Твір-роздум. 
Чому я хочу стати адвокатом

Твiр-роздум. Чому я хочу стати адвокатом Вибiр професiї - так важливо. Адже це твоя майбутня робота, щоденна праця. I якою вона буде (не лише в матерiальному планi), залежить вiд того, правильно ти обереш свою стежину чи нi.

Я хочу стати юристом. Не знаю, як складеться моя подальша доля — чи зможу вступити до юридичної академiї… Але прагнути буду. Бо у мене є друг Антон, котрий тричi складав iспити, i йому нарештi пощастило — вiн став студентом Нацiональної юридичної академiї iм. Я. Мудрого. Зараз вчиться на адвоката.

Антонiв вибiр i приклад — то не єдине, що вплинуло на моє рiшення у виборi професiї. Ще — повiсть I. Франка «Перехреснi стежки». Дуже люблю цей твiр. Коли прочитав, зрозумiв: це — моє. Я теж хочу займатись юриспруденцiєю, вивчати i знати закони, роз’яснювати їх i допомагати людям. Тобто моя мета — бути освiченою людиною, мати престижну i корисну роботу. Звичайно ж — i нормальну зарплату, якої б вистачило для життя: сьогоднi це питання особливо гостро стоїть перед випускниками. Тому говорити вголос про зарплату ще в школi вважаю правильним — не кожного батьки можуть утримувати до старостi. Я живу з мамою i хочу бути допомогою їй на старiсть. I вже не маю сумнiвiв — я буду адвокатом. Як Євгенiй Рафалович у «Перехресних стежках» .

Заробiтна плата — не самоцiль. Адже для мене важливо, чим зайнятись. Iван Франко наче вiдповiв на мої питання, пiдказав, куди йти, де прикласти свої сили i знання. «Ах, як багато працi потрiбно!» — цим коротким реченням Євгенiя Рафаловича письменник визначив мiй вибiр професiї.

Справдi, як багато потрiбно працювати, щоб сьогоднiшня наша Україна пiдвелась у повний рiст, забула про злиднi, вийшла з економiчної кризи.

А люди нашi, прекраснi нашi люди, теж заслуговують на кращу долю. Менi здається, що саме знання в галузi правовiй можуть допомогти багатьом стати на ноги, розiбратися i визначитися, як жити далi. Не хочеться бачити свiй народ темним i безграмотним, як це було в повiстi Франка. Згадаймо епiзод, коли Євгенiй зустрiчає на лiсовiй дорозi старого селянина, що заблукав у лiсi. «Хто вкаже тобi дорогу, хто пiдведе тебе, мiй бiдний народе?» — цi слова Рафаловича беру собi за життєве кредо. Допомагати людям, бути їм корисним, отримувати грошi як матерiальну оцiнку моєї роботи i (головне!) людську вдячнiсть як вияв чесно виконаного обов’язку — ось що я хочу. Моральне задоволення вiд щоденної працi — то найвища зарплата, котра не вимiрюється грошовими одиницями.

Євгенiя Рафаловича любили селяни — до нього йшли, його питали, його слухали, йому вiрили.

Маю надiю теж стати таким адвокатом.