Державне регулювання економіки

Державне регулювання економіки.

ПЛАН

• Вступ 3
• Розділ 1. Політика державного регулювання економіки 5
• 1.1 Політика державного регулювання як складова господарської системи 5
• 1.2. Концепції макроекономічної рівноваги в системі ринкового господарства як підґрунтя економічної політики 9
• Розділ 2. Форми та функції державного регулювання економіки 14
• 2.1 Основні функції державного регулювання економіки 14
• 2.2 Національні особливості державного регулювання 17
• 2.3 Основні форми державного регулювання 19
• Розділ 3. Становлення економічних функцій Української держави 27
• Висновок 30
• Список використаної літератури 31

Вступ

Наявність двох основних концепцій економічної політики держави є відображенням тісного взаємозв'язку в реальному житті між державним регулюванням економіки та її ринковим саморегулюванням. Держава і ринок визначають напрям, в якому розвиваються економічні процеси. Обсяги регулюючих функцій, які виконують держава і ринок, час від часу змінюються. Серед головних чинників таких змін — рівень розвитку продуктивних сил, політична орієнтація країни, характер історичного етапу, на якому знаходиться суспільство, його соціальна структура, національні особливості та ін.

Там, де порушувалася гармонія взаємодії ринку і держави, країни потрапляли до глибокої кризи. Якщо взагалі відкидається ринок, логіка економічних процесів призводить таку державу до повної стагнації. Більш ніж півстолітня практика колишнього Радянського Союзу на рубежі 70 — 80-х років завершилася глибокою і всеосяжною кризою.

Якщо ж, навпаки, суспільство розвивається тільки на основі ринкових механізмів, вільної конкуренції, тоді їх сліпа стихія також призводить до потужних соціальних струсів. Весь західний світ у зв’язку з такою практикою пережив у 1929 — 1933 рр. часи «великої депресії» і зробив відповідні висновки, створивши систему державного економічного регулювання.

Знайти розумне співвідношення між державним регулюванням і ринковим саморегулюванням — одне з ключових завдань, яке на сьогодні постало перед Українською державою. Україна має формувати таку національну модель ринку і державного регулювання економіки, яка враховувала б історичні реалії та сучасний зарубіжний досвід.

Основна мета даної курсової роботи полягає у вивчені особливостей державного регулювання економікою.

Поставлена мета обумовила необхідність вирішення ряду взаємопов'язаних завдань:

· дослідити особливості політики державного регулювання економіки;

· розглянути концепції макроекономічної рівноваги як підґрунтя економічної політики держави;

· визначити основні функції державного регулювання економіки;

· проаналізувати національні особливості державного регулювання економіки.

Предметом курсової роботи є економічні відносини, які виникають у процесі державного регулювання економіки.

Об'єктом курсової роботи є система державного регулювання економіки.

Курсова робота складається із трьох частин, в яких послідовно аналізується поставлена проблема.

Розділ 1. Політика державного регулювання економіки

1.1 Політика державного регулювання як складова господарської системи

Високорозвинена ринкова економіка — це оптимальне поєднання засад, притаманних товарному виробництву (конкуренція, попит і пропозиція, вільне ціноутворення), та цілеспрямованої політики державного регулювання економічних процесів. Державне регулювання доповнює ринковий механізм, що в сукупності становить єдину систему макроєкономічного регулювання народного господарства.

Розвинена ринкова економіка не означає якоїсь «абсолютної свободи» і «вільної гри» економічних сил, що спрямовуються «невидимою рукою» саморегульованої конкуренції. Необмежена економічна свобода існувала лише на ранніх ступенях розвитку товарного виробництва і формування ринкових відносин, коли функціонувало безліч порівняно однакових за розмірами капіталу, переважно дрібних і середніх підприємств, між якими точилася конкурентна боротьба за ринок збуту товарів. За умов вільної конкуренції ринкові сили попиту й пропозиції стихійно, через вільне ціноутворення визначали оптимальні пропорції виробництва та його економічну ефективність. Головними регуляторами суспільного виробництва були вільний ринок і конкуренція. Держава лише створювала загальні умови для функціонування приватних капіталів. З розвитком відносин власності та вдосконаленням організації суспільного виробництва розширилися сфера і напрями політики державного втручання в економічні та соціальні процеси. Головним завданням політики централізованого економічного регулювання стало розв’язання суперечностей між частковою монополістичною планомірністю І товарними відносинами, які залишалися загальною формою економічних зв’язків у суспільстві.

Для сучасних умов характерні переплетення ринкових і державних методів регулювання, їх поєднання. Кожен з них має свою сферу застосування і відповідає певним інтересам суб'єктів власності та господарювання. Проте вони збігаються в тому, що і держава, і ринок приводять у відповідність часткові планомірності, властиві окремим господарським одиницям.

В умовах високорозвиненої ринкової економіки, яка характеризується наявністю великої кількості не лише дрібних і середніх підприємств, а й великих виробничих комплексів, про «вільну гру» економічних сил не може бути й мови. Щодо діалектики розвитку економіки країн Заходу та еволюції механізму ЇЇ регулювання американський учений-економіст П. Самуельсон писав: «Можливо, Америка XIX ст. підійшла ближче, ніж будь-яка інша країна коли-небудь до такого стану, який Карлейль назвав „анархія плюс констебль“. Результатом цього стали ціле століття швидкого економічного прогресу й умови індивідуальної свободи. Але це призвело також до періодичних економічних циклів, розкрадання й виснаження не відшкодованих природних ресурсів, до крайнощів бідності і багатства, розкладання державного апарату групами, які ставлять різні завдання, і часом до витіснення монополією саморегульованої конкуренції» .

