Вплив груп тиску на суспільно-політичні процеси

Курсова робота

" Вплив груп тиску на суспільно-політичні процеси"

Вступ

З давніх часів, у суспільних утвореннях котрі формувалися в протилежних частинах планети, за різних кліматичних та історичних умов відмічалася одна стійка тенденція:для досягнення найрізноманітніших цілей люди об'єднувались в групи, щоб з вірогіднішим успіхом досягти поставленої мети. Ці форми об'єднання мали примітивний вид, і ставили перед собою переважно недалекоглядні, утилітарні цілі. З розвитком держав, такі групи інтересів, як: рід з власним претендентом на престол, змовники, заколотники, переселенці, діяли відкрито чи таємно, успішно (як вбивство Юлія Цезаря) [31], або невдало, як в задумі ітакських вельмож котрі хотіли заволодіти спадком Одіссея, і лише потім хтось із них отримав би його трон та ложе — цього не сталося по причині ницості згадуваних осіб як претендентів, і віроломності самого задуму. Історія людства має багато прикладів різних угрупувань як за автократичного правління в країнах Сходу, так і в період формування перших європейських протопартійних об'єднань[11], але для істотного дослідження груп інтересу потрібно розпочинати розгляд цього явища з початку XXстоліття. З того часу, коли концентрація капіталів стала досягати критичного рівня, і фінансово промислові угрупування розвинених країн почали тиснути на державні органи. Цей процес призводив до ескалації конфліктів у боротьбі за ресурсні бази та ринки збуту між тодішніми світовими гравцями котрі намагалися перекроїти заново карту колоній, закріпитися там, і не допустити на них нових гравців. Економічна конкуренція стала одним із головних рушіїв початку першої світової війни, після закінчення якої докорінно змінилось геополітичне розташування сил — США з боржника перетворились на кредитора Європи — це початок нового історичного циклу глобальних змін: побудови «нового світового порядку» [76], [72], коли зацікавлені в цій ідеї сили отримали інструмент (потужність США) для її реалізації. Використовуються всі можливі засоби для нав’язування «правильного шляху»: величезний інформаційний тиск, розповсюдження по світу найрізноманітніших міфів, включаючи «найактуальніші» повторювані в мас-медіа міфи про «ядерну загрозу», «міжнародний тероризм», «етнічні утиски» та інше, котрі стають підставою для розв’язання при потребі нової війни (…Ірак, Югославія, Лівія…). Надання (нав'язування) кредитів (правильніше — не сплатних боргів) під великі відсотки для держав які розвиваються. щоб чиновники їх розкрадали; потім шантажувати цих казнокрадів для проведення потрібних політичних та економічних рішень, результат: держава — боржник; слідує «потрібним курсом»; розкрадені кошти працюють на світову економіку, так як знаходяться в офшорних зонах, і при потребі можуть бути моментально заблоковані; враховуючи те, що нащадки цих нерадивих чиновників майбутня «еліта» всіх цих «держав-боржників», то в їхній політиці зміни «потрібного курсу» вже не буде! Ось це і є справжнє утвердження своєї гегемонії. Всі ці, та схожі на них дії не завжди проводяться демократичним способом, нічого страшного — знайдуться крайні, наприклад союзники по коаліції; репутація «міжнародного миротворця» буде збережена, а як щось піде не так, то налагоджені системи ЗМІ, або спецслужби все владнають: тут в пріоритеті власні стратегічні інтереси супердержави, яка найяскравіше проявляє себе в ролі сили яка тисне (впливає) на всі визначальні процеси в світі.

В ХХI столітті, на повну силу проявили себе транснаціональні компанії (ТНК) на які все менше впливу мають навіть супердержави. Звісно ТНК тісно співпрацюють з ними, але будучи більш мобільними, необтяжені бюрократичним апаратом та маючи значні фінансові резерви в різних офшорних зонах по всьому світу. Вони досить потужні гравціКомпанія Майкрософт звинувачена в монополістичнійдіяльності міністерствомюстиції США, була розчлнована з накладанням величезного штрафу, і вказівок щодо подальшого розвитку. котрих при потребі стримують. Також в певній мірі можна вважати групами тиску такі не державні організації як: римський клуб[50], «Хабад"-іудейська релігійно-фінансова течія, котра має свої представництва по всьому світі[57], а також наддержавні: Всесвітній банк[51], ООН[70], МВФ[49], [9], котрі ведуть свою діяльність на глобальному рівні, диктуючи всім країнам умови розвитку, які розробляє світовий закулісний, так званий Глобальний уряд (про що вище зазначалось) [72], до складу якого входять найвидатніші політики, мільярдери, релігійні лідери, тобто ті особи чия впливовість базується на спільній ідеї «золотого мільярду» — специфічного бачення розвитку та управління світом[71]. Є також групи іншого спрямування, такі як ОПЕК [59], котрі протидіють (чи намагаються протидіяти) цим наддержавним структурам, щоб захистити свої національні економіки від політичного тиску США, чи експансії з боку ТНК, іноді дуже успішно, наприклад: 16 жовтня 1973 року, на десятий день після розпочатої Ізраїлем «Війни судного дня», 22-і нафтодобувні країни ввели ембарго на поставку нафти до США, як протидію на забезпечення зброєю держави Ізраїль, такий прояв тиску був однією з головних причин які призвели до світової фінансової кризи 1974 -1975 років. Можна ще виокремити міжнародні синдикати по торгівлі зброєю, наркотиками, «живим товаром, сюди входить: рабство, проституція, нелегальна трансплантація органів людини та інше», котрі називають по різному:мафія, тріада, «воровской мир"Самоназва еліти злочинного світу, котра маючи і лобіюючи власні інтереси, за преференції допомагає в різний спосіб можновладцям досягти певних цілей.; клани — котрі спираються на розгалужену мережу клієнтів у середніх та навіть нижчих ланках соціальної піраміди, що підсилює опір кланових угрупувань зовнішнім впливам (це тема для окремого дослідження). Можна продовжувати перелік цих груп які в процесі своєї діяльності впливають на владні структури різного рівня, тісно переплітаються у зв’язках з ними[72], тиснуть на уряди деяких країн, або навіть співпрацюють з ними. Всі вище наведені чинники показують важливість опрацювання даної теми.

