Цивілізаційна модель С. Хантінгтона

Цивілізаційна модель С. Хантінгтона

Характерна риса нашого часу — бурхлива глобалізація суспільних процесів. Усе XX і початок ХХІ століття позначене воістину тектонічними зсувами й потрясіннями, що спричинилися до переструктурування світового геополітичного простору.

Ми є свідками зміни традиційного уявлення про завдання та функції держави, політики, людини і, врешті-решт, моралі. У сучасному світі проблеми етики та моралі різко відмежовані від сфери реального. Такі етичні категорії, як добро, справедливість, любов, чесність, милосердя, шляхетність, прощення вважаються анахронізмами. Як тільки постає моральне питання, ми відразу розуміємо, що мораль, відмінна від повсякденної рутини світу, сфера незрівнянно серйозніша та пов’язана з особливими зобов’язаннями, які не мають нічого спільного з сучасними міжнародними відносинами та зовнішньополітичним курсом більшості держав [3, c. 27].

Найхарактернішою ознакою сучасного світового політичного процесу є спекулятивне намагання політики підпорядкувати собі етичні цінності, етико-моральні засади та використати їх для виправдання своїх дій. Як наслідок, політична інтерпретація етичних норм спричинила до виникнення міжцивілізаційного етико-гуманітарного конфлікту. Цей конфлікт, на думку американського політолога Хантінгтона, є частиною так званого «зіткнення цивілізацій». Хантінґтон стверджує: «У цьому новому світі найбільш поширені, важливі та небезпечні конфлікти відбуватимуться не між суспільними класами, багатими та бідними, чи иншими, економічно детермінованими групами, а між народами, що належать до різних культурних спільнот» [7, c. 92].

Власне культурно-цивілізаційний конфлікт умовно Східного і Західного цивілізаційних підходів розвивається не конче на ґрунті політичного, соціального, чи культурно-релігійного протистояння, а швидше на підставі несумісності світоглядних етико-моральних концепцій. Ця свого роду конкурентна боротьба Східної і Західної цивілізацій до певного часу перебувала в абстрактно-теоретичній площині, що полягала лише в декларації абсолютно різних автономних світоглядних систем. Сучасний світ світ зіткнувся з певною дилемою. Об'єктивні глобалізаційні процеси наштовхнулися на нездоланну перешкоду східного культурного ізоляціонізму та етно-релігійного консерватизму.

Саме тому концепція «зіткнення цивілізацій», яка описує динаміку сучасних міжнародних відносин крізь призму конфліктів на цивілізаційній основі є сьогодні надзвичайно популярною та актуальною.

Семюель Хантінгтон (1931;2008) — відомий американський політолог і геополітик. 1993 р. у журналі «Foreign Affairs» опублікував статтю «Зіткнення цивілізацій» (The Clash of Civilizations), у якій виклав основні положення своєї теоретичної концепції, яка мала стати «більш застосовуваним і зручним знаряддям для інтерпретації подій на міжнародній арені, ніж інші парадигми». 1996 р. С. Хантінгтон підготував і видав книгу «Зіткнення цивілізацій і перебудова світового порядку», основною метою якої була досить докладна аргументація його наукової концепції. У ній викладений сучасний стан «світу цивілізацій», зміни у співвідношенні сил в цивілізаційній боротьбі, яке, на думку автора, полягає в поступовому і неухильному занепаді Заходу і підйомі таких цивілізацій як конфуціанська і ісламська. Стаття і книжка викликали численні дискусії та контроверсійні точки зору щодо його теорії.

На думку С. Хантінгтона, класична теорія міжнародних відносин (він має на увазі - державоцентризм) досить правильно та логічно пояснювала міжнародні відносини до кінця XX ст. Однак після руйнування біполярної міжнародної системи вона «не дає розуміння відмінностей між глобальною політикою після холодної війни і перед нею. Ці відмінності, однак, існують, а в кожній історичній епосі держави інакше реалізують власні інтереси. У сучасному світі вони щораз частіше дефініюють їх у цивілізаційних категоріях. Вони співпрацюють і створюють союзи з державами з подібною культурою і частіше бувають у конфлікті з країнами з інших культурних кіл».