У більшості індустріальне розвинених країн Заходу значно підвищилася економічна роль держави. Те, що держава є центральним органом політичної влади в країні, надає їй можливість використовувати норми правового примусу і розпоряджатися значними економічними ресурсами. Вона не лише стала власником багатьох заводів, земельних ділянок, залізниць, морських портів, аеродромів, фінансових ресурсів, а й заволоділа цілими галузями економіки, які потребують для свого утвердження величезних капіталовкладень і в період становлення найменше орієнтовані на прибуткове функціонування (атомна і космічна промисловість, енергетика тощо).

У більшості країн ринкової економіки державі належить близько третини національного багатства, вона перерозподіляє через бюджет половину валового національного продукту, здійснює до 20 відсотків капіталовкладень в економіку. Наприклад, у США під контролем уряду виробляється до 20 відсотків національного продукту, третину його становлять податки і загальний обсяг урядових витрат.

Зростання економічної ролі держави, її втручання в процес суспільного виробництва і висока концентрація останнього модифікували традиційний механізм саморегулювання економіки, різко обмежили дію стихійних ринкових сил. Держава прийняла на себе цілу низку регулюючих функцій, особливо щодо розвитку державного сектору економіки, а також ринкової кон’юнктури.

Довголітня практика державного втручання в економіку дала змогу виробити відповідні методи і важелі, в результаті чого економічна система стала високоефективною. Політика державного регулювання дає можливість нейтралізувати численні руйнівні процеси І небажані відхилення, які періодично переривають і деформують рух економічного циклу.

Економічна політика держави формується через мережу органів державного апарату, суспільні інститути, засоби масової інформації. Важливу роль у цьому відіграють підприємницькі організації, фінансові групи та «групи тиску». Підприємницькі організації, наприклад Національна рада французьких підприємців, Федеральний союз німецької промисловості, Конфедерація британської промисловості, Конфіндустрія (Італія), Представництво фінансових і промислових кіл (Фінляндія) та ін., беруть участь у вирішенні найбільш важливих питань з економіки і політики. Вони готують економічні проекти і рекомендації для органів державної і муніципальної влади, впливають на розробку і прийняття багатьох законів і указів, у певних випадках здійснюють контроль за їх виконанням.

Фінансові групи мають безпосередні контакти з органами державної влади. Оскільки в кожній з розвішених країн їх склалося по декілька, то між ними точиться боротьба за лідерство й отримання певних пільг. Наприклад, у США лідерами є групи Морганів, Рокфеллерів, каліфорнійська на чолі з «Бенк оф Америка», у Великобританії - «Ллойдз», «Барклейз», у Німеччині - групи на чолі з «Дойче банк», «Дрезденер банк» та «Комерц-банк» .

" Групи тиску" зародилися у США, сьогодні вони широко використовуються в країнах Західної Європи тощо. Вони формуються з метою впливу на офіційних представників державної адміністрації і членів уряду при розв’язанні таких питань, як оподаткування, ціноутворення, регламентація ринків, право на створення нових підприємств тощо. Так, в Іспанії інтереси приватного сектору представляють 9 таких груп: в паперовій промисловості oІнститут паперу, в металургії - Союз виробників чорних металів, у суднобудуванні - Техніко-торговельне управління суднобудівників та ін.

Місце політики державного регулювання в господарській системі є сталим, проте його масштаби і форми не залишаються незмінними. Дії державної адміністрації не обов’язково втілюються у певних заходах щодо управління національною економікою. Регулювання відбувається і тоді, коли держава відмовляється від реалізації цих заходів, якщо вони стають недоцільними з точки зору макроекономічної та соціальної ефективності.

Незважаючи на те що централізоване і ринкове регулювання за своєю суттю є антиподами, вони постійно взаємодіють між собою. Це сприяє забезпеченню економічної та політичної стабільності всієї суспільної системи. Політика державного регулювання не підпорядкована закону самозростання капіталу, вона враховує розстановку всіх соціальних сил, що не завжди адекватне прагненню великих приватних власників або монополій чи олігополій. Головна мета державного втручання в економічний розвиток — забезпечення безперервності процесу відтворення національного господарства як єдиного цілого, досягнення економічної ефективності на макрорівні. ЇЇ реалізація здійснюється через свідоме визначення суспільних потреб, можливостей і шляхів їх задоволення.

1.2. Концепції макроекономічної рівноваги в системі ринкового господарства як підґрунтя економічної політики

Ще в XIX ст. періодичне виникнення економічних криз, що супроводжувалися зниженням цін, банкрутствами підприємств, зростанням безробіття, змусило численних представників економічної науки й господарської практики вдатися до розробки політики державного регулювання економіки з метою стабілізації її розвитку. Найефективнішими інструментами її виявилися державні фінанси, грошовий обіг і кредит. Завдяки їм стало можливим здійснювати відповідну фіскальну, кредитно-грошову, структурну та інвестиційну політику і впливати на рух промислового циклу, а також регулювати міжнародні економічні та валютні відносини.

В окремі періоди економічної історії підприємницького суспільства фінансовим і грошово-кредитним важелям макроекономічного регулювання відводилася неоднакова роль. Пріоритетним було то регулювання економіки через систему податків і державних витрат, то регулювання руху промислового циклу через кредити о-грошову сферу. Застосування тих чи інших методів визначалося передусім тим, якої економічної доктрини дотримувалися лідери політичних партій, що приходили до влади, або які течії та школи економічної думки брали гору в той чи інший період Історії.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. у світовій економічній думці набула поширення неокласична політекономія, її наріжним каменем був постулат про абсолютну стабільність економіки, що розвивається на засадах приватної власності і саморегульованої конкуренції. Неокласики вважали, що економіка в своєму розвитку зазнає впливу лише з боку так званих реальних факторів, зокрема попиту й пропозиції, конкуренції, розміру та розподілу ресурсів, кваліфікаційного рівня робочої сили тощо. Характерною особливістю неокласичної теорії була зосередженість на мікроекономічному аналізі, в основі якого були діяльність приватнопідприємницької фірми, її місце на ринку і відносини з іншими комерційними підприємствами. Щодо аналізу макроекономічних процесів (валовий національний продукт, національний дохід, сукупні інвестиції, загальна зайнятість тощо), то він лишався поза її увагою.