Актуальність дослідження полягає у тому, що в суспільстві (і в його складовій — політичній системі) існують таємні чи напівприховані процеси котрі значною мірою впливають на політичний, економічний та соціальний розвиток суспільства. В глобальному вимірі, процеси лобіювання[72] (різного роду суб'єктів) тих чи інших інтересів ярко виражені у наслідках «валютних війн», «валютних інтервенцій», «обвалу фондових ринків», та інше, що є наслідком конкуренції між гравцями економічного простору. Великий інтерес представляють українські бізнесові групи тиску, які переважно представляють інтереси великого вітчизняного капіталу, котрий був накопичений внаслідок тіньових операцій по приватизації роздержавленого майна котре було безсоромно привласнене, і що зовсім прикро-виведене за межі держави, за допомогою різного роду груп тиску[58]. Їхня діяльність приносить для держави великі загальні збитки, веде до ще більшого зубожіння народу, натомість керівництво держави не приймає ефективних та впливових дій щодо них, і цей факт прямо свідчить про тиск на нього з боку вищевказаних структур. Таке узаконене в розвинених країнах, і корисне для суспільства таке явище як лобізм дає змогу прозоріше проводити потрібні для великого бізнесу законопроекти. З іншого боку, «США — лобіст № 1» у світі щодо своєї політичної, економічної та військової присутності на всіх континентах, тому всі ці процеси потрібно дослідувати різносторонньо. Об'єкт дослідження — групи тиску як суб'єкти політичного процесу. Предмет дослідження-вплив груп тиску на суспільно-політичні процеси. Мета роботи — визначити специфічність дій груп тиску в суспільстві як політичного, економічного та соціального феномена. Завдання роботи — дослідити вплив груп тиску на суспільство. Проаналізувати функції та визначити критерії класифікацій групи тиску, охарактеризувати громадські об'єднання як групи тиску. Дослідити вплив груп тиску на владу, визначити основні види цього впливу, включаючи таке явище як лобізм. Методи дослідження — загальноісторичний розгляд даної тематики, порівняльний метод як співставлення різних підходів науковців до пояснення феномену груп тиску. Наукова новизна цього дослідження полягає в тому, що зроблена спроба пояснити явище груп тиску як загально притаманне для всіх часів і народів, так як колективне вирішення деяких проблем актуальних для будь-якої групи, акумулює, направляє сили, ресурси, знання, досвід, зв’язки всіх її членів у потрібному напрямку та в слушний для поставленої цілі час, що значно підвищує шанси досягнення бажаного результату. Протидії груповому досягненню цілей зі сторони конкурентів — теж не зовсім досліджене явище. Практичне значення роботи дана тема актуальна для дослідження іншими науковцями, наведені в цій роботі класифікації можуть бути використані студентами для підготовки до семінарських занять.

1. Поняття і ознаки груп тиску

1.1 Поняття груп тиску

У науковій літератypі знаходиться багато визначень понять «групи тиску», наприклад: група тиску (від англ. pressuregroup) — організація, створена для захисту інтересів і здійснення тиску на органи державної влади з метою домогтися від них ухвалення рішень, що відповідають інтересам цієї групи. Групи тиску-це суспільні об'єднання, що домагаються задоволення своїх інтересів за допомогою дії, тиску на інститути влади. Групи тиску-це різновид груп інтересів, що представляє організації, які намагаються підтримати або завадити прийняттю конкретних рішень державними органами. Історія походження терміну «групи тиску». В політичній науці і практиці передував термін «лобі», який спочатку виник у США й позначав специфічні структури для політичного представництва організованих інтересів. Слово «лобі» (від англійського — lobby — критий, прогулянковий майданчик, коридор) в середині XVI ст. вживалось для позначення прогулянкового майданчика в монастирі. Через століття так почали називати приміщення для прогулянок у Палаті Громад парламенту Англії. Політичного відтінку це слово набуло ще через два століття, причому в США, коли в 1864 р. термін «лобіювання» став позначати купівлю за гроші голосів законодавців у коридорах конгресу. В Англії така політична практика спочатку осуджувалась, і слово «лобі» прижилось у ній лише в XX ст., а згодом поширилось в інших країнах. Варто зазначити, що лобізм — це агітація представлення і «продавлювання» чиїх не будь політичних чи економічних інтересів; деякігрупи інтересів активно користуються послугами найманих лобістів, юридичних і пропагандистських фірм. Отже, «лобі» як синонім «груп інтересів» — занадто вузьке поняття, оскільки наголос у ньому робиться на локальний і безпосередній вплив — на парламентське законодавство. Згодом зміст цього поняття розширився; ним стали позначати вплив заінтересованих груп узагалі на всі центри прийняття державних рішень, тобто не лише на орган законодавчої влади, а й на урядові та судові структури. Таким чином, поняття «лобі», як і поняття «групи тиску», наголошує передусім на методі впливу на політичні рішення, тоді як поняття «групи інтересів» вказує на суб'єкти цього впливу[33]. Відсутність в Україні законодавчого визначення поняття «групи тиску», змушує звернутись до політичної науки. Так, останні розуміються як «суспільно-політичні об'єднання, які прагнуть задовольнити власні інтереси, впливаючи на державну владу або політичні партії. Від партій групи тиску відрізняє те, що вони безпосередньо не борються за владу і не беруть участі у керівництві й управлінні державою» [9.с-124]. Тобто, ці два поняття в певній мірі об'єднує категорія «державна влада». Однак взаємовідносини з владою, як і вплив на неї партій і груп тиску, знаходяться у різних площинах: якщо політичні партії беруть участь у виборчому процесі, і через нього впливають на владу, то групи тиску діють опосередковано, шляхом прихованого впливу на представників владних структур та політичних партій. Відкритий характер діяльності політичних партій пояснюється тим, що вони набули статусу суб'єкта права, а латентний характер груп тиску до цього часу залишає їх за межами правового регулювання. Характерні ознаки груп тиску: 1) оформлена організаційна структура; 2) захист власних інтересів; 3) існування як самостійного (автономного) центру прийняття рішень; 4) здійснення групою ефективного тиску, шляхом підбору для кожного випадку окремих дійових методів.

