини Бiлик. Нiна Матвiєнко чарує: так i линеш на лебединих крилах у країну мрiй i надiй, великих сподiвань:

Ой летiли бiлi гуси…

А тихого лiтнього вечора чується :

Ой, чий то кiнь стоїть,.

Як бiла гривонька.

Сподобалась менi, сподобалась менi.

Тая дiвчинонька…

Цю пiсню змiнює iнша, i ллється, лунає… барвiнковим цвiтом i громом грiзним, доносить у наше сьогодення все те, чим жив, за що боровся й на що сподiвався наш народ. Не випадковi Довженкiвськi слова: «Українська пiсня — це генiальна поетична бiографiя українського народу» .

А скiлькох українських митцiв надихнула пiсня на творчiсть. Шевченко, Франко, Леся Українка, Рильський, Тичина, А. Малишко, Дм. Павличко викупанi в народнiй пiснi i самi створювали такi поезiї, що просилися на музику, звучали i звучать як пiснi.

Тож треба розбудити нашу генетичну та iсторичну пам’ять через глибоке вивчення, осмислення народної пiсенної спадщини, щоб народ наш шанував i плекав свою пiсню — свою вечiрню i свiтанкову зiрницю, бо пiсня душу пiдiймає.