Основна гіпотеза Хантінгтона полягає в тому, що в сучасних міжнародних відносинах стосунки конфлікту чи співпраці між державами визначаються культурною ідентичністю суспільства. Широкі маси населення, розчаровані в ідеології, повертаються до своїх фундаментальних основ, таких як релігія, мова, історія, суспільні цінності й традиції, інституції. Тобто вони намагаються відновити культурну відособленість, що вимагає виділення і навіть протиставлення іншим народам [3, c. 106].

С. Хантінгтон рішуче стверджує: «Модернізація не тотожна до вестернізації і не призводить ні до виникнення універсальної цивілізації, ні до вестернізації незахідних суспільств» [7, c. 318]. Єдиним наслідком намагання нав’язати універсалістські цінності іншим народам є зростання антизахідних настроїв та фундаменталізму, що виражається у міжнародних конфліктах і розгортанні «хвилі» тероризму в країнах Заходу. Як і постмодерністи, С. Хантінгтон вважає, що не існує єдиного шляху розвитку, а західна суспільна модель прогресу не є еталоном. В основі будь-якої цивілізації завжди лежать її духовні начала. Вони випливають із системи суспільних морально-етичних норм поведінки, що у релігії сформульовані у вигляді певних правил і табу. Такі норми відзначалися найбільш сталим впливом на розвиток культури (у тому числі і матеріальної) та поведінки людини, що відноситься до певної етнорелігійної спільноти [8, c. 409].

Власне, використовуючи як критерії особливості розвитку духовної культури та релігії окремих людських спільнот, він виділив дев’ять великих цивілізацій, що складають собою людство: західну (атлантичну), православну (східнослов'янську), ісламську, китайську, індуїстську, латиноамериканську, африканську, японську, буддистську.

Найважливішими серед визначених цивілізацій у сучасному світі С. Хантінгтон вважає такі:

1. Західну (або атлантичну), що спирається на цінності європейської культури, представлені також у масовій американській культурі, а її морально-етичні принципи ґрунтуються на християнстві.

2. Ісламську, притаманну, передусім, арабським, але також й іншим мусульманським країнам, які спираються на культуру Сходу та ісламський фундаменталізм.

3. Китайську, що базується на традиційних цінностях конфуціанства, яке розуміють не лише як релігію, але й як філософське вчення.

4. Східнослов'янську, побудовану на православ'ї та російській культурі.

Головною передумовою, основою кожної цивілізації Хантінгтон вважає культуру і різноманітні види культурної ідентифікації, які в сучасному світі, що склалися після холодної війни, визначають моделі конфліктів. У першій частині свої книги він приходить до висновку, що вперше в історії глобальна політика і багатополюсна, і поліцивілізаційна, а модернізація відділена від вестернізації, оскільки розповсюдження західних цінностей і норм не призводить до становлення всесвітньої цивілізації.

У другій частині підкреслено, що співвідношення сил між цивілізаціями змінюється. Домінація Заходу зменшується, могутність азійських цивілізацій, які спираються на свої культурні цінності, економічне та демографічне зростання, підвищується [4, c. 291].

Підйом мусульманського духу спостерігається в цивілізації, що займає простір від Марокко до Індонезії і від Нігерії до Казахстану, що нараховує більше 1 млрд. осіб. Феномен Ісламського відродження, яке Хантінгтон порівнює із європейською Реформацією, посилюється величезним демографічним ростом, який особливо виявляється в Північній Америці і Центральній Азії. Зростання народжуваності в ісламському світі веде до підвищення частки молоді в суспільстві, яка складає вже більше 20%. Цей фактор створює соціальні проблеми, які не можуть вирішити держави. На допомогу йому приходять ісламські організації, які надають медичну допомогу, утримують ісламські університети, школи, все це посилює ісламське відродження [6, c. 389].