Представництво групових інтересів у будь-яких політичній системі суспільства має важливе значення для стабільності її функціонування, тому що саме групи інтересів постають рушійними силами суспільно-політичних процесів. На думку В. Биковця, на сучасному етапі розвитку українського суспільства групи тиску відіграють роль однієї з провідних форм самоорганізації соціуму й водночас виступають провідними політичними факторами (Ринат Ахметов котрий просував деяких політиків до влади, в українських реаліях сам став депутатом провладної партії). Українські реалії досить відмінні від класичного розуміння описуваного в цьому розділі явища так як, багато груп тиску можуть не тільки взаємодіяти з урядом із приводу прийняття рішень у певній сфері управління, а й брати участь у виборчих кампаніях[38].

Розрізняють індивідуальні інтереси і групові. До останніх входить національні, місцеві, регіональні, суспільні (громадські), відомчі, загальнодержавні, загальнолюдські і багато інших в залежності від групи, великої чи малої, що розглядається. Фундаментальною характеристикою всіх груп або організацій є наступне: будь-яка група або організація, велика чи мала, працює задля того, щоб мати колективну вигоду, яка приноситиме користь усім членам цієї групи. Через це всі члени цієї групи зацікавлені в отримані колективної вигоди. В своїй теорії М. Олсон вводить наступне поняття: суспільне, колективне або спільне благо, яке визначається як будь-яке благо, для якого характерним є таке: якщо будь-яка особа із групи його споживає, то інших членів цієї групи теж неможливо позбавити цього права[43]. Всі ці дослідження дали наукове пояснення стійкого існування різноманітних груп, зокрема груп тиску, в різного роду суспільствах. Існує два основних підходи до поняття «групи тиску: прихильники одного відносять до них будь-які об'єднання, котрі використовують метод тиску, підтримки чи зриву певних політичних рішень. У такому разі, групи тиску — це просто групи інтересів у дії. Прихильники іншого підходу ототожнюють групи тиску лише з певними видами груп інтересів, а саме з тими, які уникають ініціативних пропозицій щодо нових законів, а лише впливають на прийняття чи неприйняття того чи іншого рішення, підтримку чи зрив тої чи іншої акції. Ці групи, досить обмежені у виборі форм та методів діяльності. Вони також не мають своїх засобів масової інформації, обмежені у політичних ресурсах впливу на публічну владу. Деякі вчені відносять до груп інтересів лише згадані три їх різновиди: спілки інтересів, лобістські організації і групи тиску, що мають на меті безпосередній вплив на прийняття політичних рішень. Інші ж трактують їх широко, зараховуючи до груп інтересів також різноманітні види спонтанно утворених, слабо організованих спільнот, які попри свою ефемерність та структурну розмитість виявляють значну міру активності у захисті своїх інтересів або у приверненні уваги до тих чи інших суспільних проблем. При такому широкому підході до груп інтересів також відносять: інституційні, неасоційовані, громадських ініціатив, анонімні групи. Існують й інші, вужчі і ширші їх класифікації.

Отже групи тиску-це суспільні об'єднання, що домагаються задоволення своїх інтересів за допомогою дії, тиску на інститути влади. Більшість впливових груп тиску проводять свої дії планомірно, досягши поставленої цілі, формують нові завдання для подальшої дії з розширенням своїх інтересів. Володіючи солідними капіталами, матеріально-технічною базою, «зв'язками» почувають себе досить впевнено, і це дає їм можливість діяти автономно, оперативно, якісно.

1.2 Класифікація та функції груп тиску

Групи тиску можна класифікувати як: 1) легальні (лобі в США) та нелегальні (коза ностра); (лобізм в нашій державі офіційно незареєстрований, а законодавчо зареєстровані суб'єкти котрі впроваджують схожі дії та рішення мають інший статус і назву).

2)інституційні:армія, церква, громадська рада для здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади та інше;

3) за межами впливу: глобальні, регіональні, локальні;

4) за цілями:стратегічні (панування у якійсь сфері, і проведення своїх представників у вищі ешелони влади), тактичні (збереження зони впливу), оперативні (усунення непередбачуваної перешкоди);

5) за методами: обмежені (мораллю, фінансами), необмежені (всіма засобами впливу);

6) асоційовані (профспілки, спортивні федерації, молодіжні організації) та неасоційовані (сім'я, «дворова команда»);

7) постійні (релігійні структури) та тимчасові (мітинг, страйк);

8) за цінностями: матеріальні та моральні;

9) за структурою: чітко організована вертикаль влади та обов’язковість виконання завдань (тріада) — нечітка, горизонтальна організація прийняття та впровадження потрібних рішень і дій (мистецькі, наукові кола);

10) за характером впливу на владу: прямо чи опосередковано;

11) за кількістю діючих груп на географічній, політичній арені;

12) за чисельністю осіб напряму зайнятих в управлінні, і реалізації програми дій; кількості залучених в команду професіоналів;

13) від існуючого в державі режиму: демократичного, авторитарного, тоталітарного; типу політичної культури: активістської, підданської, патріархальної.

Можна перерахувати такі основні функції груп тиску:

1) передають настрої і вимоги народу урядові;

2) впливають на законодавчий процес (вони не тільки надихають і підтримують законодавство, але часто розробляють законопроекти і подають їх на розгляд урядів, правлячої партії або комісій законодавчої влади);

3) виконують важливу роль під час добору експертів і спеціалістів на міністерські та адміністративні посади, відкриваючи доступ на державні пости особам з відповідним досвідом і оточенням;

4) надають підтримку і мобілізують людей для реалізації урядових програм; 5) здійснюють контакт з урядом і сприяють виробленню сучасних та ефективних законів. У демократичних системах вплив численних груп тиску може досягти сили, яка нейтралізуватиме ефект роботи уряду.