Неокласики, особливо раннього періоду, вважали, що гроші не відіграють суттєвої ролі в економічному розвитку, тому впливати через них на рух промислового циклу неможливо. На їхню думку, гроші - лише «вуаль», яка прикриває реальні економічні процеси і, зокрема, угоди купівлі-продажу, які є по суті бартерними операціями.

Відомий економіст-неокласик — французький учений Ж. Б. Сей. Йому належить розробка теорії ринку, в якій економічна система виступає як модифікована модель натурального господарства з властивим йому простим (бартерним) товарообміном. Щодо грошей, то їм відводилася пасивна роль посередника в товарообмінних операціях.

Ж.Б. Сей вважав, що оскільки товари на ринках представляють один одного, то пропозиція сама автоматично створює для себе попит, внаслідок чого не може більш-менш тривалий час існувати ні надлишковий попит, ні надмірна пропозиція товарів. Пропозиція товарів урівноважується попитом, а продаж товару є одночасно і його купівлею, тому економічна система здатна автоматично, за допомогою власних регулюючих механізмів усувати порушення своєї внутрішньої рівноваги. Найефективнішим з них, на думку Ж. Б. Сея, є еластичність «відносних» цін, тобто цін одних товарів відносно цін інших товарів. Гнучкі ціни, які швидко реагують на попит І пропозицію товарів, є своєрідним механізмом стихійного перелітання капіталу і праці зі сфери виробництва одних видів товарів на виробництво інших. Саме ця мобільність ресурсів і забезпечує встановлення рівноваги в економіці.

Щодо загального рівня цін, то це питання не привертало до себе особливої уваги неокласиків, оскільки навіть протягом більш-менш тривалого часу так звані абсолютні ціни не зазнавали помітних коливань.

Порівняна стабільність загального індексу цін у другій половині XIX ст. — на початку XX ст. пояснювалася існуванням системи золотомонетного стандарту з властивим йому механізмом автоматичного саморегулювання грошової системи. Тому за цих економічних умов інфляція не набула розвитку, якщо не зважати на окремі періоди зростання цін виключно з причин циклічних чинників.

Проте згодом, в міру накопичення господарського досвіду і зростання суперечностей у процесі відтворення суспільного капіталу, серед економістів все більше почала утверджуватися думка про те, що грошова сфера відіграє важливу роль в економічному розвитку. Господарська практика все переконливіше свідчила, що недооцінка грошового чинника в ринковій економіці призводить до ігнорування цілої низки важелів, якими можна впливати на рух промислового циклу. З’явилися теоретичні погляди, згідно з якими диспропорції, що виникають у процесі суспільного виробництва, та й сам циклічний характер його розвитку пояснювались саме порушеннями у сфері грошового обігу й кредиту. Як наслідок, в економічній науці виникла ціла школа, яка давала чисто монетарне пояснення внутрішнього механізму розвитку економічного циклу, а також зумовлених ним аномалій у суспільному господарстві.

Найновішим теоретиком монетарної природи розвитку товарної економіки був англійський економіст Р.Дж. Гоутрі. В його працях найповніше і найпослідовніше викладена монетарна концепція розвитку ринкової економіки. Для Р.Дж. Гоутрі промислово-товарний цикл був чисто грошовим явищем у тому розумінні, що зміна грошового потоку є єдиною і достатньою причиною змін економічної активності, чергування розквіту і депресій, пожвавленої та нежвавої торгівлі. Якщо попит на товари, виражений у грошах (тобто грошовий потік), збільшується, торгівля жвавішає, виробництво розширюється, ціни зростають. Якщо попит зменшується, торгівля слабкішає, виробництво скорочується, ціни знижуються.

На думку Р.Дж. Гоутрі, ці процеси регулюються відповідною грошово-кредитною політикою центрального банку країни. Він вважав, що грошовий потік складається в основному з кредитних засобів (чеків, векселів та інших кредитних паперів), а не з готівки. Оскільки кредитні засоби створюються банком, то їм і відводиться головна роль при визначенні обсягу і швидкості грошового потоку.

За монетарною концепцією господарської кон’юнктури Р, Дж. Гоутрі, фаза пожвавлення економічного циклу починається тоді, коли банки видають позики на сприятливих для тих, хто позичає, умовах, тобто за якомога нижчий процент і у великій кількості, оскільки дешевий і необмежений кредит стимулює ділову активність. Процес активізації господарської кон’юнктури, який починається в результаті влиття в економіку кредитних ресурсів, далі посилюється завдяки взаємозалежності між динамікою зростання товарних цін і збільшенням попиту на позичковий капітал. Господарське піднесення триває доти, поки банки з якихось причин не обмежують кредити функціонуючим господарським суб'єктам. Кредитна рестрикція банків обумовлює послаблення грошового потоку в господарство, обсяг сукупного попиту зменшується, в результаті чого фаза піднесення змінюється спадом. Цей зворотний процес супроводжується явищами, протилежними тим, які відбувалися при кредитній експансії банків, а саме: обмеження кредиту зумовлює сповільнення швидкості грошового обігу, зниження товарних цін тощо. Як і інші прихильники монетарної теорії кон’юнктури, Р, Дж. Гоутрі дотримувався думки, що грошово-кредитні чинники є вирішальними в розвитку економічного циклу і його регулюванні. Він і його послідовники стверджували, що, доки розширюється кредит, виникнення кризи малоймовірне. Криза є прямим наслідком кредитної рестрикції. Якби кредит не обмежувався, то активна фаза торгово-промислового циклу могла б тривати безмежно.

Вважаючи, що циклічні коливання залежать від банківських операцій і що регулюванням кредиту можна усунути ці коливання, Р.Дж. Гоутрі писав: «Своєчасна інтервенція центральних банків світу, яка перешкоджає експансії кредиту, нерпі ніж вона зайде надто далеко, звільнить від необхідності його наступного скорочення. Рівень цін в усьому світі стане відносно стабільним, безробіття і фінансові кризи, пов’язані зі зниженням цін, будуть знищені» .