В частині ІІІ, яка називається «Новий порядок цивілізацій», автор підкреслює, що відбувається розмежування світу за ознаками культурної ідентичності й утворення цивілізаційних конгломерацій, коли країни подібних культур формуються навколо економічних і культурних лідерів. Цивілізація — це велика сім'я, і стержневі держави, як старші родичі, підтримують своїх родичів і забезпечують порядок. Стержнева держава притягає більш слабкі, але культурно близькі країни, що утворюють концентричні кола.

В частині ІV, яка називається «Зіткнення цивілізацій» утверджується, що універсальні претензії Заходу все частіше приводять до конфліктів з іншими цивілізаціями. Найбільш глибокі з них — з ісламською і китайською.

Причини посилення конфліктності цивілізацій:

1) цивілізаційні розбіжності мають глибокі корені, вони не зникнуть у найближчий час;

2) взаємозалежний світ та взаємодія між цивілізаціями призводять до посилення цивілізаційної самосвідомості, тобто усвідомлення розбіжностей між цивілізаціями та народами «усередині» цивілізацій;

3) процеси глобалізації несуть загрозу споконвічним джерелам цивілізаційної самобутності й посилюють претензії на роль таких джерел із боку різних релігійно-фундаментальних рухів;

4) подвійна роль Заходу, який, знаходячись на вершині своєї могутності, спричиняє зростання у незахідних країнах неприйняття західних цінностей, яким протиставляється повернення до витоків власної національної самобутності;

5) конфлікт цивілізаційних ідентичностей майже не піддається компромісному вирішенню;

6) економічний регіоналізм, який, з одного боку, посилює цивілізаційну самосвідомість, а з іншого — сам є успішним за умови свого укорінення у спільній цивілізації.

Зіткнення цивілізацій відбувається на сьогодні на 2 рівнях:

— на макрорівні між народами, які проживають по сусідству вздовж кордонів, борються за кордон над суміжною територією;

— макрорівень є рівнем суперництва держав, які належать до різних цивілізацій, і намагаються утвердити на міжнародній арені свої специфічні політичні та релігійні цінності [5, c. 316].

Лінія цивілізаційних розломів проходить сьогодні між Росією та Фінляндією і країнами Балтії, розтинає Білорусь та Україну, відокремлюючи греко-католицьку Західну Україну від православної Східної, потім оминає зі сходу Трансільванію у Румунії і сягає Адріатики, збігаючись з історичним кордоном між Габсбурзькою і Оттоманською імперіями. На захід та північ від цієї лінії розташовані країни зі спільним досвідом європейської - західно-християнської - культури; на схід і південь — православні та мусульманські народи, які історично належали до Оттоманської та Російської імперій.

До сучасних цивілізаційних конфліктів, які мають антагоністичний характер, відносять конфлікт заходу та ісламу, конфлікт арабо-ісламської цивілізації з негритянськими, переважно християнськими, народами на південь від географічних кордонів цієї цивілізації, конфлікт між православними та мусульманськими народами на північному кордоні ісламу.

Свідченням конфлікту цивілізацій є суперництво Індії та Пакистану, безжальна політика Китаю стосовно буддійського населення Тибету та своєї тюрксько-мусульманської меншини, ускладнення стосунків між Японією та США, економічні розходження між США та Європою.

«Оксамитова завіса» культури, яка змінила «залізну завісу» ідеології може виявитися не лише лінією, що розмежовує різні культури, а й, як засвідчили події у Югославії, лінією кривавих конфліктів. Свідченням є феномен «етнічних чисток», що завжди були жорстокими саме між представниками різних цивілізацій.

Цивілізаційні конфлікти, що спричинили появу т. зв. «синдрому споріднених країн» — замінює традиційний баланс сил. Цивілізаційна спільність, що є змістом цього синдрому, виявилася у війні в Перській затоці, що сприймалася арабською громадськістю як війна заходу проти ісламу загалом; конфліктах у СРСР (заявах Ірану та Туреччини про неприпустимість розчленування Азербайджану); колишній Югославії (визнання Ватиканом Словенії та Хорватії раніше від ЄС та військова підтримка боснійців з боку Ірану) тощо.