Підсумувавши ми бачимо, що з одного боку, групи тиску, як опосередковані політичні суб'єкти, виступають своєрідним доповненням до багатопартійності. Окремі дослідники вважають, що «суспільство саме по собі є нічим іншим як комплексом груп що його складають». З іншого боку, на рівні розвитку нашого суспільства відбувається зрощування найпотужніших груп тиску з партійним апаратом, а це веде до зростання впливу олігархічних і корпоративних угруповань. Отже, при детальному розгляді суспільного зрізу на наявність у ньому груп тиску, ми можемо побачити найрізноманітніші їхні класифікаційні види та дієві прояви, і це є природно для всіх видів його устрою. Головний критерій якості функціонування груп тиску: досягнення бажаних результатів (їхня мета). А взагалі показники якісності діяльності груп тиску — це позитивні наслідки для всього суспільства, чи принаймні не утиск в правах та інтересах інших груп котрі претендують на такі ж, чи схожі пільги, права, або можливості реалізації своїх потуг.

1.3 Громадські об'єднання як групи інтересів

Право громадян на свободу об'єднання є невід'ємним правом людини, гарантується Конституцією (254к/96-ВР) [62], та законодавством України. Держава сприяє розвитку політичної та громадської активності, творчої ініціативи громадян і створює рівні умови для діяльності їх об'єднань. Громадською організацією є об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів[62] (стаття 3).Групою інтересів у політиці, є об'єднання людей, які, виходячи з певних інтересів або потреб, висувають вимоги до всього суспільства в цілому з метою підтримати або поліпшити свої позиції, досягти певних цілей. При цьому як «інтереси», слід враховувати лише ті, що фактично представлені на політичному рівні або потенційно відстоюватимуться. Типом групи інтересів у політиці ми вважатимемо сукупність істотних рис, притаманних певній кількості політично активних груп у суспільстві. У політичній науці склалася досить розгалужена типологія груп інтересів, що враховує різноманітні риси їхньої будови та діяльності. Так, з погляду походження та ступеня організованості виділяють анемічні й інституційні групи інтересів. Перший тип характеризує об'єднання, що виникають стихійно як спонтанна реакція на ту чи іншу ситуацію (наприклад, юрби, демонстрації, мітинги). На думку французького політолога П. Шампаня[39], їх передусім вирізняє відсутність постійних організованих дій членів від імені цієї групи. Включення таких груп у політичні відносини з державою є непостійним. Їхня внутрішня структура зазвичай нестійка та нерідко немовби формується знову, без збереження наступності з колишніми формами організації. Недостатність організаційних можливостей не тільки знижує ефект діяльності груп інтересів, а й визначає практично постійне прагнення до використання сили. На противагу анемічним інституційні групи — це формальні об'єднання з певною організаційною структурою, усталеними функціями та професійним кадровим апаратом. Їхня цілеспрямована діяльність є ефективнішою. Групи цього типу (наприклад, адміністративні органи церкви, армії, представництва автономій у федеральних центрах тощо, на думку таких дослідників О. Лісничук[24] та Б. Сторощук[38], інституційні групи інтересів виконують широке коло завдань, зокрема мають цілі, що виходять за межі представництва своїх власних інтересів. Проблемною рисою щойно викладеної типології є неврахування проміжних форм і ступенів організації груп інтересів. Іншим критерієм виділення типів груп інтересів є спеціалізація їхньої діяльності. Згідно з ним виділяють не асоціаційні й асоціаційні групи. Джерелом виникнення перших виступає неформальне або добровільне об'єднання людей на родинній (за класифікацією Т. Семигіної[34], релігійній, соціокультурній основі. Їхня діяльність також, як і в анемічних груп, непостійна, погано структурована й не завжди ефективна. Асоціативні ж групи являють собою добровільні об'єднання, що спеціалізуються на представництві інтересів і націлені на вирішення певних завдань (профспілки, підприємницькі асоціації, рухи за цивільні права). Проте істотною вадою цієї типології є відсутність уваги до змістовної спрямованості інтересів, що відстоюються групами в політичній сфері. За характером діяльності, згідно з працею В. Цвиха «Профспілки і громадянське суспільство: особливості парадигми відносин» [38], групи інтересів можна поділити на одноцільові й багатоцільові. Наприклад, структури першого типу, що прагнуть забезпечити прийняття певного законодавчого акта в парламенті, складаються й існують лише для досягнення цієї мети. А після або розпадаються, або переорієнтуються на іншу, не менш конкретну мету. Діяльність багатоцільових груп багатопрофільна й не обмежена специфікою тих або інших завдань. Так, багато груп тиску можуть не тільки взаємодіяти з урядом із приводу прийняття рішень у певній сфері управління, а й брати участь у виборчих кампаніях тощо. Такий спосіб типологізації, на думку автора [38], обмежується складністю визначення цілей груп інтересів, що завжди залишає простір для помилкового віднесення до певного розряду. Досить поширені також градації груп інтересів за сферами управління громадянським суспільством (наприклад, спілки споживачів в економічній сфері, творчі союзи у сфері культури тощо), територіальними ознаками (групи, що формуються та діють тільки в певних регіонах), рівнем і масштабом діяльності (наприклад, групи тиску, що діють у центральних або місцевих органах влади). Зазначений поділ надмірно деталізує групи політичних інтересів, виокремлює як типи всі групи, що існують у суспільстві.

Багатоскладовість сучасного (громадянського) суспільства передбачає наявність двох і більше сегментних макроутворень. Сегментарність у політичному сенсі означає, що політичні суперечності здебільшого збігаються з лініями соціального чи етнічного поділу суспільства, його «внутрішніми кордонами». Сегменти, на думку О. Лісничука[24], проявляють себе в такий спосіб, що їхні специфічні інтереси здатні концентруватись і конкурувати із загальносуспільними. Така конкурентність може досягати рівня, коли загальносуспільна єдність перетворюється на номінальну. Ця точка зору акцентує увагу на класичній для американської політології проблемі груп «громадського» та «приватного» інтересу. Проте за цією типологією складно визначити окремі групи, які для кожного багатоскладового суспільства є унікальними. Окрім того, не слід акцентувати увагу на відмінностях між групами інтересів і групами тиску, адже, наприклад, з погляду французького дослідника Р.-Ж. Шварценберга[40], можна стверджувати про (1) існування спадковості між групами інтересів і групами тиску, а також що (2) процес вивчення груп тиску — це аналіз зовнішньої динаміки групи інтересів у політичному просторі й що (3) група тиску є групою інтересів, яка спричиняє тиск.