" Велика депресія" початку 30-х років XX ст., яка глибоко потрясла світове ринкове господарство, довела, що в нових економічних умовах використання лише кредитно-грошових важелів регулювання економіки дає вкрай обмежений і малоефективний результат. Для забезпечення належних темпів економічного зростання і повної зайнятості всіх виробничих і трудових ресурсів в умовах високомонополізованої економіки необхідним стало впровадження і функціонування нової системи господарювання. Надзвичайно важливу роль в її теоретичній розробці відіграли праці Дж.М. Ксйнса, а у практичній реалізації - «новий курс» президента США Ф. Д. Рузвельта.

У господарське життя впроваджувалися нові методи макроекономічного регулювання. Виникла необхідність «вмонтувати» в економічну систему більш ефективні «стабілізатори». Йшлося передусім про використання в процесі регулювання економічних процесів фіскальної політики (податки, амортизаційні відрахування, бюджетні надходження і витрати, субсидії виробникам тощо), яка мала доповнити кредитно-грошову політику. В зв’язку з цим виникла потреба теоретично осмислити нові явища, зокрема переглянути концепцію економічної ролі держави. Замість констебля — «поліцейського», яким вона була в попередніх умовах, держава стала власником численних засобів виробництва, фінансових і матеріальних ресурсів, такою могутньою силою, яка може суттєво впливати на хід промислового циклу, здійснювати пряме регулювання економіки.

Розділ 2. Форми та функції державного регулювання економіки

2.1 Основні функції державного регулювання економіки

Ефективність і раціональність функціонування національних економічних систем визначальною мірою залежать від поділу функцій між суб'єктами господарської системи. Головна функція централізованого регулювання полягає в управлінні економічним розвитком країни в цілому, розвитком її продуктивних сил і науково-технічного прогресу. Вона реалізується через ряд конкретних функцій, частина з яких можуть бути визначені як мікроекономічні, а саме: раціоналізація економічної структури суспільства та управління нею; фінансування й організація науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт; стимулювання розвитку нових галузей та тих, що вимагають особливо великих первинних вкладень і не гарантують отримання найближчим часом значних прибутків; допомога проектам високого ризику.

Не менш важливими е функції перерозподілу національного доходу між сферами суспільного життя і галузями економіки, а також створення та розвитку соціальне-економічної інфраструктури.

Функція перерозподілу національного доходу через одержавлення фінансів забезпечує процес відтворення в сучасних умовах. Він здійснюється завдяки цілеспрямованій податково-бюджетній політиці держави, за допомогою якої держава акумулює величезні кошти, що створюють можливість державного впливу на економіку.

Функція створення та розвитку соціально-економічної інфраструктури полягає у забезпеченні життєдіяльності галузей, які створюють загальні умови для функціонування економіки (енергетика, транспорт, зв’язок), сприяють відтворенню робочої сили (охорона здоров’я, освіта, житлове будівництво). В них централізоване регулювання практично не конкурує з ринковим, а навпаки, підвищує ефективність останнього на макрорівні.

Важливу роль у процесі наближення до економічної рівноваги в системі ринкового господарства відіграє державний сектор. Завдяки йому держава бере безпосередню участь в економічних процесах як прямий суб'єкт економічних виробничих відносин. Вона виконує також функцію регулювання зовнішньоекономічної діяльності всіх об'єктів господарювання та охорони навколишнього середовища.

Ефективність економічного регулювання залежить і від того, як держава забезпечує правову основу і суспільну атмосферу, які сприяють ефективному функціонуванню ринкової системи. Американські професори-економісти К. Р. Макконнелл та С. Л. Брю зазначають, що це передбачає такі заходи, як надання законного статусу приватним підприємствам, визначення прав приватної власності та гарантування обов’язковості дотримання контрактів. Уряд також встановлює законні «правила гри», які регулюють відносини між підприємствами, постачальниками ресурсів і споживачами" .

Оскільки централізоване регулювання не є директивним для всіх секторів економіки, то необхідною умовою його ефективності є законодавче закріплення універсальних параметрів державної економічної політики, на які орієнтуються в своїй господарській діяльності всі економічні одиниці. Законодавче закріплюються передусім такі показники: обсяг і структура кредитно-грошового забезпечення економіки; норми оподаткування доходів або вартості реалізованої продукції; обсяг І структура державних бюджетних витрат.

Виконуючи функції централізованого регулювання, держава надає своїм заходам загального характеру. Всі вони однаковою мірою стосуються кожного з об'єктів впливу, оскільки спрямовані чи на стимулювання господарської діяльності, чи на її гальмування. Відсутність селективного підходу надає державному регулюванню стабільності й сприяє підвищенню ступеня узгодженості дій на мікрота макрорівнях. Вплив держави на мікрорівні відбувається як, по-перше, безпосереднім, прямим втручанням у діяльність господарських об'єктів, так, по-друге, і через опосередковане регулювання.

У першому випадку, коли йдеться про так звану природну монополію, властиву тим галузям економіки, де технологічні та економічні умови виключають можливість Існування конкурентних ринків, уряд утворив державні комісії для регулювання цін, встановив стандарти на послуги, що надаються. До цієї природної монополії належать транспорт, зв’язок, енергопостачання тощо. Для них державна економічна політика е переважно директивною, тому тут можна говорити про планомірну організацію продуктивних сил і організаційних відносин усередині цих галузей. Така планомірність необхідна для підтримання процесу відтворення у загальнонаціональному масштабі та забезпечення самозростання вартості кожного з приватних капіталів, що функціонують. У другому випадку централізоване регулювання орієнтоване на ринковий механізм. Тут держава діє у двох напрямах. Перший — часткове втручання у функціонування ринкового механізму через законодавчі акти і дії. Це стосується найбільшою мірою політики щодо конкуренції та доходів, встановлення розміру зростання цін і заробітної плати, ціноутворення, змін у кредитно-грошовій системі тощо. Другий напрям — зменшення впливу на ринковий механізм і використання лише непрямих методів втручання — через фінансові та кредитно-грошові важелі, податки, субсидії, зовнішньоекономічні та валютні заходи, за допомогою яких створюються умови для певної поведінки підприємств недержавних секторів економіки.