Належність до однієї цивілізації зменшує вірогідність прояву насилля між державами та групами. Тому ймовірність насильницьких дій, наприклад, між росіянами та українцями невелика. Другий феномен домінування цивілізаційних конфліктів — т. зв. «роздерті країни», суспільства, поділені віднесенням до різних цивілізацій — країни колишнього СРСР та Югославія. У країнах, які мають більший ступінь культурної однорідності, можуть виникнути суперечки, до якої цивілізації належать спільності на їх території - будуть роздиратися протиріччями із середини — Туреччина, Росія [8, c. 411].

Розгортання конфлікту між Заходом та «іншими» країнами може відбуватися у 3-х основних формах:

1) спроба «інших» дотримуватися ізоляціоністського курсу, відсторонення від світової спільноти, де домінує Захід;

2) спроба «інших» приєднатися до Заходу й визнати його цінності та інститути;

3) прагнення «інших» урівноважити Захід шляхом розвитку власної економічної та політичної могутності та співпраці - шляхом модернізації, але не «вестернізації» [5, c. 318].

Своєрідною формою протистояння Заходу є зміцнення конфуціансько-ісламських зв’язків. Зважаючи на цивілізаційні конфлікти, Захід повинен сприяти згуртованості всередині власної цивілізації, особливо між європейською та північноамериканською складовими; залучити до свого складу країни Східної Європи та Латинської Америки; підтримувати і розвивати відносини співробітництва з Росією та Японією; обмежувати нарощування воєнної сили конфуціанських та ісламських держав; підтримувати воєнну перевагу Заходу у Східній та Південно-Східній Азії; експлуатувати суперечки і конфлікти між конфуціанськими та ісламськими країнами; підтримувати в інших країнах групи, які симпатизують західним цінностям та інтересам; посилювати міжнародні організації та інститути, які відображають та узаконюють західні інтереси, та сприяти залученню незахідних країн у ці організації. Конфлікт Заходу і незахідних країн, який робить неможливим формування єдиної універсальної цивілізації, потребує значних зусиль для вияву елементів спільності західної та решти сучасних цивілізацій [4, c. 295].

С. Хантінгтон досить песимістично оцінює перспективи західноєвропейської цивілізації, оскільки, незважаючи на те, що США та країни Західної Європи сьогодні продовжують домінувати, тим не менше «їх участь у світовій політичній, економічній та воєнній могутності знижується порівняно з іншими цивілізаціями» [7, c. 355].

У XXI ст., на його думку, міжнародна система складатиметься з найрозвиненіших держав, навколо яких групуватимуться інші держави, що належать до одного типу цивілізації. Він стверджує, що нові лінії розподілу географічного простору між світовими цивілізаціями у XXI ст. стануть зонами надзвичайно гострих і кривавих конфліктів, які відбуватимуться на периферії відносно замкнених і ворожих одна одній цивілізаційних підсистем.

V частина книги С. Хантінгтона «Майбутнє цивілізацій» присвячена аналізу проблеми: «Чи зможуть цивілізації уникнути глобальної війни?»

Розв’язання проблеми зіткнення цивілізацій Хантінгтон вбачає в усвідомленні кожною цивілізацією своєї унікальності і аж ніяк не універсальності, що перш за все означає припинення Заходом нав’язування своїх культурних цінностей [2, c. 46].