Отже, група інтересів може розглядатися «не стільки як стабільна структура, скільки як динамічне поле взаємодій індивідів, що пульсує на підґрунті їхніх інтересів. При цьому, вважає М. Лапін[21], інтерес виступає переважно як «вимір за шкалою можливостей», а група інтересів може бути представлена як «мережа інтересів», що виражає життєві шанси, можливості розширити доступ до ресурсів, вийти за тісні межі наявних статусів. Окремий спосіб типологізації груп інтересів — їх розподіл за типами соціального капіталу, що є в суспільстві. Політична дійсність постає перед нами простором об'єктивованих відмінностей, пов’язаних із перерозподілом між агентами (групами інтересів) різних видів політичного капіталу. Політичні агенти, використовуючи термінологію П. Бурдьє[5], і індивідуальні, і колективні, конструюють свої практики (політичні рішення), пов’язані з існуючим соціальним порядком. У політичних діях і рішеннях реконструюється набутий раніше соціокультурний досвід. Такий підхід до типологізації - один із найабстрактніших, бо концепція політичного капіталу не передбачає емпіричного обґрунтування, а є скоріше гіпотетичною виведеною методом дедуктивного аналізу. Однією з перспективних, може стати типологія груп інтересів, що враховує соціально-культурне середовище їх функціонування. Групи інтересів і групи тиску інституційно та процесуально пов’язані з соціокультурним простором і визначаються культурною традицією, що вказує на важливі або неважливі, позитивні чи негативні позиції політичних опонентів. Підтвердити цю тезу можна, поєднавши типологію груп інтересів за ступенем організованості та спеціалізації з класичною типологією політичних культур та побудувавши систему залежності між типами політично-культурного середовища й типами груп інтересів/тисків, що в них переважають. Наприклад, активістська культура ініціює появу інституційних та асоціаційних груп, культура підданства — неасоціаційних груп інтересів або груп тиску і так далі. Окрім того, значні результати у встановленні якісних характеристик груп інтересів у політиці обіцяє «трансформаційна» типологія, що орієнтована на визначення ступеня впливу динамічної специфіки перехідних суспільств. Тут вітчизняні вчені вже здійснили певний поступ. Як стверджує у своїй праці Л. Панченко[29], у перехідних системах, де інститути громадянського суспільства ще не зміцніли, інтегровані суспільно-політичні та політико-економічні інтереси часто підміняються вузькогруповими інтересами політичних суб'єктів. Тому є можливість типологізації груп інтересів за критерієм їх належності до перехідного або усталеного демократичного суспільства. У трансформаційних процесах сьогодення, за оцінками політологів, соціологів і філософів, нині домінує специфічна тенденція щодо реформування політичних груп (зокрема, груп інтересів), виражена в концепції структурування громадянського суспільства. Воно дасть змогу перетворити аморфну масу індивідів на дієві соціально-політичні групи, спроможні сформулювати власні політичні інтереси та внести їх у публічний і владний простір. Тож можна буде ефективно враховувати ці специфічні політичні інтереси в спільних проектах політичного майбутнього. Тому наявні ідеї та проекти розвитку типології, пов’язані з існуванням різних типів колективності, зокрема в межах політичних груп, певною мірою спрямовані в майбутнє. Системну цілісність та уникнення деструктивних конфліктів між різними категоріями інтересів і їхніми носіями забезпечує система політичного представництва, яка артикулює й агрегує політизовані інтереси, інформує про них владні центри, забезпечує легітимацію політичної системи та режиму. Групи інтересів виступають одним із елементів системи політичного представництва. У цьому контексті можна окреслити предметні особливості типологізації наявних груп. Перший тип тісно пов’язаний із проблемами ідентичності та її обслуговування. Насамперед це групи інтересів латентного політичного рівня: етнічні спільноти, мовні групи, регіональні соціальні утворення, культурні сегменти. Другий тип — групи інтересів, утворені за клієнт-патрональним принципом, зорієнтовані на спільні колективні дії для отримання політичної ренти. До цієї категорії належать так звані політичні чи номенклатурні клани, різноманітне вітчизняне лобі (передусім галузеве та регіональне), політичні «холдинги» й олігархічні об'єднання. Перший тип груп безпосередньо пов’язаний із багатоскладовою структурою українського соціуму, а другий — з особливостями повсякденної політичної практики. Вивчення діяльності цих груп, що мають першочерговий масштабний вплив на центри прийняття рішень, дає змогу отримати адекватне уявлення про головних реальних і потенційних учасників політичного процесу. Потрібно обговорювати специфіку, причини, ситуації прийняття рішень і вибір тактик політичної боротьби групами інтересів, аналізуючи їхні методи діяльності в структурі влади та стосовно влади за видами, цілями, стилями артикуляції інтересів (тобто вказувати на процедури прийняття політичних рішень групами інтересів). А також досліджувати загальну природу процесу прийняття політичного рішення та дій груп інтересів (тобто про соціокультурні чинники, їхні рівні та обсяги, наслідки та посередників, відповідно порівнюючи їх).

Перспективним засобом удосконалення існуючих типологізацій є процедури аналізу еквівалентної функціональності в різних локальних просторах груп інтересів і політичного рішення (порівняння наслідків цих, на перший погляд, різновекторних «політичних утворень» та політичних рішень груп інтересів і рішень, що приймаються після виступів груп інтересів/груп тиску, тобто політичних рішень влади). Використовуючи основні концепції груп інтересів (теорії соціального порядку і конфлікту (Д. Трумен), теорії непередбачуваних наслідків (М. Олсон), теорії обміну (Р. Солсбері), а також погляди Р. Дарендорфа на проблеми групової мобілізації) для інтерпретації суспільних і політичних реалій в Україні, слід враховувати, що згадані теоретичні побудови виникли як узагальнення досвіду переважно європейсько-північноамериканського культурного ареалу, в якому групи інтересів тривалий період розвиваються як інститут громадянського суспільства з його тенденцією до зростання свободи й, зокрема, свободи самовиявлення громадян. У посткомуністичному світі (особливо на теренах СНД) такий досвід поки що відсутній. На сучасному етапі розвитку українського суспільства групи інтересів відіграють роль однієї з провідних форм самоорганізації соціуму й водночас виступають провідними політичними акторами.