2.2 Національні особливості державного регулювання

У різних країнах системи державного регулювання та місце, яке вони займають у господарській системі, мають свої національні відмінності. В цьому плані поняття «державне регулювання» та «господарська система» е досить абстрактними, їх наповнення реальним змістом відбувається в конкретних історичних і економічних умовах, зазнає впливу національних традицій, культури, релігії. Однак суть їх від цього не змінюється. Держава за допомогою економічних важелів намагається стимулювати певні напрями розвитку економіки, не руйнуючи і не усуваючи ринкового механізму. У сучасних розвинених ринкових системах держава намагається оптимально поєднати конкурентні ринкові та державні регулюючі сили в господарській системі.

Найбільшим ступенем національних відмінностей характеризуються країни колишньої командно-адміністративної системи, що переходять до ринкової економіки, в тому числі й Україна. В силу специфіки історичного розвитку державне регулювання за командно-адміністративної системи набуло якісно іншої форми, ніж у СІЛА, країнах Західної Європи та Ін. Його головна особливість полягала в тому, що воно перетворилось на самодостатню форму господарської системи. Державна власність набула гіпертрофованих форм, а її суб'єктом фактично виступала лише держава. Це призвело до панування в політиці й економіці державно-монополістичних структур. Державне регулювання замінило всі інші механізми регулювання, їх еволюційний розвиток був штучно зруйнований. Держава безпосередньо втручалася в усі відтворювальні та господарські процеси, в управління кожним окремим підприємством. Підприємницькі функції господарських одиниць звузились до виконання централізованих указів та оперативного управління. Підприємства не мали навіть елементів впливу на господарську систему. Закономірно, що така форма державного втручання сприяла зростанню консерватизму, бюрократизму, безконтрольності дій центральних виконавчих органів. Знищення еволюційних форм економічного руху практично припинило економічний, соціальний і науково-технічний прогрес суспільства.

Вихід з такої кризи лежить у площині відносин власності. Форми власності мають відповідати стану продуктивних сил, ступеню суспільного поділу праці, кооперації та спеціалізації, які в нашій країні досить відрізняються в окремих галузях, сферах і районах. За цих умов об'єктивною необхідністю розвитку суспільства є роздержавлення економіки і відродження паралельного існування різних форм власності на засоби виробництва: державної, колективної, приватної та їх різновидів — кооперативної, змішаної, індивідуально-сімейної, колективної, акціонерної. Практика довела, що прогресивний розвиток людського суспільства супроводжується не уніфікацією структури відносин власності, а її ускладненням, багатогранністю форм економічного життя.

Відновлення плюралізму форм власності об'єктивно потребує розширення складових господарської системи через впровадження ринку з притаманною йому конкуренцією та міжфірмовим контрактним регулюванням, що ґрунтуються на частковій планомірності. Узгодження названих механізмів з метою досягнення макроекономічної ефективності бере на себе держава. Проблема в тому, щоб обґрунтовано розподілити функції між централізованим державним і ринковим регулюванням, визначити пріоритети і межі кожного, створити певні економічні умови для їхньої сприятливої дії і взаємодії.

Перебудова системи господарства в Україні - це відновлення не тільки економічної основи, а й механізмів, які перебувають з нею у функціональних і причинно-наслідкових зв’язках. На практиці це означає, що політика державного регулювання повинна виконувати такі конкретні й цілеспрямовані функції, як координація економічних процесів на макрорівні, підтримання оптимальних пропорцій суспільного виробництва та безперервності процесу відтворення.

Отже, в господарській системі економічно розвиненого суспільства державне регулювання виступає як сила, спрямована на коригування та доповнення ринкового регулювання, а не на його ліквідацію або підміну.

2.3 Основні форми державного регулювання

Централізоване регулювання економіки виявляється у короткоі довгостроковій державній економічній політиці.

Короткострокове, або емпіричне, державне регулювання набуло поширення в західних країнах у передвоєнні та повоєнні роки. Це був комплекс антикризових і анти-циклічних заходів держави, спрямованих на пом’якшення наслідків економічної кризи, згладжування циклічного характеру розвитку економіки в цілому. Характерною рисою короткострокового регулювання є те, що його заходи з’ясовуються разом з нагромадженням кризових явищ і розвитком самої кризи, а тому заздалегідь не плануються. Воно здійснюється і прямо, і опосередковано через політику прискореної амортизації, субсидії, державну допомогу окремим фірмам чи галузям, дисконтну політику (підвищення або зниження облікових ставок на купівлю векселів). Головними серед опосередкованих інструментів впливу є: державне регулювання норми відсотка, одержавлення емісійних банків, державна закупівля. Безпосередніми об'єктами поточного емпіричного регулювання є попит, зокрема обсяг платоспроможного попиту, і пропозиція, тобто інвестиційні дії компаній.

Уперше короткострокове регулювання розвиненої ринкової економіки запровадив президент США Ф. Д. Рузвельт. У межах його «нового курсу» було закладено особливий комплекс державних антикризових заходів. Усі вони спиралися на законодавчу силу держави. Були прийняті закони: про пожвавлення промисловості, відповідно до якого провадилась картелізація І вироблялися «кодекси чесної конкуренції»; про регулювання сільського господарства, який передбачав розміри посівних площ і кількість худоби у фермерських господарствах; про банки, який перетворив валюту на інструмент політики, та ін. На цій основі відбувалися регулювання американської економіки періоду «великої економічної депресії» та прямий розподіл суспільного продукту і ресурсів для його створення під час Другої світової війни.