На поверхневому рівні західна культура здійснила експансію у світовий культурний простір, однак, на більш глибокому рівні існує фундаментальна відмінність західних концепцій співжиття від концепцій, що домінують в інших цивілізаціях. «Такі західні ідеї, як індивідуалізм, лібералізм, конституціоналізм, концепція прав людини, рівність, свобода, демократія, вільний ринок, відокремленість церкви, як правило, не мають резонансу в ісламській, конфуціанській, японській, індуській, буддистській чи православній культурах. Більше того, спроби заходу запровадити власні цінності в інших цивілізаціях наштовхуються на супротив та каталізують процеси бродіння настояні на есенції екстремізму та релігійного фундаменталізму. Навіть найдемократичніші політичні режими, як продукти виключно західного суспільного інтелекту, в не-західних цивілізаціях, розвивались, здебільшого, на підставі західного панування чи колонізації».

Заходу слід утвердити поліцивілізаційну політику і максимально співпрацювати для підтримання її.

Ідея, що пов’язує міжнародні відносини з культурними просторами, досить цікава, хоча її можна критикувати за надмірне узагальнення таких цивілізацій, ігнорування значної різниці у рівнях розвитку та інтересах країн і народів навіть у межах однієї морально-етичної системи цінностей тощо. Позиція Хантінгтона щодо принципової несумісності західної цивілізації з іншими видається досить неадекватною. Хантінгтон бачить майбутній світовий порядок як війну «всіх проти заходу», надміру абсолютизуючи фатальність зіткнення цивілізацій та неминучість подальшої ескалації конфлікту. Концепція Хантінгтона втрачає свій сенс, якщо відкинути передумову прагнення до абсолютної переваги одних держав над іншими. Ескалація конфлікту, за сценарієм Хантінгтона, можлива за умов колоніального принципу відстоювання власних інтересів (порядок, за яким одна держава вважає зоною власних інтересів якщо не весь світ, то принаймні більшу його частину). Власне приклад інтеграційних процесів в Європі демонструє хибність такого «псевдо космополітизму».

В умовах тотальної глобалізації міжнародний політичний процес визначатиметься не військовою чи економічною потугою, а соціо-інформаційним потенціалом політичних систем, що беруть у ньому участь. Основним критерієм ідентифікації статусу «свій-чужий» у майбутньому стане належність до того чи іншого цивілізаційного простору. Вирішення етико-гуманітарного конфлікту стане невід'ємною передумовою загального цивілізаційного поступу. Перспективи його вирішення сховані на рівні окремих політичних систем та їх потенційної здатності до комунікації.

Саме можливість інформаційного обміну визначатиме інтеграційні процеси в майбутньому, шляхи збереження уявлення про самоцінність власної національної, політичної, релігійної, етнічної культурної ідентичності, про пошуки власного шляху, власної парадигми суспільного розвитку. Найбільшим комунікативним потенціалом володіють політичні системи, що перебувають у так званому міжцивілізаційному просторі, тобто на межі двох і більше цивілізацій, та одночасно відчувають їх вплив.

Список використаної літератури

хантінгтон гіпотеза міжнародний конфлікт

1. Бохняк В. Зіткнення цивілізацій? Моральний вимір // http://pda.aratta-ukraine.com/text_ua.php? id=735

2. Денисенко В. Проблеми раціоналізму та ірраціоналізму в політичних теорія Нового часу європейської історії. — Львів: ПІАС. — 2007.

3. Кутуєв П.В. Концепції розвитку та модернізації: еволюція дослідницьких програм соціологічного дискурсу. — К.: Сталь, 2005. — 247 с.

4. Луцишин П. В., Луцишин Н. П. Теорія міжнародних відносин: Навч. посіб. — Луцьк: РВВ «Вежа», 2003. — 339 с.

5. Мальський М. З., Мацях М. М. Теорія міжнародних відносин: Підручник. — 3-тє вид., перероб. і доп. — К.:Знання, 2007. — 461 с.

6. Назаретян А. П. Цивилизационные кризисы в контексте универсальной теории. — М., 2001. — 488 с.

7. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций. — Пер. с англ. Г. Велимеева, Ю. Новикова. — М.: ООО «Издательство АСТ», 2003. — 517 с.

8. Цыганков П. А. Теория международных отношений. — М., 2002. — 522 с.