Подальших досліджень потребує й аналіз латентних функцій груп інтересів у суспільстві - сприяння адаптації політичної системи до вимог, що висуваються незадоволеними, адже сам процес «вислуховування» політичною системою (владою), а також акт демонстрації вимог групами інтересів уже є певною достатньою процедурою зняття можливого соціального конфлікту. Отже, систематизація різноманіття типологій груп інтересів є чинником побудови евристичної теорії громадянського суспільства та держави. Як вже було вказано концепцію групі нтересів, або зацікавлених груп розробили американські науковці А. Бентлі та Д. Трумен. Саме їхня концепція має найбільше визнання в політології. Початок цієї теорії покладено в роботі А. Бентлі «Процес управління» [42], у якій вчений акцентував увагу на домінантній ролі впливових груп в економічному та політичному житті суспільства. Групи інтересів — організації, мета яких — об'єднати громадян для виявлення і захисту конкретних інтересів (наприклад, невеликої соціальної, професійної, релігійної або культурно відокремленої групи).

Групи інтересів — добровільні організації, створені для виявлення і представлення інтepесів людей, що до них входять, у взаєминах з іншими групами та політичними інститутами і всередині самих організацій. Елементом врівноваження груп інтересів (на думку А. Бентлі) виступає уряд. Американський політолог визнавав, що не існує ефективних індивідуальних інтересів і що кожна група має свої інтереси, але водночас не існує такого інтересу групи, який був би інтересом для кожного члена суспільства. Саме тому все в суспільстві, і уряд теж, визначають відносини груп, які конфліктують. У конкуренції різних суспільних груп, які активно відстоюють свій власний, передусім економічний, інтерес, значна частина організованих інтересів отримує задоволення за звичайними каналами громадянського суспільства, поза владними структурами, тобто неполітичним шляхом.

До груп захисту, що створюються заради захисту власних матеріальних та професійних інтересів або інтересів ширшої соціальної групи, яку вони репрезентують, можна віднести:

1) профспілки, фермерські об'єднання;

2) об'єднання підприємців та ФПГ (фінансово-промислові групи);

3) творчі спілки (журналістів, які доволі активно захищають свободу слова; менш активні - спілки кінематографістів, художників, письменників);

4) об'єднання ветеранів (Другої світової війни, війни в Афганістані);

5) організації споживачів;

6) жіночі, молодіжні спілки тощо.

До груп підтримки, що створюються заради просування певних програм на політичну арену, привертання до них уваги громадськості та урядів, в Україні відносяться такі групи, як: 1) різноманітні правозахисні групи;

2) організації допомоги жертвам Чорнобильської катастрофи;

3) об'єднання заради боротьби проти СНІДу, проти вживання наркотиків; за ядерне роззброєння[54];

4) організації, що турбуються про захист довкілля («Зелений світ» та інші).

Проблемні групи інтересів часто набувають форми відкритих рухів, до яких можуть приєднуватись усі, кого турбує вирішення даного питання, їх трактують як об'єднання «за щось», а не «когось» (останнє властиве групам захисту). Ці групи є однією з найсучасніших форм участі громадян демократичних країн у політиці, яка особливо популярна серед молоді. Серед організованих (захисних і підтримуючих) груп інтересів є як стійкі, так і тимчасові утворення. Прикладами тимчасових груп інтересів є біженці; іммігранти; прихильники проведення референдуму з певного питання (за реформування парламенту; дострокову відставку президента; розв’язання якихось проблем місцевого характеру). Значну активність у захисті своїх інтересів (явну чи приховану) відіграють інституційні заінтересовані групи: військовики, державні службовці (бюрократія), церкви. Перші дві з названих інституційних груп діють всередині державних структур, домагаючись від уряду того чи іншого сприяння, щоправда з різним успіхом. Третя є відокремленою від держави. Незважаючи на відмінності та множинність груп інтересів, для них усіх характерні певні спільні риси: 1) колективний характер діяльності;

2) добровільність асоціації;

3) принаймні спорадичне здійснення впливу на політичну владу;

4) відсутність претензій на здобуття політичної влади.

Саме за цими ознаками ми й відрізняємо їх від усіх інших угрупувань у суспільстві. Подібними є також суспільні функції, що їх виконують різноманітні групи інтересів, до них належать: 1) агрегація інтересів;

2) артикуляція різноманітних суспільних інтересів;

3) інформування органів влади;

4) здійснення тиску на суб'єктів прийняття рішень;

5) інтеграція груп;

6) формування політичних еліт;

7) політична соціалізація громадян. Перші чотири суспільні функції спрямовані на захист інтересів соціальних груп на владному рівні. Вони можуть бути реалізовані тільки через вплив на прийняття політичних рішень. Головними об'єктами такого впливу є державні інститути: уряд, парламент, місцеві органи влади та управління. Способи впливу бувають різні, і їх вибір значною мірою залежить від того, які ресурси може використати та чи інша група у своїй діяльності. Крім того, це залежить від мети, якої намагається досягнути група. Якщо регіональні і об'єднані родинними зв’язками групи завжди діють через неформальні і непостійні канали, то асоційовані групи зазвичай артикулюють свої інтереси по регулярних і законних каналах. Під «групою інтересів» Г. Алмонд[1] розуміє групу людей, об'єднаних особливими зв’язками взаємної зацікавленості чи вигоди, котрі до певної міри усвідомлюють це. Самопредставницькі та аномічні групи (в основному спонтанні) позначені низьким рівнем організації і відсутністю регулярної діяльності від імені групи. До цієї категорії входять також неасоційовані групи інтересів поряд із родинними, віковими, етнічними, регіональними, класовими, що артикулюють свої інтереси через окремих осіб, сім'ю, керівників релігійних громад тощо. Характерні риси таких груп:

1) нерегулярність артикуляції інтересів;

2) відсутність організованих дій і засобів артикуляції;

3) брак наступності у внутрішній структурі.