У незалежній Україні перші уряди почали з програм короткострокового централізованого регулювання, спрямованих на спробу розв’язання поточних питань кризового стану економіки. Проте, як засвідчує певна практика життя, в умовах зміни економічної системи на перший план висувається стратегічна економічна політика держави.

Довгострокове державне регулювання в ринковій економіці здійснюється у формі економічного програмування. Сьогодні це найбільш розвинена і поширена форма державного втручання в економічні та соціальні процеси, впливу на процес відтворення, її виникнення і розвиток пов’язані з особливими умовами функціонування продуктивних сил у багатьох країнах ринкової економіки, зокрема з розвитком ПТР, еволюцією економічних виробничих відносин та господарської системи.

На відміну від емпіричного регулювання програмування характеризується більшим ступенем узгодженості часткової планомірності, властивої окремим господарським одиницям, помітним скороченням сфери стихійності та зростанням свідомого, цілеспрямованого впливу на економічні процеси. Особливе значення при цьому надається виявленню проблем і труднощів, а також своєчасній необхідній корекції раніше прийнятих рішень. Довгострокова державна політика підкріплюється інформаційно-аналітичною базою, всебічним аналізом можливих наслідків втілення и життя програм, що приймаються. Це робить програмування гнучким і маневровим.

Конкретна мета і масштаби економічного програмування визначаються в кожній країні її економічними та науково-технічним потенціалом. Розрізняють кон’юнктурне і структурне програмування. Перше характерне для країн розвиненої ринкової системи. Воно спрямоване на регулювання процесу відтворення через маніпулювання господарською кон’юнктурою. Його суть полягає в одночасному досягненні чотирьох макроекономічних показників: стабільності цін; сталих темпів економічного розвитку; повної, з точки зору підприємців, зайнятості; збалансованості платіжного балансу. Реалізація поставленої мети можлива двома шляхами, які розрізняються між собою за об'єктами впливу. Кейнсіанські та неокейнсіанські методи стимулювання економічного розвитку передбачають вплив на попит. Вони виходять з того, що динаміка сукупного попиту, яка врешті-решт визначає і динаміку реального виробництва, залежить від стану податків, державних витрат, обсягу бюджетного дефіциту та грошової пропозиції. Тому роль головних інструментів відводиться податково-бюджетному регулюванню та дефіцитному фінансуванню економіки. За їх допомогою уряди більшості розвинених країн здійснювали довгострокові плани розвитку і структурної перебудови економіки аж до середини 70-х років XX ст.

Характерною рисою консервативних і неоконсервативних моделей державного регулювання, які почали застосовуватися в розвинутих країнах переважно з кінця 70-х років, є спрямованість на пожвавлення пропозиції, розвиток приватнопідприємницької ініціативи. На думку неоконсерваторів, досягнення високих темпів реального економічного розвитку можливе за умови стабільності грошового обігу, надання кредитно-грошовій політиці пріоритетного значення. Становлення кон’юнктурного програмування пов’язане з державною антикризовою політикою, яка спочатку розширилась до антициклічних заходів, а з другої половини 70-х років стала включати й антиінфляційну політику. Розвинені форми такого програмування притаманні Нідерландам, Швеції, ФРН та іншим країнам.

Структурне програмування — вища форма економічного регулювання. Його основу становить кон’юнктурне програмування, доповнене науково обґрунтованими планами економічного і соціального розвитку. Це пов’язано насамперед зі зрілим державним сектором у галузі виробництва або в кредитно-грошовій сфері, високим ступенем взаємодії приватного і державного секторів та значним ринком державного споживання. Крім того, на структурне програмування впливають щільність переплетення конкурентно-ринкових, монополістичних чи олігополістичних та централізованих сил у механізмі господарювання, а також соціально-політичне становище. Залежно від наявності перелічених чинників та національних особливостей структурне програмування поділяється на частково структурне і власне структурне.

Частково структурне програмування відповідає завданням структурної перебудови національного господарства. Воно спрямоване на регулювання співвідношення між попитом і пропозицією в окремих сферах і галузях економіки. Конкретними формами його реалізації є галузеві та регіональні програми економічного і соціального розвитку. Серед них виділяють програми аграрні, енергетичні, розвитку інфраструктури, науково-технічного розвитку тощо. Частково структурне програмування застосовується в Англії, Італії, ФРН та в інших країнах. У цих країнах частково структурне програмування почало запроваджуватись в 50 -60-х роках. Головна його мета полягала в регулюванні міжі внутрішньогалузевого розподілу ресурсів, за рахунок чого забезпечувались умови для розвитку національного економічного потенціалу. Частково структурне програмування об'єктивно переростало у власне структурне.

Власне структурне програмування полягає у зміні співвідношень між різними галузями виробництва. Проте у кожній країні цей процес мав свої особливості. У ФРН, наприклад, державна структурна політика не набула форми загальнонаціонального економічного регулювання. Доктрина «соціального ринкового господарства», проголошена канцлером ФРН Л. Ерхардом, заперечувала методи прямого державного втручання в економічні процеси. На перший план було висунуто підготовку науково-технічних кадрів у державних науково-дослідних установах і галузеві та регіональні аспекти централізованого регулювання. У Франції, навпаки, наявність розвинутого державного сектору зумовила посилення прямих форм регулювання, що сприяло становленню загальнонаціональної системи індикатного планування.

Національне планування як форма реалізації власне структурного регулювання має на меті довгострокову оптимізацію національної галузевої структури і нівелювання рівнів економічного розвитку регіонів і територій країни. Воно може здійснюватись як індикативне і як директивне планування.