Інституційні групи інтересів — це формально організовані і складені із професійно підібраних кадрів з чітко означеними політичними чи соціальними функціями. Ці групи формуються в рамках таких організацій, як політичні партії, законодавчі органи, адміністративний апарат, церква тощо. Будучи організованими, вони можуть відігравати важливу роль у суспільстві.

Асоційовані групи інтересів — це спеціалізовані структури для артикулювання інтересів: профспілки, організації бізнесменів, етнічні об'єднання, асоціації, сформовані з релігійних і цивільних груп.

Організовані групи інтересів шукають канали для артикулювання своїх вимог і засоби переконування тих, від кого залежить прийняття рішення, що ці вимоги заслуговують на увагу і відповідні дії. Одним із наочних засобів артикулювання вимог є демонстрації і застосування сили; вони зазвичай використовуються анемічними групами інтересів.

Еліта теж може бути представником певної групи інтересів, і це найважливіший канал, який досить ефективно можуть використати деякі зацікавлені кола. Але ще значніша роль різноманітних формальних і неформальних каналів, що є в сучасній політичній системі. Серед них — засоби масової інформації (радіо, телебачення, преса), політичні партії, законодавчі та адміністративні органи, уряд.

Отже поняття «групи інтересів» вказує на політичний вимір цих груп. Різні спільності людей, їхні об'єднання проявляють себе як групи інтересів тоді, коли їхні інтереси виявляються як конкретні вимоги в політичній сфері суспільства. Іншими словами, групи інтересів функціонують як політичні об'єднання тоді, коли вони або вирішують суто політичні завдання, або вступають у взаємодію з державою. Вони мають політичний вимір, але здебільшого не є суто політичними об'єднаннями. Лише незначна частина суспільства організована заради групового представництва своїх інтересів. Переважна більшість громадських об'єднань, справляє дуже малий (можна сказати неістотний) вплив на прийняття політичних рішень та розвиток державної політики. Якщо ці впливи й існують, то вони мають досить нестійкий та фрагментарний характер.

2. Вплив груп тиску на владу

2.1 Основні види тиску на владу

Існує два основні вектори впливу груп тиску на легітимну владу в державі: зовнішній і внутрішній, котрі теж поділяються на два підвиди: конвенційний та не конвенційний типи діяльності направлені на владу, котрі також можуть бути різними: явними або прихованими.

Тиск ззовні конвенційного (загальноприйнятого в світі) виду, проходить на міжнародному, дипломатичному рівні; може проявлятись у виді допуску чи навпаки неприйняття країни до різного роду альянсів, (заохочення до вступу України в митний союз, чи навпаки неприйняття до ЄС [75], НАТО [53], і пов’язані з цими організаціями вимоги). Накладення різних санкцій, яскравий приклад повітряна блокада та ряд ембарго щодо уряду М. Каддафі у Лівії. Не конвенційний вид тиску на владу країни (іншими суб'єктами міжнародних відносин) — це проведення спецслужбами чужої держави різного роду спеціальних завдань, як варіант: зміна в цій країні влади. Наприклад дії США (спецоперації США по зміні влади в країнах Латинської Америки) чи Російські намагання контролю за кавказьким чи пострадянським регіоном[61].

До зовнішнього впливу на владу країни (не суб'єктів міжнародного права) котрі по різному тиснуть на владу слід віднести діяльність ТНК, не легальну торгівлю зброєю, міжнародний тероризм, наркотрафіки які проходять через територію держав, та інше (додаток № 1).

До внутрішнього впливу на владу країни, слід віднести діяльність громадських об'єднань, рухів, фінансово-промислових груп, спілок (художників, журналістів), спортивних асоціацій, заборонених партій чирелігійних об'єднань [64]; вплив наркокартелів на владу в Колумбії або в Афганістані[75]. Слід також зазначити особистий вплив деяких громадсько-політичних діячів національного або світового масштабу (МагатмаҐанді[7], чи діяльність Аятоли Хомейні проти влади шаха, що призвело до ісламської революції в Ірані, та нової політичної розстановки сил в даному регіоні[35]. Інколи впливають на діяльність влади делінквентні структури наприклад: політичні терористи — народовольці - в Російській імперії котрі підірвали царя Олександра II [26-А], застрелили Столипіна [56]), кримінальний світ Росії середини дев’яностих років XX століття, італійська «коза ностра» яка у вісімдесяті роки XX століття поставила під загрозу легітимність владних структур в Італії [75], шамансько-сатанинське вчення вуду, яке змінило історію карибської колонії Гаїті, де в 1791 спалахнуло повстання на чолі з вудуїстами, а в 1953 році вуду стала однією з офіційних релігій цієї країни; обрядовість вуду[63] має величезний вплив на свідомість багатьох жителівДеякі політики цих країн звертаються за допомогою до жерців вуду вірячи в їхню допомогу. карибського регіону, включаючи Новий Орлеан як центр цього вірування у США.

Вплив груп тиску на державну політику здійснюється на п’ятьох рівнях. По-перше, групи впливають на громадську думку, використовуючи різні засоби масової комунікації для популяризації своїх ідей чи програм в аудиторії читачів, слухачів та глядачів. По-друге, вони прагнуть вплинути на результати виборів шляхом фінансування політичних груп або активізації інших форм передвиборної боротьби. По-третє, групи тиску впливають на зміст платформ політичних партій, виступаючи на відповідних форумах чи спілкуючись із кандидатами. По-четверте, вони можуть сконцентрувати свої зусилля на законодавчих органах, входячи в контакти з депутатами, беручи участь у слуханнях законопроектів у комісіях. І, нарешті, вони прагнуть контролювати вже прийняті закони, співпрацюючи з адміністративними діячами або заперечуючи правильність тлумачення адміністрацією цих законів, передаючи справу в разі потреби на розгляд суду.

На прикладі США можна чітко проаналізувати основні види тиску на владу, тутвиокремлюють чотири етапи політичного процесу, на яких активно діють групи інтересів, виступаючи як групи тиску, а також лобіюють свої інтереси. Перший етап — це з'їзд політичної партії. Загальнонаціональні партії США являють собою гнучкі асоціації груп інтересів, що співпрацюють одна з одною у процесі призначень і виборів до федеральних органів. Деякі з груп усупереч належності до однієї партії мають на меті протилежні-інтереси. Платформи загальнонаціональних партій зазвичай являють собою компроміс цих інтересів. Представники окремих груп кожні чотири роки на з'їздах партії ведуть боротьбу за умови цих компромісів. Представники, робітничих профспілок домагаються більших соціальних гарантій і пом’якшеного регулювання трудових процесів (Американська федерація фермерських комітетів, наприклад, наполягає на своєму погляді щодо сільськогосподарської програми). Другий етап — це загальнонаціональні вибори. В цей період представники великих груп прагнуть спрямувати в потрібне русло масові виступи під час виборних кампаній. Вони — організатори і учасники масових мітингів, полум’яні оратори, ініціатори збирання коштів, пропаганди в пресі, на радіо й телебаченні на підтримку своїх кандидатів.

У США не раз робилися спроби регулювати й контролювати діяльність груп тиску. Більшість штатів, федеральний уряд відповідно до Закону про лобістську діяльність від 1945 р. вимагають реєстрації імен і адрес усіх осіб, які роблять внески в організації на суму понад 500 доларів, а також надання списків вкладників, котрі вносять понад 10 доларів; недотримання закону карається штрафом або навіть ув’язненням. Проте компетентні спостерігачі вказують на необхідність жорсткішого ставлення до регулювання лобістської діяльності. Слід чіткіше контролювати як саму діяльність лобі, так і їхні витрати. Поширення груп тиску фактично породило дві системи представництва в США, які пронизують і доповнюють одна одну, — територіальну та функціональну. Перша формальна, друга неформальна. Щоб зрозуміти принцип політичного представництва в США, треба враховувати обидва ці елементи. Групи інтересів і групи тиску в Америці доцільніше не критикувати, а суворо контролювати. Наприкінці XVIII ст. один із творців американської Конституції Джеймс Медісон говорив, що «регулювання різних інтересів, які часом протиборствують, є головним завданням сучасного законодавства». Це завдання актуальне до цього дня. Третій етап — набирання чинності законами, і саме тут групи тиску докладають найбільші й невпинні зусилля. Офіційним і загальнодоступним методом переконування є клопотання перед комісією Конгресу, в чиїй компетенції перебуває цей закон. Звернення до комісії вельми важливе, бо, по суті, вона є малим законодавчим органом. Рекомендація комісії не завжди є гарантією прийняття закону, але відмова рекомендувати законопроект майже завжди веде до його поразки. Відтак групи тиску використовують інші побічні та неформальні методи впливу. Конгресмени часто одержують особисті звернення від представників груп тиску або від відомих діячів, які спонукають їх «сказати своє слово». Четвертий етап — вплив на адміністрацію. Конгрес США — важливий об'єкт концентрації зусиль груп тиску, та не менш поважне місце в їхній діяльності посідають виконавчі органи. Федеральний уряд підтримує широкі програми витрат на соціальне забезпечення і військово-промисловий комплекс. Державні контракти на відповідні поставки та послуги є одним із найважливіших елементів економічної системи. Тому державні установи, що відають контрактами, стають епіцентром боротьби за матеріальні вигоди. До неї часом залучаються високопоставлені чиновники та члени Конгресу. На додаток до перелічених аспектів діяльності груп тиску можна назвати ще один, гідний згадування. Це роль груп тиску в судочинстві. Постанови судів як центрів політичної влади можуть мати велике значення для цілей груп інтересів. Порушуючи справу в суді, вони можуть не тільки домогтися негайних результатів (наприклад, сприятливого рішення в конкретному випадку), але й здобути із діяльності апеляційних судів прецеденти, що мають значно більше значення для сфери їхніх інтересів.

Проблема, пов’язана з групами тиску, полягає в тому, що вони часом нав’язують свою волю законодавцям та адміністративним органам. Від цього не лише терплять норми суспільної моралі, але й відбувається перекос політики, що проводиться в інтересах народу, або, принаймні, такої, що являє собою справедливий компроміс інтересів груп, які протиборствують. Ця небезпека вельми реальна, особливо в країнах з високоорганізованими групами інтересів, частина яких відшліфувала свою техніку впливу до рівня мистецтва. Також проявляють себе тиском на владу громадські рухи. Це масові політичні й неполітичні формування громадян, пов’язані систематичним співробітництвом заради досягнення певної мети на ґрунті спільних соціально-політичних інтересів. Рухи як вияв громадської ініціативи (антифашистські, національно-визвольні, екологічні, за мир, жіночі тощо) характеризуються відсутністю чіткої організаційної структури, спільністю інтересів, наявністю течій, неоднакових за політичними поглядами і світоглядом, відсутністю індивідуального членства, іноді нечіткою програмою. Вони не є політичними механізмами боротьби за владу. Чинником, що інтегрує учасників руху із не завжди ідентичними переконаннями, є спільна діяльність.

Часто громадські рухи опиняються перед дилемою: продовжити своє існування і перейти до наступного рівня єдності - тіснішого згуртування за спільними інтересами (приміром, створення на основі руху партій) чи припинити своє функціонування, розпавшись на невеликі за кількістю і значущістю угруповання. В історичному аспекті виділяють такі громадські рухи:

1) антифашистськіу країнах Європи періоду 30-х — 40-х роківXX ст.;

2) національно-визвольні рухи країн Азії, Африки, Латинської Америки в добу антиколоніальної боротьби;

3) новігромадські рухи, утворені наприкінці 70-х — на початку 80-х роківXX ст. в індустріальне розвинутих країнах (антивоєнний рух);

4) рух проти загрози війни, за мир;

5) екологічнийрух (захист довкілля, природи);

6) молодіжний і жіночий рухи (боротьба за поліпшення політичного і соціального становища молоді й жінок);