Загальнонаціональна індикативна програма, як правило, розрахована на п’ять (у Франції) і більше (в Японії) років, її показники не є всеосяжними, оскільки обов’язкові лише для підприємств державного підпорядкування, а для приватних господарств мають характер пропозицій. Індикативність плану не звужує сферу діяльності останніх і не обмежує їхньої виробничої, комерційної чи фінансової самостійності. Регулювання їх економічної діяльності здійснюється або створенням державою умов, необхідних для виходу на визначені нею параметри розвитку країни, або наданням підприємцям широкої інформації щодо очікуваної загальногосподарської чи комерційної кон’юнктури. Цей тип планування не руйнує ринково-конкурентної форми зв’язків, а є її доповненням в забезпеченні макроекономічної ефективності. Він не в змозі повністю позбавити економіку криз, диспропорцій та інших негативних проявів циклічного розвитку. Однак, ґрунтуючись на розроблених спеціальними державними органами, промисловими і банківськими корпораціями прогнозах, він створює реальні умови для здійснення її структурної перебудови, стимулювання виробництва у відсталих районах, розвитку фундаментальної науки, забезпечує підготовку кваліфікованих кадрів.

Директивне планування — прерогатива колишньої радянської економічної системи, що ґрунтувалася на одержавленні привласнення й управління, її суть полягала в тому, що владні структури визначали економічні потреби, збалансовували їх з наявними ресурсами і за допомогою обов’язкових для виконання завдань забезпечували реалізацію розроблених планів. Державне планування велося від досягнутого через встановлення завдань з випуску кожного виду продукції для кожного підприємства. Проте світова практика свідчить, що державне регулювання ефективне лише в певних межах, а якщо централізоване втручання є всеосяжним, то воно не підвищує, а знижує ефективність виробництва. Сьогодні країни, в яких панувала адміністративне-командна система, намагаються перебудувати свої господарські системи через модифікацію форм і методів державного регулювання.

Удосконалення державного регулювання в країнах колишньої адміністративно-командної системи здійснюється зниженням ступеня директивності централізованого планування і наданням йому рекомендаційного характеру. Це вимагає від державних органів, по-перше, встановлення нових принципів у взаємовідносинах з підприємствами; по-друге, зосередження зусиль на створенні загальних умов діяльності виробників. Для нього необхідно диференціювати підходи до державного управління різними групами підприємств залежно від виконуваних ними функцій у народному господарстві. Наприклад, вирішальними можуть бути директивне планування і управління стосовно підприємств оборонних галузей та виробничої інфраструктури, діяльність яких пов’язана зі створенням державою загальних умов для функціонування всіх господарських одиниць. За державними контрактами, в яких держава виступає рівноправним партнером і бере на себе певні зобов’язання, працюють підприємства важкої індустрії.

У цілому система державного планування і управління не повинна встановлювати розміри випуску окремих видів продуктів і розподіляти їх, а визначати загальні правила господарювання, нормативні межі й умови діяльності підприємств.

На відміну від Японії та західноєвропейських країн, у США структурне програмування не застосовують. Державне підприємництво там розвинуте недостатньо, хоч державна власність за своїми абсолютними розмірами значно перевищує аналогічну західноєвропейську. Внаслідок цього централізоване регулювання здійснюється здебільшого опосередкованими економічними методами — кредитними та бюджетними. З прямих методів управління держава широко застосовує контрактну систему. Весь комплекс заходів з національного регулювання у США спрямований на стимулювання НТР і відповідну модернізацію економічної структури країни. Визначенню підлягають найзагальніші показники економічного розвитку — темпи приросту валового національного продукту і промислового виробництва, відповідні методи непрямого регулювання. В науково-технічній сфері (насамперед військово-технічній) розробляються державні програми.

США мають один з найбільших у світі державний ринок продукції високотехнічних галузей промисловості. Через федеральну контрактну систему щорічно реалізується до 20 млн замовлень на їхню продукцію. Через ці зв’язки держава безпосередньо впливає на галузеву структуру промисловості. Вона закуповує більше половини продукції літакобудування, радіота телевізійного обладнання, четверту частину наукових приладів та інструментів, що виробляються. Прямо чи опосередковано держава утримує більш як 35 відсотків учених та інженерів, зайнятих у сфері науково-дослідних і конструкторських робіт, а її частка у фінансуванні цих робіт становила 47 відсотків, у їхній реалізації - 12 відсотків у 80-х роках, коли намітився відхід у СРСР та його складових від командно-адміністративної системи.

Значний досвід макроекономічного регулювання накопичений також багатьма країнами ринкової економіки Азії, Африки і Латинської Америки. Використовуючи світовий досвід, ці країни розробляють плани різного типу: стабілізаційні для розв’язання конкретних завдань подолання кризового стану, короткота середньострокові для вирішення проблем індустріального розвитку, довгострокові щодо структурної перебудови економіки. Кілька десятиліть такого планування підтвердили необхідність його поєднання з розвитком ринкових механізмів регулювання економічної рівноваги та пропорційності.

Антиінфляційна політика є важливим компонентом усього комплексу методів державного регулювання економіки країни ринкового господарства. Важливу роль у ній відіграє регулювання державних витрат і надходжень у державний бюджет. Так, якщо інфляція починає розвиватися високими темпами або має місце значний інфляційний розрив, то держава вдається до заходів, спрямованих на зменшення розмірів реальних доходів, чим досягається обмеження споживання, а отже, й попиту. Зменшення розмірів доходів здійснюється завдяки додатковому оподаткуванню. Через це скорочується попит не лише на предмети споживання, а й на широке коло товарів виробничого призначення, адже підприємці, щоб не допустити різкого зниження цін, скорочують виробництво, що призводить до зменшення попиту на сировину, паливо, матеріали. В результаті підприємці згортають свою інвестиційну діяльність, зменшується зайнятість населення.

Анти інфляційні заходи урядів щодо бюджетних надходжень, з одного боку, сприяють акумулюванню додаткових фінансових ресурсів у державній скарбниці, а з іншого — призводять до погіршення господарської кон’юнктури та зростання безробіття. Інфляція — це ціна, яку мають сплачувати ті, хто продає на ринку свою робочу силу.

Чільне місце у фінансово-кредитному макроекономічному регулюванні в умовах ринкової економіки займає механізм оподаткування. Важливим антиінфляційним заходом є регулювання кредиту і грошової маси, яке здійснюється центральними емісійно-кредитними установами через операції з цінними паперами на відкритому ринку, регулювання дисконтної* ставки, зміну резервних норм, передбачених для кредитних установ.

Прибічники теорії «нової інфляції», згідно з якою основною причиною розвитку сучасного інфляційного процесу е надмірне зростання заробітної плати та інших доходів, пропонують відповідні методи боротьби з інфляцією. Вони вважають, що оскільки «Інфляція витрат» є результатом зростання витрат виробництва і заробітної плати, то необхідно здійснювати «політику доходів», яка передбачає контроль над цінами та заробітною платою, централізоване та обов’язкове обмеження зростання як доходів громадян, так і прибутків корпорацій, а також контроль за цінами. За їхніми рекомендаціями, корпорації не повинні підвищувати ціни, а профспілкам слід відмовитися від боротьби за підвищення заробітної плати.

Головними об'єктами державного регулювання є державний бюджет, система державних банків і державний сектор економіки. Володіння ними забезпечує держані виконання економічних функцій централізованого управління.

Розділ 3. Становлення економічних функцій Української держави

Після проголошення незалежності в Україні розпочався процес становлення її державних інститутів і формування їхніх основних функцій, включаючи й економічні. Цей процес йде болісно. Продовжуються дискусії з приводу того, якою має бути економічна роль Української держави, якими шляхами держава повинна здійснювати соціальні реформи.

У свідомості багатьох домінує негативне ставлення до державної власності й державного господарювання. Ця негативна реакція на наслідки невдалого експерименту з побудовою одержавленої економіки в колишньому СРСР поширюється на економічну роль держави взагалі. Існує небезпечна ілюзія про можливість побудови саморегульованої господарської системи, більше того, про автоматизм переходу до такої системи. Як наслідок прояви руйнування соціальне-економічного потенціалу, який дістався у спадок від УРСР. За цих умов у суспільстві реанімуються сили, які прагнуть повернути розвиток економіки України назад до ЇЇ скомпроментованої моделі.

Справа ускладнюється тим, що, дотримуючись довгий час парадигми держави як машини класового панування, вітчизняна суспільна наука водночас фактично не досліджувала ЇЇ як велике надбання цивілізації, загальносоціальний інститут. Відкинувши теорію радянської держави — наступниці держави диктатури пролетаріату, наша країна досі не має концепції держави в сучасному ЇЇ розумінні. Крім того, ми не маємо теорії ЇЇ функцій, у тому числі й економічних.

Реалізація економічної функції держави сьогодні в Україні має свої особливості. Історичний шлях українського народу надто довгий час не увінчувався побудовою своєї суверенної держави, внаслідок чого він багато втратив в економічному розвитку. Сьогодні відкриваються унікальні можливості змінити становище.

Українська держава повинна стати носієм прогресивної системи господарювання, головним архітектором нової національної економіки. В переломні епохи зміни одного суспільного ладу іншим (а саме таку епоху ми нині переживаємо) ця економічна функція держави відіграє особливо важливу роль.

Функція архітектора національної економіки спрямована на трансформацію економіки колишньої УРСР як частки, уламка так званого народногосподарського комплексу СРСР у самостійну господарську систему, що функціонує на основі поділу праці в Європі та світі. Така трансформація має бути забезпечена структурною перебудовою економіки, соціальної сфери, освіти, науки та інших галузей, досягненням енергетичної незалежності держави, завершенням формування національної фінансової, грошово-кредитної, банківської, бюджетної, митної, валютної, податкової систем, національного законодавства. Перед державою стоїть завдання формування національної моделі держаного сектору економіки, ринку і ринкової інфраструктури, забезпечення ефективної зайнятості, подолання монополізму та недобросовісної конкуренції. Держава не може піти шляхом розвитку вільної конкуренції підприємницьких структур. Західні країни цей етап пройшли ще у XIX ст. Вільна, нічим не стримувана конкуренція має не тільки позитивні, а й негативні наслідки. У цій боротьбі виграє той, хто сильніший, проте не завжди той, хто кращий. Як наслідок фальсифікація результатів праці, обман покупців, погіршення якості послуг, продуктів, їх підробка, нова форма диктату виробника над покупцем. Це повною мірою властиве для нинішньої економіки України. В цих умовах важливою економічною функцією є регулювання конкурентної боротьби, забезпечення державних стандартів якості продукції та соціальних вимог.

Особливе значення для молодої держави у цьому зв’язку має створення нової системи соціального захисту. Українська держава є головним чинником трансформації усіх суспільних відносин у країні. На неї покладаються такі важливі функції, як забезпечення територіального верховенства в економічній і фінансовій системах, економічного суверенітету, реалізація права ефективного верховного власника національного надбання та ін.

Не менш важливою і складною є функція захисту інтересів національної економіки, національних підприємств як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку, інтеграційна політика.

Інтернаціоналізація господарських зв’язків, інтеграційні процеси обмежують можливості реалізації державою свого права верховного власника. Разом з тим протекціонізм, заходи колективного, міждержавного регулювання економіки посилюють цю функцію держави. Та чи інша форма участі в об'єднаннях з іншими колишніми республіками СРСР, іншими міжнародними структурами послаблює можливості Української держави, що перебуває в процесі становлення, мати повне верховенство над своїм економічним потенціалом. Розрив цих зв’язків також завдає великої шкоди економіці. Потрібна гнучка формула розв’язання цього досить складного питання. Досвід інших країн свідчить, що національна економіка в умовах жорсткої міжнародної конкуренції, боротьби за ринки збуту продукції не може вижити без заходів державного протекціонізму стосовно вітчизняних виробників.